Що доброго дала Україна Чехії? На це запитання деякі чехи відповідають однозначно – «Школу християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (ШХЖІЄ)». Чули щось про неї? Слово «школа» в багатьох викликає не надто приємні асоціації: правила, іспити, вичитки. «Християнського життята Євангелізації» – а це може когось насторожити через певні стереотипи чи упередження. «Пресвятої Діви Марії…» – усе звучить дуже складно. І як воно поєднує Україну та Чехію? На всі ці запитання спробувала знайти відповіді спеціально для UAPORTALу. 29 червня – 8 липня 2018 у Вранові біля Брна (в духовному центрі святого Франциска) відбулася літня сесія Школи християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви. Цьогоріч Школі виповнилося двадцять років. У Вранові у Брна чеську родину ШХЖІЄ відвідали два католицькі єпископи: Войтех Конзбул (брнянський) і Властимил Крочіл (чеське-будейовицький, відповідає за всі харизматичні рухи в Чехії). Обидва єпископи були приємно вражені від цього «Божого діла на чеській землі». Войтех прибув 30 червня, щоб поглянути, як працює Школа. За словами відповідальної за чеську філію ШХЖІЄ Тетяни Ягоди (вона медик, родом з Тернопільщини, вже з десяток років живе в Празі, а до всього, ще й магістрантка богослов’я в Карловому університеті): «Школа активно діє в таких Дієцезіях: Брнянській, Остравській, Чеське-будейовицькій. Найбільша чеська філія Школи є в Брні від 2011 року. Там регулярно на сесії збирається до сімдесяти осіб. Ми багато говорили з приїжджими єпископами про сенс і перспективу Школи в Чехії. Зокрема, Войтеха Конзбула вразила велика кількість сімей на Школі, активність, організованість і згуртованість учасників. Словом, шкільне середовище йому сподобалося. Єпископ був дуже оптимістичний, відкритий на людей, жартував. Також Властимил Крочіл мав багато вражень від Школи. Мене особисто вразило, що цей єпископ прийшов зі записничком на лекцію засновника Школи – капуцина брата Петра Куркевича. Сів за першу лавку і конспектував. Властимила Крочіла дуже надихнудо те, що і як говорив брат Петро. Він сам особисто розмовляв з отцем Куркевичем. Дуже переймався справами Школи. Візія цього єпископа була така – як я можу допомогти Школі, щоб вона розвивалася в Чеській Республіці, щоб про нас дізналося якомога більше людей. Властимил Крочіл також дав нам – організаторам і учасникам Школи – настанову дотримуватися харизмату основоположника, тобто не секуляризувати, а берегти богонатхненний стиль Школи. Також учасники у вільний час розмовляли з єпископом і сповідалися в нього». Як згадує Петро Куркевич (священик ордену Братів Менших Капуцинів, засновник ШХЖІЄ), Школу засновано 1998 року в Україні – в реколекційному домі св. Отця Піо при їхньому монастирі в Красилові (Хмельницька обл.) А починалося все це не як школа, а як прості молитовно-формаційні зустрічі, які стали регулярними. Адже кількість учасників стабільно збільшувалася, приїздили нові люди. Тож виникла потреба розділити усіх на окремі групи. Для тих, хто приїхав уперше, проводили навчання євангелізаційного характеру, а ті, що були вже вкотре, продовжували духовну формацію. Відтак під керівництвом братів капуцинів і лідерів Школа успішно розвивається і розростається. Відкрилося безліч її філій в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Чехії, Болгарії, США, Великій Британії, Ірландії, Росії, Німеччині, Італії, Австрії. Місія ШХЖІЄ полягає у формуванні християн-лідерів, які готові брати відповідальність за Церкву ХХІ сторіччя. Йдеться про виховання зрілої та осмисленої віри, пошук власного місця в суспільстві, способи реалізації талантів і дарів. Формація у Школі триває протягом шести років. Кожен рік складається з чотирьох сесій: щосезонні триденні реколекції (на вихідних), а влітку – двотижневі. Програма Школи (а реколекційний день виплетений з трьох лекцій, молитов прослави, вільного часу, малих груп, Святої Літургії) передбачає: пізнання основ духовної орієнтації, звільнення від різноманітних залежностей, розпізнання власної ідентичності, тривання в особистій зустрічі з Богом витривання у світі – звіщання Благовісту словом і ділом. Випусники ШХЖІЄ апробовують отримані теологічні, психологічні, антропологічні знання в реальному житті. Тож активно долучаються до справ, які провадить Школа. Це, зокрема, Річна Міжнародна Місійна Школа, регулярні молодіжніта подружні реколекції, з’їзди духовенства, з’їзди християнських музикантів; Всеукраїнський з’їзд спільнот руху Віднови у Святому Дусі, Реабілітаційні центри для наркоманів і алкозалежних тощо. Історія філії ШХЖІЄ в Чехії дуже промовиста. Брат Петро часто перетинав польсько-український кордон, адже їздив з українськими аніматорами відкривати й навідувати численні філії Школи за межами нашої Батьківщини. Тож йому доводилося стояти в довгих прикордонних чергах. «Брат спілкувався там з українцями. І зазвичай на запитання «куди їдете?» чув «у Чехію на заробітки». Тоді він і згадав, що в Празі є його співбрат капуцин Марек Соха, а також дві його «школярки»-аніматорки: українка Наталя Демчук і словачка Луція Лешкова. Тож 2006 року в Празі було відкрито першу чеську філію ШХЖІЄ» – згадує Тетяна Ягода. Наталя  Демчук (магістр богослов’я, родом з Бродів) додає: «коли брат Петро запропонував мені допомогти йому організувати Школу в Празі, я не знала тоді ні Луції, ні Тані, ні брата Марека. Більше того, я тоді погано говорила по-чеськи. А Куркевич приїхав і каже: «перекладай мене, роби і не бійся». І я робила, бо мені дуже бракувало на чужині християнської спільноти й духовності. На першу сесію Школи прийшло небагато учасників – купка українців і лише один чех. А потім Бог цю справу благословив. Багато священиків, єпископів підтримали цю ініціативу в різних містах Чехії. Тепер на сесії Школи приїжджають сотні людей, потім вони відкривають у своїх парафіях спільноти: дружать, моляться, сваряться, перепрошують-прощають, одружуються…  Чому служу в Школі, хоч не отримую за це ніяких грошей, влади чи слави? Бо мені здається, що Бог хоче, щоб я це робила. Коли вагалася, що робити й де бути, на молитві мені прийшли такі слова: «даю тобі це місто, даю тобі цей народ». Вірю, що це від Бога. Бог звільнив мене. З ним я можу вільно дихати. Тому я в Церкві… Пригадую, як під час Майдану ми їхали служити до Брна. І питали себе, чи маємо право працювати для чехів, коли зараз вдома гине наш народ? Це був якраз період масових розстрілів у Києві. Важко взагалі тоді було щось робити для когось, ходили в постійному напруженні. Але навіть тоді Бог прийшов з миром до нас. Ми розповідали чехам, що зараз коїться в центрі Києва. Ми разом молилися, жертвували і постили за Україну. Також знайомі чехи передавали гроші для постраждалих українців. Якраз тої неділі, коли ми були в Брні, розстріли припинилися». Про співпрацю української громади з братами францискани в Чехії згадує також і Галина Андрейців: "2015 року вони допомагали УЄП організувати благодійну виставку «З Божою допомогою і вірою в Україну» в костелі Панни Марії Сніжної. Ми презентували європейцям сотню картин сучасних українських художників. Виставка-продаж була відкрита для широкої публіки майже два тижня, зібрала чимало грошей, які ми передали сім'ям загиблих і на допомогу війську». Учасники цьогорічної літньої сесії ШХЖІЄ в Чеській Республіці зізнаються: «Школа стала переломною подією в моєму житті, повернула мене на дорогу з Богом. Єпископ Властимил порадив мені триматися за Школу зубами та нігтями, бо це мій порятунок. Відколи маю Школу, живу в надії. Бо поруч мене є ті, які люблять мене, бо люблять мого Бога. А любов зцілює, дає силу жити. Тут Бог через священиків і аніматорів просто блискуче об’являє мені Його любов до мене. Ця наша Школа справді з Небес. Я шалено вдячна Богові за неї!» (Маркета) «Завдяки Школі я почала вільно дихати. Часто обставини, люди, мій страх, стереотипи й упередження роблять наш світ вузьким. Ми задихаємося, хоч намагаємося вхопити якомога більше повітря. Тут я вчуся довіряти Богові, бути правдивою зі собою, вчуся говорити світові «ні» і бути вірною своєму «так». Тут вчуся мислити, робити важливе та не робити непотрібного» (Петра) «Я тут з дружиною і малими дітьми проводжу відпустку. І це ліпше за гори, море. Це своєрідний активний відпочинок. Тут я відновлююся як людина, як чоловік, як лідер своєї сім’ї. З’являється новий запал до життя, нове дихання в моїй сім’ї. Це навіть по дітях видно. Тут я переживаю сильного Бога, який любить мене особисто. Бог близько. Розуміти це – благодать» (Йозеф) «Багато речей Школа поскладала мені в голові. Я не розумів, хто такий Отець, Ісус, Святий Дух, чому є я, яким я є, чому є добрі люди і чому є зло. А тут усе стає на свої місця. Бог – Любов, який створив людину для любові та з любові. Тому дав людині свободу і вибір. Ми вибираємо часто зло, як дитина розетку. Але можемо обрати доброго Тата, жертовного Брата і щасливу Маму. На Школі я їх знайшов. Ні, вони знайшли мене» (Мілан) «На цій Школі я відкрив для себе також українську націю. До нас часто приїздять аніматори-українці. Тут вперше почув українську мову, навіть деякі слова вивчив. Дуже мені подобається ваше слово «кошенятко». Душа українська – така, як пісенька: натхненна, чесна та глибока. Українці від Бога! Алилуя!» (Ондрей) Тут можна дізнатися більше про ШХЖІЄ в Чехії: http://www.skolamarie.cz/   Катерина Воїнська для UAportal  

Недавнє святкування 1030-річчя хрещення Київської Русі-України спонукало мене на купу роздумів, зіставлень і спогадів. Спробую лаконічно ними поділитися. Цьогорічна хресна хода "За єдину помісну церкву" (28. 07. 2018) в центрі Києва, за словами Патріарха Філарета, стала «найбільшим Хресним ходом в історії України». Очевидці стверджують, що «дотепер так багато патріотично налаштованих громадян, які моляться за перемогу правди і мир в Україні, збирав лише Майдан під час Революції Гідності». Кажуть, що молилося там понад 100 тисяч вірян. Як повідомляє інформаційне агенство Уніан, до Києва на урочисте святкування прибула делегація Вселенського патріархату з посланням Патріарха Вартоломія I, в якому наголошено, що кінцевою метою Першопристольної Константинопольської Церкви є дарувати Українській Церкві автокефалію. Якщо довіряти статистиці, з року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. В Україні діють 207 духовних центрів, 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності зросла більш ніж у четверо. У Чехії ж зовсім інша ситуація. За період 1991-2011 рр. число християн скоротилося від сорока відсотків до десяти. А 34 відсотки населення за переписом 2011 року назвало себе атеїстами. Християнство прийшло в Чехію на помежів’ї Х-XI сторічч разом з німцями та латиницею. Видається так, що цю духовну літеплість у Республіці зумовило тривале колоніальне минуле чеського народу. Тому католицизм (а відтак християнство загалом) для чехів часто асоціюється зі загарбником, імперією... Тверда шкіра ревно хоронить старі рани... Україна охрестилася 988 року завдяки князеві Володимиру Великому, відтак християнство стало провідною релігією в Київській Русі. З прийняттям християнства писемність набула особливого розвою, забуяло мистецтво, освіта, наука. Про те, що християнство було вигідним для України-Руси, можемо прочитати у різноманітних книжках. Можна робити красиві трюки, щоб зривати оплески, прихильність меценатів, пільги у «своїх богів» чи «плюсики до карми». А можна зустрітися віч-на-віч зі самим Трюком. І вже не могти лицедіяти, не могти задобрювати стихії, не могти притлумлювати власну совість. Адже Той, Хто назвав себе Дорогою, Правдою та Життям (Ів. 14, 6) – майстер несподіваних прийомів. Він уміло вивертає усю брехню, несправжність і позірність. А правда Його, насправді, звільняє, – перевірено особисто й неодноразово. Але сьогодні не про це. Всі ці події потягнули з моєї пам’яті спогади про 2015 рік. Саме тоді я познайомилася з Прагою на молодіжній зустрічі Тезе, яка відбувалася у сімнадцятьох церквах столиці Чеської Республіки. Дуже виразно пам’ятаю той момент, коли в залах виставкового центру Летняни молилися за мир в Україні та на Близькому Сході. Я тоді була на восьмому місяці вагітності, тому висидіти молитву на кариматі було непросто. Але навіть попри фізичні незручності серце стискалося від слів брата Алоїса (настоятеля спільноти Тезе): «Стань сіллю землі! Не дозволь, аби тебе розтинали твої нестачі й обмеження! Лише в Христі справжній смак життя. Звернися до Нього та прийми те, чого Він від тебе очікує». Цікавий той факт, що не тільки християни-парафіяни приймали на ночівлю паломників, а й звичайні пражани – тобто неуцерковлені чехи, які прочитали рекламу в метро про потребу прихистити молодь зі шістдесяти п’ятьох країн. Нам пощастило пожити в будинку відомого для чеського християнського середовища подружжя Капланових – вони відійшли вже у вічність. Саме в цьому будинку підпільно в комуністичному жаскому минулому збиралися сотні людей на молитву Тезе. Господарі, ризикуючи життям (за їхньою діяльністю стежили супостати), свідомо були свідками віри в Чехії. Капланові дожили до глибокої старості. Їхні внуки полюбляють переповідати про поважні пристрасті бабусі. Часами на літню Марію щось находило, і тоді вона серйозно заявляла своєму чоловікові: «Все! Розлучаємося! Я того не можу стерпіти! Ти схолоднів до мене, я тебе вже більше не цікавлю!» А ще багатодітна сім’я Капланових мала цікаво традицію – своїм донечкам вони давали імена на «М» (на честь матері), а синочкам – на «Й» (на честь батька). Якось нам довелося бути свідками родинної зустрічі, на яку приїхали всі діти Капланових зі своїми сім’ями – будинок просто кишів людьми! Щоб зробити спільну фотографію, родина гуртувалася рядами, з них перші сідали на землю, а останні вилазили на стільці… Важливо, що більшість дітей Капланових допомагають дітям з деструктивних сімей, підтримують бідних з інших країн, зокрема з України, всиновлюють сиріт. Мої перші враження про Чехію були двоякими. Але позитивно вразили пошана до порядку та мирна організованість. Чехи, як правило, не поспішають. Навіть мова їхня через подовжені голосні вимагає вміння смакувати часом. Пенсіонери в чергах інколи пропускають молодих, кажучи: «Я маю час. Це ви, молоді, нікуди не встигаєте!» А коли малючки плачуть, мамусі часто просять: «Ну так, витримай це». Я намагалася знайти корінь позитивних рис чеського менталітету, спостерігаючи та розмовляючи про це з самими чехами, також пізнаючи їхнє мистецтво, історію тощо. І поки що всі мої мисленнєві дороги ведуть до Вацлаваку (Вацлавського майдану). До кінного пам'ятника святому Вацлаву, довкола якого чотири скульптури: святі Прокіп, Войтех, Людмила (князева бабуся) й Анежка. І напис на пам'ятнику першому слов’янському мученику: «Святий Вацлаве, наш княже, не дай загинути нам, ані прийдешнім». От дивовижа! Чехи другого тисячоріччя взивають до середньовічного князя як до заступника та небесного оборонця держави. Ба більше, 28 вересня в Чехії є подвійним святом – церковним спомином про святого Вацлава та Днем Чеської державності. А мощі мученика, його шолом і меч, які можна побачити в празькому Соборі Святого Віта, є національною святинею. Що ж такого встиг зробити цей юний князь за куцих чотири роки свого правління? Вісімнадцятирічний Вацлав припинив гоніння християн на чеській землі, збудував чимало храмів, подбав про освіту народу, аби «люди жили за Божим законом, а судді діяли справедливо». Кажуть, що Вацлав власноруч сіяв пшеницю для євхаристійного хліба та збирав виноград для літургійного вина. А своїм швидким відходом у вічність князь завдячує рідному братові Болеславу Грізному, який вкоротив земне життя Вацлаву, коли святий заходив до храму на Божественну Літургію. Подейкують, що згодом братовбивця-язичник розкаявся та перевіз тіло мученика до Собору Святого Віта... Кров Вацлава пульсує в цій нації… Вони не почувають себе невдахами. Правда, часто забувають, що діти святого Вацлава… Чехи мені зізнаються, що їх вражає українська чутливість – те, що ми прагнемо глибини, особистісного досвіду. Їм довподоби українське світовідчуття, повне мелодики, орнаментів, стосунків, туги за духовними просторами. А мова наша, кажуть, надихає на любов. Тож підбадьорюють:«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» Тільки б мудрості та пильності приймати Його поміч... Катерина Воїнська для UAportal