Однією з проблем, яку приходиться вирішуємо з іноземцями, в тому числі і з українцями - заборгованість перед  медичними установами в зв'язку з відсутністю медичного страхування. З цієї причини, ми вирішили коротко ознайомити вас з основними фактами про медичне страхування в Чеській Республіці.   Для кого медичне страхування обов'язкове:   1. Для всіх осіб, які мають постійне місце проживання в ЧР (незалежно від їх громадянства) 2. Для осіб, які не мають ПМЖ в Чехії, але працюють в компанії, яка має  юридичну адресу в Чехії або у роботодавця, який  постійно проживає на території ЧР. В такому випадку, договір про медичне страхування заключається на підставі трудового договору і зобов'язує роботодавця платити медичне страхування. Обов'язково зберігайте свій трудовий договір( з датою початку і завершення його дії)  на випадок заборгованості недобросовісного роботодавця.    Коли обов'язок виникне?   З дня народження, у людини з ПМЖ в ЧР. У день, офіційного початку роботи (від дати, яка вказана в робочому договорі) у осіб без ПМЖ в ЧР. З дня отримання ПМЖ в ЧР.   Коли обов'язок закінчується?   1. Днем смерті застрахованого або датою заяви про його смерть. 2. У день, звільнення людини, яка не має ПМЖ на території ЧР. 3. Днем втрати статусу ПМЖ в Чехії.   Увага, для всіх, хто легально перебуває на території Чеської Республіки і не входить в вище перерахований групи - обов'язковим є комерційне медичне страхування. За інформацією Інтеграційного Центру Прага. 

     «Вибирай надійного» - так каже народна мудрість. Слова ці справами підтверджені. І будь-якій справі користь приносять. А запорука успіху - вірний вибір, особливо, коли мова йде про поїздку автобусом на далекі відстані. Тут головним критерієм стає безпека. І вірний вибір вже не просто важливий - він життєво важний! Що ж потрібно знати людині для вибору надійного транспорту? Як не помилитися і не піддати себе ризику та дискомфорту? Відомо, що сама достовірна інформація - з першоджерела. Тому ми вирішили запитати про все безпосередньо у Автобуса. Ось так, без манівців, напряму! І звернулися для цього особисто до Автобусу компанії REGABUS. Як з'ясувалося - вельми не дарма...   ІНТЕРВ'Ю:   - Отже, що Ви можете розповісти про себе своїм нинішнім і майбутнім пасажирам? В чому дасте надію та гарантії?  - Ну, скажу одразу, і скажу гордо, - я Автобус нового покоління, Автобус інноваційний. І в парку REGABUS у нас всі автобуси такі!   - А що це означає? Можна докладніше?  - Звичайно! Загинайте пальці. Спершу про головне. Мене обладнали надсучасною електронікою та бортовими комп'ютерами: Я захищений від виїзду на зустрічну смугу -  раз, від лобового зіткнення - два, від перекидання - три, від порушення дистанції – чотири, від туману і негоди - п'ять! Мій водій ніколи не засне за кермом - шість. Мало того, він ще й ніколи не  відволікатиметься від дороги! Загнули сьомий палець?   - Так-так! І кожен справді про головне! .. А є ще щось?  - Звичайно! Це тільки початок…) Мій водій, як уже було сказано, завдяки спеціальним датчикам контролю, ніколи не засне за кермом, не  відволічеться від дороги, не стомиться, як водії інших автобусів і мікробусів, - адже його робоче місце налаштовано за методом пульта управління, в якому передбачений кожен рух! А це дуже важливо в потоці машин на трасі!   - Так, безперечно! Загинаю восьмий палець.  - Подумавши про водіїв, сконструювавши для змінного навіть спальне місце, мої творці подбали й про пасажирів! Всі сидіння обладнані ременями безпеки - це 9. Форма сидінь розрахована точно під положення спини, підлокітники - для рук, а відкидна опора  для ніг- це 10. Надсучасна система кондиціонування постійно стежить за свіжістю та температурою повітря в салоні - це 11. До того ж вона регулярно проходить всі види очищення! Освітлення в салоні не стомлює очі - це 12! Вистачає пальців? ..   - Поки що. Хоча треба старатися )  - Тож їдемо далі! Для кожного пасажира свій персональний монітор і навушники: дивись собі фільми за смаком, слухай музику, грай в ігри! А в салоні - тиша та спокій! Це -13. Розетки по всьому салону - 14; персональні USB-порти - 15; біотуалет - 16; міні-кухня для приготування безкоштовних напоїв - 17! Потужний безкоштовний Інтернет  всю дорогу - 18! .. Як пальці?   - Закінчуються. Залишилося всього два...  - Тоді додамо мою екологічність. Адже я - Автобус нового покоління. Мої творці забезпечили мене «мотором майбутнього» - екологічним двигуном Євро-6. Я не завдаю шкоди природі. А обробка мого салону зовсім нешкідлива для пасажирів - тому що виконана з гіпоалергенних матеріалів. І це - 19 і 20!   - Нічого собі! Ви дійсно супер надійний транспорт!  - Погоджуся. Як жартують мої творці - зі мною хоч по трасі, хоч по життю. Адже я ще й гарний. І скромний…)   - Ще й з гумором до того ))  - Дякую! Додам на кшталт бонусу, що мої стюардеси завжди дбайливі, водії досвідчені, механіки - уважні та професійні.   - Бачу, Вам є чим пишатися. То яке ж Ваше ім'я?  - Я Мерседес з чеської автобусної компанії REGABUS. І в нашому парку ще Сетри та Неоплани – усі з такими ж надійними характеристиками.   - Що ж, всіма руками й ногами голосую за компанію REGABUS! 20 причин обрати її безпечні комфортні автобуси для поїздки  з України в Чехію, Польщу або Словаччину - це і є самий правильний вибір! Доведено! Автор: Руна Райдо

Сайт Viva.ua публікує історії героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці", підготовленого командою журналу Viva! та ТСН. Це 15 надихаючих історій про мужність та силу духу ветеранів АТО й паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили жаги до життя. У цій статті розповідь піде про сміливого добровольця Анатолія Горбенка, який на війні втратив обидві ноги, однак зумів побороти відчай і власним прикладом доводить, що життя продовжується. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Доброволець Анатолій Горбенко казав мамі, що вибухи у слухавці – це шум київських вантажівок. Гранатометник батальйону «Донбас», 38-річний Анатолій Горбенко, заходить до знімального павільйону повільно й обережно. На протезах, але з двома милицями. В червні 2016-го Анатолій втратив обидві ноги – поруч вибухнув фугас. Лікарі взагалі сумнівалися, що він житиме. Але сьогодні Толя жартує, планує і понад усе мріє нормально ходити. За паспортом Горбенко народився в Росії, хоча насправді – на Закарпатті, де й виріс у родині селян. Все життя працював будівельником. На початок війни жив у Маріуполі, де мав свою бригаду. «Побачив «опо́ру русского мира» в травні 2014-го, – розповідає Толя. – Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу. То були «деньки», почорнілі від спирту алкаші з новенькими триколорами, яких підвозили на автобусах. «Деньки», бо таких «пролетарів» на будівництві беруть хіба що на одноденну брудну роботу. Дивився на них і розумів, що це несправжні протести». Горбенко не служив в армії, але прочитав в Інтернеті оголошення про набір добровольців у батальйон «Донбас» і поїхав на збори. «Видали синтетичну форму, уживані берці й автомат. Вдома лишилися дружина і шестирічна донечка. Мама довго не знала, де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї я був на заробітках у Києві, – каже Толик. – Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців». На фото: Анатолій Горбенко разом із побратимом з "Донбасу" Олександром Сарабуном   Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Про війну Толя говорить неохоче. Його «пара місяців» перетворилася на більш ніж два роки: бої за Попасну, Первомайськ, пекло Іловайська та полон у Донецьку. Наприкінці 2014-го, під час чергового обміну полоненими, йому пощастило повернутися додому. Перепочив і знову поїхав на передову. «У червні 2016-го отримав поранення в Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в сіру зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковий протитанковий гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого, може, це й він маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх фактично не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг», – пригадує Анатолій. – Хлопці наклали джгути. Я лежав і кричав від болю. Звідкілясь з’явилася стара бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній мене, як на ношах, донесли до наших позицій». «У Дніпрі, в реанімації, уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина, – розповідає Горбенко. – Доньці боялися сказати. Зрештою таки показали перший журнал з «Переможцями». Пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася на фото, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась придумати щось інше», – Толя підтягує штанину і показує протез, густо обліплений наклейками з мультика «Тачки».   На фото: Анатолій Горбенко разом із дружиною Ольгою Потім, уже в Києві, Горбенку поставили сучасні австрійські протези з довічною гарантією, «класні, як мерседес з-поміж авто». Одначе спочатку був відчай. «Коли вперше став на тимчасові, подумав: «Так неможливо ходити!» Зателефонував Саші Чалапчію (учасник АТО, який також втратив обидві нижні кінцівки. – Ред.), пожалівся. Він заспокоїв, що одразу я нікуди не побіжу навіть на найкращих протезах. Порадив дивитися комедії, мультики. Я тоді «Сімпсонів» ледь не напам’ять вивчив». Фото: Олександр Мордерер Зараз Анатолій займається своїм здоров’ям і хоче організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО з родинами. «Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям з ампутаціями, що життя не закінчується», – говорить Горбенко. І додає, що ні про що не жалкує. Мовляв, життя справді щось відібрало, проте подарувало надійних друзів.  На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. За інформацією: Viva.ua   

Прага – Зусилля посольства та української громади в Чехії дали результат. Міська рада Праги схвалила рішення назвати новий пішохідний міст через річку Ботіч, яка є притокою Влтави, у Празькому районі Вршовіце на честь українського дисидента та борця за свободу Василя Макуха. 5 листопада 1968 року В.Макух здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. Символічно, що Прага прийняла це рішення у рік 50-х роковин Празької весни та трагічних подій серпня 1968 року. Також символічно, що прямо від цього мосту бере свій початок вулиця Українська у Празі. Віднині чимдалі більше чехів, почувши, що проходять мостом Василя Макуха, дізнаються про цього українського героя, який пожертвував своїм життям заради їхньої свободи. Дякую всім, хто доклав зусиль заради того, щоб це рішення стало реальністю,- повідомив на совї стрічці у фейсбук Посол України у Чеській Республіці Євген Перебийніс    Перший українець, що вчинив самоспалення проти влади СРСР 5 листопада 1968 року в самому центрі Києва на Хрещатику Василь Макух здійснив акт самоспалення. Його називали "живим смолоскипом" він пробіг вулицею, закликаючи земляків до боротьби за незалежну, вільну Україну та за незалежну і вільну від окупантів Чехословаччину.  Василь Макух Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, – це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного – вільного життя українців у вільній країні. В 17 років Василь Макух вступив до лав УПА, пораненого в бою з радянськими прикордонниками в 1946 році його піймали, суд з вироком не забарився: 10 років каторги в сибірських концтаборах. На волю вийшов у 1956 році, але волі не було: постійно перебував під наглядом радянських спецслужб. Плакат російською мовою «Окупанти, йдіть додому!» на вулиці чеського міста Плзень у день вторгнення в Чехословаччину військ країн Варшавського договору, 21 серпня 1968 року Про стеження за собою Василь Макух знав, однак безстрашно відкидав можливості зійти з дороги, не боявся у листуванні з родиною і однодумцями завжди написати своє гасло «Слава Україні!». Дружині Лідії родом із Дніпра, з якою познайомився на засланні, Василь Макух якось зізнався: «Нині чи пізніше, віддам своє життя за волю України». Василь Макух із дружиною Лідією Потужний імпульс до боротьби внесли події серпня 1968 року, коли військо так званого «мирного» варшавського пакту окупувало Чехословаччину. Свій вибір Василь Макух зробив без вагань: у жовтні листами розлучився з рідними і друзями, зібрав торбину, в якій, крім яблук, була ще наповнена бензином пляшка, і поїздом зі Львова 5 листопада приїхав до Києва. 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Василь Макух прагнув привернути увагу сучасників до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, Василь Макух біг центром Києва, безстрашно вигукуючи гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!» Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя.   Радянські солдати намагаються загасити палаючий танк, підпалений протестувальниками біля будівлі Чехословацького радіо в Празі, 21 серпня 1968 року Його вогонь палає й досі Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. Про героїчний вчинок Василя Макуха, про небувалий у новітній європейській історії український «живий смолоскип» заговорив світ, дізнались про нього і в Чехословаччині. Услід за Василем Макухом встав до бою «за нашу і вашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах. 16 січня 1969 року він, як і Василь Макух, підпалив себе і смолоскипом пробіг головною Вацлавською площею столиці Чехословаччини, щоб продемонструвати відкритий протест проти радянської окупації. На третій день, 19 січня, в лікарні Ян Палах помер.  Фотогалерея: 1968 рік. Радянське вторгнення в Чехословаччину Щороку в день загибелі Яна Палаха чехи збираються на Вацлавській площі Праги, щоб згадати свого героя, запалюють свічки, кладуть квіти. Згадують чехи і українського героя Василя Макуха, який захищав незалежність України і незалежність Чехословаччини. «Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії. Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі, протестуючи проти русифікації України радянським режимом», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. 14 листопада – день народження Василя Макуха, йому б виповнилося 90 років. Рік тому група чеських активістів виступила з ініціативою присвоїти одній з празьких вулиць ім’я Василя Макуха. Однак, як зазначив у розмові з Радіо Свобода працівник Інституту з вивчення тоталітарних режимів ​Павел Риячек, «ініціативна група нас не контактувала». Меморіальна дошка Василю Макуху. Київ, Хрещатик 27, січень 2017 року «Василь Макух заслужив мати в Празі вулицю свого імені, так само, як поляк Ріхард Сівєц, на вулиці, що несе його ім’я, розташована будівля нашого Інституту. Шкода, що так і залишається невиконаною обіцянка ініціативної групи чеських активістів назвати одну з вулиць у Празі іменем українського героя Василя Макуха», – зазначив Павел Риячек. А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику. За інформацією Радіо Свобода    До дня загибелі Василя Макуха (05.11.1968). ІскраНа диво, цього вечора метро не було переповнене. Можливо, тому що кияни вже залишили столицю Радянської України напередодні Жовтневих свят. Лариса із задоволенням сіла на місце, що звільнилося. Настрій у неї був чудовий, і не лише через вихідні, що наближалися. Справжня причина в неї на колінах. Велика картонна коробка з новенькими румунськими чобітками. Вони були такі чудові, що Лариса аж сама собі заздрила. Коричневі, замшеві, з високими до колін халявами — вони варті були тих кількох годин у черзі. Тих переживань, що їй «знову не вистачить», що «останню пару знову заберуть перед носом», що доведеться й цю зиму доношувати старі чоботи львівського «Прогресу» з вічно поламаними замками.Звістка, що в ЦУМі на Хрешатику «викинули» румунські чоботи, вимела з їхньої контори, напевно, весь жіночий колектив. І коли Лариса добігла до ЦУМу, зрозуміла — не лише їхньої контори. Черга тяглася довгим хвостом від входу і здавалася безкінечною. Вона побачила її, як тільки вийшла на Хрещатик з боку Бесарабки. Серце її геть упало: «Точно не вистачить», — і підтюпцем побігла до магазину. Дорогою зіткнулася з якимось дивним чоловіком. Він вискочив з одного з під’їздів і біг так, ніби теж нічого не бачив, тому й зачепив її, що так поспішала в бік черги. Чоловік був дуже збуджений, схоже, п’яний. Щось вигукував, тримаючи в руках якісь папірці. Коли вони зіткнулися, Лариса відчула, що від нього тхне, але не алкоголем, а бензином. Їхні погляди перетнулися. «Дивні очі, таких у п’яниць не буває», — мимохідь подумала. Чоловік ніби намагався щось сказати їй, щось сунув у руки, але Лариса лише додала темпу. Ще бракувало, щоб вона втратила шанс купити чудові чоботи.Саме стоячи в черзі, вона почула, що якийсь божевільний кілька хвилин тому підпалив себе, обливши бензином, і напевно помер. Тема лише на мить викликала жваве зацікавлення у жінок. Бо коли хтось прошепотів, що на місце прибули не лише міліціонери, але й «люди в цивільному», розмови швидко повернулися до того звичних тем: хто, що, де і як дістав. Лише тепер, сидячи у метро, Лариса усвідомила, що той божевільний, який спалив себе, коли вона була в магазині, — напевно, той самий, з яким вона зіткнулася. Їй стало не по собі. Це значить, що вона бачила того чоловіка за кілька хвилин до смерті — самогубства, самоспалення чи що воно там було. Пригадала, як він щось намагався їй сказати. Може, якби вона вислухала його, цього не сталося б? Може, вона могла б спинити цього п’яницю перед таким необачним кроком? Та ні, не був він п’яницею — не буває таких очей у п’яниць. Але вона тоді думала лише про чоботи, що зараз лежать у неї на колінах. А того чоловіка нині хтось не дочекається вдома. Хто він? Навіщо це зробив? Вона могла це зрозуміти, але не спинилася почути його.«Ще були якісь папірці в нього в руках», — промайнула думка. Лариса сунула руку в кишеню й намацала зім’ятий папірець. Тремтячими пальцями витягла та розправила на картонній коробці. Почала читати й похолола. Швидко кинула оком, чи бува хтось не заглядає в записку. Але в напівпорожньому вечірньому вагоні вона нікого не цікавила. Продовжила читати — про «Празьку весну», придушену радянськими танками, про поневолену комуністами Україну, про боротьбу за свободу. Чоловік писав, що спалює себе, щоб запалити інших, стати іскрою, яка розбудить їх зі сну. Текст закінчувався підписом — «Василь Макух, українець, політв’язень». Ларису пройняв жах. Не те, щоб вона нічого цього взагалі не знала — і про події цього літа в Чехословаччині, і про борців за вільну Україну (їх називали дисидентами) вона краєм вуха чула. Про перше часом говорили в тих же чергах, де стояли перелякані жінки відправлених до Праги. Про друге розповідали по радіо, яке по ночах слухав її батько. Він попереджав, аби Лариса десь на роботі бува про це не обмовилася. Хоча вона й так розуміла, що про таке краще мовчати. Навіть попри те, що ці «ворожі голоси» під завивання радянських глушників слухали в багатьох квартирах. Але з усіх цих радіопередач із-за кордону складалося враження, що те все відбувається десь дуже далеко. Радянська ж преса взагалі запевняла, що то все вигадки «клятих імперіалістів». А тут Лариса усвідомила: ні, все це відбувається в тому ж світі, в якому вона живе, де ось вже третій рік після інституту щодня ходить на обридлу роботу, де годинами стоїть у чергах у гонитві за дефіцитом. Виявляється, серед людей, з якими вона щоденно перетинається, є ті, кому бракує не лише масла чи чобіт, але й свободи. Виявляється, здатні на вчинки можуть жити й у цей сірий, як їй здавалося, абсолютно безликий і нецікавий час. Не просто жити — вони можуть горіти, бути іскрою, яка прагне запалити інших.«Іскра», — зачепилася думкою за це слово і згадала дивний погляд того невідомого чоловіка. Та ні, вже відомого — Василя Макуха. Тепер вона пам’ятатиме це ім’я.Встаючи, Лариса акуратно склала пропахлий бензином папірець і заховала в сумочку. Розуміла, що буде, якщо його знайдуть, але не могла й допустити думки, щоб його викинути чи знищити.Потяг зупинився. Лариса вискочила з вагона й рушила до виходу. Самотня коробка з новими чобітьми поїхала далі. Із книги «(Не)історичні миті». Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович. UAPORTAL.CZ  

Процес становлення української діаспори в Чеській Республіці умовно можна поділити на чотири періоди. 1. До подій 1917 року більшість емігрантів становили представники інтелігенції та студентство, які залишали Батьківщину з політичних мотивів та з метою підвищення освітнього рівня. Українські студенти вступали до Гірничого інституту в Пршібрамі та до Карлового університету Праги. У 1902-1903 роках український професор Іван Горбачевський став навіть ректором Карлового університету. 2. Нова, велика «хвиля» української еміграції (інтелігенція, військові біженці) припадає на початок 20-х років минулого століття. Вона пов’язана з поразкою у боротьбі за незалежну Україну. У міжвоєнний період завдяки, в першу чергу, Президенту Т.Масарику Чехословаччина стала найбільшим у Європі політичним, науковим, культурним та духовним центром закордонного українства. З Відня до Праги був переведений Український вільний університет. В Чехословаччині виходили українські газети, часописи, діяли видавництва, середні та вищі навчальні заклади, музеї, товариства. В Празі жили і творили поети О.Олесь, Є.Маланюк, О.Ольжич, художник В.Касіян, багато інших визначних представників української культури. Однак, після Другої світової війни, значна частина української інтелігенції під загрозою репресій з боку місцевої комуністичної влади та СРСР була змушена від’їхати далі на Захід. Чимало представників української еміграції 20-30 рр. залишили Чехословаччину також після введення військ країн Варшавського договору в серпні 1968 року. 3. Після завершення Другої світової війни до Чехії прибували військовослужбовці сформованого в СРСР 1-го Чехословацького армійського корпусу, в якому переважали жителі міжвоєнної Підкарпатської Русі (Закарпатської України), а також волинські чехи. 4. До четвертої, сучасної «хвилі» українських мігрантів в ЧР належать наші співвітчизники, які почали прибувати в пошуках роботи до цієї країни з початку 90-х років минулого століття. Станом на кінець 2016 року на території Чехії зареєстровано близько 150 тисяч українських трудових мігрантів, частина з яких одержала дозвіл на проживання в ЧР на 10 і більше років. Українські дипломатичні установи щорічно реєструють в Чеській Республіці близько 1000 новонароджених громадян України. Із зрозумілих демографічних причин нинішня українська діаспора в ЧР, що складається, головним чином, з громадян Чеської Республіки - нащадків згаданих українських емігрантів, постійно скорочується. Значну роль тут також відіграють процеси поступової асиміляції українців до чеського суспільства. Згідно з останнім переписом населення у 2011 році до української національності зголосилося понад 54 тисячі чеських громадян, або 0,5 відсотка від населення країни (під час попереднього перепису населення у 2001 році таких було близько 22 тисяч). Переважна частина «чеських» українців - це представники інтелігенції: науковці, викладачі, підприємці тощо. Проживають вони, головним чином, у містах: Прага, Карлові Вари, Дєчін, Брно, Пршеров, Острава і Хомутов.   З метою реалізації своїх прав, які сформульовано у схваленому в 2001 році Законі «Про права національних меншин», українською діаспорою створено низку громадських організацій. В Празі, зокрема, діють:  «Українська ініціатива в Чеській Республіці» (керівник – Василь Райчинець); «Об’єднання українців та прихильників України в Чеській Республіці» (керівник – Ольга Мандова); "Міжнародна громадська організація "Українська Європейська Перспектива" (керівник - Галина Андрейців) ; «Об’єднання українок в Чеській Республіці» (керівник – Марія Прокоп’юк); «Форум культур» (керівник – Ростислав Прокоп’юк); «Асоціація українців в Чеській Республіці» (керівник – Павло Бубряк); «Українські профспілки в Чеській Республіці» (керівник – Тарас Костюк); «Міжнародна асоціація українців «Євромайдан» (керівник – Михайло Топоров); «Український народний дім в ЧР» (керівник – В.Губчук); «Празький Майдан»; «Рута» (керівник – Богдан Копчак);  «Український національно-культурний центр» (керівник – Г.Базаєв); «Український бізнес-клуб в ЧР»;  «Міжнародне об’єднання «Українська свобода» (керівник – Богдан Костів); Крім того, діють самостійні громадські організації, які по своїй суті є творчими колективами: «Товариство трудової міграції українців в ЧР «Берегиня» (керівник – Марія Скиба); Танцювальний колектив «Джерело» (керівник – Дарія Любачівська); Творчий колектив «Родина» (керівник – Йосип Климкович).     Українські організації діють також у м. Градець Кралове – «Регіональне українське товариство Східної Чехії» (керівник – Н.Доценко), у м. Брно – «Українська ініціатива Південної Моравії» (керівник – Ільнара Дудаш), у м. Хомутов – «Дзвони надії» (керівник – В.Кулацький), у м. Карлови Вари – «Союз українців Богемії» (керівник – В.Роговий), у м. Ліберець – «Ліберецька греко-католицька харіта» (керівник – отець Іван Семотюк), м. Тепліце – «Українська світлиця» (керівник – Калісія Федорук), у м. Пардубіце – керівник Г.Величко. Українські діти, батьки яких тимчасово перебувають у ЧР, мають можливість відвідувати українську суботню школу «Ерудит». Цей навчальний заклад працює за угодою з Міжнародною українською школою. У 2017 році розпочав роботу "Культурно-освітній центр «Крок»", метою діяльності якого є навчання дітей, які проживають разом з батьками у Чехії українській мові, літературі, культурі, географії України. Також у лютому 2017 року, відкрився інформаційний портал українців Чехії UAPORTAL.CZ  - вся корисна інформація для українців, які живуть, навчаються, працюють та відпочивають в Чехії. Сайт буде цікавий і тим, хто тільки збирається відвідати цю країну.  У містах Прага, Ліберець та Брно діють греко-католицькі церкви, в яких служба ведеться в т.ч. українською мовою.   При чеському Уряді діє постійна Комісія з питань національних меншин, в якій українську громаду у Чехії представляє сьогодні Голова організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці» Б.Райчинець. Уряд ЧР фінансово підтримує діяльність українських громадських об’єднань, а також видання україномовного журналу «Пороги» (заснований у 1993 році), та «Українського журналу» (заснований у 2005 році). Оновлено 22.05.2017 р За матеріалами МЗС України 

З 8 по 10 жовтня в Празі пройшла Міжнародна суспільно-політична конференція «Форум 2000», яка є вагомою платформою для обговорення актуальних проблем сучасності, пов’язаних з розвитком демократії у світі, правами людини, розвитком громадянського суспільства, зміцнення релігійної, культурної і етнічної толерантності. Щороку у ній беруть участь відомі політики, експерти, науковці, державні та громадські діячі з різних країн світу, які порушують та відкрито дискутують з принципово важливих питань міжнародного життя. Перша конференція «Форум 2000» відбулася в Празі у 1997 році з ініціативи президента Чехії Вацлава Гавела у співпраці з ізраїльським письменником Елі Візелем та японським політиком і філантропом Рйоіті Сасакавою. Цього року в рамках конференції було організовано дискусію на тему «Крим, три роки потому», в якій взяли участь народний депутат України та лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, кримськотатарський адвокат Едем Семедляєв, двоюрідний брат політичного в’язня Євгена Панова, заарештованого в Криму, Ігор Котельянець. Учасників Форума 2000 та громадськість Праги було докладно поінформовано про актуальну ситуацію, що склалася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, грубі порушення російськими окупантами прав людини на півострові, методи залякування та тиску на кримськотатарських та проукраїнських активістів, якими діє окупаційна російська влада, наведено конкретні приклади репресій, катувань, незаконних арештів та вироків суду. Після дискусії за участю кримськотатарського ансамблю «Мусафір» відбувся вечір кримськотатарської культури. Повідомляє Посольство України в Чеській Республіці