Обмеження на фінансові операції з готівкою та грошові перекази з-за кордону, що запроваджуються в Україні з 28 квітня, можуть завдати серйозної шкоди українським гуманітарним організаціям, до яких через карантин уже не доходить гуманітарна допомога з-за кордону. Чеські гуманітарні організації, які з початку війни з Росією на сході України посилали гроші, медичні препарати для поранених і хворих бійців, допомогу для їхніх родин, не можуть відправити вже зібране в Україну, а тепер не знають, чи зможуть відправити і гроші. Деякі з них відкладають свої проєкти, інші передають вже зібрані речі на допомогу місцевим гуманітарним організаціям. Про це повідомляє Радіо Свобода Закон, що має боротися з нелегальним відмиванням коштів, дозволяє переказ коштів готівкою та поповнення карткових рахунків у межах України в сумі, що є меншою ніж 5000 гривень без ідентифікації того, хто цей переказ робить. «Це буде дуже велика проблема для нас, бо мені в будь-який момент можуть заморозити мою благодійну волонтерську картку, якщо хтось перекаже на неї більше, ніж 5000 гривень», – каже засновниця «Волонтерської сотні «Доброволя» Наталія Воронкова. За її словами, після того, як влада обмежила волонтерам, котрі працюють в українських шпиталях, можливість допомагати матеріально, тепер обмежуються і фінансові можливості зібрати допомогу. «Нам посилали по кілька коробок, інколи до 20 – пелюшки, медичні препарати, обладнання, сечоприйомники, калоприйомники, але після запровадження карантину цей потік припинився», – говорить Радіо Свобода Наталія Воронкова. При цьому, вона зазначає, що потреба в допомозі не зникла – бійці у шпиталях далі потребують і якісного харчування, і одягу, і препаратів, яких державна служба не спроможна для них купити. Відомий у Чехії психолог, активіст і віднедавна художник-аматор Ростислав Прокоп’юк каже, що продаючи свої картини, він щомісяця посилав до України медичне обладнання, ліки, одяг для бійців та людей, що живуть у так звані «сірій зоні». «Кожен місяць я посилав у Київський військовий шпиталь і ліки, і якесь хірургічне обладнання, одяг для хлопців, які могли потрапити до шпиталю влітку, а виходили взимку і їм потрібен був сезонний одяг. Потім наші посилки у шпиталі сортували і частину залишали для бійців, частину пересилали у «сіру зону», багато було для дитячих будинків, для дітей, що там живуть. Я від них потім і ляльку-мотанку дістав у подарунок, і фотографії, прапор підписаний, тобто я точно знав, куди ці речі ідуть і знав, що вони доходили», – пояснює празький добродійник. Ростислав Прокоп'юк в бібліотеці імені Вацлава Гавела Коли у зв’язку з карантином закрили кордони, зібрану на той момент допомогу Ростислав Прокоп’юк віддав чеським гуманітарним організаціям. «Одяг, дитячі речі дуже пригодилися празьким безхатченкам, і чеські гуманітарні організації були дуже вдячні, що ми їм передали зібрані нами речі», – каже він. Ростислав Прокоп’юк зазначає, що зібрані гроші він ще пересилав через міжнародні банківські перекази, але тепер не впевнений, що зможе робити це далі. «Взагалі, останнім часом і без карантину стало важче допомагати, бо в Україні чинять дедалі більший тиск на волонтерів. Я чую від своїх партнерів в Україні, що від них не хочуть приймати допомогу, або по-тиху від них допомогу беруть, але попереджають: ніде про це не казати. Але ті, хто допомагали, продовжують допомагати, просто це стає складніше робити», – із сумом говорить Ростислав Прокоп’юк. До оголошення карантину посилали допомогу в Україну – воїнам та їхнім дітям – і представники організації «Українська Європейська Перспектива», говорить координаторка проєктів Галина Андрейців. Проект "Чеські канікули для дітей з України", фото: Галина Андрейців «Щороку ми готуємо дитячі оздоровчі табори для дітей загиблих та поранених воїнів. Цього року сподіваємося, що вдасться провести табір у серпні. Але складніше стало його готувати – наші місцеві жертводавці самі переживають скрутні часи у зв’язку з епідемією коронавірусу», – каже вона. Читайте також: Як у Чехії працює табір для дітей, батьки яких загинули або зазнали поранення на Донбасі Про те, що пожертв стало відчутно менше, говорить і засновник організації «Гуманітарна допомога Україні» Петр Оліва. Понад п’ять років він по три рази на рік вантажив кілька машин і разом з товаришами-однодумцями вирушав на схід України з гуманітарним вантажем. Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка, Новожеланне, Світлодарськ, Маріуполь, дитячі будинки у «сірій зоні» – це були цілі його поїздок. Перед карантином він знову збирався у дорогу, але подорож довелося відкласти. Щоб не гаяти часу, він взявся допомагати празьким безхатченкам, а також за власні кошти та за допомогою родини і друзів взявся за ремонт нового приміщення, куди вже наступного місяця переїжджає його гуманітарний центр. «Ми хочемо розширити нашу допомогу Україні, тут буде і більший склад і місце для зустрічей, місце, де ми будемо збирати інформацію про війну, показувати артефакти з фронту, організовувати зустрічі та культурні акції. Я дуже тішуся, що наш новий будинок на околиці Праги буде видно з траси – я планую повісити на фасаді великий банер, щоб люди бачили, що тут є люди, які не забувають про те, що в Україні іде війна, і на відміну від вірусу, ворог, російський агресор, так просто не відступить», – говорить Петр Оліва, який два роки тому отримав нагороду від України за свою волонтерську діяльність. Автор : Марія Щур, джерело Радіо Свобода 

Чеський художник із Чернігова Олександр Оніщенко, який перший в Європі відкрив приватну художню галерею ще у 90-х, у 2019 році підкорив Україну. Чернігів, Київ і Одеса відкрили двері своїх галерей та музеїв назустріч художнику, який причаровує своєю любов’ю до життя та стилем живопису. Відвідувачі експозицій побачили близько 30 пейзажів та 25 чорно-білих фотографій. Шалений успіх в Одесі, Києві та Чернігові відкрив нові можливості європейському майстру. Чеський художник має пропозиції щодо подальших експозицій, а також працює над новим образом і стилем своїх чорних полотен, щоб знову здивувати Україну. Оніщенко не вміє малювати, як стверджує сам, не має освіти та продає свої картини за десятки тисяч євро. Живе художник у старовинному католицькому храмі. Його полотна є в колекціях відомих акторів та політичних діячів. За плечима у митця 2 тис. картин та десятки виставок по світі, нагороди та визнання. Проте, як каже Олександр, саме в Україні нині йому цікаво, адже тут народжується нова епоха, яку не можна пропустити. В Україну чеський художник прагнув повернутися два роки тому. Проте саме у 2019 році спроба відкрити свою виставку чорно-білих фотографій, а з часом і картин стала реальною. Весна і літо для художника були переповнені підготовкою експозицій. Кожен окремий культурний проєкт потребував конкретних тем, а також стилю виконання. Так, Чернігів побачив фотографії, Київ – 11 картин, а ось Одесі пощастило більше. Саме для Одеського музею західного і східного мистецтва автор створив 27 полотен, в які включив морську тематику. Дві великі зали музею були переповнені чорними полотнами, на яких оживали пейзажі, еркер музею був заповнений чорно-білими фотографіями, які оспівують жіночу красу.  Художник і фотограф Оніщенко створив власний стиль наприкінці 80-х років, у 90-х покинув СРСР, переїхавши до Європи. Авантюризм, як згадує Олександр, став причиною його переїзду. Без необхідних документів він рік жив у Болгарії, потім випадково потрапив до Праги, плануючи поїздку в Югославію. Коли збагнув, що там війна, вирішив лишитися у старовинному місті майстрів і почав малювати на Карловому мості – центрі відродження чеської культури. Вже тоді Оніщенко активно використовував стиль малювання на чорному полотні. Це насправді звичайний підмальовок чорною фарбою, який є основним фоном кожної картини художника. Чорний колір дає картині графічний контур, концентрує увагу глядача на атмосфері сюжету, саме він і є маркером експресіонізму Оніщенка.  На самому початку життя у Празі Оніщенка причарувало те, що у 90-ті роки опалення було вугільне, а всі дахи у старому центрі зі середньовічної черепиці в оточенні сірого диму. У своєму рельєфному стилі він розпочав малювати празькі дахи. Вони стали головною візитівкою Оніщенка. Дахи вперше вразили покупницю з Англії, яка переконала автора зробити на цьому акцент. Тепер празькі дахи є темою, яку постійно малює автор, адже їхня магія причаровує людей з усіх куточків світу. Оніщенко вже давно не використовує пензель у своїй роботі. Це сталося ще з «болгарських часів», коли його вразили картини у мастихіновій техніці. Тоді, на початку 90-х, він взяв маленький шпатель, намалював хвилю і збагнув, що це його техніка. «Я не вмію малювати», – каже художник, і це частково так, адже академічної освіти у Оніщенка немає. Малювати Сашко почав у 10 років у звичайній «художці». Так сталося, що талант передався йому від батька, підтримка і основи майстерності – від перших вчителів Чернігова, а решта – це «пахати треба», як каже Оніщенко. Хоча секретом свого успіху у світі живопису вважає гру і вміння залишатися розбишакою. Саме ця риса дала йому можливість у середині 90-х миттєво зреагувати на пропозицію покупця поїхати в Грецію. Там художник зустрів колегу, який пояснив, що видатний художник малює на великих полотнах, а також виставляється у галереях. Покинути Карлов міст і відкрити власну галерею – такий шлях обрав митець і був правий. Галерея «Якубська» в центрі Праги – перша приватна галерея Європи. Вона стала центром тяжіння творчого потенціалу чеського художника з України – Олександра Оніщенка.  У 2019 році галерея вже відзначила своє 25-річчя. Сотні живописних картин побачили світ зі стін старовинного будинку історичного центру столиці Чехії. Оніщенко навіть не рахує свої полотна, каже, що за життя створив понад 2 тис. картин і вже не пам’ятає усіх. Він із легкістю прощається з картинами, адже саме вони забезпечують художнику гідне життя.   Скільки коштують ваші роботи?    Зараз вже від 10 до 25 тис. євро, але я не займаюся продажем. У мене є люди, які допомагають мені в цьому питанні, адже зі мною можна домовитись. Я намагаюся максимально займатися творчістю, але життя вимагає «барижити», адже важко втримати галерею, платити зарплату та податки. Колись я їх не платив, коли був ще не резидентом Чехії, а тепер вже все – плачу, як усі європейці 60 % з прибутку, це справжнє пограбування, але нічого не вдієш. Щоб якось виживати, я просто мушу виставлятися ще десь. От, наприклад, в Америці дві галереї мене виставляють, там картини продаються регулярно, це мене й рятує.    Як можна стати успішним і відомим художником без фундаментальної освіти?    Кожна дитина геніальна у своєму, а школа заганяє всіх у стадо і гальмує унікальність. Треба будувати майстерність на тому, що не виходить так, як потрібно, у тому ж і унікальність. У Чехії виховують художників на індивідуальних можливостях та оригінальності. Треба просто дозволити собі бути творцем. Страх і сумління – це ж ознака того, що ви на правильному шляху. Боятися слід у собі байдужості та відсутності зацікавленості. Постійна робота, спостерігання за світом, відкриття досвіду інших художників – все це мене наповнює і вчить.   Успіх художників – це десь 80 % ремесла і тільки 20 % таланту та гри.  Тобто щоб стати визнаним художником, талант митцю потрібен не дуже? Для мене взагалі важливо знати, як художник ставиться до жінок, тобто як реалізується його сексуальність. Адже все мистецтво субліматичне. Енергія, яка не має реалізації, виходить в творче русло. Тому мені не вдається будувати міцні та довгі стосунки з жінками, у комфорті та спокої у мене постійно все гасне. Я намагаюся в цьому навіть компроміс знаходити, краще підтримувати особисту драму і не втрачати себе. Чому ж тоді ви пишете такі красиві полотна? У них не відчувається драма, а лише торжество самотності. Самотність – це фішка, бренд, як не крути, це завжди привертає увагу. Мене в Одесі, до речі, розкусили: тут мистецтвознавець зрозумів, що я хочу подобатися. Я визнаю це, так, я знаю, що необхідно людям, і роблю це. От я відпахав на ці виставки півроку, і все – у мене вже відчуття неспокійне, ніби щось нове вже треба – більш сильне, екстремальне. Я перед таким завжди хвилююсь, як уперше. Такі роботи я готую для Києва, це буде теж чорне полотно, але вже інша історія. Ви називаєте себе автором техніки картин на чорному полотні, проте це ж не ваша техніка, ви її просто опанували.  Так, я її опанував, але, окрім мене, ніхто ще до 1989 року не використовував її постійно. Після того як це почав робити я, вже 30 років її впроваджують. Мені колись ще дуже давно в Америці навіть художники говорили, що почали так малювати, але тепер вже ніхто не признається. І полотна, до речі, чорні виробляють у світі вже скрізь. Але мої оригінальні, вони відрізняються повністю від інших: не поглинають фарбу. Секрет я не відкрию, але свої брендові чорні полотна я запатентую і планую продавати.  Звідки у вас це поєднання і творчої енергії, і матеріального світу? Ви ж виховані в радянські часи. Я з дитинства такий, завжди не вписувався у зовнішню картину. Мене в школі били часто, поки не вимахав у старших класах. Я завжди шукав щось своє у всьому. До речі, я непогано заробляв живописом і в Чернігові. В Європу поїхав на своїй «дев’ятці». Їхав від совка за новим досвідом і можливостями і знайшов їх. Але ці можливості постійно міняються. Тільки щось здобув – все поступово сходить на спад. Бізнес у творчості – це дуже важко, нікому не раджу мене наслідувати. А навіщо було обирати такий складний напрямок, ви ж могли відбутися десь ще? А це ж понт! От колись мене назвали художником, і я відчув: це круто, це моє. Ну і потім, я без цього просто не можу жити, я навіть не мислю себе без цього, у мене просто дах поїде без живопису. Чому ви відкрили свою школу? Ви ж проти цього. У мене зовсім інший підхід, я спостерігаю за своїми учнями, і розвиваю їхню індивідуальність, я хочу навчити їх не боятися бути собою, не дублювати мене, а створювати своє – неповторне. А також живопис – це ще й арттерапія, яка допомагає очищенню душі. Моя бабуся була монахинею, її навіть записали до святих. Тому, мабуть, у мене тяжіння таке особливе. Я з віком зрозумів, що готовий віддавати, навчати, ділитися, тому що розумію, що тільки живопису замало мені. Я свідомо увійшов у іншу фазу свого життя і тільки розпочав вивчати її.  У відвертій розмові художник зізнається, що саме живопис рятує його іноді від самого себе, від руйнівних думок чи вчинків. У своєму будинку, який нещодавно був звичайним католицьким храмом, прямо в колишньому вівтарі розташована його майстерня. Там він і створює свої яскраві полотна, на яких свято самотності та краси внутрішнього та зовнішнього об’єднані. Цей будинок як свою власну Мекку Оніщенко малює постійно. На кожній експозиції можна побачити картину, на якій поле з пагорбом і будівлею, яка і є основною таємницею чорного полотна художника.  Історія із творчим поверненням чеського художника Олександра Оніщенка в Україну тільки розпочалася. 13 вересня рідний митцю Чернігів побачить фотографії та картини художника в музеї сучасного мистецтва та творчому просторі «Зелена сцена». У Києві й Одесі поціновувачі мистецтва зможуть ознайомитися з його творчістю ще не раз, зізнається Олександр, адже це особливі міста в житті авантюриста та розбишаки-художника, який живе у гармонії зі своїми бурями та тишею. Розмовляла Наталя Мізюкіна Джерело: OPINION UA