Єдиний у країні штатний капелан, який пройшов смугу перешкод і отримав берет морпіха, вважає, що прийшов час не просто готувати захисників країни, а формувати в ЗСУ ціннісні засади вишколу військовослужбовців, - етосу воїна, що допоможе їм і після демобілізації боротися за свої мрії, долати життєві перешкоди, розвивати власний бізнес і будувати нову Україну. Авторка статті: Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ" Звання Народний герой України отець Андрій отримав 4 червня 2015 року під час першої церемонії нагородження. Фото: Роман Ніколаєв   За отцем Андрієм важко встигнути. Якщо він вибирається на мирну територію, то всі його дні щільно заповнені зустрічами, подіями, лекціями. Часто військові просять саме його похрестити новонароджену дитину або повінчати пару. Довіра до Андрія Зелінського в армії України безмежна. Але зустрітися з ним і спокійно поговорити вдалося лише неподалік від передової, під Маріуполем, де він тепер несе службу у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти. Більше того, рік тому він разом з бійцями подолав смугу перешкод і став єдиним штатним капеланом, який здобув право носити берет морського піхотинця.   Він прийшов з нуля на командно-спостережний пункт роти, зняв бронежилет і, як вміє тільки він, тепло і щиро всміхнувся. Слухати капелана дуже цікаво. Та й як інакше? Він має три освіти: філософську, богословську та політологічну, причому дві перші отримав за кордоном. Володіє декількома іноземними мовами, постійно читає, вивчає щось нове, цікавиться тим, що відбувається в світі. Він міг би робити кар‘єру, але з початком війни попросився на фронт і став першим капеланом при штабі АТО в червні 2014-го, і майже звідси не виїжджає. Він бачив різні роди військ, працював і з десантниками, і зі спецназівцями. Але став морпіхом. Хочеться вірити, що його думки про розвиток армії і підходи до формування бійця, почують і будуть підтримувати у всіх Збройних Силах України. "МОЄ ЗАВДАННЯ ЯК КАПЕЛАНА - ЗАХИЩАТИ В НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЯНІСТЬ" -Я перебуваю у військовому капеланстві з 2006 року, тобто вже дванадцать років, - говорить Андрій Зелінський. – Працював спочатку як волонтер, а з минулого року у Збройних силах України з'явився інститут військового капленства, тобто капелан став штатною посадою. Про капеланство в Україні гучно заговорили з початком бойових дій на сході країни. До того мало хто знав, що таке явище навіть існує. Серйозна спроба організувати капеланське служіння в ЗСУ відбулася в академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Мені поталанило долучитися до кола молодих священиків, які працювали лише з віськовослужбовцями. Разом із іншими духівниками ми тоді піднімали цілину в царині формування моделі системного забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Попри тогочасні успішні спроби, значення терміну "капелан" на національному рівні все ще мало хто розумів. Багато з випускників львівської військової академії стали тими молодими офіцерами, яким на посадах командирів взводів і рот довелось першими зустріти збройну агресію – перші герої та перші полеглі. Багатьох із них добре знав особисто, з багатьма зустрічався в зоні бойових дій, багатьох ми втратили… У буремному 2014 році віталася будь-яка підтримка військ, у тому числі й духовна. Упродовж доволі короткого періоду капеланство набуло національного масштабу. Щоправда, для більшості воно тісно асоціювалося з благословенням особового складу до і після боїв. Але це лише частина того, що я називаю покликанням капелана "бути поруч". Для мене в цих двох словах ціла філософія - значно більше, аніж гасло. Не спостерігати ззовні, а стати частиною дійсності - саме в цьому суть одного із фундаментальних таїнств християнської віри Воплочення. Коли з'явилася можливість стати штатним капеланом у Збройних силах України, я підписав трудовий договір з 36-ою окремою бригадою морської піхоти. Так опинився серед тих, ким дуже пишаюся. Чому ви обрали для себе саме морську піхоту? Ви ж багато працювали з десантниками, разом з ними навіть виконували стрибки з парашутом… - Морська піхота – чи не найбільш природний для нашої держави рід військ. Адже саме від контролю за морським узбережжям, зрештою, залежала значною мірою й сама історична можливість оформлення нашої державності: так було і в часи київських князів, і в часи Козаччини, і на початку ХХ ст. Цього року ми святкували століття від виходу в світ наказу гетьмана Скоропадського про формуваня першої бригади морської піхоти. Україні завжди потрібні були воїни, які могли б її захищати на морі та на суші. У наші часи додалась іще необхідність десантування з повітря. Відтак, морський піхотинець – втілення "воїна трьох стихій". А завдання, які ставляться перед підрозділами Морської піхоти, вимагають високого рівня фаховості та підготовки. Саме тому важливою ознакою морського піхотинця, як нещодавно сказав у своєму інтерв’ю командувач МПУ генерал-майор Юрій Содоль, є наявність морального стрижня, у нього має бути характер. Щоб якісно виконувати поставлені завдання та долати існуючі перешкоди, морпіх, перш за все, має бути сильним духом. Характер морпіха має чіткі координати: відважний, відданий, вмілий, вільний, вірний (5 "В"). Особовий склад підрозділів морської піхоти доволі молодий. А молодим завжди властивий максималізм, високого рівня ідеалізм. Я це називаю здатністю на ціннісне. Коли ви приходите в один із наших підрозділів і розпочинаєте говорити про воїнську культуру, бойову звитягу, про цінності, люди реагують, вони розуміють, про що йдеться і підтримують бесіду. Неймовірним досвідом для мене особисто є наші бесіди на теми особистісного розвитку, формування характеру воїна, в якомусь із окопів на самій лінії зіткнення. У такі миті добре зрозумію, що саме тут можу бути справді корисним, тому що, вірю, завдання професійного військового капелана – не лише благословляти у бій чи відспівувати наших полеглих захисників, а значно більше. Наша місія – бути поруч, щоб боротися за дух українського воїна, за саму його людяність, здатну на дивовижного рівня відвагу та самопожертву. Воїн за своєю сутністю – особистість ціннісна. У нього завжди має бути мета, обрій, і дещо зухвала вдача, аби її досягти, попри всі можливі перешкоди. Я досить часто повторюю, що перемога – це значно більше, ніж змусити противника зупинитися на визначеній лінії, навіть більше, ніж змусити його очистити нашу землю від своєї присутності. Перемога – це відвойоване майбутнє, Україна нової якості. Саме така перемога потребує відповідних ціннісних орієнтирів і ціннісних особистостей – справжніх воїнів. Тому, вважаю, Збройні сили мають сьогодні повернути собі дуже благородний статус, надважливу для сьогоднішнього українського суспільства функцію, яку, на жаль, було дещо втрачено у роки незалежності. Збройні сили України мають знову стати школою життя, тут мають формувати особистість і гартувати характер! Сьогодні, слава Богу, ми прокинулися і зрозуміли, що майбутнього нам ніхто не подарує. Нову Україну "Новою поштою" нам ніхто не пришле. Її зможе вибороти лише людина-воїн. Сьогодні нам критично необхідні люди, які за своїм характером є воїнами – у будь-якій царині суспільного життя: в армії, в освіті та науці, в бізнесі, в мистецтві. Воїн – особа, віддана перемозі: над собою, над життєвими обставинами, над противником. Людина, яка чітко знає, чого бажає, і не вагається боротися за свою мрію, за наше спільне майбуття. Кожне майбутнє потребує визволення з полону наших сьогоднішніх страхів, непевностей та байдужості. Кожна мрія потребує воїна, готового за неї боротися. Турбота про соціальні потреби військовослужбовців необхідна, але її недостатньо: служба у війську має забезпечувати людей не лише матеріальними благами, а й сенсом. Сучасні розвинені армії воюють не лише технікою та зброєю, а й переконаннями та сенсами, які допомагають убезпечити саму особистість воїна, захистити його морально-психологічний стан, зберегти неушкодженим його найцінніший потенціал – людяність. Ефективне виконання завдань у війську можливе лише за умов постійного особистісного розвитку військовослужбовців. фото: Українська правда  Збройні сили без цінностей – це загроза людині, державі, суспільству. Ціннісне формування особистості у Збройних силах також належить до відповідальності військового капелана. Адже душпастирська опіка в ЗСУ, відповідно до нормативних документів, здійснюється в трьох основних напрямках: просвітницька діяльність, душпастирська робота та соціальне служіння. Ми живемо у вільній поліконфесійній державі та служимо у поліконфесійному війську. Я ніколи не погоджувався з традиційним твердженнями про те, що в окопах атеїстів не існує. Вони існують у сучасному українському суспільстві – вони існують в українських окопах. Якщо хтось не вірить, можу показати, у яких саме. Не слід спрощувати ситуацію з релігійними поглядами наших військовослужбовців. Як правило, питаннями державного значення в нас займаються люди старшого покоління, а їм не завжди добре помітні преференції молоді. А вони у нас сьогодні, в плані релігійних переконань, дуже змінилися. Як на мене, то кількість практикуючих християн, які усвідомлено відносять себе до однієї з наших традиційних церков на сьогоднішній день в українському війську дуже незначна. І це зовсім не питання ідеології, а швидше – глобальних тенденцій у сучасній культурі. Інституційна, конфесійна, релігійність у сучасному світі дещо втрачає свої позиції. Не виняток і Збройні сили. Цю дійсність необхідно вчасно усвідомити, аби належним чином налагодити душпастирську працю у війську та гарантувати її ефективність. На жаль, нам сьогодні бракує капеланів "професіоналів", які пояснюють собі своє служіння у війську не тим, що "в країні війна", а тим, що капеланство – їхнє покликання. Відтак, існує багато випадків, коли капелани все ще розглядають особовий склад своєї частини як аудиторію потенційних адептів власної конфесії: для них "успіх" капеланського служіння вимірюється кількістю "навернених" до власної конфесії душ. Існують також ті, для кого капеланське служіння у війську зводиться виключно до ідеологічної роботи. На жаль, дух воїна та військового підрозділу дуже рідко залишаються у фокусі душпастирських зусиль як самодостатні універсальні цінності. Адже йдеться про формування у війську ціннісно орієнтованої особистості, здатної бути якісним захисником і відповідальним громадянином, відважним воїном. Цінності у війську залишаються обладунками, здатними захистити саму людяність воїна. Капелан, як священнослужитель своєї церкви, діє в рамках довірених йому компетенцій. Як священнослужитель я можу робити те, що мені дозволяє робити моя церква. І як священнослужитель завжди з радістю готовий послужити тим, хто звертається з відповідними проханнями. Але поза тим існує особовий склад – віруючі і не дуже, православні та язичники, атеїсти та байдужі – серед якого я тепер зобов’язаний здійснювати своє служіння, турбуватися про їх внутрішній, духовний стан, про задекларовані релігійні потреби. А відтак дуже важливим для мене є участь у ціннісному формуванні особистості військовослужбовця. І цінності тут – ключовий елемент. У сучасному українському війську ми з різних традицій – моральних, етичних, релігійних. Однак, існує спільне для всіх нас ціннісне тло, один на всіх воїнський етос, що дозволяє якісно виконувати поставлені завдання, захищати свій народ та нашу державу. У Морській піхоті України ми часто говоримо про три засадничі цінності – честь, відвага, відданість. Саме цінності дозволяють військовослужбовцю залишатися людиною за будь-яких умов, помітити сенс у тому, що відбувається навколо, вистояти за будь-яких обставин, не зламатися. Гадаю, що це і є ключовим завданням нашого служіння. Бо допомогти військовослужбовцю збагнути сенс бою - означає врятувати людину від руйнівних наслідків війни. "ЩОБ УКРАЇНА ЗАЛИШИЛАСЯ НА КАРТІ СВІТУ, НАМ СЛІД СЬОГОДНІ ВИХОВАТИ ЦІЛЕПОКОЛІННЯ ВОЇНІВ: ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧІТКО ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ БАЖАЮТЬ, І ГОТОВИХ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ МРІЮ" -Мене завжди цікавили цінності, на основі яких формувалися цілі воїнські культури в Спарті та у феодальній Європі, у середньовічній Японії та на Запорізькій Січі, - продовжує отець Андрій. - Адже кодекс воїнської честі, етос воїна – це надзвичайно потужний механізм забезпечення ефективності в діяльності війська та захисту психічного здоров'я й духовного добробуту окремих військовослужбовців. На жаль, у ЗСУ станом на сьогодні вся ідеологічна робота вибудувана виключно на національно-патріотичному вихованні. Слава Богу, що це нарешті відбулось: національно-патріотичне формування свідомості українських воїнів необхідне, неминуче, та все ж, уважаю, недостатнє. Йдеться про систему переконань, якій необхідна якісна особистість. А особистість, як відомо, формують цінності. Показовим залишається слухання в сенаті США сьогоднішнього очільника Пентагону Джеймса Меттіса перед його призначенням на посаду. На запитання одного із сенаторів про значення для нього особисто воїнського етосу, генерал відповів, що "етос воїна – це не розкіш, а сама сутність війська". Це розуміє голова Пентагону! На цих засадах сьогодні вибудовується й система ідеологічної роботи в американській армії. Йдеться про перевірені столітнім досвідом механізми захисту духу воїна та бойового підрозділу, які допомагають сформувати стійку ідентичність, захистити та упередити від розвитку ПТСР, виховати громадян належної якості. Для мене особисто морська піхота - значно більше, аніж рід військ, це певна життєва філософія – на час служби і після неї. У нас чітко сформульована місія, що досягається трьома кроками: формування морпіхів, перемога в боях, виховання громадян нової якості. Такі цілі потребують певного воїнського етосу. У морського піхотинця три особистісні виміри: воїн, захисник та побратим. "Воїн" – бо відданий перемозі. У формуванні цієї якості якраз і допомагає смуга перешкод, Тут ідеться не лише про фізичні випробування, а й про необхідність злагодженого та ефективного виконання поставлених завдань, коли потрібно разом, цілою групою, в умовах високого рівня стресу досягти визначених цілей. "Захисник" – більше, аніж людина зі зброєю в руках, це – воїн з любов'ю в серці, готовий на самопожертву. Це надає глибокого сенсу, ціннісної валентності тій функції, яку військовослужбовець виконує із зброєю в руках. "Побратим" як ціннісна функція та ідентичність воїна добре відомі ще із воїнської культури стародавньої Спарти. Люблю приклад, який згадує Плутарх. Громадянських прав, а інколи і життя, у Спарті позбавляли тих воїнів, які на полі бою втрачали не спис, не меч, не шолом, а щит. Спартанці билися фалангою. Перемога гарантувалася незламною єдністю бойового строю. Кожен мав відчувати відповідальність за того, хто поруч. Відтак, щитом захищали не просто побратима, а саму Спарту. Відсутність щита – слабка фаланга. Слабка фаланга - слабка Спарта. Безвідповідальність по відношенню до бойового побратима вважалася державною зрадою. У нашому ж випадку турбота один про одного означає турботу про Україну. І це ще один ціннісній елемент, який військова служба має виховувати у громадян України, що проходять через цю школу. Отже, якщо ти військовослужбовець ЗСУ, ти – воїн, особистість віддана перемозі, ти захищаєш тих, кого любиш, і турбуєшся про тих, хто поруч із тобою виборює майбутнє для твого народу і його держави. Той, хто повертається в цивільне життя, має залишатися воїном, захисником і побратимом - в бізнесі, в освіті, в громадській діяльності, у будь-якій царині суспільного життя. Щоб Україна залишилася на карті світу, нам слід сьогодні виховати ціле покоління воїнів – людей, які чітко знають, чого бажають, і завжди готові боротися за свою мрію. Ми багато сьогодні говоримо про методи подолання ПТСРу. Так от, формування ціннісної ідентичності у військовослужбовця – це один із ефективних методів запобігання розвитку ПТСРу в розвинених арміях світу. Людина, віддана перемозі, вміє перемагати себе, життєві обставини і, зрештою, противника. Це окрема життєва філософія. До прикладу, коли військовослужбовець залишає район бойових дій, повертається додому, він одразу ж відчуває певну порожнечу, пустку, втрату. Ще вчора він був важливий у своєму підрозділі, виконував важливу функцію, у нього було багато друзів, і раптом – втрата відчуття власної значущості. Болить. А коли людина має сформовану ідентичність воїна, вона нічого не втрачає, бо залишається воїном і на інших фронтах, продовжує боротьбу за майбутнє, за втілення своєї мрії. Війна це хаос і безлад, це спотворений, деформований простір і час. Це те, де людина виходить поза рамки буденного, цивілізованого. Потім повернутися в русло дуже і дуже важко. Завжди повторюю, що війна - це більше, аніж кулі та уламки від артснарядів. Перемога над війною у власному серці потребує сенс у тому, що відбувається навколо. Коли я був на авдіївській промзоні, переходячи з позиції на позицію, звертав увагу на дірки від куль в ангарах. Таке враження було, я перебував не на війні, а в планетарії. Бачити зоряне небо крізь отвори від куль і уламків снарядів - це така алегорія пошуку сенсу в умовах війни. "МОЛИТВА – МОЯ НАЙПОТУЖНІША ЗБРОЯ, І ВІРНІ ДРУЗІ – МІЙ НАЙКРАЩИЙ ЗАХИСТ" Є два крила, якими воїн здіймається до перемоги. Це мотивація і дисципліна. Одним крилом нікуди не долетиш. Дуже потрібно над цими крильми працювати, плекати їх, аби наші воїни могли здійматися до перемоги попри будь-які життєві виклики. У військовій психології існує класичний приклад під назвою "парадокс Стокдейла". Йдеться про американського адмірала, який у 1965 році потрапив у полон у В’єтнамі. Він провів у полоні сім років! За цей час можна було вже й забути, звідки ти родом. Але офіцер таки повернувся додому, був представлений до найвищих нагород, вважається героєм у Сполучених Штатах. Коли його запитали, як йому вдалося вижити ці сім років, він сказав, що ніколи упродовж цих років не втрачав віри, що день визволення настане. Здавалися та не доживали до звільнення, як казав адмірал Стокдейл, лише оптимісти – ті, які були переконані, що їх звільнять наступного Різдва. Психологічне виснаження часто спричиняло у них фізичну смерть. Парадокс Стокдейла полягає в тім, що, з одного боку, треба думати стратегічно, не втрачаючи віри, що перемога неминуча. Така віра може мотивувати, надихати. З іншого ж боку, слід жити тут і тепер, реалістично зустрічаючи виклики сьогодення і відважно на них відповідати. У полоні Джим Стокдейл організував для американських полонених цілу систему комунікацій, схожу на азбуку Морзе, якої не розуміли в'єтнамські наглядачі. Листом дружині він передавав зашифровану інформацію, що у випадку викриття, загрожувало б йому стратою. Навіть у полоні він залишався воїном свого народу, вимагав від себе більшого. І тут іще одна важлива таємниця подолання ПТСРу: щоб вижити, необхідно вимагати від себе більшого. І від життя також! Отець Андрій з Героєм України, бійцем 79-ої десантної бригади Валерієм Чебінєєвим Військові, які повертаються з війни, повинні памя’тати, що у них просто змінилися координати їхнього фронту. Майбутнє, мрія, мета завжди потребують воїнів. І разом можна зробити завжди більше. Тому, як важливу складову воїнської культури слід плекати відчуття відповідальності за побратима, братерства, яке залишається й після повернення в мирне повсякдення. І не лише на рівні почуттів, а й у реалізації спільних проектів. У нас сьогодні вже існують успішні приклади таких проектів. Людині необхідно завжди відчувати свободу творити – себе і свій світ. -Для багатьох армія стала ще й можливістю заробити гроші.Це також своєрідна мотивація… -Навіть якщо хтось і прийшов аби "заробити гроші", військо має залишатися школою життя. До цього потрібно докладати максимум зусиль. Тоді, навіть якщо людина й мала на меті якісь власні цілі, звідси вона вийде воїном, захисником і побратимом. Тому, як на мене, не має значення, за чим сюди приходять, значення має те, ким звідси виходять. -Чому вам було важливо пройти смугу перешкод разом з морпіхами? Що зазначить для вас це випробування? -Це інтеграція в родину. Я хотів бути частиною сім'ї. "Бути поруч" – це бути поруч у всіх аспектах військової служби. Смугу перешкод формально не зобов'язують проходити всіх. Але це традиційна вимога, щоб "бути справжнім". Відтак, проходження смуги перешкод, отримання берета морського піхотинця, складання клятви – це ті елементи, які дозволяють стати повноправни членом родини в Морській піхоті. А капелан у морській піхоті має і сам бути морським піхотинцем. Невід'ємна риса морської піхоти – бути там, де найгірше; де інші, можливо, й змогли б показати надзвичайні результати, ми ж маємо залишатися до кінця – завжди вірними. Смуга перешкод – також тест на командну роботу. Її можна пройти лише спільно, з турботою один про одного. У цьому її ціннісний елемент. А от Клятва морського піхотинця – більше, аніж текст. Тут конкретними словами зафіксовані цінності воїна. Під час їхнього урочистого проголошення народжується нова ідентичність, нова особистість в присутності командира і бойових побратимів. Ти декларуєш у їхній присутності, що стаєш "відважним воїном", "вірним захисником України", "щирим побратимом", і в основі твого життя тепер – честь, відвага та відданність як засадничі ціннісні орієнтири. Це має бути викарбуване, як на камені, в свідомості кожного морського піхотинця. Берет морського піхотинця стає промовистим символом цінностей, які перетворюють людину на справжнього воїна. Під час вручення берета морського піхотинця. Його Андрій Зелінський отримав від командира батальйону Вадима Сухаревського   -Наскільки розвивається інститут капеланів в Україні і чи вистачає їх на фронті?   - Станом на сьогодні на основі трудового договору в армії працюють 70 капеланів. Ми можемо говорити про забезпечення великих підрозділів рівня бригад, полків і окремих батальйонів капеланами. Але те, як капелани здійснюють свою роботу, дуже різниться. Капеланство – це особливий тип служіння і воно вимагає відповідної підготовки, досвіду та жертовності. Нам іще слід сформувати інститут вишколу військових капеланів для узгодження ціннісних засад і методології праці. Капеланство – це завжди служіння. Служіння тим, хто служить своєму народові. Сьогодні ми робимо лише перші кроки. У нас попереду іще довгий шлях.   -Капелани мають володіти зброєю?   -Відповідно до наказу МОУ, військовим капеланам заборонено використовувати зброю.   Молитва - це моя найпотужніша зброя, а вірні друзі – мій найкращий захист. Щодня молюся за мою бригаду, командування, особовий склад.   -Що найважче для вас особисто на війні?   -На війні найважче втрачати.   Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"  

Є люди, незвичайні, надзвичайні люди цієї війни. В моій голові та серці для них є особливе місце - ці люди апріорі не можуть загинути. Ну от ні при яких обставинах. Це от якась внутрішня фішка, яка має місце при дружбі на війні. Такі люди мають жити, захищати нас, створювати сім'ї і виховувати подібних собі незвичайно надзвичайних людей.Ми з ними дружимо, спілкуємося, разом радіємо і сумуємо. Але ми разом. І по моії теорії такі люди не мають ніякого права гинути. Сьогодні у мене з під ніг вибило ґрунт. Сьогодні у мене ніби вирвали серце, пожмакали і повернули назад.Сьогодні зі списку незвичайно надзвичайних людей пішов до неба Василь...Сьогодні моя теорія в чергове зазнала хиби.Не те що дуже важко, неможливо пояснити і описати той біль, шок, дисонанс в голові. Лірику я залишу для себе, проте дуже б хотілось щоб кожен українець заради якого сьогодні Василь віддав саме цінне - своє життя, знав, яку людину, якого сина України сьогодні втратив кожен з нас. Познайомились ми з ним на сході більше року тому.Коли я побачила, а потім ще й почула вперше Василя - мене аж тіліпнуло :) це зрозуміє кожен, хто колись з ним зустрічався.  Статний, великий, мужній... З чубом та вусами. Такий собі козак, образ якого вселився в мене з книжок.Час має звичку витирати з пам'яті такі деталі як голос, тембр, риси обличчя... Голос цієї людини забути неможливо. Звичайну манеру розмови, сміх, якісь звички... Василь рідко для нас співав. Проте колись нам вдалося таки бути присутніми при його доброму гуморі, коли для нас було виконано гімн України.Василь був оперним співаком. І коли на все Водяне лунало його шаленим тембром - ЩЕ НЕ ВМЕРЛА - мурахи окуповували все тіло. Він дуже хотів, щоб ми показали нашу виставку з зони АТО у Парижі. Він показував по скайпу свою квартиру, показував де ми будемо жити як приїдемо, ми разом сміялися з того, що мене тре поселити в Діснейленді і говорили, говорили, говорили... Такі люди - вони мають жити!!! Такі люди - вони коштують сотень, тисяч отієї всієї мразі, що сьогодні побачивши по ящику чергову новину про смерть в АТО - пожме плечима, риторично спитає коли ж то все закінчиться, відкриє чергову пляшку пива і скаже що все то ігри великих... Сьогодні до війська в небо пішов ше один воїн. Сьогодні для мене не стало людини, яка була одним зі стимулів того, щоб триматися, щоб не розклеюватися... В нас є тупа звичка - говорити про людей коли вони загинули. Сьогодні плаче дві країни - Україна та Франція. Сьогодні плаче цілий світ.Друже. Я не вірю. І мені нема чого сказати.  Спогади Аліни Михайлової - волонтер АРМІЯ SOS, 29 червня 2016 року.   

Стартовий капітал для власної справи ветерану АТО можуть подарувати і Держслужба зайнятості, і місцева влада, і міжнародні донори. Розповідаємо приклади, явки та паролі, про це повідомляє Новинарня Осінь 2014 року. Після Іловайського котла Україна приходить до тями в оманливій тиші першого «Мінського» перемир’я. У бункері біля Луганської ТЕС сидять і нудяться від бездіяльності випускники найкращих вишів України – кілька біологів, юрист, маркетолог, фахівець з ІТ-технологій. Вони – бійці добровольчого батальйону «Айдар». Над головою гупає ворожий обстріл, а в іншому світі триває мирне життя, в яке «айдарівці» сподіваються повернутись. Саме в таких умовах зародилася ідея компанії «Українські генетичні технології», яка першою в Україні почала розробляти реагенти для клінічних досліджень, досі закуповувані лише за кордоном. «Ми вирішили, що повинні щось виробляти, долучитися до реального сектору економіки, а не перепродувати», — розповідає один зі співзасновників компанії, юрист Дмитро Лавренчук.   Фото з АТО: Біжан Шаропов – по центру знизу, Дмитро Лавренчук – згори праворуч За словами біолога Біжана Шаропова, ідея виробляти саме реактиви прийшла не одразу. «Але в нас у загоні було два біологи. І як спеціалісти, ми знали, що реагенти, які використовують у клінічних лабораторіях (для діагностування венеричних захворювань, різних типів раку тощо) та для наукових досліджень виробляються лише за кордоном. Відповідно, у наших лабораторіях є або неякісні російські реагенти, які дають велику похибку, або дорогі європейські, що значно здорожчують аналізи», — пояснює Шаропов. Повернувшись з АТО, започаткували стартап – поступово, вкладаючи власні кошти, зароблені на інших роботах. На допомогу від держави навіть не розраховували. «Ветерани мають вести за собою, піднімати країну. А не стояти з простягнутою рукою й не просити в держави якихось пільг», – переконаний Лавренчук. Втім, в Україні є багато структур і людей, які допомагають ветеранам АТО започаткувати власний бізнес на «гражданці». Вони наголошують: підтримка потрібна, але це має бути не риба, а вудка. Чому повернення з війни означає зміну роботи «Для ветеранів відкриття свого бізнесу – це передусім самореалізація і соціалізація», – пояснює «Новинарні» психолог Олена Нагорна, яка працює з військовими. Загострене почуття справедливості, бажання змінювати життя навколо себе на краще (яке не завжди збігається з уявленнями про «краще життя» у цивільних людей), неспроможність миритися з, на їхній погляд, безглуздими вказівками керівництва – все це призводить до того, що після повернення з війни учасникам бойових дій складно повернутися на попереднє місце роботи або влитися в новий колектив. Тож бажання зайнятися власною справою і працювати на себе, а не на когось, для ветеранів АТО цілком природне й логічне. І, водночас, вони мають величезний потенціал для успішного ведення власної справи. «Ветерани мають навички більш швидкого реагування на змінені обставини – під час участі в бойових діях вони розвинули інтуїцію, “чуйку”. А ще в них більша готовність ризикувати – а отже, вони більш відкриті до інновацій в бізнесі, ніж люди без такого досвіду», — зазначає Нагорна. І додає, що досвід планування операцій дуже допомагає при складанні та реалізації бізнес-плану. Звісно, є й можливість зазнати невдачі або навіть банкрутства, Але цей ризик для ветерана значно менший, ніж ризик скотитися на дно від бездіяльності, банально спитися або зазнати психічного розладу, переконують фахівці. «Безперечно, без економічного знання, розуміння бізнесових процесів складно розраховувати на успіх. Але як свідчить світова практика, набутий ветеранами досвід, переоцінка цінностей дозволяє легше йти на зміну професійної діяльності», — зауважує психолог. Воїну — гідна праця: переоцінити цінності «У ветеранів, які повертаються в цивільне життя, відбувається переоцінка цінностей. Коли людина пережила втрату друзів, бачила загибель людей – це дуже сильні психологічні наслідки. І власна справа, коли ветеран продовжує робити щось важливе, виробляти якийсь власний продукт чи послуги, і при цьому може об’єднувати навколо себе людей, побратимів, для нього є дуже важливою», — підкреслює в коментарі «Новинарні» заступниця голови правління громадської організації «Центр зайнятості вільних людей» Оксана Філоненко. «Але скажемо відверто — не кожна людина може відкрити й вести власний бізнес», — додає вона. Розібратися з тим, чи вдасться їм перекваліфікуватися в підприємців, ветеранам допомагають численні волонтерські ініціативи та громадські організації. «Центр зайнятості вільних людей» – одна з найбільших таких в Україні. Для допомоги ветеранам АТО тут, зокрема, діє проект «Воїну – гідна праця»,координаторкою якого є Філоненко. Також учасники бойових дій можуть отримати допомогу в рамках проекту «Бізнес-інкубатор», який спрямований саме на навчання відкриттю власної справи ветеранів і внутрішньо переміщених осіб.   Оксана Філоненко (в центрі) з колегами по ГО   «Цей проект діє вже кілька років, вже було три хвилі навчання по півроку – від подання бізнес-плану до реалізації проекту. Нам навіть вдавалося залучати спонсорів, які на найкращі бізнес-ідеї давали міні-гранти для реалізації цієї справи», — розповідає Оксана. Один із прикладів — Олександр Морозов. Чоловік започаткував власний бізнес — серветки для чищення зброї. «Він зробив пробну партію, яка знаходиться на реалізації у військовій частині, і займається процесом сертифікації. Адже в оформленні постачання для військових є своя специфіка», – наводить приклад співрозмовниця «Новинарні». Навчання на курсах ведення власного бізнесу, які також працюють при центрі, допомагає колишньому бійцю розібратися, наскільки його бізнес-ідея актуальна й особлива. «Бо кожен другий-третій каже – “я відкрию кав’ярню “. А тих кав’ярень – мільйон, чим твоя відрізнятиметься від інших, буде унікальною? Це важливо», — пояснює Оксана Філоненко. У рамках інформаційної кампанії «Захоплені життям. Історії успіху учасників АТО» «Центр зайнятості вільних людей» у жовтні проведе вже п’ятий всеукраїнський форм – цього разу у Львові (попередні відбувалися в Харкові, Дніпрі та двічі — в Києві). Один із його розділів – відкриття власної справи: ветерани-підприємці діляться одне з одним досвідом, розповідають про власні невдачі та перемоги у веденні бізнесу. Приклади успіху:дивіться, як їм вдається Можливість навчитися на чужих помилках допомагає набити менше власних ґуль. Зовсім без них усе одно не обходиться, адже кожна справа різна й започаткована в різних стартових умовах. Але ті учасники бойових дій, які вже можуть назвати себе бізнесменами, визнають, що досвід таких самих початківців, як вони, був для них дуже корисним. Кілька підприємців, які повернулися з фронту й більш чи менш успішно провадять свій бізнес, погодилися поділитися своїми здобутками з читачами «Новинарні».  Євгенія Янченко «Єва» - медик-волонтер, 25 бтро «Київська Русь». Бізнес – квітковий магазин «Імперія орхідей» (кількість працівників: двоє). Євгенія, яку побратими частіше називають позивним «Єва», у 2014 році поїхала на фронт разом із чоловіком – командиром 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Андрієм Янченком «Висотою». Повернувшись із зони бойових дій, у листопаді 2015-го народила первістка. А в 2017-му заснувала власну справу – вже досить успішний магазин орхідей. – Ми тільки три місяці як працюємо. Потихеньку намагаємося розвиватися, рекламувати себе – флаєри, виставки, скоро вийде наша реклама на радіо. Також працює «сарафанне радіо», соцмережі, – розповідає Євгенія. Замовляємо орхідеї з Нідерландів, напряму від компанії, яка їх вирощує. Завжди намагаємося брати так, щоб квіти тішили покупців якомога довше. Зараз шукаємо цікаві, незвичайні види з Азії, їх майже ніхто в Україну не завозить. Думаємо про відкриття другого магазинчику. Наші клієнти знають, що ми завжди їх проконсультуємо, підкажемо, якщо щось не так із квіткою. Вони можуть до нас приїхати, навіть залишити у нас квітку, щоб ми довели її до ладу і повернули. …Раніше я ніколи не займалася флористикою. Але захотілося. І все добре пішло! Мене дуже підтримав чоловік. Зараз я дуже навчаюся, відвідую майстер-класи [з ведення бізнесу], різні заходи. Читаю літературу. Інформації дуже багато, було б бажання. На початку для відкриття магазину ми використали власні заощадження, також наші друзі дали нам невелике кредитування на рік. Найважче було з приміщенням, адже оренда в Києві дуже дорога. Я почала шукати в нових районах – і знайшла те, що одразу припало до душі. Зробили там ремонт – хлопці з батальйону дуже допомогли. Хтось шпаклював, хтось фарбував. І за два тижні відкрилися. Ми дуже вдячні за допомогу організації «Ветерано сервіс» – вони постійно нас рекламують, нагадують, що є такий бізнес у ветеранів. Запрошують на заходи і фестивалі, роблять огляди, пишуть відгуки. У нас було маленьке приміщення, яке ми не використовували, і завдяки «Ветерано сервіс» до нас заїхали «Ветерано кава». Поради від Єви:  – Насамперед – у жодному разі не опускати руки. По-друге, не треба імпульсивних рішень: це кошти і це бізнес, де є велика конкуренція, тому всі рішення мають бути обдуманими. По-третє, не можна економити на рекламі. Без реклами не буде нічого. Якщо хтось думає, що клієнти прийдуть тільки тому, що ми ветерани, – це помилка. До того ж, оскільки ми позиціонуємо себе як ветерани, то маємо нести відповідальність за якість нашої продукції. Ми зобов’язані, щоб вона була на найвищому рівні.   Павло Тука - оператор-навідник БТР, 81 оаембр.  Бізнес – приватне охоронне підприємство «Титан» (кількість працівників: понад 40 учасників АТО в штаті/резерві, шість професійних охоронців)   Попри офіційну посаду оператора-навідника БТР, на фронті Павло Тука, боєць 90-го штурмового батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади, займався в основному аеророзвідкою. Демобілізувався у вересні 2015-го. Охоронну фірму створив спільно з іще одним ветераном. – Ми почали недавно, – розповідає Павло. – Об’єдналися з Анатолієм Свиридом. У мене досвіду в охоронній сфері не було, а Свирид – професійний тілоохоронець, має досвід в охоронних послугах. Дали оголошення про набір людей на роботу, і до нас звернулися багато хлопців. Зараз маємо близько 45 людей у резерві. Коли є об’єкт – обдзвонюємо цих людей і беремо їх на роботу. Монтаж відеоспостереження, системи охорони ми вже робимо. Наприклад, зараз завдяки волонтеру Роману Сініцину до нас звернувся австрієць, який потребує послуг охорони – і з вересня починаємо з ним працювати. Про пільги щодо відкриття бізнесу для атовців я не чув. Але суспільство нас підтримує. Є певний сегмент людей, які першочергово звертаються до нас, якщо їм потрібна охорона або монтаж пристроїв та сигналізації – саме завдяки тому, що ми учасники АТО. Спочатку ми і зарплатню, і за оренду приміщення платили зі своїх власних заощаджень та інших доходів. А зараз до нас звертається все більше клієнтів. Головна наша перевага – це колектив. У нас високий рівень довіри, всі один одного добре знають. Разом легше. Поради від Павла:  – Перш за все – не будувати надмірних ілюзій, тверезо підходити до своїх стартів та ідей. Ми спілкуємося з атовцями, які раніше відкрили свій бізнес, і бачимо: якщо працюєш довго і важко, то успіх є.   Артем Бутов боєць добровольчого батальйону «Донбас», група безпілотників.  Бізнес – міні-птахоферма на Донеччині (кількість працівників: троє)   фото: Fakty.ua 32-річний Артем Бутов організував птахоферму в селі Дробишеве Лиманського району Донецької області. Бізнес діє півтора року, є навіть торгова марка – «Дробишевські курчата». Влітку 2017 року Бутов став першим отримувачем державної допомоги в рамках інвестиційної програми «Донецький куркуль», яку започаткувала Донецька військово-цивільна адміністрація на чолі з Павлом Жебрівським. І це не перший Артемів досвід успішного залучення фінансування. – У кінці 2015 року я отримав грант від ПРООН (Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй). Це гранти для жителів Донецької і Луганської областей та переселенців для відновлення або започаткування власного бізнесу, – розповідає «Новинарні» «куркуль» новітнього часу Бутов. Коли казав односельцям, що хочу написати заявку на грант, вони з цього спочатку підсміювалися. А коли я отримав грант і почав потихеньку працювати, то люди підходили і розпитували. Я їм розповідав, допомагав – якщо бачив, що людина дійсно буде щось робити. Я раніше не займався птахівництвом. Але в мене було бажання займатися власною справою. Це часто трапляється серед атовців – я не міг собі уявити, що працюватиму на когось. Учаснику АТО важко йти на роботу і слухати, що хтось тобі щось наказує. Це стало мотивом розпочати свій бізнес, де ти відповідаєш за всі результати. …Важко на кожному етапі бізнесу. Спочатку було важко його побудувати, потім – виростити птахів. Тепер планую розширюватися – створюємо кооператив, закупили нове обладнання, зробили ремонт. Можливо, вийде отримати кредит. У нас буде приблизно 3 тисячі курочок. Для ветеранів АТО якихось особливих пільг у веденні бізнесу немає. Хіба що військовий збір 1,5% я не плачу. Але головне, що хлопці-атовці активні, ми один одному допомагаємо. Я багато їжджу на семінари, тренінги, дізнаюся про нюанси сільського господарства. Хочу розвивати його на своїх теренах. Ми зі знайомою створили громадську організацію «Ділова Лиманщина», мета якої – сприяти розвиткові самозайнятості й малого бізнесу в нашій громаді. У нас нормальні відносини з керівництвом області, тож якщо хтось із Донеччини хоче зайнятися бізнесом, то може звернутися до нашої громадської організації.Грант від ДонВЦА для мене вже другий. За програмою «Донецький куркуль» можна на розвиток власного бізнесу отримати до 500 тисяч гривень. Поради від Артема: – Найважливіше – це прийняти рішення. Помилки роблять усі, від цього нікуди не дінешся. Раджу більше консультуватися з людьми і дуже точно вираховувати бізнес-план, бо часто в ході його реалізації «вилазять» нюанси, яких не врахував.  Зараз такі часи, коли багато можливостей. У кожній області є Торгово-промислова палата – треба їхати до них і знайомитися, сказати, чим хочеш займатися. І вони чимось допоможуть. Наша Донецька ТПП чудова – допомагали мені, запрошують на семінари. Також є багато асоціацій, які існують для того, щоб захищати інтереси підприємців певної галузі – я нещодавно став членом Союзу птахівників України. Треба стукати в усі двері, цікавитися й багато запитувати – а не вважати, що ти найрозумніший. Що треба, щоб отримати допомогу для свого бізнесу? Приклад Донеччини – Потрібно бути зареєстрованим підприємцем, мати рахунок у банку. Взяти виписку з рахунку і довідку з податкової про те, що в тебе немає заборгованості з податків і зарплати найманим працівникам (якщо працівники є). А також – мати дієвий бізнес-план. Якщо людина не захистила бізнес-план із першого разу, то може запитати, що саме не так, допрацювати його, податися ще раз — і отримати фінансування. Область на цю програму виділяє 140 мільйонів гривень на рік, і вони зробили співфінансування з місцевими адміністраціями: 250 тисяч переможцям програми дає місцева влада, і 250 тисяч – область. Область не виділить кошти, доки не цього не зробить місцева влада. Це стимулює громадський актив ходити до місцевих депутатів і спонукати їх виділити кошти на розвиток бізнесу.У нас міська рада виділила 1 мільйон гривень, цього вистачило на п’ять проектів. Але на наступні проекти коштів ще не виділяли.   Руслан Попов - боєць ВДВ, служив на контракті у 80 одшбр. Бізнес – пошиття спортивного одягу   Повернувшись наприкінці 2015 року з війни, учасник оборони Луганського аеропорту Руслан Попов спершу не міг знайти себе у мирному житті. 35-річний киянин розповідає, як упоратися з депресією допомогла підтримка дружини, що нагадала йому про давню дитячу мрію. – У дитинстві я любив грати у футбол. Але якісної форми у 1990-х не було. Тоді я розмалював звичайну чорну футболку – і вийшла форма. Так у мене з’явилася мрія – випускати спортивну форму. Через півроку після повернення з фронту я розпочав власну справу – пошиття спортивного одягу під брендом UAforce. У 2016 році була грантова програма від фонду «Відродження», на платформі кримської діаспори. Написав проект, отримав грант для переселенців та учасників АТО на ведення бізнесу. Серед учасників конкурсу було близько 200 переселенців і лише троє атовців… У результаті гранти отримали 16 переселенців і я. Розмір гранту був до 60 тисяч гривень, але давали не кошти, а можливість закупити обладнання – у моєму випадку це були швейні машини. Ми шиємо під замовлення спортивні костюми, куртки, футболки, шорти. Зазвичай про нас дізнаються через «сарафанне радіо» або через громадські організації. Недавно зробили сторінку у «Фейсбуці» – UAforce (індпошив спортивного одягу). Також організували швейний цех Kiev Jersey Lab, у якому шиємо не тільки UAforce, а й бренд RIGO і навіть жіночі сукні. Потужності невеличкі, тому пріоритет надаємо невеликому опту (10-20 одиниць). Хоча й у роздріб також шиємо. Бізнесу вже рік, але він на рівні стартапу – на жаль, справді серйозного прогресу немає. Шукаю різні інвестиції, беру участь у ще одній грантовій програмі для учасників АТО – «Стартап Ірпінь». Вона організовується в Ірпені, але учасники можуть бути з різних міст. У Києві досить багато різних програм навчання для ветеранів (наприклад, Центр AXIOS).Активно ходжу на тренінги з продажів,маркетингу, вступив до університету – на економіку та бізнес-моделювання. Поради від Руслана: – Найскладніше – наважитися. Бо багато можна говорити, але так нічого й не зробити. Але коли починаєш працювати, то починає щось виходити, хоч, можливо, й не так швидко, як хотілося б. Помилки будуть обов’язково. Чим більше ти їх робиш, тим більше вчишся. Головне – не здаватися, хоч би як було тяжко. Можливо, взяти паузу. Але продовжувати далі. Потрібно шукати команду однодумців, людей, які справді зацікавлені в проекті. Бо якщо люди в тебе працюють тільки за гроші, то коли щось піде не так, вони можуть скористатися ситуацію в своїх інтересах або просто покинути тебе сам на сам із проблемами. Тому командність важлива. У моїй команді семеро людей: хтось просто допомагає, не отримуючи доходу, але дивиться на це як на перспективу. А ті, хто шиє, заробляє найбільше. Євген Махревич- боєць батальйону ім. Кульчицького Нацгвардії; інженер батальйонно-тактичної групи ЗСУ, центр «Десна». Бізнес – ремонт подушок, ремонтні роботи; виробництво сільськогосподарської продукції.   Для Євгена Махревича починати власний бізнес – не така нова справа, як для інших героїв цього матеріалу. За часів проживання в рідному Криму він був директором мережі магазинів брендових годинників, потім у відкрив власний інтернет-магазин із гуртової торгівлі хронометрами. З початком російської агресії бізнес довелося згорнути: Євген пішов на війну. Спершу служив у Нацгвардії, через рік, у 4-ту хвилю мобілізації, мобілізувався до ЗСУ. Під час 5-ї й 6-ї хвиль уже як інструктор навчав протимінній безпеці та інженерній справі новобранців у «Десні»… – Коли наближалося моє звільнення з лав ЗСУ, я замислився, чим займатися далі, – розповідає ветеран. – Іти працювати «на дядю» не хотілося. Потроху моніторив сайт OLX – і побачив, що в Броварах продається бізнес із реставрації подушок. Після звільнення я туди прийшов, подивився, оцінив бухгалтерію: ледве на нулі дихає. Викупив його і почав працювати. Вклав власні заощадження — 4000 доларів. Це був готовий бізнес «Домашній помічник» – реставрація подушок на стаціонарній точці, за якихось 100 метрів від моєї квартири в Броварах. Там уже довгий час працювала дівчина, яка всім цим займалася. Але я вирішив цю фірму розширити. Обрав напрямок «Майстер на годину»: всілякі роботи по сантехніці, електриці, будівництву Хоча я ніколи не займався ніякими ремонтами, але вирішив, що зможу, потягну. І справа пішла. Давав оголошення через OLX, місцеві сайти. Люди телефонують, питають: ви таке робите? Я сміливо кажу: так, роблю. Потім дивлюся в YouTube, «як воно робиться» (посміхається), приїжджаю і виконую. Клієнти задоволені – значить, все нормально. Я давно був оформлений як ФОП на 2-й групі оподаткування – під час служби переходив на нульову ставку, а тепер повернувся. Прибуток почав отримувати буквально на другий місяць. У такому бізнесі можна було заробляти 10-15 тисяч гривень на місяць «чистими». Але це був радше експеримент — зможу чи ні. Більше 500 доларів таким бізнесом, якщо робиш усе сам, заробити навряд чи вийде. Що краще – купувати вже готовий бізнес чи починати свій з нуля? – Мабуть, я все ж таки порадив би починати з нуля. Купуючи готову справу, можна сильно «влетіти». Адже коли продається бізнес? Переважно в стадії занепаду. Дуже мало хто продає свій бізнес на стадії розквіту. Тож якщо купуєш готовий бізнес, треба все ретельно прорахувати і продумати, як вивести його на прибуток і чи це можливо взагалі. Коли я купував «ремонт подушок», то бачив, що він ледве тримається на нулі. Але я також розумів, що це вже «прикормлене місце», тут є своя база клієнтів. І я з досвіду знав, як треба його розвивати: зробив для фірми окремий сайт (це дуже важливо), почав давати більше реклами, розширив перелік пропозицій тощо. За рахунок цього обіг коштів збільшився втричі за два роки. «Домашній помічник» і досі працює, хоча прибуток приносить невеликий – хіба що за оренду броварської квартири заплатити. А от «Домашній майстер» закрився, бо з травня я переїхав у село. Це не дауншифтинг – я планую заробляти на сільськогосподарському бізнесі. Хоча скільки саме – будемо дивитися. Зараз, наскільки я розумію, агрокомплекси виходять із тіні, показують серйозні цифри прибутків. Ми цього року засіяли гектар кукурудзи. На посів пішло приблизно 20 кілограмів зерна, а по збору вона дає 10-12 тонн! Причому орендувати поля необов’язково. Ми з напарником, переселенцем із Донецька, купили в напівзакинутому селі Десятини (Житомирська область) стару хату з городом за 1,5 тисячі доларів. Сусідні хати покинуті – їхні городи нам також віддали. Городи тут великі, так і назбиралося майже три гектари. Крім кукурудзи, посадили на пробу ячмінь і картоплю – подивимося, як воно буде працювати і чи варто на наступний рік братися до цього серйозніше. Ще закупили маточне поголів’я в’єтнамських свиней – поки що десять голів, але будемо збільшувати. Гусей починаємо розводити. І навіть віскі пробуємо виробляти – під маркою «Бурштинка». Спершу зробили трохи на пробу, а виявився непоганий напій –він на ячмені, дуже м’який смак, пахучий, з присмаком меду! Приїжджали журналісти, куштували – кажуть, не гірше, ніж в Ірландії. Головне в сільськогосподарському бізнесі – організовувати ринок збуту, щоб продавати свій товар як мінімум по всій Україні. Без інтернету це дуже важко, тому треба на селі розвивати доступ до інтернету. Про програми з підтримки власного бізнесу для учасників бойових дій я нічого не чув. Думаю, якщо таке і є, на щось серйозне цієї підтримки все одно не вистачить. Принаймні в моєму випадку. Ну скільки можуть дати грошей? Тисяч 60 гривень? Що за ці гроші можна купити? На трактор не вистачить.   Риба до вудки. Що пропонує держава Звісно, все залежить від масштабів бізнесу й амбіцій, проте для багатьох ветеранів, які прагнуть розпочати власну справу і не мають на це коштів, допомога держави може стати справді значною підтримкою. Інша річ, що про таку можливість знають далеко не всі. Як повідомили «Новинарні» у Державній службі зайнятості, «в разі відсутності підходящої роботи та з метою повернення демобілізованих учасників АТО до повноцінної трудової зайнятості» вони можуть отримати одноразову виплату допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності. Кожному громадянину, який виявив бажання започаткувати власну справу, в Держслужбі надають індивідуальні консультації, тестують його на здатність до підприємницької діяльності. «У разі позитивного результату служба зайнятості пропонує безробітному пройти безкоштовне професійне навчання з основ підприємницької діяльності, допомагає розібратися в усіх фінансових та юридичних тонкощах ведення бізнесу», – зазначають у Держслужбі зайнятості. Далі безробітний має написати й захистити власний бізнес-план, зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності – і залишається лише отримати кошти на відкриття власної справи. Питання щодо надання такої допомоги розглядає спеціальна комісія, до складу якої входять представники центру зайнятості, районних, міських державних адміністрацій, організацій (об’єднань) роботодавців, профспілок тощо. Приміром, колишній стрілець ЗСУ Володимир Арсененко з Черкащини (Кам’янський район), отримавши від Держслужби зайнятості одноразову допомогу в розмірі 62 тисячі гривень, відкрив у селі продуктовий магазин.До АТО чоловік ніколи не займався бізнесом – був охоронцем, слюсарем, бетонярем. Реалізувати мрію про власну торговельну точку допомогли державні кошти й навчання на курсах для підприємців-початківців. Мешканець Іршавського району Закарпаття Василь Худан після демобілізації організував фермерське господарство й розводить худобу – також після навчання в центрі зайнятості й отримання державної допомоги. Як зазначається у відповіді на запит «Новинарні», протягом 2016 року одноразову виплату для започаткування власної справи отримали 851 безробітних демобілізованих учасників АТО. Упродовж січня-липня 2017 року допомогу надано 343 особам. В Держслужбі пояснюють: зменшення чисельності учасників АТО, які отримали фінансову допомоги для відкриття бізнесу, пов’язане зі значним скороченням чисельності зареєстрованих безробітних цієї категорії (за вказаний період по допомогу звернулися 9,9 тисяч учасників АТО – це вдвічі менше, ніж за аналогічний період минулого року). Крім допомоги від Держслужби зайнятості ветерани часто можуть отримати сприяння від місцевих органів влади (як, наприклад, фінансову підтримку від Донецької ВЦА за програмою «Донецький куркуль»). Читайте також:Корисні поради тим, хто демобілізується. Що гарантує держава учасникам АТО Обирати з двох шляхів. Стукати в усі двері Тож уже досвідчені підприємці з «корочкою» УБД радять новачкам обов’язково стукати в усі двері й користуватися будь-якою можливістю отримати кошти, землю, приміщення тощо – як від державних органів, так і від потенційних інвесторів, громадських організацій, які займаються допомогою ветеранам, міжнародних фондів тощо. Головне – не опускати руки й не розчаровуватися, якщо одразу щось не вдається. В учасників бойових дій є беззаперечна перевага: підтримка побратимів, які завжди зрозуміють і допоможуть, та особливий досвід. «Повернення до мирного життя дається непросто. І тут є два шляхи: можна впасти на дно, банально спитися… А можна використати стресовий досвід участі в бойових діях для зростання. Для того, щоб стати набагато успішнішим, ніж ті, хто не був на війні», – каже співзасновник компанії «Українські генетичні технології» Дмитро Лавренчук. Який саме шлях обрати – кожен ветеран повинен вирішити для сам. ОРІЄНТИР Леонід Остальцев: покладатися на себе. Боєць 30-ї окремої механізованої бригади, киянин Леонід Остальцев почав бізнес через півроку після повернення з армії, ще у 2015 році. Відтоді він зі своєю «Піца ветерано»фактично став головним орієнтиром для всіх українських комбатантів, хто пробує започаткувати власний бізнес на «гражданці». «Зараз у мене піцерія в Києві, там працює 22 людини, зростаємо. Решта відкриті по франшизі – одна піцерія в Дніпрі, ще одна в Трускавці, дев’ять кав’ярень у Києві, одна в Маріуполі, і ще є два підпроекти – «Ветерано Брауні» й «Ветерано сервіс», – розповідає «Новинарні» Остальцев. Хоча про нього вже багато писали ЗМІ, поради Леоніда напевно доречні в матеріалі про успішний власний бізнес АТОвців. – Нелегко на всіх етапах, – ділиться Леонід. – Складнощі бувають кожного дня. Але підприємець робить постійно робити певні кроки для вирішення проблем. Це і робить його підприємцем, керівником. Я бачу у ветеранів великий потенціал для роботи, тому що вирішувати проблеми швидко та якісно – це те, чого вчить війна. Ухвалювати рішення, зважено ризикувати – ці якості є в тих, хто брав участь у бойових діях. Коли ти йдеш на чергову операцію, ти не будеш робити так собі – ти сплануєш і виконаєш завдання. Над матеріалом працювали:Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Ольга ГордійчукФото: Faceebook, надані героями статті Матеріал підготовлено в рамках проекту,що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канадичерез Міністерство міжнародних справ Канади За інфоррмацією:  "Новинарня"   Читайте також:  ІЗ ВОЇНІВ – У ПІДПРИЄМЦІ. БІЙЦЯМ АТО ПРОПОНУЮТЬ ДОПОМОГУ У ВІДКРИТТІ БІЗНЕСУ