Members: 0 member(s)

Shares ?

0

Clicks ?

0

Viral Lift ?

0%

User's Tags

Other Blogs

  • 17 Aug 2018
    Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська  
  • 29 Jun 2018
    У самому центрі Праги 26 червня 2018 року відкрили Галерею українського мистецтва «P&B» (V Jirchářích 1285/12). Тут з нагоди святкування Дня Конституції України присутні мали нагоду насолодитися виставкою живопису сучасних українських художників. Як зазначив Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс Галерея українського мистецтва матиме не лише комерційний потенціал. Адже «ця чудова ідея, – за словами пана Євгена, – дозволить нам мати ще одне місце, де будуть збиратися українці, будуть збиратися ті, хто люблять і цікавляться Україною, де можна буде почути і побачити Україну. Це буде місце, де як мешканці Праги, так і десятки тисяч гостей Праги з інших країн, туристи зможуть побачити, чим сьогодні живе Україна і яке мистецтво сьогодні твориться в Україні». Є. Перебийніс також наголосив, що посольство має домовилено з власником галереї Олександром Запрудським про її відкритість для різних українських заходів, літературних і музичних зустрічей. Адже, як переконаний Посол, образотворче мистецтвоможе сказати про країну, про народ набагато влучніше, ніж політики, ніж дипломати.«Ми впевнені, що ця галерея доноситиме правду про Україну, доноситиме те, що сьогодні відбувається в Україні. Ви можете побачити, що при вході тут розміщений щит, простріляний кулями, як згадка про те, що в Україні сьогодні продовжується війна за її незалежність, але мистецтво все одно живе». Організатори пообіцяли, що регулярно оновлюватимуть експозиції. Очільник Дирекції виставок Національної спілки художників України Ігор Волощук назвав галерею «осередком українського мистецтва у Празі». Адже, за його словами, Запрудський «має розрахунок на звичайну людину. Талантів в Україні вистарчає, аби була можливість робити технічні речі: вивозити та завозити нові картини». Власник галереї О. Запрудський спецільно для UAPORTAL зізнався, що хоче поширювати українське мистецтво далі у світі. Він уже понад 15 років керує галерею в Києві (на початку Андріївського узвозу), яка називається «В гостях у гнома». 2017 року його галерея вийшла на міжнародний рівень – було відкрито її філіал у Відні. Пан Запрудський орієнтується на «гномів». Так він називає «прошарок людей, які готові віддавати гроші за живопис». Має на увазі зрілих чоловік, «яким бракує усмішки. Вони мають гроші, владу, але щоб усміхнутися їм треба мистецтва. А ціни на картини немаленькі»... Стосовно планів про співпрацю з Посольством України пан Олександр сказав, «що все просто. У цій справі важливий розголос. Якщо прийде Посол сюди, то інші теж прийдуть». Щодо самих картин, то галерея презентує твори майстрів з різних куточків України: Андрій Фіґоль (родом з Черкаської області, член Національної спілки художників України, акцентує на «швидкоплинних станах природи»),Олександр Фандіков (з Донецької області, працює у жанрі «фентезі»), Володимир Півень (з Полтавської області, його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, художній світ В. Півня – це «мерехтіння барв і контрастів»), Андрій Цой (народився в Мурманську, закінчив Дніпропетровське художнє училище, на полотні зображає «підсвідомий зміст світу»), Наталя Музиченко (промовисто зображає «напівреальні куточки міських пейзажів»),    також Діна Вальчук (родом з Хмельницької області, творить сентиментальні картини з сюжетами на дитячу тематику), Анатолій Козельський (уродженець Чернівців,його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, його художній світ – це промовиста «іронія втомлений людей») та ін. Згромадження в невеликому приміщенні колоритних праць талановитих людей відкриває перед реципієнтом колосальний і строкатий простір українського світовідчуття. Тож раджу завітати до місця, в якому сучасний український живопис промовисто «шепоче казку таємную». Це чудова нагода, щоб зупинитися в коловерті подій. Зупинитися, щоб відчути мить. Мить, яка пройшла через художника й лягла на полотно. Катерина Воїнська
  • 17 Jul 2018
    Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal
  • 29 Aug 2018
    Що доброго дала Україна Чехії? На це запитання деякі чехи відповідають однозначно – «Школу християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (ШХЖІЄ)». Чули щось про неї? Слово «школа» в багатьох викликає не надто приємні асоціації: правила, іспити, вичитки. «Християнського життята Євангелізації» – а це може когось насторожити через певні стереотипи чи упередження. «Пресвятої Діви Марії…» – усе звучить дуже складно. І як воно поєднує Україну та Чехію? На всі ці запитання спробувала знайти відповіді спеціально для UAPORTALу. 29 червня – 8 липня 2018 у Вранові біля Брна (в духовному центрі святого Франциска) відбулася літня сесія Школи християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви. Цьогоріч Школі виповнилося двадцять років. У Вранові у Брна чеську родину ШХЖІЄ відвідали два католицькі єпископи: Войтех Конзбул (брнянський) і Властимил Крочіл (чеське-будейовицький, відповідає за всі харизматичні рухи в Чехії). Обидва єпископи були приємно вражені від цього «Божого діла на чеській землі». Войтех прибув 30 червня, щоб поглянути, як працює Школа. За словами відповідальної за чеську філію ШХЖІЄ Тетяни Ягоди (вона медик, родом з Тернопільщини, вже з десяток років живе в Празі, а до всього, ще й магістрантка богослов’я в Карловому університеті): «Школа активно діє в таких Дієцезіях: Брнянській, Остравській, Чеське-будейовицькій. Найбільша чеська філія Школи є в Брні від 2011 року. Там регулярно на сесії збирається до сімдесяти осіб. Ми багато говорили з приїжджими єпископами про сенс і перспективу Школи в Чехії. Зокрема, Войтеха Конзбула вразила велика кількість сімей на Школі, активність, організованість і згуртованість учасників. Словом, шкільне середовище йому сподобалося. Єпископ був дуже оптимістичний, відкритий на людей, жартував. Також Властимил Крочіл мав багато вражень від Школи. Мене особисто вразило, що цей єпископ прийшов зі записничком на лекцію засновника Школи – капуцина брата Петра Куркевича. Сів за першу лавку і конспектував. Властимила Крочіла дуже надихнудо те, що і як говорив брат Петро. Він сам особисто розмовляв з отцем Куркевичем. Дуже переймався справами Школи. Візія цього єпископа була така – як я можу допомогти Школі, щоб вона розвивалася в Чеській Республіці, щоб про нас дізналося якомога більше людей. Властимил Крочіл також дав нам – організаторам і учасникам Школи – настанову дотримуватися харизмату основоположника, тобто не секуляризувати, а берегти богонатхненний стиль Школи. Також учасники у вільний час розмовляли з єпископом і сповідалися в нього». Як згадує Петро Куркевич (священик ордену Братів Менших Капуцинів, засновник ШХЖІЄ), Школу засновано 1998 року в Україні – в реколекційному домі св. Отця Піо при їхньому монастирі в Красилові (Хмельницька обл.) А починалося все це не як школа, а як прості молитовно-формаційні зустрічі, які стали регулярними. Адже кількість учасників стабільно збільшувалася, приїздили нові люди. Тож виникла потреба розділити усіх на окремі групи. Для тих, хто приїхав уперше, проводили навчання євангелізаційного характеру, а ті, що були вже вкотре, продовжували духовну формацію. Відтак під керівництвом братів капуцинів і лідерів Школа успішно розвивається і розростається. Відкрилося безліч її філій в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Чехії, Болгарії, США, Великій Британії, Ірландії, Росії, Німеччині, Італії, Австрії. Місія ШХЖІЄ полягає у формуванні християн-лідерів, які готові брати відповідальність за Церкву ХХІ сторіччя. Йдеться про виховання зрілої та осмисленої віри, пошук власного місця в суспільстві, способи реалізації талантів і дарів. Формація у Школі триває протягом шести років. Кожен рік складається з чотирьох сесій: щосезонні триденні реколекції (на вихідних), а влітку – двотижневі. Програма Школи (а реколекційний день виплетений з трьох лекцій, молитов прослави, вільного часу, малих груп, Святої Літургії) передбачає: пізнання основ духовної орієнтації, звільнення від різноманітних залежностей, розпізнання власної ідентичності, тривання в особистій зустрічі з Богом витривання у світі – звіщання Благовісту словом і ділом. Випусники ШХЖІЄ апробовують отримані теологічні, психологічні, антропологічні знання в реальному житті. Тож активно долучаються до справ, які провадить Школа. Це, зокрема, Річна Міжнародна Місійна Школа, регулярні молодіжніта подружні реколекції, з’їзди духовенства, з’їзди християнських музикантів; Всеукраїнський з’їзд спільнот руху Віднови у Святому Дусі, Реабілітаційні центри для наркоманів і алкозалежних тощо. Історія філії ШХЖІЄ в Чехії дуже промовиста. Брат Петро часто перетинав польсько-український кордон, адже їздив з українськими аніматорами відкривати й навідувати численні філії Школи за межами нашої Батьківщини. Тож йому доводилося стояти в довгих прикордонних чергах. «Брат спілкувався там з українцями. І зазвичай на запитання «куди їдете?» чув «у Чехію на заробітки». Тоді він і згадав, що в Празі є його співбрат капуцин Марек Соха, а також дві його «школярки»-аніматорки: українка Наталя Демчук і словачка Луція Лешкова. Тож 2006 року в Празі було відкрито першу чеську філію ШХЖІЄ» – згадує Тетяна Ягода. Наталя  Демчук (магістр богослов’я, родом з Бродів) додає: «коли брат Петро запропонував мені допомогти йому організувати Школу в Празі, я не знала тоді ні Луції, ні Тані, ні брата Марека. Більше того, я тоді погано говорила по-чеськи. А Куркевич приїхав і каже: «перекладай мене, роби і не бійся». І я робила, бо мені дуже бракувало на чужині християнської спільноти й духовності. На першу сесію Школи прийшло небагато учасників – купка українців і лише один чех. А потім Бог цю справу благословив. Багато священиків, єпископів підтримали цю ініціативу в різних містах Чехії. Тепер на сесії Школи приїжджають сотні людей, потім вони відкривають у своїх парафіях спільноти: дружать, моляться, сваряться, перепрошують-прощають, одружуються…  Чому служу в Школі, хоч не отримую за це ніяких грошей, влади чи слави? Бо мені здається, що Бог хоче, щоб я це робила. Коли вагалася, що робити й де бути, на молитві мені прийшли такі слова: «даю тобі це місто, даю тобі цей народ». Вірю, що це від Бога. Бог звільнив мене. З ним я можу вільно дихати. Тому я в Церкві… Пригадую, як під час Майдану ми їхали служити до Брна. І питали себе, чи маємо право працювати для чехів, коли зараз вдома гине наш народ? Це був якраз період масових розстрілів у Києві. Важко взагалі тоді було щось робити для когось, ходили в постійному напруженні. Але навіть тоді Бог прийшов з миром до нас. Ми розповідали чехам, що зараз коїться в центрі Києва. Ми разом молилися, жертвували і постили за Україну. Також знайомі чехи передавали гроші для постраждалих українців. Якраз тої неділі, коли ми були в Брні, розстріли припинилися». Про співпрацю української громади з братами францискани в Чехії згадує також і Галина Андрейців: "2015 року вони допомагали УЄП організувати благодійну виставку «З Божою допомогою і вірою в Україну» в костелі Панни Марії Сніжної. Ми презентували європейцям сотню картин сучасних українських художників. Виставка-продаж була відкрита для широкої публіки майже два тижня, зібрала чимало грошей, які ми передали сім'ям загиблих і на допомогу війську». Учасники цьогорічної літньої сесії ШХЖІЄ в Чеській Республіці зізнаються: «Школа стала переломною подією в моєму житті, повернула мене на дорогу з Богом. Єпископ Властимил порадив мені триматися за Школу зубами та нігтями, бо це мій порятунок. Відколи маю Школу, живу в надії. Бо поруч мене є ті, які люблять мене, бо люблять мого Бога. А любов зцілює, дає силу жити. Тут Бог через священиків і аніматорів просто блискуче об’являє мені Його любов до мене. Ця наша Школа справді з Небес. Я шалено вдячна Богові за неї!» (Маркета) «Завдяки Школі я почала вільно дихати. Часто обставини, люди, мій страх, стереотипи й упередження роблять наш світ вузьким. Ми задихаємося, хоч намагаємося вхопити якомога більше повітря. Тут я вчуся довіряти Богові, бути правдивою зі собою, вчуся говорити світові «ні» і бути вірною своєму «так». Тут вчуся мислити, робити важливе та не робити непотрібного» (Петра) «Я тут з дружиною і малими дітьми проводжу відпустку. І це ліпше за гори, море. Це своєрідний активний відпочинок. Тут я відновлююся як людина, як чоловік, як лідер своєї сім’ї. З’являється новий запал до життя, нове дихання в моїй сім’ї. Це навіть по дітях видно. Тут я переживаю сильного Бога, який любить мене особисто. Бог близько. Розуміти це – благодать» (Йозеф) «Багато речей Школа поскладала мені в голові. Я не розумів, хто такий Отець, Ісус, Святий Дух, чому є я, яким я є, чому є добрі люди і чому є зло. А тут усе стає на свої місця. Бог – Любов, який створив людину для любові та з любові. Тому дав людині свободу і вибір. Ми вибираємо часто зло, як дитина розетку. Але можемо обрати доброго Тата, жертовного Брата і щасливу Маму. На Школі я їх знайшов. Ні, вони знайшли мене» (Мілан) «На цій Школі я відкрив для себе також українську націю. До нас часто приїздять аніматори-українці. Тут вперше почув українську мову, навіть деякі слова вивчив. Дуже мені подобається ваше слово «кошенятко». Душа українська – така, як пісенька: натхненна, чесна та глибока. Українці від Бога! Алилуя!» (Ондрей) Тут можна дізнатися більше про ШХЖІЄ в Чехії: http://www.skolamarie.cz/   Катерина Воїнська для UAportal  
Для батьків 2,791 views Sep 27, 2018
Де маленькі українці в Чехії вчаться писати по-українськи?

Зі «Свята мрій» розпочався навчальний рік в українському культурно-освітньому центрі «Крок» у Празі (Аргентинська 38) 22 вересня 2018 року. Ця урочистість була також присвячена сторіччю відновлення української державності та Дню незалежності.

          Свято розпочалося з гімну України та хвилини мовчання за тих, хто береже наш спокій, жертвуючи власним життям. Для першачків пролунав перший дзвоник, вони розповіли віршики про мрії. Учні «Кроку» продемонстрували танець, Марія Болеховська – пісні, а Станіслав Рішко – гумореску «Кухлик» П. Глазового. Святкування закінчилося спільним фото біля спеціальної фотозони, в якій діти разом з вчителями мали нагоду прокричали «миш-ка». Всі частувалися величезним тортом.

            Чому Свято мрії? А як же без неї? Про це розповідали віршики: «бо хто повірить, той ввійде», «що робить Мрія у житті? Вона долає перешкоди і вказує нам шлях до перемоги»,«тож мріймо стільки душа наша просить, вона нам в майбутньому щастя приносить».  Про це звістила й керівник центру Марія Гаврилюк у слові до всіх присутніх: «Мрії бувають різні: вони можуть бути далекоглядними, а можуть бути і миттєвими. Вірю, що мрії збуваються. Чимало людей довгі роки мріяли про незалежність нашої країни. Вони вклали в цю мрію всю свою енергію. Я також маю мрію: щоб проживаючи далеко від рідної країни, ми зберігали рідну мову та культуру. І ця моя мрія здійснюється кожного року в учнях нашого центру. Маленькі усміхнені обличчя дають можливість бути впевненим у тому, що робимо добру справу. Тому дякуємо малюкам та батькам за відданість і любов до нашої країни. Бажаємо міцного здоров'я та натхнення, а батькам – витримки та мужності на спільному шкільному шляху».

            Про мрії звіщали й родичі учнів «Кроку»:

 «Все мені тут подобається. Точно все! Ми на чужині, а так хочеться, щоб наша культура, наші традиції та письменники не були дітям чужі. Спочатку було важко кожної суботи їздити. Але тепер моя дитина дуже добре читає та пише. Вже другий рік тут вчимося. І поки буде «Крок», ходитимемо. До останнього ходитимемо!» (Тарас Дусан)

«Я мама трьох діток. Привела сюди свою найстаршеньку, щоб дитина навчилася читати і писати по-українськи, бо ми вже в Чехії достатньо довго. Ми сьогодні першачки! Дізналися про «Крок» у церкві Климента, там роздавали рекламки» (Ольга Семчук)

«Я тітка першачка. Мені тут дуже подобається. Свято чудово організовано! Дітки молодці – виступають. Приємно чути рідну мову. Це свято – просто як українське натхнення!» (Ірина Триліс)

«Я тут учитель гри на гітарі. Цей «Крок» – дуже потрібна річ у Празі. Нашу культуру, мову, традиції необхідно плекати, а це нелегко, коли ти далеко від Батьківщини. Тут чудовий педагогічний колектив. Учителі знаходять підхід. Дають необхідну інформацію діткам про все добре, що стосується України» (Олександр Стеблюк)

«Уже третій рік моя донька – їй 11 років – вчиться тут. Воджу її сюди щосуботи, бо я українець. Хай пізнає Україну! Треба вчитися! Маємо тут дуже файну вчительку – Галину Березовську. Вона дуже гарно все пояснює, вчить правильно спілкуватися, знайомить зі символами України, поетами. Якби я у свій час мав таку вчительку! Вразило сьогодні, що так багато дітей в «Кроці». Я розповідаю друзям і знайомим про цей центр. Сам привів уже двох сюди. Маю 4-річного сина – він теж тут буде вчитися. Ми від початку створення «Кроку»!» Усе мені тут подобається. Єдине, що би хотів поліпшити… Трохи довго сидимо: з 10-ої до 13-ої. А мої діти привикли їсти о 12-ій годині – поки заїдемо, поки щось підігріємо. То я вирішив привозити зі собою торбу з їжею, щоб ще в «Кроці» годувати дітей» (Іван Минда)

Також спеціально для UAportal-у Марія Гаврилюк розповіла про передісторію «Кроку»: «десь, напевно, з п'ятого класу я складала сценарії свят, різні конкурси придумувала. Завжди щось таке любила, воно так і до кінця школи протяглося, що завжди мала відношення до планування свят. Радію з того. що можу привити дітям любов до України навіть на відстані, щоб вони вміли правильно розмовляти рідною мовою. Хочеться зробити щось таке, що залишиться на покоління після нас. Тож щиро дякую всім за допомогу в підготувці сьогоднішнього свята: Посольству України в Чехії , Тарасу Якубовському, Тарасу Костюку, Mарії Шумейко, Світлані Рішко, Марії Лагетко, Світлані Бліндовській, Анні Сіщук, Любові Гриськовій, Наталі Лагетко. Також дякуємо за тортика Іванні Лешанич. Життя змушує нас цінувати кожну мить, бо незнаємо, котра секудна буде останньою... Тому, напевно, потрібно жити так, немов проживаємо останній день, і в цьому дні цінувати кожну мить радості та щастя, щоб разом творити велику історію добра».

Автор Катерина Воїнська для UAportal.



Comments

0 comments