Учасники: 0 учасник(и)

Поділились ?

0

Кліки ?

0

Вірусний Ліфт ?

0%

User's Tags

Інші Статті

  • 17 Серп 2018
    Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Розмовляла Катерина Воїнська  
    1149 Опубліковано Катерина Воїнська
  • 17 Лип 2018
    Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal
    610 Опубліковано Катерина Воїнська
  • 18 Трав 2018
    Інколи може видатися, що такі свята як Дні матері, батька, дитини в європейському культурному дискурсі є спробою винайти велосипед. Материнство-батьківство стало настільки зайорзаною темою, оброслою пафосом, стереотипами й травмами, що й справді доводиться перевідкривати одвічні цінності. Хто б міг подумати, що в 21-му сторіччі доведеться захищати інститут сім’ї? Захищати дітей від батьків, матір – від світу, батька – від матері. На превеликий жаль, не кожна дитина має народження, має батьків, має любов і захист. Думаю, що День матері є чудовою нагодою зупинитися в коловерті подій і гонитві за успіхом, щоб згадати про свої початки. Про ту, яка була на порозі нашого життя. Чиї голос і дотик стали визначальними в нашій буттєвій ході. Цей спогад не мусить бути романтичним чи приємним. Для когось він може бути дуже болісним. Бо навіть і мами помиляються. Завдяки матері ми, народжені, отримали можливість спробувати Життя, щоб подарувати його іншим. Тож перше, що приходить на думку, коли чую слово «матір», це вдячність за життя. Життя як шлях від любові, в любові та до любові. Маленькими й невпевненими кроками наближатися до Правди. Шпортатися, розбивати колінця, боятися, підійматися та знову йти, дихаючи на повні груди. Почувати себе неодмінним новаком у світі, стаючи очевидцем любові, яка по-весняному творить усе нове. На ці думки мене надихнув культурно-освітній центр “Крок” у Празі, заснований минулоріч у березні при товаристві «Українських професійних спілок», який працює під керівництвом Марії Гаврилюк.  "Наша ціль – це доброзичливе навчання та щире виховання дітей шкільного віку. Вікова категорія дітей, на які зорієнтована програма – це діти від 6 до 17 років. Мета – навчити дітей грамотно писати, читати українською мовою, та привити любов і повагу до української культури та традицій. Родинна атмосфера, жваве та веселе спілкування дають змогу вашим дітям у формі гри вивчати українську мову, літературу та історію. Веселі свята з іграми, конкурсами, піснями та танцями непримушено зачаровують дітей та батьків українськими традиціями та звичаями",- так пише про свою діяльність центр КРОК. 5 травня 2018 року «кроківський» колектив педагогів та організаторів, разом з дітками та їхніми батьками самобутньо відсвяткували День матері в актовому залі, що на вулиці Аргентинській 38. Потішили глядачів неординарною казкою "За пролісками для Матусь". Діти подарували мамусям власноруч виготовлені сердечка, дзвінкі співи й потішні танці. Не забули також і про бабусь – для них виконали пісеньку. А на завершення свята почастувалися смачнющим і дуже красивим тортом. Керівник освітньої програми центру Марія Гаврилюк зізналася, що «всі дуже хвилюватися, але свято вдалося! Казкова історія навчила нас любові та поваги до всього живого навколо. Розповіла нам, що можна завжди знайти вихід з різноманітних ситуацій». І справді, казка у виконанні дітей виявилася доволі проникливим і недитячим посилом. Адже казкові герої з любові до матері вирушили по чудо-квітку. Дітям було не під силу дістати найяскравішу зірку та «соловейком заспівати» для найдорожчої. Тож саме проліски виявилися посильним подарунком. Дорогою на диво-галявину діти зустріли доброзичників (Берізку, Сонце, Весну, Козаків, Зайців, Квіти) та «доброспрагликів»: Вовка-злюку, який від пісні подобрішав, бо «і в нього є мама». А також розбійників, що вимагали в матусь викуп за «говірких малявок», але від згадки про власну маму отямилися: «мама – сонечко в сім’ї. Ми – промінчики малі. Коли сонечко в оселі, то промінчики веселі».   Цікаво, що саме за Весною у виставі було останнє слово: «пам’ятайте лиш одне: навесні усе живе!» Відтак зустрівши диво-квітку, діти усвідомили, що не можуть її зірвати для мами: Я квітку лісову не стану рвати, Її додому я не понесу, Бо вдома їй джмеля не погойдати І не попити ранками росу! Але герої не розгубилися: хутчій намалювали квіти для всіх гостей!     …Як часто хочеться робити щось величне для найдорожчих. Однак, в погоні за подвигом можна знищити «щось живе». Як часто наші обмеження лякають нас. Як часто буттєвий порядок видається нам обмеженням нашої свободи... Тільки серцю, яке вибиває весняний такт, під силу ставати на шию боязні та позірної безвиході. Так хочеться, щоб нам ніколи не бракувало снаги та сміливості долучатися до Життя… З любові… Для Любові… Щиро, Катерина Воїнська для UAportal    
    520 Опубліковано Катерина Воїнська
  • 29 Черв 2018
    У самому центрі Праги 26 червня 2018 року відкрили Галерею українського мистецтва «P&B» (V Jirchářích 1285/12). Тут з нагоди святкування Дня Конституції України присутні мали нагоду насолодитися виставкою живопису сучасних українських художників. Як зазначив Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс Галерея українського мистецтва матиме не лише комерційний потенціал. Адже «ця чудова ідея, – за словами пана Євгена, – дозволить нам мати ще одне місце, де будуть збиратися українці, будуть збиратися ті, хто люблять і цікавляться Україною, де можна буде почути і побачити Україну. Це буде місце, де як мешканці Праги, так і десятки тисяч гостей Праги з інших країн, туристи зможуть побачити, чим сьогодні живе Україна і яке мистецтво сьогодні твориться в Україні». Є. Перебийніс також наголосив, що посольство має домовилено з власником галереї Олександром Запрудським про її відкритість для різних українських заходів, літературних і музичних зустрічей. Адже, як переконаний Посол, образотворче мистецтвоможе сказати про країну, про народ набагато влучніше, ніж політики, ніж дипломати.«Ми впевнені, що ця галерея доноситиме правду про Україну, доноситиме те, що сьогодні відбувається в Україні. Ви можете побачити, що при вході тут розміщений щит, простріляний кулями, як згадка про те, що в Україні сьогодні продовжується війна за її незалежність, але мистецтво все одно живе». Організатори пообіцяли, що регулярно оновлюватимуть експозиції. Очільник Дирекції виставок Національної спілки художників України Ігор Волощук назвав галерею «осередком українського мистецтва у Празі». Адже, за його словами, Запрудський «має розрахунок на звичайну людину. Талантів в Україні вистарчає, аби була можливість робити технічні речі: вивозити та завозити нові картини». Власник галереї О. Запрудський спецільно для UAPORTAL зізнався, що хоче поширювати українське мистецтво далі у світі. Він уже понад 15 років керує галерею в Києві (на початку Андріївського узвозу), яка називається «В гостях у гнома». 2017 року його галерея вийшла на міжнародний рівень – було відкрито її філіал у Відні. Пан Запрудський орієнтується на «гномів». Так він називає «прошарок людей, які готові віддавати гроші за живопис». Має на увазі зрілих чоловік, «яким бракує усмішки. Вони мають гроші, владу, але щоб усміхнутися їм треба мистецтва. А ціни на картини немаленькі»... Стосовно планів про співпрацю з Посольством України пан Олександр сказав, «що все просто. У цій справі важливий розголос. Якщо прийде Посол сюди, то інші теж прийдуть». Щодо самих картин, то галерея презентує твори майстрів з різних куточків України: Андрій Фіґоль (родом з Черкаської області, член Національної спілки художників України, акцентує на «швидкоплинних станах природи»),Олександр Фандіков (з Донецької області, працює у жанрі «фентезі»), Володимир Півень (з Полтавської області, його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, художній світ В. Півня – це «мерехтіння барв і контрастів»), Андрій Цой (народився в Мурманську, закінчив Дніпропетровське художнє училище, на полотні зображає «підсвідомий зміст світу»), Наталя Музиченко (промовисто зображає «напівреальні куточки міських пейзажів»),    також Діна Вальчук (родом з Хмельницької області, творить сентиментальні картини з сюжетами на дитячу тематику), Анатолій Козельський (уродженець Чернівців,його роботи збережені в приватних колекціях Європи та США, його художній світ – це промовиста «іронія втомлений людей») та ін. Згромадження в невеликому приміщенні колоритних праць талановитих людей відкриває перед реципієнтом колосальний і строкатий простір українського світовідчуття. Тож раджу завітати до місця, в якому сучасний український живопис промовисто «шепоче казку таємную». Це чудова нагода, щоб зупинитися в коловерті подій. Зупинитися, щоб відчути мить. Мить, яка пройшла через художника й лягла на полотно. Катерина Воїнська
    460 Опубліковано Катерина Воїнська
Чехія та Україна 560 переглядів Jul 31, 2018
Не дозволь, аби тебе розтинали твої нестачі (з нагоди хрещення Київської Русі)

Недавнє святкування 1030-річчя хрещення Київської Русі-України спонукало мене на купу роздумів, зіставлень і спогадів. Спробую лаконічно ними поділитися.

Цьогорічна хресна хода "За єдину помісну церкву" (28. 07. 2018) в центрі Києва, за словами Патріарха Філарета, стала «найбільшим Хресним ходом в історії України». Очевидці стверджують, що «дотепер так багато патріотично налаштованих громадян, які моляться за перемогу правди і мир в Україні, збирав лише Майдан під час Революції Гідності». Кажуть, що молилося там понад 100 тисяч вірян. Як повідомляє інформаційне агенство Уніан, до Києва на урочисте святкування прибула делегація Вселенського патріархату з посланням Патріарха Вартоломія I, в якому наголошено, що кінцевою метою Першопристольної Константинопольської Церкви є дарувати Українській Церкві автокефалію.

Якщо довіряти статистиці, з року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. В Україні діють 207 духовних центрів, 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності зросла більш ніж у четверо. У Чехії ж зовсім інша ситуація. За період 1991-2011 рр. число християн скоротилося від сорока відсотків до десяти. А 34 відсотки населення за переписом 2011 року назвало себе атеїстами. Християнство прийшло в Чехію на помежів’ї Х-XI сторічч разом з німцями та латиницею. Видається так, що цю духовну літеплість у Республіці зумовило тривале колоніальне минуле чеського народу. Тому католицизм (а відтак християнство загалом) для чехів часто асоціюється зі загарбником, імперією... Тверда шкіра ревно хоронить старі рани...

Україна охрестилася 988 року завдяки князеві Володимиру Великому, відтак християнство стало провідною релігією в Київській Русі. З прийняттям християнства писемність набула особливого розвою, забуяло мистецтво, освіта, наука. Про те, що християнство було вигідним для України-Руси, можемо прочитати у різноманітних книжках.

Можна робити красиві трюки, щоб зривати оплески, прихильність меценатів, пільги у «своїх богів» чи «плюсики до карми». А можна зустрітися віч-на-віч зі самим Трюком. І вже не могти лицедіяти, не могти задобрювати стихії, не могти притлумлювати власну совість. Адже Той, Хто назвав себе Дорогою, Правдою та Життям (Ів. 14, 6) – майстер несподіваних прийомів. Він уміло вивертає усю брехню, несправжність і позірність. А правда Його, насправді, звільняє, – перевірено особисто й неодноразово. Але сьогодні не про це.

Всі ці події потягнули з моєї пам’яті спогади про 2015 рік. Саме тоді я познайомилася з Прагою на молодіжній зустрічі Тезе, яка відбувалася у сімнадцятьох церквах столиці Чеської Республіки. Дуже виразно пам’ятаю той момент, коли в залах виставкового центру Летняни молилися за мир в Україні та на Близькому Сході. Я тоді була на восьмому місяці вагітності, тому висидіти молитву на кариматі було непросто. Але навіть попри фізичні незручності серце стискалося від слів брата Алоїса (настоятеля спільноти Тезе): «Стань сіллю землі! Не дозволь, аби тебе розтинали твої нестачі й обмеження! Лише в Христі справжній смак життя. Звернися до Нього та прийми те, чого Він від тебе очікує».

Цікавий той факт, що не тільки християни-парафіяни приймали на ночівлю паломників, а й звичайні пражани – тобто неуцерковлені чехи, які прочитали рекламу в метро про потребу прихистити молодь зі шістдесяти п’ятьох країн.

Нам пощастило пожити в будинку відомого для чеського християнського середовища подружжя Капланових – вони відійшли вже у вічність. Саме в цьому будинку підпільно в комуністичному жаскому минулому збиралися сотні людей на молитву Тезе. Господарі, ризикуючи життям (за їхньою діяльністю стежили супостати), свідомо були свідками віри в Чехії. Капланові дожили до глибокої старості. Їхні внуки полюбляють переповідати про поважні пристрасті бабусі. Часами на літню Марію щось находило, і тоді вона серйозно заявляла своєму чоловікові: «Все! Розлучаємося! Я того не можу стерпіти! Ти схолоднів до мене, я тебе вже більше не цікавлю!» А ще багатодітна сім’я Капланових мала цікаво традицію – своїм донечкам вони давали імена на «М» (на честь матері), а синочкам – на «Й» (на честь батька). Якось нам довелося бути свідками родинної зустрічі, на яку приїхали всі діти Капланових зі своїми сім’ями – будинок просто кишів людьми! Щоб зробити спільну фотографію, родина гуртувалася рядами, з них перші сідали на землю, а останні вилазили на стільці… Важливо, що більшість дітей Капланових допомагають дітям з деструктивних сімей, підтримують бідних з інших країн, зокрема з України, всиновлюють сиріт.

Мої перші враження про Чехію були двоякими. Але позитивно вразили пошана до порядку та мирна організованість. Чехи, як правило, не поспішають. Навіть мова їхня через подовжені голосні вимагає вміння смакувати часом. Пенсіонери в чергах інколи пропускають молодих, кажучи: «Я маю час. Це ви, молоді, нікуди не встигаєте!» А коли малючки плачуть, мамусі часто просять: «Ну так, витримай це». Я намагалася знайти корінь позитивних рис чеського менталітету, спостерігаючи та розмовляючи про це з самими чехами, також пізнаючи їхнє мистецтво, історію тощо. І поки що всі мої мисленнєві дороги ведуть до Вацлаваку (Вацлавського майдану). До кінного пам'ятника святому Вацлаву, довкола якого чотири скульптури: святі Прокіп, Войтех, Людмила (князева бабуся) й Анежка. І напис на пам'ятнику першому слов’янському мученику: «Святий Вацлаве, наш княже, не дай загинути нам, ані прийдешнім». От дивовижа! Чехи другого тисячоріччя взивають до середньовічного князя як до заступника та небесного оборонця держави. Ба більше, 28 вересня в Чехії є подвійним святом – церковним спомином про святого Вацлава та Днем Чеської державності. А мощі мученика, його шолом і меч, які можна побачити в празькому Соборі Святого Віта, є національною святинею.

Що ж такого встиг зробити цей юний князь за куцих чотири роки свого правління? Вісімнадцятирічний Вацлав припинив гоніння християн на чеській землі, збудував чимало храмів, подбав про освіту народу, аби «люди жили за Божим законом, а судді діяли справедливо». Кажуть, що Вацлав власноруч сіяв пшеницю для євхаристійного хліба та збирав виноград для літургійного вина. А своїм швидким відходом у вічність князь завдячує рідному братові Болеславу Грізному, який вкоротив земне життя Вацлаву, коли святий заходив до храму на Божественну Літургію. Подейкують, що згодом братовбивця-язичник розкаявся та перевіз тіло мученика до Собору Святого Віта... Кров Вацлава пульсує в цій нації… Вони не почувають себе невдахами. Правда, часто забувають, що діти святого Вацлава…

Чехи мені зізнаються, що їх вражає українська чутливість – те, що ми прагнемо глибини, особистісного досвіду. Їм довподоби українське світовідчуття, повне мелодики, орнаментів, стосунків, туги за духовними просторами. А мова наша, кажуть, надихає на любов. Тож підбадьорюють:«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!»

Тільки б мудрості та пильності приймати Його поміч...

Катерина Воїнська для UAportal

 



0 коментарів