Учасники: 0 учасник(и)

Поділились ?

0

Кліки ?

0

Вірусний Ліфт ?

0%

User's Tags

Інші Статті

  • 10 Жовт 2017
    Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska
    1729 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 28 Вер 2017
    Повернення рідній мові державного статусу після тривалого колоніального панування іншої мови, її модернізація, забезпечення умов для її вивчення і використання в усіх сферах життя для всіх прошарків населення – це виклик, який перед Україною прийняли і успішно на нього відповіли у сусідній колишній Чехословаччині. Настільки великим був вплив ідей цього процесу на українських мислителів та державних діячів ХІХ і ХХ століття, який вони називали його «чехізацією»? Як відбувалася «чехізація» у самій Чехословаччині? Після того, як чеські землі на довгі роки потрапили до складу Австрійської імперії Габсбургів, згодом Автро-Угорської імперії, чеська мова була обмежена у повсякденному житті, користувалося нею здебільшого сільське населення. Німецька ж була мовою освіти, документації та владного апарату. Після скасування кріпацтва в останній третині ХVIII століття до міст, які були майже виключно німецькомовними, починає прибувати сільське чеськомовне населення. Там поступово формується інтелігенція та дрібна буржуазія, які мислять чеською мовою. Процес «чехізації» виріс у рух за культурно-політичну автономію чехів – «Народне відродження», кульмінацією якого стала революція 1848 року. Професор Інституту чеської літератури та компаратистики факультету філософії Карлового університету в Празі Їржі Голий називає етапи відродження мови: «Народне відродження» відновило мову, натхненне мовою нижчих прошарків населення. Впродовж ХІХ століття чеська поступово ставала мовою літератури на науки. Коли виникла Чехословацька Республіка у 1918 році, чеську почали використовувати у військовій справі, дипломатії та інших суспільних галузях, де раніше її не було. Тож процес відродження чеської мови був досить тривалим – 100-150 років». Перший президент Чехословаччини Томаш Ґарріґ Масарик у своїй книзі «Чеське питання» написав, що у боротьбі за мову чехи стали «філологічним» народом. Розпочали публікуванням творів старочеської літератури і так званих «захистів» чеської культури та мови. Юзеф Юнґман створив п’ятитомний чесько-німецький словник, який мав довести, що кожен німецький вислів має відповідний чеський, що ці мови рівноправні. Можливо, найважче тоді було німецькомовним чехам, які не могли обрати між лояльністю до свого народу і монархії, якій вони служили. Ось, як це роздвоєння описав письменник Ярослав Гашек у своєму знаменитому романі «Пригоди бравого вояка Швейка». «Надпоручик Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлявілої Австрійської монархії. Кадетський корпус виховав з нього гібрида. У товаристві говорив німецькою, писав німецькою, але книжки читав чеські. Він дивився на чеський рух, мов на якусь таємну організацію, яку найкраще обминати десятою дорогою», – пише Гашек у своєму романі. Вироблення літературної мови Чеську мову як повноцінну почали використовувати в літературі після революції 1848 року. «Наприклад, Франтішек Палацький (чеський історик ХІХ століття – ред.) першу частину своєї «Історії чеського народу в Чехії та Моравії» написав німецькою, тому що вона була універсальною мовою інтелігенції, і вплив його твору, написаного німецькою, був набагато більшим. Після революції Палацький уже писав виключно чеською мовою. Тоді німецьку почали сприймати не як об’єднуючу, а як мову німців» – коментує Вацлав Велчовський, професор кафедри чеської мови педагогічного факультету Карлового університету в Празі. Після виникнення незалежної Першої Чехословацької Республіки у 1918 році офіційною мовою молодої країни стала чехословацька, але фактично переважала чеська. «Політична прокламація «чехословакізму» стверджувала, що чехи та словаки є єдиним народом та користуються однією мовою, яка має дві складові: чеську та словацьку. Однією з причин виникнення концепту «чехословакізму» була опозиція до німців. Німців тоді сприймали як меншину, хоча насправді словаків, наприклад, було менше. Навіть в областях, де жило 80-90% німців, звернення від громадян мусили приймати чеською мовою та чеською на них відповідати» – розповідає Вацлав Велчовський. За словами Їржі Голого, чехи та словаки сприймали відмову від німецької мови як щось позитивне. Обидві мови розквітали у сферах суспільного життя, які раніше були виділені німецькій. Але для деяких із них довелося вигадувати нову специфічну термінологію або переймати її з інших слов’янських мов. Вацлав Велчовський наводить приклади мовного планування: «В Міністерстві оборони відбулася зустріч групи мовознавців, які вигадали нову термінологію для зброї, війська, ведення бою тощо. Подібний процес відбувався і у Міністерстві внутрішніх справ, коли вирішувалося питання офіційних назв населених пунктів». «Чехізація» через освіту Важливим для відродження чеської мови стало її впровадження в освіту. Вацлав Велчовський визначає такі головні етапи у цьому: виникнення чеськомовних початкових шкіл наприкінці ХVІІІ сторіччя та гімназій після революційного 1848 року, розділення Карлового університету в Празі на німецький та чеський у році 1882-му. «Після отримання Чехословаччиною незалежності університети почали виникати в Брно, Братиславі, Оломоуці тощо. Утім і тоді все ще існували німецькі університети, як і німецькі театри. Перша Республіка все ще була певною мірою двомовною», – додає Їржі Голий. Було б наївно думати, що німецька мова зникла з ужитку раптово. Її відголосками у чеській залишились приблизно три тисячі перейнятих слів. «Чеську мову впроваджували шляхом закріплення в законі. Питанням залишається, який це мало реальний вплив. Адже, наприклад, у військовій справі люди все ще попри наказ Міністерства внутрішніх справ використовували звичні німецькі терміни. Тут стався конфлікт політичної волі та реальної ситуації» – описує ситуацію Вацлав Велчовський. Активне впровадження чеської мови призвело і до політичних ризиків для молодої Чехословацької держави. Чеський та німецький народи абсолютно відокремилися один від одного на основі мовної ідентифікації і ніколи вже не знайшли спільної мови. На території Чехословаччини було три мільйони чеських німців, для яких поширення чеської мови стало випробуванням. Невдоволення судетських німців, серед іншого, і мовною політикою Праги використала нацистська Німеччина для анексії Судетів. «Так зване «виселення», Друга світова війна, нацистська окупація стали кульмінацією того віддалення чехів та німців, мовної ідентифікації народів, єдності мови-народу-країни, яке почали відчувати все сильніше з кінця ХVІІІ сторіччя», – пояснює Велчовський. Після війни та відокремлення Словаччини Чехія вперше в своїй історії перетворилася на моноетнічну країну. Вивчення чеської мови є обов’язковим для усіх жителів країни та іноземців, які хочуть отримати чеське громадянство. Тож завдання, які ставили перед собою батьки модерної чеської нації в середині ХІХ століття, можна вважати виконаними. Томаш Ґарріґ Масарик завданням столітнього процесу відродження назвав формування власної літературної мови та самобутньої чеської культури, покращення освіти, набуття громадянської відповідальності та солідарності. Нова доба ставить нові завдання, зокрема інтеграцію іноземців, але вона вирішується вже в умовах консолідованої нації.   Автор: Маргарита Голобродська для РадіоСвободаhttps://www.radiosvoboda.org/a/27566789.htmlФото: Reuters
    1718 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 15 Трав 2017
    Празький міський транспорт – у топ-10 Європейських – так вирішили самі мешканці Праги. За даними офіційного репорту Європейського Союзу, 86% «пражаків» задоволені міським транспортом (автобусами, трамваями й метро). На власному досвіді я у зручності міського транспорту в столиці Чехії переконалась вже давно. Чотири речі, які вражають зручністю після прибуття до Праги: реально існуючий та функціонуючий розклад цілодобовий рух міського транспорту універсальність квитків відсутність турнікетів та «оплати при вході»   Міський транспорт у Празі ходить за розкладом. І крапка. Настільки за розкладом, що іноді можна бачити, як водій трамваю закриває двері прямо перед носом добігаючого пасажира – адже за розкладом  мусить від’їжджати вже зараз. Жарти жартами, але добігати зовсім не обов’язково, адже Ви завжди зможете розрахувати маршрут руху заздалегідь, і спокійнесенько прямувати на свій трамвай чи автобус, або метро. Цю функцію пропонують на сайті празького міського транспорту IDOS.cz, а також у спеціально розроблених мобільних додатках, наприклад Jízdní řády IDOS або Mapy Google. Задаєте пункти відправлення й прибуття – і маєте розроблений маршрут – із вказаними пересадками, якщо такі потрібні. У більшості випадків можна також обирати між найзручнішим та найшвидшим варіантами. На інформацію про розклад руху цілком можна покластись, адже транспорт у Празі надзвичайно пунктуальний. За три з половиною роки мені жодного разу не довелося стати свідком спізнення метро, і буквально разів 5 довелося чекати на трамвай чи автобус довше. Мій досвід у цьому плані не унікальний. П’ятихвилинне запізнення міського транспорту в Празі – це привід для здивування.  А ось спізнення на 10 хвилин – це вже зовсім ненормально. Це стосується, між іншим, будь-якої години доби. Приблизно о першій ночі, коли перестає ходити метро, залишаються трамваї та автобуси. Чекати на нічний транспорт доведеться довше – інтервал руху становить в середньому 30 хвилин – але дістатися ним можна майже всюди десь до 5 ранку, коли знову починає діяти розклад денний.    Система квитків у Празі (та у Чехії взагалі) також суттєво відрізняється від української. Суттєвість різниці полягає в тому, що квиточок або проїзний діють не певну кількість поїздок, а певний проміжок часу. І дія його розповсюджується на всі види міського транспорту. Наприклад, Ви зможете придбати квиток на 30 або 90 хвилин, один чи три дні, а також проїзний на термін від одного місяця до року. Стандартні ціни на квитки діють наступні: 24, 32, 110, 310 чеських крон  відповідно. За місячний проїзний у Празі заплатите 550 крон, а за річний – 3650. А студенти, діти та літні люди зможуть їздити місяць за 260 або  5 місяців за 1200 крон в середньому. (Чеська крона наразі приблизно дорівнює гривні). Придбавши квиток чи проїзний, Ви можете вільно пересуватись Прагою, пересідаючи із одного транспортного засобу на інший скільки завгодно разів. «Навіщо купувати квитки, коли у міському транспорті немає турнікетів, а водії трамваїв та автобусів наявністю квитка не цікавляться?» - часто питають мене особливо хитрі гості міста. «Їздити «зайцем» у Празі – можливо, і навіть відносно просто…» - відповідаю я, - «…але не варто». Замість турнікетів та касирів на бажаючих проїхатися «зайцем» будуть чекати контролери, котрі можуть «навідатись у гості» в найбільш неочікуваний момент. На станціях метрополітену та у вагонах, в трамваях чи автобусах – вони мають право зобов’язати Вас продемонструвати діючий квиток або проїзний. Або виписати «зайцям» кругленьку суму штрафу у 800 крон.  І якщо Вам колись буде здаватись, що у неділю о шостій ранку, коли на вулиці +1 і дощить, до квиткового автомату іти так далеко, а Вам їхати всього дві зупинки трамваєм, можна обійтись без квитка – з власного досвіду та з гаманцем на 800 крон тоншим Вам раджу цього не робити.     Міський транспорт у Празі з його фінансовою доступністю (особливо за празькими фінансовими мірками) можна впевнено назвати важливим фактором втілення багатьох планів і функціонування багатьох бізнесів. Тому що у такому питанні, як опинитися у потрібному місці в потрібний час, на «громадноу доправу» чеської столиці однозначно можна покластись.   Маргарита Голобродська, для UAPORTAL.CZ Фото: TN.cz
    1290 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 28 Вер 2017
    Є в Чехії компанія під назвою “Regabus” - перевізник, що вже досить довгий час возить тисячі діаспорян і туристів, сполучаючи Україну із Чехією. Компанія об’їхала земну кулю 1372 рази та перевезла популяцію штату Род-Айленд – так сама “Regabus” на своєму веб-сайті підбиває підсумки понад двадцятирічної роботи. UAPORTAL зустрівся зі співзасновником і теперішнім власником компанії, аби поговорити про шлях людини від заробітчанина до власника бізнесу. Де ж знаходиться межа та як її перетнути? Про це із Євгеном Реґою говорила Маргарита Голобродська.         Маргарита: Якби Ви хотіли розповісти про компанію Regabus за одну хвилину, то що б сказали?   Євген: Основний вид нашої діяльності – це регулярні автобусні перевезення між Україною та Чехією. На даний момент ми є, можна сказати, лідером у цьому напрямку, адже маємо найновіший парк і найкраще обладнані автобуси. Ми перш за все звертаємо увагу на те, аби люди подорожували спокійно. У більшості автобусів є стюардеса, яка обслуговує пасажирів, тобто пропонує їм каву, чай, шоколад для дітей. Ми також наполягаємо на тому, щоб в автобусі, у самому салоні, завжди була тиша. Практично всі автобуси обладнані індивідуальними моніторами для кожного пасажира – Ви собі можете взяти навушнички, подивитись фільм, послухати музику, пограти в ігри або подивитись, куди їде автобус. Немає фільмів на двох великих моніторах, коли звук лунає до салону – тобто один чує, другий не чує, третьому занадто гучно, четвертому затихо, п’ятий взагалі нічого не хоче дивитись. А ще не дай Боже якщо поставлять якісь хлопці російський серіал, то це взагалі зараз популярністю не користується.   Маргарита: Як свого часу народилась ідея займатись автобусними перевезеннями?   Євген: Знаєте… Ми приїхали до Чехії на початку 90х років… Я, наприклад, відслужив у ще тоді у радянській армії та приїхав 91 року, коли був путч і хотіли скинути Горбачова… Батько на той момент вже був два місяці в Чехії. Приїхали ми сюди, працювали на будівництві – в принципі, як і дуже багато наших заробітчан. І, безумовно, треба було їздити додому. Самі ми з Закарпаття, а з транспорту на той час був тільки поїзд. Прага – Москва, наприклад, що йшов через Чоп, де довго переставляли вагони, адже у нас ширші колії. І в один момент батько подумав – чому б нам не їздити автобусами. Він заснував фірму з двома чехами, вони найняли чеських перевізників, у яких на той час були автобуси. Тоді й почали їздити рейси з Праги до Закарпаття. Утім ті чехи дуже швидко зрозуміли, що це супер класний бізнес (сміється), швидко собі зробили регулярний маршрут, і ми, фактично, залишились трошки за бортом. Після цього ми з батьком вирішили заснувати власну транспортну фірму. Нас разом працювало троє – і ми назбирали певну суму грошей, купили один автобус Karosa і відкрили собі лінію. Але не на Закарпаття, адже воно вже було “зайнято” – ми відкрили першу лінію на Долину та Івано-Фанківщину. З того й почалось. Одна Karosa заробила на другу Karosa, дві Karosa – на третю, три – на четверту, і так пішло-поїхало.       Маргарита: Коли ж було засновано саме Regabus?   Євген: Regabus є послідовником. На момент закладення Regabus вже було відкрито фірму на приватну особу Івана Реґа – мого батька. А пізніше, у 99-му, ми зареєстрували фірму s.r.o. [ТОВ – ред.]. Роком початку саме роботи Regabus я б назвав 1994 – тоді була перша наша лінія, саме регулярний рейс.   Маргарита: Як Ви думаєте, якби Ви тоді починали подібний бізнес в Україні, наскільки б він був успішним?   Євген: Я думаю, що все б вийшло. Адже з того часу з’явилось дуже багато нових перевізників, які зараз успішно працюють. Проблема в тому, що наші люди просто тікають з України... Адже незважаючи на дві революції, там все одно із роботою дуже погано, і високий рівень корупції… Нема того результату, на який ми сподівались. Тому от пасажиропотік і збільшується.   Маргарита: Якщо людина приїде сьогодні до Чехії з бажанням розпочати власний бізнес, за який час вона, на Вашу думку, може розраховувати на його стабільну роботу?   Євген: Це дуже індивідуальне питання – адже темп залежить від того, з чим людина сюди йде, і хто йде. Якщо у людини вже була, скажімо, якась практика підприємницької діяльності в Україні, то, безумовно, буде простіше – підприємницька діяльність, мені здається, схожа всюди. У Чехії вона простіша тим, що тут немає такої бюрократії та корупції – тут це простіше робити. Але, безумовно, на даний момент ніші практично всіх сфер до значної міри зайняті. Конкуренція дуже висока. Утім, можна знайти нові напрямки. Зараз із розвитком нових технологій є дуже багато сфер, у яких можна розвинутись. Звичайна, як кажуть, практика показує, що коли людина вважає, що вона за рік чогось дійсно досягне, у більшості випадків це триває близько трьох років.         Маргарита: Скільки приблизно часу потрібно витратити на реєстрацію фірми у Чехії, та що для цього потрібно?   Євген: Наразі я точно не скажу, але думаю, до двох тижнів – більше б не мало зайняти. Два-три тижні. Це досить швидкий процес. Адреса потрібна – фірма мусить мати адресу реєстрації. Безумновно, якісь базові знання мови потрібні. Хоча зараз можна звернутись за допомогою – тут є багато наших фірм і людей, які у цій справі можуть порадити. Звісно, не безкоштовно. Але чогось надзвичайно складного у тому процесі, я вважаю, нема. Якщо робити фірму без капіталовливання, то у Чехії зараз s.r.o. [ТОВ – ред.] можна закласти, маючи щось на кшталт 2000 крон. Коли ми починали, це було, здається, 100 000, пізніше – 200 000. А потім змінили, близько шести років тому, закон – і сьогодні зареєструвати фірму можна буквально за одну чи дві тисячі. Немає із тим великої проблеми.   Маргарита: Які риси характеру, на Вашу думку, необхідні людині, котра приїхала ставати на ноги у новій країні?   Євген: Я не знаю, чи це можна назвати рисою характеру... але перше – у Вас мусить бути мета. Мета, а потім – не здаватись за жодних умов. Безумовно, будуть виникати перешкоди, будуть виникати проблеми, але я вважаю, що як і у будь-якій діяльності, головне – витримати.   Маргарита: А які Ви особисто зустрічали перешкоди на шляху?       Євген: Перешкоди були, перешкод було багато. По-перше, ми з цим бізнесом або з транспортом зовсім не були знайомі та не мали практики. Першою проблемою став обман тих чехів. Потім почались й інші… Ми купили автобус. Водії у нас були здебільшого чехи, один з яких казав: “Я знаю 120 способів, як надурити хазяїна автобуса”. А способів тих багато: крали пасажирів, крали нафту, крали запчастини. Одного року у нас був період, коли нам безвідповідальність водіїв знищила 6 моторів. У нас в офісі був такий собі “сувенір” – поршень із гільзою – як усе закипіло, було розбито. Коли до нас приходив новий водій – ми йому цей “сувенір” показували і питали, що це. Якщо він впізнавав, що це шматок з мотору [сміється], то ми тоді вже далі вели розмову. У той час було з кадрами важко - чехи тоді дуже похабно, я б сказав, ставились до такої роботи. Тоді ми почали набирати наших водіїв з України. Вони приходили й казали: “Ми потрапили до раю”. Ми давали водіям автобуси, давали запчастини, платили зарплату. Водії у наших українських автопарках працювали таким чином, що від директора автопарку отримували тільки автобус. “Ось Вам автобус, Ви його заправте, знайдіть собі пасажира, перевезіть, і мені принесіть ще 100 долларів з рейсу”. І сьогодні багато хто у нас таким чином працює... Хоча і у нас тут водії ще, само собою, примудрялись вкрасти пасажира. Якщо квиток коштував у компанії, скажімо, тисячу крон, а пасажир підійшов до водія особисто – водій його взяв за 800. І пасажиру добре, і гроші живі у кишені.   Маргарита: Якби Ви сьогодні розпочинали подібний бізнес – як думаєте, було б інакше?   Євген: Багато у цьому плані не змінилось. Можна було б і сьогодні починати, але сьогодні конкуренція набагато вища. Ми вже за ці роки – буде 23 – випрацювали собі ім’я. Тобто нас знають люди, у нас багато вірних пасажирів, котрі їздять постійно – ми вже впізнаємо їх в обличчя. За це ми їм, звісно, дуже вдячні [сміється]. Але конкуренція також не спить, і з’являються нові технології. Та мені здається, ми у будь-якому разі тримаємо рівень перших.       Маргарита: Як би Ви описали українського-чеські стосунки на буденному рівні у сфері бізнесу?   Євген: Якщо за себе особисто говорити, у мене з цим проблем нема. Я завжди вважав і вважаю, що як людина себе позиціонує і як вона примусить себе поважати – таке до неї і буде ставлення. В цілому я вважаю, що зараз ставлення до українців у Чехії покращилось. Ми вже не у тих 90х, коли медіа нагнітали ситуацію, коли тут були групи так званих “братків”, які кришували, тощо. У новинах постійно ця ситуація нагніталась. Тобто зараз у цьому плані набагато спокійніше.   Маргарита: Ви приїхали до Чехії, коли Вам було 21, одразу на роботу й без знання мови – чи не став мовний бар’єр проблемою?   Євген: Я вважаю, що це, знову ж, дуже великі блоки у людей в голові. Вони самі себе вже наперед програмують, що не зможуть вивчити мову. Чеська мова не є такою вже й складною. Я вважаю, що жодна мова не є дуже складною. Просто треба діяти за принципом соленого огірка. Принцип соленого огірка такий: хоче бути огірок соленим, чи не хоче – якщо Ви його залишете у соленій воді, то він соленим буде. Найкращий спосіб вивчити мову – це відрізати себе на певний час від спілкування рідною мовою. На якийсь період. Коли ми сюди приїхали, я брав наші українські та російські казки, які добре знав, але чеською мовою. У той час, безумовно, телефонів та інтернету не було – то ми просто йшли до бібліотеки. Я знав зміст книжок, але читав їх чеською мовою. Почав переписувати – от просто переписувати й читати. Потім я пішов працювати до бригади двох чехів, весь робочий час я був із чехами – і вони вже від мене тікали. Бо я до них: “А що це? А як це? А то як?” То вони й кажуть: “Ти вже дістав!” [сміється] Один з них, старший пан, мені був як за батька – завжди все пояснював. І я мову вивчив дуже швидко. Треба хотіти. Треба хотіти і поставити собі за мету: “Ось я хочу це зробити”.   На сьогоднішній день штат компанії Regabus – це така собі сім’я з 36 осіб, із яких 34 – українці. Компанія впевнено займає свою нішу на чеському ринку та відіграє важливу роль у налагодженНі повсякденних українсько-чеських стосунків. Адже із ними кордон перетинають як українці, так і чехи – туристи, близькі, друзі та знайомі.  Читайте також: Історія REGABUS - засновник Іван Рега  Маргарита Голобродська для UAPORTAL.CZ
    991 Опубліковано Marharyta Golobrodska
Навчання в Чехії 629 переглядів Apr 20, 2017
Один український погляд на вступ до чеського університету

Чехія – країна, що серед багатьох українців відома як «вікно до Європи» завдяки привітності, говорячи метафорами, своєї вищої освіти. Чеські університети на тлі ВНЗ багатьох інших європейських країн вирізняються доступністю для іноземних (зокрема українських та російських) студентів із двох причин: нульової вартості навчання чеською мовою та відносної легкості тієї самої мови.  (Про систему вищої освіти в Чеській Республіці йшлося раніше https://uaportal.cz/blogs/28/121/-)

Навчання у Чехії, в самому центрі Європи, для українських студентів є набагато ближчим, ніж може видатись з першого погляду. Будучи студенткою третього курсу Карлового університету, я часто отримую питання від знайомих і малознайомих людей, а також від «друзів подруги мого знайомого», і саме тому з’явилось бажання згадати основні аспекти вступу до чеського університету в одному тексті. Я навчаюсь на бакалавріаті факультету гуманітарних наук, і важливо підкреслити, що специфіка навчання може суттєво різнитись від інших спеціальностей. Утім, якщо Ви наразі перебуваєте на етапі вибору країни для навчання в цілому, цей текст Вам має стати у пригоді.

Image result for univerzita karlova v praze
(http://zpravy.idnes.cz)

Перша й головна річ, яку необхідно усвідомити – здобуття вищої освіти в Чехії безкоштовне для усіх, незважаючи на походження, громадянство, паспорт, колір шкіри, релігійні переконання, та будь-які інші можливі причини, за трьох умов:

1)      Вам іще не виповнилось 26 років

2)      йдеться про освіту в державному університеті

3)      чеською мовою

Одразу додам, що можливості навчатись англійською мовою або в приватному університеті (пліткують, що вони легші) існують, але за такі програми доведеться платити. Надалі в цьому тексті йтиметься про досвід вступу до державного університету на програму бакалавра чеською мовою.

Суттєвою відмінністю від української системи вищих навчальних закладів є розуміння так званого навчання «на бюджеті». Складаючи іспити до чеського університету, абітурієнт не мусить боротись за місце на бюджеті – всі прийняті не перший курс студенти автоматично «на бюджеті». Система стипендій тут також відрізняється – місце на бюджеті не гарантує їх отримання. Натомість, стипендію за успіхи в навчанні наприкінці кожного року автоматично нараховують певному відсотку найвищих у рейтингу студентам. Критерії для вирахування середнього балу та нарахування стипендії складаються з багатьох пунктів – враховуються оцінки, кількість перездач екзаменів тощо. Варіюється і сума стипендії, зазвичай в залежності від загального бюджету та кількості студентів, чиї результати були на достатньо високому рівні. З власного досвіду можу навести точну цифру у 33 000 чеських крон  за навчальний рік 2015/2016, що наразі становить максимально можливу стипендію за успіхи в навчанні. (Станом на 20.04.17 це приблизно 36300 гривень). Отже, якщо хочете отримувати стипендію, завдання перед Вами стоятиме лиш одне – добре вчитись.

Як же нам, українцям, до чеського університету потрапити? Для цього необхідно виконати чотири кроки:

  1. отримати студентську візу
  2. вивчити чеську мову
  3. нострифікувати український шкільний атестат
  4. здати вступні екзамени

 
(http://jitkapourova.cz)

Перші два кроки зовсім необов’язково мусять бути в такому порядку, але візове питання ми в даному тексті у будь-якому разі оминемо й одразу перейдемо до вивчення чеської мови. Ви, звісно, можете вивчити чеську в Україні. Але якщо виникне бажання перебувати у мовному середовищі від самого початку, то у різних містах Чехії є багато мовних шкіл з інтенсивними семестральними й річними курсами, де чеську вивчають починаючи від базових речей на кшталт «Мене звати» і до спеціалізованих тем із соціальних, точних, медичних та інших дисциплін. Мовних шкіл існує багато, вони варіюються за рівнями навантаження, складності уроків, вартості й так далі. Вони можуть бути приватними чи при університетах, але у більшості випадків за них доведеться платити. Безкоштовні курси чеської мови знайти можливо, але вони зазвичай орієновані на тих іноземців, що вже знаходяться у Празі й потребують чеську мову для використання у щоденному житті. Такі курси є зазвичай менш інтенсивними ніж ті, що орієнтовані на студентів. Якщо Ви вирішите вчити мову у Празі, то напевно зможете підібрати щось і для себе, озброївшись комп’ютером з доступом до мережі Інтернет. Сама ж чеська мова є відносно легкою у вивченні та часто схожа на українську, хоч на перший погляд так може й не здатись. Найбільше труднощів зазвичай виникає із граматикою та побудовою речень, але із лексикою в україномовної людини не має виникати серйозних складнощів. Мені особисто вистачило семестрального мовного курсу в Празі (що реально означає приблизно 4,5 місяців), аби вступити до університету, переклавши текст із англійської до чеської. Варто додати, що я не була найбільш завзятою студенткою на той час – домашні завдання виконувались не завжди, а до контрольних тестів ми готувались в метро дорогою на курси. Тож мовне питання не мало б стати на заваді.

Фото: Шкільний атестат (regionews.sumy.ua)
(https://styler.rbc.ua та regionews.sumy.ua)

Що зазвичай забирає в українських студентів більше енергії та часу – це нострифікація шкільного атестату. Це офіційна процедура, що виконується під контролем магістрату (мерії) міста, будь то Прага, Брно, чи будь-яке інше, де Ви будете знаходитись. Заява з проханням нострифікувати атестат, власне сам атестат і список шкільних предметів за 9-11 класи із кількістю годин уроків подаються до магістрату міста. На підставі цих документів та різниці між Вашою шкільною програмою та чеською обирається 3-4 предмети, екзамени з яких треба буде скласти, аби атестат визнали дійсним для вступу до чеського університету. Найменш приємним у цій процедурі є той факт, що обираючи предмети для нострифікації, магістрат не цікавиться тим, куди Ви хочете вступати й на яку спеціальність. Мені, зацікавленій у журналістиці й гуманітарних науках, на першій спробі призначили екзамени з хімії, географії та суспільствознавстві. Більш приємний факт – на нострифікацію можна подаватись повторно. Після успішно заваленої хімії, я нострифікувала атестат із другої спроби із трохи інакшим набором предметів. Головне – встигнути це зробити до реєстрації на перший курс університету. Найбільш приємний факт – якщо Ви вважаєте, що не володієте чеською на достатньому рівні, то маєте право прийти з перекладачем. Я цією можливістю не скористалась, але мушу визнати, що хімія чеською мовою для гуманітарія – не найкраща ідея для того хто мову лише вивчає. А ось суспільствознавство – це вже приємніше. Тож нострифікація атестату – це процес, який не варто відкладати на останній момент з декількох причин: аби залишилось вдосталь часу на можливу перездачу, й аби була можливість обрати перекладача.

Image result for přijímací zkoušky
(http://fhs.cuni.cz)

Після нострифікації наступає етап, на якому Ви стаєте повноцінним чеським абітурієнтом – екзамени. Реєстрація на екзамени відбувається взимку (іноді до березня) он-лайн або фізично в університеті, в залежності від ВНЗ. Самі екзамени відбуваються у травні-червні місяцях. За кожен екзамен треба заплатити від 300 до 500 крон. На відміну від системи в Україні, у Чехії на більшість факультетів, а часто й окремих спеціальностей потрібно здавати окремі екзамени. Альтернативою ЗНО є так званий тест SCIO– тест із загальних схильностей до навчання, який має на меті перевірити здібність логічно мислити та працювати з текстами, а також базові знання із кількох предметів (в залежності від вибору конкретної варіації тесту). На відміну від ЗНО, ці тести проводяться приватною компанією та не є безкоштовними, а також приймаються тільки на певні спеціальності. Наприклад, екзамен на факультеті гуманітарних наук полягав у перекладі тексту з англійської мови на чеську; на журналістику на факультеті соціальних наук – із англійської та чеської мов, а також інтегрованого тесту на знання чеських історії, політики й культури, а також важливих питань сучасності. (Наприклад, одне із питань в цьому тесті у році 2014 стосувалося революції та президентських виборів в Україні). А ось аби вступити на медіальні науки на тому ж факультеті соціальних наук, мені вистачило здати тест SCIO. Тож екзамени для вступу до чеських університетів дуже різноманітні. При вступі на деякі спеціальності (наприклад, технічного спрямування) від Вас можуть також вимагати надати сертифікат з чеської мови на рівні B2. Утім, коли знання мови перевіряється під час вступних екзаменів, цей сертифікат не є необхідним. Важливо усвідомлювати, що для іноземця, котрий володіє чеською мовою та має нострифікований шкільний атестат, двері до чеського державного вищого навчального закладу відкриті настільки ж широко, як і для абітурієнта чеського.

Image result for graduating university
(http://www.npr.org)

Отримання вищої освіти в Чехії може стати серйозним кроком до Вашої інтеграції не лише до європейського суспільства, але й до світової спільноти в цілому – завдяки співпраці університетів, програма обміну для студентів тощо. Шлях до цього складається лише з чотирьох кроків, згаданих на початку тексту, та помірної фінансової інвестиції до процесу.

 

Přeji úspěchu!

 

Маргарита Голобродська

для uaportal.cz

Головне фото - http://www.prahapamatky.cz



0 коментарів