Українська поетеса, публіцистка, діячка ОУН Олена Теліга присвятила своє коротке життя боротьбі за Україну.
Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна (Юлія) Степанівна Качковська була родом з Поділля з сім'ї священика. Батько Іван Опанасович Шовгенов (Шовгенів) з 1905 по 1911 рік жив і працював у Москві, а з 1911 року певний час виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті.1918 року родина Шовгенових з трьома дітьми (в Олени були старші брати Андрій та Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 - 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту (гідротехнічне та меліоративне відділення інженерного факультету).
У травні 1920 року інженера Шовгенова було призначено на посаду директора департаменту водного та дорожного господарства міністерства шляхів, а 14 листопада 1920 року разом з іншими урядовцями УНР І. Шовгенов був евакуйований до Тарнова (Польща), де він жив зі старшим сином Андрієм до квітня 1922 року. У цей час І. Шовгенов обіймав посаду товариша(заступника) міністра шляхів, керував відповідним міністерством (з вересня 1921 року також пошт і телеграфів). 24 квітня 1922 року І. Шовгенов з 21-річним сином прибув до Чехо-Словаччини.
"Географія" ж доньки урядовця була така: у Київ Олена Шовгенова приїхала з міста Ізюм Харківської губернії, де жила, певне, у родині батька, який у вересні 1918 року перевів дочку до третього класу Київської жіночої гімназії Дучинської.Несподіваний від'їзд у 1920 році батька родини за кордон, коли Олені було лише 13 років, поклав край її безтурботному життю.У липні 1922 року 15-річна Олена з матір'ю та 18-річним братом Сергієм вирушає на еміграцію до Чехо-Словаччини, де батько сімейства на той час став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії (УГА). Саме там навчався майбутній чоловік Олени кубанський козак Михайло Теліга.1923 року Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. З невідомих причин диплому вона разом з однокурсниками - випускниками 1928/29 років не одержала. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою.
У другій половині вересня 1929 року подружжя переїздить до Варшави. Уже 1927 року у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Улітку 1932 і 1933 років Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова.
У листах цього часу поетеса звіряється: "Вишиваю, шию, трохи читаю. Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще" (Цит. за ст. О. Кобець "Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки"). Усе гострішою стає і публіцистична думка Олени Теліги - увиразнюються її культурологічні та ідеологічні рефлексії. Вона пише блискучі статті "Сліпа вулиця", "Партачі життя", "Якими нас прагнете?", що й по сьогдні не втратили своєї актуальності. Стрільба в ціль ставала безпомильною, бо не спортивними і не віртуальними були мішені, в які прагнула поціляти молода патріотка ("Я радію, що ти непохитна українка", "Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси" - так означує О. Теліга свій ідеал - націоналістичну скерованість).
"У далекій польській місцині, забута багатьма, борючись з неймовірними нестатками, вона сповіщає, що написала вірш про п о в о р о т на Україну" (О. Кобець). Це був вибір не на життя, а на смерть. Доля почала відлік останніх років Олени Теліги. Останніх її днів і хвилин. Життя рівнозначне чину вимагало посвяченості й жертовності, що її вона мала за найвище щастя.
Дослідники життя й творчості Олени Теліги пишуть про "феномен цивільної відваги", притаманний письменниці як романтику націоналістичної ідеї і в цілому такій самій ідеалістці, яким був, до слова, і фанатично відданий Україні Олег Ольжич.
"Партачі життя - це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ні в маси.
"...Що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя. Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому - якнайліпше".
Під час другої світової війни, а точніше після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Є. Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Аж по трьох місяцях дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України і очолює Спілку письменників. Стає вона і членом Національної Ради ОУН - з-поміж ста тридцяти обраних до неї була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова.
Недовгий час Теліга редагує літературно-мистецький додаток до газети "Українське слово" - журнал "Літаври".Ілюзії щодо визвольної місії німецької армії одначе швидко й трагічно розвіялися: гестапівці полювали на українських громадських діячів так само люто, як і на комуністів. Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. Вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН і попередження про арешт.
21 лютого 1942 року на тридцять п'ятому році життя Олену Телігу, разом із її чоловіком Михайлом Телігою і Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами, розстріляли фашисти у зловісно-відомому Бабиному Яру...
А лише п'ять років тому молода, енергійна, романтично налаштована поетеса виголошувала в Українській Студентській Громаді у Варшаві свій полум'яний реферат про нащадків Гете і Вагнера "Сила через радість". Вона щиро захоплювалася "небувалою силою", уособленням якої стали для неї носії генетичного коду арійської нації: "Праця і спочинок, сила і радість, обов'язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, на фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, - так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї"... Певно що куля одного з таких "радісних", екзальтованих вихованців гітлерюгенду поклала край трагічним ілюзіям і молодому життю Олени Теліги.
У своїй "Розповіді про Лєну" Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: "Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова".
Відомий лише сорок один вірш з написаних О. Телігою. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" /1946/ і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 - 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/). Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...". Нинішнього року має вийти у світ доповнене та уточнене видання творів письменниці, приурочене вже певно до її сторічного ювілею.
З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги. Першим її лауреатом 2000 року стала всесвітньовідома поетеса Ліна Костенко. У лауреатському дипломі №1 такий індивідуальний текст почесної відзнаки: "ПОЕТЕСІ ЛІНІ ВАСИЛІВНІ КОСТЕНКО - ЗА ЛИЦАРСТВО В ЖИТТІ, ПОДВИЖНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В ІМ'Я УКРАЇНИ, ЗА СТВОРЕНІ ВИСОКОХУДОЖНІ ТВОРИ В ГАЛУЗІ ПОЕЗІЇ ТА ПУБЛІЦИСТИКИ, ЩО Є ЗНАЧНИМ ВНЕСКОМ У ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЗБАГАЧУЮТЬ ЙОГО ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ, УТВЕРДЖУЮТЬ ВИСОКІ ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕАЛИ".
Лауреатами премії імені Олени Теліги наступних років стали письменниця Михайлина Коцюбинська, завдяки якій прийшли до нас поезії та листи багатостраждального Василя Стуса, та мати в'язня совісті, що став жертвою політичних репресій радянського режиму, Валерія Марченка Ніна Михайлівна Марченко.
(матеріал взятий з інтернетового джерела - ''Стожари'')
В 2017 році був відкритий пам'ятник, присвячений Олені Телізі, в місці її розстрілу, в Бабиному Яру.
В Чехії знаходиться пам'ятна дошка, в місті Подєбради, місті, де працював батько Олени, та де відбулась її зустріч з своїм життєвим коханням. Дошка знаходиться в ареалі готелю Лібень, на стіні прилеглого до головної будови лікувального відділку, ліворуч від вхідних дверей.
Автор Zina Havryljuk 
Олег Макаренко and 4 others це подобається.