Members: 0 member(s)

Shares ?

0

Clicks ?

0

Viral Lift ?

0%

User's Tags

Other Blogs

  • 02 Sep 2017
    Поправка до закону, яка ускладнює умови перебування іноземців в Чехії, все-таки була прийнята Палатою депутатів в початковому вигляді і всі спірні моменти в ній залишилися. Нещодавно її підписав президент. З 15 серпня нові зміни до закону вступили в силу. У Міністерстві внутрішніх справ вважають, що введення поправок забеспечить безпеку і регулювання міграції в країні.  Міністр Мілан Хованец  зазначив, що посилення торкнеться тільки тих іноземців, які не дотримуються чеського законодавства.  На що необхідно звернути увагу і про які саме нововведення йдеться, - нас інформують неурядові організації, які працюють з мігрантами.  Нові зміни до Закону про іноземців:    1. Зміна мети перебування на бізнес візу   Якщо Ви перебуваєте в Чеській Республіці на основі дозволу на довгострокове перебування менше 5 років і розглядаєте можливість зміни мети перебування на підприємництво, Вам доведеться зачекати: Ви не зможете змінити мету перебування раніше, ніж за 5 років проживання в ЧР.   2. Процедура відкликання дозволу на проживання   Якщо МВС розпочало щодо Вас процедуру відкликання дозволу на проживання, негайно зверніться за юридичною допомогою. Якщо Ви отримаєте рішення про скасування дозволу на перебування, подавайте апеляцію.   3. Зміна роботодавця   Якщо Ви перебуваєте в Чеській Республіці на основі «карти працівника» і збираєтеся звернутися до Міністерства внутрішніх справ по дозвіл на зміну роботодавця, не зволікайте з цим. Після вступу у дію поправок до Закону цей процес буде складнішим – як правило, необхідно буде надати документ від Вашого роботодавця, що попереднє місце роботи зберігається.   4. Заявка на постійне місце проживання з фіксованого перебування   Якщо Ви перебуваєте у Чехії на основі так званого фіксованого перебування (у паспорті наліплена відповідна перехідна етикетка) і маєте намір подати заяву на постійне місце проживання, то з поправкою до Закону Міністерство спочатку має зачекати на позитивний результат Вашої заяви на дозвіл довгострокового перебування, і тільки після цього розглядатиме Вашу заяву про дозвіл на постійне місце проживання.   5. Члени сім'ї, які не мають дозволу на проживання   Якщо Ви є членом сім'ї громадянина Чеської Республіки та перебуваєте тут без дозволу на проживання або на основі виїзного наказу, Вам доведеться покинути країну. Приїхати до Чехії знову Ви зможете тільки на короткий термін або отримавши візу у консульстві. Якщо Ви опинилися у такій ситуації, зверніться по допомогу до юриста! Важливо, щоб цей процес міг бути оскаржений у суді.   6. Постійне місце проживання для повнолітньої дитини-утриманця   Якщо у Вас є дозвіл на постійне місце проживання в Чехії і дитина у віці до 26 років, яка вчиться, і Ви хочете подати заяву на постійне місце проживання дитини з метою об'єднання з Вами (навіть якщо дитина ще не перебувала в країні понад 5 років), то їй доведеться чекати до 5 років і подавати заяву самостійно. Така можливість є тільки у неповнолітніх дітей (до 18 років).   7. Заява на отримання дозволу на толероване перебування   Якщо Ви проживаєте в Чеській Республіці на основі довгострокової візи з метою толерованого перебування («vízum za účelem strpění pobytu») і хочете подати заяву на отримання «карти працівника», доведеться чекати 3 роки – новий Закон не дозволяє подавати заяву на зміну з толерованого перебування на «карту працівника» раніше, ніж через 3 роки толерованого перебування, а у випадку об'єднання сім'ї – тільки після 6 місяців перебування на території ЧР.   8. «Карта працівника» для співвласників, директорів або членів кооперативу, які водночас працюють у компанії або кооперативі   Якщо Ви є директором або співвласником компанії або членом кооперативу, і в той же час там працюєте в сфері діяльності цієї компанії, маєте для цього «карту працівника» і дозвіл на роботу, зверніться терміново по зміну мети перебування, наприклад, на бізнес-візу, або по згоду на зміну роботодавця. Ви не зможете працювати на «карту працівника» у компанії, в якій Ви є директором або співвласником. Міністерство Вам таку карту більше не продовжуватиме. Навіть буде неможливо змінити на дозвіл з метою підприємництва, якщо термін Вашого перебування в Чеській Республіці становить менше 5 років.   ТЕКСТ: Маша ВОЛИНСКИ Авторка є координаторкою комунікації Консорціуму недержавних організацій, які працюють з мігрантами. Повідомляє: www.migrace.com та часопис Пороги 
  • 28 Jan 2019
    Ми підготували для вас список змін в області працевлаштування і соціального забезпечення, які вступили в силу з  січня 2019 року і про які важливо знати. ПІДВИЩЕННЯ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИДоброю новиною є підвищення мінімальної заробітної плати до 13 350 крон в місяць (раніше вона становила 12 200 крон), таким чином мінімальна погодинна оплата праці становить 79,80 крон. ЗБІЛЬШЕННЯ ПЕНСІЙТакож відбувається підвищення всіх пенсій, включаючи пенсії з країн Європейського Союзу і Європейського економічного простору, які виплачуються на підставі Регламенту Європейського союзу або міжнародних договорів про соціальне страхування. Збільшення пенсій здійснює Чеське управління соціального забезпечення (ČSSZ) автоматично, тому немає необхідності писати відповідну заяву. Підтвердження про збільшення пенсії вам буде надіслано поштою. ЗМІНА СТРОКІВ АВАНСОВИХ ПЛАТЕЖІВ У ПІДПРИЄМЦІВ (OSVČ)Терміни для внесення авансових платежів з пенсійного страхування і страхування на випадок тимчасової непрацездатності з січня продовжаться і складають останній день поточного місяця. Раніше було необхідно внести аванс до 20 числа поточного місяця. Якщо у вас накопичиться борг за страхування на випадок тимчасової непрацездатності, то з січня ви його можете оплатити до кінця наступного місяця без санкцій. Якщо ваша підприємницька діяльність є не основним видом діяльності і у вас по цій діяльності невеликий прибуток (база для розрахунку відрахувань на пенсійне страхування становить 78 476 крон на рік), ви можете з цього року подати в Районне управління соціального забезпечення (OSSZ) запит для скасування авансових платежів з пенсійного страхування. ЕЛЕКТРОННІ ЛІКАРНЯНІВ рамках першого етапу введення електронних лікарняних з 1.1.2019 року роботодавці можуть отримати інформацію про тимчасову непрацездатність свого працівника онлайн (в першу чергу це стосується термінів лікарняного). Для цього роботодавцю досить зайти на сайт ČSSZ за допомогою даних для ідентифікації особи, наприклад офіційної електронної поштової скриньки (чеськ. Datová schránka). ІНШІ ЗМІНИ Крім того, з 1 січня відбулося збільшення тарифів громадських і державних послуг, збільшення компенсацій за виробничі травми та професійні захворювання, а також відбулися зміни в області виплат матеріальної допомоги громадянам, які опинилися у важкій життєвій ситуації. Для отримання більш детальної інформації перейдіть на сайт Міністерства праці та соціальних справ. Для вирішення питань по вашій конкретній ситуації зверніться до соціальних працівників та юристів в Інтеграційного центру Прага, які вас безкоштовно проконсультують.  
  • 30 Apr 2019
    У Чехії завершується судовий розгляд у справі солдата Збройних сил Еріка Ешту, звинуваченого в тероризмі за участь у бойових діях на боці російських окупаційних військ на сході України. Про це пише “Європейська правда” з посиланням на чеське видання Idnes. У суді міста Пардубіце у понеділок, 29 квітня, відбулося слухання у справі десантника Еріка Ешту. Суд заслухав Іво Зелінку, десантника і офіцера Генерального штабу армії Чехії. Саме він вказав на Ешту. Прокуратура стверджує, що Ешту протягом трьох тижнів займався охороною окопів і виконував інші роботи у бойовиків на Донбасі, зокрема, доглядав за зброєю, а також брав участь у обстрілах. Ешту заявив, що до України просто їздив у гості, а у формі сепаратистів і зі зброєю сфотографувався на пам’ять. “Ми з колегами знайшли його анонімний профіль в інтернеті, де були фотографії, які чітко демонструють його перебування в Україні. Він був на них на знакових пам’ятниках у повній уніформі російської армії зі своєю особистою зброєю АК-74“, – сказав Зелінка в суді. Згідно з матеріалами справи, кримінальне переслідування обвинуваченого почалося у 2016 році. У той час проводився відбір до 43-го повітряно-десантного батальйону в Хрудимі, куди хотів вступати Ешту. "У перший день процесу відбору мені повідомили, що Ешту воював в Україні і розмовляв зі своїми сусідами по кімнаті під час навчання", - сказав Зелінка. Він також сказав, що Ешту розповідав своїм сусідам по кімнаті конкретну інформацію про поїздку в Україну. "Після консультацій з адвокатами я передав справу військовій поліції", - продовжив Зелінка. Під час відбору Ешту не вдалося пройти психологічне тестування. "Він пройшов фізичні випробування, але в есе він абсолютно нереально оцінив свій внесок у збройні сили, я не читав нічого більш дивного. Комісія одноголосно не прийняла його", - сказав Зелінка. Під час розслідування Зелінці та слідчим було сказано нічого не повідомляти підозрюваному, щоб мати змогу перевірити всю інформацію. Тому Ешту перевели до артилерійського полку, де він був кухарем. За звинуваченням у тероризмі Ешту може отримати від 12 до 20 років у в'язниці, або навіть довічне ув’язнення. Вирок, ймовірно, оголосять 17 травня.     Джерело: Європейська правда
  • 04 Jun 2018
    Законодавством України, зокрема п. 3 ст. 313 Цивільного кодексу, передбачено право дитини, яка досягла шістнадцяти років, на вільний самостійний виїзд за межі країни. Однак, незалежно від мети подорожі (лікування за кордоном, оздоровлення, туристична екскурсія, поїздка до родичів і т.д.), діти до 16 років мають право на виїзд за кордон тільки за згодою батьків і в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними. У цій статті мова йде про особливості виїзду малолітніх громадян за межі України у супроводі мами і тата, одного з батьків або з іншими членами сім’ї. Також, найбільш актуальні питання і проблеми, що супроводжують вивезення дитини. Який порядок вивезення дитини за межі України? Процедура вивезення дітей, які не досягли шістнадцяти років, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених ними, відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України, здійснюється за нотаріально посвідченим дозволом другого з батьків. Документ обов’язково повинен містити маршрут прямування і часові рамки даної поїздки. foto MČ Praha 4 Покинути Україну без згоди батька (матері) на виїзд дитини за кордон можна в таких випадках: батько є іноземцем або особою без громадянства та відсутній у пункті пропуску в закордонному паспорті матері або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України до іншої держави чи відмітка про взяття на постійний консульський облік (Постанова Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 № 733) Згода батька на вивезення дітей за кордон не потрібна при пред’явленні таких документів: довідка про народження дитини, видана органом РАЦСу, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини 1 статті 135 Сімейного кодексу України рішення суду про надання дозволу на вивезення дитини з України судове рішення про визнання другого з батьків недієздатним рішення суду про визнання батька безвісно відсутнім судове рішення про позбавлення батьківських прав свідоцтво про смерть другого з батьків Як оформити довіреність на виїзд дитини за кордон? Нотаріальна згода батьків на вивезення дітей за кордон є юридичним документом, що запобігає незаконному вивезенню (викраденню) дітей з України. Дозвіл батька (матері) на перетин дитиною кордону потрібно тільки громадянам України. Діти, які мають громадянство інших держав, виїжджають з України без пред’явлення довіреності. Процедура оформлення довіреності (заяви) на вивезення дітей за кордон займає близько 15-20 хвилин. Для цього нотаріусу знадобиться мінімум документів: оригінали паспортів батьків, їх ІПН та свідоцтво про народження дитини. При цьому, форма довіреності залежить від того, хто супроводжує дитину в подорожі. Якщо малеча виїжджає з країни в супроводі близьких родичів (бабусі, дідуся, дядьки, тітки, брата, сестри), нотаріально завірений дозвіл на перетин дитиною кордону повинен надаватися і батьком, і матір’ю. При складанні нотаріально завіреної заяви на виїзд малолітньої (неповнолітньої) дитини з України обов’язково вказується інформація про особу що супроводжує малюка (довіреність оформляється на її ім’я), країни подорожі (в т.ч. транзитні), цілі і терміни поїздки. Увага! Перетин кордону здійснюється виключно за оригіналом довіреності. Який термін дії довіреності на вивезення дитини за кордон? Строк дії довіреності на дитину для виїзду за кордон прописується індивідуально, так як безпосередньо залежить від цілей подорожі. На законодавчому рівні передбачено оформлення батьківської згоди на кожну поїздку окремо. Однак в ряді випадків (лікування, навчання, змагання, спілкування з родичами і т.д.) довіреність може бути оформлена на серію поїздок. Вартість довіреності на виїзд дитини за кордон у 2018 році становить близько 200-250 гривень. Які документи потрібні для поїздки за кордон з дитиною? Неповнолітні громадяни України виїжджають з України за наявності паспорта громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичного паспорта, службового паспорта, проїзного документа дитини, який видається дітям у віці до 18 років, або якщо вони вписані в закордонний паспорт одного з батьків, та у його супроводі. Таким чином, переймаючи європейську практику, закордонний паспорт для дитини є єдиним діючим документом для перетину кордону. При цьому оформити його можна і новонародженим, але термін дії документа для дітей, які не досягли 16 років, обмежений чотирма роками. Після досягнення 16-річного віку закордонний паспорт видається на 10 років. Чи можливо вивезти дитину за кордон без згоди батька(матері)? В юридичній практиці зустрічаються випадки, коли батько(матір) не дає згоду на виїзд неповнолітніх дітей з України. Це може бути викликано розлученням і подальшим конфліктом з дружиною(чоловіком), або місце проживання батька(матері) невідомо. Якщо мирним шляхом досягти компромісу не вдається, єдиним варіантом вирішення проблеми є звернення до суду. Особливу увагу слід приділити складанню позовної заяви, оскільки від переконливої аргументації необхідності вивезення дитини за кордон залежить результат судового розгляду. Доказом може послужити довідка з медичної установи про потребу в лікуванні за кордоном, якщо метою поїздки є оздоровлення, або письмовий доказ родинних зв’язків, якщо подорож викликана бажання відвідати родичів, які живуть в іншій країні. Який перелік документів потрібен для отримання дозволу на виїзд дітей за кордон України через суд? Процедура надання судового дозволу на вивезення дитини з України (список документів): позовна заява про виїзд дитини за кордон копія внутрішнього паспорта, ІПН позивача копія рішення суду про розірвання шлюбу копія свідоцтва про народження дитини позовна заява та додатки до неї докази доцільності поїздки В'їзд неповнолітніх громадян ЄС до України. Чи потрібно мати дозвіл батьків, якщо діти в'їжджають з третьою особою? Чи потрібен при в'їзді з одним із батьків дозвіл другого з батьків? Для в’їзду в Україну важливо,щоб неповнолітні громадяни ЄС мали дійсний паспорт для подорожей та не були в Україні більш, ніж 90 днів протягом 180 днів. Однак, радимо обов’язково звертатися до уповноважених органів відповідних держав-членів ЄС (як правило, це поліція) для з’ясування чи потрібен дозвіл батьків на виїзд з відповідної держави.  Вам буде корисно прочитати також: Дитячий безвіз та паспорти: деталі сімейних поїздок в ЄС Ірина Хмельницька для UAportal У статті використані матеріали Державної прикордонної служби України та Юридичного порталу України.   фото: pixabay.com 
Чехія Україна 997 views Jun 04, 2019
Десять побрехеньок та спекуляцій чеської преси

На прикладі інтерв’ю Даґмар Мартінкової у «Младі Фронті Днес»

 

ТЕКСТ: Олекса ЛІВІНСЬКИЙ

 

Коли у 1999 році я вперше приїхав до Праги і потрапив на стажування прямо до редакції найбільшої серйозної газети «Млада Фронта Днес», то швидко зрозумів, що «пропхати» якусь публікацію про Україну буде дуже складно.Причому йшлося не просто про об’єктивну, серйозну чи позитивну статтю, а просто будь-яку. Наче для чеських мас-медій тоді й не існувало ніякої України. Про неї писалося зрідка, і то вона мала бути тільки бідна, заробітчанська і кримінальна. У дещо «веселішому» руслі висвітлювалися ще спортивна та «колочаво-шугайська» теми. Часи змінилися, Майдани 2004 і 2013-2014 років привабили, зрештою, увагу чеської преси до України. Але упередженість навіть серйозних видань нікуди не зникла. Останнім часом вона настільки посилилась, що доводиться братися за критику публікації тієї ж «Млади Фронти Днес». Хоча вже тоді мене друзі й колеги попереджали, що серйозність цього видання насправді дуже умовна.

Як в Україні, так і в Чехії кожен має право на висловлення своєї думки, поглядів й інтерпретацій. Та при цьому має бути й елементарне дотримання фактів, серйозна аргументація й повага до поглядів інших людей, а також утримання від обрáз, зокрема за етнічною приналежністю. Загалом реакція на якісь публікації у інших виданнях в журналістському середовищі – річ не дуже прийнята, та інтерв’ю Ладіслава Генека із головою «Спілки Чехів з Волині та їхніх друзів», істориком Даґмар Мартінковою у «МФДнес» від 16 березня цього року[1] вийшло за будь-які межі пристойності й вимагає відповіді. В цьому поверхневому матеріалі не просто геть відсутні етика й повага до іншого народу, а й багато неправди і звичайної маячні. Та вже сам факт того, що двоє чеських громадян у чеській газеті, перепрошую, обливають лайном Україну та українців, нагадує улюблене заняття ксенофобів – говорити «про нас без нас». Таким займатися прийнято хіба що на російському телебаченні або у пропагандистському бойовому листку комуністів «Гало новіни», на які нема чого й зважати.

Пані історик розповідає, що часто їздить в Україну, спілкується як з чиновниками, так і звичайними людьми. Почуте й відчуте вона й переповіла пану редакторові. Очевидно, не без його співучасті тут зібрані воєдино практично всі сучасні чеські перекручення й стереотипи щодо українців, піднято на-гора всю продукцію проросійсько-комуністичної «фабрики брехні». Наскільки науково для науковця збирати чутки й інтерпретувати пересказане, навіть десь за горілкою в корчмі – залишмо стороною. Спростування майже стовідсоткового відхилення від реальності цієї розмови зайняло б, мабуть, місце у всьому журналі. Зосередимось хіба на основних, м’яко кажучи, невідповідностях цього інтерв’ю.

Відбиток в он-лайн першої частини інтерв’ю пані Мартінкової у «МФ Днес».

 

Брехня №1: про децентралізацію

«Я часто чую, що більшість грошей, які прийдуть до центру, запросто розкрадаються. І це не кажуть лише звичайні українці, кажуть так представники губерній, міст та сіл... Ряд українських міст зацікавлені у співпраці з тими чеськими. Але наголошують, що хочуть співпрацювати тільки прямо, у жодному разі фінансовий контакт через урядові установи. На питання «чому» відповідають завжди однаково: бо у центральних установах гроші загубляться і до нас не дійде нічого».

По-перше, пані  історику слід нагадати, що в Україні не існує губерній та губернаторів, як у царській Росії. В Україні наразі є області. По-друге, в Україні ще у 2015 році розпочалася децентралізація, яка передала органам місцевого самоврядування чимало повноважень, зокрема фінансових. Наприклад, як і в Чехії свого часу, створюються об’єднані територіальні громади, у бюджеті яких залишається 85% власних надходжень: податки на землю, нерухомість, фіксовані податки господарств, фірм, сільгоспвиробників — 100%, податки на доходи фізичних осіб — 60%, реєстраційні внески тощо. Завдяки цьому села можуть відремонтувати дитсадки і школи, побудувати нові амбулаторії і навіть встановити вуличне освітлення. Наприклад, житомирське село Тетерівка реалізувало 13 проектів – від ремонту дитячого садка до відкриття Центру надання адміністративних послуг. «Місцева влада нарешті отримала повноваження, про які раніше і не мріяла», - пояснила голова місцевої громади Валентина Ільницька. По-третє, у партнерстві регіонів не існує якоїсь централізованої процедури. Скажімо, Закарпатська область і Височина понад десять років тому створили спільний фонд «Віза» і разом ремонтують школи й дитсадки у містечках та селах регіону, самі вирішують витрату коштів у сумі 5 мільйонів чеських крон щороку і на жодне узгодження з Києвом чи Прагою не чекають. Єдине, що вимагалося від Києва: це тільки під час підписання угоди у 2008 році відсутність заперечень з боку МЗС України.

Сумнівне твердження й брехня №2: про війну

«Українці від неї [війни] вже втомлені, розчаровані, бажають, щоб вона нарешті закінчилася... Не бачать причин, для чого треба йти воювати проти людей на сході...»

Чимало «людей на Сході» знають, що Донеччина, Луганщина і Крим – це Україна, і чимало з них брали участь в АТО та беруть в ООС, відстоюючи законність і територіальну цілісність країни.

Українці не воюють «з людьми на Сході». Йде боротьба із російськими загарбниками, сепаратистами і злочинцями, які волею чи неволею стали на їхній бік. І немає у цьому нічого дивного. Боротьбу із сепаратизмом веде країна ЄС Іспанія, боротьбу із тероризмом веде вже багато років цивілізований Ізраїль. І якщо цього не робити, можна розділити долю чехословаків, які восени 1938 року разом із союзниками також прагнули миру, не відважилися на боротьбу і поступилися територіями, та все одно через півроку втратили державу.

Так, українці бажають миру, але тільки після перемоги, а не капітуляції, після відновлення законності на захоплених Росією та проросійськими бойовиками територіях. До анексії Криму у 2014 році Україна ні з ким не воювала і не мала війну за самоціль, на відміну від росіян, які, за даними опитувань, підтримували й підтримують війни свого керівництва у Молдові, Чечні, Грузії, Україні, Сирії. Чужого українцям ніколи не потрібно було, та добровільно здавати території вони не бажають.

Якби ж то пані історик Мартінкова у своїх розповідях опиралася не тільки на власні враження, а й на серйозні дослідження. Можемо тут зацитувати відомого соціолога Ірину Бекешкіну, яка підвела підсумки опитування, проведеного спільно трьома різними центрами: «Чи згодні люди на мир за будь-яку ціну, чи вони вважають, що треба повернути окуповані території силовим шляхом? За «силовий шлях»... зараз 17%. І за «мир за будь-яку ціну»... - 18%. Основна маса вважає, що мир на Донбасі треба здобувати мирним шляхом, але не за будь-яку ціну... Найменше згодні на проведення місцевих виборів на умовах, яких вимагають бойовики. Згодні на це лише 12%. Це ключове питання для Росії, яка вважає, що треба провести спочатку вибори, визнати ці вибори, а тоді вже Україні домовлятися з цією вже начебто новою «місцевою владою». Ще категорично не погоджуються на формування там судів та прокуратури винятково з місцевих представників. Не погоджуються на особливі політичні та економічні відносини з тимчасово непідконтрольними територіями: 20% погоджуються, 49% - ні. І на надання і закріплення в Конституції особливого статусу окремих територій Донецької та Луганської областей теж згодні майже 30%, але майже 50% не погоджуються». Українці практично всіх регіонів категорично не згодні з проведенням «місцевих виборів на умовах, які вимагають бойовики, на формування місцевої поліції з місцевих представників, на особливий статус Донбасу», каже соціолог.

Брехня №3: про призов

«Коли молода людина отримує повістку, армія не надає всього необхідного. На обмундирування на війну, у тому числі бронежилет, мусять складатися люди із села або міста, де він живе... Має прийти нова революція, бо то у людях кипить».

Спорядження солдатів української армії зараз набагато краще, ніж 4 роки тому.

По-перше, в зону проведення Операції Об’єднаних Сил військовослужбовці строкової служби – а це, як правило, призвані молоді люди 1992-2001 років народження – не направляються. Це прописано у військовій доктрині України. Виняток – мобілізація або особисте бажання призовника, але і в такому разі він зобов’язаний пройти учбовий курс. В зоні ООС на Донбасі наразі служать тільки контрактники з навичками та досвідом.

По-друге, зараз вже не 2014-2015 роки, коли вояки після довголітнього навмисного недофінансування й розвалювання армії проросійським урядом Януковича-Азарова дійсно не мали необхідного спорядження, багато чого – від їжі до касок, бронежилетів, тепловізорів та навіть автомобілів – забезпечували не тільки рідня, а й волонтери. Вже кілька років як забезпечення армії стало набагато кращим, надходять сотні одиниць нової техніки, Міноборони для військовослужбовців закуповує спецодяг, взуття та екіпірування – тобто те, що раніше постачалося за рахунок міжнародної допомоги або не постачалося взагалі. Звісно, очистити й розвернути величезну воєнну машину непросто, й Україна наступила й тут на старі корупційні граблі, але казати, що українські солдати «голодні, голі й босі» є абсолютною неправдою.

По-третє, висловлювання щодо революції. Дивно таке читати від освіченої людини... Юристи могли б розгледіти у таких словах іноземного громадянина не лише втручання у внутрішні справи іншої країни, а й заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, а на це є у Кримінальному кодексі України стаття №295, нехай навіть пані Мартінкова приписує ці слова невідомим співрозмовникам-українцям. Та обійдемо зараз це стороною.

Візьмемося за суть висловлювання. Східний сусід дійсно мріє розвалити Україну зсередини. Мабуть, розуміння українцями цього фактору є причиною того, що всі спроби скликати «третій майдан» за останні 5 років були провальними. Сотні і навіть тисячі людей виходили на вулиці проти високих комунальних тарифів, за дешеве розмитнення ввезених із країн ЄС вживаних автомобілів, Михеіл Саакашвілі намагався скликати «антикорупційний майдан», крайньо праві регулярно проводять антиурядові акції на різні теми, то вимагаючи блокади сепаратистських територій, то протестуючи проти спекулянтів у сфері оборони. Україна – демократична держава, кожен може висловлювати свою думку на мирно скликаних зібраннях. У деяких випадках вимоги цих зібрань були владою виконані. Та ці «майдани» не збирали настільки велику і тривку кількість прихильників, щоб вони призвели до революційних змін. Помічено, що швидше моральні, а не «шлункові» причини можуть підштовхнути українців до протестів. Наприклад, наприкінці 1990-х років доходи в Україні були мізерними, зарплати роками не виплачувалися, але антиурядові протести масово підтримані не були. А от фальсифікація виборів 2004 року і різка відмова від євроінтеграції 2013 року вивели на вулиці мільйони людей.

 

Спекулятивне твердження й брехня №4: про медицину

 

«Розвалюється, наприклад, охорона здоров’я... Ліки треба купувати в аптеці... Швидка приїхала, коли родичі склалися на бензин».

 

Якщо, шановна, кажете «А», то кажіть вже й «Б». З 2016 року в Україні триває медична реформа. В. о. міністра Уляна Супрун вже кілька років не допускає корумповані бюрократичні схеми, знижуючи в рази ціну ліків. Наприклад, раніше на держзакупівлі ліків медичні «бізнесмени» отримували частку в 40% з кожного витраченого державою мільярда гривень. 30 березня 2018 року була створена Національна служба здоров’я України. Її принцип: «гроші йдуть за пацієнтом». Вона оплачує вартість реально наданих медичних послуг. Цей механізм оплати нарешті запрацював в Україні цього року, поступово замінюючи неефективну радянську модель оплати ліжко-місць. Сімейні лікарі підписують декларації з пацієнтами, і відповідно до них отримують кошти за надані послуги. Тому ця система не розвалюється, а навпаки – відновлюється.

 

Якщо ж знайомим пані Мартінкової – очевидно, іноземцям – довелось в Україні заплатити десь за ліки, десь за приїзд «швидкої», то нічого дивного у цьому немає. Якщо, наприклад, громадянин України у Чехії звернеться до лікаря, не маючи страховки, то йому також доводиться сплачувати за медичні послуги чималу частку. Чому ж пацієнтам в Україні доводиться бігати по аптеках? Причиною цього є те, що дотеперішні постсоціалістичні уряди не наважувалися запровадити, як це зроблено вже давно у Чехії, обов’язкове медичне страхування. В Україні воно планується на 2020 рік. Тому лікар і відіслав до аптеки, а не в касу лікарні. А пацієнти-іноземці мали згодом звернутися по відшкодування витрат на ці ліки до своїх страхових компаній, де вони придбали поліс чи платять внески. Українці ж можуть придбати добровільну медичну страховку – і чимало з них (до 10 відсотків, за даними МОЗ), особливо працюючих, так і вчиняють, а у випадку необхідності звернення до лікаря йдуть у приватну клініку, де якість обслуговування вища і де можуть оформити формальності зі страховою компанією. Принаймні у Києві та великих містах така система працює вже достатньо добре.

 

Та не стверджую, що у державних клініках в Україні медики не «беруть». За пологи, операції, на лікування важких хвороб, навіть за призначення статусу «інваліда» приймаються «благодійні внески», «подарунки» чи «конверти». Численні збірки на операції – свідчення цьому. Та все це – через відсутність системи страхової медицини. Тим не менше, правоохоронні органи борються з корупцією у медичній сфері. Повідомлення про те, що якогось медика затримали за хабар, у пресі лунають мало не щодня. Пошукова система в новинах про затримання чи засудження лікаря за хабар видає тисячі повідомлень.

 

Брехня №5: про зайнятість

 

«Величезне безробіття. Хто працює, має смішну зарплату».


Київ та великі міста України зараз сильно розбудовуються і потребують робочих рук. «Величезне безробіття» в Україні – це міф. Фото:The Village Україна

За даними Держстату, в Україні півтора мільйона людей не має роботи, офіційно зареєстрованих безробітних – трохи менше 300 тисяч. Це немало – 9 відсотків. Звісно, у порівнянні з Чехією (2,3 відсотка) це – велика цифра, але у країнах ЄС Іспанії й Греції, наприклад, 15 і 20 відсотків. Загалом по ЄС – 7-відсоткове безробіття, тож цифра з українською не надто різниться, і «величезною» цю цифру аж ніяк не можна назвати. Вона була такою понад 20 років тому, коли 40, а у деяких регіонах і 60 відсотків населення не мали постійної роботи, перебивалися випадковими заробітками, «човникарством» та тіньовими доходами. Зараз же чимало працедавців в Україні відчувають дефіцит робочих рук. У найдешевшому регіоні країни – Тернопільщині і тій же Волині, наприклад, не можуть знайти працівників на підприємства із зарплатою 7 тисяч гривень, тому на сайтах вакансій пропонують 10-15 тисяч гривень. «Терміново шукаємо штукатурів, офіційне працевлаштування, страховки, обіди, житло, спецодяг», - сотні оголошень у будівельній галузі можна знайти на сайтах із працевлаштування в Києві, причому зарплата пропонується у 20-25 тисяч гривень, бо місто останнім часом масово розбудовується. За чотири останні роки в Україні відкрилося 207 нових заводів, у тому числі «KVS» на Хмельниччині, «UHLK» на Житомирщині, «УкрТехноФос» на Рівненщині чи насіннєвий завод «П’ятидні» на Волині.

Суперечливе, спекулятивне твердження №6: про бюрократію й корупцію

«Бігаєте кілька днів адміністраціями і з’ясовуєте, що результат – нульовий, що не тільки за печатку, а й за найменшу адміністративну процедуру, навіть за відповідь на вашу заяву очікується хабар».

Пані Мартінкова каже вище, що «не дай Боже все вирішувати через центр», та вже через кілька рядків сама собі суперечить і заявляє, що їй не подобаються підходи вже й на місцевому рівні. Якщо йдеться про міждержавну співпрацю, то, може, дійсно краще довірити цю справу офіційно визначеним органам – міністерствам закордонних справ, працювати через дипломатів, які вміють писати ноти і вести діалог, «через Прагу», «через Київ» тощо, а не у якості активіста однієї із сотень громадських організацій приїжджати на власний страх і ризик в українські райцентри й «домовлятися» із чиновниками? Кілька разів в інтерв’ю вона звинувачує неназваних українських чиновників у прийманні хабарів. Цікаво, скільки разів вона звернулася у зв’язку з цим до поліції? До антикорупційної прокуратури? До СБУ? До антикорупційного бюро? До Агентства з питань запобігання корупції? Ну або хоча б до колег по громадському сектору, наприклад, «Центру протидії корупції»? Без сумніву, в Україні є корупція і слабка прозорість діяльності влади. Це те, що залишає у спадок «совок» і «русскій мір», те, від чого країна намагається відійти за допомогою євроінтеграції. Та впроваджуються й антикорупційні заходи, наприклад, процедура автоматичного відшкодування податку на додану вартість, розширення сфер роботи системи ProZorro чи робота інституту бізнес-омбудсмена. Але якщо немає конкретної заяви про злочин на конкретного чиновника-корупціонера, покарати його за ці ганебні вчинки вкрай важко.

Брехня №7: про вшанування вояків й назви вулиць.

«Кілька років тому не було проблем розмістити пам’ятну дошку чеському військовому ветеранові. Тепер нам сказали, що це вже проблема... Радикальна зміна назв вулиць та населених пунктів, щоб звучали українською».


Відкриття меморіальної таблиці на будівлі колишньої чеської школи в Луцьку, 2 березня 2019 року. Одна з ілюстрацій того, що в Україні вшановуються досягнення національних меншин і визначних постатей інших народів.

Невідомо, про якого саме ветерана і де йдеться, але в Україні вшановується чимало чеських вояків та відомих осіб. Наприклад, у вересні 2014 року, в самому центрі Києва, на стіні історичної пам’ятки – Софійського собору, відкрили таблицю на честь чеської дружини, яка прийняла тут присягу у 1914 році. Це єдина така таблиця у цьому святому для українців місці, хоча тут відбулися десятки різних історичних подій. Дружина, а згодом і чеські легіони, служили, як відомо, у складі російського імператорського війська. А російське, вже путінське, військо на час відкриття таблиці вже захопило Крим і безцеремонно бомбардувало з «градів» захисників України й населені пункти на Донбасі. Та толерантні українці не мали нічого проти вшанування чеських патріотів у Києві. Через певний час у Києві з’явилася й таблиця та вулиця на честь Вацлава Гавела. Вулиця письменника Ярослава Гашека є у Києві та у Львові, а у Мукачеві така з’явилася нещодавно. У Хусті у березні минулого року відкрили меморіальну дошку президентові Масарику, таку ж планують і у Мукачеві. Цього року відкрили меморіальну дошку і на будівлі колишньої чеської школи у Луцьку. Щороку 14 жовтня у селі Світанок на Чернігівщині вшановується півсотні воїнів армії Лудвіка Свободи, які полягли тут під час Другої Світової війни, діє й музей українсько-чесько-словацької дружби. Відоме вшанування полеглих відбувається кожні 5 років у березні і на Харківщині, де біля села Соколове чехословацька бригада вступила у бій із гітлерівськими окупантами. Вшановуються й відновлюються могили чехословацьких воїнів у Білій Церкві чи на Лук’янівському військовому кладовищі. В Києві збереглася навіть вулиця Юліуса Фучіка, чеського прорадянського журналіста, якого замучили гестапівці, який став ідолом комуністичної ідеології і культ якого у Чехії давно розвінчаний. Список чеських історичних постатей, яких поважають в Україні, можна продовжувати й продовжувати. Тут годі уявити, щоб виникла така ситуація, як на Олшанському кладовищі у Празі, коли рештки українця Олександра Олеся та його дружини витягли з могили, а держава не змогла захистити вічний спокій цих визначних осіб. Або як у російській Самарі, де пам’ятник чеським легіонерам не можуть встановити вже кілька років, бо їх там і надалі перекручено називають «білочехами», а на існуючі пам’ятники пишуть образливі написи.

Звісно, є у спільній історії й суперечливі постаті. Думаю, що встановити меморіальну дошку в Хусті генералові Льву Прхалі, який дав наказ роззброювати січовиків напередодні угорської навали, було б справді проблематично. Непорозуміння українців з чехами виникло хіба що навколо меморіальної дошки у Зборові на Тернопільщині, де Київ наполягає на заміні слова «слов’янській» на «українській».

А щодо нових назв вулиць, щоб звучали українською... А як інакше мають звучати вулиці в Україні? І далі по-більшовицьки? Вулиці, проспекти й площі Леніна справді замінили або історичними назвами, або новими, наприклад Соборна площа у Черкасах. Багато прикладів надання назв вулицям на честь постатей міжнародного масштабу – Єжи Ґедройця в Києві, Леха Качинського в Житомирі, Т. Ґ. Масарика в Ужгороді та Львові, Бориса Нємцова в Луцьку... Чимало вулиць отримали цілком милозвучні природні назви – Абрикосова, Виноградна, Ягідна тощо. Та українофоби найбільш кричать про вулиці Бандери й Шухевича, складаючи враження, наче в Україні інших назв і не дають.

Спекулятивне твердження №8: про пам’ятники та вулиці

«У містах ростуть Бандерові пам’ятники... За другої світової війни, коли виростав український націоналізм, пов’язаний із особистістю його ідейного вождя Стєпана Бандери, так то було щось страшне. І сьогодні це дуже небезпечно, як ці події починають переписуватися».

Всього в Україні встановлено біля 40 пам’ятників та погруддь Степану Бандері переважно у трьох галицьких областях, поодиноко на Волині та Поділлі. Названо біля 75 вулиць й провулків, і два проспекти. Багато це чи мало? Для порівняння візьмемо найбільш яскраві приклади. Наприклад, у 2013 році в Україні налічувалося біля 2,2 тисяч пам’ятників більшовицькому вождю Леніну. Навіть найбільшому українському поетові Тарасові Шевченку пам’ятників в Україні – удвічі менше. Зараз, після декомунізації, «Ленінів» налічується 328 штук, з них 294 штуки – на окупованих Росією територіях Донбасу та Криму. 5-6 років тому в Україні налічувалось біля 500 вулиць Леніна тільки у містах, по селах – тисячі. Вулиць імені різних російських більшовицьких діячів було у 20 разів більше, ніж вулиць з українськими назвами. Тобто тисячі вшанувань засновника радянської держави, яка вбивала людей мільйонами в голодоморах та репресіях, пані Мартінковій не заважали. Заважають кілька десятків скульптур Бандери – в’язня німецького концтабору Заксенхаузен, який потрапив туди за спробу відновити українську державу.

І з іншого боку – в Україні і надалі вшановуються російські визначні діячі, такі як Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой, Ілля Рєпін та інші. Вулиці, пам’ятники, бюсти чи меморіальні таблиці, присвячені їм, знайдете чи не у кожному місті України, і вони здебільшого не перейменовувалися і не демонтувалися.

Суперечливих пам’ятників та таблиць чимало й у інших країнах. Є особи, які для одних народів – герої, у інших викликають прокляття. Наприклад, не думаю, що німецьким туристам, перебуваючи у Чехії, приємно ходити вулицями й площами президента Едварда Бенеша, який після війни наказав жорстоко депортувати мільйони їхніх співвітчизників із Судет. Те саме стосується й Юзефа Пілсудського, шанованого в Польщі повсюди. Незважаючи на співпрацю з Петлюрою, навряд чи українціпокладуть йому квіти, бо знають про жорстоку «пацифікацію» ним українського населення Галичини на початку 1930-х років. Остаточно не визначилися у ставленні до лідера «Словацької держави» 1939-1945 Йозефа Тисо й словаки – одні кажуть, що він винуватий у депортації євреїв і взагалі «був фашистом», інші – що він врятував бодай частину Словаччини від розділення між Угорщиною, Німеччиною й Польщею і став «мучеником за віру». Така сама справа й з регентом Угорщини Міклошем Горті, який тісно співпрацював з Гітлером, віддав наказ про напад на Чехословаччину, але якого військовим злочинцем визнано не було, і він спокійно дожив віку у Португалії, і його з почестями було перепоховано в Угорщині.

Переписуваннями української історії займалися комуністи, які протягом 60 років щодня малювали жахіття у підручниках, пресі, через агітаторів про злющих «українських буржуазних націоналістів». Нині ж відкриті архіви дозволяють проводити наукові дослідження й відкривати правду. Пані Мартінкова багато розповідає про співпрацю українських націоналістів та німців. Така співпраця дійсно була до 1941-1942 років. З німцями співпрацювали і «совєти», які розділили з ними Польщу у вересні 1939 року, і навіть сама Польща, яка напала разом з ними на ЧСР на півроку раніше. Служили поляки і у німецьких допоміжних підрозділах – шуцманшафті. Але ніде не сказано, наприклад, про розстріл 621 українців, серед яких відома поетеса Олена Теліга, у київському Бабиному Яру навесні 1942 року, про масові арешти бандерівців гестапівцями у жовтні-листопаді 1942 року і страту 210 з них. Про відправку у липні 1942 року німецькою поліцією з безпеки у концентраційний табір Аушвіц 23 бандерівців, двоє з яких були рідними братами Степана Бандери, які там і загинули. Про арешт у грудні 1942 року 18 активістів львівської референтури ОУН(б), яких мордувало гестапо. Таких випадків було дуже багато, і насправді між майбутньою УПА й гітлерівцями вже із 1942 року тривав серйозний конфлікт. Ніколи, скажімо, Український Інститут Національної Пам’яті не стверджував, що трагедії на Волині у 1943 році не було або що до неї українські повстанці непричетні. Київ визнає етнічні чистки між поляками й українцями взаємною трагедією, і немалу роль їхньому провокуванні зіграли окупанти – як німецькі, так і радянські. Президенти України і Польщі, справжні історики і громадські діячі роками намагаються досягти порозуміння і примирення за тезою «просимо пробачення і пробачаємо», але завжди знаходяться провокатори, нерідко проросійських поглядів, які не дають загоїтися ранам і щороку все брутальніше описують «злочини бандерівців», виправдовують діяння Армії Крайової і збільшують кількість «невинних польських жертв українських садистів» на сотні тисяч.

 

Брехня №9: про російську мову

 

«Заборона у громадських місцях розмовляти російською... Викреслювання слів тільки тому, що звучать занадто по-російськи... Ніхто в західній та центральній Україні не наважиться казати нічого іншого ніж те, що стверджують націоналісти».

Пряме спростування маячні Мартінкової про російську мову: відкриття скверу імені росіянина Бориса Нємцова в Києві, 15 березня 2019 року. На таблиці розміщено напис українською, російською та англійською мовами. На фото мер Києва Віталій Кличко та донька правозахисника Жанна Нємцова.

Ніде , ніхто й ніколи заборони розмовляти російською не приймав. У школах масово викладається російська як «друга іноземна», великі міста в побуті залишаються російськомовними. Діють квоти про обов’язкову наявність на радіо принаймні третини україномовних пісень, і це дало поштовх відкриттю нових талантів. Українською показуються фільми у кінотеатрах, але на це ніхто вже не скаржиться, навіть російськомовні, бо, наприклад, у містах Дніпро, Харків, Запоріжжя та навіть Київ це – одна із небагатьох можливостей почути живу розмовну літературну українську мову. Новий закон про мови перебуває щойно на розгляді парламенту. Української мови на міських вулицях лунає більше, це дійсно так, але до рівня вжитку тієї ж чеської мови у Празі дуже і дуже далеко. Від половини (на телебаченні) до 90 відсотків (у пресі й інтернеті) масової інформації надається українцям російською мовою. Російська впевнено себе почуває у дитсадках, школах, бізнесі, спорті, поліції й навіть армії. У Києві і навіть «націоналістичному», але насправді зараз більше туристичному Львові – російська нерідко лунає не лише від приїжджих, а й від барменів, продавців і консультантів у торгових центрах, лікарів та аптекарів, кондукторів та водіїв громадського транспорту, охоронців фірм та квартир, екскурсоводів і так далі. Інколи вони намагаються розмовляти із клієнтами українською, але зазвичай виходить така суміш, яку називають «суржиком» (наприклад, «приємного», тобто «приємного апетиту», що є калькою з російської, бо українською буде «смачного»). Незалежній Україні майже 30 років, однак внаслідок неохайного ставлення держави до рідної мови велика частина молоді її або не знає, або знає погано, або, знаючи, не користується нею, вважаючи російську «крутішою». Якби така ситуація тривала б і надалі, українську мову спіткала б доля білоруської або ірландської, яких з побуту витіснили сильніші сусідні – російська та англійська мови. Подібним чином оберігаються французька та словенська мови у своїх країнах. Та й чеська трохи більше за сто років тому могла б зникнути з повсякденного життя, Прага розмовляла б німецькою, якби не виникла Чехословаччина і не почала всюди офіційно впроваджуватися чеська мова. І чеська мова оберігається від іноземних впливів, зі «словника викреслюються» запозичення на зразок «комп’ютер» і «театр», і застосовуються богемізми - «почітач» чи «дівадло».

В Україні не вітаються виступи російською хіба що у парламенті – спікер Андрій Парубій навіть вимикає мікрофони, вимагаючи говорити державною. І це не дивно, адже у чеському парламенті також виступи ведуться чеською. В нелегітимному російському парламенті і державних установах федерації використовується тільки російська мова. Мови національних меншин, хоч і вважаються офіційними у деяких автономіях, практично не використовуються, хіба що у народних піснях. Русифікація не принесла народам більше знань, а лише позбавила їх розвитку автентичної культури.

Брехня №10: про «добрих українців»

«Але цим не хочу сказати, що в Україні все погано. Знаю багато українців там і у Чехії, які прекрасно працюють... Я цю країну і її людей люблю. Українці сприймаються у нас і на захід від нас як добрі і працелюбні люди».

Окрім цієї фрази, у розмові не прозвучало більше абсолютно жодної позитивної фрази про українців. Пані Мартінкова знову сама собі суперечить і всюди в інтерв’ю каже, що в Україні все погано, «страшно», «все гірше й гірше», «безнадія» та використовує інші епітети. Висловлювання про «любов до цієї країни» - ніщо інше, як єхидство, яке нагадує любов «по-путінськи», а це означає: «я люблю «добрих» українців, коли вони по-малоросійськи мовчки прислуговують чи виконують накази». Або любов «патриціїв» до своїх «плебеїв», тобто коли «працелюбні» «укачки» лише мовчки і задешево гарують на важких будівництвах, миють посуд, слухняно прибирають приміщення чи виконують іншу брудну роботу. А ще «добрі українці» мають завжди слухати чужі повчання, визнавати себе у всьому винуватими і перед усіма вибачатися. А ще можна насміхатися з їхніх банальних пісеньок «а-ля Вєрка Сєрдючка»... Українці, очевидно, у розумінні таких пані Мартінкових, не мають права ні на власну історію, ні права обирати собі власних героїв, взагалі, мабуть, права «писати й малювати», як зазначав російський цар Микола І у сумнозвісному наказі заслати Тараса Шевченка у солдати.

Тисячі чехів приїздять в Україну щороку – туристи, бізнесмени, студенти, викладачі, науковці, волонтери... Звісно, враження складаються у них різні, але переважно позитивні, багато хто повертається, дехто навіть пробує оселитися в Україні. Але якщо якогось гостя країна дратує, він бачить її тільки у чорних тонах – то для чого туди їздити? Для чого мучити, нервувати себе й інших? Щоб потім проклинати її по дружній «жовтій» пресі? Можна залишити справу, наприклад, опікування над могилами комусь іншому, який спокійніше, дипломатичніше реагуватиме на різні суперечливі чи кризові моменти. А пані Мартінкова могла б тим часом спокійно, вдома чи у бібліотеці, різносторонньо повчити всі обставини як сучасних, так і 80-літньої давності подій, а не лише крізь призму своїх власних, вузькоорієнтованих та вузькоспеціалізованих поглядів. Саме такий підхід називається історизмом або історицизмом.

 Олекса Лівінський, часопис Пороги

Головне фото: Akademie věd ČR

 

 

 

 



0 comments