Учасники: 0 учасник(и)

Поділились ?

0

Кліки ?

0

Вірусний Ліфт ?

0%

User's Tags

Інші Статті

  • 18 Січ 2018
       Пан Цветан, якому 67 років, їздив на заробітки до Чехії від дев’яностих років, за цей час він працював у різних агентствах. У квітні 2017 пережив важкий перелом ноги і відтоді є непрацездатним. Агентство, на яке працював пан Цветан, розірвало із ним після нещасного випадку всі стосунки і упродовж усієї доби непрацездатності, не виплачувало ані крони компенсації. Пан Цветан мешкав у гуртожитку, і жив тільки з державної фінансової допомоги по стану здоров’я. Після дуже складного періоду, коли він власними силами та з допомогою адвоката намагався отримати втрачені гроші, у нього закінчились заощадження, та чоловік опинився на вулиці. Потім його прийняли до себе співробітники Дияконії Євангелістської церкви чеських братів. Ситуацію пана Цветана, яка ілюструє проблематику іноземців на чеському ринку праці, не вирішено по сьогодні. З якими формами зловживання зустрічаються іноземні працівники та які рішення пропонують організації, що займаються вирішенням проблематики на практиці? 67-річний пан Цветан їздив на заробітки до Чехії від дев’яностих років. У році 2011 він зупинився у Чехії надовго і до Болгарії вже не повертався. За цей час він працював у різних агентствах з працевлаштування по всій Чеській Республіці. В одному з таких агентств спочатку він працював як зварювальник, начебто без підписання дійсного договору. Заробітна плата але була в порядку, і з власних слів пана Цветана, він був задоволений. Опісля працював на підробітках у фірмі в Ниржанах(Nýřanech). На роботу його возили машиною, він мав чипову карту на чуже ім’я, якою обмінювався і з іншими працівниками. Пан Цветан у розмові з представниками Дияконії додає: «Я там ніде не був зареєстрований. Цветана там не існує, я мав тільки той чип. Ми отримували 90 крон на годину та працювали по 12 годин. Там я був приблизно 15 днів. Так само бувало і в інших місцях».   Фото: Pexels НАЧЕ З РАБАМИ Від жовтня позаминулого року пан Цветан працював у великій фірмі у місті Плзень – без договору, лиш на основі усної домовленості з агентством. З його власних слів, заробляв від 110 до 150 крон чистого заробітку за годину – як і було узгоджено. Працював приблизно 7-8 годин на позиції зварювальника. Працював і на вихідних та у святкові дні, завжди за ту ж платню. Відпустки пан Цветан не мав.   У квітні 2017 року чоловік постраждав від перелому ноги із ускладненням і відтоді є непрацездатним. Агентство, на яке він працював, перестало з ним спілкуватись,  і упродовж усієї доби непрацездатності не виплатило ані крони компенсації. На робочому місці, куди пана Цветана свого часу направило трудове агентство, травму було зафіксовано – але в агентстві не зафіксували нічого. Агентство лиш виплатило йому 6 тисяч крон на руки з тим, що більше йому дати не може. «З нами обходились наче з рабами – коли нас посилали кудись, ми мусили їхати. У нас не було відпустки, понаднормовий час не був оплачений. Ніхто нам нічого не казав, після тієї травми я вже нічого не отримав. Уся ситуація просто жахлива, ніде не маєш захисту» - розповідав працівникам Дияконії Цветан. Фото: Wikipedia БЕЗ ЗАОЩАДЖЕНЬ, ЖИТЛА І МОЖЛИВОСТЕЙ Пан Цветан мешкав у гуртожитку, жив тільки з державної фінансової допомоги по стану здоров’я від Празького відомства соціального забезпечення – це становило 5 тисяч крон на місяць. Після дуже складного періоду, коли він власними силами та з допомогою адвоката намагався отримати втрачені гроші, у нього закінчились заощадження. Продав телевізор, планшет і увесь свій маєток, аби сплатити орендну плату. Але вже на початку листопада не мав грошей на сплату оренди й опинився на вулиці. Чотирнадцять днів жив без даху над головою, звернувся до міграційної служби в поліцію, звідки його лише перенаправили до Дияконії Євангелістської церкви чеських братів – центру для Західної Чехії. Тут його прийняли працівники, котрі займаються людьми у складних життєвих ситуаціях, заплатили у співпраці з організацією LaStrada екстренне житло та почали займатись ситуацією пана Цветана. Знайти рішення не вдалось до сьогоднішнього дня, навіть із допомогою працівників Дияконії. Працівникам вдалося довести, що на момент отримання травми пан Цветан дійсно був працівником у агентстві – згідно з договором та з виписок зі страхової. Вони об’єднались із Державним відомством з інспекції праці у Плзенській та Карловарській областях, де було підтверджено порушення кодексу праці та інших правових норм. До протизаконних дій дійшло і у випадку, коли після травми пана Цветана на робочому місці агентство знизило його реальний заробіток і замість 150 крон на годину фіксувало лиш мінімальну заробітну плату. Тож пан Цветан втратив значну суму грошей.   На сьогоднішній день агентство має всі підстави для сплати постраждалому та використання обов’язкового страхування, з якого могли б заплатити працівнику. Утім вони навмисно, як стверджують працівники Дияконії, тягнуть із ситуацією та не платять. Пан Цветан живе у стресі та досі не має постійного місця проживання. Мешкає, на жаль, у квартирі без реального дійсного договору, тому не може надавати інформацію про сплачені суми до відповідних відомств. Працівники Дияконії стурбовані, аби він знову не опинився на вулиці. Фото: Wikipedia ІНОЗЕМЦЯМ ЗАГРОЖУЄ БІЛЬША НЕБЕЗПЕКА НА РОБОЧОМУ МІСЦІ ТА БІЛЬШЕ ТРАВМ Історія пана Цветана зовсім не унікальна. Асоціація з інтеграції та міграції (SIMI) займається несприятливою ситуацією на ринку праці від 2012 року, і у співпраці з Організацією для допомоги біженцям та Мультикультурним центром Прага реалізує проект «Іноземні працівники на ринку праці», що спрямований на сприяння рівним правам іноземних працівників та підвищення рівня їх безпеки під час праці. Організації на власній практиці з’ясували, що іноземцям на ринку праці загрожує більша небезпека та частіші травми на робочих місцях. «Незважаючи на те, що загальний відсоток травм іноземців офіційно у Чехії не цілих  3%, осіб травмованих на робочих місцях, на основі різних досліджень значно більше. На жаль, ці травми нерідко мають летальні наслідки. На схожу ситуацію можна розраховувати і у випадку з професійними хворобами» - пояснює соціолог Марія Єлінкова з організації SIMI.   РІЗНІ ФОРМИ НЕВИГІДНОГО СТАНОВИЩА ІНОЗЕМЦІВ Несприятливість ситуації полягає, наприклад, у тому, що іноземці частіше зустрічаються із різними формами зловживання – від недотримання норми робочих годин і нижчої заробітної платні за таку ж роботу, до відсутності захисних пристосувань, абсолютно неприйнятних гігієнічних умов чи в екстремальних випадках обмеження особистої свободи. Проблемою є і часто відсутнє медичне і соціальне страхування. «Дійсне законодавство також змушує значну кількість іноземців користуватись виключно так званим комерційним страхуванням, яке неодноразово критикували за велику кількість обмежень, що не підлягають страхуванню, та й взагалі за їх ставлення до іноземців» - коментує Павел Чижинський, адвокат, котрий співпрацює із Мультикультурним центром Прага. У 2014 році Дияконія займалась конкретною справою групи з 15 румунів, котрі працювали у садівничому кооперативі з головним офісом у Празі, що спеціалізується на сезонному виробництві плетених віночків і значною мірою залежить на роботі іноземних працівників. Вони наймають робітників у Румунії, обіцяючи високу платню. Після цього люди працюють по 12-14 годин на день впродовж 2-3 місяців без вихідного, часто лише за оплату дороги, їжі та житла. Організація звернулась до інспекції праці та до міграційної служби. До вересня 2015 року були виконані всі кроки, яких вимагала інспекція праці (опрацьовані анкети із постраждалими, поданий запит для контролю, виявлені та надіслані рахунки клієнтів). Утім, постраждалі нічого не отримали. Натомість їм порадили звернутися до громадянського суду, який на практиці може тривати роками і для постраждалих у зв’язку з їх соціальним становищем є незадовільною альтернативою. Фото: Flickr ЗЛОВЖИВАННЯ ІНОЗЕМНИМИ РОБІТНИКАМИ «Система зловживання іноземними робітниками є надзвичайно проста і дієва, і схоже, не існує інституції, яка б могла тому запобігати. Працівники отримують обіцяну платню за годину, яку при наближенні терміну виплати перерахують на норми, які неможливо виконати.  Тож частка моментально зменшиться настільки, що після того, коли їм вирахують витрати на дорогу з Румунії, на проживання та харчування, значна кількість працівників ще й залишиться винною роботодавцям» - говориться у коментарі з дослідження порушення трудового права, проведеного завдяки співпраці Мультикультурного центру Прага, Адміністрації Обдусмена у Чехії  та Дияконії Євангелістської церкви чеських братів. Іноземні працівники на території Чехії часто також працюють без укладеного договору, іноді ставлять підпис під текстом, який не розуміють. Вони часто змушені працювати наднормові години без оплати, працюють без права на перерви та відпустки, початкові домовленості часто не дотримуються. Важливу роль також відіграє мовний бар’єр та незнання своїх прав і місць, куди можна звернутись. Фото: Wikipedia ПРОБЛЕМА СТОСУЄТЬСЯ І ЛЮДЕЙ З ЧЕХІЇ «Люди з України, Болгарії, іноді й з Румунії хочуть працювати по 12-14 годин на день на фабриках чи будівництвах, часто мають і дві праці. Хочуть грошей та не усвідомлюють, що це неправильний шлях. Не завжди йдеться про те, що їх змушують працювати по 12 годин на день, навпаки – вони самі того вимагають. Коли ми такій людині запропонуємо пряме працевлаштування на фабриці, де вона буде отримувати 80 крон за годину, більшість українців туди не підуть. Натомість вони підуть до агентства, де зможуть працювати 12 годин за 120 крон на руки зі страхуванням, яке сплачується згідно з мінімальною заробітною платою, та підозрілим контрактом» - наголошує на інший аспект проблеми працівник Дияконії Віктор Румпік.    «Тому вони часто працюють через напівлегальні агентства, проживають у помешканнях по 10 людей, а за 20 років з’ясовують, що не мають грошей на пенсію. І офіційно мають відпрацьовано лиш мінімум. Тут треба підкреслити, що йдеться про людей, котрі працюють з радістю та вдячністю, що можуть надіслати гроші родині додому. У цих людей інші запити, передумови та уявлення про життя. Їм важко щось пояснити» - додає Румпік та звертає увагу, що справжня проблема з’являється, коли щось піде не так, станеться травма чи інші негаразди. «У таких самих умовах як мігранти, знаходяться і працівники з Чехії, Словаччини, Морави на так званому другорядному ринку праці. В кінці-кінців, не має значення, хто є хто, але скоріше хто де працює, на яких позиціях та яким чином» - пояснює Румпік.    Фото: Flickr СИСТЕМАТИЧНІ ПОРАДИ З ОБЛАСТІ ОХОРОНИ ПРАВ Згідно з дослідженням, при міркуваннях та систематичних рекомендаціях у сфері прав іноземних працівників, треба виходити з того, що ці люди є вдвічі більш уразливі – як працівники та як іноземці, котрі мають менше можливостей чи здатностей скористатись своїми правами. З досвіду різних організацій можна сказати, що ситуація на сьогоднішній день була б кращою, якщо б інспекція  мала повноваження примусити роботодавців виплатити працівникам заборговані частки. Подібне рішення було б реально виконати, і це б значно допомогло постраждалим отримати свої гроші. По-друге, як говорять спеціалісти, контроль нелегального працевлаштування мав би бути виправлений так, аби з нього не випливало зобов’язання інспекції автоматично передавати інформацію до чужинецькій поліції. Надзвичайно важливо посилити довіру робітників до того, що метою контролю є охорона їх робочих прав. В області правосуддя допомогло б, якби в законі про перебування іноземців було додано можливість проводити судове засідання за допомогою відеоконференції. Це б допомогло зокрема іноземцям, котрі після втрати роботи були змушені залишити територію Чехії, та продовжують спроби отримати свої гроші з-за кордону. Важливим є також підтримати профспілкові та інші недержавні неприбуткові організації, щоб була частіше використана можливість представництва під час судових засідань – що є дешевшим за адвоката. Фото: Wikipedia «Мігрантам я б порадив вилізти зі своєї мушлі та з мережі земляків. Необхідно цікавитись тим, що відбувається навколо, не вірити всьому, що говорить агентство, посередник, замовник, часто і мафіозі. Цікавитись, де знаходяться організації для іноземців, перед від’їздом знати, куди їду, який буду мати договір, та мати контакт на когось із організацій, що можуть допомогти. Сьогодні, в час Інтернету, отримати таку інформацію досить легко. Утім є люди, які походять з дуже невтішних умов та місць – у такому випадку необхідне потужне втручання місцевих працівників і програм, що борються зі зловживанням, торгівлею з людьми, за рівні умови праці» - радить Віктор Румпік і додає, що інтервенція та освіта мали б мати місце і в країнах походження іноземних працівників. «Хоч і досі є правдою, що мігрують зазвичай більш досвідчені люди, котрі мають ширший світогляд і вважаються здатними виїхати за кордон, існують ситуації – у звичайному житті банальні – що закордоном стають ризиковими. Якщо ми ці ризики подолаємо, міграція стане вигідною і для країни вихідця, і для приймаючої країни» - додає він. За словами Румпіка, надзвичайно важливими є також зміни згори. Наприклад, регулювання працевлаштування через агентства, контроль відправлення працівників на робочі місця та більш прозоре працевлаштування на другорядному ринку праці. «Зміни знизу проводити дуже складно. Соціальна служба, як наприклад, ми (Дияконія), намагається працювати превентивно, але часто ми є саме тими, хто гасить величезні проблеми мігрантів, спричинені підозрілими працедавцями. Ми там, де не вистачає кодексу праці, інспекції праці та міграційної служби. Хоч ми з тими суб’єктами і співпрацюємо, деякі «пожежі» без систематичних змін погасити не вдасться» - додає спеціаліст.   Матеріал перекладено з сайту hatefree.cz Переклад: Маргарита Голобродська, спеціально для UAPORTAL.CZ
    9643 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 14 Лют 2018
    Суботня українська школа "Ерудит" існує у Празі від 2007 року за підтримки Української греко-католицької церкви та Всеукраїнського об’єднання «Свобода» – саме вони свого часу надали школі перше фінансування для закупівлі підручників. Того ж 2007 року за наказом Міністерства освіти України було засновано Міжнародну українську школу – орган, що надає українським освітнім організаціям за кордоном право видавати офіційні документи: свідоцтво про базову середню освіту за 9 клас та атестат про повну загальну середню освіту і табель за 1 - 10 класи. UAportal говорив із директоркою школи Наталією Фаркаш - про реалії та особливості навчання за кордоном, мотивацію вчителів, труднощі та успіхи дітей. UA: За якою програмою ви працюєте? Наталія: Ми працюємо за програмою Міністерства освіти України. Програма одна – як для дітей, котрі в Україні навчаються стаціонарно, так і для наших – котрі навчаються тільки у суботу. UA.: Але ж ви маєте вп’ятеро менше часу. Як вдається встигати? Н.: Це, звичайно, правильне запитання… Як можливо за один день вивчити той чи інший предмет? Скажімо, вчителі наші – віртуози, що намагаються це зробити. Якщо, наприклад, на вивчення іменника української мови у 5-6 класі маємо 17 годин, ми його вивчаємо приблизно за 5. Тому я "воду" опускаю, а основні теми опрацьовую. На подання теми субот достатньо. А ось закріплювати матеріал та виконувати вправи діти вже мають вдома. Питання у тому, хто робить, а хто не робить – це залежить від батьків, від кожної дитини особисто. Діти, буває, питають: «Як нам встигнути?». Буває так, що наприкінці навчального року діти і додому приходять, і ми разом  допрацьовуємо. Буває й таке, що ми працюємо паралельно із чеською школою. Я навіть на уроках української кажу: «Діти, якщо ви мені відмінки напишете в «чештінє», я вам зараз покажу, як в «українштінє», і ми то все зведемо». Діти, буває, плутають. Наприклад, якщо плутають буквочку із чеською, я це не зараховую за помилку. Я завжди зараховую тільки граматичну або орфографічну помилку. Батьки часто переживають: «Ой, дитина плутає…» Нічого страшного! Дитина сьогодні плутає, а завтра вона буде добре знати. UA: Які матеріали ви використовуєте? Н.: Підручники з України, звісно, маємо. Також інтернет – практично вся старша школа працює з онлайн-підручниками. Вчитель на «інтерактивці» включає онлайн-підручник, подає матеріал у вигляді лекцій та може запропонувати додатково документальну хроніку чи вже підготовлені приклади до тієї чи іншої теми. Нашим учителям-предметникам, наприклад, підручники на уроках аж так не потрібні……Діти весь матеріал записують, а вже вдома виконують домашні завдання, вже вдома їм потрібен підручник. UA: А бібліотека у школі є? Н.: Бібліотека – це дуже тяжка історія. У нас є в основному тільки шкільні підручники. Щось є особисто у мене вдома, щось є в особистих бібліотеках усіх вчителів. Та на жаль, ми не маємо постійного приміщення, маємо тільки договір [із чеською школою – ред.] на навчальний рік. Тож доводиться кожного року домовлятися та продовжувати договір. У мене є зараз на складі 400 підручників, які потрібно утилізувати – це підручники для початкової та старшої школи за старою програмою. Для користування вони нам не потрібні... UA: У яких іще країнах є великі суботні українські школи? Н.: Італія, Португалія, Австрія, Греція – їх багато. У Португалії, наприклад, є велика кількість шкіл. Хоча у них є свої проблеми із нострифікацією…. Ми, наприклад, у Чехії  можемо пройти процес  нострифікації - тобто Міністерство освіти Чехії додатково назначає екзамени з тих чи інших дисциплін. Якщо дитина має рівень знань – то звичйно, здає успішно всі екзамени. Тому наше завдання боротися за високий рівень знань. Полиця з українськими казками у центральному відділі міської бібліотеки у Празі. UA: А чи є у вас такі дітки, що не ходять до чеської школи, а лише до суботньої української? Н.: Ні, до чеської ходять всі. Виключення – це практично одиниці. Це ті дітки, котрі, наприклад, посеред  навчального року приїхали та ще не адаптувались до чеської мови. Я і наполягаю, що діти мають відвідувати навчальні заклади. Це дуже погано, коли дитина серед тижня сидить вдома ... Тому я батькам наголошую, коли вони приїжджають, що дітки повинні відвідувати чеську школу та, звичайно, відвідувати українську школу, якщо вони бажають отримати український документ про освіту. UA: Що отримають діти по закінченню української суботньої школи? Н.: Школа у нас із 1 по 11 клас – після випускного одинадцятого класу діти отримають свідоцтво про середню освіту за 9 клас та атестат про повну загальну середню освіту і табель за 1-10 класи. Відверто кажучи, українська освіта трохи не дотягує до рівня європейської. Є розбіжності у багатьох предметах та темах - у чомусь наша освіта випереджає, у чомусь відстає. Тому діткам доводиться допрацьовувати багато матеріалу. Я також працюю в чеській школі і бачу дуже велику різницю між українською та чеською школами. Є і щось хороше у нас, що варто було б запозичити чехам… Утім, це все ж переважно недоліки. Але ми намагаємось процес якось налагоджувати – все-таки, є діти, яким потрібне це навчання, є діти, яким потрібний цей документ. UA: Із атестатом із вашої школи можна, наприклад, їхати до України, здавати ЗНО та вступати до університету? Н.: Так, звичайно, наш атестат рівносильний атестату, отриманому на Україні – адже його видає Міністерство освіти. Діти ведені не у нас, у Празі, а саме у Міжнародній школі в Києві. Комісія з Міжнародної школи приїжджає до нас у кінці навчального року та проводить ДПА та річне оцінювання всіх дітей. Вся документація ведеться в МУШ. UA: Чи часто випускники вашої школи їздять вступати до українських університетів? Н.: Бувають такі, що їдуть, що повертаються. Бувало й таке, що дітки вчилися у двох навчальних закладах. У Львівському національному університеті імені Івана Франка, наприклад, вчилася дівчинка. Але таких діток меншість – їх може бути двоє, троє, максимум четверо. Практично всі діти залишаються тут і намагаються продовжити навчання в Чехії. Я з одного боку вважаю, що у якійсь мірі це покоління вже є для України втраченим. На жаль, як би ми не крутили, складна економічна ситуація сприяє цьому. Нашим завданням є дати їм тут часточку України. UA: А чому Ви називаєте це покоління втраченим? Н.: Тому що ці діти уже практично себе бачать тут, тут навчаються, тут працюють їхні батьки. Я їм завжди кажу: «Учіться, учіться правильно писати – адже ви ніколи не знаєте, що на вас у житті чекає. Ви можете через 10 років повернутись в Україну молодими спеціалістами зі знанням чеської, української мови та працювати в успішних фірмах. Життя іде вперед, і ми ніколи не знаємо, коли і де зупинимось. Тому ми не можемо так категорично заперечувати, що «нам не потрібна українська мова». Мене завжди вражають батьки, котрі говорять, що «нам не потрібно вивчати мову». Ніхто не може знати – що нам буде потрібно, а що ні, як життя складеться у майбутньому. UA: Якщо дитина одночасно ходить і до чеської школи, і до української, то вона все-одно мусить нострифікувати український атестат для чеського університету? Н.: Якщо дитина хоче використати свій атестат [у Чехії – ред.], то так, обов’язково. Так само і коли дитина приїжджає з України до Чехії. Це вимога Міністерства освіти Чехії. Утім, якщо у дитини є і чеський документ, то це враховують – в залежності від того, скільки років дитина провчилась у чеській школі. Чеські діти на два роки довше навчаються, і Міністерство освіти Чехії вважає, що нашим дітям бракує цих двох років. UA: А Ви як вважаєте? Н.: Вважаю, що так, бракує. Діти ще незрілі в одинадцятому класі, вони не знають, чого вони хочуть, часто це вирішують батьки. Ще не мають достатньої самостійності. От чеські діти –  самостійніші, уже можуть самі за себе вирішити. Вони їдуть у світ, вступають в університети і навчаються. Ось я заходжу в наш 11 клас – вони наче дорослі… але вони все ж іще діти. Ці два роки, про які постійно говориться в Україні… Як би із цим не воювали, вони потрібні, аби діти ще трошки дозріли і стали самостійними. У нас чомусь поспішають навчатися. UA: А чого іще не вистачає нашій освіті? Які бачите недоліки в українській сфері освіти? Н.: Їх дуже багато. Перше, що надзвичайно важливе для української освіти – це повернення статусу і поваги до вчителя і до професії. Це дуже важливо, тому що вчитель формує ціле суспільство. Тому і суспільство у нас хворе – тому що таке ставлення до вчителів. Тут школи закриті – батьки привели дітей, і діти цілий день навчаються. А ось у нас батьки пробують приходити і пробують при дітях повчати вчителя і пояснювати, як той має працювати – що неприпустимо. У Чехії неможливо, щоб батько собі міг у будь-який момент зайти до класу і почати щось вирішувати. Батьки, які приїжджають із України, часто просто не розуміють, чому двері школи закриті. Доводиться пояснювати – ось такі умови у Чеській Республіці. Все. Це треба толерувати і цього треба дотримуватись. І ще одна дуже велика відмінність – у питанні самостійності. Чехів із першого класу навчають самостійності. У нас все  роблять батьки! Від першого класу  батьки сидять із дітками та виконують домашні завдання  – це я бачу навіть по тестах, які нам надсилають. Ми суботня школа, тому діти мають допрацьовувати вдома. Але так само працюють і в Україні – перевантаженість програми практично лягає на плечі батьків. У чеській школі дитина вчиться працювати самостійно – це є величезна відмінність. Такі дрібниці формують суспільство, коли вони збираються докупочки. UA: А якщо порівняти українську програму із чеською? Н.: У програмах є розбіжності. Українська програма перевантажена – це основне. Настільки, що дітям попросту забивають голови, і вони абсолютно нічого з того… не отримують. Програму варто розгрузити. У чехів простіше – у них простіша програма. Особливо це помітно у точних науках, у переліках тем. Міністерством освіти Чехії встановлено, наприклад, що конкретні теми з математики потрібні певним чином для того, аби вступити у внз. А у нас такого чіткого переліку немає. Україна, на мою думку, має просто провести паралель переліку всіх тем з кожної дисципліни європейської освіти – аби не перевантажувати дітей додатковими матеріалами. UA: Чого ж забагато, як Ви вважаєте? Н.: У нашій українській освіті треба багато тем шкільної програми залишити на виші, тому що діти там потім багато повторюють. От, наприклад, наш учитель із фізики – студент. І те, що діти у школі зараз пишуть в 10 і в 11 класі, студенти вивчають на 2му курсі університету. Ті самі тести, ті самі теми. Дітям непросто, тому що це вже достатньо складний ревінь. Проблема зокрема у точних науках, хоча і гуманітарні треба розгрузити. Наші читають дуже багато творів – які є завеликим навантаженням для дітей у школі, складні, діти їх просто не розуміють. Чехи ці твори читають пізніше. Наприклад, «Майстер і Маргарита» Булгакова – це складний  твір для дітей в 11 класі. Особисто я Булгакова читала вже у досить дорослому віці. Люди перечитують Булгакова – це достатньо складний для розуміння автор. Тобто, такі твори у програмі варто трошечки переглянути. UA: Як взагалі читають діти у школі? Люблять читати? Н.: Із зарубіжною літературою простіше, тому що багато творів перетинаються із чеською програмою у старших класах – наприклад, «Анна Кареніна», чи «Гобсек». А ось з українською літературою важче – діти не хочуть читати. З України приїжджають – і не хочуть читати. Для того, щоб провести урок, потрібно знаходити якісь цікаві моменти, щоб їм розказати. От візьмімо, наприклад, Шевченка. Скажеш дітям – і вони одразу: «Ну Шевченко… ми у школі вже чули від першого класу». А візьмемо, наприклад, тему «Шевченко і жінки» - о! це вже цікаво. Намагаємось зацікавити дітей, щоб цей автор залишився в пам’яті. Для мене основне, щоб діти відрізняли поезію Шевченка від поезії Франка, щоб знали, хто такий Григорій Сковорода. А із творами складніше. Скільки я билася, що «не прочитавши «Кайдашеву сім’ю», не будете знати ментальність українського народу», що це важливо! У нас немає часу читати твори вголос. Наприклад, на Франка чи на Шевченка я залишаю більше часу, все ж таки це основні автори. А ось на «Празьку школу» в 11 класі – всього одна година. А хотілось би більше розповізти, показати, все ж таки Прага була основним осередком української еміграції в 20 роках минулого століття. UA: Які ж переваги є в українській освіті? Адже не може усе бути настільки… Н.: Драматично? Ні, ні. Перевага у тому, що наші діти талановиті. Наші діти ходять щодня до чеської школи, потім приходять в суботу до нас. У більшості своїй українці такі – намагаються тягнути усе, впоратись і у чеській школі, і у нас. Мені один хлопчик так казав: «Ви мені маєте ставити оцінку за те, що я в суботу встаю і приходжу до вас. Бо я цілий тиждень ходжу до чеської школи». Певною мірою він має рацію…. (посміхається) UA: А ви можете адаптувати якось програму, чи зобов’язані іти за Міністерством освіти? Н.: Поки ми отримуємо атестат з української освіти, ми зобов’язані іти за Міністерством освіти. На жаль, ми не можемо нічого змінювати. UA: Де ви займаєтесь? Чи допомагає вам у пошуку шкільних приміщень Міжнародна школа? Н.: Міжнародна школа знаходиться в Києві та з пошуком приміщення нам допомогти не може. Ми є громадською організацією, яка власними силами усе це організовує. Це, скажімо, волонтерство наших вчителів. Я витрачаю свій особистий час влітку на те, щоб знайти приміщення і домовитись. UA: Батьки платять за школу?   Н.: Школа платна, коштує це тисячу крон на місяць. Головним чином тому, що ми повинні заплатити за оренду. Приміщення ми повинні мати у стінах школи, ми не можемо займатись у офісних приміщеннях – адже кожному вчителю потрібна дошка, кожному вчителю потрібна інтерактивна дошка. І парти. Дітям все-одно ближча по духу саме школа, коли вони знаходяться у стінах школи. В офісному приміщенні немає духу навчання, який повинен бути. Тобто, школа, приміщення, дошка – усе це важливо, усе повинно бути. Інакше не виходить навчальний процес, не отримати результат. UA: Скільки дітей приблизно ходить до школи? Н.: Їх кількість коливається, зазвичай це близько 60-70 дітей. Усі класи у нас окремі – від 1 до 11 – але працюємо комплектом, тобто в одному класі сидять 1 і 3, 2 і 4, 5 і 6 класи, тощо. Тільки випускні класи сидять окремо, від дев’ятого по одинадцятий. Утім, це залежить від кількості дітей… Зазвичай, випускні класи найбільші – це ті, кому потрібен атестат. UA: А хотілось би вам мати більше учнів? Чи наразі це саме той формат? Н.: Якщо буде більше діток, то будемо розширювати і штат, адже це велика кількість роботи. До того ж, це і більша відповідальність, адже кожна дитина індивідуальна. Почнемо з того, що тут кожна родина індивідуальна. Дітей забирають із українського суспільства сюди, діти не завжди адаптуються у чеських школах. Часто це просто маса проблем, які виливаються тут і стають нашими внутрішніми проблемами. Тому що тут діти можуть сказати, що вони думають. От ми зараз запросили психолога, який працює зі старшими дітьми. Діти часто бувають замкнуті у чеських школах, вони себе не реалізовують. А тут намагаються себе реалізувати – з різних боків, і з негативних також. Цю ситуацію треба також контролювати. UA: Чи проводите Ви із дітками культурно-розважальні заходи? Н.: Проводимо, але знову ж, маємо лише одну суботу – у неділю мені дітей уже не зібрати. Я вірю, що їм важко, що у них один вихідний, коли вони хочуть поспати, хочуть побути вдома. Та ми все ж проводимо акції. Наприклад, у суботу напередодні Дня Злуки у нас був Посол України в ЧР. Різдвяні свята ми також відмічали гучно – практично всі були зняті з уроків. (сміється) UA: Що плануєте відсвяткувати наступним? Н.: Зараз ми, наприклад, думаємо, що організувати на Шевченківські дні. Діти твори слабенько вивчають, читають з листочка – тож іще думаємо, яким чином це зробити. Хотілося б, аби хлопчики з 5-6 класу нам заспівали «Тополю». Може, вікторину зробимо – вікторина іде краще, із більшою зацікавленістю. Пробували ми і документальний фільм включати – студія «1+1» презентувала «Таємниці генія Шевченка» дуже цікавий фільм, варто подивитись. Можливо, щось зробимо у стилі відкритого уроку. Утім, це класичний урок, який проводиться постійно, тож не знаю. Маленькі дітки у молодшій школі щось співають, цитують напам’ять. Конкурс малюнків можемо зробити у молодшій школі – старшій це вже нецікаво. Хотілося б щось робити таке, щоб діти були зацікавлені, щоб певним чином прожили себе у цьому. Не просто класичний «Заповіт» біля дошки. (посміхається) Хотілося б їм дати щось таке, аби вони зрозуміли цього автора, аби цей автор їм став близьким – ось так би мені хотілось це бачити…. UA: А на свої шкільні гуртки ви маєте час? Н.: Так, ми маємо гуртки у початковій школі – є дітки, що займаються музикою, англійською та чеською після суботніх зайнять. А от у старшій школі – без шансів, тому що у них уроки до четвертої, а то і до п’ятої. Це якщо я учнів старших класів зніму з уроків та відправлю на музику, аби вони навчилися співати – таке може статись. Але це означає, що я у якогось вчителя маю забрати урок. Тому, розумієте, ось такі нюанси. UA: Коли, у якому класі дитина може прийти до української суботньої школи? Н.: Щоб зарахувати дитину до певного класу, мені потрібні українські класи, документи з України. Наприклад, якщо дитина приходить до 5 класу, то мені потрібні документи про закінчення четвертого класу. Якщо дитина не має жодного класу закінченого в Україні, то, на жаль, вона має розпочти з першого класу. Утім, бувають і такі ситуації, що дитина за віком має бути у четвертому або п’ятому класі, і хоче навчатись, але не має жодного закінченого українського класу – тільки пише українською, якось розмовляє. Та я ж не посаджу дитину у віці п’ятикласника до першачків – це смішно. У такому випадку батьки можуть написати заяву, ми відправимо її до Міжнародної школи, і дитина зможе написати екзамен за 4 клас. Без ДПА за 4 клас до старшої школи не потрапиш. Кожен випадок особливий.  Крім того, діти ходять сюди ще йзаради спілкування – так само як і ми, дорослі. Діти приходять до школи, аби висловити свої емоції, порадитись і так далі. Як старші, так і менші – тут немає різниці. UA: Дітки, які приходять до школи – наскільки вони себе усвідомлюють як українці? Чи говорять про себе, як про українців? Н.: Старші всі про себе так говорять. А ті найменші, що були народжені тут – залежно від родини, від середовища, у якому вони живуть. З найменшими трошки інша історія, адже їм не так близька українська освіта взагалі - зазвичай вони тільки навчаться читати й писати і закінчують початковою школою. Усі наші старшокласники навчались в Україні – у старших класах немає дітей, які навчались би в нашій суботній школі з першого класу. Це всі діти, привезені з України. Якщо української школи було мінімум 2-3 роки, або як кажуть наші вчителі «хоча б один рік української школи» – то ми вже можемо працювати, уже накладемо на ті знання усе, що потрібно. А меншеньким важко – вони вже здебільшого походять із двомовних родин. Вони зазвичай навчаться читати, писати, чомусь у мовному жанрі – і на цьому кінець. Ці дітки у нас часто навчаються на українознавчих предметах – це українська мова та історія України. А вже якщо потрібен документ – то потрібно працювати.  UA: Тобто, є можливість обирати? Н.: Так, можливість вибору є, батьки можуть обирати. Є багато таких, що у початковій школі відмовляються від тестування, наприклад, а погоджуються тільки на українську мову та історію. UA: Як бути із мовним питанням у випадку українських дітей, котрі живуть за кордоном? Н.: Діток у початковій школі, котрі народжені у змішаних шлюбах, дуже важко чогось навчити – коли вдома розмовляють іншою мовою. Та у нашому випадку, все-таки, українська і чеська – це близькі, слов’янські мови – діти скажуть слово чеською, слово українською, але все-таки якось даємо все докупи. У мене дитина народжена тут, ходить до чеського садочка, вдома ми розмовляємо виключно українською мовою, ще й англійську трохи повторюємо. Тобто, я розумію, що у неї в голові трошки гуляш. Наприклад, може казати і «блу», і «модрий», і «синій». Але я вважаю, що це їй не зашкодить – рано чи пізно вона собі це по поличках розкладе. Просто так є. Вона живе у цьому суспільстві, і має володіти цією мовою. Але батьки – українці, ми розмовляємо українською мовою, то вона повинна володіти й цією мовою. Я думаю, що колись моя дитина мені буде вдячна за те, що мала можливість вивчати кілька мов. Ми свого часу такої можливості практично не мали. Я і сама здавала екзамени і нострифікацію, тож я знаю, що це таке – це колосальний об’єм роботи, як і вивчення чеської мови в цілому. Вивчити чеську мову непросто – але реально! Все ж це слов’янська мова, одна із мов, які найлегше «лягають» на українську мову. Так само і для діток, що виростають у чеськомовному середовищі та вчать українську мову. UA: Як Ви підбираєте вчителів? Н.: Правда у тому, що тут спеціалістів із вищою освітою - достатньо. Але одиниці з них будуть працювати. Одиниці із них здатні працювати. Ті, що вчилися десять років тому, вже все забули. Ми, наприклад, довгий час шукали фізика, бо наш фізик пішов у декретну відпустку. У Празі можна знайти вчителя фізики – мені телефонувало багато спеціалістів. Але це люди, які вже відійшли від роботи. Я одному фізику давала тести – і він каже «Вибач, але я вже забув. А сидіти згадувати – я на це не маю ані часу, ані бажання». Тобто, тут потрібна людина, яка реально може щось робити. Те саме і з математикою – треба просто сідати й рішати приклади. І ще й орієнтуватися у чеській математиці, тому що діти приходять і запитують чеською мовою. Тести за програмою складні, потрібно сідати і виконувати їх. Я даю тести для кожного вчителя. Якщо вчитель здатен виконати ці тести – то він може працювати. Якщо він уже забув, то… До того ж, це субота. От ми зараз шукаємо вчителя музики – але вчителя музики для школи, не просто музиканта. Такого, що за одну суботу міг би із цих діток щось зліпити, знайти таланти. Щоб реально взяв інструмент, грав і співав із ними, щоб знав українські традиції, пісні, орієнтувався – ось такого ми шукаємо. Робота вчителя – це клопітка робота, що забирає дуже багато часу, у тому числі й особистого. Взагалі, робота у школі – це постійне, нон-стоп вирішення якихось питань. Від ранку до вечора на телефоні, постійно вирішуючи якісь проблеми. UA: Яка зарплатня вчителя у вашій школі? Н.: Ми платимо 150 крон на годину – класика, як і усім вчителям. У чеській школі так само – я отримую 150-200 крон. Та все одно, наші вчителі мають дві, три, чотири години у суботу – тобто, це мінімальний заробіток. Але при цьому вони мають бути присутні щосуботи. UA: Які плани у школи? Н.: Ми не хочемо полишати цю справу. Все залежить від кількості дітей, від того, скільки залишиться ентузіазму. Взагалі, ми тут усі існуємо як громадська організація – аби існувала школа денна, або школа кожного дня – для цього потрібні ліцензії. Ліцензії – це є фінансування. А фінансування – це Міністерство освіти. Якщо ліцензія від чеського міністерства, то чеське міністерство має надавати кошти, на що ж вони, звичайно, коштів не мають – тим паче для України.  Ми якимось чином хоч так існуємо і даємо цим діткам можливість, право вибору. А вони вже можуть собі обрати, де вони будуть краще почуватись – чи в Україні, чи тут. Утім, школа – це не лише пані директорка, а й цілий колектив – така-собі «родина за інтересом». Є у ній діти, є вчителі-батьки, а є і старші брати й сестри, котрі допомагають батькам. Асистентка вчителя у 2 і 4 класах Наталя каже, що вона у школі для того, аби бути старшим товаришем для дітей: «Вони можуть мене не послухати. Але дуже люблять давати мені п’ять або такі приколи». Головний авторитет у класі – це пані вчителька. Діти, за її словами, сприймають суботню українську школу як нормальну частину тижня – це їх рутина. Хоч діти й зустрічаються лиш раз на тиждень, але дружать, дуже сильно дружать – дивується Наталя і додає: «Це  для них українське середовище однолітків», куди дітей приводять, аби вміли писати і читати українською, і щоб мали якусь культурно-історичну базу знань про Україну. Владислав, учитель фізики у 7 – 11 класах, вважає, що діти ходять до української школи за «ріднішим» спілкуванням, але у старших класах також за тим, аби раніше отримати шкільний атестат. Сам Влад навчається на факультеті машинобудування у Чеському технічному університеті в Празі. Каже, що українська шкільна програма з фізики дуже схожа на програму перших студентських років у Чехії – йому особисто вже засвоєні у школі знання знадобились, коли у виші довелось розуміти й вивчати ті ж самі теми, але тепер іноземною мовою. Наголошує, що поглядів на навантаження в українській програмі є дуже багато, але у будь-якому разі – для наших діток в чеських університетах це як подвійне повторення матеріалу. Суботня українська школа – це своєрідний острів української грамотності у чеському культурному морі. Запропонувати дітям повноцінну українську шкільну програму, запропонувати їм офіційний документ про освіту, маючи обмежені ресурси, зокрема часові – це завдання з непростих. Утім, школа розпочинає друге десятиріччя своєї діяльності та продовжує розвивати своєрідний осередок, у якому маленькі українці з Праги можуть віднайти зв’язок з власним корінням. Шкільна родина за читанням українських казок у міській бібліотеці.    Школа знаходиться за адресою:Praha 3, 130 00, Nám. Jiřího z Poděbrad 7, 8/1685 ZŠ(будівля чеської школи) Контакти: Телефони: +420774497994+420733104054+420734205381 Е-mail адреса:susherudyt@gmail.com Веб-сторінка: http://erudyt.webs.com/  Фото:архів української суботньої школи, 24tv.ua         
    8566 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 02 Трав 2021
    Празький міський транспорт – у топ-10 Європейських – так вирішили самі мешканці Праги. За даними офіційного репорту Європейського Союзу, 86% «пражаків» задоволені міським транспортом (автобусами, трамваями й метро). На власному досвіді я у зручності міського транспорту в столиці Чехії переконалась вже давно. Чотири речі, які вражають зручністю після прибуття до Праги: реально існуючий та функціонуючий розклад цілодобовий рух міського транспорту універсальність квитків відсутність турнікетів та «оплати при вході»   Міський транспорт у Празі ходить за розкладом. І крапка. Настільки за розкладом, що іноді можна бачити, як водій трамваю закриває двері прямо перед носом добігаючого пасажира – адже за розкладом  мусить від’їжджати вже зараз. Жарти жартами, але добігати зовсім не обов’язково, адже Ви завжди зможете розрахувати маршрут руху заздалегідь, і спокійнесенько прямувати на свій трамвай чи автобус, або метро. Цю функцію пропонують на сайті празького міського транспорту IDOS.cz, а також у спеціально розроблених мобільних додатках, наприклад Jízdní řády IDOS або Mapy Google. Задаєте пункти відправлення й прибуття – і маєте розроблений маршрут – із вказаними пересадками, якщо такі потрібні. У більшості випадків можна також обирати між найзручнішим та найшвидшим варіантами. На інформацію про розклад руху цілком можна покластись, адже транспорт у Празі надзвичайно пунктуальний. За три з половиною роки мені жодного разу не довелося стати свідком спізнення метро, і буквально разів 5 довелося чекати на трамвай чи автобус довше. Мій досвід у цьому плані не унікальний. П’ятихвилинне запізнення міського транспорту в Празі – це привід для здивування.  А ось спізнення на 10 хвилин – це вже зовсім ненормально. Це стосується, між іншим, будь-якої години доби. Приблизно о першій ночі, коли перестає ходити метро, залишаються трамваї та автобуси. Чекати на нічний транспорт доведеться довше – інтервал руху становить в середньому 30 хвилин – але дістатися ним можна майже всюди десь до 5 ранку, коли знову починає діяти розклад денний.    Система квитків у Празі (та у Чехії взагалі) також суттєво відрізняється від української. Суттєвість різниці полягає в тому, що квиточок або проїзний діють не певну кількість поїздок, а певний проміжок часу. І дія його розповсюджується на всі види міського транспорту. Наприклад, Ви зможете придбати квиток на 30 або 90 хвилин, один чи три дні, а також проїзний на термін від одного місяця до року. Стандартні ціни на квитки діють наступні: 24, 32, 110, 310 чеських крон  відповідно. За місячний проїзний у Празі заплатите 550 крон, а за річний – 3650. А студенти, діти та літні люди зможуть їздити місяць за 260 або  5 місяців за 1200 крон в середньому. (Чеська крона наразі приблизно дорівнює гривні). Придбавши квиток чи проїзний, Ви можете вільно пересуватись Прагою, пересідаючи із одного транспортного засобу на інший скільки завгодно разів. «Навіщо купувати квитки, коли у міському транспорті немає турнікетів, а водії трамваїв та автобусів наявністю квитка не цікавляться?» - часто питають мене особливо хитрі гості міста. «Їздити «зайцем» у Празі – можливо, і навіть відносно просто…» - відповідаю я, - «…але не варто». Замість турнікетів та касирів на бажаючих проїхатися «зайцем» будуть чекати контролери, котрі можуть «навідатись у гості» в найбільш неочікуваний момент. На станціях метрополітену та у вагонах, в трамваях чи автобусах – вони мають право зобов’язати Вас продемонструвати діючий квиток або проїзний. Або виписати «зайцям» кругленьку суму штрафу у 800 крон.  І якщо Вам колись буде здаватись, що у неділю о шостій ранку, коли на вулиці +1 і дощить, до квиткового автомату іти так далеко, а Вам їхати всього дві зупинки трамваєм, можна обійтись без квитка – з власного досвіду та з гаманцем на 800 крон тоншим Вам раджу цього не робити.     Міський транспорт у Празі з його фінансовою доступністю (особливо за празькими фінансовими мірками) можна впевнено назвати важливим фактором втілення багатьох планів і функціонування багатьох бізнесів. Тому що у такому питанні, як опинитися у потрібному місці в потрібний час, на «громадноу доправу» чеської столиці однозначно можна покластись.   Маргарита Голобродська, для UAPORTAL.CZ Фото: TN.cz
    8554 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 04 Трав 2018
     “Як і минулого року, опівдні сонце засліпить промінням сотні портретів учасників 2. Світової війни, які в руках турботливо триматимуть нащадки воїнів-визволителів. Росіяни і Чехи стоятимуть пліч-о-пліч, але у цей день національності не матимуть значення, адже перемога була спільною” - так розпочинає анонс чергового походу Безсмертного полку у Чехії найбільш епічний проекремлівський інформаційний (інформаційно-пропагандистський) ресурс cz.sputniknews.com   За інформацією "Спутника", минулого 2017 року в Празі замість 500 осіб, які зголосились прийти заздалегідь, до акції долучились понад 1000 людей. Утім, відкриваємо минулорічний анонс ходи Безсмертного полку та читаємо цитату однієї з організаторок Ольги Кондрашилової: “Минулого року [тобто року 2016] замість 500 осіб, які зголосились прийти заздалегідь, до акції долучились понад 1000 людей”. Дежавю або геніальний маркетинг, який стабільно гарантує удвічі більше людей, ніж очікувалось? Цілком вірогідно, що 8 травня цього 2018 року так само прийде понад 1000 людей – тобто удвічі більше, ніж зголоситься.     "Безсмертний полк" Прага 2017 Що ж таке Безсмертний полк? Організацію "Безсмертний полк" було зареєстровано трьома журналістами у Томську у 2011 році. Організація має офіційний веб-сайт, на який кожен бажаючий може додати фото та історію загиблого у Другій світовій війні родича. Регулярно у травні організація проводить марші, на які люди виходять із портретами учасників Другої світової війни, аби таким чином вшанувати пам’ять загиблих. Як мінімум, мали б виходити. Це - хороший задум, хіба не так? Надати Дню перемоги або Дню звільнення від фашизму (в залежності від часово-просторового контексту) обличчя людськості. Проблема лиш у тому, що ідеологія Російської Федерації цей хороший задум поглинула і перетворила його на інструмент пропаганди. Ми розкажемо вам, як це працює у Празі, де хода Безсмертного полку цьогоріч проходитиме вже втретє:     Фото: AFP Очевидно, перемога у Другій світовій війні – це героїчне досягнення Росії. Над колоною майорять десятки російських триколорів разом із червоними комуністичними прапорами. Іноді видніються чеські стяги. І все. Чи воювали українці проти фашистів? Забули. Чи воювали білоруси, казахи, грузини? Також забули. Хтось іще воював? Нічого не знаємо - Росія врятувала всіх.     Як пройшов безсмертний полк у Празі у 2017 р.   Якби не Росія, то Європа би сьогодні була «милом, яким би фашисти мили ноги!» Цей факт, а також багато інших історичних екскурсів можна почути від учасників ходи Безсмертного полку. Якщо Ви наважитесь порівнювати тоталітарну політику Сталіна із політикою Гітлера, то напевно почуєте, що нічого ви не розумієте! «Вы там были? Откуда вы знаете?» А почуєте Ви це, цілком імовірно, від жіночки років тридцяти –  і досі залишається таємницею, де саме, коли і як вона там побувала, аби так упевнено "аргументувати". Після поминальної ходи має відбуватись концерт. Із виступами хорів. Дитячих. Із Чехії та… Росії, саме так.   Цього року хода Безсмертного полку пройде у чотирьох містах Чехії: Празі, Брно, Карлових Варах та Остраві.     Окупація Чехословакії в1968 році і її жертви. фото VHÚ   Чехи ж розділились на два табори. Табір «ностальгічний» виходить на марш, згадує чарівні й романтичні комуністичні часи та дякує сильній державі Росії за мирне небо над чеськими головами. Табір «прогресивний» виходить на мовчазну акцію протесту і намагається звернути увагу людей на виразні подібності гітлерівського і сталінського режимів, вимагаючи уваги до історичної справедливості.  Минулого року невелика група чеських активістів під час ходи Безсмертного полку організувала мовчазну акцію, під час якої вони пригадували жертв російської агресії. «Нас було всього декілька людей із плакатами» – згадує активістка Соня Поспішилова, котра вийшла на акцію протесту через те, що їй не подобається перекручування історії та зловживання пам’яттю загиблих. Соня розповідає, що демонстрантів з Безсмертного полку було декілька сотень: «Деякі накинулись на нас, розірвали наші плакати. На одну з наших учасниць врешті-решт накинулась чеська пропутінська активістка, подряпала її та зірвала фотоапарат. Дуже нахабно нас лаяли та погрожували, що їх будуть мільйони, і вони будуть нами правити». Поліції під час сутичок не було. Наостанок, не забуваймо, що історії з Чехії – це навіть не найбільш абсурдні історії. У Празі минулого року роздавали тільки Георгіївські стрічки. А ось дехто на цьому не зупинився – роздавали дідів. Тих самих, котрі воювали. Або й не воювали. Хіба може людина знати, якщо бачить фото вперше у житті, та й усього на кілька годин?       Дідів роздавали   Ми живемо у суперечливий час, коли історія часто стає не більше і не менше ніж інструментом пропаганди. Друга світова війна була страшною. І наші з вами батьки, дідусі й бабусі дійсно воювали. Чи заслуговують їх жертви на вшанування? Звісно ж, заслуговують. Утім, чи заслуговують вони на зловживання? На це не заслуговує ніхто.   Мій прадід не любив говорити про війну. Я була дитиною і мені було страшенно цікаво, що ж таке ця «Велика вітчизняна війна»? Прадід хотів, щоб я знала одне: «Війна – це страшно. І чим менше цього страху ти знатимеш, тим краще». І я переконана, що це – реалії героїзму. А маніпулювання трагічним минулим на користь сучасного домінування однієї держави – це політична гра. Пам’ять існує вдома за родинним столом, у запаленій свічці, у родинних фотоальбомах. А Безсмертний полк – це спосіб вкоренити війну і жорстокість у свідомості людей. Навіщо малим дітям знати, як це – марширувати у військовій формі червоної армії? Навіщо піднімати прапори Комуністичної партії, яка закатувала і знищила тисячі людей? Як можна використовувати день пам’яті для розповсюдження пропаганди? Цьому можна знайти лише одне пояснення: аби зробити відчуття близькості війни нормою – у той чи інший спосіб.   Автор: Маргарита Голобродська для UAPORTAL.CZ 
    6635 Опубліковано Marharyta Golobrodska
Чехія Україна 1 815 переглядів Feb 03, 2019
Радіо Свобода: Крига навколо України в чеській політиці починає скресати

В останній тиждень січня відбувся перший візит в Україну міністра закордонних справ Чехії Томаша Петржічека. Це був також перший візит на двосторонньому рівні найвищого чеського дипломата до Києва з 2014 року. За цей час на посаді керівника дипломатичного відомства Чехії змінилося четверо міністрів, але лише соціал-демократ Томаш Петржічек висловив бажання поїхати до України і, зокрема, на Донбас, щоб на власні очі побачити, як нині виглядає зона конфлікту і щоб підтримати Україну. Кореспондентка Радіо Свобода мала можливість супроводжувати міністра Петржічека у поїздці та поговорити з ним про те, що він побачив.

Про те, що міністр закордонних справ Чехії Томаш Петржічек до Києва сьогодні не полетить, з усіх журналістів, що зібралися на військовому летовищі Прага-Кбели, я дізнаюся першою.

«Чи дозволите ще раз взяти ваш паспорт, пані редакторко?», – запитує офіцер-прикордонник, який півгодини тому поставив мені печатку про виїзд. «Мені потрібно анулювати вашу печатку, бо рейс відкладається. Зараз про це оголосять усім», – відповідає він на мій запитальний погляд. З 17 журналістів, які супроводжуватимуть чеського міністра в його першій поїздці до Києва, український паспорт, що потребує печатки про виїзд, лише у мене.

За кілька хвилин цю новину почують усі – виліт затримується на 12 годин через погані погодні умови в Києві. Замість 16:00 години пообіді, полетимо о 4:00 ранку. Перевіряємо інформацію – колеги у Києві кажуть, що туман є, але рейсові літаки не скасовують. Тож проблема – у нашому літаку, бо попри нашу цивільну логіку, військові літаки потребують кращої видимості для посадки. Чому ж для поїздки до Києва вибрали військовий літак, а не комфортні урядові аеробуси? Серед журналістів відразу народжується дві версії: перша – в Україні йде війна, тож летіти в таку країну потрібно на військовому літаку. Друга – кращі літаки розібрали «старші члени» уряду, тож 37-літньому Томашу Петржічеку літак дістався за залишковим принципом.

Жодна з версій не мусила бути правдою, але атмосфера на верхівці чеської влади напередодні візиту до Києва справді була бурхливою (через різні погляди президента та міністра закордонних справ Чехії щодо стосунків із Китаєм).

Тепер, і без того насичена, програма дводенного візиту виглядає майже неймовірною – після безсонної ночі в літаку міністр матиме вісім зустрічей у Києві першого дня, і о 6:00 наступного дня вже вилітатиме на Донбас – спочатку в аеропорт Дніпра, звідти – українськими військовими вертольотами до Маріуполя. А там ще буде поїздка на лінію дотику і відвідання порту.

Щоб журналісти не розходилися з порожніми руками, міністр дає коротку прес-конференцію, де називає теми майбутніх переговорів – підтримка територіальної цілісності України, оцінка реформ, розбудова економічних зв’язків, пропозиція створити Чесько-український форум, щоб говорити про майбутнє, але не забувати і про минуле, поїздка до Маріуполя.

На Донбас міністр закордонних справ Чехії, призначений лише у жовтні минулого року, зголосився поїхати сам, бо надто вже різняться у чеському політичному і медійному просторі версії того, що відбувається на сході України.

У чеській політиці щодо України – також туман

Офіційно, Чехія поділяє позицію Європейського союзу та НАТО: Україна потерпає від російської агресії, анексія Криму є попранням міжнародного права, і територіальна цілісність України має бути відновлена. Санкції щодо Росії мають залишатися до виконання нею Мінських угод – так висловлюється уряд.

Президент Чехії Мілош Земан має інший погляд. Він вважає, що анексія Криму – це вже «доконаний факт», із яким Україна має змиритися і у кращому випадку випросити в Росії компенсацію за втрату території. Щодо Донбасу, то президент Земан, який регулярно відвідує Росію і бере з собою по три літаки бізнесменів, каже, що там точиться «громадянська війна», а тому санкції проти Росії не мають сенсу і їх потрібно скасовувати. Таку позицію президента активно поділяють комуністи, а їхнє слово має вагу – без голосів депутатів-комуністів, які підтримують уряд, кабінет меншості може впасти.

Напередодні від’їзду до Києва Томаша Петржічека, президент разом із комуністами ще раз порушив улюблену тему – «Київ звеличує бандерівських убивць», а чеський уряд «боягузливо мовчить».

Тема не сходить з газетних шпальт і політичних заяв ще з часів Майдану. Але цього разу приводом був закон, підписаний у грудні президентом Петром Порошенком, що надає ветеранам УПА, ОУН та інших формувань борців за незалежність статус учасників бойових дій.

На це Томаш Петржічек відповів коротко: за подіями навколо закону про соціальний захист ветеранів стежить, історичні питання кожна країна має вирішувати сама.

Незадовго до від’їзду в Україну пас до історичної теми міністрові дають колеги з парламенту. Лідер Чеської піратської партії Ян Ліпавски, який побував в Україні наприкінці минулого року, каже, що українські архіви багаті на чеську тематику, особливо щодо комуністичних злочинів, включно з тисячами викрадень людей після Другої світової війни і це треба досліджувати, щоб не повторилися помилки минулого. Тож до Києва міністр соціал-демократ їде з чітким переконанням – розмови про історію мають починатися не з політичних заяв, а з архівів, де мають працювати історики. Дигіталізацію архівів українських спецслужб він збирається підтримати.

Навряд чи це те, чого від міністра чекають комуністи. Але від самого свого призначення до уряду Андрея Бабіша, Томаш Петржічек не боїться заявляти, що свою політику він будує на цінностях і за них він готовий боротися. І вже це робить його бунтарем на чеській політичній сцені.

Затори в Києві змінили графік міністрів

Київ зустрічає чеську делегацію справжньою зимою і дорожніми заторами. Дорога з аеропорту Бориспіль до центру міста займає понад дві години навіть попри те, що делегація має поліцейський супровід. Київські водії сигнал поліцейських машин просто ігнорують, як, до речі, і «швидких». Кілька разів до офіційної колони в супроводі поліції безцеремонно вклинювалися машини, в одну з них автобус ледь не в’їхав.

«Не уявляю, щоб на Європейському бульварі якийсь чех вліз в урядовий кортеж, що їде з летовища», – прокоментував хтось із чеських колег чи то нехтування порядком київських водіїв, чи то неспроможність української поліції його встановити.

Тож відвідання міністром могил чеських воїнів з армії Людвіка Свободи, що загинули під час звільнення Києва у Другій Світовій війні, пройшло без участі преси – вона просто не доїхала.

                   1914
Пам’ятна дошка на згадку про чеських добровольців, що складали присягу на Софійському майдані на вірність своїй майбутній державі у 1914 році


Наступні пам’ятки – на Софійській та Михайлівській площах. Біля Софійської дзвіниці – дошка в пам’ять про перші добровольчі батальйони, що формувалися у Києві в 1914 році. З них потім за підтримки уряду УНР складалося військо Чехословаччини. До дошки міністр покладає квіти, назад пробирається вже через півметрові кучугури снігу.

Щоб покласти квіти до дошки, пробиратися довелося крізь кучугури

Навпроти, біля Михайлівського собору оглядає фотографії інших добровольців та бійців за незалежність, цього разу України. У 2014 вони вступили в бій, який їхні предки програли 100 років тому, а чехам вдалося виграти. У короткій дистанції в кількасот метрів – символізм цілої епохи.

В очікуванні на українського колегу, Томаш Петржічек заходить і до Михайлівського собору, де йому розповідають історію і того давнього, що витримав Батиєві орди, але не пережив сталінського терору, і цього, вже нового, що прихистив майданівців та став символом духовного відродження України.

Разом із міністром до стіни пам’яті підходять посли. Зліва – посол України в Чехії Євген Перебийніс, у центрі – посол Чехії в Україні Радек Матула

Разом із Павлом Клімкіним покладають квіти до пам’ятного знаку жертвам Голодомору. І тут знову стають відчутнішими українсько-чеські історичні зв’язки. Саме слово «голодомор» походить із чеської. Українська уенерівська еміграція першою почала бити на сполох і повідомляти про те, що відбувалося на батьківщині у 1932-33 роках, і слово, яким вони назвали жахи сталінського терору голодом, вони знайшли у близькій слов’янській мові – hladomor.

Будинок Міністерства закордонних справ, колишній осідок Комуністичної партії УРСР, зустрів негостинно. Чекаючи, поки закінчаться переговори міністрів, журналісти мало не позамерзали в холодному приміщенні прес-центру, щоразу щулячись від холоду, коли відкривалися вхідні двері та залу обдувало морозне повітря.

Мороз не зіпсував теплої зустрічі

Натомість міністри, коли зайняли свої місця біля мікрофонів, буквально випромінювали тепло від проведеної зустрічі. Господар зустрічі Павло Клімкін подякував чеській стороні за підтримку України, за інтерес до проблем Донбасу, за бажання його відвідати, адже багато українських політиків, на відміну від європейських, там не бувають, зауважив український міністр. Окремо Павло Клімкін подякував «за принципову позицію» чеських органів влади, які відреагували на «спроби маніпуляцій» та відкриття так званого «представництва «ДНР» у місті Острава.

       -
Томаш Петржічек, чеський міністр закордонних справ на прес-конференції з українським колегою Павлом Клімкіним

«Є рішення усіх судів про його закриття. Зараз відбуваються судові слухання щодо тих чеських громадян, які воювали на російській стороні на Донбасі. В цьому сенсі я вважаю, що це є наш спільний виклик, для української та чеської безпеки. І над цим ми маємо працювати разом», – наголосив український міністр.

Чеська республіка надає гуманітарну допомогу Україні, лікує українських бійців та біженців, фінансує психологічну реабілітацію дітей із враженого війною Донбасу, і за це український міністр висловив також особливу подяку.

Говорили і про зростання економічних зв’язків і про українських заробітчан, адже українська громада у Чехії вже стала найбільшою з-понад усіх національних меншин – майже 120 тисяч. А Чехія планує далі розширювати так званий Режим Україна, за яким до країни можуть приїхати ще 20 тисяч українських робітників. Українська сторона зацікавлена не лише у тому, щоб їхні умови праці і винагорода були на рівні з чеськими, але і в тому, щоб вони поверталися, наголосив український міністр. Хоча він і визнав, що тут вже м’яч на українському полі, і Україна має створити умови, щоб люди захотіли повертатися додому.

Історичні питання український міністр заторкнув першим. Він назвав «маніпуляціями Росії, або тих, хто йде в логіці Росії» представлення подій на Волині під час Другої світової війни «як конфлікт між українцями і чехами».

«Мені було особисто дуже боляче чути, коли трагедію у Малині у липні 1943 року, коли в результаті німецької каральної акції в одній церкві були спалені чехи, українці та поляки, намагаються представити як конфлікт між українцями і чехами», – сказав Павло Клімкін.

Про те, що «бандерівці в Малині винищили сотні чехів» в інтерв’ю чеському виданню Deník N говорив голова чеської компартії Войтєх Філіп, та сама ж чеська преса «виправила» його знання історії – з цим злочином нацистів «бандерівці» не мають нічого спільного.

В день приїзду в Україну чеського міністра докладніше про цю історію розповіли й українські історики. Базуючись на даних архівів, вони довели, що було все якраз навпаки – єдиною силою, яка намагалася захистити мирних мешканців села, були ті самі ненависні шефові чеських комуністів бандерівці.

Щоб уникнути подібних маніпуляцій на майбутнє, український міністр підтримав ідею чеського колеги про необхідність створити спільний форум, де б історики могли обговорювати історичні питання, базуючись на архівах, а не на стереотипах, витворених ще радянською пропагандою.

Павло Клімкін також передав чеському колезі дані з українських архівів про тих українців, яких радянська влада репресувала на території Чехословаччини, і сказав, що «ми і далі будемо дивитися на долі окремих людей». «Це – тільки початок», – наголосив Клімкін.

Згадав український міністр і про енергетичне партнерство Чехії та України, і про підтримку Чехії в боротьбі України проти «Північного потоку-2», який, за словами міністра, є «політично мотивованим і призначений для того, щоб маніпулювати європейською політикою».

Томаш Петржічек відповів у тому ж теплому дусі, що хоча Чехія не має спільних кордонів з Україною, та «все ж ми сприймаємо Україну, як свого сусіда». Він наголошував, що його тішать економічні успіхи України, те, що взаємовигідна торгівля зросла на 16% за останній рік і те, що Україна є одним з 20 найважливіших торгових партнерів України.

«Ми добре усвідомлюємо, що Україні доводиться воювати на двох фронтах – проти російської агресії на сході, а другий фронт – це проведення модернізації країни. Ці виклики взаємопов’язані, без соціальної модернізації та розвитку не виграти війну, і навпаки. І в тому Чеська Республіка простягає Україні руку допомоги», – наголосив Томаш Петржічек.

Він говорив і про те, що його країна намагається допомагати Україні в сфері освіти, охорони здоров’я, і особливо жителям регіонів, вражених війною. Особливо, сказав міністр, він чекає можливості поїхати на схід України, щоб на власні очі побачити її потреби.

Після брифінгу чеських журналістів цікавило, кого ж з представників чеської держави більше чують у Києві – уряд і Міністерство закордонних справ, чи президента Земана, який вважає, що з Кримом вже питання закрите.

На це міністр Клімкін відповів, що є «Чеська Республіка, яка є другом України», «є позиція країни, яка підтримує позицію ЄС, усі санкції Євросоюзу». «А щодо пана президента, то я готовий подискутувати з ним на основі фактів та міжнародного права стосовно всіх політичних питань», – наголосив Павло Клімкін, додавши, що зробить це під час найближчого візиту до Чехії.

Чеському міністрові довелося знову відповідати про «бандерівців». Але і тут він сказав, що історією займуться фахівці на запропонованому форумі. Цікаво, що фахівці в залі були – на прес-конференції були присутні і директор архіву СБУ Андрій Когут, і голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, але нагодою поговорити з керівником чеського МЗС скористалися лише одиниці. «Колег цікавить, що скаже чеський міністр, а не українські історики», – пояснив один із присутніх чеських коментаторів.

Зате Томаш Петржічек нагодою поговорити з українськими істориками скористався і дізнався від них, що спільна робота над дигіталізацією «чеської» частини українських архівів уже ведеться, і що дані про викрадення післявоєнного часу чи про події 1968 року стають доступнішими для чеських істориків.

Після переговорів у Міністерстві закордонних справ більшість чеських журналістів пішли відігріватися до готелю, тож на зустріч з віце-прем’єром із європейської та євроатлантичної інтеграції Іванною Клімпуш-Цинцадзе дісталося менше половини.

       -
Томаш Петржічек на бріфнгу разом з Іванною Клімпуш-Цинцадзе

Ця зустріч і брифінг були коротшими, бо попереду ще були відвідини Верховної Ради та запланована зустріч із президентом Петром Порошенком. Але підготовка до з’їзду, де Петро Порошенко мав повідомити про намір балотуватися вдруге, забрала весь час президента, тож зустріч скасували.

Натомість більше часу з’явилося на розмови у посольстві Чехії з представниками українських неурядових організацій.

А вони змалювали невтішну картину української дійсності – попри окремі успіхи, такі як запровадження антикорупційного законодавства чи нової поліції, модернізувати Україну, як про це мріяли під час Майдану, поки що не вдається. Система урядування залишилася старою, судова реформа провалена, напади на активістів та журналістів носять системний характер, робота суспільного телебачення заблокована браком фінансування, до виборів створюються десятки фейкових недержавних організацій із моніторингу, і лише спільний тиск реально працюючих недержавних організацій та західних урядів, що вимагають від влади реформ, допомагає змінювати країну.

В посольстві маємо 10 хвилин на коротке інтерв’ю для Радіо Свобода і вже чекає остання зустріч понеділка – вечеря з представниками кримських татар, яка також не додала позитивних тем. Мустафа Джемілєв та його соратники – визволені з російських в’язниць Ахтем Чийгоз та Ільмі Умеров розповіли про те, які порядки настали в окупованому Криму, і чому світ не має права закрити очі не лише на факт окупації, але і на постійні та грубі порушення прав людини на анексованому півострові.

Весь наступний день був присвячений Донбасу 

Усі вільні місця в чеському урядовому літаку зайняли українські урядовці

Вже в літаку міністр закордонних справ України, в прямому сенсі засукавши рукави, взявся пояснювати чеському колезі ситуацію на лінії зіткнення та на окупованих територіях.

Невдовзі вже троє міністрів – чеський, український і данський, – Андрес Самюельсон долучився в Дніпрі, – сіли в український військовий вертоліт, що доставив їх до Маріуполя.

Після початку російської агресії це місто враз стало найбільш віддаленою та ізольованою точкою на мапі України. Залізниця пролягає через окуповані території, тож з усіма об’їздами дорога туди з Києва ще донедавна займала 30 годин, автомобільні дороги досі розбиті від обстрілів, морський шлях після побудови Керченського моста повністю контролює Росія, і вона вирішує, кого впустити, а кого не впустити до Маріупольського порту.

Але рух людей, особливо з окупованих територій тут не припиняється. На пункті пропуску поблизу села Гнутове закордонним гостям повідомили, що близько 5 тисяч людей щодня переходять з окупованих територій і назад. Люди йдуть за пенсіями, за продуктами, за медичною допомогою. У Гнутовому на пункті пропуску можуть надати і першу медичну і гуманітарну допомогу, інколи просто нагодувати і зігріти. Але додаткові гроші потрібні для того, щоб збільшити пропускну спроможність та комфорт громадян – просто поставити достатньо туалетів, пояснюють представники військово-цивільної адміністрації.

Делегація з трьох міністрів на пропускному пункті Гнутове


Дорога до пункту пропуску, обставлена табличками з попередженнями про міни, окопи, які ще добре збереглися на самому переході і поблизу нього, люди, що зібралися в кількохстах метрів, чекаючи на від’їзд делегацій, щоб пройти на той бік – все це справило сильне враження на чеського міністра.

«Контактна лінія – це те, що людина з офісу не може зрозуміти, тут найбільше потерпають звичайні люди», – наголосив Томаш Петржічек, пояснюючи своє бажання особисто побачити ці сумні місця. Під час підходу до преси він нагадав, що чеська допомога Україні якраз і сконцентрована на тому, щоб полегшити життя старших людей – допомога місцевій лікарні, дітям, що постраждали від війни (на чеські гроші українські пластуни їх вивозять на табір до Карпат), і на розмінування ось цих мінних полів. З 2014 року Чехія виділила на гуманітарну допомогу Україні 8 мільйонів євро.

Томаш Петржічек дає інтерв’ю чеській пресі в Гнутовому

Дорога до Маріупольського порту з Гнутового пролягала через центр міста, яке справляло таке ж гнітюче враження. Єдині яскраві плями на тлі сірого і розбитого міста – передвиборчі плакати кандидатів у президенти – Петро Порошенко в камуфляжі, який каже, що сильна армія – запорука миру, інші кандидати навіть не розміщують свої фото – тільки гарні гасла в дусі «за все добре, проти всього поганого». З того, як виглядає місто, навіть не завжди можна розрізнити, де сліди війни, а де – десятиліття занедбаності. Лише кілька яскравих торгових центрів виривають з цієї пострадянської реальності та нагадують про існування якогось іншого, не радянського і не воєнного світу.

Проїжджаючи містом на максимальній швидкості, яку лише можуть витримати місцеві дороги, міжнародна делегація прибуває до Маріупольського порту. Поки заходять міністри та представники Європейського союзу, журналісти чекають у коридорі – єдиному місці, де ловиться WiFi.

Брифінг у будинку адміністрації Маріупольського порту

Брифінг розпочинає Павло Клімкін і без вступів, по-діловому передає слово керівнику порту Олександру Олійнику, який розповідає про величезні втрати, що їх несе порт із початку російської агресії, коли на Донбасі перестали працювати підприємства та відвантажувати свою продукцію.

Ми розуміємо, що Росія хоче використати блокаду, щоб викликати хаос у регіоні і дестабілізувати соціальну ситуацію
Олександр Олійник

«З 2014 року це – 200 мільйонів євро. А ще 10 мільйонів лише з квітня минулого року, коли Росія почала так звану інспекцію суден, що входять і виходять з порту. Ми розуміємо, що Росія хоче використати блокаду, щоб викликати хаос у регіоні і дестабілізувати соціальну ситуацію», – пояснює керівник порту.

Представники місцевої влади, яких у поспіху навіть забули представити, додали, що проблемою залишається транспортне сполучення, водопостачання до міста, яке йде через окуповані території. Місто одночасно втрачає людей через війну, але і приймає біженців – менш, ніж півмільйонний Маріуполь прийняв 60 тисяч людей, які втікали від війни.

Присутні маріупольці подякували за допомогу, яку вже надало європейське співтовариство (Євросоюз зараз надає 98% допомоги регіонові, а загальна сума склала 340 мільйонів євро), але просили більше грошей на будівництво дороги, залізниці, яка потрібна не лише для вантажів, але і для полегшення руху людей, а головне – не зменшувати тиску на Росію, щоб вона припинила блокаду Азовського моря.

ІНФОГРАФІКА НА ЦЮ ТЕМУ

Після брифінгу, де не було часу для запитань, делегації відправилися до порту. Він, здається, такий же заморожений, як і Азовське море, на якому він стоїть – величезні крани стоять без руху, жоден корабель не входить до порту і не залишає його.

Маріупольський порт у день візиту чеського міністра закордонних справ

Міністр Клімкін проводить європейських гостей на борт корабля морської охорони «Донбас». Охоронці морського кордону навіть не звертають увагу на численних гостей – очі постійно сканують безпекову ситуацію.

Поруч із військовим кораблем – буксир «Капітан Меркулов». Це судно – гордість Маріупольського порту. Збудоване спеціально для нього на судноверфі в Керчі, судно прибуло в порт під новий 2013 рік, майже за рік до початку війни. Тепер новісінький буксир посиленого арктичного класу, що легко ламає півметрову азовську кригу, стоїть без роботи.

Керівник порту Олександр Олійник запрошує міністрів піднятися на борт, більшість журналістів та супровід залишаються на березі. Включаються мотори, і буксир із легкістю прогулянкового катера мчить акваторією порту, незважаючи на кригу. Морозний вітер, здається, пронизує до кісток, у телефоні замерзає батарейка, але це не заважає данському міністрові Андерсу Самюелсону давати інтерв’ю на камеру своїх тележурналістів прямо з носу корабля.

Данський міністр Андерс Самюелсен дає інтерв’ю на буксирі «Капітан Меркулов»

А тим часом відомі чеські коментатори, які, на відміну від більшості репортерів, що поїхали разом з міністром, добре знайомі зі ситуацією в Україні, знайшли час для прямої розмови. Крізь вітер і гул моторів чую, що дискусія точиться про те, що Україна не мала того історичного шансу на незалежність, який отримала свого часу Чехія, що ступінь репресій був незрівнянно вищий в Україні, ніж чехи взагалі можуть собі уявити, і що країна потребує отримати цей шанс ще раз, і їй потрібно в цьому допомогти. Чую все те, про що ми вже роками дискутуємо з експертами, але ситуація не змінюється.

«У нас весь наратив про Україну, про цю війну обернений догори ногами», – розводить руками міністр.

Зійшовши з корабля, троє міністрів прямують до журналістів. Павло Клімкін ще раз наголошує – українських моряків, побратимів тих, із ким ми зараз тут, Росія має випустити і відкрити вільне судноплавство на Азові. Андерс Семюелсен говорить категорично: його країна вимагає звільнити українських моряків з російського полону, інакше – буде ініціювати нові санкції проти Росії. Томаш Петржічек ініціативу Данії обіцяє підтримати.

З порту делегації від’їжджають ледь не бігом – вертольоти літають лише у денний час, якщо не вилетимо зараз, ночувати залишимося у Маріуполі. Така перспектива підстебнула навіть найбільш замерзлих і найбільш повільних. Через місто автобуси делегації летіли так, що журналісти билися головою об стелю і неласкавим словом відгукувалися про побиті маріупольські дороги. В тому ж темпі забігли до вертольотів, і щойно остання людина вступила на борт, загули мотори і чотири машини піднялися у небо. Коли сідали в Дніпрі, сонця вже не було, але було відчуття, що, нарешті, сіли, що пощастило.

Журналісти сідають в українські військові вертольоти

В Дніпрі плани делегації знову змінюються – замість повертатися до Києва, вирішили летіти прямо до Праги. Чотири з половиною години польоту з затичками у вухах, бо немилосердно гудять мотори, і ця подорож завершиться. Бачу, що дехто з колег вже працює на автопілоті. Але міністр ще цілком тримається. Підходжу з мікрофоном ще раз.

Запитую, як побачене в Україні можна переказати вдома, як пояснити чеському суспільству, чим йому загрожує російська агресія проти України, що за сотні кілометрів від чеських кордонів?

І чую те, чого досі від чеських політиків майже не чути – Україна має право на те, щоб обрати своє власне майбутнє, що «сфери впливу» є справою минулого, що міжнародного права треба дотримуватися, і «якщо це не так, то ми маємо піднести свій голос та чітко назвати речі своїми іменами».

Томаш Петржічек говорить прямо, ніби говорити правду і називати речі своїми іменами в політиці – найзвичайніша в світі річ.

«На наступній зустрічі представників влади, де буде обговорюватися і питання України, я хочу поінформувати їх про те, що я дізнався і побачив тут, в Україні, в Маріуполі», – обіцяє він. Санкції щодо Росії мають продовжуватися, бо немає поступу у виконанні Мінських угод, конфлікт заморожується, а «ми не повинні допустити, щоб в Європі створився ще один заморожений конфлікт».

Прощаємося в аеропорту Праги, домовляємося про наступну зустріч. Одним оком помічаю автора книжки, яку в польоті читав міністр – Світлана Алексієвич. «Правильні книжки читає», – підбадьорює один із колег, – «значить, надія є».

Вже наступного дня в новинах з’являється повідомлення: зустріч найвищих керівників країни відбулася, міністр Петржічек доповів про свою поїздку до України. У спільній заяві уряду, керівників парламенту та президента мовиться, що Чеська Республіка поділяє ставлення НАТО і Євросоюзу до Росії, включно з оцінкою подій в Азовському морі. Міністр закордонних справ Томаш Петржічек таким чином захистив офіційну позицію чеської зовнішньої політики перед президентом, хоч і не змінив його поглядів. Допомогло також і те, що суперечку щодо Китаю вдалося владнати.

Тож до справжньої відлиги у чеській політиці щодо України, можливо, ще далеко, але крига почала скресати.

Головне фото: Чеський міністр закордонних справ Томаш Петржічек на борту корабля в Азовському морі, 29 січня, 2019

Джерело: Радіо Свобода

Автор: Марія Щур



Коментарі

0 коментарів