Учасники: 0 учасник(и)

Поділились ?

0

Кліки ?

0

Вірусний Ліфт ?

0%

User's Tags

Інші Статті

  • 03 Лип 2017
     Цими днями Чехія відзначає два державні свята: 5 липня – День святих Кирила і Мефодія та 6 липня – День спалення майстра Яна Гуса. Творців слов’янської абетки - братів Кирила та Мефодія, - за правом називають Першовчителями та апостолами, адже вони не тільки поклали початок слов’янській писемності, а й активно сприяли розвитку та поширенню християнства, за що, як православна, так католицька церкви, зарахували їх до лику святих. Ян Гус – мислитель та філософ, один із перших реформаторів католицької церкви, який за свої релігійні проповіді та погляди був заживо спалений на вогнищі. Між іншим, його подвигам присвячена поема Тараса Шевченка «Єретик». Гус активно критикував тодішні звичаї Католицької церкви, та керувався засадами виключно християнської віри. Його страта стала причиною заворушень на чеських землях, які згодом переросли у запеклі та спустошливі гуситські війни, та й і нині чехи вважають Яна Гуса своїм національним героєм. І тут ми стикаємося з великим парадоксом – нація, яка виводить такі релігійні свята на рівень державних, є найбільш атеїстичною нацією сучасної Європи. Тож давайте поговоримо про чеську безбожність і рай на землі.    Про питання релігії  Отже за часткою атеїстів Чеська Республіка займає перше місце в Європі. Ймовірною причиною може бути, до прикладу, націоналістичний рух 19-го і 20-го століть, коли католицизм вважався релігією, нав’язаною австрійськими загарбниками, а гуситському протестантизму так і не вдалося здобути масову кількість послідовників. Варто відзначити і комуністичне минуле країни, коли між 1948 та 1989 роками, як і в решті східної Європи, активно гнобилися всі релігії та натяки на християнство. Так чи інакше, віруючими вважає себе нині лише близько 30% мешканців Чеської Республіки, і  більшість із них походить із регіонів Моравії та Сілезії. Попри те, що у Празі красується чимало величних храмів, які є історичним мистецьким надбанням, чеська столицята регіон Чехи – території, в основному, атеїстичні.    А зараз кілька статистичних даних для відтворення повної картини: найближчі  чеські сусіди та побратими – словаки - наводять цифру 77% віруючих, ще одні сусіди - поляки – взагалі визнані найбільш релігійною нацією Центральної Європи із 87% католиків. Половина чехів стверджує, що ніколи не брала участі у якомусь релігійному обряді (наприклад, богослужбі), і лише 7% відвідує богослужбу регулярно. Лише приблизно ¼ чеських мешканців висловила бажання, щоб церемонія її поховання мала релігійні елементи. Вінчання у церкві вважає потрібною процедурою приблизно 20% чехів. А третина мешканців Чеської Республіки переконана, що шукати відповіді на життєві проблеми в релігії чи в духовних науках – марна трата дорогоцінного часу.  Питання чеської безбожності та національного менталітету вже багато років досліджує польський письменник та журналіст  Маріуш Щиґел (Mariusz Szczygiel). Його називають послом «чеськості» у Польщі та особистим психоаналітиком чеського народу. Він регулярно публікує роздуми і репортажі про «свій улюблений народ», як він сам його називає, та написав дві книги на чеську тематику. Одна з них - «Ґоттленд» («Gottland») - неординарно описує чеські історичні перипетії останнього століття, за що стала бестселером та європейською книгою 2009-го року. Основне питання другої книги Щиґела «Зроби собі рай» («Zrób sobie raj!») звучить наступним чином - «А як вам, чехам, живеться без Бога?».  «Для багатьох чехів атеїзм такий же природній, як і те, що хтось блондин. Вони народжуються і не вірять» - пояснює Щиґел. «Для мене і моїх читачів це дуже цікаво. Польські католики (певно, як і більшість віруючих взагалі ) вважають, що атеїст – людина погана. Йому бракує моральності, адже він не живе релігійними засадами і принципами. Тому ми часто запитуємо себе: як чехи можуть бути щасливими і не потребувати для цього Бога? Чи можливо бути чесним без Бога? Чому вони не бояться життя без Бога? Але європейські соціологічні дослідження свідчать про те, що невіруючі чехи керуються тими ж цінностями, що й віруючі поляки. Наприклад, виховуючи своїх дітей, вони так само вчать їх щирості, солідарності з іншими, приятелюванню. Вони кажуть своїм дітям, що не можна красти і вбивати тощо». Іншими словами, поняття «антирелігійний» та «антиморальний» не йдуть для Щиґела пліч-о-пліч.    Папа Бенедикт XVI. зауважував, що атеїзм може серйозно зашкодити Чехії. Подібно говорив про неї і перший чеський президент Вацлав Гавел: «Ми живемо у першій атеїстичній цивілізації. Тобто в цивілізації, яка втратила відношення до нескінченного та вічного. Тому в ній завжди переважає тимчасовий зиск над зиском довгостроковим. Важливо те, чи якась інвестиція окупиться через 10-15 років, а менш важливо, як це позначиться на життях наших потомків через років сто». Маріуш у цьому відношенні каже: «Я б погодився з Гавлом, якби не одна деталь: католицька цивілізація також думає передусім про тимчасовий зиск та комфорт. Чехи в атеїстичній Празі масово і відповідально сортують відходи. Ми в католицькій Варшаві маємо з цим проблеми, а католицький Рим не сортує взагалі».    Певний час пан Щиґел досліджував процедуру кремації у Чехії.  «Чому така кількість чеських родин не забирає після спалення своїх рідних? Третиною урн ніхто не цікавиться, ніхто до них не зголошується. Що сталося у вас з любов’ю? Той, хто не забирає своїх покійних батька чи маму, не любить їх? Певно любить, але, можливо, не хоче ще раз страждати, знову взявши їхній попіл у руки. Можливо він тікає від неприємних відчуттів. А можливо, йому все байдуже. Він просто не вірить у посмертне життя і не цікавиться, що робиться із залишками його рідних згодом». Про національний менталітет  «Вони «безхребетні»»- каже про чехів один мій знайомий українець - «прийшли німці – підтримали німців, у 68-му прийшли комуністи – встановили у Празі найбільший у світі пам’ятник Сталінові.  Призвичаяться будь-кому!». Однак, на мою думку, таку модель поведінки можна називати безхребетністю, а можна, наприклад, національною гнучкістю. Власне, така позиція презентується і в одному з найбільш відомих чеських літературних творів «Пригоди бравого вояка Швейка». Мета Швейка – пережити, і пережити будь-яким чином. Такий образ глибоко закорінений у свідомості чехів, тому вони не захоплюються героїзмом та кровопролиттям заради нього. Вони вважають, що за несприятливих умов, така мала нація як вони, повинна не бунтувати, а призвичаїтись сильнішим.  Про національний менталітет свого улюбленого народу Маріуш Щиґел каже:  «чехи мають у собі багато самоіронії і не знають жодних табу. Вони часто сміються самі над собою і абсолютно не бояться Бога. Чехи не знають пафосу, він цілком відсутній. Вони радо зрощують у собі міщанські властивості, а культуру використовують як антидепресант». Самоіронію і відсутність табу Щиґел підтверджує таким прикладом: «У центрі Праги стоїть статуя скульптора Давида Черного. Дві бронзові фігури чоловіків справляють малу нужду на карту Чеської Республіки (віз. фото). Натовпи людей ходять на це дивитися! У Польщі щось подібне було б абсолютно неможливим. Автор скульптури і власник ділянки стояли б перед судом, і були б покарані, народ почувався б ображеним та ігнорував би статую. А чехи з радістю споглядають це і цілком задоволені. Їх нічого не виведе з рівноваги. Чеський літературний історик та критик Войтєх Їрат сказав «Малий чеський чоловічок до пафосу або ще не доріс, або вже переріс, і дивиться на нього згори». Про рай на землі  Якщо продовжити говорити про складові чеського національного характеру, не можна оминути такий фактор, як відчуття «погоди» - тобто власного комфорту, затишку та рівноваги. Зазвичай, ви рідко побачите чеську жінку на незручних підборах, чи чоловіка, який у поті чола працює більше, аніж, відведених законом, 8 робочих годин. Чехи – нація, яка віддає перевагу практичності та розміреному, урівноваженому стилю життя. Вони воліють не просто жити, а жити носолоджуючись. Така життєва позиція - це створювання щоденного міні-раю на землі. Блискуче змальовує це Маріуш Щиґел на прикладі чеського гімну. Він звертає увагу на те, що більшість європейських гімнів з героїчним пафосом закликає своїх громадян до великих поривів та звершень. Згадаймо, наприклад, нашу українську самовідданість – «душу й тіло ми положим за нашу свободу!». Чехам же абсолютно достатньо у головному музичному творі країни констатувати: «Де дім мій, Де дім мій? Вода шепотить по лугах, Бори шумлять по скелях, У садочку сяють квіти, Земний рай то на погляд! І це є красива земля, Земля чеська, дім мій...»   Польський письменник повертається до Бога і в цьому контексті. Він пояснює, що у віруючої людини два життя – земне і вічне. За законами віри, раю людина може досягти лише після смерті, а у цьому житті повинна його заслужити. Чехи ж створюють собі рай тут, на землі, тому що переконані, що мають тільки одне життя, і мусять використати його по максимуму. Вони майже завжди задоволені тим місцем і роллю, які відведені їм у цьому світі саме тут і саме зараз. Чого не скажеш про нашу українську людину, яка завжди бажає чогось кращого і більшого, тому стиснувши зуби, століттями демонструє свою завзятість, упертість, надмірну самовідданість та трудоголізм.  Сперечатися про національні позиції, як і про смаки - справа марна. Бо ж кожному своє. Тому питання «що більш правильно?» - чекати  на майбутні дивіденди, чи жити сьогодні і не думати про завтра - залишається риторичним... ОКСАНА МОЙСЕНЮК, для UAPORTAL.CZ 
    1848 Опубліковано Оксана Мойсенюк
  • 18 Вер 2017
    Дерев’яні рахівниці у крамницях, «Мерседеси» поряд з кінськими возами, високі підбори чарівних закарпаток на розбитих дорогах, черги на кордоні та «австрійська» краса закарпатських гір. Що ще вразило чехів на колишній Підкарпатській Русі?    У серпні закарпатська земля приймала незвичну для себе подію – міжнародний семінар східного бойового мистецтва Він Чун Куен Пай, чи іншими словами одного із різновидів Кунг-Фу. Сюди з’їхалося зо п’ять  десятків його прихильників з Чехії, Угорщини, Білорусі та різних куточків України.  А все тому, що її організатор – майстер четвертого дану, Президент Європейської Асоціації Він Чун Куен Пай, професійний тренер та інструктор Олександр Зубарєв, -  вихідець із Виноградівського району.  Олександр уже більше восьми років мешкає у Празі, заснував тут «Європейську асоціацію традиційних бойових мистецтв» та проводить регулярні тренування для всіх охочих. Однак коли постало питання про місце проведення літнього заходу, його вибір був очевидним. «Оскільки на цей семінар приїхали учасники з чотирьох країн, потрібно було обрати таке місце, куди було б зручно добратися усім. Закарпаття лежить у центрі Європи, тому це прекрасна геолокація. Ми везли сюди також групу чехів, які тренуються у мене в Празі, і до України приїхали вперше, тому хотілось показати їм якусь цікаву її частину. Тут, звичайно ж, дуже хороші і кліматичні умови, тож  учасники можуть не тільки потренуватися, але й добре відпочити» - пояснює Олександр.  Атестаційні семінари такого ґатунку проводяться, передусім, для того, щоб прихильники Він Чун могли з’їхатися, обмінятися інформацією та підвищити свій кваліфікаційний рівень. Оскільки це бойове мистецтво набирає популярності, на заході було чимало початківців, які тільки освоюють та поринають у нього. На противагу їм була представлена і когорта тих, які тренуються вже декілька років, тому на семінарі вони намагалися скласти іспит та здобути новий ступінь дану та колір поясу. Більш детально розповів про це Президент Міжнародної федерації традиційних бойових мистецтв, Патріарх школи, майстер десятого дану Ігор Асташев, який приймав екзамени та під наглядом якого проходив увесь семінар. «На процес здобуття поясів і данів Він Чуну можна дивитися із фізичної та філософської точок зору. На початку стоять чорні пояси. Чорний – це пітьма, незнання, людина шукає провидіння і взялася за свою фізичну активність. Далі йде синій пояс, який символізує світанок. Тобто учень вже бачить певні зміни у собі та у світі навколо. Жовтий пояс – це символ сонця у зеніті, коли адепт вже розуміє, що йому потрібно і куди він іде, але його ще чекає сумлінна робота над собою, адже він наче на половині дороги. Якщо воїн здобув червоний пояс, це означає, що у нього за спиною декілька років важких витривалісних тренувань, а отже і багато досвіду. І нарешті білий пояс – це символ мудрості та космосу. Тут можна уявити собі старезного мудреця із білою бородою, який зрозумів справжній сенс життя, і може поділитися накопиченим досвідом. ... Відома легенда розповідає, що шаолінські монахи нарахували сто вісім людських вад та недоліків. Тому хлопці і дівчата, які здають екзамен на вищий пояс, повторюють кожну вправу сто вісім разів. По-перше, так ми перевіряємо їх фізичну підготовку, по-друге, це символізує відпрацювання і позбавлення від цих ста восьми гріхів і вад».    Якщо явище Він Чуну потрібно було б охарактеризувати одним словом, це була б, напевно, «комплексність», адже це бойове мистецтво поєднує у собі фізичний, духовний та бойовий аспекти. Саме тому ним можуть займатися не лише чоловіки усіх вікових категорій, але й жінки та діти.   Під час тренування на перше місце ставиться здоров’я людини та робота з її фізичним тілом. Наступний крок веде до розуміння духовності та внутрішнього світу учня, адже Він Чун несе в собі протест проти злу та вчить добру. Вихованці розвивають не лише м’язи та фізичну силу, але й осилюють морально-етичні норми, такі як толерантність, вихованість, вдячність чи повага до партнера. І аж тоді можна переходити до прикладнго аспекту, коли послідовник цього мистецтва зустрічається в імпровізованому бої із суперником.  Значна увага приділяється на тренуваннях практикам Дзен та Цигун. Завдяки медитації Дзен можна призупинитись після бурхливого життєвого ритму, а Цигун – система дихальних вправ, в основі якого лежить дихання – націлена на пропрацювання та зміцнення певних груп м'язів, частини тіла або органу.  Враженнями від тренувань ділиться, наприклад, власник фірми-перевізника REGABUS Євген Реґа, який не тільки практикується у цьому мистецтві, але й мав пряме відношення до семінару. «Я займаюся Він Чун десь рік і три місяці, і за цей час спостерігаю у собі дуже позитивні зміни: відчуваю прилив енергії, вітальність, мої м’язи і думки в тонусі, не турбують болі і ниття в тілі. Це допомагає мені, як в особистому житті, так при роботі. Я регулярно граю і гольф, тому після Він Чун мої рухи і удари більш пружні та точні. Я також дуже радий, що зміг посприяти і проведенню цієї акції, адже автобус нашої фірми-перевізника REGABUS привіз у Закарпаття усіх моїх колег із празької школи Він Чун».    Чехи були, безперечно, поважними учасниками семінару, адже на відміну від інших гостей, побували в Україні вперше. Тому організатори не тільки змушували їх, сумлінно відпрацьовувати усі практики та вправи, але й частували закарпатськими стравами і вином, та вивозили у визначні місця – в гори, на Водоспад Шипіт, Мукачівський замок чи Закарпатський музей народної архітектури та побуту в Ужгороді. Чеські відвідувачі запевняють, що Закарпаття справило на них неабияке враження. Передусім вони відзначають гостинність та привітність закарпатців, смачну кухню і неймовірну красу гірської місцевості. «Перші незвичні враження були вже на кордоні» - ділиться програміст Любош. «Адже ми вже трохи розпещені шенгенським простором, і перевірку паспортів востаннє проходили десь у шкільні роки під час поїздки у відпустку до Хорватії. Далі ми, звичайно ж, чули про якість українських доріг, але треба сказати, що реальність перевищила усі очікування. Думаю для певних водіїв на ці дороги потрібне було б окреме водійське посвідчення. (сміється). Один із найцікавіших для мене контрастів – розкішні авто типу Мерседесів і Порше поряд з кінськими возами. Не зовсім типове явище для Європи».  А от п’ятдесятирічна Лібуше розповідає, що часто гуляла з подругою сільською місцевістю, де її найбільше вразила скромність та порядність селян і те, з якою ретельністю та старанністю оброблені їхні поля і городи. Не зважаючи на певну бідність, люди здалися їй набагато щасливішими та життєрадіснішими, ніж більшість забезпечених чехів.   «Мукачево та Ужгород виглядали більш охайними та чистими, ніж, наприклад, міста на сході Словаччини» - каже Якуб. «А от дерев’яні рахівниці у крамницях – це справжня раритетна знахідка! Але це круто! Це означає, що люди розумні, вміють думати самі, а не використовують «мозок» сучасної техніки та машин. Музей архітектури та побуту дуже схожий на  чеський музей у Рожнові на Валашську, і по-моєму, це свідчить про те, що наші культури все-таки подібні. Мене, звісно ж, вразила природа Закарпаття! Вона нагадує мені австрійські Альпи,  і я вважаю, що у майбутньому Україна буде дуже привабливою для Заходу з точки зору природи, землі та поновлюваних джерел енергії».  Празька школа Він Чун на чолі з майстром та тренером Олександром Зубарєвим повернулася до Чехії з новими враженнями, силами та завзятістю до тренувань. Ви також можете приєднатися до неї, і потренуватися у спортзалі на Карловій площі (Karlovo náměstí) разом з міжнародною командою українців, чехів, словаків, росіян та інших національностей. Більше інформації за номером +420 775 788 667. Займайтеся та будьте здоровими! Автор: Оксана Мойсенюк для UAPORTAl.CZ     
    1028 Опубліковано Оксана Мойсенюк
Колонка редакції 458 переглядів Nov 01, 2017
Лідер гурту Vivienne Mort: «Музиці потрібні слухачі, інакше вона зникне"

 Самобутній інді-рок гурт «Vivienne Mort» зібрав у суботу на своєму концерті у Празі поціновувачів якісної сучасної музики. Захід відбувся у музичному клубі «Футурум» з ініціативи Української Європейської Перспективи та UAPORTAL.CZі мав скоріше «камерний» характер. Тому цифра у майже двісті пятдесят глядачів потішила як організаторів, так учасників гурту. Українсько-чеська публіка на льоту підхоплювала усі композиції та неслася у емоційному музичному потоці із володарями сцени. А після концерту я поспілкувалася із солісткою і лідером «Vivienne Mort» Даніелою Заюшкіною про їхню творчість у мінорі, Прагу та сьогоденний музичний український ринок.    

ПРАЗЬКИЙ КОНЦЕРТ І ЗАКОРДОННІ УКРАЇНЦІ

- Дано, дякуючи празькій публіці, ви сказали, що вона для вас дуже цінна. У чому полягає ця основна цінність?

- Прихід людей на концерт завжди для мене багато означає. Я дивлюся по собі - для походу на концерт мені потрібно бажання і рішення. Вони обрали нас і виділили цілий вечір, щоб провести його з нами і нашими піснями. Ми з хлопцями обговорювали концерт і виявилося, що для всіх нас спочатку було незвично чути, як наші пісні співаються так далеко від дому. Ми не знали, що пісня долітає так далеко і не чекали такої сильної віддачі. Люди прийшли слухати музику, це класно. Бо якщо її не слухати, вона зникне. Музиці потрібні слухачі.

- Де ще за кордоном вам доводилося виступати, і чи відрізняються між собою різні публіки у різних країнах?

- Тричі їздили до Польщі. Публіка скрізь різна, але вона завжди залежить від артиста. І тому відрізняються між собою скоріше самі концерти. Концерт створює дуже багато факторів. Вдома простіше контролювати технічну підготовку залу, на фестивалях не проконтролюєш погоду. Як це не прикро, ще один з факторів, наприклад - мій настрій, який одразу з різних боків демонструє рівень мого професіоналізму. Часом я не можу відключитися від якогось свого нав'язливого стану, попереднього наповнення, не придатного для виступу. Як мінімум, так можна підвести людей, які покладають надії на цей вечір. Глобально - доки ти не розберешся з собою, тобі нічого сказати людям, окрім того, що ти зараз знаходишся в пошуку. Друга сторона «переговорів» – публіка, – у нас хороша завжди! Люди зазвичай дуже чуйні та емоційні, чекають на щось хороше. Навіть якщо на фестивалі перед нами виступав грайнд-кор і "розбаламутив народ", я з першої пісні повинна включити своє кіно, проектор тепер мій. Кожен артист – диригент своєї публіки. Як її налаштуєш, так вона і звучить. 

- Яке враження справила на вас Прага? Що відвезете звідси додому?

- Празькі пейзажі - це як якийсь крем для очей. Навіть фізично відчуваєш, наскільки приємно дивитися на всі ці акварелі і помпезні архітектурні композиції. 

Після подорожей в красиві міста, починаю ставитися уважніше до того, як виглядає середовище, в якому живу. Хочу, щоб в нас теж було чисто і без зайвих речей. В нас дуже красиві міста, але важко побачити красу Одеси, коли вона обклеєна рекламними банерами, як холодильник в старій квартирі. Я не політик і не знаю, як це змінити. Просто згадала після Праги, що мене це непокоїть. Поки що це привід для фрустрації, але я завжди відгукнуся на ефективні методи боротьби за зміни. 

З речей купила собі магніт з Францом Кафкою, олівці, блокноти і тарілочку.

- Перебуваючи у Празі, можливо і раніше, ви спілкувалися із "закордонними" українцями... Як ви ставитеся до людей, які з тих чи інших причин, залишають територію України, і їдуть жити за кордон?

- Хто б що не казав, для більшості людей важлива у житті гармонія. Ми всі за те, щоб почуватися добре, навіть коли не зізнаємося собі в цьому. Для оточуючих не важливо те, що ми робимо для них. Для них важливіше, як вони почуваються поряд з нами, яку енергію ми випромінюємо. Якщо комусь для того, щоб почуватися краще, потрібно виїхати, і вони відчувають, що так їхнє життя стане більш гармонійним, то для чого лишатися? Якщо їм буде краще, то й усім оточуючим буде краще.

Але не знаю, чи я колись переїду в іншу країну. Здається, мені буде недостатньо спілкування і реалізації. Мені підходить жити в Києві і подорожувати.

- Про вас відомо, і це засвідчує, наприклад, відеокліп на пісню «Пташечка», що ви доволі співзвучна із культурою та філософією Індії. Що близьке вам у менталітеті індусів, і чим, на вашу думку, категорично відрізняються від них українці як нація?

- Ми більше поспішаємо, у нас більше амбіцій, нам важливо якось яскраво себе реалізовувати, підкреслювати свою вийнятковість. Індуси за таке переживають менше. Їх дуже багато, місця мало, доводиться рухатися більш синхронно. Можливо, вони частіше займаються саморефлексією. Можливо, ні, але в них можна повчитися спокою, терпляче ставитися  до людей, дозволяти іншому бути іншим, поважати особистий простір сусіда. Я, наприклад, зі свого боку, якщо зустріну когось, хто мені дуже подобається, то мушу час від часу пояснювати собі, що мій друг - це ще не моя власність і він мені не належить.  Ще індуси рідко бувають дратівливі. Впевнена, що в них той самий людський набір якостей, ніяких чудес, просто вони вміють себе опановувати, більше розуміють себе. Хотілося б, щоб нас з дитинства якось вчили пізнавати самих себе. Вдома або у школі. Мені нещодавно підказали, що цей предмет міг би називатися "саморефлексія». Де діти записували б свої думки: що відбулося зі мною за день, що мені подобалося, що ні, чому я посварився з сусідом по парті, чому на мене накричала вчителька, чому я потім плакав. Тоді нам легше буде у процесі життя лишатися на одинці з собою, розмовляти з собою, розуміти свої страхи і свої бар’єри, і що важливіше – свої бажання. Тому що життя не таке довге, і глибоко в середині себе ми обов'язково чогось сміливо бажаємо, але зустрічаємося із труднощами і страхами, і тоді ці бажання відходять на другий план, і починається просто існування, перехід з дня у день через ніч.

 

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА СЦЕНА

- Розкажіть, будь ласка, про своє ставлення до закону про мовні квоти на українському радіо- та телепросторі.  

- Кажуть, стало більше української музики на радіо і телебаченні. Не маю підтверджень. Знаєте, коли справа стосується музики, то я не є «за» різного роду заборони. Мені здається, що музика – це одне з небагатьох явищ, яке, навпаки, дає свободу. В музиці можна робити, що хочеш, і вигадувати, що хочеш, це поле для творчості, польоту фантазії, вона не дає нам закам’яніти, зануритися в побут. Історично склалося, що в нас двомовна країна. Мені не хотілося б, щоб талановиті музиканти, які класно пишуть тексти російською, починали писати такі собі тексти українською, щоб попасти на радіо. А музикантам по природі потрібна увага, і через квоти вони це вже роблять.

- Як ви в загальному оцінюєте сучасну українську музику і сцену?  

- Вона стрімко розвивається. Музиканти багато працюють. 

Також радісно, що окрім феномену Олега Винника, хранителя традицій радянської естради, в нас є артисти, які цікавляться західною музикою, а деякі взагалі в свою творчість вкладають багато свого власного досвіду і самих себе, не намагаючись нічого цілеспрямовано запозичувати.

- Кого із своїх колег-виконвців ви вважаєте гідними представниками сьогоднішньої української сцени? Через кого нині звучить Україна?

 

- Якби я хотіла поставити іноземцям українську музику, щоб передати наші етнічні особливості, я б поставила «ДахуБраху», це ідеально для такої презентації: "Це найбільше схоже на Україну". Також «Один в каное». В Ірин голос (солістка гурту «Один в каное» Ірина Швайдак – прим. редакції) вкладено емоційний інтелект, тому не обов’язково знати українську і розуміти, про що вона співає, щоб відчути цю творчість. Для української музики історично багато значать «ВВ» та "Океан Ельзи". 

 

ТВОРЧІСТЬ VIVIENNE MORT

- З ким, передусім, співзвучна ваша музика? Як ви бачите своїх слухачів? Які вони?

- Дуже дивні люди. Я не знаю, звідки вони взялися і чому це роблять. Але у них у всіх є спільне - якась беззахисна доброта. Можливо, на час концерту, але вони стають довірливими, і потім підходять і різними способами стараються дізнатися - "а ти чесно така?" Хочуть, щоб завжди була Пташечка, втілення тендітної доброти. І я стараюся показати, що ми з ними не хороші і не погані. Ми в нулі і перед нами вибір. Хочеш - старайся бути хорошим, хочеш - будь підлим, щоб бути злим і підлим - тут взагалі, ніяких перешкод.

Одне ясно: між мною і слухачами - зв'язок.

- Яку високу мету несе в собі творчості VIVIENNE MORT? І чому вона у мінорі?

- Мені складно говорити про творчість. В момент написання я мало що усвідомлюю. Але знаю, що в мінорі мені більше вдається. Так я відчуваю. 

Думаю про мету своєї творчості і навіщо вона мені. Мабуть, це те місце, де я найкраще можу проявити свої здібності. Ще до написання пісень мені подобалося бачити красу. Я не знаю, чи приношу користь людям. Можна сказати, що я створюю свою хмару і затягую в неї інших. 

- А як щодо культури, літератури, мистецтва? Хто є вашими натхненниками? Які книги читає Даніела Заюшкіна? Фільми яких режисерів дивиться?

- Останнім часом дивилася Андрія Звягінцева, Сергія Лобана, Юрія Бикова, планую ще трохи подивитися Сокурова, Кончаловського, все, що не бачила Лунгіна, в кінці заполірую Братом-2 і чао. Для цього можна навіть зняти квартиру на Борщагівці з видом на осінню електростанцію. Коли мене будуть провідувати в реанімації, я попрошу записати на флешку фільми з Луі де Фюнесом, всі серії "Поліцейської академії" і пригоди Містера Біна. 

Читаю зараз збірку п'єс і розповідей Дмитра Ліпскерова, раджу тим, кому подобаються твори Милорада Павича і Набокова.

Оксана Мойсенюк для UAPORTAL.CZ

Автор фото - Tomáš Kozel 



0 коментарів