Практично кожному українцю в Чехії рано чи пізно знадобляться послуги офіційного перекладу. Як і в більшості країн світу, офіційні установи ЧР приймають до розгляду документи тільки державною (чеською) мовою – єдиний виняток законом передбачено для словацької мови. Якщо ж треба подати документи, видані в оригіналі іноземною мовою, такі документи повинні бути забезпечені офіційним перекладом (ще зустрічаються назви «посвідчений», «завірений» та «судовий» – суть від цього не міняється). Найчастіше перекладають документи цивільного стану (свідоцтва про народження, шлюб та смерть), про освіту (атестати, свідоцтва, дипломи та додатки до них), довіреності, заяви, довідки про несудимість, водійські посвідчення, витяги з державних реєстрів, медичні довідки – і це далеко не повний перелік. Про те, як діяти, коли від вас вимагають офіційний переклад, розповідає ця стаття. На відміну від України, де переклади робляться перекладачами, але посвідчуються нотаріусами або бюро перекладів, у Чехії повноваження посвідчувати переклади належить самим перекладачам. Таких офіційних перекладачів називають «судовими» або «присяжними» (soudní tlumočník). Судові перекладачі призначаються на посаду крайовим судом за місцем свого проживання. Бажаючі отримати статус судового перекладача повинні підтвердити в суді володіння відповідною мовою на професійному рівні, а також стаж перекладацької роботи (детальніше ця проблематика в даній статті не розглядається). Судові перекладачі мають статус осіб з самостійними доходами, що не вважаються підприємцями та діяльність яких регулюється особливими нормативно-правовими актами. Це означає, що вони самостійно вступають у договірні відносини з клієнтами, – зокрема, мають право самі встановлювати тарифи. І на відміну від перекладів для державних органів, де максимальні ціни визначаються Розпорядженням уряду № 37/1967 на виконання Закону «Про експертів та перекладачів» (350 чеських крон за нормосторінку письмового або годину усного перекладу), при відносинах з підприємствами та фізичними особами ніяких обмежень немає – все залежить лише від кон’юнктури ринку. Кожен крайовий суд веде свій реєстр перекладачів. Якщо вам потрібен судовий перекладач, найпростіше його знайти на офіційному сервері чеської юстиції Justice.cz, де зведено реєстри всіх крайових судів (включаючи Празький міський суд, за статусом прирівняний до крайових). Скориставшись формою пошуку, можна знайти перекладача конкретної мови в конкретному краї (форма включає також необов’язкову опцію «Спеціалізація»). Загалом у Чехії зареєстровано 147 перекладачів української мови, майже в усіх водночас значиться також російська мова (це може виявитись важливим при перекладі мішаних українсько-російських документів – судовий перекладач не вправі перекладати з мови, не наведеної в його офіційному декреті про призначення). Натиснувши на посилання з іменем конкретного перекладача, бачимо його стаціонарний та мобільний телефон, електронну та поштову адресу, а також місце роботи (обов’язкова опція – принаймні один номер телефону). Роздрукований список перекладачів з контактними даними можна отримати також безпосередньо в реєстратурі (podatelna) відповідного суду, де за це справляється збір 50 крон. Крім того, офіційні переклади документів пропонує більшість бюро перекладів (agentury). Проте звертатися до них не варто. Справа в тому, що бюро (та будь-які інші юридичні особи) не мають повноважень офіційно посвідчувати переклади. Для надання клієнтам послуг згаданого характеру вони змушені звертатися до зареєстрованих судових перекладачів, виступаючи, по суті, лише посередниками. І, враховуючи те, що перекладачі, як правило, перекладають за однаковими тарифами як для кінцевих клієнтів, так і для бюро, переклади через бюро обходяться клієнтам значно дорожче. Наскільки – залежить від конкретного бюро (деякі з них виставляють клієнтам рахунки на суми, що вдвічі перевищують гонорар перекладача). Крім того, у перекладача часто виникає потреба звертатися до клієнта з питаннями та вимагати роз’яснень – через бюро це забезпечити неможливо, оскільки вони принципово не дають клієнтам контактні дані перекладачів, вважаючи їх своїм ноу-хау. Тому в будь-якому разі краще звертатися безпосередньо до перекладача та домовлятися з ним. Дещо про тарифні одиниці послуг перекладу. Якщо для усного перекладу ціна встановлюється погодинно, для письмових перекладів одиницею розрахунку є так звана «нормосторінка» (або «стандартна сторінка» – normostrana). Традиційно застосовувалася так звана «міжнародна» нормосторінка – 1 800 символів, включаючи пробіли (приблизно відповідає одній сторінці машинопису у форматі А4). Проте при комп’ютерному наборі такий спосіб підрахунку є значно необ’єктивним – якщо в документі багато порожніх пробілів або абзаців, усе це позначається на об’ємі тексту. Тому в останні роки дедалі більше перекладачів переходить на нову тарифну одиницю – «нормосторінку Європейського Союзу» – 1 500 символів без пробілів (це приблизно дорівнює «міжнародній» нормосторінці без зайвих пробілів – різниця не перевищує 3 %). Вартість перекладу розраховується за об’ємом тексту перекладу – тобто мовою, на яку перекладається документ. Тому не радимо одразу при замовленні намагатися з’ясувати у перекладача загальну вартість перекладу – така вартість залежить від об’єму готового перекладу, який перекладачу не може бути відомий, доки весь текст перекладу не набрано на комп’ютері. Єдина інформація, яку він у змозі на даному етапі надати – це тарифна ціна. А якщо вже перекладач погодиться на попереднє визначення вартості в договірному порядку, така вартість не може не бути значно завищеною. (Для довідки: чеська мова – менш «балакуча», ніж українська та російська, тому при перекладі з української на чеську об’єм тексту, як правило, зменшується в середньому на 15–20 %, а з російської на чеську – на 20–25 %.) При цьому краще дати перекладачу достатньо часу – термінові переклади (наприклад, на наступний день) та робота у вихідні дні, як правило, розцінюються за підвищеним тарифом. Закон вимагає, аби завірений переклад був міцно скріплений з оригіналом документу. Для цього, як правило, в обох документах робиться отвір діркопробивачем, після чого вони прошиваються триколірною ниткою кольорів чеського прапора, яка ззаду скріплюється печаткою перекладача (крім оригіналу та перекладу, комплект включає так званий «завірчий напис» (tlumočnická doložka), де наводиться ім’я перекладача, номер декрету про його призначення, суд, де його зареєстровано, а також посвідчується факт згоди перекладу з оригіналом). Тому, якщо вам необхідно перекласти документ, характер якого не є одноразовим та який шкода псувати прошиванням (наприклад, свідоцтво про народження, диплом тощо), радимо оформити засвідчену копію такого документа та дати її перекладачеві, який скріплює переклад з такою копією (на відміну від документів чеською мовою, посвідчені копії яких можна оформити, наприклад, у міському/сільському управлінні або на пошті, завірену копію іншомовного документа можна зробити лише у нотаріуса, а україномовного або виданого державними органами України – також у консульській установі України). При цьому в будь-якому разі краще разом з копією позичити перекладачеві й оригінал – він може стати в пригоді, бо в копіях далеко не завжди все розбірливе (зокрема, каменем спотикання часто стають печатки). Пам’ятаймо, що судовий перекладач – це офіційна особа, діяльність якої чітко регламентується законодавством. Тому не слід вимагати від перекладача або радити йому, як перекладати ті чи інші частини документу. Як вже згадувалося, перекладач розписується в тому, що переклад є дослівно згідним з оригіналом, тому він повинен у першу чергу керуватися не побажаннями клієнта, а саме оригінальним текстом, критерієм для тлумачення якого є лише його професійні знання, досвід та совість. Перекладач повинен бути неупередженим. Якщо він перебуває в такому відношенні стосовно учасника або предмету провадження, що це викликає сумніви в його неупередженості, закон (ст. 11 Закону № 36/1967 «Про експертів та перекладачів») зобов’язує його відмовитись від виконання перекладу. Не треба спокушати перекладача. Завідомо неправильний переклад (křivé tlumočení) – це злочин, передбачений статтею 347 чеського Кримінального кодексу, що карається позбавленням волі строком до двох років. Окремо варто згадати транскрипції імен та прізвищ. При їхньому транскрибуванні судові перекладачі зобов’язані керуватися Додатком до Розпорядження уряду № 594/2006, яким визначаються правила транскрипції кирилиці. Мета цього нормативного документа – максимально наблизити чеську транскрипцію до реальної вимови. Проте на практиці отримані таким чином транскрипції здебільшого відрізняються від латинської форми імен та прізвищ, наведеної в закордонних паспортах українців. Що часто спричиняє проблеми, бо деякі державні органи Чехії (наприклад, Поліція в справах іноземців – Cizinecká policie) працюють саме з паспортною версією. Тому часто клієнти бажають, аби написання їхнього імені в посвідченому перекладі відповідало українському паспорту. Якщо таке написання відрізняється від транскрипції, встановленої вищезгаданим Розпорядженням уряду, перекладач не вправі цього зробити, проте за бажанням клієнта паспортну версію імені можна навести у виносці внизу сторінки (а також деякі інші дані – наприклад, розшифровки абревіатур, відомості про перейменування міста тощо). Офіційні перекладачі роблять переклади не тільки з іноземної мови на чеську, але й навпаки. Проте, перш ніж замовляти такий переклад на іноземну мову, радимо переконатися в тому, що компетентні органи держави, де буде пред’являтись перекладений документ, визнають повноваження перекладача. Що стосується українсько-чеських відносин, взаємовизнання посвідчених документів (включаючи офіційні переклади) між обома державами передбачено Статтею 18 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах. При цьому відомий принаймні один випадок, коли український держслужбовець відмовився визнавати офіційний переклад, зроблений чеським перекладачем, мотивуючи це чеською мовою печатки перекладача, текст якої йому незрозумілий. Проте, враховуючи ту обставину, що такий випадок був єдиним на кілька тисяч перекладів, такі ситуації можна вважати справді поодинокими. Переклади можуть здійснюватися також з однією іноземної мови на іншу. Така необхідність постає перед українцями в Чехії частіше, ніж може здаватись. Справа в тому, що багато з них має на руках ще старі документи цивільного стану радянського зразка, видані російською мовою. І при перекладі таких документів транскрипція імен та прізвищ здійснюється відповідно за правилами транскрипції з російської мови. Таким чином, одна людина може бути в одних документах Mykola Hryhorovyč, а в інших – Nikolaj Grigorjevič, і така ситуація чеським чиновникам не завжди зрозуміла. До того ж, при деяких провадженнях (наприклад, з питань громадянства) суворо вимагається відповідність транскрипції імен громадян України саме українському варіанту. Найбільш юридично бездоганна можливість вирішення такої ситуації – повідомити до компетентних органів України про втрату документа та отримати дублікат вже українською мовою. Проте, по-перше, не для всіх зручно заради цього їздити в Україну, а по-друге – такий порядок не поширюється на записи актів цивільного стану, зроблені в інших союзних республіках колишнього СРСР. Тому на практиці часто робиться подвійний переклад – спочатку документ перекладається з російської мови на українську, аби отримати українські версії імен, а потім – вже з української – на чеську; усе зшивається разом та забезпечується двома завірчими написами. Отже, чим цікавитись, звертаючись до судового перекладача: ціна (для письмових перекладів – за нормосторінку, для усних – за годину); мінімальний об’єм послуг, на який виставляється рахунок (такі ліміти часто встановлюються перекладачами, аби їм не доводилось працювати за символічні суми) – наприклад, 0,5 НС або 1 година; термін виконання; наявність та розмір експрес-доплат за термінове виконання. Яку інформацію надавати перекладачеві при зв’язку: мовна комбінація – вихідна мова (якою оформлено наявний документ) та мова перекладу (на яку його треба перекласти) – багато перекладачів працює з кількома мовами, тому ця інформація важлива; уточнити вид та кількість документів, – наприклад, свідоцтво про шлюб, диплом спеціаліста (інформація типу «один такий документ» або «один аркуш паперу» особливої користі перекладачу не приносить); строк, коли вам необхідно отримати переклад; кількість примірників перекладу та наявність посвідчених копій (якщо це необхідно); якщо документ вже перекладався конкретним перекладачем, вказати цю обставину (у цьому разі, як правило, рахунок виставляється лише на вартість дублікату, що відповідає копії). Як, правило, вже при зустрічі перекладач вимагає від клієнта повідомити своє ім’я та прізвище, а також адресу, де той зареєстрований. Не треба дивуватись – це нормально. Відповідно до закону судові перекладачі зобов’язані вести журнал перекладів (tlumočnický deník), де реєструється інформація про кожен переклад та згадані дані клієнтів. Наші поради: Якщо йдеться про переклад документа багаторазового застосування (наприклад, свідоцтво про народження, диплом), нікому такий переклад не віддавайте, якщо у вас немає впевненості, що відповідна установа його поверне. Оригінал перекладу залишіть собі, а в державні установи надавайте посвідчені копії всього комплекту (оригінал з перекладом та завірчим написом). Якщо вам потрібно кілька примірників перекладу, дайте перекладачеві відповідну кількість завірених копій. (З деяких видів документів завірені копії не оформлюються – наприклад, паспорти, трудові книжки тощо; в таких випадках переклад прикріплюється до звичайної ксерокопії.)   Сватослав Щиголь спеціально для UAPORTAL.CZ

2–21 вересня 2018 р. у Празі пройде фестиваль класичної музики «Дворжакова Прага» (Dvořákova Praha). Фестиваль, який щорічно проводиться з 2008 року, є ще досить молодий, проте вже завоював визнання. Його головною ідеєю є популяризація чеської музики за допомогою творів Антоніна Дворжака, його сучасників і учнів. На фестивалі виступали, зокрема, такі всесвітньовідомі митці та художні колективи, як оркестр Чеської Філармонії під керівництвом Їржі Б’єлоглавека, Лондонський філармонічний оркестр, оперний баритон Дмитро Хворостовський, піаніст Євген Кісін, скрипалі Вадим Рєпін та Юліан Рахлін, віолончеліст Їржі Барта та інші. Проте в цьогорічній концертній програмі фігурує ім’я досить своєрідного виконавця. Причому своєрідного зовсім не в творчому плані. У середу 19 вересня 2018 р. у залі імені Дворжака празького Рудольфінума виступить американська піаністка українського походження Валентина Лисиця (Valentina Lisitsa), скандально відома своєю антиукраїнською позицією. (До речі, не зовсім зрозуміло, як її виступ ув’язується з заявленою вище головною ідеєю фестивалю – у програмі значаться тільки твори Шуберта – Ліста, Равеля та Мусоргського.)                                                                                                      Валентина Лисиця. Фото: Michael von Aichberger Валентина Лисиця народилася в Києві в 1973 р. – принаймні так наводиться в її біографії на Вікіпедії. (Автору цих рядків, який сам народився в 1972 р., випала честь навчатися з нею в одній школі – КССМШ ім. Миколи Лисенка, де вона була на два класи вище за нього та закінчила навчання в 1988 р., тому вищенаведені офіційні дані вважає принаймні недостовірними, – скоріше за все, справжній рік народження Лисиці – 1970). Закінчила Київську консерваторію ім. П. І. Чайковського (зараз – Національна музична академія України). Під час навчання познайомилася з піаністом Олексієм Кузнєцовим – своїм майбутнім чоловіком, з яким вони разом утворили фортепіанний дует. Закінчивши консерваторію, подружжя переїхало в США, де продовжило спільну концертну діяльність. Лисиця прославилася завдяки каналу на YouTube, де вона завантажила перший ролик у 2007 та який наразі нараховує понад 160 млн. переглядів. Має подвійне громадянство – США та України. Профілі в соцмережах: Facebook, Twitter.   Анонс концерту Валентини Лисиці в програмі фестивалю “Дворжакова Прага” Після Революції гідності та початку російської агресії проти України в 2014 р. Лисиця стала на шлях послідовної підтримки антиукраїнської політики путінської Росії. У зв’язку з цим у липні 2016 р. потрапила в базу даних Центру «Миротворець», де про неї говориться: Пособник російських терористів на Донбасі (Україна).Публічне виправдання тероризму, пропаганда ненависті проти різних етнічних і соціальних груп таких як: українці, афроамериканці, інваліди, а також людей, які пережили Голокост. Проводить послідовну антиукраїнську кампанію в Твіттері, підтримує агресивну політику путінської Росії в збройному протистоянні з Україною на Сході України, є прихильницею анексії Криму РФ у березні 2014 року. Незаконне перетинання українсько-російського кордону на неконтрольованій ділянці в Ростовській обл., РФ. У червні 2015 р. давала фортепіанний концерт у Донецьку. Тут же наводиться документ – «Графік перебування Валентини Лисиці в Донецькій Народній Республіці», де особливої уваги заслуговує пункт «Вечеря з керівництвом Республіки». Графік перебування Валентини Лисиці в “ДНР” Нью-Йоркський політичний коментатор, поет та публіцист Олексій Цвєтков у своєму матеріалі, написаному для російської редакції Радіо Свобода, дає такий опис «громадської позиції» Лисиці: «Українців у цілому вона називає «укропітекамі», «свідомих українців» прирівнює до «собачого лайна», а поруч з фотографією одеських вчителів у національних костюмах поміщає фото африканців у ритуальному танці і відповідному вбранні – жест, явно не розрахований на лестощі на адресу як українців, так і африканців».                                                                Відеосюжет телеканалу «Оплот» про гастролі Валентини Лисиці в Донецьку в червні 2015 р. Зрештою, згадане у базі «Миротворця» концертне турне по «ДНР» – далеко не останнє. 17–23 квітня 2016 р. піаністка гастролювала в різних містах на окупованій території Донбасу – Дебальцевому, Горлівці, Іловайську, Шахтарську, завершивши турне заключним концертом у Донецькому оперному театрі. Свої виступи на Донбасі вона прокоментувала кореспонденту інформбюро ТАСС таким чином: «Тут люди дуже вдячні Росії за гуманітарну допомогу, за підтримку біженців і багато-багато іншого. Чим ми, українці, зараз можемо віддячити Росії? Я своїми невеликими силами вирішила дякувати концертними виступами». Наразі останнє концертне турне Лисиці в «ДНР» пройшло у вересні 2017 р. – сторінка «Міністерства культури ДНР» у Facebook пропонує повний текст відповідей Лисиці на питання журналістів на прес-конференції в Донецьку 6 вересня 2017 р. Програма перебування Лисиці в «народних республіках» є доволі різноманітною – зустрічі з працівниками культури, майстер-класи для студентів та викладачів, участь в урочистих заходах на меморіальному комплексі Савур-Могила з нагоди річниці визволення Донбасу. Лисиця не оминула увагою також окупований Крим. 17–24 вересня 2017 р. разом з оркестром Донецької філармонії вона взяла участь у Фестивалі класичної музики, що проходив у різних кримських містах – Сімферополі, Ялті, Форосі, Євпаторії. У пості на соціальній сторінці «Адміністрації міста Макіївки», присвяченій уже згаданій прес-конференції в Донецьку 6 вересня 2017 р., говориться, що однією з її найважливіших тем конференції стала «роль мистецтва у справі донесення правди про ситуацію в ДНР до світового співтовариства». Лисиця відзначила «тенденцію руйнування стіни пропаганди, змурованої за три роки західними ЗМІ»: «Люди дуже цікавляться подіями в Донбасі, вони все менше вірять тому, що написано в західній пресі. Зараз вони розуміють, що події в Україні нічим не відрізняються від ситуації в Сирії, Іраку. Це штучно створений хаос, і кожна людина повинна зайняти певну позицію, неможливо перебувати посередині». Російські пропагандистські телеканали неодноразово використовували Лисицю в своїх сюжетах. Яскравим прикладом може слугувати ролик «Совість не дозволила Лисиці піти по-тихому», що вийшов в ефір на каналі «Росія 24» 19 квітня 2015 (до речі, знімався в Празі): У свою чергу, в інтерв’ю німецькому виданню Deutsche Wirtschafts Nachrichten від 19 січня 2015 р. Лисиця розповіла: «Батальйон «Азов» є насправді вкрай праворадикальною організацією. Під час громадянської війни члени «Азова» коїли численні звірства. Не буде перебільшенням сказати, що за жорстокістю вони не поступаються ІДІЛ. Свої звірства вони знімають на відео. Це не середньостатистичні українці. Вони – індоктриновані та служать олігархам». У квітні 2015 р. Симфонічний оркестр Торонто (Канада) розірвав укладений з Лисицею контракт (попередньо його оплативши) на плановане виконання Другого концерту Рахманінова. Пояснюючи мотиви свого рішення, керівництво оркестру зазначає, що на його адресу надійшло безліч обурених відгуків на мережеву активність Лисиці, тому в умовах, що склалися, її виступ не виявляється можливим. Зокрема, згадується, що на своєму профілі в соцмережі Twitter вона багаторазово в украй принизливому тоні висловлюється про нинішній український уряд і український народ. До «полювання на Лисицю» невдовзі приєдналася й нідерландська авіакомпанія KLM, яка в серпні 2015 прийняла рішення видалити її записи з розважальної програми польотів. Підстава – повідомлення (офіційна скарга) про її підтримку російських терористів, що надійшла від ініціативної групи, яка виступає проти митців, що підтримують Володимира Путіна. У подальшому KLM самостійно дослідила мережеву активність Лисиці та дійшла аналогічного висновку. Проте схожий досвід торкнувся не тільки Лисиці, але й інших митців, що підтримали путінську агресію. Валерій Гергієв Денис Мацуєв На 13 листопада 2017 р. було анонсовано концерт «За єднання» у Вашингтонському кафедральному соборі Петра і Павла, організований Посольством Росії. Головними виконавцями мали бути російський диригент Валерій Гергієв та піаніст Денис Мацуєв. Обидва в 2014 році підписали колективне звернення діячів культури до російської громадськості з підтримкою позиції Володимира Путіна стосовно України та Криму. У зверненні говорилося «У дні, коли вирішується доля Криму і наших співвітчизників, діячі культури Росії не можуть бути байдужими спостерігачами з холодним серцем. Наша спільна історія і спільні корені, наша культура і її духовні витоки, наші фундаментальні цінності і мова об’єднали нас назавжди. Ми хочемо, щоб спільність наших народів і наших культур мала міцне майбутнє. Ось чому ми твердо заявляємо про підтримку позиції Президента Російської Федерації по Україні і Криму». Невдовзі після появи звернення Гергієв дав декілька інтерв’ю, в яких стверджував, що в Україні до влади прийшли фашисти, а в Києві забороняють виконувати російську музику. У Вашингтоні та Бостоні активісти розгорнули акції протесту проти концерту. З цього приводу 8 вересня 2017 р. на сайті аналітичного центру «Атлантична рада США» Даєн Френсіс написала: «Цей концерт – справа не мистецтва, а пропаганди. Концерт «За єднання» ображає українців та ставить під загрозу американські цінності». Домогтися скасування концерту тоді не вдалося, проте Гергієв у Вашингтоні у відповідь на питання журналіста «Голосу Америки» відхрестився від свого підпису, заявивши: «Ні, не підписував». Протест проти виступу Гергієва та Мацуєва в Нью-Йорку Схожі акції протесту пройшли й Нью-Йорку та Бостоні також перед анонсованими концертами Мацуєва в жовтні 2016 р. (у Нью-Йорку він виступав у Карнегі-холі). Протестувальники заявили, що хочуть поставити перед американськими концертними організаціями питання етичності подальшої співпраці з російськими митцями, що “підтримують агресивний і репресивний режим президента Володимира Путіна”. За словами учасників акції, кілька глядачів, які прийшли на концерт, вирішили не ходити на виступ. Павло Гінтов Ініціатором багатьох акцій протесту в США виступив піаніст українського походження, випускник Московської консерваторії Павло Гінтов. На його думку, «Є люди з позицією, що мистецтво – поза політикою, не потрібно людині мистецтва кудись встрявати, щось говорити. Треба сидіти вдома, займатися музикою. Мені ця позиція здається абсолютно аморальною, бо мова йде не про якусь абстрактну політику. Я в політиці нічого не тямлю та не цікавлюся нею. А мова йде про несправедливість та злочини, про війну і смерть людей. Про такі речі, на які митець, мені здається, не має права не реагувати і не може залишатися осторонь. Мистецтво – це віддзеркалення людського життя. Якщо в житті відбуваються такі речі, а мистецтво залишається позбавленим віддзеркалення цього, а просто служить якоюсь фоновою музикою, якимось розважальним засобом, то це не мистецтво, а чортзна-що. Я переконаний, що завдання кожного митця – гостро реагувати на такі страшні речі, коли вони відбуваються». Своє враження від власної акції протесту проти концерту Маріїнського оркестру 27 січня 2015 р. під керівництвом Гергієва Гінтов на свої сторінці в соцмережі Facebook описує так: «Сьогодні сталося дещо винятково огидне. А саме – довелося поговорити з музикантами Маріїнського оркестру. Одна миловидна дівчина зі скрипкою, проходячи повз мене, подивилася мені в очі, мило посміхнулася і сказала: «Коли ви всі вже поздихаєте, <б…дь>!». Інші говорили «Ідіть працювати!», «Валіть у Хохляндію!». А один крикнув: «Незабаром і Аляска буде наша!». Один оркестрант вирішив сперечатися, ми сказали йому, що протестуємо не проти оркестру, а тільки проти Гергієва, але його товариш відтягнув його зі словами: «Чого ти з ними розмовляєш? Вони ж <єб…ті>». Ще одна група музикантів з інструментами нас голосно обговорювала та сміялася. Я сказав їм: «Ви смієтеся? А ви знаєте, скільки вже людей загинуло?» Один з них відповів зі сміхом: «А в Африці взагалі щодня тисячі людей вмирають, і що?» Це музиканти. Це молоді люди, які закінчили або ще вчаться в консерваторії. Це ті, хто сьогодні грав на сцені Карнегі-холу. Це морок, жах і безумство». Протест проти концерту під керівництвом Гергієва в Лондоні Окрім Гергієва та Мацуєва, активісти в США протестували також виступів скрипаля та диригента Володимира Співакова. Якщо спроби скасувати виступи одіозних класичних музикантів, що підтримують владу Росії в агресивній політиці по відношенню до України, за межами Росії в переважній більшості закінчилися невдачею, дещо успішнішими були справи в інших мистецьких жанрах. Так, 27 березня 2018 р. білоруська редакція InformNapalm повідомила про те, що на 28 березня в Драматичному театрі міста Гродно анонсовано концерт барда Олексія Нєжевця – щирого захисника та пропагандиста «російського світу», прихильника окупації української території Російською Федерацією та пособника бойовиків незаконних збройних формувань. У статті наводилися контактні дані керівництва театру та компетентних державних установ, які могли вплинути на ситуацію. Протести громадських активістів досягли своєї мети – наступного дня стало відомо, що концерт скасовано. Зрештою, в Україні подібні справи вже деякий час регулюються на державному рівні. Так, на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» Міністерство культури України складає перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці. У цьому чорному списку фігурують 83 переважно російські діячі культури, яким за їхню політичну позицію та погляди на Революцію гідності 2013–2014 рр. заборонено в’їзд в Україну. Якщо ж повернутися до Валентини Лисиці, вже згаданий Павло Гінтов коментує її діяльність так: «Мені важко сказати, що у Валентини Лисиці є якась позиція. У тому, що вона пише, бувають речі відверто людиноненависницькі, буває знущання над Україною, її культурою, мовою. Я не вважаю це позицією, я вважаю це таким собі клінічним випадком. Людина народилася в Україні, жила у США досить довго і з такою ненавистю пише. Я її не розумію, не розумію природи цього явища. Я не хочу з нею сперечатися. Це не протистояння. Мені їй сказати нічого». Що казати – російська пропаганда вже переламала життя та мізки багатьом. Проте якщо дехто відгукується на її поклики, бо їй щиро вірить, і тези російських пропагандистів просто резонують з його ідеалами та світобаченням, інші, в свою чергу, цілком свідомо використовують подібні «клінічні випадки» як зброю в гібридній інформаційній війні в інтересах Кремля. Хоча організатори фестивалю «Дворжакова Прага» навряд чи це усвідомлюють, російська пропаганда та її прихильники в Чехії не пропустять нагоди скористатися виступом піаністки. А сама вона в перервах між репетиціями з великою ймовірністю розповідатиме журналістам (бажаючих знайдеться досить – починаючи з видання Parlamentní listy та закінчуючи газетою Halo noviny) про те, що в Україні – фашизм, про жорстоких бандерівців з Правого сектора, що розпинають хлопчиків, та про героїчний народ Донбасу, що бореться за своє виживання. З вищенаведеного важко зробити інший висновок, ніж погодитися з Даєн Френсіс: це – не стільки мистецтво, скільки пропаганда. А якщо продовжувати її словами – виступ Валентини Лисиці в Празі є неприйнятним. Бо це – ляпас як численній українській громаді Чехії, так і всім, хто постраждав від російської агресії. Усім активним громадянам, що не бажають, аби Валентина Лисиця виступала на фестивалі «Дворжакова Прага» у вересні 2018 р., пропонуємо надіслати відповідне звернення до організаторів фестивалю, контактні дані яких наводимо нижче, або підписати петицію аналогічного змісту (чеською мовою). І ще додаткова інформація для роздумів: як стало відомо чеській редакції InformNapalm, декілька музикантів, серед яких є й колишні співучні Валентини Лисиці та які наразі не бажають називати своїх імен, виступило з ідеєю – якщо виступ Лисиці не буде скасовано, влаштувати в той самий час альтернативний концерт-протест на підтримку України. При нагоді концерту слухачі зможуть ознайомитися з інформаційними матеріалами, в яких представлено факти та докази російської агресії проти України, Грузії та Сирії. Робоча назва заходу – «ПОЛЮВАННЯ НА ЛИСИЦЮ». Контакти для звернення Організатор Akademie klasické hudby, z. ú.Palackého 740/1 (3-й поверх)110 00 Praha 1, Чеська Республікателефон: +420-224-946-508info@dvorakovapraha.cz Керівництво фестивалю Марек Врабец (Marek Vrabec) – художній директор фестивалюvrabec@dvorakovapraha.cz Роберт Коларш (Robert Kolář) – директор Академії класичної музикиkolar@dvorakovapraha.cz Радек Кршіжановски (Radek Křižanovský) – менеджер художнього плануванняkrizanovsky@dvorakovapraha.cz  Автор: Сватослав Щиголь.Джерело: InformNapalmГоловне фото: «Голова Ради міністрів ДНР» Олександр Захарченко та Валентина Лисиця на концерті в Донецьку. © Ігор Маслов, РИА «Новости»

Публікуємо актуальний і важливий матеріал наших партнерів з “Інформаційного Спротиву” про важливі тектонічні зміни, які відбудуться в нашому геополітичному просторі, коли постане Українська автокефальна православна церква. Про активні спроби Кремля недопустити цього та можливі фатальні наслідки для РПЦ.   Спроби Московського патріархату перешкодити появі автокефальної української православної церкви призведуть до його ізоляції від православного світу, подальшого розпаду – і зникнення. Розподіл сил На території України діють зараз кілька православних церков: Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). УПЦ МП, яку очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, є канонічною частиною Російської Православної церкви на чолі з патріархом Кирилом (РПЦ МП). УПЦ КП, очолювана патріархом Філаретом, була створена в 90-х роках минулого століття разом з отриманням Україною незалежності, але поки не визнана канонічно іншими православними церквами. УАПЦ виникла після революції 1917 року і зберігалася в США і Канаді. Систематичне знищення її духівництва при радянській владі призвело до неможливості висвячення єпископів на території України відповідно до першого Апостольського правила: “Єпископа да поставляють два або три єпископи”. Проблема була закрита до 1969 року, коли УАПЦ перейшла під юрисдикцію митрополита Української Православної Церкви в США Мстислава, який в 1990 році був обраний в Києві патріархом УАПЦ. УПЦ США з 1995 року перебуває під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тож, хоча УАПЦ не можна назвати неканонічною, слово “автокефальна” в назві показує лише прагнення домогтися автокефалії для України. Нині настоятелем УАПЦ є митрополит Київський і всієї України Макарій. При цьому УПЦ МП має в Україні понад 11 000 парафій, що становить приблизно 60% від загальної кількості парафій РПЦ МП, частиною якої вона є. Кількість парафій УПЦ КП – приблизно 5000, а УАПЦ – близько 1500. УАПЦ і УПЦ КП прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську Православну Помісну Церкву, і звернулися до Вселенського (Константинопольського) патріарха Варфоломія з проханням про визнання Синодом Вселенського патріархату Константинополя автокефалії об’єднаної УППЦ. Офіційна позиція керівництва УПЦ МП зводиться до відмови від об’єднання в церкву, незалежну від Москви. Це вносить в ситуацію неоднозначність. З одного боку, в українських православних ієрархів, які борються за автокефалію, є для цього всі формальні підстави. З іншого, Вселенський патріархат традиційно виступає проти будь-яких розколів (схизми) в православ’ї. Але УПЦ МП не монолітна. Навіть зараз, незважаючи на формальну невизнаність УПЦ КП, переходи в неї парафій з УПЦ МП, що здійснюються за ініціативою патріотично налаштованих парафіян, трапляються досить часто. Визнання ж Вселенським патріархатом автокефалії об’єднаної УППЦ з великою ймовірністю зробить цей процес лавиноподібним, що призведе до об’єднання вже всіх трьох українських православних церков. “З Московським патріархатом об’єднання буде. Тільки буде не з гори, тобто не від ієрархії духівництва, а від народу”, – так висловився на цю тему патріарх УПЦ КП Філарет в інтерв’ю каналу ТСН. У ролі ж розкольників при цьому виявляться парафії УПЦ МП, які не захотіли вийти з підпорядкування Московському патріархату. В УПЦ МП вже лунають голоси про те, що нічого триматися за Московський патріархат, і якщо процес отримання автокефалії не можна зупинити, то його слід очолити, почавши гру на випередження. Навряд чи Онуфрій наважиться на це, але сам факт появи таких публікацій говорить багато про що. Церковно-правовий аспект У православ’ї немає єдиного лідера, аналогічного Папі у католиків, а Константинопольський патріарх вважається в спільноті настоятелів православних помісних церков лише “першим серед рівних”. Його юрисдикція не поширюється за межі Константинопольського патріархату. Проте саме за ним історично закріплена роль арбітра в суперечках, подібних українській. Крім того, питання про те, де, власне, закінчуються межі юрисдикції Константинопольської патріархії, теж далеко не просте. І тут на користь визнання української автокефалії є кілька серйозних аргументів історичного і прецедентного характеру. Згідно з Томосом від 1589 року, територія нинішньої України не входить до складу Московського патріархату. До 1686 року православні єпархії на цій території підпорядковувалися Константинополю, і були переведені під юрисдикцію Московського патріархату силою. У Томосі 1924 року Константинопольський патріархат констатував, що ніколи не відмовлявся законним чином від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Саме на цій підставі і було задоволено прохання ієрархів Православної Церкви в Польщі про надання їм автокефалії. Є і докладні дослідження, що обґрунтовують право української православної церкви на автокефалію, наприклад, стаття Володимира Мельника на сайті RISU в трьох частинах: 1, 2, 3. Крім того, хоча канонічність РПЦ і визнається нині в православному світі, існує безліч фактів, як історичних, так і сучасних, здатних поставити її під сумнів. До 1917 року РПЦ управлялася Святійшим урядовим Синодом на чолі з обер-прокурором – світським чиновником, який призначається імператором. Після 1917 року на території, контрольованій совітами, Російська православна церква була розгромлена, а духівництво знищене або вислане. Вціліли лише ті, хто оголосив про беззастережну лояльність до совітської влади – обновленці і сергіани. Втім, з 1935 року щодо них також почалися масові арешти, причому це торкнулося як єпископату і духівництва, так і активних мирян. Восени 1943 року Сталін прийняв рішення використовувати в політичних цілях російську еміграцію, а також організувати блок країн Східної Європи і Балкан, використовуючи, зокрема, етноконфесійні інструменти, і сформувавши образ СРСР як нового видання Третього Риму. З цією метою він викликав у Кремль трьох збережених митрополитів з сергіанського угруповання: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича). Виділивши їм урядовий літак, Сталін наказав зібрати по таборах лояльних єпископів, що залишилися в живих і потрібні були для проведення “собору” і обрання нового “патріарха”. Але живих єпископів виявилося занадто мало, щоб надати сталінській постановці переконливого вигляду. Довелося провести кілька екстрених, і, з огляду на обставини, сумнівних хіротоній. У підсумку, 19 осіб, які оголосили себе, порушуючи цілу низку норм вселенського і російського православ’я, православним собором, заснували Російську Православну Церкву Московського Патріархату і проголосили Сергія Страгородського “патріархом всія Русі”. Мова, повторюю, йде саме про заснування, точніше, про перезаснування, оскільки з часів синодального управління такої організації як РПЦ МП не існувало. Нова “православна церква” будувалася за прямими директивами Сталіна, як філіал спецслужб, і як тоталітарна секта, що відкидає принципи православної соборності. Три ієрархи, наближені за лояльність, отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою більше по-диктаторськи, ніж царський синод. Було відкинуто принцип виборності єпископату і ліквідовані вибори парафіяльних старост. Після розпаду СРСР, зберігши міцні зв’язки з російськими спецслужбами, і вдало використавши їх у нових умовах, ієрархи РПЦ активно зайнялися бізнесом, отримуючи податкові пільги як плату за лояльність і співпрацю. РПЦ загалом, а також окремі ієрархи стали співзасновниками, членами правлінь і акціонерами безлічі банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, сигарет і спиртного. Фактично РПЦ МП перетворилася в офшор, у якому релігійна складова є лише прикриттям його фінансової діяльності і формальним приводом для отримання пільг. Численні факти говорять і про тісну співпрацю РПЦ на всіх рівнях з російськими спецслужбами, а також про систематичну роботу спецслужб під церковним “дахом”. Нахабство самозванців і неминучий фінал Визнання іншими православними церквами настільки одіозної організації, як РПЦ МП, стало можливим тільки завдяки багаторічним зусиллями Кремля, в його як радянській, так і пострадянській іпостасях, включаючи надання важливих послуг іншим автокефальним церквам, прямий підкуп ієрархів і таємні операції з використанням тиску або пряма ліквідація неугодних осіб з метою заміни їх більш поступливими. Багато з цих кроків легко простежити за доступними в мережі матеріалами. Тож називати РПЦ МП церквою можна лише з великою натяжкою. Що ж стосується саме релігійних практик РПЦ МП, то тут виявляється ціла низка ознак тоталітарної секти, з поправкою на те, що в цьому випадку ця секта, формально визнана помісною православною церквою, є інструментом більш широкої структури, формально визнана державою, і навіть є постійним членом РБ ООН з правом вето. Ми не просто так згадали про членство Росії в РБ ООН. Останнім часом почали випливати грубі порушення, допущені в ході визнання права Росії успадковувати місце СРСР в Раді Безпеки. Все йде до того, що помилка буде визнана і виправлена, а Росія втратить незаконно отримане місце в РБ ООН. Це непросто, оскільки за час перебування в ООН російська лжедипломатія спорудила чимало ліній оборони, щоб захистити захоплене – але цю оборону помалу зламують. Поштовхом до початку процесу стала агресія проти України. Велика ймовірність, що приблизно те ж саме відбудеться і з РПЦ МП. У разі визнання Вселенським патріархатом автокефалії Української помісної церкви, її канонічність незабаром буде оскаржена, і вона опиниться в становищі ізгоя. РПЦ МП в цій ситуації залишається тільки одне: нападати першою і відчайдушно грати ва-банк, активно використовуючи агентуру впливу в Україні, погрожуючи розривом відносин з Константинопольським патріархатом, а також широкомасштабною схизмою в самій Україні. Останнє вимагає імітації “протесту” широких народних мас вірян УПЦ МП проти виходу з-під руки Москви. Всі ці акції вже йдуть, і так інтенсивно, що патріарх Варфоломій навіть повідомив у приватній бесіді, що відчуває тиск з боку противників ідеї автокефалії Української православної церкви. Ймовірно, йдеться про нав’язливі пропозиції, з яким останнім часом зачастив у Стамбул депутат від Опоблоку Вадим Новинський, який діє в тісному контакті з генеральним консулом РФ у Стамбулі Дмитром Євдокімовим. На низці українських підприємств, наприклад, на підприємствах групи “Метінвест”, що належать Рінату Ахметову і Вадиму Новинському, робітників змушують підписувати звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням перешкодити “узаконенню розколу під приводом створення автокефальної Православної Церкви в Україні”. 2 травня, на поромі Одеса-Стамбул (точніше, Чорноморськ – Хайдарпаша) група осіб, що позиціюють себе як “православні журналісти” і парафіяни УПЦ МП, здійснила поїздку для відвідин Вселенської патріархії і особисто патріарха Варфоломія з метою донесення до нього протесту проти надання автокефалії об’єднаній УППЦ. Організатором і меценатом заходу виступив митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел (Саввін). Візит у резиденцію Патріарха був запланований на 4 травня, після чого повинна була пройти прес-конференція. Але саме 4 травня патріарх терміново полетів у невідкладних справах через аеропорт Ататюрк. Ось такий збіг. Не зрослося. Того ж дня, 4 травня, у  Варшаві з’явилися вже згаданий Новинський, а з ним керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній і заступник голови відділу зовнішніх зв’язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич. Делегація прибула переконувати настоятеля Польської автокефальної православної церкви митрополита Варшавського Саву, що автокефалія Української помісної церкви не потрібна. І знову провал: Сава був зайнятий. Він готувався до прийому делегації зі Стамбула, причому з того самого питання, і прийняти позапланових візитерів не зміг. Прибуття у Варшаву делегації Константинопольського патріархату очікується 19-20 травня. У цій ситуації РПЦ МП залишається тільки вдаватися до безсилих погроз, які, втім, нікого не лякають. У відповідь на заяву глави синодального Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ МП митрополита Іларіона (Алфеєва) про те, що українська автокефалія – ​​”католицький проект”, що загрожує розколом, який можна порівняти зі схизмою 1054 року, коли християнство остаточно розділилося на Римо-католицьку і Православну церкви, в Константинополі просто знизали плечими – мовляв, погроз не злякалися, але поведінкою Іларіона розчаровані. Тим часом, реакції РПЦ стають дедалі істеричніші. Так, у відповідь на заяву Української православної церкви в США, самокерованої в складі Константинопольського Патріархату, про підтримку української автокефалії, якийсь протоієрей Андрій Новиков вибухнув гнівною тирадоюпро “розкольників”, про те, що для США і Канади “характерний крайній націоналізм, дух компромісу з уніатством і русофобія” і про невизнання “законності приєднання Константинопольським Патріархатом цих розкольників”, оскільки вони “відкололися від Російської Православної Церкви і повинні повертатися в її лоно”. Природно, що на такий нервовий гавкіт ніхто в Константинополі не став навіть відповідати. Ну, а справді, що буде, коли українську автокефалію визнають, і до неї, за рік-два, відійдуть майже всі парафії УПЦ МП? По-перше, РПЦ МП зменшиться більш ніж удвічі. По-друге, слідом за УПЦ МП з неї неминуче вийдуть православні церкви в Молдові, Естонії, а потім і в інших колишніх союзних республіках, там, де автокефалії чи іншої форми окремого існування від Москви ще немає. Молдавські парафії, найімовірніше, відійдуть до Румунської православної церкви, а решта перейдуть під руку Константинополя. Що стосується РПЦ МП, то від неї залишаться ріжки та ніжки – добре ще, якщо відсотків 10 від числа нинішніх парафій, але може не стати і цього. І ось тоді московським попам пригадають всі сумнівні моменти в їхніх пропахлих нафтою, горілкою і спецопераціями біографіях. А в недогризку, що залишиться, почнуться розколи і боротьба за рештки ресурсної бази. Ймовірно, це буде означати кінець сталінського проекту РПЦ МП, і появу на звільненому просторі зовсім іншої структури, з оновленим, а то й повністю зміненим складом вищих ієрархів. Їхні хіротонії зможе здійснювати Константинопольський патріарх, а, значить, нинішня верхівка “РПЦ ФСБ” буде взагалі нікому не потрібна. Головний московський біс в патріаршій рясі і дрібні біси з його свити тому і чинять опір так відчайдушно, що бачать неминучість такого фіналу. Секція «Дельта» група «Інформаційний Спротив» Джерело: InformNapalm, 11. 05. 2018 р.Переклад: Валентина Андрієнко

Tento článek je překladem z ukrajinštiny, originál najdete zde. Předmluva překladatele: Příspěvky na serveru UAPORTAL.CZ, jenž je určen Ukrajincům dlouhodobě žijícím v ČR, jsou zpravidla publikovány jen v ukrajinštině, tentokrát si však situace zaslouží výjimku. Problém, který tato publikace řeší, totiž není jen ukrajinský, participují na něm i veřejné instituce České republiky, které mají řadu nástrojů a možností k tomu, aby mohly situaci příznivě ovlivnit, nicméně z dosud nepochopitelného důvodu nekonají. Logicky se nabízí podezření, zda to není tak, že dotčeným českým úřadům, popř. konkrétním osobám vzniklá situace vlastně vyhovuje. Účelem uveřejnění překladu je vzbudit pozornost české společnosti a v neposlední řadě si vyžádat vyjádření úřadů, především Policie ČR a Ministerstva zahraničí. Je deset ráno. Před Generálním konzulátem České republiky ve Lvově postává několik desítek lidí. Téměř každý z nich drží v rukou složku s papíry a číslo, sleduje údaje na tabuli nad vchodem a čeká na své číslo. Tyto můžeme považovat za klikaře, jsou totiž už přihlášeni na webových stránkách konzulátu a dnes podají doklady na udělení pracovního víza. Vytočím číslo a ptám se. „Za vyřízení celého souboru dokladů účtujeme 800 eur“, vysvětluje ženský hlas, „za zápis pak tisíc eur. Můžeme se pokusit stihnout zápis na přespříští měsíc“. Na žádost UAPORTAL.CZ provedly texty.org.ua vyšetřování a zpracovaly příspěvek. Autor: Serhij Prusak, publikováno společně s texty.org.ua – Média pro chytré. PŘED VELVYSLANECTVÍM „Česko má zájem o zaměstnance z Ukrajiny“... „V Česku byla zvýšena kvóta na zaměstnávání Ukrajinců“... Podobné titulky v poslední době povzbuzují ty, kdo si chce vydělat, pozvednout své příjmy a ekonomiku a zároveň přispět do státního rozpočtu České republiky (platili by tu přece daně), splnit si tuto touhu se však nepodaří zdaleka všem. Snad největší překážkou na této cestě je řízení o udělení víza, přesněji řečeno zápis k návštěvě konzulátu. Většina lidí před velvyslanectvím se rozdělila do skupinek, něco spolu řeší. Přistoupím ke třem ženám a ptám se, jak se jim podařilo zapsat. „Dovezli nám už hotové doklady s registrací“, neochotně odpovídá jedna z nich. – A kolik to stálo? – Nemůžu vám k tomu nic říct. Zeptejte se tamhletoho mladíka ve světlém tričku... Zamířím ke skupince, kam mě nasměrovala žena, o něčem se tu živě diskutuje, prohlížejí se listiny. Oslovím muže, který podle všeho radí ostatním. Prosím poradit, jak si mohu domluvit schůzku na konzulátě kvůli udělení dvouleté zaměstnanecké karty. „Je to velmi těžké“, reaguje muž, „zápis začíná v 10 hodin ráno určeného dne a maximálně do 10 minut je po všem. S tím, že za měsíc konzulát přijme jen 45 žádostí, zatímco zájemců je podstatně víc. Minimální cena této služby je tedy 1200 eur, já vám však pomoct nemůžu, zkuste hledat jinde“. Někdo z přítomných mi podstrkuje telefonní číslo, na němž by prý mohli pomoct. Vytočím a ptám se. „Za vyřízení celého souboru dokladů účtujeme 800 eur“, vysvětluje ženský hlas, „za zápis pak tisíc eur. Můžeme se pokusit stihnout zápis na srpnový termín (telefonovalo se v červnu), mějte však na paměti, že by se vyřizování vašich listin mohlo posunout o měsíc nebo dokonce o šest měsíců. Celé řízení by tak mohlo trvat půlroku až 9 měsíců. A ještě jedna věc: pokud jste dosud neměl žádná sezonní česká víza, žádost o dvouletou zaměstnaneckou kartu vám nejspíš zamítnou. Peníze nevracíme“. Vyhlídky nic moc... Všimnu si muže stojícího dál od ostatních, žádné papíry v ruce nemá. Zopakuji mu svou otázku. „Obyčejný smrtelník to nedokáže. Pracuji na konzulátě a vím, o čem mluvím“ (potvrzení této informace jsem nežádal, tím by náš rozhovor hned skončil), „Přihlášky na červenec jsou již dávno uzavřeny, zápis na srpen začne 23. července. Zapsat se bez cizí pomoci však není možné. Proto je tu tak velká spousta „dobrodinců“, kteří hravě vyřídí veškeré potřebné papíry a domluví schůzku. Potřebujete-li dvouletou zaměstnaneckou kartu do Česka, naúčtují vám maximálně 2500 eur. Kdyby však konzulát vaši žádost zamítl (i to se někdy stane), peníze zpět nedostanete. Navíc po takovém zamítnutí nemůžete počítat s žádným dalším pobytem v Česku“. Co si tedy mají počít ti, kdo již má domluvenou práci, ale nemá čas čekat?! Podařilo se nám vyzpovídat Ukrajince, kteří se stali rukojmími právě podobné situace. Plánovali odjet za prací do České republiky, nedokázali však sami zvládnout postup zápisu na konzulátě. O pracovní sílu tu zájem sice mají, otázka však zní: jak získat vízum?! 100 POKUSŮ O DOVOLÁNÍ A NELEGÁLNÍ ZPROSTŘEDKOVATEL Čeští podnikatelé (platí jak pro továrny, tak i pro menší společnosti nabízející úklid prostor, praní apod.) mají velký zájem o zahraniční zaměstnance, v neposlední řadě z Ukrajiny. O tom nás ujistila paní Oksana, která pobývá v Česku a radí zdejším zaměstnavatelům, jak získat pracovní sílu z naší země. „Existuje několik způsobů, jak získat pracovní vízům“, říká, „můžete využít projekt Režim Ukrajina, v tomto případě byste si však museli na vízum počkat nejméně půlroku. Můžete si také vyřídit doklady přes český konzulát. Podstatné je, že žádosti o dlouhodobé pracovní vízum přijímají pouze ve Lvově. Aby vám však určili datum pro podání dokladů, musíte na konzulát zavolat nebo napsat e-mail (tato pravidla konzulát pravidelně mění)“. „Již v této fázi začíná ta největší hrůza“, líčí paní Oksana, „splnit tento požadavek totiž není vůbec možné. Ihned po odeslání zprávy s aktualizovaným kódem přijde odpověď s informací, že kapacita je bohužel už vyčerpána. A na telefonát se vůbec nikdo neozve“. Navzdory tomu se Ukrajinci do Česka za prací přece jen nějak dostávají. Jak se ukázalo, většina podobných zájemců o výdělek to provádí nelegálně, a sice tak, že pracuje na polské vízum nebo dokonce jen na biometrický pas. Zároveň tu však nechytí větší počet takříkajíc klikařů, jimž se přece jen podařilo najít možnost, jak se nechat zaměstnat u českého zaměstnavatele legálně. „Existuje mnoho zprostředkovatelů na Ukrajině, kteří vám za jistý obnos pomůžou vyřídit celý soubor požadovaných papírů a zapsat se na konzulátě, tedy dostat se do pořadníku“, vysvětluje paní Oksana, „podle požadované platnosti pracovního víza za to účtují 300 eur (u tříměsíčního víza) až 2000 eur, pak se člověk do tří týdnů dostane na pořadník“. Dozvěděli jsme se o trampotách Ukrajinky, která se vloni snažila získat dvouleté pracovní vízum v Česku. Nechala se vyzpovídat jen anonymně, proto jí pomyslně říkejme Lesja. Loni v létě si žena řekla, že pojede za prací u české cleaningové společnosti, což měla již domluvené. Mohlo by se zdát, že nejdůležitější v této situaci je najít si práci. Musela se tedy jen nechat zapsat na webových stránkách českého konzulátu, na vyřízení souboru listin by jí pak zbylo něco kolem dvou měsíců do určeného dne schůzky na konzulátě. V té době se zapisovalo na uvedeném telefonním čísle. Nejprve se však muselo počkat na termín zápisu, který měl být oznámen na webových stránkách. Když se Lesja této informace dočkala, během určeného dne učinila přes 100 pokusů se dovolat, ve sluchátku se však pokaždé ozval obsazovací tón. Po páté odpoledne se pak zapnul záznamník: „Kapacita je bohužel vyčerpána, přijali jsme plný počet žádostí“... K dnešnímu dni bylo přihlašování po telefonu již zrušeno. Když Ukrajince došlo, že nechat se zapsat vlastními snahami nepůjde, obrátila se na zprostředkovatele, kteří ji ujistili: za 2000 dolarů udělají vše sami, a ona dostane dvouletou kartu. Jiné východisko žena nenašla a musela zaplatit, aby nepřišla o možnost pracovat v České republice a vydělat si. „Podařilo se mi tento systém přelstít – musela jsem“. Problém se zápisem na konzulátě není žádnou novinkou. Televize Hromadske odvysílala na toto téma reportáž už v roce 2013, vidíme však, že se změnilo jen málo. LEGALIZOVAT SE V ČESKU JE SNAZŠÍ 49letému Mykolovi Semeňukovi z Žytomyru pracovní vízum pro změnu pomohla vyřídit jeho družka, státní občanka ČR, která speciálně kvůli tomu přicestovala na Ukrajinu. „Vloni v době mého pobytu v Česku, kde jsem pracoval na tříměsíční pracovní vízum, jsem se seznámil s místní ženou“, vypráví pan Mykola, „žili jsme spolu“. Mimochodem tehdy musel muž za udělení tříměsíčního víza zaplatit za zprostředkování 3000 korun (české firmě) a dalších 1200 hřiven pánovi ze Lvova, který pomohl se zápisem. Plus k tomu 35 eur na oficiálním konzulárním poplatku. „Takže v naději na udělení dlouhodobého víza jsem dal dohromady požadované papíry, zejména pozvání do Česka k výkonu zaměstnání a doklad o zajištění ubytování“, svěřuje se pan Mykola. – Společně se svou láskou jsem přijel do Kyjeva, abychom podali soubor dokladů na udělení víza na dva roky. Tehdy jsme ještě nevěděli, že vízum s tak dlouhou platností lze získat jen ve Lvově. Museli jsme si tedy nejdříve sjednat schůzku na webových stránkách českého konzulátu. Zjistili jsme však, že zápis začíná v 10 hodin ráno a v 10:10 už byla kapacita vyčerpána... Tento scénář se opakoval dlouhé tři měsíce – po celou tuto dobu se muž marně snažil přihlásit k podání dokladů. Přítelkyně pana Mykoly se tedy rozhodla, že půjde na konzulát sama. Přestože je Češka, dovnitř ji nepustili s tím, že strážný požadoval údaje o jejím zápisu na webu. Na žádné telefonní číslo konzulátu se dovolat nepodařilo, ani na číslo pro nouzová hlášení (když občané České republiky potřebují pomoc). Pár se tehdy rozhodl hledat firmy, které pomáhají se zápisem, samozřejmě za peníze. Právě tehdy zjistili, že dvouleté vízum lze získat jen ve Lvově, i podle podmínek zprostředkovatele za to musí zaplatit 1200 až 2000 dolarů... Platit tak velké peníze za de facto vydírání muž nechtěl, proto odjel do Česka jako turista v naději, že celou věc vyřeší na místě. A nepřepočítal se, dozvěděl se totiž, že může požádat na policii o sloučení rodiny. „11. května jsem tedy přicestoval do Česka“, uvádí Ukrajinec, „kde jsem se dozvěděl o možnosti vyřídit na místě doklady, že žijeme spolu. Přesně tak jsme udělali, stalo se to koncem května, i hned jsem dostal pracovní vízum na tři měsíce“. S tím, že v dalších 270 dnech má pár doma navštívit komise za účelem potvrzení informací o soužití. Kdyby k tomu nedošlo (tzn. že by komise nedorazila), vízum se Ukrajinci automaticky prodlouží na další tří měsíce atd., než členové komise učiní požadované závěry. Pak může pan Mykola počítat s pracovním vízem s 10letou platností. Dnes tedy muž v klidu pracuje legálně, očekává návštěvu členů komise a další kladný vývoj situace. UPOZORNĚNÍ OD KONZULÁTU Na českém resortu se o vzniklém problému patrně ví, webové stránky totiž uvádějí: „Důrazně doporučujeme nevyužívat nabídek nejrůznějších zprostředkovatelů, agentur či třetích osob, které nabízejí placené služby na internetu nebo před prostorami Generálního konzulátu ČR ve Lvově, popř. před vízovými centry. Zdůrazňujeme, že shora uvedené osoby, které mohou šířit nepravdivé informace, že dokážou zajistit pohovor s konzulárním úředníkem, udělení požadovaného víza nebo zápis, nemají se zaměstnanci Generálního konzulátu nic společného. Generální konzulát ČR ve Lvově si dovoluje upozornit, že zápis na jakýkoli typ víza nebo pobytu je zdarma. Platit za tuto službu zprostředkovatelům je zcela zbytečné a nežádoucí. V případě, že Vás kontaktuje někdo, kdo Vám nabídne tuto službu za úplatu, prosím kontaktujte Generální konzulát e-mailem (uveďte Vaše jméno a kontakt na osobu, která po Vás požadovala peníze)“. Zaslali jsme proto na konzulát dotaz a požádali, aby se k situaci vyjádřil. Dostali jsme tuto odpověď: „Cizinci mohou na konzulátě požádat o udělení zaměstnanecké karty za splnění veškerých ostatních podmínek jen dvěma způsoby: buď prostřednictvím vládního programu Režim Ukrajina, kdy se nemusí zapisovat, ale jen čekat, až budou kontaktováni, nebo skrze standardní zápis na e-mailu zamkarta_lvov@mzv.cz s tím, že se při tomto postupu žádné výjimky neuplatňují. Telefonicky se zapsat nelze. U každého ze dvou shora popsaných způsobů zápisu se také uvádí, pro jak velký počet žadatelů může být stanoven termín podání žádosti o zaměstnaneckou kartu. Přes vládní program Režim Ukrajina se žádosti přijímají denně, i tímto způsobem může žádost podat až 2000 zájemců měsíčně. Žadatelé hodlající pracovat pro českého zaměstnavatele, který nesplňuje kritéria pro zařazení na shora uvedený vládní program, musí použít přihlašovací e-mailovou adresu zamkarta_lvov@mzv.cz. Žádosti od těchto osob se přijímají v počtu 15 ks týdně (každé pondělí). O zařazení zájemce na vládní program Režim Ukrajina může žádat zaměstnavatel, který podniká v České republice nejméně dva roky, je daňovým rezidentem ČR ve smyslu zákona č. 586/1992 Sb., o dani z příjmu, je registrován v ČR jak plátce zdravotního a sociálního pojištění, nemá žádné nezaplacené pohledávky vůči státu a zaměstnává nejméně 6 osob na trvalý pracovní poměr. Dodejme, že až do prosince 2018 se požadovalo min. 10 osob, došlo tedy ke změně, takže o zařazení do programu může žádat více firem, než tomu bylo doposud. Na webových stránkách také uvádíme, že e-mailovou adresu zamkarta_lvov@mzv.cz spravuje pouze vízové oddělení Ministerstva zahraničí v Praze, konzulát tedy nedisponuje žádnými informacemi o průběhu zápisů, proto nemůže reagovat na dotazy či oznámení žadatelů s tím spojené. Dosavadní průběh zápisu ukazuje, že při tomto způsobu dochází k výraznému překročení limitu žadatelů. V případě, že žádost překročí limit, žadateli nezbývá než se pokusit zapsat v některém z dalších měsíců. U obou shora popsaných postupů jde o zcela transparentní způsob zápisu, do nějž zaměstnanci konzulátu nemohou nijak zasáhnout. Na našich webových stránkách žádáme veřejnost, aby se vyhýbala kontaktům s nejrůznějšími zprostředkovateli, kteří mohou nabízet za úplatu své služby v blízkosti konzulátu nebo např. na internetu. V případě, že žadatelé znají takové třetí osoby, které tvrdí opak a nabízejí své služby za úplatu, doporučujeme předat příslušné informace buď přímo konzulátu, nebo ukrajinským policejním orgánům. Na závěr dodáme, že vláda České republiky si je vědoma zájmu českých zaměstnavatelů o pracovní sílu z Ukrajiny a svým nedávným rozhodnutím schválila navýšení počtu přijatých žádosti o zaměstnaneckou kartu v rámci vládního programu Režim Ukrajina na dvojnásobek 40.000 ročně) od podzimu letošního roku. V současné době se zajišťuje personální zkapacitnění příslušných úřadů, aby takto zvýšený počet žádostí o zaměstnanecké karty byly schopny zpracovat“. Zaslali jsme dotaz lvovské policii, zda obdržela nějaké stížnosti na zprostředkovatele, kteří nabízejí za peníze zápis do pořadníku na českém konzulátě, žádnou odpověď jsme však dosud neobdrželi. UAPORTAL.CZ společně s Texty.org.ua Překlad: Svatoslav Ščyhol soudní tlumočník jazyka ukrajinského a ruského tel. 603 789 485