“В Європі треба не говорити, а кричати про війну”: Інтерв’ю з Іванною Карпою
Чехія
Іванко, раді чутися з тобою сьогодні про тебе крізь призму твоєї історії в Чехії, твого бачення українства за кордоном та перспектив збереження ідентичності при асіміляції в чеське суспільство. Ти вже майже 18 років в Празі. Коли та чому ти опинилася в Чехії?
До Чехії я приїхала 2008 року. В травні. На прохання мого чоловіка. Бо він мріяв, щоб наші діти народжувалися саме в Празі. На той час він уже мав посвідку на постійне проживання. І перед народженням сина він запропонував мені приїхати. Не скажу, що їхала радо, оскільки чеської мови я не знала. На той час мої плани були пов’язані з Україною, але верх взяла закоханість. Тому дослухалася до чоловіка. Тоді — по молодості. Зараз все по-іншому. (Сміється). Приїхала з умовою, що син народиться і через три місяці я повернуся до Львова, а чоловік їздитиме туди-сюди, щоб бути більш-менш усім разом. Але… Сталося не так, як гадалося. У травні я приїхала. На початку червня народився син. І ми залишилися в Чехії.
Я дуже сумувала за домом, за рідними, за друзями. Й нудьгувала. У вересні ми поїхали до Львова. Моя бабця була дуже хвора, тому мені обов’язково треба було в Україну. Тож через чотири місяці ми і повернулися в Україну. Але ненадовго.
Наступний раз трапився в грудні. Приїхали вже на Різдво. Планували, що і будемо отак їздити. Бо насправді це дуже близько: 800 кілометрів — невелика відстань. Але проблема була не в кілометрах, а в перетині кордону, де черги були кількагодинні. Але що дитина була маленька, нас пропускали поза чергою. І це була перевага.
Син підріс, треба було робити щеплення. Потім: “У тебе ж в Україні декрет ще триває, може, залишишся трошки довше?” Я погодилася. Так тривало три роки. Декрет закінчувався. Треба було повертатися додому. Але ми вирішили, що буду в декреті ще рік. За той рік я опановувала туризм як сферу зайнятості для себе.
Нішу туризму ти опановувала в Чехії?
Так. Я вчилася в чеській туристичній школі “Тиркіс”. Склала офіційні іспити з Праги та Чехії і почала працювати гідом. Це був 2010 чи 2011 рік. Тож, виходить, у мене все склалося трошки швидше. Відтоді я в туризмі.
Від волонтерства до культурних проєктів
Яку ще частину себе ти відкрила в Чехії? Ти організовуєш багато проєктів для української громади: це і театральні вистави з України, і зустрічі з цікавими людьми. Як ти до цього йшла?
В цьому напрямку я почала рухатися в 2022 році. Коли почалося повномасштабне вторгнення. Це стало моїм внеском в перемогу. Спочатку моя робота була волонтерською: ми поселяли наших українців у квартирах, будинках і навіть замках, які чехи надавали безкоштовно. Це був березень 2022 року. Потім у районі, де я живу, виявилася потреба у вчителях чеської мови для українських дітей. Акцент був насамперед на дітях. І я пішла вчити дітей чеської. Це тривало з квітня до кінця серпня. А у вересні діти пішли вже до школи.
Тоді мені у фейсбуці трапилася пісня “Чом тобі, вороже, не спиться?” Віталії Грицак, яка, думаю, повернула мені віру в те, що ми дуже сильна нація і навіть із великої біди, з великої війни ми можемо вийти переможцями, бо ми згуртовані, ми єдині. І я написала цій дитині (називаю її дитиною, бо, думаю, їй було на той час років 20): “Дякую тобі за те, що ти повернула мені віру в людей. Я дуже хотіла б, щоб ти приїхала до Праги”. Вона відповіла: “Без проблем. Я приїду”. Так у жовтні 2022 року відбувся перший камерний виступ Віти. З цього все й почалося.
До мене звернулися волонтери з Житомира: “Чи можеш ти прийняти наш український “Лісапетний батальйон”?” А я кажу: “Чому б і ні?” Бо насправді це дуже потрібно. Саме завдяки таким акціям Україна отримала дуже багато допомоги. Артисти одразу звітували на своїх сторінках, що закупили і кому відправили. Це потужна робота.
Що для тебе в роботі важливіше: результат чи процес?
Думаю, що все-таки результат. Процес — це цікаво. Але дуже важко. Насправді важко. Але це захопливо, бо щодня спостерігаєш, як просувається робота. Домовляєшся. Було дуже багато факапів. До прикладу, люди стоять на кордоні по 20 годин, а ти переживаєш, встигнуть вони приїхати чи ні.
Переносити чи не переносити?
Питання про перенесення ніколи не стояло. Ніколи. Питання було в тому, чи захід узагалі відбудеться. Так — другого чи третього разу, коли їхали дівчата з “Лісапетного батальйону”. Завтра концерт, а сьогодні вночі приходить повідомлення: “Нашого Сергія не пропустили через кордон”. І ти мусиш якось вирішувати, що з цим робити. Але одразу знаходилися люди, які допомагали. І це були українці. Я телефоную, кажу: “Ось така ситуація, що нам робити?” А вони: “Ми знайдемо і звукорежисера, і водія. Тож не переживай”. Отак воно й іде.
Який із проєктів дався тобі найважче? Емоційно? Організаційно?
Найважчим був один із проєктів 2025 року. Це вистава театру імені Марії Заньковецької “Історія війни”. В серпні мені зателефонував режисер і сказав, що хотів би зробити прем’єру в Празі. Я, безумовно, погодилася. Бо впевнена: у Європі треба не говорити, а кричати про війну. Про те, що в Україні — ВІЙНА. Дуже багато хто втомився. Хоча, як на мене, втомитися від війни, перебуваючи в Європі? Це смішно. Я думала, що люди прийдуть хоча б для того, щоб зрозуміти. Але. Українці не прийшли. Не захотіли, хоча рекламна кампанія була велика…
Вистава ж відбулася?
Вистава відбулася. Зокрема тому, що наші українські організації поширювали інформацію на своїх сторінках. Дуже велику підтримку особисто я отримала від настоятеля нашої Української Греко-Католицької Церкви отця Василя Сливоцького, який підтримав проєкт і запевнив, що його парафіяни прийдуть. І вони справді прийшли, а вистава мала великий успіх. Потім було дуже багато відгуків. Люди писали: “Дякуємо за виставу”.
Добре, що все склалося! Відвідувати такі події за кордоном надзвичайно важливо: так людина залишається в контексті української культури. Зв’язки не обриваються, не втрачаються. А як вважаєш, чи можна залишатися аполітичним у культурі? Особливо зараз?
Думаю, що зараз залишатися аполітичним у культурі недоречно, бо ми не можемо бути і на цьому боці, і на іншому. Ми маємо зайняти одну позицію. Тому якщо “українські” співаки, які були колись мегапопулярними, співають російською для української публіки за кордоном, це просто неприпустимо.
Так, абсолютно.
Іванко, окрім роботи та проєктів, ти долучаєшся ще до волонтерства. Як знаходиш баланс між зовнішньою зайнятістю та особистим життям? Адже все потребує багато часу.
Так, це потребує дуже багато часу. Тому все треба балансувати. Волонтерські проєкти я створюю не сама. Ми — кілька однодумців, які працюють заради однієї мети. До прикладу, з 28 листопада 2025 до 7 січня 2026, у нас був різдвяний ярмарок на площі Республіки. Вважаю, що він мав дуже великий успіх попри холод і попри те, що одного дня людей було більше, а іншого — менше.
Тому знову завдяки ярмарку Україна від нас отримала велику підтримку для військових, яких я особисто знаю і яким вона справді потрібна. І потрібна їм не лише допомога, яку ми передаємо, а й відчуття, що вони не забуті. Потрібне розуміння, що за кордоном теж українці залишаються українцями.
Чотири хвилі діаспори
Іванко, ти доволі давно вже мешкаєш у Чехії. Як за цей час змінювалася українська громада?
Ну, цього року в мене в Чехії вже повноліття — 18 років.
Тож можна тебе привітати!
Нарешті доросла (сміється). Звісно, українська діаспора змінювалася. Перша хвиля — я називаю її хвилею сучасної діаспори — приїхала в 90-х роках. Коли відкрилися кордони. Це були наші батьки — батьки мого покоління. Вони теж казали, що приїхали ненадовго: заробити й повернутися в Україну. Всі на це сподівалися. Але. Склалося по-іншому. Опісля цього покоління виїхало вже покоління моє. Потім — молодь 2000-х. А зараз четверта хвиля — люди, змушені виїхати 2022 року. Ніхто з них теж не планував жити за кордоном. І навіть ті, хто приїхав, думали, що це на місяць, два, три, на пів року, а потім вони повернуться додому. Бо вдома — це вдома. Але знову ж таки “але”.
Перша хвиля емігрантів — це люди, які приїхали на заробітки. Тож громадою як такою діаспора не трималася. Епіцентром діаспори була завжди церква. По неділях ходили до церкви, а в усі інші дні працювали. І ні в кого особливо не було часу підтримувати якийсь зв’язок. Бо на свята — а найбільші з них Різдво і Великдень — усі, хто тут працював, їхали додому, адже вдома була сім’я. Коли приїхало моє покоління, сім’ї почали воз’єднуватися тут. Почали колядувати на Різдво, ходити до церкви на Великдень — уже всі разом, і це об’єднувало.
Але до 2022 року кожен українець жив у своїй “бульбашці”: у кожного свої проблеми, своє життя, бо кожен якось виживав. Адже коли ти приїжджаєш у Чехію, тебе ніхто не чекає з розпростертими обіймами. Тому щоб реалізуватися, треба дуже багато працювати. Дуже багато, щоб забезпечити життя собі, рідним, близьким, дітям. Весь акцент був на праці. 2022 рік кардинально змінив і діаспору, і життя українців загалом — не тільки в Чехії, а в усьому світі. Люди почали більше об’єднуватися, шукати контакт одне з одним, допомагати тим, хто потребував допомоги. Тож війна в цьому плані навіть посприяла поширенню української культури та наших традицій. Досить подивитися, скільки в Празі відкрилося українських ресторанів.
Війна об’єднала українців за кордоном. А що нас роз’єднує, на твою думку?
Думаю, це індивідуально. Певно, немає чогось одного, що нас роз’єднує. Але роз’єднує людей насамперед заздрість. І, мабуть, роз’єднують різні політичні кандидати, які часто дуже сильно впливають на думки, на мислення. Зараз багато хто каже, що зневірився. Часто це про владу. Але я завжди кажу одне: ті, хто допомагав, допомагають і допомагатимуть. А ті, хто не допомагав, мають відмовку: “Ой, а там таке або отаке…” Тож усе індивідуально. Бо залежить від сприйняття конкретної людини.
“Серце людям”
Іванко, розкажи про “Серце людям”. Що стало поштовхом? Як команда визначилася в назві організації? На яких напрямках ви зосереджені?
Нас була команда з чотирьох людей. Маленька команда, якою фактично й залишаємося. Наразі інколи п’ятеро чи шестеро, бо навіть не можу точно сказати. Ми не робимо на цьому акценту. Створити організацію запропонував мій знайомий чех. Він сказав: “Щоб ми могли й далі співпрацювати з тобою не як з фізичною особою, а на офіційному рівні, краще створити громадську організацію”. Рекомендував нотаріуса, сам дав перші поради, що та як правильно зробити.
Над назвою ми теж радилися з друзями: як назвати, щоб вона стосувалася і чехів, і українців. Дійшли висновку, що між нами має бути саме серце — те, частинку якого кожен віддавав людям навколо. Тому й назвали “Серце людям”. Зараз ми активно працюємо, щоб об’єднувати чехів та українців, інші нації. На наші культурні події приходять ті, хто підтримує Україну. Так ми передаємо їм частинку свого серця, а вони нам — свого.
Такий глибокий сенс у назві. Чи відчуваєш ти певну відповідальність, коли представляєш Україну перед чехами?
Звичайно. Кожен із нас повинен відчувати цю відповідальність, бо ми представляємо націю: як ми поводимося в суспільстві, таке й уявлення складається про нас, так інші й говоритимуть про українців. І я не боюся про це говорити: коли в трамваї, в метро чи на вулиці хтось з українців, висловлюється чи поводиться негідно, то я підходжу, намагаюся зупинити і кажу: “Чи розумієш ти, що зараз показуєш, не себе лише, а говоритимуть про всіх українців? Те, що українці допоможуть 350 разів, ніхто не згадає. А от те, що ти робиш, обговорюватимуть усюди як про всіх українців”. І підходжу до молоді теж. І хлопці, на три голови вищі за мене, опускають очі. Що вони можуть сказати у відповідь? Але я знаю, що до них це доходить, бо потім подібних випадків стає менше. Можна “списати” соромну поведінку на підлітковий вік: в 15–16 років усе дозволено. Так їм здається. Але потрібно звертати увагу та зупиняти вчасно. Щоб замислювалися, як це впливає на сприйняття українців у суспільстві за кордоном. Звісно, стосується це не тільки українців.
Що викликає в тебе сильне роздратування? Як собі даєш раду?
Це запитання, напевно, не до мене, а до моїх рідних (сміється). Вони завжди кажуть, що, коли в мене щось не виходить, я виливаю злість на них. Але насправді ні. Я намагаюся перемикатися на щось інше, братися за зовсім іншу роботу. Особисто я можу розізлитися за одну секунду, а через 10 секунд одразу охолонути. Мабуть, такий маю темперамент.
А чи складно бути жінкою-лідеркою в громадському середовищі?
Не знаю. Напевно, ні. Якщо виконувати свою роботу відповідально й сумлінно, то неважко.
Чи стикалася ти з упередженим гендерним ставленням до тебе з боку чоловіків? Зокрема чоловіків-чехів?
Ні, такого сказати не можу.
Що для тебе сьогодні означає мати свій голос?
Для мене особисто це не боятися висловлювати свою думку в суспільстві. Думаю, якби люди менше боялися, все було б набагато простіше. Якщо ви говорите правду, якщо стоїте за правду, то немає чого боятися, бо правда однаково має перемогти. У будь-якому разі.
Про щастя і дім
Який найяскравіший чи найприємніший момент у своєму житті ти хотіла б пережити ще раз?
Найяскравіший момент? Народження дітей, я так думаю.
Ти хотіла б пережити це ще раз?
Ну, так. У той момент здається, що більше не хочеш, але минає час — і думаєш, що так. Це найяскравіше, що може бути. Як на мене.
Що для тебе означає бути по-справжньому щасливою?
Це коли рідні поруч. Коли всі здорові. Коли всі разом. Цей душевний спокій, коли приходять свята, або можливість побути всім разом. Це справді найбільше щастя.
Це те, що гріє душу й серденько…
Чи ходила ти колядувати?
Авжеж! Ми й наразі колядуємо. Незалежно від того, чи це теперішній час, чи той, коли ми тільки приїхали, ми завжди святкували всі українські свята. Мої діти колядують змалку: ще й говорити добре не вміли, а вже було “Сію-сію”, бо треба було посівати. Ми в родині завжди ходили колядувати одне до одного. Біля церкви колядували… Це те, що має бути. Інакше не може бути.
Яка в тебе улюблена колядка?
Напевно, “Бог предвічний”. Ще “Небо і земля”… Не знаю, прям найулюбленішої в мене немає.
Де для тебе дім — у Чехії чи в Україні? І що особисто для тебе означає слово “дім”?
Дім завжди там, де твоя родина. Водночас я завжди згадую нашого класика Василя Симоненка, який писав, що можна вибрати друга і брата по духу, але не можна вибрати рідну матір. Що можна все на світі вибирати. Вибрати не можна тільки Батьківщину. Тому Батьківщина завжди буде одна — скільки б країн ми не змінювали, подорожуючи чи переїжджаючи. Батьківщина в кожного має залишатися одна, навіть якщо ми дуже довго десь живемо. Якщо брати Чехію, то ми тут не вдома. Але проблема імігрантів, які приїхали 20 років тому, що вони і в Чехії не вдома, і в Україні вже не вдома. Тому дім там, де твоя сім’я.
Що б ти хотіла, щоб чехи зрозуміли про Україну без пояснень?
Ті чехи, які хочуть розуміти, розуміють. Зараз дуже багато впливових людей — у сфері культури, будівництва, на телебаченні — публічно кажуть: “Відчепіться вже від українців, бо без них буде колапс”. Знову ж таки, я думаю, адекватні люди, хто завжди нам допомагав і допомагає, розуміють, що українці — це працьовиті, відкриті, щирі люди.
Як вважаєш, чи можна та як змінити думку тих чехів, які налаштовані проти українців і думають, що ми тут “понаєхалі”?
Ні, переконати в зворотньому неможливо, певно. Позиція зміниться лише тоді, коли та людина сама переживе щось подібне.
Президент Чехії Петр Павел якось сказав: “Nedej Bůh, padne Ukrajina, padne celá Evropa” (“Не дай, Боже, впаде Україна — впаде вся Європа”). Ті, хто розуміє масштаб катастрофи, завжди будуть з українцями і за Україну. А тим, хто цього досі не зрозумів, пояснити словами — навряд чи дійде. Усюди є добрі люди і є не дуже добрі. Є й зовсім недобрі. Суспільство розділене. Такі реалії, на жаль.
