«Психотерапія — це про повернення до себе»: історія Яніни Даніш, психологині та психотерапевтки, яка продовжує допомагати людям у Чехії
У розмові вона розповідає, як прийшла в цю професію, які труднощі пережила після повномасштабного вторгнення, що допомогло зберегти внутрішню опору й чому найбільшим ресурсом людини залишається її власне тіло.
Як ви прийшли до психотерапії і чому обрали саме цю професію?
Першою людиною, яка мене до цього підштовхнула, був лікар-психотерапевт, з яким я працювала на своїй першій роботі. Це було дуже давно, ще наприкінці минулого століття, коли мені було 18 років. Я працювала медсестрою в психоневрологічному диспансері, а він тоді ще був психіатром-психотерапевтом. Те, як він працював з людьми, мене надихало: він чітко розумів, кому потрібен рецепт, а кому — слово, здатне дати опору.
Та до професії я прийшла значно пізніше — у 2007 році. Це вже моя друга основна професія. До того я багато років працювала фітнес-тренеркою, розробляла програми тренувань. Я працювала в першому київському клубі «Акваріум», де ми застосовували різні види фізичних навантажень. Але з часом мені стало тісно в цій сфері — я почала бачити, що фітнес може бути більш глибоким і комплексним. Саме тоді я пережила психологічну травму: була паралізована й зрозуміла, що для відновлення недостатньо лише тренувань — потрібна також робота з психікою.
Я почала вивчати психосоматику, тоді ще маловідомий термін. Зараз я розумію, що всі мої етапи — перша робота, тренерська діяльність, травма — склалися в єдину дорогу, яка привела мене до професії та загалом змінила моє життя.
Наскільки я знаю, ви переїхали до Чехії після початку повномасштабного вторгнення. Як війна в Україні вплинула на вашу роботу, і як вам вдалося адаптуватися та знайти свою нішу тут?
Допомогою біженцям я займалася не вперше: почала ще у 2014 році, коли люди масово переміщувалися. Цього разу вже я сама стала вимушеною переселенкою. Спочатку працювала як волонтерка, допомагала людям, а згодом змогла легалізувати документи. Завдяки моїй європейській освіті я змогла стати членкинею Чеської асоціації психотерапевтів.
Найскладнішим було знайти роботу «на ставку», адже психотерапевтична система тут дещо інша, особливо в некомерційних організаціях. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, як має виглядати моя робота в нових умовах. Зрештою я відкрила приватну практику (OSVČ), і саме через неї поступово змогла відновити діяльність. У цьому сенсі мені справді пощастило — я зберегла свою професію.
Чи виникали труднощі під час легалізації документів?
Мені пощастило з документами. Я не шукала «знайомих», а просто звернулася через сайт Карлового університету до рекомендованих перекладачів. Обрала українку, яка все детально пояснила, швидко зробила переклади, ще й надала невелику знижку. За три тижні мій диплом уже був нострифікований. Тому я раджу не бігати й не шукати посередників — достатньо звернутися до перевірених офіційних джерел, зокрема Карлового університету.
Якщо порівнювати Україну та Чехію — чи відрізняються бізнес-моделі в цій професії?
Якщо говорити про приватну практику, то відмінності незначні. В Україні, коли я відкривала ФОП, підтвердження освіти чи досвіду не вимагали — просто відкрила і працювала. У Чехії ж потрібно надавати дипломи, проходити нострифікацію, підтверджувати фахову освіту (у моєму випадку — в позитивній психотерапії) та мати рік офіційної роботи. Тут це трохи складніше, але не настільки, як здається на перший погляд.
Що допомогло вам зберегти віру в себе на новому місці?
По-перше, інстинкт самозбереження: наша психіка хоче, щоб ми вижили. Я спиралася на це. По-друге, я добре розуміла, що потрібна людям, які переїжджають, і чітко усвідомлювала свої межі: наприклад, я не можу працювати з військовими — це моє обмеження.
Я дуже чутлива тілесно, і мені важливо зберігати стан фізичного спокою, щоб бути ефективною. Я відчувала, що саме тут, у Чехії, можу бути на своєму місці. Моя транскультуральна освіта в позитивній психотерапії допомагає мені працювати з мігрантами, які проходять адаптацію. Ми не можемо змінити події чи життя, але можемо змінити своє ставлення та те, якими ми хочемо бути в цих умовах.
Ще одна опора — власне тіло. Єдине, що ми завжди носимо з собою. Якщо ми його втратимо, втратимо й життя. Тому важливо піклуватися про нього. Також я постійно продовжую власну психотерапію — з 2007 року не робила перерв. Це допомагає знімати емоційну напругу, не «зливати» її на близьких.
Я також багато вкладала сил у те, щоб знайти поруч людей зі схожими цінностями. Це непросто, особливо в іншій країні.
З вашого досвіду, які психологічні труднощі зараз найпоширеніші серед українців?
Якщо говорити про четвертий рік війни, то труднощі змінюються. Люди адаптуються до життя у час змін. Найпоширеніші запити — це питання самоідентифікації: хто я після переїзду? хто я після цих подій? Цей процес може бути як травматичним, так і шляхом до самопізнання.
Також дуже поширені тривожні розлади та депресивні стани. У дітей — тривожність, депресія та проблеми в контакті з батьками. Часто люди плутають адаптацію з пристосуванням: їм здається, що вони адаптувалися, але насправді це може бути дезадаптація.
Повне інтерв’ю дивіться на нашому YouTube:
Попри переїзд, нову систему та особисті виклики, героїня змогла зберегти професію, знайти своє місце та продовжити підтримувати українців, які потребують допомоги. Її історія доводить: адаптація — це не лише про побут і документи, а передусім про внутрішню роботу, чесність із собою й турботу про власний стан. Саме ці опори допомагають рухатися вперед, знаходити сенс і будувати життя навіть у новій країні. Якщо людина має віру в себе та підтримку, шлях до відновлення завжди можливий.