“Поки ми зберігаємо мову — живе Україна”. Історія Ростислава Прокоп’юка, який понад 30 років популяризує Україну в Чехії
В інтерв’ю він розповідає про шлях від психолога до культурного дипломата, силу партнерства та роль української культури під час війни.
Пане Ростиславе, Ви – українець за походженням. В Празі проживаєте з 1991 року. Чому Чехія і чому Прага?
Ані чому саме Чехія, ані чому саме Прага? Єдина відповідь – випадковість. Але знаємо, що випадковостей не буває. Є якась там програма у всесвіті. Мій чеський шлях став продовженням шляху українського. Після закінчення університету я працював на телефоні довіри, у школі, працював на обласному радіо. І саме на радіо починається старт цих випадковостей. Почули мене чехи, а це ще був союз, які обслуговували трубопровід “Дружба”. Почули і прийшли з пропозицією, чи хотів би я на тиждень до Чехії поїхати. І уявіть собі, що “на тиждень” триває вже 35 років. Кожен сам вибирає. Я мав можливість поїхати до мадяр. Був у Венгрії [Угорщині] якийсь тиждень. Не “зайшло”. Повернувся знову в Україну. Прийшла пропозиція інша. Знову ж таки… а чому б і ні? Там я ніколи не був. Вирішив, що поїду на тиждень. Зробили мені дозвіл на місяць, з місяця продовжили дозвіл на 2. І цікава така ситуація. Це рік 1991-ий. І уявіть, що я перший руський після 1945-го року. У чехів 90-ті роки – це радянський союз. Я дуже довго боровся з тим, що я не руський доктор, я – український доктор. А вони мені у Вишші Броді [біля Крумлова в Південночеському краї] в 91-ому році казали: “Ви перший руський після 45-го року”. Тому що в 45-ому році у них залишився руський комендант. І з того часу нікого з руських не було. Тому я в 91-ому для них був другий руський. Дуже довго переконував чехів, що я не руський. І наступні роки й аж дотепер, бо власне лише зараз чехи почали усвідомлювати, що є Україна. Дуже довго ми доводили, що є Україна, є інші республіки. Чехи дуже довго жили радянським союзом.
Як відбувалася адаптація, наскільки складним було долання мовного бар’єру?
Мій процес адаптації почався з перекладача. Був чех, який працював у цьому фонді українсько-радянсько-чеської дружби. А дружина у нього була українка. І тою чеською мовою, якої вона навчилася при спілкуванні з ним, вона перекладала. І було багато цікавих речей – не знаю, наскільки їх можна розповідати для вашої авдиторії. Це такі “historky”, як кажуть чехи. Більше для спілкування з друзями, щоб посміятися. Як анекдоти. Деякі її переклади були, скажемо, дуже дивні. Є у чехів слова “zadek” [сідниці, дупа] і “záda” [спина, хребет]. І ця жінка сплутала діагноз. Це мене підштовхнуло до того, про що Ви запитуєте. До подолання мовного бар’єру. Перше, коли приходив пацієнт, то вона його питала: “Co Vás zlobí?” [що у вас болить, що вас хвилює]. І так кілька днів. А я собі й кажу: “Чому я не можу питати: “Co Vás zlobí?” Нащо я маю за це платити гроші?” І це стало тим поштовхом, щоб навчитися не боятися спілкуватися. Почав читати чеські газети. До мене ходила прибирати чешка й питала, чи не бачив я “prachovku”, а я собі думаю: “Боже, що це таке “prachovka”?” І починаю шукати, що це таке… А найцікавіше, що у вивченні чеської мови дуже допомагають дитячі мультфільми. У чехів вони прекрасні. Прекрасна озвучка з прекрасною вимовою, починаючи від Богдалової і всіх решти… Вона повільна, не така швидка як у фільмах. По якомусь місяці я почав ходити в гості. Так, їм було цікаво, я був для них якийсь екзот український. У Вишші Броді наголосили: “Починає сеанс відомий український психолог”, і людям було цікаво, тому кликали в гості. А вони вас там гостять і про щось спілкуються. Скажуть якесь слово і всі починають сміятися, а ви, щоб не виглядати дурним, теж смієтеся. І отак от вклинювався в їхню спільноту, робив вигляд, що розумію, а потім дійсно почав розуміти.
За фахом Ви – психолог. І маєте велику практику в напрямку психології залежностей. Чи був якийсь переломний момент, який визначив вибір професії та саме цей напрямок?
Не було переломного моменту. Був шлях. Так, я багато років працював на телефоні довіри, працював на обласному радіо у Франківську, де мене ті чехи чули. Так і тут починав. Вони мене привезли як психолога з альтернативним лікуванням. Надавав психологічну допомогу. Рік-два на психологічних консультаціях. І одного разу до мене приходить людина — а це було в Чеському Крумлові – з усіма болячками, з усіма проблемами і ще й до того ж курить [палить]. І це той якийсь знак Божий, а ви його або приймаєте, або не приймаєте. Що сили Божі вам посилають згору, завжди слухайте і в той момент беріть або не беріть відповідальність. Я взяв того чоловіка за палець і сказав: “Усе, ви не курите, шкідливо вам”. А потім приходить той день, що він вже й не курить. І оце той момент, коли ти починаєш думати, як це сталося. І це той переломний момент. Ламає вам все. Ламає ваш шлях, переводить вас на інші колії, тоді й приймаєте відповідальність і шукаєте в собі, як це відбувається. Але робите вигляд, що знаєте. Але пацієнтові не можете пояснити – як.
Ви були практикуючим психологом в Україні ще за радянських часів. В Чехії теж маєте психологічну практику. Поділіться, будь ласка, Вашим досвідом як українським, так і чеським
Я закінчив університет Драгоманова, це власне в 1991-ому. Після розпаду радянського союзу і Чехословаччини. Я вже мав досвід роботи. Різниця в досвіді велика. По-перше, мій досвід в Україні — діти, середня школа, 8-10 класи. Вчив психології. Потім інший досвід на телефоні довіри. Ще був міськком і комсомол. Коли я їздив по всій Україні, секретар міського комсомолу лишав мені свій кабінет, свій стіл і свій телефон. І люди дзвонили. В газетах оголошували, що приїде з Києва психолог. Так працювала ця лінія довіри. Це один досвід. А в Чехії досвід інший. Інша країна, інша ментальність, інші люди. Коли ви йдете в Києві по Хрещатику й бачите, що де живе ваш знайомий опівночі вікна світяться, ви йдете до нього на каву. В Чехії після 9 вечора це просто нереально. Пам’ятаю ситуацію, коли на початку своєї практики мені пані сказала, що ой, якби я передзвонив після 9 ввечері, то вона би здуріла. Ви маєте зафіксувати ці моменти. Якщо ви тут хочете жити, якщо тут хочете лишитися, то адаптуйтеся. Пристосовуйтеся до їх правил. Ви не можете диктувати свої правила. Ви просто не маєте робити те, що не прийнято в цій країні. Так, я можу багатьом друзям подзвонити в годину ночі й сказати: “Став чайник”. Але це кілька моїх друзів, з якими я спілкуюся. Це не пацієнти, це не чужі вам люди. А ще в суботу і в неділю робочі дзвінки виключають, нічого не вирішується.
Серед Ваших пацієнтів багато відомих людей з Чехії та Словаччини. Вас називають “психологом особистостей”. З якими проблемами вони до Вас звертаються? Чому саме до Вас? На Вашу думку?
Ну, в мене ще є кілька таких цікавих назв. Пані Богдалова колись написала: “Біжіть за шаманом, шаман має свої чари”. Чехи це люблять, чеські медіа це люблять, бо так працюють продажі. Коли в титулку “шаман”, ну, гарно ж! Я не боронюся позитивним речам. Я це беру в позитив і чехи це беруть в позитив. Багато. Починаючи з пані Богдалової, за що я страшно вдячний, бо це була перша чеська селебріта, яка мене показала світу і яка привела дуже багато людей. А потім оце копірування селебріт-особистостей, її вплив на суспільство. Це дуже важливо. Тому що і звичайні люди, які, скажімо, не селебріти, які просто звичайні люди, якщо Богдалова доказала, я це теж докажу. Це дуже важливо в їх свідомості, в їх поведінці. І я це використовую. Там ще одна річ – відповідальність. Бо якщо, скажімо, Богдалова когось порекомендувала… “Але ж я не Богдалова, я ж не селебріта, а чи допоможете мені?” Так, я для всіх. Важливо бути для всіх. І для селебріті, і для звичайних людей. Тому що кожна людина має щось своє селебрітне в собі. Тому я ніколи не роблю групові сеанси. В мене завжди всі сеанси чисто індивідуальні.
Пане Ростиславе, Ваш метод настільки дієвий, що в січні 2021 року Ви були внесені до Чеської книги рекордів як людина, яка допомогла позбутись від залежностей найбільшій кількості людей. Одна з особливостей Вашого методу “зворотньої реальності” полягає в тому, що сеанс позбавлення від залежностей триває лише до 15 хвилин. Метод не має аналогів у світі. В чому суть? Як виникла ідея? На Вашу думку, в чому дієвість Вашої методики?
Це індивідуально. Може тривати 15 хвилин, а може й півгодини, інколи – годину. Але принцип в тому, що це всього один сеанс і річна гарантія. Мені дуже важливо, щоб людина хотіла прийти. Бо буває, що дзвонить мама, сестра, дружина: “Ой, візьміть! У нього проблеми з алкоголем або ще щось”. Кажу: “Але, пані, не Ви – моя пацієнтка”. – “Ой, він не хоче!” Все.
Ще мусимо зрозуміти принцип нашого існування, принцип нашої енергії. Ми не є такі розумні, як виглядаємо. Ми можемо вважати, що це моє, але ніколи це не буде правда. Немає нічого нашого. Все, що є, вже колись було. Ми тільки носії інформацій в міру того, наскільки ми це заслужимо. Тобто я не кажу, що моя енергія згору. Це проходить через мене і проходить настільки, скільки рівно я це заслужив, скільки має наставити рівновагу дати і взяти. Ви щось даєте, щось берете і взаємно за щось. Я працюю з підсвідомістю, повертаю пацієнта в той момент, коли була перша сигарета. Кажу: “Що ви робите? Скільки її курите? Секунду? Дві хвилини? Що вам робиться? Блюєте? Вам погано? Кидаєте і клянетеся, що більше ніколи не будете? Я фіксую оцей момент вашої першої сигарети, тобто повертаю цей момент з минулої реальності. І коли ви спробуєте наразі сигарету, то вона буде як перша”. Тобто це теперішня реальність. З минулої реальності буде сучасна реальність. Перенести інформацію першої сигарети на останню. Мій принцип в тому, що люба залежність, люба проблема не має тривати вічно. Не можна переставати курити тиждень, рік, день. Мій принцип, моє бачення в тому, що остання сигарета має тривати стільки довго, як перша. Тобто ті 2 хвилини чи навіть секунду.
Які поради маєте щодо запобігання залежностям?
Зрозуміти. Зрозуміти, що це залежність. Там кілька можливостей. Перше, зрозуміти, що це залежність, що це проблема. По-друге, знайти в собі сили і сказати собі: “Я це вирішу сам”. Тоді вирішуйте. Або: “Сили немає, потрібна допомога”. Два шляхи. Або сам, або шукати допомогу. Але найгірше буває особливо в наркотичних залежностях, що багато хто з залежних думає, що тримають все під контролем. Але не існує контролю над наркотиками, над такими залежностями. Перша доза – це вже залежність. Все.
Що допомагає Вам самому залишатися в ресурсі?
О, це найкраще питання. Не боятися “з’їхати” з ґлузду, не боятися здуріти. В гарному сенсі. Не звертати увагу, якщо це комусь не подобається, прийняти відповідальність за те, що робите. Я зараз роблю те, про що колись навіть не міг і мріяти. Я репував з німецькою роковою капелою. Я роблю те, що ніколи не робив. Написав книжку, а на книжку зробив моновиставу. Десь 30 років роблю виставки. Ось наразі на Братиславському Граді, наступна – в Градці Краловому. Але що мені допомагає триматися на цьому моєму енергетичному рівні – це релакс. Бо робота з підсвідомостю надзвичайно важка і складна. Це вимити в голові людині. Ступити туди, вийти звідти і лишити її жити. Я шукав шлях. Там кілька варіантів – або спитися, а потім знайти психолога для себе, або знайти свій релакс. Так що фотографування, малювання, ну всі мої інші дурості прекрасні.
Чи є книги, автори або інструменти, які суттєво вплинули або впливають на Вашу професійну філософію?
Це класика. У мене її маса. Ще з 91-го року з України.
А ще по кіосках збирав газети від Ванги. Від Амосова книги. В Україні на той час, в 90-ті роки, всюди були Ванга чи Кашперовський. Чи ще хто. Це був бум. І я ті газети збирав. Кожен місяць кілька разів їздив. І я вимітав кіоски, я вимітав книжкові магазини. Там були шедеври. Але при читанні отаких спеціалізованих, езотеричних, альтернативних і подібних книг їх не можна “ковтати”. Потрібно зупинятися, де ви розумієте, пропускати те, що не розумієте. Щоб не відриватись від реальності. Бо це дуже небезпечно. Піти нагору і не вернутися. Фізично бути тут, але в голові десь інакше.
Які міфи про психологію існують? На Вашу думку
Міфи про психологію… Ви знаєте, що? У Чехії були оці 90-ті роки і далі було дуже популярно лечительстві, тобто екстрасенсорика. І є кілька таких дуже великих імен, як Фарашферда, Камінська. Є кілька таких імен, дійсно, які рятували людям життя. У Чехії дуже хороша школа фітотерапії, екстрасенсорики. Але поряд з тим, коли бачили, що це йде, що на цьому можна заробляти, любий пан інженір закладав порадну на екстрасенсорику. У них оце лечительство, це такий був феномен. І, ну, дуже з негативним кінцем. Розповідали мені про одного пана лечителя, екстрасенса. Пані за ним пішла, вони двоє в кімнаті. Він дав їй тепле одіяло і каже, обійміть того, хто біля вас поряд. Ну, а поряд тільки він. Це ці міфи, які не мають бути. Має бути відповідальність. Але такі гуморні речі і в цьому жанрі відбуваються.
Тому дуже інтуїтивно передивіться, куди йдете, за ким йдете, яку допомогу від людини очікуєте.
До речі, а як ви ставитеся до того, що зараз штучний інтелект, дуже багато різних інструментів з’явилося і іноді люди звертаються як до психолога, до чату GPT чи ще до когось, щоб він щось порадив і так далі. Але вже неодноразово ставалися випадки, коли чат GPT, зокрема, радив…
Може закінчити життя самогубством, так? Я досить часто користуюся ChatGPT. Він мені справді допомагає, але не тоді, коли йдеться про мене самого. Я використовую його для пошуку інформації, роботи з темами, перекладів. До речі, з перекладами він працює дуже добре. Якщо мені потрібно, наприклад, описати картину для виставки чи підготувати якийсь текст, то ChatGPT може зробити це дуже якісно. Чому ні? Це хороший інструмент, який економить час і допомагає структурувати думки. Але є речі, яких він не замінить. Найважливіше — не звертатися до штучного інтелекту з особистими проблемами. Коли йдеться про внутрішній біль, психологічну кризу чи складні життєві ситуації, потрібна жива людина — фахівець, який несе відповідальність за свої слова. ChatGPT такої відповідальності не несе. Саме там, де необхідний людський контакт, емпатія й професійний досвід, жоден алгоритм не може повністю замінити психолога чи психотерапевта. Мені здається, важливо не перейти межу й не дозволити технологіям зайняти місце там, де насправді потрібна людина. Не варто сприймати відповіді штучного інтелекту як остаточну істину або керівництво до дії, особливо якщо йдеться про серйозні життєві рішення. Це лише інструмент, а не людина, яка може зрозуміти, підтримати й розділити відповідальність за свої поради.
Пане Ростиславе, Ви не лише відомий психолог, а й художник, письменник, культурний менеджер. Розкажіть, будь ласка, про ці напрямки реалізації себе. Які проєкти ініціювали? До яких дотичні? З ким з відомих особистостей співпрацювали?
Почнемо з відомих особистостей, зокрема політиків. Ми вже проводили заходи в Сенаті Чехії та Парламенті Чехії. 24 лютого Українському інституту в Празі виповнилося два роки. Приблизно рік тому доля звела мене з Фундацією Пилипа Орлика. Саме завдяки цій співпраці я ще раз переконався: без надійного партнера реалізувати масштабні проєкти практично неможливо. Можна бути дуже активним, сильним, працювати з ранку до ночі, але без серйозного партнера неможливо організувати заходи такого рівня, як у Вртбовському саду, Сенаті чи Парламенті. Таким партнером для нас стала Фундація Пилипа Орлика. Я щиро вдячний за цю співпрацю, адже саме вона відкриває нові можливості й дозволяє розширювати масштаби діяльності. Без цієї підтримки я, можливо, міг би проводити презентації книжок, творчі зустрічі чи інші культурні події — те, що ми й робили раніше. Але заходи державного рівня стали можливими саме завдяки цьому партнерству. Ми й надалі продовжуємо співпрацювати. Зараз готуємо конференцію в Сенаті вже з новим складом влади. І, на мою думку, цього не варто боятися. Нова влада, стара влада, зміна політичних сил — усе це природний процес. Якщо ви приходите з конструктивними пропозиціями та професійним підходом, підтримка України завжди знайдеться. Не варто відмовлятися від співпраці лише тому, що змінилися політики чи політичні погляди. Треба послідовно відстоювати свою позицію. Попереду ще багато важливих подій. Разом із Фундацією Пилипа Орлика ми проведемо великий захід у Сенаті. Також завершується масштабний проєкт на Братиславському Граді. Надзвичайно цінними були зустрічі за участю Олександра Зінченка, який привозив фільм про В’ячеслава Чорновола, а також Володимира В’ятровича й Олесі Ісаюк. Співпраця з Фундацією Пилипа Орлика дає можливість запрошувати особистостей, з якими самостійно було б дуже складно налагодити контакт чи домовитися про приїзд. Завдяки цьому українська громада отримує справді унікальні зустрічі та цінний досвід. Я бачу реакцію людей після таких заходів і переконаний, що вони мають велике значення. Тому не бійтеся заявляти про себе, не бійтеся свого голосу і продовжуйте робити свою справу.
Розкажіть, будь ласка, про ініціативу Родини Прокоп’юків — “Форум культурного партнерства”, який трансформувався в громадську організацію “Український інститут в Празі”
Було, було. І знаєте, я вдячний цій ініціативі. Кажу про неї в минулому часі, тому що, мабуть, без неї не було б і Українського інституту в Празі. До речі, знову повертаємося до теми відомих людей. У моєму житті справді багато чого пов’язано із селебріті, успішними й цікавими особистостями. Серед моїх пацієнтів були Далибор Янда, учасники гурту “Олімпік”, Їржина Богдалова та багато інших. І я завжди мав для себе принцип: ніколи не використовувати ці знайомства заради власної вигоди. Мені особисто нічого не було потрібно ні від Далибора Янди, ні від Їржини Богдалової. Пам’ятаю, як Далибор Янда сказав мені: “Якщо вам колись щось буде потрібно — звертайтеся”. І коли почався Майдан, коли до Чехії привезли перших поранених, я згадав ці слова. Подумав: чому б не звернутися? Адже це потрібно не для мене, а для України. Так ми організували перший благодійний концерт у театрі “Бродвей”. Саме тоді я зрозумів, що така модель працює. Так і виник “Форум культур”. Щоправда, цей період завершився для мене інфарктом. Але все це було недаремно. Ми реалізували багато благодійних проєктів на підтримку України. У них брали участь Оксана Муха, Сергій Притула, “Піккардійська Терція” та багато інших. Дехто долучався навіть не один раз. Сьогодні ми можемо зустрітися з Притулою, обійнятися з Оксаною Мухою чи поспілкуватися з будь-ким із тих, хто тоді був поруч. Але за цим стоїть спільна історія — історія, яка мала свій початок і своє завершення. І мені здається, що саме завдяки “Форуму культур” згодом народився Український інститут у Празі. Адже вже був досвід, були люди, були напрацьовані зв’язки й розуміння того, як реалізовувати великі культурні проєкти.
Моновистава “Каву п’ють живі” — це втілення давньої мрії стати актором?
Я не знаю, усе це сталося спонтанно. Але сьогодні це, мабуть, найдорожче, що в мене є. Знаєте, чому? Тому що саме там я відкрив себе так, як ніколи раніше. Кожна вистава — абсолютно інша. Ось були Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ — і в кожному місті я був іншим. Щоразу народжується якась нова деталь, новий акцент, нове переживання. Це своєрідний катарсис, очищення. Коли ти годину стоїш на сцені, проживаєш усе заново. І, знаєте, в ці моменти я навіть забуваю, що це мої власні історії. Просто проживаю їх разом із людьми. У залі хтось плаче, хтось сміється. Були різні реакції. Спочатку звучали навіть різкі слова, які я не хочу повторювати. А потім мене запитали: “Навіщо ти це робиш?” І ще сказали: “У залі були військові? Для них це б не спрацювало”. Я замислився над цим. І справді відчуваю, що для військових я б цю виставу не показував. Для них потрібна зовсім інша розмова. Треба завжди думати, для кого ти створюєш те, що робиш. У певному сенсі та людина мала рацію. Але тоді військових у залі не було, тому я дозволив собі говорити саме так. Я не можу сказати, що прожив те саме, що проживають вони на фронті. Не маю на це права, бо мене там не було. Це лише мій погляд збоку, моє осмислення того, що відбувається. Але для людей, які чекають своїх рідних із війни, ця вистава знайшла відгук. Саме до них вона промовляє, і саме вони її по-справжньому прийняли.
Пане Ростиславе, Ви вже понад 30 років мешкаєте в Чехії і давно відповідаєте всім умовам, щоб стати громадянином Чеської Республіки. Але зберігаєте українське громадянство. Чому?
Там була дуже цікава ситуація з моєю дружиною. Вона мені заборонила брати чеське громадянство, бо ми втрачаємо два голоси на виборах президента. Так що не можу, мушу вибирати українського президента.
А ще, можливо, є якісь проєкти, які плануєте, якими готові поділитися?
Зараз чекаю, коли у Володимира В’ятровича з’явиться вільна дата для презентації книжки про Василя Кука. Це надзвичайно важливе й успішне видання. Усі наші проєкти народжуються доволі спонтанно. Зазвичай ми плануємо роботу на місяць-два вперед, а потім з’являються нові ідеї, нові можливості й нові події. Попереду ще дві вистави. І для мене дуже важливо, що кожного місяця в Бібліотеці Вацлава Гавела відбуваються зустрічі в межах проєкту “Україна як завдання”. Це вже стало доброю традицією. Також ми реалізували виставку “Артефакти війни” у Вртбовському саду. Тепер працюємо над тим, щоб вона подорожувала Європою. Уже готуємо її представлення у Франції. Постійно щось відбувається, постійно народжуються нові цікаві проєкти. За кожним із них стоять великі інвестиції наших партнерів — не лише фінансові, а й організаційні, людські. Тому ми відчуваємо відповідальність за те, щоб ці проєкти мали реальний ефект, широку аудиторію й продовження. Для мене дуже важливо, щоб голос України в Європі звучав переконливо й був почутий. Адже голосів сьогодні багато. Навіть якщо їх називають українськими, вони можуть бути різними. Але важливо, щоб вони створювали справжній резонанс і мали тривалий вплив. Не завжди вдається досягти того ефекту, на який розраховуєш, але саме до цього ми прагнемо.
Чого Ви б хотіли розповісти, а ми не запитали? Точніше, я не запитала.
Є тема, яка для мене особливо болюча. Це мова. Ми живемо в Чехії. Я живу тут уже 30 років. Свого часу я був одним із перших українців, які тут оселилися. Не хочу навіть вживати слово “руський”. Сьогодні війна змусила багатьох із нас опинитися тут. Перше, чого чехи від нас очікують, — бачити в нас людей. Бачити українців. Щоб ми відповідно себе поводили. І тоді вони нас цінують. Ми їм потрібні, але потрібні саме як люди, зі своєю ідентичністю. Їм цікава Україна. Їм цікаві наші традиції, культура, наша поведінка. Ми для них інші. Їм подобається наша кухня, наші звичаї, наша відкритість. Але дуже важливо не перейти ту межу, після якої вони скажуть: “Ви не вдома”. Треба поважати країну, яка тебе прийняла, адаптуватися до її правил, але водночас залишатися собою. Найголовніше — не втратити своє. Не втратити мову. Поки ми зберігаємо українську мову, живе Україна. Ми вже бачимо, до чого може призвести її втрата. Втрата мови відкриває шлях до окупації. Саме це люди мають усвідомити. Я не маю права когось засуджувати чи дорікати людині, яка сьогодні говорить російською. Вона не є чиєюсь власністю, і кожен має свій життєвий шлях. Але існує поняття національної ідентичності. Є країна, де ти народився, є народ, до якого ти належиш, і є те, як ти представляєш себе — і свою країну — у світі. Пригадую, як ще у 1991 році мене представляли у Вишшому Броді словами: “Відомий український психолог”. І в людей одразу виникало певне очікування. Ключовим було саме слово “український”. Оце відчуття потрібно берегти в собі. Пам’ятати, що де б ви не були, вас представляють як українця. І найважливіше — залишатися людьми.
