Ексклюзивно для UA Portal CZ. Інтерв’ю з документалістом Віталієм Манським
Віталій Манський — радянський і латвійський режисер документального кіно, сценарист і продюсер, який народився у Львові. Після анексії Криму у 2014 році залишив росію. Наразі має громадянство Латвії, де мешкає. В 2022 році був оголошений в розшук у росії, а в 2023 — “іноагентом”
Найбільш відомі роботи:
“В променях сонця” (2015) — про закрите життя в Північній Кореї,
“Східний фронт” (2023) — про парамедиків добровольчої організації “Госпітальєри”,
“Час підльоту” (2025) — про війну росії проти України крізь призму буденного життя Львова в умовах балістичних загроз
Загалом роботи Віталія Манського отримали понад 100 нагород і визнання на багатьох міжнародних кінофестивалях
Вітання, пане Віталію! Празький Майдан вдячний Вам, що Ви відкритий ділитися з нами думками щодо Вашої роботи над фільмом “Час підльоту” (чеськ.: “Čas do zásahu”) — фільмом, який отримав Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі Ji.hlava International Documentary Film Festival в Чехії. А це фестиваль номер один не лише в Чехії, а й серед найвідоміших документальних форумів Європи. Щиро вітаємо Вас і команду фільму з цією відзнакою!
Ви успішно працюєте в документальному кіно вже багато років. Народилися Ви у Львові. Яке місце займає це місто у Вашому житті? Як Ваша особиста історія вплинула на рішення зробити фільм “Čas do zásahu”?
Я працюю в документальному кіно не те що багато років, а все життя. І вважаю, що для кожної людини своє рідне місто чи село — це щось таке надзвичайне, що формує і дає натхнення, а коли ти маєш Львів таким містом, то вже в кубі, в квадраті чи скільки відсотків ти додаєш моментально до того. Звичайно, Львів мене сформував. Я закохався в кіно у Львові. В радянські часи, коли був залізний занавіс (паркан), Львів виконував роль Європи для всього радянського кінематографу. У Львові знімали Париж, Лондон, Мюнхен — всю Європу. Тому замість школи я бігав на зйомки “Оводу”, “Трьох Мушкетерів” й “Сатира”. В мене не було жодного іншого шансу вибрати щось інше, ніж кіно. Що для мене Львів? Це все. Це моя родина. Це цвинтар, де лежить і тато, і прабабуся, і прапрабабуся. Нічого особливого, все як у всіх.
У Львові під час роботи над фільмом Ви перебували понад півтора роки. Як змінилося відносно безпечне місто за роки війни? Які головні виклики були під час зйомок у “звичайному житті під війною”?
Я намагався створити Львів через деталі, через відображення не в прямому погляді на якісь речі, а через відчуття. Як? Це вже глядач не тільки сьогодні, а й через 20-30-100 років буде відповідати на це запитання. І це відчуття дуже, я дуже емоційно бачив. І у стрічці багато речей, які я відчуваю значно більше, ніж може відчувати глядач. Тому що я знаю, чому цей куток, чому це вікно, чому ця вулиця… Наприклад, перший кадр у стрічці. Самий перший. Ми його знімали ще восени. Камера буденно їде по вулиці. Ми бачимо будівлі, дерева. Небо — очима загиблого військового, якого везуть на цвинтар. Це звичайна вулиця Львова. Не центральна й навіть не туристична. Але вже коли монтував, то побачив новину про влучення ракети саме на ту вулицю і що там загинула мати з трьома доньками. На саме цій вулиці, яку ми знімали. А наступного дня впізнаю, що це донька мого товариша юності львівського часу — чудового фотографа Михайла Французова. І ще через декілька місяців дізнаюся, що він також помер — від серцевого нападу. А в стрічці це просто вулиця, якою їде камера. Це перший кадр стрічки. За цим кадром — ціла історія, якої немає в стрічці, але в моєму серці вона є і буде зі мною.
А на останньому кадрі — на цвинтарі барабан, на якому грав один із героїв стрічки — молодий музикант, випускник Віденської консерваторії. А вже в січні музикантів Львівського військового оркестру мали перевести в піхоту та відправити на “нуль”.
Як ви балансували між художнім баченням і документальною правдою?
Ніяк. Я не пропускав через калькулятор це. Як я бачу, як я відчуваю, як мені здається, так і робив. І йшов крок за кроком. Локальні історії якісь набиралися й набиралися. Вже потім, коли повернувся з матеріалом додому остаточно — в Ригу, бо це були 5 поїздок до Львова, то я вже на монтажному столі вирішував, яку лінію ми залишаємо, а яка лінія, на жаль, не потрапляє. До речі, дуже багато таких. Я планую в якийсь, можливо, архів це передати, тому що такі матеріали — не журналістські роботи, знаєте. Це все ж таки більше художнє відображення того життя. Наприклад, ми зняли Львівський марафон. Кожного року він відбувається. І в тому марафоні взяли участь хлопці без рук, без ніг і також дівчина (їй було вже 15 років), яка в 14 років в Краматорську втратила обидві ноги. Ми знімали цілий день того марафону. Ту дівчину. Це як особистісний фільм. Не увійшло, бо це мінімум ще потрібно було півгодини. В нас і так стрічка на 3 години. І особистісних історій таких в нас багато є.
“Ми міряли час роками, місяцями — тепер усе скорочується до шести хвилин до удару ракети”. Як це відчувалось під час зйомок і як вплинуло на структуру фільму?
Які технічні рішення Ви застосовували (камери, звук, монтаж), щоб передати атмосферу міста, яке живе в ритмі постійних загроз, до яких має адаптуватися?
Я не пропоную підходити до моєї стрічки з таймером. Але кожен епізод у нас десь біля 6 хвилин. Кожна маленька історія — це 6 хвилин. Може трішки менше, трішки більше. Це для мене. Але на підсвідомості це може також працювати.
У фільми є кадри зі Львівським військовим оркестром Національної гвардії і музика у виконанні оркестру? “Після веселої — музика похоронна”. Це про зміну стану міста?
Всю стрічку музиканти репетирують веселу музику, а в реальності грають сумну. І навіть наприкінці диригент десь каже: “Ми все ж таки колись будемо грати не тільки поховальну музику”. Тобто вони працюють, репетирують, щоб давати людям щастя, а реалії сьогоднішнього часу — грати музику для поховань. Це драматургічний конфлікт між реальністю і мрією.
У фільмі немає прямих коментарів. Функцію “говорити” виконують образи, монтаж, музика. Чому Ви обрали такий підхід, а не формат традиційного інтерв’ю?
Вважаю, що відчуття більш ефективні, ніж щось там формулювати і вкладати в голову глядачів. Тобто все, що глядач отримує через емоції, це більш важливо, ніж те, що я можу йому вкласти. Але знаєте, через якийсь час хтось візьме цей фільм — коли вже нас не буде — і зробить коментар, можливо. Розповість історії тих хлопців, які фотографуються на пам’ять після “учебки”, а їх відправляють на нуль. Навіть зараз ми не знаємо, хто з них ще живий сьогодні. Рік пройшов. А 10 років пройде… І, може, хтось це зробить. Ще не час на коментарі, певно.
Як Ви працювали з героями фільму? Чи знали вони про зйомку? Чи втручались Ви? Чи це були просто спостереження? Як Вам вдалось зберегти емоційну дистанцію під час зйомок, пов’язаних зі стресовими подіями — сиренами через небезпеку обстрілів чи інших загроз? Під час прощань із загиблими?
Звичайно, головні герої знали — і гробарі, і музиканти, і ще хтось, кого ми знімали. В школі, бо потрібно було отримати дозвіл керівництва. Навіть, щоб знімати оркестр, а база оркестру на території військової частини, то треба було резолюцію Залужного, щоб ми мали дозвіл знімати. Знали і музиканти, коли я почав знімати… Звичайно ж це люди, які пішли в інтернет і побачили, що я жив в росії, що я знімав путіна. І мені деякий час було навіть важко, бо я хочу їх знімати, а їм цікаво мене питати — а що там у путіна, що він їсть, а “двійники”, а “трійники”, як воно там і все інше. Мені потрібно було відповісти на всі запитання, щоб вони вже “відліпилися” від мене і почали щось між собою говорити. Я ж не журналіст й не приходжу за день знімати. А кожен день, день за днем… Потім вони вже мене й не помічали нібито: — Як там донька?
— А я поїхав до мами…
— Ну і що там? Як мама?
Це люди…
Пане Віталію, наскільки важливою для Вас особисто є тема гідності, згуртованості, хоробрості мешканців Львова, як зазначено в анотації до фільму?
Якщо цього не буде, не буде України, не буде майбутнього. Без цього неможливо. Я дуже гордий, що я — львів’янин. Щасливий цим. Я дякую Богу, що я народився у Львові, а не в челябінську (Сміється).
Як глядачі в Європі та світі реагують на фільм? Чи є відмінності у сприйнятті фільму в Чехії та Європі загалом?
Ми ще не показували стрічку в Україні. Ми плануємо це. І в нас є кіномережа. яка буде показувати — Львів, Київ, Одеса, інші міста. В Європі, я б сказав, є дуже такий особливий фокус, тому що тут, можливо, вперше бачать цю війну як частину свого життя. Що я маю на увазі? Коли в Європі бачать війну в Харкові — це схід. Бо таки це інакше. Інша архітектура. Десь далеко. Це не Африка, звичайно, але все ж таки і не Європа, на сприйняття за межами України. А на кадрах зі Львова нібито тут у Празі це відбувається. Війна ніби прийшла в Європу, бо на кадрах місто з західною європейською архітектурою. І звідси нове емоційне враження про цю війну. І ці 6 хвилин… У Празі ж розуміють — з росії до Львова 6 хвилин, то до Праги це буде 7 хвилин… Хвилина вирішить щось? І повсякденне життя для Європи — не те щоб нова інформація, але нове емоційне враження.
Для кого цей фільм, перш за все? Для українців? Для європейців? Для всіх? На Вашу думку? Чому?
Відверто кажучи, я знімав для майбутнього. Але дуже хочу, щоб і сьогодні цю стрічку дивилися. Щоб вона мала сенс для людей і зараз. Але для майбутнього, в першу чергу. Коли не буде війни, коли ми переможемо, коли різкий біль вже трохи відійде і тоді так нібито машиною часу повернутися. Тому — довгі плани, загальні плани. Щоб мінімальний монтаж. Щоб нібито опинитися в тому часі й по-новому, можливо, переглядати.
Пане Віталію, Ви народилися у Львові, живете в Латвії від 2014 року. Чим є для Вас Ваше українське коріння і чи вважаєте себе наразі “посередником” в сприйнятті подій в Україні для Європи?
Ні, я не беру на себе ніякої ролі “посередника”. Я знімаю все своє життя про те, що мене турбує. Деколи я робив крок вбік і думав, що я все ж таки професійна людина і зараз зроблю, можливо. Але не виходить, коли тебе особисто це не турбує, ночами не приходить до тебе. Така професійна робота. Навіть буває, що має успіх. Але я пропоную автору довіряти собі і слухати себе й робити те, що дозволяє тобі спокійно дихати.
Дякуємо, пане Віталію, за відкритість!