Чехія в найближчому майбутньому прийматиме на лікування поранених на сході українських військовослужбовців. Про це в інтерв’ю Укрінформу повідомив посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс. «Ми обговорили можливість підписання найближчим часом технічної угоди, яка дасть можливість забезпечити лікування наших поранених військових в чеських медичних закладах», – сказав посол. Це було обговорено під час його нещодавньої зустрічі з заступником міністра оборони Чехії.  Євген Перебийніс зазначив, що проєкт повністю фінансуватиме чеська сторона за рахунок коштів, які виділив чеський уряд. Чеське Міноборони готове буде надіслати в Україну літак з військовими медиками, які відберуть тих поранених, яким зможуть забезпечити найефективніше лікування, і доставлять їх до шпиталів. Точна кількість поранених ще не визначена, вона залежатиме від бюджету, який буде виділений. Він також поінформував, що, крім підписання відповідної угоди, потрібно дочекатися повноцінного відкриття кордонів.    

Напередодні Міжнародного дня боротьби за права жінок дівчата з підліткової редакції #teenside поговорили про найважливіше — те, що нас дратує, засмучує і злить.   ПРО ФЕМІНІЗМ Моя класна керівниця запропонувала провести до восьмого березня парад. Парад мод. А після мого обуреного спічу на цю тему, заявила, що нехай феміністки тягають гантелі й ідуть працювати у шахти, а вона хоче бути «слабым полом». «Слабый пол, — кажу я, — Валентино Василівно, це поганий ламінат. Ви з такою позицією природний відбір не пройдете. Я от на бокс ходжу, показати?» У нас теж класна часто каже подібне. Вона давно у школі працює, ще клас нашого директора випускала. «Ти джентльмен, піди принеси», «ти дівчинка, полий квіти». Вона викладає зарубіжку і може сказати щось типу «вона жінка, то й писала про любов, про квіточки, а це — чоловік, він про важливі теми писав». А якщо у твоїй родині тримаються за патріархальні цінності, а ти дозволяєш собі назватися феміністкою, то ризикуєш почути щось типу «ми тебе відправимо в ісламську країну», у таке середовище, де тобі покажуть твоє місце. Іноді, коли я говорю про щось, що мені здається дискримінацією жінок, дехто каже: «Ой, та це фігня, ти думаєш, що це дискримінація? Та фемінізм був актуальним, коли жінки не могли голосувати». А зараз, типу, все вже ок. І це мій брат, я з ним постійно сварюся. Взагалі, дратує, коли люди не сприймають серйозно те, що я вважаю серйозним. І коли питають мене про щось, а потім не слухають, що я відповідаю. ПРО КРАСУ Мене дратує, що я не можу зрозуміти, як виглядає моє тіло. Я дивлюся на себе і мене все бісить, а через десять хвилин — наче нічого, жити можна, а пізніше знову дивлюся на себе і все так погано, що я хотіла б народитися ким завгодно, але не собою. Я не розумію, як хочу виглядати та чи зможу я цього колись досягти. Колись я заклалася з батьком, що зможу підтягнутися 10 разів, але мені заборонила мати це робити, бо «якщо підтягуватимешся, матимеш заширокі плечі, не жіночні». І я така: ААААА! Після усіх божевільних штук, які я виробляла зі своїм харчуванням, у мене жахливо збився метаболізм і тепер, скільки б я не їла, мені здається, що я набираю вагу, і це справді так. Мені здається, що люди навколо тільки про це й думають, тож я постійно порівнюю, скільки їм я і скільки їдять інші. Чи не здається їм, що я забагато їм? Чи не думають вони: «Та скільки ж вона жере, може ти вже зупинишся, жирна свиня». Я можу побачити в метро дівчину з дуже худими ногами та думатиму про це цілий день. Чому у мене не такі ноги? І якщо я хочу такі, чому не можу досягти цього? Чи є у мене хоч якась сила волі, якщо мої ноги досі не такі? У мене є подруга, а у неї — брат. Подруга якось сказала, що хоче стати телеведучою, а він відповів, що телеведуча має бути гарною і він би відразу перемкнув канал, якби побачив її на екрані. Я взагалі не знала, як реагувати на таке. Колись ми були разом на морі та він мені сказав: «Або купи закритий купальник, або взагалі не купайся». Його батьки нормальні, я не знаю, що з ним не так. ПРО ЧОЛОВІКІВ Дратує, коли хтось вважає, що чоловіки не мають носити довге волосся, фарбувати нігті, робити собі макіяж. Те, що ти маєш між ніг, не повинно впливати на те, який одяг ти носиш і подібне. І це не визначає, яку сексуальну орієнтацію ти маєш. Якщо чоловік фарбує нігті, це не означає, що він з ЛГБТКІА+. «‎Я не питиму цей коктейль, бо він блакитний і це по-бабськи». Штани у тебе бабські, дурню, пий своє несмачне пиво. А для того, щоб чоловік хоча б помився, потрібно написати на гелі для душу, що він із запахом вугілля, адреналіну й тестостерону. Добре, хоч є вже ютуб-блогери, які показують, що ти не перестаєш бути мужиком, якщо користуєшся сонцезахисним кремом чи фарбуєш нігті. ПРО ЖІНОК Дратують оголені жіночі тіла в рекламі. Не спідньої білизни, а автомийок, пилососів, будівельних магазинів. Навіщо, якщо це взагалі геть не пов’язано? Жінки у купальниках з головами єнотів танцюють на шпильках у рекламі швидких позик. Якого дідька? Я бачила прекрасний соціальний проєкт, де малювали чоловічих персонажів коміксів так, як зазвичай малюють жіночих, у неадекватних позах, відвертому одязі й подібне. І ще міняли місцями чоловічі й жіночі костюми на Хелловін: стоїть чоловік у маєчці, стрінгах і поліцейському кашкеті, а поряд — жінка у цілком нормальній сорочці з жилетом. Коли я обіймаюся з дівчиною, мої однокласники кричать на весь коридор «‎лесбійки!» Або якийсь однокласник, з яким ми взагалі не спілкуємося, підходить і каже: «‎А ви можете поцілуватися?» Якого біса? Або коли ми тримаємося за руки, а вчителька української така: «‎Романтику з дівчатами залиште за дверима». Але коли хлопець з дівчиною тримаються за руки, їм такого не кажуть. І в коридорах нічого не кричать. Але з іншого боку часто різні обнімашки, поцілунки у щічку і подібні речі сприймають лише як милий вияв дружби між дівчатами та потім це переростає у фото з весілля з коментарями: «‎О, у найкращих подруг весілля в один день, а де ж їхні чоловіки». ПРО ПОВАГУ Люди часто нав’язують іншим свій стиль життя. Вегани, які травлять м’ясоїдів, м’ясоїди, які травлять веганів, іноді це штуки, пов’язані з релігією, або коли просто хтось намагається нав’язати тобі щось, що вважає корисним/важливим/потрібним для себе. Робіть, що хочете, але не тикайте цим у мене! Купила собі нарешті нову куртку — і почалося: «Ой, тільки спробуй сказати мені ще хоч раз, що у тебе немає грошей». Ну це ж так не працює! «Якщо ти така бідна, то що ж ти купила собі телефон». Якщо ти назбирав собі грошей на телефон, це не значить, що у тебе з’явилися гроші геть на все. Це ж пріоритети. Мій шкільний біолог — взагалі окрема історія. Він каже, що дівчатам не можна робити розтяжку, неможна сидіти на дієтах, що ті, кого народили через кесарів розтин, неповноцінні. Він приходив у наш клас кататися на стільці на колесах, грати в Angry Birds і ділитися своїми думками про все підряд. Мене дратують люди, які шукають у всьому привід позмагатися. Ти їм говориш: «Блін, я така втомлена, я проспала п’ять годин». А вони: «А я проспав три. І ти мені ще щось тут розказуватимеш?». Блін, ти серйозно? Я хотіла просто поспілкуватися з тобою, а не мірятися. Вони анулюють твої проблеми. Якщо тобі не найгірше, то проблем у тебе немає. Або коли кажуть «Ну, у всіх так». Чи «Тебе що втомлює десятий клас? От у майбутньому…» Це так тупо, це нівелює досвід іншої людини. Складно може бути навіть дошкільнятам, бо це найскладніший період за все їхнє життя. Я не можу не божеволіти від курсової, бо колись провтикаю з податками й мене посадять. Нещодавно я знайшла роботу й отримала першу зарплату. Коли розповіла про це знайомому, він відповів: «О, хоч шмот собі нормальний купиш». Є правила 7-12 секунд: якщо щось у зовнішності не можна виправити протягом цього часу — типу петрушку між зубами видлубати — то закрий рота і сиди тихенько. «Ой, а ти шепелявиш». Серйозно? А я ж думаю, що відбувається? А ще коли довіряєш людині, хочеш чимось поділитися, кажеш: «У мене багато роботи, я не встигаю, мені за це не платять…» — «Ну так йди звідти!». «Мені не вистачає грошей…» — «Ну так знайди роботу!». «У мене проблеми вдома» — «Переїдь!». Куди? Під будинок? Але якщо цій людині скажеш щось подібне — все, образиться. У мене з мамою таке. Коли відповідаю їй її ж фразами, така істерика починається. І ще топ геніальних порад: «не хвилюйся», «розслабся», «та не сумуй» — це як сказати людині в інвалідному візку «встань і йди». У мене діабет і мене страшенно дратують люди, які розказують, чого мені не можна їсти. Якого ви лізете? Я краще знаю, це ж я живу у своєму тілі! Я сама знаю, що можу і чого не можу робити. І ще коли дістаю шприц, починається: «Це що наркотики?» Мені сумно, коли люди не помічають повсякденних речей, які забирають купу сил і часу. Наприклад, я щодня готую вечерю і, дідько, тобі що складно сказати, що це смачно, подякувати, «спасибі, що приготувала голубці», дві години на них кляті вбила. ПРО УСПІХ Мене дратує, що зараз з усіх почали ліпити лідерів, особливо з дітей. Усі ці школи лідерства. Плани, які вішаєш на холодильник і монеткою витираєш, що зробив, — отакий план для юного лідера є. Якщо всі будуть лідерами, то ким вони керуватимуть? Хто буде робити усю роботу? Вони ж одне одного подушать. Це як під час музичного джему, де незнайомі музиканти мають зігратися і коли кожен виконує свою партію і слухає інших, виходить дуже круто, але коли з’являється одночасно кілька таких от лідерів, виходить якась какофонія, а не класна музика. Мене дратують ідеальні люди. Оці блогерки, які «я найкрасивіша», «я була у Каліфорнії», «от я взяла себе в руки, встала о 5-й ранку і вивчила 10 англійських слів. Чому ви так не можете?». Та на біса, може, тому що я лягла о третій. І ці дамочки постійно у сторіз. Їх штук сто за день. «Коли у мене трапляється неприємність, я згадую, зі скількома проблемами я вже впоралася сама». А потім я чую від людей у школі: «Боже, вона так багато досягла. Я так хочу бути як вона». Мене дратують успішні люди, які в Інстаграмі розповідають, щоб пробилися з низів. А насправді у них просто багаті батьки. І не треба розповідати, що всього можна досягти, якщо просто зосередитися на меті. Якби я вчилася на контракті, де хотіла, мені подарували у 16 років машину, влаштували на роботу, я б теж говорила, що всього сама досягла. А так виходить, ніби всі інші ліниві прокрастинатори. У моєму класі лише двоє людей здаватимуть ЗНО з історії й іноді я просто відчуваю, як на мене дивляться. Коли ти сім років учишся у фізмат ліцеї, а потім вирішуєш здавати не математику. І ти здаєшся людиною, яка просто геть не розуміє, що їй робити. Хоча інші в 16 років, певно що точно знають, як жити й що робити далі. ПРО ЖАЛІСТЬ ДО СЕБЕ Коли мені щось не вдається, я думаю, що жалію себе, але з іншого боку, що я все ж роблю все, що можу, що стараюсь, але у мене не виходить, а тоді знову думаю, що це ж я жалію себе, — і заплутуюся ще більше. За матеріалами: Букмоль -  Незалежний культурний проект для дітей, їхніх батьків та усіх-усіх небайдужих й охочих до читання.

Близько 140 тисяч українців легально працюють і проживають у Чехії, за інформацією чеського уряду. Скільки нелегальних українських заробітчан у цій країні – невідомо. Українці становлять найбільшу діаспору в Чехії. Як почуваються українці у Чехії? Чи чехи цікавляться Україною? Чи російська пропаганда намагається нашкодити чесько-українським відносинам і ставленню чехів до українців? Про це – в своєму інтерв’ю з послом України у Чехії Євгеном Перебийносом повідомляє Радіо Свобода  Перед початком розмови, 18 лютого, посол України у Чехії Євген Перебийніс домовлявся про зустріч із міністром закордонних справ Чехії, щоб повідомити чеську владу про початок загострення ситуації на Донбасі, що бойовики атакували позиції української армії і є втрати. – Я поінформую чеських партнерів про цю провокацію, проситиму про реакцію чеської сторони, про засудження цієї ситуації. Чеська влада повинна отримати достовірну інформацію від української сторони, що достеменно відбулось, що це провокація. Посол Євген Перебийніс – Пане посол, ви третій рік очолюєте посольство України у Чехії, відтак є лобістом інтересів України у цій країні. Як конкретно вдається відстоювати інтереси українців? – Питання українців, які проживають у Чехії, є одним із пріоритетних. За місяць до мого приїзду в Чехію сталась прикра ситуація з могилою Олександра Олеся, коли прах поета ми змушені були перевезти у Київ. Бо онук людини, яка довго доглядала за могилою і платила за неї кошти, вирішив поховати там тіло діда. Можна було врегулювати ситуацію по-іншому, бо у Чехії допускається, що кілька людей можуть бути поховані в одній могилі. Таких випадків є десятки тисяч. Тому для мене було важливо впорядкувати ситуацію з українськими похованнями і пам’ятниками. На сьогодні Україна оплатила і стала власником понад 30 могил видатних українців. Мова про ті могили, які були у стані ризику. Адже у Чехії, якщо за могилу ніхто не платить, її можуть продати будь-кому і може бути похований будь-хто. Ми дослідили ситуацію з усіма українськими похованнями. Спільно з управлінням чеських цвинтарів зробили перелік. І на найближчі 10 років ситуація з понад 30 могилами врегульована. Поховань українців у Чехії – сотні, але за багатьма доглядають родичі померлих. Ми відремонтували п’ять визначних пам’ятників українцям, а це воїнам Української Галицької армії за проєктом українського художника Романа Касіяна, пам’ятник борцям за волю України авторства Роберта Лісовського, загиблим у роки Першої світової війни українським воякам, відновили могилу українського фізика Івана Пулюя. За допомогою онлайн-каталогу кожен може дізнатися про всі відомі українські поховання в різних куточках Чехії, тобто про точне місце розташування і стан пам’ятника чи могили. Громада українців у Чехії дуже згуртована. Понад 20 українських організацій на сьогодні. Ми створили координаційну раду при посольстві і кілька разів на рік збираємось, щоб обговорити спільні теми, проєкти. – Чи реально, щоб українці мали у Празі своє приміщення для Українського культурного центру, про що давно мовиться? – Над вирішенням цього питання працюємо з чеським урядом, щоб держава допомогла українцям у Чехії з приміщенням для Українського дому, де б могли працювати суботні школи, які у нас є, щоб там могли відбуватись концерти, виставки. Цього домагається українська громада. – У Чехії, за даними чеського уряду, легально працює і проживає близько 140 тисяч українців, неофіційно, мабуть, значно більша цифра. Людей можна зустріти на будовах, у крамницях, у ресторанах, у медичних закладах. В цю країну на початку 1990-х їхали на роботу переважно жителі з Закарпатської області, Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської. Чи змінилась географія вихідців із України? – Українців стає більше, на жаль, тому що стратегічно для України тенденція ця не позитивна. Звісно, було б краще, якби вони залишалися вдома і з таким завзяттям будували Україну всередині. Але Україна – демократична країна. І ніхто не може перешкоджати, якщо людина вирішила працювати за кордоном, то це зробить, допоки вдома не буде вигідніше, допоки зарплати не будуть вищі. Україна має зробити кроки, щоб припинити витік людей за кордон. А це можна зробити одним способом – підняти рівень життя і зарплату людям. Українці продовжують виїжджати. І справді, за офіційними даними, це близько 140 тисяч тих, які мають дозвіл на постійне або тимчасове проживання. Географія потрішки змінюється, більше стає людей і з Центральної, і зі Східної України, в тому числі і Донбасу. Хоча основу українських трудових мігрантів становлять саме жителі Закарпаття, Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини. Економіка Чехії зростає, але водночас рівень безробіття найнижчий у країнах Євросоюзу, десь 2%. Є потреба у робочих руках на підприємствах. Українці, традиційно, найбільш прийнятні з різних точок зору, зокрема ментальної, своєю працьовитістю. Серед чехів є консенсус, якщо вже когось запрошувати на роботу, то це мають бути українці, бо у них добрий досвід саме з українцями. Багато хто з урядовців і підприємців кажуть мені: якби не українці, такої б Чехії, як бачите сьогодні, не було б. Руками українців була побудована така Чехія, починаючи з 1990-х років. Це приємно чути, з одного боку, але з іншого, хочеться, щоб так само збудували Україну. Знову ж таки, чеський уряд із метою, щоб привабити більше українців у країну, ухвалив відповідні програми, якими передбачаються високі квоти на прийом української робочої сили, а це десь 40 тисяч людей на рік. Багато бізнесменів скаржаться, що їм і цього мало. Бо, за деякими даними, у Чехії бракує 200 тисяч робочих рук. У принципі, з одного боку, ситуація не дуже позитивна для нас, бо це викачування рук і мізків із України. Але, з іншого, ці програми передбачають, що українці, які приїжджають і далі будуть їхати, матимуть нормальне проживання, страхування, адекватну зарплату, не нижчу, аніж у чехів на цих робочих місцях. Ці програми роблять більш цивілізованими умови працевлаштування українців. На чорному ринку – інший контраст. Коли українці приїжджають нелегально, їх використовують недобросовісні посередники, вони живуть у нелюдських умовах, по 10 людей у кімнаті. Якщо щось із ними стається, а немає ніякого страхування. Якщо поліція виявить, що вони працюють нелегально, то їх депортують. Легальне працевлаштування дає працівникам захист. – Коли виїжджає автобус із Праги в Україну, то біля нього – багато поліцейських, які можуть перевірити будь-кого, розповіли українці. Скільки депортовано українців, чи консули виїжджають у місця нелегального проживання громадян України? – Коли є такі сигнали, то українські консули виїжджають, і допомагаємо людям. Це можуть бути різні випадки, часто у людей немає офіційних документів: або вони їх втратили, або такі, з якими не можуть повернутись в Україну, бо тут були нелегально. Якщо людям не виплатили зарплату, то ведемо переговори з працедавцем. Таких випадків дуже багато. Однак дуже рідко наші громадяни офіційно скаржаться у посольство. Нелегали бояться, бо думають, що ми співпрацюємо з поліцією. Хоча пояснюємо, що для нас всі – громадяни України. Що стосується депортації, то не дуже багато. Є адміністративні депортації, коли українці тут перебувають із польськими візами, а за чеським законодавством – це незаконно працювати з такою візою. Якщо український громадянин попадається у такій ситуації, то у паспорті ставлять печатку, де вказується, що людина протягом місяця має залишити Чехію. Таких ситуацій багато. Навіть якщо посередники скажуть, що все нормально, що з польською візою можна працювати у Чехії, не вірте їм, тому що постраждаєте ви, а не посередники. – Польська влада постійно говорить про потребу українських рук, про те, як трудова міграція з України впливає на економіку Польщі. У Варшаві, Гданську, інших містах можна побачити перекладені українською мовою оголошення чи послуги. Зважають у цій країні і на чисельність українських туристів, тому є українська мова і в екскурсійних пропозиціях. Як із цим у Чехії? – Нещодавно у Чехії з візитом був міністр закордонних справ України Вадим Пристайко, який зустрічався з представниками чеської влади, які відзначали внесок українців у чеську економіку і казали про те, що зараз без українців не уявляють багатьох галузей чеської економіки. Це приємно чути, що відзначають працьовитість українців, їхню неконфліктність, вміння швидко інтегруватись. Чеські органи розуміють, що потрібно подавати інформацію українською мовою. Їхні соціальні служби, інтеграційні говорять про те, що більше інформації слід подавати українською мовою, і публікують більше інформації українською мовою, щоб працювати з цільовою аудиторією українських громадян, де йдеться про різні попередження, як і що працює, що потрібно зробити, щоб зареєструватись. Зараз послуги перекладачів з української мови дуже затребувані і україністика стає у Чехії популярна.   Але, крім того, що тут певні служби зорієнтовані на українців як на трудових мігрантів, починають орієнтуватися на українців і як на туристів.   За статистикою, українці входять у десятку країн, які відвідують Чехію з метою туризму. Це рахується саме по проживанню у готелях, тризіркових і вище. Власне, це люди, які подорожують завдяки безвізу. У 2019 році, порівняно з 2018-м, чисельність туристів із України зросла на 30%. Це найбільше зростання серед інших країн. Один із популярних туристичних автобусів у Празі включив уже українську мову як аудіогід серед інших 23, щоб слухати екскурсію. Це тільки один, але ми працюємо над цим. Біля посольства України у Чехії фотографії з Майдану – Діти українців відвідують чеські школи, є приватні суботні українські школи. Чи є перспектива щодо створення чесько-української школи? – Поки що є суботні школи «Ерудит», «Крок» і не лише у Празі, але й інших містах. Це ініціатива українців. Вчителі об’єднуються, батьки, платять гроші, щоб діти у суботу відвідували школу. Адже з понеділка до п’ятниці вони вчаться у чеських школах. Втім, діти при бажанні можуть отримати українську середню освіту. Раз на рік приїжджають із Києва вчителі і приймають іспити. Ми ведемо мову з чеським урядом про можливість створення чесько-української школи, де б були так звані українські класи, щоб можна було вивчати, крім чеської програми, окремі українські предмети – мову, історію, літературу. Сподіваюсь, що нам вдасться це зробити. – Чи хочуть чехи знати про Україну? Чи далі домінує стереотип, що Україна і Росія – «одне і те саме»? – Думаю, що зараз мало хто живе стереотипами, що Україна і Росія – «одне і те саме». Особливо після Майдану збільшився інтерес до України. З Чехією існували довгі історичні традиції. Тут після Першої світової війни і Другої проживала одна з найбільших українських діаспор у Європі, тому у Чехії добре знали, що таке Україна, і бачили різницю. Але зараз, на мою думку, відбувається черговий сплеск інтересу до України, у тому числі і завдяки Майдану, й інформаційній роботі, яку проводить українська діаспора, посольство, чеські друзі України, яких тут дуже багато. Незважаючи на те, що у Чехії звучать не дуже приємні для нас новини з висловлюваннями чеського президента, деяких представників політичних середовищ, але це не вся Чехія, є багато тих, хто нас підтримує. І підтримує не лише словом, але і ділом. – Росіяни завжди впевнено і сильно почувались у Чехії. В Австрії СРСР мав сильну резидентуру, і Чехія тоді була у сфері впливів. Яким є вплив сьогодні російської пропаганди на чехів щодо ставлення їх до України і українців?   – Російська пропаганда дуже активна. І ми стежимо уважно. Вона намагається впливати на окремі політичні сили Чехії, які використовують російські наративи, і, на жаль, такі сили є у чеському парламенті, де сидять комуністи, крайні праві сили. Російська пропаганда і різні російські розвідки, спецслужби, не жалкують грошей і зусиль, щоб посилювати свій вплив на Чехію, а, з іншого боку, у Чехії зростає розуміння того, що з тим потрібно щось робити. Коли посилюється дія, то зростає і протидія. Це той випадок, що зростає протидія цьому. Після української Революції гідності, російської агресії на Донбасі почалась дуже серйозна переоцінка цінностей у Чехії, пов’язаних із російською загрозою. Тут були створені неурядові організації, які протидіють гібридним загрозам із боку Росії. В уряді при Міністерстві закордонних справ створений центр протидії гібридним загрозам, дуже активно чехи працюють у напрямку протидії кіберзагрозі. Бо неодноразово ставали об’єктами кібератак із боку Росії. Російське посольство тут – одне з найбільших у Європі. І відомо, що там половина – працівники спецслужб, які не сплять і працюють надзвичайно активно. Але громадянське суспільство у Чехії і демократичні сили, багато неурядових організацій ведуть дуже серйозні протидії, і їм вдається цей гібридний вплив Росії певною мірою нейтралізувати. – У Польщі російська пропаганда «вдаряє» по спільних складних українсько-польських історичних темах, щоб спричинити конфлікт. – Не оминає Росія історичні питання і в Чехії. А це – Українська повстанська армія. Як не дивно, у певних прошарках чеського суспільства УПА сприймається дуже гостро, і це пов’язано з тим, що після Другої світової війни окремі підрозділи УПА переходили через Чехословаччину до зони союзницьких військ, бо розуміли, що залишатись там, де прийшла Червона армія, небезпечно, тому вони хотіли перейти. У Чехословаччині існував прокомуністичний уряд, який, за командою Москви, намагався всіма силами зупинити прохід підрозділів УПА, який не намагався ніяким чином нападати на когось, хотів просто пройти. А вони їх знищили, багатьох вояків вбили або передали у Польщу чи СРСР. Відтоді у певних колах дуже загострено ставляться до УПА. Тобто, як комуністична пропаганда створила з «бандерівців» образ чогось страшного, що досі, відколи впав у Чехії комуністичний режим, а це понад 30 років, оці стереотипи зберігаються. Ця тема залишається гострою. Нещодавно ми провели перше засідання українсько-чеського форуму, де обговорювали історичні питання, розмова була дуже конструктивною і ніхто не нав’язував своєї думки. Історики говорили відверто. Дуже добре, що чеський уряд дотримується такої позиції, що про історію мають говорити історики, а не політики, щоб не вплутувати історію у міждержавні відносини. Ми повинні дивитись у майбутнє, а для того потрібно розвивати українсько-чеські відносини. Автор: Галина Терещук  джерело: Радіо Свобода       

Дрезден – столиця Саксонської землі. Це місто унікальне завдяки прекрасним будівлям, зведеним у стилі бароко, які не мають аналогів у Німеччині. Під час Другої світової війни більшу частину міста було зруйновано, але сьогодні слава світового культурного центру повертається до Дрездена.  Тут знаходиться 13 000 пам'яток культури, 48 музеїв і 60 галерей. Саме тут розташована будівля, яка визнана одною з найкрасивіших на нашій планеті. Це батьківщина Лускунчика і улюбленого мільйонами фільму "Три горішки для Попелюшки". За приголомшливу пишність його називають Флоренцією на Ельбі. Помилуватися дивовижною атмосферою культурної столиці Німеччини щорічно приїжджають мільйони туристів. Тому не пропустіть вигідну пропозицію від компанії EuroTour Group! Туроператор розробив компактний і дуже зручний маршрут з Праги в Дрезден з відвідуванням кращих пам'яток цього старовинного німецького міста. Організація екскурсії Дрезден знаходиться всього в 20 км від кордону Чехії та в 118 км від Праги. Тому трансфер не буде стомлюючим і займе трохи більше години. Подорож до Дрездена з компанією EuroTour Group розрахована на 10 годин. У вашому розпорядженні комфортабельний автобус і послуги досвідченого гіда. Особливість туру з Праги до Дрездена полягає в тому, що він включає не тільки екскурсійну програму і вивчення пам'яток міста, а й передбачає вільний час. У вас буде можливість відвідування Дрезденської галереї, де ви зможете побачити знамениту Сикстинську Мадонну Рафаеля і величезну кількість унікальних культурних цінностей світового значення. Деякий час відведено і на шопінг, який буде організований на відомій дрезденській торговій вулиці Prager Strase. Тут розташована велика кількість торгових центрів, брендових бутіків, сувенірних крамниць і магазинів. Організаційні моменти: Збір: 08:15 • місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні) • групу зустрічає гід з табличкою EuroTour Group • розміщення в комфортабельному автобусі • відправлення: 8:30 • санітарна зупинка по дорозі; • вільний час; • вартість екскурсії: для дорослих 35 €  для дітей - 30 € По дорозі ви зможете побачити велику кількість колоритних і атмосферних місць Устецького краю Чехії і приголомшливу Саксонію, а гід розповість багато цікавих фактів і легенд з їх історії. Екскурсія з Праги до Дрездена від компанії EuroTour Group проводиться щодня крім неділі. Оформити замовлення туру можна на сайті компанії eurotour-group.com.ua або придбати в одному з офісів та пунктів продажу EuroTour Group. Програма екскурсії У Дрездена є одна вельми трагічна історична особливість. Це красиве місто під час Другої світової війни було зруйновано дощенту масштабними бомбардуваннями американської та англійської авіації. Але німці буквально по крихтах відновили практично всі його визначні пам'ятки, і сьогодні Дрезден по праву вважається культурною столицею Німеччини і дивовижно красивим містом Європи. Екскурсійна програма по Дрездену з компанією EuroTour Group включає багато видатних унікальних пам'яток, які вражають своєю грандіозністю і самобутньою красою. У їх числі чудова Театральна площа. Тут зосереджені практично всі візитні картки міста. Також ви побачите один з видатних музейних центрів Європи, знаменитий палацовий комплекс - дрезденський Цвінгер, найгарнішу церкву в Європі - Хофкирхе, балюстрада якої прикрашена 78 фігурами святих і апостолів, популярний туристичний об'єкт - терасу Брюля, унікальну аркову галерею Лангер Ганг з 22 тосканськими колонами тощо. Поспішайте замовити тур з Праги до Дрездена від компанії EuroTour Group, і не забувайте, що для постійних клієнтів і читачів UAportal в EuroTour Group діють вигідні бонуси і знижки! Екскурсія проходить українською або російською мовою.   Приємної і цікавої подорожі Вам!   

У Чехії – вже втретє – розпочався фестиваль українського кіно. Протягом тижня у Празі, а з цього року ще у двох містах Чехії – Брно та Оломоуці – шанувальники українського фільму зможуть познайомитися з найновішими українськими стрічками – «Атлантида», «Іловайськ», «Додому». Будуть представлені і короткометражні, документальні фільми, а серед складних тем знайдеться місце і для усмішки – фестиваль завершиться комедією «Мої тихі думки». Та центральною подією фільмового фестивалю у Чехії став фільм Аґнєшки Холланд «Пан Джонс», який незабаром вийде в український прокат під назвою «Ціна правди». Він розповідає про те, як важко правда про Голодомор пробивала собі дорогу до світу. Цей та деякі інші фільми чеські глядачі побачить іще до їхньої прем’єри в Україні. Про це пише Радіо Свобода «Сім вечорів для України» – так у чеській пресі повідомляють про початок фестивалю українських фільмів, що проходить в основному в артгаусних кінотеатрах у центрі Праги за підтримки посольства України в Чехії і громадської організації «Рута», якою керує празька україністка Ленка Віхова. «Ми вибирали найкращі українські фільми цього року, стежили за відгуками фестивалів у Венеції, в Одесі, Карлових Варах, за оцінкою професійних критиків, – каже в інтерв’ю Радіо Свобода організаторка фестивалю Ленка Віхова. – Ми хотіли обрати для показу в Чехії найякісніший продукт, який, можливо, не розрахований на смак масового глядача, але такий, що може якнайкраще представити сьогоднішнє українське кіно – його теми і його художній бік. Ми розраховували на обізнану і вибагливу публіку». «Атлантида», фільм Валентина Васяновича, яким відкрився фестиваль у Празі, представляв виконавець головної ролі – ветеран АТО, психолог Андрій Римарук. Незважаючи на те, що дія фільму перенесена у майбутнє, коли війна на Донбасі вже скінчилася, розмова після перегляду нагадала про те, що вона ще триває. Протягом майже годинної дискусії Римарук розповів, що фільм має великий успіх – після світової прем’єри на Венеційському кінофестивалі, де стрічка отримала головну нагороду в секції «Горизонти», був Спеціальний приз журі на Токійському міжнародному кінофестивалі і «Гран-прі» на фестивалі «Лістапад» у Мінську. Остання нагорода була особливо приємною для команди фільму, бо стрічку, яку показали у кінотеатрі «Москва», побачило багато російських чи проросійських критиків, які відреагували на неї відвертим страхом – казали, що у Мінську показують «антиросійські фільми». «Це добре, бо відчутно, що в росіян «підгорає», – втішено сказав Римарук. Перший вечір фестивалю запам’ятається ще і тим, що на ньому був присутній колишній кремлівський бранець – Олександр Кольченко, чийого визволення, разом з Олегом Сенцовим та іншими полоненими, вимагали учасники попередніх двох фестивалів українського кіно. Кольченко перебував у Празі на запрошення місцевої гуманітарної організації, зустрічався з українською громадою, давав інтерв’ю місцевій пресі. Другий фільм українського тижня також, за словами чеської преси, мав принести «сильні переживання». Фільм Аґнєшки Холланд, польської режисерки, «Пан Джонс», або «Ціна правди», як він буде представлений в українському прокаті наприкінці місяця, розповідає про пошуки правди молодого валлійського журналіста Ґаррета Джонса у сталінському СРСР. Він на власні очі побачив наслідки сталінської політики в Україні, де вимирали у 1932–33 роках цілими селами, і намагався розповісти про це світові. Незважаючи на те, що фільм уже мав кілька показів у Чехії, в прокат його не закупили. Як кажуть знавці кіноринку, це – перший фільм Аґнєшки Холланд, який не пішов у чеський прокат. Можливо, тому, що «переживання» від фільму були надто сильними, а можливо, тому, що українська тема не викликає масового інтересу. З п’ятьох показів фільму в Чехії саме той, що проходив в рамках українського фестивалю, був найбільш успішним – всі квитки невеликого артгаусного залу кінотеатру «Евальд» були викуплені вже у перші дні, тож тим, кому квиток не дістався, довелося сидіти на сходах. Вихід людей з кінотеатру виглядав як вихід з похорон, тільки поспівчувати не було кому – всі, і місцеві українці, і чехи, були однаково приголомшені. Коли люди знову змогли говорити, то на вулиці вже можна було почути, що фільм був «важкий, але добрий, сильний». «Чеський глядач, який не шукає в кіно лише розваг, звик до складних фільмів, тому ми включили в програму цей фільм. Також ми хотіли показати, що Україна, яка була співпродюсером фільму, співпрацює з європейським кінематографом, є частиною європейського кінематографу», – пояснює свій задум Ленка Віхова. Далі у програмі фестивалю – кримськотатарський фільм «Evge. Додому» режисера Нарімана Алієва, який щойно вийшов в прокат в Україні. Цей фільм про повернення додому в Крим загиблого кримськотатарського воїна брав участь у Каннському міжнародному кінофестивалі, в конкурсній програмі «Особливий погляд», а у серпні Український оскарівський комітет номінував його як національного претендента від України на американську премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. Тема війни на сході України пролунає і у фільмі «Іловайськ» – стрічці Івана Тимченка, а про цей регіон напередодні війни розповість стрічка «Дике поле» за мотивами роману Сергія Жадана. Задовольнили свою цікавість і любителі короткого метру – один вечір віддали їм. Глядачі побачили відразу п’ять короткометражних фільмів від різних режисерів: «Будинок «Слово» (режисера Івана Висневського), «Mia Donna» (режисера Павла Острікова), «Fingerman» (режисера Івана Шохи), «Нокдаун» (режисера Антона Скрипця) і «Лишатися не можна тікати» (режисера Марини Лопушіної). Завершується фестиваль в понеділок 18 листопада на веселішій ноті – комедією «Мої думки тихі» молодого автора Антоніо Лукіча зі знаменитою Ірмою Вітовською в головній ролі. Попри те, що фестиваль готувався вже втретє, його підготовка йшла найскладніше, каже Ленка Віхова – далися взнаки зміни в українському Держкіно. «Цього року було найскладніше організовувати фестиваль. Вакуум у керівництві Держкіно ускладнив нашу роботу, бо раніше ми могли покладатися на допомогу українського державного агентства, і фінансову, і організаційну, знати, що співпраця надійна, але цього року з цим було набагато складніше», – зазначає вона. Як каже Ленка Віхова, чеський глядач починає звикати до того, що у листопаді він може ознайомитися з новинками українського кіно, у фестивалю з’являються постійні глядачі, розширюється глядацька аудиторія, про фестиваль більше повідомляють у пресі, на радіо, на телебаченні. Присутність Андрія Римарука, який представив фільм «Атлантида», викликала додатковий інтерес, інтерв’ю з ним робили кілька чеських медіа, тож відгомін після фестивалю буде і після того, як він закінчиться. Автор:Марія Щур  

Абсолютно бідних людей, які жили б на один долар на день, у нас немає. До того ж, наші люди люблять применшувати свої доходи й прибільшувати витрати. Багато хто має доходи поза основною роботою, але не вважає їх "повноцінними" грішми. Нещодавно Центр близькосхідних досліджень детально вивчив «культуру бідності» у двох райцентрах Херсонської області. Результати виявилися дуже цікавими. Дослідження – це спроба дати відповіді на глобальні питання: хто ми є, що з нами відбувається, чому ми саме там, де ми є. «Тексти» тезово сформулювали основні пункти цього дослідження. Про бідність читав і слухав: Андрій Гарасим, джерело texty.org.ua 1. Уявна дорожнеча Люди схильні перебільшувати свої витрати. В ході проекту опитуваних попросили описати свої витрати. Йшлося про суб’єктивні відчуття людей: скільки вони отримують і скільки витрачають. У декого доходи зійшлися з витратами, або навіть витрати були меншими. Проте, у вдвічі більшої кількості людей, за їхніми ж словами, витрати перевищували доходи. Це може свідчити про те, що люди схильні вважати доходами лише регулярні грошові надходження – і не враховувати нерегулярні чи отримані неофіційним шляхом кошти. З іншого боку, це може бути і чисто психологічним фактором. Так, на прохання деталізувати витрати, наприклад, на дитсадок для дитини, називають суми у півтора-два рази більші, ніж насправді. «Люди ніби хочуть сказати – подивіться, як все дорого, подивіться, скільки нам треба грошей», – зазначила одна з виконавців проекту, професорка кафедра соціології Українського католицького університету Оксана Міхеєва. 2. Багаті, яких знають, не такі погані, як далекі «олігархи» Опитані здебільшого не мають досвіду комунікації з представниками інших верств. Відтак, вони їх міфологізують – особливо «багатих», «еліту», «олігархів». Люди бачать лише свою групу – а всі інші групи, за їхніми уявленнями, є лише вдосконаленими проекціями бідності. Також респонденти схильні перебільшувати вагу багатої верстви населення. При цьому, багатих вони поділяють на дві групи – «далеких» багатих (вся політична еліта), з якими не перетинаються особисто, та «близьких» багатих (місцевих чиновників, бізнесменів), за життям яких спостерігають безпосередньо. Якщо відносно перших думка негативна, то щодо останніх негативні оцінки поєднуються з виправдальними нотками. Наприклад: « Їм усі винні, вони кращі господарі, ну і, звичайно, як правило, це хами. Велика рідкість, коли нормальні люди». Небажання опитаних зараховувати себе до «бідних» латентно проявляється в тому, що більшість із них, маючи очевидно низькі доходи, у будь-який спосіб намагається довести, що вони не бідні, а середні – «такі як усі». 3.«Лівак» на роботі і священна трудова книга Українці обирають необтяжливу роботу з можливістю підробітку. Трудове місце часто обирають не за фахом. Люди шукають неважку роботу з низьким рівнем відповідальності. Так, щоб мати змогу оформити субсидію, і водночас – виконувати у свій робочий час неофіційну роботу. Це, в свою чергу, призводить до таких наслідків, як недостатній фаховий рівень працівників та небажання працівників братися за відповідальну роботу. Пересічний українець розраховує колись таки отримувати пенсію. Тож він цінує робоче місце з трудовою книжкою і хай навіть невеликою зарплатою. 4. Хочуть бути підприємцями, але працювати як на державній роботі Більшість опитаних заявляє про бажання займатися підприємницькою діяльністю. Але коли людина починає описувати таку роботу, то виходить звичайна бюджетна посада. Часто заявляють про невміння вести бухгалтерію. Не знають, як започаткувати бізнес, говорять про створення пільгових умов, про навчання тощо. Тобто, мають в уяві звичайне бюджетне робоче місце, але називають його підприємництвом. 5. Старший куди пошлють На роботі українці займаються усім, що трапиться. Майже ніхто не може описати свої посадові обов'язки. Скидається на те, що на своєму робочому місці людина береться за все – пише звіт, вкручує лампочку тощо. Це означає, що немає чітко визначених функцій. А отже – що людина працює неефективно. Ніби усі й зайняті – але це неефективна зайнятість. А там, де необхідна ефективність, робота починає пробуксовувати. «Сили розпорошуються, людина метушиться і зрештою втомлюється, але не отримує відчуття, що зробила щось корисне. Виникає хронічна втома, працівник впадає в депресивний стан, оскільки не бачить перед собою шляхів виходу з депресії», – зазначає професорка Оксана Міхеєва. 6. Вдома працюють, як мерзле горить. За кордоном стараються Опитані усвідомлюють відмінності роботи в Україні й за кордоном. Дуже помітно, як важко українці гарують за кордоном – і їх цінують як працівників, які вміють добре потрудитися. Але чомусь ці моделі в Україні не відтворюються. Зі слів людей стає очевидно, що за кордоном українці працюють, а сюди вони повертаються відпочивати.  «Там за кордоном треба пахать по нашим міркам…», – зазначає один із опитаних. І додає про заробітчан, що повернулися додому: «Тут вони розслабляються». Повернення в Україну сприймається, як «нарешті відпочити від роботи». Це дім, де є багато можливостей реалізувати свій побут та своє життя. 7. Пільги. Несправедливо Ставлення до пільг неоднозначне. Якраз тут відчувається порушення балансу, соціальної справедливості. Субсидії отримують і ті, хто їх потребує, і ті, хто не потребує. Те, що самі отримувачі пільг критикують механізм їх отримання, свідчить про те, що система недосконала і не працює в той спосіб, в який мала б. Ще одна дуже специфічна тема – це грошові виплати при народженні дітей. Для багатьох людей діти таким чином перетворюються на засіб для заробляння грошей. 8. Бідні, бо дурні Причиною бідності респонденти здебільшого називають особисті проблеми. І практично не виходять за межі індивідуального виміру, характеризуючи ці причини. Вони пов'язують бідність або з певними рисами характеру чи особливою ментальністю, або з життєвою ситуацією: хворобами, старістю, небажанням чи неможливістю працювати. Дуже часто причинами бідності називають алкоголізм чи наркоманію. Бідні кажуть, що їхні проблеми зумовлені невмінням управляти фінансами, планувати витрати. В цілому це свідчить про обмежений погляд на бідність, бачення її у вузькому коридорі власних повсякденних проблем та комунікацій. 9. Хочуть зламати систему Вихід із замкненого кола бідності бачать у «зламі системи». Відчуття невдоволеності, замкненого кола, відсутності перспектив формують відповідні політичні очікування: реваншистські настрої, бажання перевернути все, зламати існуючу систему. Значний акцент робиться на ролі особистості. Відтак, очікують на прихід лідера, здатного кардинально змінити наявний стан справ в країні. «Где-то бы пришел такой человек, который все бы поставил с головы на ноги…», – зазначила одна з респонденток. 10. Бідність вбиває минуле та майбутнє Життя в бідності – це замкнене коло, яке позбавляє людину як минулого, так і майбутнього. Якщо людина працює на виживання, то один день не відрізняється від іншого. Втрачається й відчуття будь-яких змін, і відчуття тяглості. Минуле зникає, але водночас немає й майбутнього, оскільки людина бігає по вічному колу одного дня, який був учора і повториться завтра. Повністю дослідження читайте тут Кого в ході дослідження вважали за бідних? Дослідження проводилося методом глибинного інтерв'ю, в яких взяли удвох районах Херсонської області. У дослідженні брали участь респонденти, які отримують соціальну допомогу, субсидії тощо. За запропонованою градацією (рівень доходу, добробуту) опитані ідентифікували себе наступним чином: злиденні – 2 особи, бідні – 11 осіб, трохи нижче середнього – 16, середні за доходом – 12 осіб, трохи вище середнього – 1 особа, та важко визначитися було 3 особам. У дослідженні увага фокусувалася на пересічній людині, її реакціях на зовнішні виклики та стратегіях захисту – тобто, на тій «культурі бідності», яку вона створює навколо себе, а також на виявленні її потенційно можливих наслідків. Це є одночасно й перевагою (бо дозволяє працювати з сенсами), і обмеженням даного дослідження (яке не дає уявлення про об’єктивні параметри бідності та структурні чинники). Як вирватися з цього кола? Від Текстів зазначимо: під час виборів логіка бідності стає вирішальною для дуже великої кількості людей. Це вони голосують, не задмислюючись, а лише аби «зламати систему». Як побороти бідність? Логічний крок – зменшити оподаткування малих зарплат. Наприклад, у Польщі працівники віком до 26 років не платять податку на прибуток. Стимулом для подолання бідності може стати заохочення до ведення малого бізнесу. І йдеться не просто про рекламні кампанії, а про навчання, кредитуваня та створення інфраструктури для такого бізнесу, як це роблять країни Південно-Східної Азії. Наприклад, у Малайзії держава дає селянам обладнання й не збирає податків, якщо дохід становить менше за $700 на місяць. Сама ідея ФОПів гарно вписується у концепцію подолання бідності, але одного лише спрощеного оподаткування (яке новий уряд зробив не таким уже й спрощеним) – мало. Людям пора дати ідею й інструменти для її реалізації.    

Місто-мрія, місто-музей, місто, яке визнано кращим місцем для життя на нашій планеті. Це аристократичний, елегантний і витончений Відень. Музична столиця Європи, батьківщина сучасної архітектури і психоаналізу, місто Моцарта, Гайдна і Бетховена. Екскурсія до Відня від компанії EuroTour Group об'єднала найкращі пам'ятки блискучої столиці Австрії. Організація екскурсії Подорож з Праги до Відня розрахована на 15 годин. У вашому розпорядженні комфортабельний автобус, послуги досвідченого гіда, цікава і емоційна екскурсійна програма. Тур включає трансфер з Праги до Відня і назад, автобусну екскурсію і пішохідну прогулянку по чудовій австрійської столиці. Крім того, програма передбачає вільний час. За своїм бажанням ви зможете прогулятися колоритними віденськими сувенірними крамницями, фешенебельними бутіками або випити горнятко дивовижної запашної кави з шматочком знаменитого віденського торта Захер. А ще Відень - неймовірно фотогенічне місто, тому ефектні селфі і атмосферні фото вам гарантовані. Програма екскурсії В програму екскурсії по Відню фахівці компанії EuroTour Group включили найкращі пам'ятки цього дивовижного міста, які якнайкраще характеризують атмосферу австрійської столиці. Відень захоплює, вражає, дивує і зачаровує. Його неможливо не полюбити. У Відні величезна кількість приголомшливих пам'яток світового значення. Причому багато з них мають характеристику «сама». Тут знаходиться найбільший музейний комплекс в Європі - MuseumsQuartier. Його площа 60 км2. В австрійській столиці розташована найстаріша в світі біржа, найстаріше колесо огляду і найбільше в Європі старовинне кладовище, де поховано понад 3 млн. чоловік. У Відні ви можете почути саме захоплююче виконання безсмертного «Реквієму» Моцарта, в якому задіяно одночасно 5 органів. Під час екскурсії по Відню з компанією EuroTour Group ви побачите ефектний замок Хофбург, символ і візитну картку Відня - Собор Святого Степана, неповторну Віденську державну оперу, старовинну Віденську ратушу, величну будівлю парламенту, вражаючий Музей історії мистецтв, колоритну Дунайську вежу та ін. Всього кілька десятків чудових віденських пам'яток. Організаційні моменти: Збір: 06:45 • місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні) • групу зустрічає гід з табличкою EuroTour Group • розміщення в комфортабельному автобусі • відправлення: 7:00 • кілька санітарних зупинок по дорозі; • автобусна частина екскурсії; • пішохідна частина екскурсії; • вільний час; • вартість екскурсії: для дорослих 50 €  для дітей - 45 € Трансфер з Праги до Відня не буде виснажливим. По дорозі гід розповість багато цікавих фактів з історії цих країн. Автобусна частина туру проходить в радіонавушниках, тому ви не пропустите нічого цікавого. Екскурсія до Відня від компанії EuroTour Group проводиться щодня за винятком п'ятниці. Квитки можна замовити на сайті EuroTour Group або придбати в одному з офісів та пунктів продажу EuroTour Group, які знаходяться на Вацлавській площі і Краківській вулиці у Празі. При собі необхідно мати закордонний паспорт і страхівку. І не забувайте, що для постійних клієнтів і читачів UAportal в EuroTour Group діють вигідні бонуси і знижки! Екскурсія проходить українською або російською мовою.   Приємної і цікавої подорожі Вам! 

28 вересня до Праги завітав «Книжковий дворик на колесах» - мандрівний автобус з українськими майстрами, письменниками, видавцями та скульпторами. Знайомство і майстер-класи проходили у культурно-освітньому центрі "КРОК". Їх просто неможливо було роз’єднати ні на мить,  розвести ні на крок та ані стишити, щоб офіційно відкрити унікальний майстер-клас митців з України та учнів і гостей культурно-освітнього центру «Крок» у Празі. Взаємне тяжіння було непереборним.  Хлопчики заповзято творили з пластиліну могутніх  динозаврів під керівництвом молодих скульпторів Василя Лева та Сергія Грицанюка. Поруч їхня наставниця, учасниця понад 50 міжнародних симпозіумів та 70 міжнародних виставок, скульптор Наталя Лєйкіна, яку маленькі пражани  буквально  стребували до столу, коли вона відійшла на кілька хвилин, щоб перевести дух. Адже учасники  мистецької акції «Книжковий дворик на колесах», які і спровокували 28 вересня у Празі це творче шаленство,  потрапили буквально з корабля на бал – розпочали роботу з дітьми, заледве виступивши з автобусу після довгої дороги зі Львова. І от на столі майстра повстяних виробів Ніни Безпятої одне за одним починають битися пухкенькі жовто-блакитні серця, а керівник «Кроку» Марія Гаврилюк тихесенько шепоче щось молитовне, із жахом спостерігаючи, як трирічний Мар’ян Яремінець вправно орудує голкою. На що співорганізатор акції Тарас   Костюк, голова Українських профспілок в Чехії, тільки усміхається, мовляв, спокійно, все ж під контролем. Поруч  поетеса та автор власної педагогічної системи Марія Чумарна  вчить дітей малювати… пластиліном. Майстрині Марина Футерко та Любов Федоришин показують, як зробити з ниток стильних ляльок, що ними можна прикрасити шкільний наплічник. Батьки старанно оминають кипуче творче вариво, мандруючи від столу до столу, де продаються книжки «Видавництва старого Лева», «Урбіно», «Піраміди», «Українського пріоритету» та  релігійного видавництва «Святих Володимира та Ольги». Письменники роздають автографи: Марія Ткачівська, Василь Кузан, Любов Долих, Анна Хома, Іван Гентош, Валентина Семеняк, Надія Бойко, Наталія Калиновська, Тетяна П´янкова. І слова Надзвичайного і Повноважного посла України у Чехії Євгена Перебийноса дуже влучно окреслюють суть цього творчого хаосу: -        Не мені вам розповідати, наскільки потребують уваги діти в Україні, потребують донесення української мови, літератури, культури. Діти за кордоном потребують всього цього не менше. А що, як не книжка, потрібно для того, щоб діти виростали у гармонії зі своєю Батьківщиною? Попереду у митців «Книжкового дворика на колесах» Відень, Рим, Флоренція, Венеція, Любляна.  Творча мандрівка шляхами українців за кордоном.     Коментарі до теми: Тетяна Пилипець, співорганізатор акції, авторка фестивалів “Кальміус” та  “Перший всеукраїнський форум військових письменників”: Нашою метою є формування дружнього простору між інтелігенцію, що проживає в Україні та українцями, які з різних причин знаходяться за межами держави: у Чехії, в Італії, Австрії, у Словенії.  Крім того, ми хочемо залучити молодь діаспори до активнішого пропагування української літератури. Любов Хомчак, ініціатор та керівник проекту: Це наша перша закордонна поїзда. Після останніх виборів Президента я жахнулася, наскільки мало українці знають одне одного. Протилежність наших поглядів та почуттів шокувала. І це всередині країни. А що говорити про тих, хто опинився за кордоном? Ось чому так гостро захотілося з ними зустрітися. Обмінятися енергіями.  І хоч кликали нас до Риму давно, вирушаємо тільки тепер. Що ж до Праги та Відня – для мене це особливі міста. Міста, які після Першої та Другої світових війн створили особливі умови для творчого зростання наших співвітчизників:  Олександра Олеся, Олени Теліги… Так хочеться перейтися тими вуличками, якими ходили вони… Доторкнутися до історії. Марія Гаврилюк, керівник культурно-освітнього центру «Крок»: Такі зустрічі для нас є надзвичайно важливими. Ми, українці,  намагаємося зберегти за кордоном свою мову та культуру, але, на жаль, втрачаємо з останньою реальний зв’язок. Ми щось десь чуємо і читаємо, але здебільшого зберігаємо у пам’яті те, що бачили до еміграції. Живе спілкування з митцями показує нам, що Україна не стоїть на місці, що вона змінюється, стає дедалі модернішою. Наші учні бачать Батьківщину двічі на рік, на канікулах. Решту часу вона перетворюється для них на гарну казку, яку  розповідають вчителі. Зустріч з художниками та письменниками показує, що прекрасна і прогресуюча Україна – реальність, про яку можна розповісти однокласникам  у чеській школі. Ефект від такого спілкування важко переоцінити.  Авторка:Олена Лань          

Єдиний у країні штатний капелан, який пройшов смугу перешкод і отримав берет морпіха, вважає, що прийшов час не просто готувати захисників країни, а формувати в ЗСУ ціннісні засади вишколу військовослужбовців, - етосу воїна, що допоможе їм і після демобілізації боротися за свої мрії, долати життєві перешкоди, розвивати власний бізнес і будувати нову Україну. Авторка статті: Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ" Звання Народний герой України отець Андрій отримав 4 червня 2015 року під час першої церемонії нагородження. Фото: Роман Ніколаєв   За отцем Андрієм важко встигнути. Якщо він вибирається на мирну територію, то всі його дні щільно заповнені зустрічами, подіями, лекціями. Часто військові просять саме його похрестити новонароджену дитину або повінчати пару. Довіра до Андрія Зелінського в армії України безмежна. Але зустрітися з ним і спокійно поговорити вдалося лише неподалік від передової, під Маріуполем, де він тепер несе службу у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти. Більше того, рік тому він разом з бійцями подолав смугу перешкод і став єдиним штатним капеланом, який здобув право носити берет морського піхотинця.   Він прийшов з нуля на командно-спостережний пункт роти, зняв бронежилет і, як вміє тільки він, тепло і щиро всміхнувся. Слухати капелана дуже цікаво. Та й як інакше? Він має три освіти: філософську, богословську та політологічну, причому дві перші отримав за кордоном. Володіє декількома іноземними мовами, постійно читає, вивчає щось нове, цікавиться тим, що відбувається в світі. Він міг би робити кар‘єру, але з початком війни попросився на фронт і став першим капеланом при штабі АТО в червні 2014-го, і майже звідси не виїжджає. Він бачив різні роди військ, працював і з десантниками, і зі спецназівцями. Але став морпіхом. Хочеться вірити, що його думки про розвиток армії і підходи до формування бійця, почують і будуть підтримувати у всіх Збройних Силах України. "МОЄ ЗАВДАННЯ ЯК КАПЕЛАНА - ЗАХИЩАТИ В НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЯНІСТЬ" -Я перебуваю у військовому капеланстві з 2006 року, тобто вже дванадцать років, - говорить Андрій Зелінський. – Працював спочатку як волонтер, а з минулого року у Збройних силах України з'явився інститут військового капленства, тобто капелан став штатною посадою. Про капеланство в Україні гучно заговорили з початком бойових дій на сході країни. До того мало хто знав, що таке явище навіть існує. Серйозна спроба організувати капеланське служіння в ЗСУ відбулася в академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Мені поталанило долучитися до кола молодих священиків, які працювали лише з віськовослужбовцями. Разом із іншими духівниками ми тоді піднімали цілину в царині формування моделі системного забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Попри тогочасні успішні спроби, значення терміну "капелан" на національному рівні все ще мало хто розумів. Багато з випускників львівської військової академії стали тими молодими офіцерами, яким на посадах командирів взводів і рот довелось першими зустріти збройну агресію – перші герої та перші полеглі. Багатьох із них добре знав особисто, з багатьма зустрічався в зоні бойових дій, багатьох ми втратили… У буремному 2014 році віталася будь-яка підтримка військ, у тому числі й духовна. Упродовж доволі короткого періоду капеланство набуло національного масштабу. Щоправда, для більшості воно тісно асоціювалося з благословенням особового складу до і після боїв. Але це лише частина того, що я називаю покликанням капелана "бути поруч". Для мене в цих двох словах ціла філософія - значно більше, аніж гасло. Не спостерігати ззовні, а стати частиною дійсності - саме в цьому суть одного із фундаментальних таїнств християнської віри Воплочення. Коли з'явилася можливість стати штатним капеланом у Збройних силах України, я підписав трудовий договір з 36-ою окремою бригадою морської піхоти. Так опинився серед тих, ким дуже пишаюся. Чому ви обрали для себе саме морську піхоту? Ви ж багато працювали з десантниками, разом з ними навіть виконували стрибки з парашутом… - Морська піхота – чи не найбільш природний для нашої держави рід військ. Адже саме від контролю за морським узбережжям, зрештою, залежала значною мірою й сама історична можливість оформлення нашої державності: так було і в часи київських князів, і в часи Козаччини, і на початку ХХ ст. Цього року ми святкували століття від виходу в світ наказу гетьмана Скоропадського про формуваня першої бригади морської піхоти. Україні завжди потрібні були воїни, які могли б її захищати на морі та на суші. У наші часи додалась іще необхідність десантування з повітря. Відтак, морський піхотинець – втілення "воїна трьох стихій". А завдання, які ставляться перед підрозділами Морської піхоти, вимагають високого рівня фаховості та підготовки. Саме тому важливою ознакою морського піхотинця, як нещодавно сказав у своєму інтерв’ю командувач МПУ генерал-майор Юрій Содоль, є наявність морального стрижня, у нього має бути характер. Щоб якісно виконувати поставлені завдання та долати існуючі перешкоди, морпіх, перш за все, має бути сильним духом. Характер морпіха має чіткі координати: відважний, відданий, вмілий, вільний, вірний (5 "В"). Особовий склад підрозділів морської піхоти доволі молодий. А молодим завжди властивий максималізм, високого рівня ідеалізм. Я це називаю здатністю на ціннісне. Коли ви приходите в один із наших підрозділів і розпочинаєте говорити про воїнську культуру, бойову звитягу, про цінності, люди реагують, вони розуміють, про що йдеться і підтримують бесіду. Неймовірним досвідом для мене особисто є наші бесіди на теми особистісного розвитку, формування характеру воїна, в якомусь із окопів на самій лінії зіткнення. У такі миті добре зрозумію, що саме тут можу бути справді корисним, тому що, вірю, завдання професійного військового капелана – не лише благословляти у бій чи відспівувати наших полеглих захисників, а значно більше. Наша місія – бути поруч, щоб боротися за дух українського воїна, за саму його людяність, здатну на дивовижного рівня відвагу та самопожертву. Воїн за своєю сутністю – особистість ціннісна. У нього завжди має бути мета, обрій, і дещо зухвала вдача, аби її досягти, попри всі можливі перешкоди. Я досить часто повторюю, що перемога – це значно більше, ніж змусити противника зупинитися на визначеній лінії, навіть більше, ніж змусити його очистити нашу землю від своєї присутності. Перемога – це відвойоване майбутнє, Україна нової якості. Саме така перемога потребує відповідних ціннісних орієнтирів і ціннісних особистостей – справжніх воїнів. Тому, вважаю, Збройні сили мають сьогодні повернути собі дуже благородний статус, надважливу для сьогоднішнього українського суспільства функцію, яку, на жаль, було дещо втрачено у роки незалежності. Збройні сили України мають знову стати школою життя, тут мають формувати особистість і гартувати характер! Сьогодні, слава Богу, ми прокинулися і зрозуміли, що майбутнього нам ніхто не подарує. Нову Україну "Новою поштою" нам ніхто не пришле. Її зможе вибороти лише людина-воїн. Сьогодні нам критично необхідні люди, які за своїм характером є воїнами – у будь-якій царині суспільного життя: в армії, в освіті та науці, в бізнесі, в мистецтві. Воїн – особа, віддана перемозі: над собою, над життєвими обставинами, над противником. Людина, яка чітко знає, чого бажає, і не вагається боротися за свою мрію, за наше спільне майбуття. Кожне майбутнє потребує визволення з полону наших сьогоднішніх страхів, непевностей та байдужості. Кожна мрія потребує воїна, готового за неї боротися. Турбота про соціальні потреби військовослужбовців необхідна, але її недостатньо: служба у війську має забезпечувати людей не лише матеріальними благами, а й сенсом. Сучасні розвинені армії воюють не лише технікою та зброєю, а й переконаннями та сенсами, які допомагають убезпечити саму особистість воїна, захистити його морально-психологічний стан, зберегти неушкодженим його найцінніший потенціал – людяність. Ефективне виконання завдань у війську можливе лише за умов постійного особистісного розвитку військовослужбовців. фото: Українська правда  Збройні сили без цінностей – це загроза людині, державі, суспільству. Ціннісне формування особистості у Збройних силах також належить до відповідальності військового капелана. Адже душпастирська опіка в ЗСУ, відповідно до нормативних документів, здійснюється в трьох основних напрямках: просвітницька діяльність, душпастирська робота та соціальне служіння. Ми живемо у вільній поліконфесійній державі та служимо у поліконфесійному війську. Я ніколи не погоджувався з традиційним твердженнями про те, що в окопах атеїстів не існує. Вони існують у сучасному українському суспільстві – вони існують в українських окопах. Якщо хтось не вірить, можу показати, у яких саме. Не слід спрощувати ситуацію з релігійними поглядами наших військовослужбовців. Як правило, питаннями державного значення в нас займаються люди старшого покоління, а їм не завжди добре помітні преференції молоді. А вони у нас сьогодні, в плані релігійних переконань, дуже змінилися. Як на мене, то кількість практикуючих християн, які усвідомлено відносять себе до однієї з наших традиційних церков на сьогоднішній день в українському війську дуже незначна. І це зовсім не питання ідеології, а швидше – глобальних тенденцій у сучасній культурі. Інституційна, конфесійна, релігійність у сучасному світі дещо втрачає свої позиції. Не виняток і Збройні сили. Цю дійсність необхідно вчасно усвідомити, аби належним чином налагодити душпастирську працю у війську та гарантувати її ефективність. На жаль, нам сьогодні бракує капеланів "професіоналів", які пояснюють собі своє служіння у війську не тим, що "в країні війна", а тим, що капеланство – їхнє покликання. Відтак, існує багато випадків, коли капелани все ще розглядають особовий склад своєї частини як аудиторію потенційних адептів власної конфесії: для них "успіх" капеланського служіння вимірюється кількістю "навернених" до власної конфесії душ. Існують також ті, для кого капеланське служіння у війську зводиться виключно до ідеологічної роботи. На жаль, дух воїна та військового підрозділу дуже рідко залишаються у фокусі душпастирських зусиль як самодостатні універсальні цінності. Адже йдеться про формування у війську ціннісно орієнтованої особистості, здатної бути якісним захисником і відповідальним громадянином, відважним воїном. Цінності у війську залишаються обладунками, здатними захистити саму людяність воїна. Капелан, як священнослужитель своєї церкви, діє в рамках довірених йому компетенцій. Як священнослужитель я можу робити те, що мені дозволяє робити моя церква. І як священнослужитель завжди з радістю готовий послужити тим, хто звертається з відповідними проханнями. Але поза тим існує особовий склад – віруючі і не дуже, православні та язичники, атеїсти та байдужі – серед якого я тепер зобов’язаний здійснювати своє служіння, турбуватися про їх внутрішній, духовний стан, про задекларовані релігійні потреби. А відтак дуже важливим для мене є участь у ціннісному формуванні особистості військовослужбовця. І цінності тут – ключовий елемент. У сучасному українському війську ми з різних традицій – моральних, етичних, релігійних. Однак, існує спільне для всіх нас ціннісне тло, один на всіх воїнський етос, що дозволяє якісно виконувати поставлені завдання, захищати свій народ та нашу державу. У Морській піхоті України ми часто говоримо про три засадничі цінності – честь, відвага, відданість. Саме цінності дозволяють військовослужбовцю залишатися людиною за будь-яких умов, помітити сенс у тому, що відбувається навколо, вистояти за будь-яких обставин, не зламатися. Гадаю, що це і є ключовим завданням нашого служіння. Бо допомогти військовослужбовцю збагнути сенс бою - означає врятувати людину від руйнівних наслідків війни. "ЩОБ УКРАЇНА ЗАЛИШИЛАСЯ НА КАРТІ СВІТУ, НАМ СЛІД СЬОГОДНІ ВИХОВАТИ ЦІЛЕПОКОЛІННЯ ВОЇНІВ: ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧІТКО ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ БАЖАЮТЬ, І ГОТОВИХ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ МРІЮ" -Мене завжди цікавили цінності, на основі яких формувалися цілі воїнські культури в Спарті та у феодальній Європі, у середньовічній Японії та на Запорізькій Січі, - продовжує отець Андрій. - Адже кодекс воїнської честі, етос воїна – це надзвичайно потужний механізм забезпечення ефективності в діяльності війська та захисту психічного здоров'я й духовного добробуту окремих військовослужбовців. На жаль, у ЗСУ станом на сьогодні вся ідеологічна робота вибудувана виключно на національно-патріотичному вихованні. Слава Богу, що це нарешті відбулось: національно-патріотичне формування свідомості українських воїнів необхідне, неминуче, та все ж, уважаю, недостатнє. Йдеться про систему переконань, якій необхідна якісна особистість. А особистість, як відомо, формують цінності. Показовим залишається слухання в сенаті США сьогоднішнього очільника Пентагону Джеймса Меттіса перед його призначенням на посаду. На запитання одного із сенаторів про значення для нього особисто воїнського етосу, генерал відповів, що "етос воїна – це не розкіш, а сама сутність війська". Це розуміє голова Пентагону! На цих засадах сьогодні вибудовується й система ідеологічної роботи в американській армії. Йдеться про перевірені столітнім досвідом механізми захисту духу воїна та бойового підрозділу, які допомагають сформувати стійку ідентичність, захистити та упередити від розвитку ПТСР, виховати громадян належної якості. Для мене особисто морська піхота - значно більше, аніж рід військ, це певна життєва філософія – на час служби і після неї. У нас чітко сформульована місія, що досягається трьома кроками: формування морпіхів, перемога в боях, виховання громадян нової якості. Такі цілі потребують певного воїнського етосу. У морського піхотинця три особистісні виміри: воїн, захисник та побратим. "Воїн" – бо відданий перемозі. У формуванні цієї якості якраз і допомагає смуга перешкод, Тут ідеться не лише про фізичні випробування, а й про необхідність злагодженого та ефективного виконання поставлених завдань, коли потрібно разом, цілою групою, в умовах високого рівня стресу досягти визначених цілей. "Захисник" – більше, аніж людина зі зброєю в руках, це – воїн з любов'ю в серці, готовий на самопожертву. Це надає глибокого сенсу, ціннісної валентності тій функції, яку військовослужбовець виконує із зброєю в руках. "Побратим" як ціннісна функція та ідентичність воїна добре відомі ще із воїнської культури стародавньої Спарти. Люблю приклад, який згадує Плутарх. Громадянських прав, а інколи і життя, у Спарті позбавляли тих воїнів, які на полі бою втрачали не спис, не меч, не шолом, а щит. Спартанці билися фалангою. Перемога гарантувалася незламною єдністю бойового строю. Кожен мав відчувати відповідальність за того, хто поруч. Відтак, щитом захищали не просто побратима, а саму Спарту. Відсутність щита – слабка фаланга. Слабка фаланга - слабка Спарта. Безвідповідальність по відношенню до бойового побратима вважалася державною зрадою. У нашому ж випадку турбота один про одного означає турботу про Україну. І це ще один ціннісній елемент, який військова служба має виховувати у громадян України, що проходять через цю школу. Отже, якщо ти військовослужбовець ЗСУ, ти – воїн, особистість віддана перемозі, ти захищаєш тих, кого любиш, і турбуєшся про тих, хто поруч із тобою виборює майбутнє для твого народу і його держави. Той, хто повертається в цивільне життя, має залишатися воїном, захисником і побратимом - в бізнесі, в освіті, в громадській діяльності, у будь-якій царині суспільного життя. Щоб Україна залишилася на карті світу, нам слід сьогодні виховати ціле покоління воїнів – людей, які чітко знають, чого бажають, і завжди готові боротися за свою мрію. Ми багато сьогодні говоримо про методи подолання ПТСРу. Так от, формування ціннісної ідентичності у військовослужбовця – це один із ефективних методів запобігання розвитку ПТСРу в розвинених арміях світу. Людина, віддана перемозі, вміє перемагати себе, життєві обставини і, зрештою, противника. Це окрема життєва філософія. До прикладу, коли військовослужбовець залишає район бойових дій, повертається додому, він одразу ж відчуває певну порожнечу, пустку, втрату. Ще вчора він був важливий у своєму підрозділі, виконував важливу функцію, у нього було багато друзів, і раптом – втрата відчуття власної значущості. Болить. А коли людина має сформовану ідентичність воїна, вона нічого не втрачає, бо залишається воїном і на інших фронтах, продовжує боротьбу за майбутнє, за втілення своєї мрії. Війна це хаос і безлад, це спотворений, деформований простір і час. Це те, де людина виходить поза рамки буденного, цивілізованого. Потім повернутися в русло дуже і дуже важко. Завжди повторюю, що війна - це більше, аніж кулі та уламки від артснарядів. Перемога над війною у власному серці потребує сенс у тому, що відбувається навколо. Коли я був на авдіївській промзоні, переходячи з позиції на позицію, звертав увагу на дірки від куль в ангарах. Таке враження було, я перебував не на війні, а в планетарії. Бачити зоряне небо крізь отвори від куль і уламків снарядів - це така алегорія пошуку сенсу в умовах війни. "МОЛИТВА – МОЯ НАЙПОТУЖНІША ЗБРОЯ, І ВІРНІ ДРУЗІ – МІЙ НАЙКРАЩИЙ ЗАХИСТ" Є два крила, якими воїн здіймається до перемоги. Це мотивація і дисципліна. Одним крилом нікуди не долетиш. Дуже потрібно над цими крильми працювати, плекати їх, аби наші воїни могли здійматися до перемоги попри будь-які життєві виклики. У військовій психології існує класичний приклад під назвою "парадокс Стокдейла". Йдеться про американського адмірала, який у 1965 році потрапив у полон у В’єтнамі. Він провів у полоні сім років! За цей час можна було вже й забути, звідки ти родом. Але офіцер таки повернувся додому, був представлений до найвищих нагород, вважається героєм у Сполучених Штатах. Коли його запитали, як йому вдалося вижити ці сім років, він сказав, що ніколи упродовж цих років не втрачав віри, що день визволення настане. Здавалися та не доживали до звільнення, як казав адмірал Стокдейл, лише оптимісти – ті, які були переконані, що їх звільнять наступного Різдва. Психологічне виснаження часто спричиняло у них фізичну смерть. Парадокс Стокдейла полягає в тім, що, з одного боку, треба думати стратегічно, не втрачаючи віри, що перемога неминуча. Така віра може мотивувати, надихати. З іншого ж боку, слід жити тут і тепер, реалістично зустрічаючи виклики сьогодення і відважно на них відповідати. У полоні Джим Стокдейл організував для американських полонених цілу систему комунікацій, схожу на азбуку Морзе, якої не розуміли в'єтнамські наглядачі. Листом дружині він передавав зашифровану інформацію, що у випадку викриття, загрожувало б йому стратою. Навіть у полоні він залишався воїном свого народу, вимагав від себе більшого. І тут іще одна важлива таємниця подолання ПТСРу: щоб вижити, необхідно вимагати від себе більшого. І від життя також! Отець Андрій з Героєм України, бійцем 79-ої десантної бригади Валерієм Чебінєєвим Військові, які повертаються з війни, повинні памя’тати, що у них просто змінилися координати їхнього фронту. Майбутнє, мрія, мета завжди потребують воїнів. І разом можна зробити завжди більше. Тому, як важливу складову воїнської культури слід плекати відчуття відповідальності за побратима, братерства, яке залишається й після повернення в мирне повсякдення. І не лише на рівні почуттів, а й у реалізації спільних проектів. У нас сьогодні вже існують успішні приклади таких проектів. Людині необхідно завжди відчувати свободу творити – себе і свій світ. -Для багатьох армія стала ще й можливістю заробити гроші.Це також своєрідна мотивація… -Навіть якщо хтось і прийшов аби "заробити гроші", військо має залишатися школою життя. До цього потрібно докладати максимум зусиль. Тоді, навіть якщо людина й мала на меті якісь власні цілі, звідси вона вийде воїном, захисником і побратимом. Тому, як на мене, не має значення, за чим сюди приходять, значення має те, ким звідси виходять. -Чому вам було важливо пройти смугу перешкод разом з морпіхами? Що зазначить для вас це випробування? -Це інтеграція в родину. Я хотів бути частиною сім'ї. "Бути поруч" – це бути поруч у всіх аспектах військової служби. Смугу перешкод формально не зобов'язують проходити всіх. Але це традиційна вимога, щоб "бути справжнім". Відтак, проходження смуги перешкод, отримання берета морського піхотинця, складання клятви – це ті елементи, які дозволяють стати повноправни членом родини в Морській піхоті. А капелан у морській піхоті має і сам бути морським піхотинцем. Невід'ємна риса морської піхоти – бути там, де найгірше; де інші, можливо, й змогли б показати надзвичайні результати, ми ж маємо залишатися до кінця – завжди вірними. Смуга перешкод – також тест на командну роботу. Її можна пройти лише спільно, з турботою один про одного. У цьому її ціннісний елемент. А от Клятва морського піхотинця – більше, аніж текст. Тут конкретними словами зафіксовані цінності воїна. Під час їхнього урочистого проголошення народжується нова ідентичність, нова особистість в присутності командира і бойових побратимів. Ти декларуєш у їхній присутності, що стаєш "відважним воїном", "вірним захисником України", "щирим побратимом", і в основі твого життя тепер – честь, відвага та відданність як засадничі ціннісні орієнтири. Це має бути викарбуване, як на камені, в свідомості кожного морського піхотинця. Берет морського піхотинця стає промовистим символом цінностей, які перетворюють людину на справжнього воїна. Під час вручення берета морського піхотинця. Його Андрій Зелінський отримав від командира батальйону Вадима Сухаревського   -Наскільки розвивається інститут капеланів в Україні і чи вистачає їх на фронті?   - Станом на сьогодні на основі трудового договору в армії працюють 70 капеланів. Ми можемо говорити про забезпечення великих підрозділів рівня бригад, полків і окремих батальйонів капеланами. Але те, як капелани здійснюють свою роботу, дуже різниться. Капеланство – це особливий тип служіння і воно вимагає відповідної підготовки, досвіду та жертовності. Нам іще слід сформувати інститут вишколу військових капеланів для узгодження ціннісних засад і методології праці. Капеланство – це завжди служіння. Служіння тим, хто служить своєму народові. Сьогодні ми робимо лише перші кроки. У нас попереду іще довгий шлях.   -Капелани мають володіти зброєю?   -Відповідно до наказу МОУ, військовим капеланам заборонено використовувати зброю.   Молитва - це моя найпотужніша зброя, а вірні друзі – мій найкращий захист. Щодня молюся за мою бригаду, командування, особовий склад.   -Що найважче для вас особисто на війні?   -На війні найважче втрачати.   Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"  

Чехія - країна чудових середньовічних замків і смачного старовинного пива. Компанія EuroTour Group пропонує ексклюзивну подорож для справжніх цінителів динамічного відпочинку, в якій об'єднано ці дві чеські візитівки. Під час туру ви відвідаєте атмосферний королівський замок Орлик і старовинну пивоварню «Велкопоповицький козел», де варять знамените пиво, у якого сотні тисяч шанувальників по всьому світі.   Організація екскурсії Екскурсія в замок Орлик і пивовар Козел - емоційний і дуже зручний тур. Ці дві знамениті чеські пам'ятки знаходяться поруч з Прагою. Трансфер займає трохи більше години і не буде виснажливим. У вашому розпорядженні комфортабельний автобус і послуги досвідченого гіда, який дорогою розповість багато цікавого з історії дивовижної Чехії. Організація туру: дні проведення: середа та субота; тривалість: 8 годин; зустріч о 8:45 біля пам'ятника Святому Вацлаву на Вацлавській площі; відправлення о 9:00; вартість екскурсії: дорослий квиток – 30 €, дитячий квиток – 25 €. Квитки можна забронювати на сайті https://eurotour-group.com.ua/ або придбати в офісі компанії EuroTour Group в Празі за адресою Вацлавська площа, 62. При оплаті онлайн, будь ласка, уточніть наявність вільних місць у менеджерів компанії. Зверніть увагу, що вхідні квитки на туристичні об'єкти не входять у вартість екскурсії та оплачуються додатково. Старовинний замок Орлик Замок Орлик - перша зупинка подорожі. Це один з найбільш популярних і знаменитих чеських замків. Щорічно Орлик відвідують десятки тисяч мандрівників з усього світу. Туристи люблять його за неповторний середньовічний колорит і приголомшливі панорамні краєвиди, які відкриваються з оглядових майданчиків фортеці. У перекладі Орлик - «орлине гніздо». Побачивши цей білосніжний замок, розташований на високому мальовничому скелястому березі Влтави, стає очевидним, що іншої назви у нього і бути не може. Він виглядає як мальовнича ілюстрація з казки про середньовічних лицарів. У замку дуже цікава історія. Він був побудований в XIII столітті як оборонна фортеця, яка охороняла брід через Влтаву. За такий довгий час Орлик багато разів реконструювався, але не втратив своєї старовинної чарівності. Уже дві сотні років старовинний замок належить відомому роду Шварценбергів. Князі надали фортеці благородного дворянського лоску. І сьогодні Орлик є приватним володінням, він знаходиться у власності Карла VII Шварценберга. Гостинний господар не має наміру приховувати пишність старовинної фортеці і радо запрошує сюди всіх бажаючих. Під час екскурсії замком і околицями ви побачите безліч унікальних колекцій домашнього княжого начиння, зброї, картин, унікальну бібліотеку, археологічний музей, акваріум, міні-зоопарк і красивий аристократичний парк. До речі, серед експонатів колекції є подарунки Наполеона і Олександра. Гостинний пивовар Велкопоповицький Козел Пиво Козел - чеська легенда і одна з головних визначних пам'яток країни. Цю марку пінного напою цінують і люблять у всьому світі. Компанія EuroTour Group надає унікальну можливість побувати на пивоварні, де вже багато століть готують цей легендарний напій. Пивовар Велкопоповицький Козел гостинно зустрічає кожного гостя. Секретом старовинних рецептів еталонного пива тут, звичайно, не поділяться, але із задоволенням покажуть процес його приготування і продемонструють музей, де зібрано безліч цікавих речей, пов'язаних з історією розвитку марки Козел. І, звичайно ж, тут ви спробуєте ексклюзивні сорти свіжого нефільтрованого пива Козел, а також зможете придбати подарункові набори для себе і близьких. А ще на пивоварні ви познайомитеся з живими символами марки Козел - доморощеними вгодованими козлами, яких тут дуже люблять і балують. Одного з домочадців пивоварні звуть Януш, так само як і директора. І відчуває він тут себе не менш впевнено, ніж керівник заводу.   Початок екскурсії: 09:00 Місце зустрічі: Вацлавська площа (біля пам. Св. Вацлаву на коні) Тривалість: 8 годин Вартість екскурсії: дорослий квиток – 30 €, дитячий квиток – 25 €.   Екскурсія проходить українською або російською мовою.    Приємної і цікавої подорожі Вам!