Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 541
    Стаття
  • 41
    Активний Автор
525статей
  • 21 Черв 2017
    У Донецьку зник безвісти журналіст – пише у власному блозі на сторінках видання «Українська правда» народний депутат України VII та VIII скликань Єгор Фірсов. Цю звістку 11 червня у коментарі Громадському підтвердила й СБУ. Станіслав Асєєв, котрий працював під псевдонімом Станіслав Васін, зник на початку червня – повідомляє екс-депутат Фірсов: «Востаннє він [Асєєв] виходив на зв’язок із матір’ю у другій половині дня 2 червня. Сказав, що наближається до Донецька та навідається до неї наступного дня. Але не прийшов». Місцева влада ДНР родичам зниклого жодної інформації про його місцезнаходження не надала. Утім, за даними неофіційних джерел, Станіслава утримують представники так званого Міністерства державної безпеки ДНР. Цілком можливо, його піддають тортурам, і ніхто не може гарантувати, що Станіслав залишиться живим - пише у своєму зверненні Єгор Фірсов. Протягом трьох років окупації територій Донбасу Станіслав Асєєв працював журналістом на непідконтрольних Україні територіях, надаючи матеріали провідним українським медіа: «Радіо Свобода», «Дзеркало тижня»,  «Українська Правда», «Український тиждень», «Остров» тощо. Найбільш вірогідною причиною затримання Станіслава Асєєва є саме робота, адже серед деяких зниклих із його квартири речей – робочий ноутбук. Підозріло активним є і профіль Станіслава у мережі Facebook, де від його імені були розіслані повідомлення із запитаннями стосовно розслідувань та контактів. Про це йдеться у пості Фірсова. До вимог розслідувати зникнення та звільнити Станіслава Асєєва долучаються міжнародні організації. Радіо Свобода повідомляє, що над пошуком Станіслава працює спеціальна моніторингова комісія ООН, та посилається на голову місії Фіону Фрейзер: «Ми досі намагаємося отримати доступ туди, щоб зрозуміти, де він перебуває, і що з ним». До вимог звільнити донецького журналіста закликає і Комітет захисту журналістів, базований у Нью-Йорку, а також головний редактор RFE/RL Ненад Пеїч – про це йдеться на сторінках Радіо Свобода. Вимогу негайного звільнення журналіста на своєму сайті опублікувала й міжнародна організація «Репортери без кордонів». Під час конференції ОБСЄ щодо свободи медіа у Відні до заклику сприяти звільненню Асєєва приєдналась і Спілка журналістів Росії – зазначає Радіо Свобода.   Посилання на джерела інформації: Українська правда блоги http://blogs.pravda.com.ua/authors/firsov/593bd88be7bce/ Громадське https://hromadske.ua/posts/v-sbu-pidtverdyly-znyknennia-publitsysta-asieieva-u-donetsku-i-povidomyly-pro-ioho-poshuky Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/news/28544718.html https://www.radiosvoboda.org/a/news/28559396.html   https://www.radiosvoboda.org/a/news/28566785.html Reporters without borders https://rsf.org/en/news/journalist-missing-separatist-eastern-ukraine Маргарита Голобродська для uaportal.cz  
    2365 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • У Донецьку зник безвісти журналіст – пише у власному блозі на сторінках видання «Українська правда» народний депутат України VII та VIII скликань Єгор Фірсов. Цю звістку 11 червня у коментарі Громадському підтвердила й СБУ. Станіслав Асєєв, котрий працював під псевдонімом Станіслав Васін, зник на початку червня – повідомляє екс-депутат Фірсов: «Востаннє він [Асєєв] виходив на зв’язок із матір’ю у другій половині дня 2 червня. Сказав, що наближається до Донецька та навідається до неї наступного дня. Але не прийшов». Місцева влада ДНР родичам зниклого жодної інформації про його місцезнаходження не надала. Утім, за даними неофіційних джерел, Станіслава утримують представники так званого Міністерства державної безпеки ДНР. Цілком можливо, його піддають тортурам, і ніхто не може гарантувати, що Станіслав залишиться живим - пише у своєму зверненні Єгор Фірсов. Протягом трьох років окупації територій Донбасу Станіслав Асєєв працював журналістом на непідконтрольних Україні територіях, надаючи матеріали провідним українським медіа: «Радіо Свобода», «Дзеркало тижня»,  «Українська Правда», «Український тиждень», «Остров» тощо. Найбільш вірогідною причиною затримання Станіслава Асєєва є саме робота, адже серед деяких зниклих із його квартири речей – робочий ноутбук. Підозріло активним є і профіль Станіслава у мережі Facebook, де від його імені були розіслані повідомлення із запитаннями стосовно розслідувань та контактів. Про це йдеться у пості Фірсова. До вимог розслідувати зникнення та звільнити Станіслава Асєєва долучаються міжнародні організації. Радіо Свобода повідомляє, що над пошуком Станіслава працює спеціальна моніторингова комісія ООН, та посилається на голову місії Фіону Фрейзер: «Ми досі намагаємося отримати доступ туди, щоб зрозуміти, де він перебуває, і що з ним». До вимог звільнити донецького журналіста закликає і Комітет захисту журналістів, базований у Нью-Йорку, а також головний редактор RFE/RL Ненад Пеїч – про це йдеться на сторінках Радіо Свобода. Вимогу негайного звільнення журналіста на своєму сайті опублікувала й міжнародна організація «Репортери без кордонів». Під час конференції ОБСЄ щодо свободи медіа у Відні до заклику сприяти звільненню Асєєва приєдналась і Спілка журналістів Росії – зазначає Радіо Свобода.   Посилання на джерела інформації: Українська правда блоги http://blogs.pravda.com.ua/authors/firsov/593bd88be7bce/ Громадське https://hromadske.ua/posts/v-sbu-pidtverdyly-znyknennia-publitsysta-asieieva-u-donetsku-i-povidomyly-pro-ioho-poshuky Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/news/28544718.html https://www.radiosvoboda.org/a/news/28559396.html   https://www.radiosvoboda.org/a/news/28566785.html Reporters without borders https://rsf.org/en/news/journalist-missing-separatist-eastern-ukraine Маргарита Голобродська для uaportal.cz  
    Черв 21, 2017 2365
  • 27 Бер 2017
    В подорожах я найбільше люблю міста. Гуляти вуличками, роздивлятись все навколо, як живуть люди, як створюють для себе місце куди хочеться повертатись де б ти не був. Коли приїжджаєш в нове місто, то йдеш в його центр. Центральні площі зазвичай наповнені людьми, але водночас просторі і на диво затишні. Завжди цікаво подивитись на архітектуру, особливо старих будівель. У кожному місті знайдеться з добрий десяток пам’яток архітектури, на які приїжджають подивитися з різних куточків світу. Хочеться залізти якомога вище і спостерігати місцеві краєвиди, які чарують своєю красотою. Але є ще одне місце, де можна побачити все це разом. Звісно, в музеї. Якось скептично я ставилася до музеїв. Ну звісно музеї це добре, вони зберігають історію і культуру, але… На перший погляд видається нудним. Музеї створені для школярів з метою навчання. Так до недавнього часу думала я. Хоча тоді вже знала, що є безліч цікавих «специфічних» музеїв націлених зазвичай на щось одне. Так, наприклад музеї кави, шоколаду… Навіть не треба пояснювати, які там експонати) І тут я добралась до технічного музею в Празі. О тут була б актуальна картинка «очікування – реальність». Що я очікувала побачити йдучи туди: ну величезну залу закладену різними старими предметами з підписами під ними, які мало хто читає. Пишучи це розумію, що в принципі все відповідає дійсності. Це справді велика будівля з величезними павільйонами, де розташовані тематичні виставки. Але чомусь у моєї уяві це було нудно. Тепер мене мучить питання: «Як я могла так подумати?». Уже перший павільйон захопив мою увагу: літачки, які висять посеред зали, мотоцикли, автомобілі і навіть паровоз з вагоном у повну величину. Не якісь там макети у натуральну величину, а справжні речі зі своїми історіями. Чотири поверхи. Очі розбігаються і хочеться з захопленням бігати хаотично від експонату до експонату. Благо, що це передбачили і стрілочками вказують маршрут. Думаю його можна змінити, якщо вас наприклад цікавлять тільки поїзди чи мотоцикли. Але навіщо дивитись щось одне, коли можна глянути на все. Бамбуковий велосипед?! Здалось, що звичайний велосипед на якому каталася в дитинстві) О, а ці прекрасні блискучі мотоцикли. Аж хочеться покататись на такому і щоб волосся розвівав вітер і сонце повільно опускалося за горизонт… Раритетні машинки, двері відчиняться і з них вийдуть кілька чоловіків у костюмах і капелюхах, озброєнні револьверами…мафія. Одним словом фантазія розігралася. Та просто поїзд посеред зали. Все як годиться навіть зі справжнім вугіллям. Літачки такі прикольні, висять просто в тебе над головою. А Etrich ніби посміхається)   Далі виставка кінематографу. Трохи цікавих постерів старого кіно. Посиділи подивились німі життєві фільми, зрозуміли, що у чехів гарне почуття гумору)   Потім потрапили у зал фотографії. Ну все як годиться від перших до сучасних моделей фотоапаратів. Деякі з них навіть у розрізі. Можна побачити як розташовані лінзи усередині фотіка. У цьому залі я навіть забула, що треба щось пофоткати, стільки цікавих речей, які можна помацати і погратись. Як утворюються кольори, яка текстура фотографій. Фото у реальному часі, коли просто проходиш повз, тебе автоматично фоткає і ти можеш переглянути свої фото. Різноманітні голограми – об’ємні зображення на тонкому склі. Ну і звісно 3D зображення. Виставка історії друку. Можна побачити принцип роботи принтера і понюхати різні типографські фарби. Це як нюхати свіжо надруковану книгу, тільки без книги) Далі трохи хімії. Польова лабораторія, така мініатюрна і така цікава.   З дитинства любила різноманітну техніку, особливо розбирати її по частинках. Так от, підозрюю, що працівникам цього музею також притаманна така любов. До речі про телефони. Нова виставка присвячена сучасним технологіям. Еволюція телефонів від перших «кірпічів» до найсучасніших. Чесно я навіть не здогадувалась про існування багатьох моделей. Ще є виставка архітектури з макетами відомих будівель. Досягнення індустріального розвитку Чехії. Побувати у частинці шахти зі всім необхідним знаряддям праці. Виставка астрономії, де можна пошукати полярну зірку і інопланетян, глянути в телескоп. Посеред залу лежить метеорит, вагою 80 кг, що приземлився на території Аргентини. І ще багато різних і чудних речей. Щоб обійти всі виставки і поверхи потрібно майже цілий день. Для тих хто втомився і хоче перепочити є буфет зі смачним меню. Для дітей ігрова кімната. Час роботи музею: Понеділок - вихідний Вівторок – п’ятниця: 9:00 - 17:30 Субота, неділя: 10:00 - 18:00 Вартість 190 крон, для студентів 90 крон. Щоб фотографувати доведеться заплатити ще 100 крон.  Автор Світлана Малецька, для UAPORTAL.CZ
    2347 Опубліковано Світлана Малецька
  • В подорожах я найбільше люблю міста. Гуляти вуличками, роздивлятись все навколо, як живуть люди, як створюють для себе місце куди хочеться повертатись де б ти не був. Коли приїжджаєш в нове місто, то йдеш в його центр. Центральні площі зазвичай наповнені людьми, але водночас просторі і на диво затишні. Завжди цікаво подивитись на архітектуру, особливо старих будівель. У кожному місті знайдеться з добрий десяток пам’яток архітектури, на які приїжджають подивитися з різних куточків світу. Хочеться залізти якомога вище і спостерігати місцеві краєвиди, які чарують своєю красотою. Але є ще одне місце, де можна побачити все це разом. Звісно, в музеї. Якось скептично я ставилася до музеїв. Ну звісно музеї це добре, вони зберігають історію і культуру, але… На перший погляд видається нудним. Музеї створені для школярів з метою навчання. Так до недавнього часу думала я. Хоча тоді вже знала, що є безліч цікавих «специфічних» музеїв націлених зазвичай на щось одне. Так, наприклад музеї кави, шоколаду… Навіть не треба пояснювати, які там експонати) І тут я добралась до технічного музею в Празі. О тут була б актуальна картинка «очікування – реальність». Що я очікувала побачити йдучи туди: ну величезну залу закладену різними старими предметами з підписами під ними, які мало хто читає. Пишучи це розумію, що в принципі все відповідає дійсності. Це справді велика будівля з величезними павільйонами, де розташовані тематичні виставки. Але чомусь у моєї уяві це було нудно. Тепер мене мучить питання: «Як я могла так подумати?». Уже перший павільйон захопив мою увагу: літачки, які висять посеред зали, мотоцикли, автомобілі і навіть паровоз з вагоном у повну величину. Не якісь там макети у натуральну величину, а справжні речі зі своїми історіями. Чотири поверхи. Очі розбігаються і хочеться з захопленням бігати хаотично від експонату до експонату. Благо, що це передбачили і стрілочками вказують маршрут. Думаю його можна змінити, якщо вас наприклад цікавлять тільки поїзди чи мотоцикли. Але навіщо дивитись щось одне, коли можна глянути на все. Бамбуковий велосипед?! Здалось, що звичайний велосипед на якому каталася в дитинстві) О, а ці прекрасні блискучі мотоцикли. Аж хочеться покататись на такому і щоб волосся розвівав вітер і сонце повільно опускалося за горизонт… Раритетні машинки, двері відчиняться і з них вийдуть кілька чоловіків у костюмах і капелюхах, озброєнні револьверами…мафія. Одним словом фантазія розігралася. Та просто поїзд посеред зали. Все як годиться навіть зі справжнім вугіллям. Літачки такі прикольні, висять просто в тебе над головою. А Etrich ніби посміхається)   Далі виставка кінематографу. Трохи цікавих постерів старого кіно. Посиділи подивились німі життєві фільми, зрозуміли, що у чехів гарне почуття гумору)   Потім потрапили у зал фотографії. Ну все як годиться від перших до сучасних моделей фотоапаратів. Деякі з них навіть у розрізі. Можна побачити як розташовані лінзи усередині фотіка. У цьому залі я навіть забула, що треба щось пофоткати, стільки цікавих речей, які можна помацати і погратись. Як утворюються кольори, яка текстура фотографій. Фото у реальному часі, коли просто проходиш повз, тебе автоматично фоткає і ти можеш переглянути свої фото. Різноманітні голограми – об’ємні зображення на тонкому склі. Ну і звісно 3D зображення. Виставка історії друку. Можна побачити принцип роботи принтера і понюхати різні типографські фарби. Це як нюхати свіжо надруковану книгу, тільки без книги) Далі трохи хімії. Польова лабораторія, така мініатюрна і така цікава.   З дитинства любила різноманітну техніку, особливо розбирати її по частинках. Так от, підозрюю, що працівникам цього музею також притаманна така любов. До речі про телефони. Нова виставка присвячена сучасним технологіям. Еволюція телефонів від перших «кірпічів» до найсучасніших. Чесно я навіть не здогадувалась про існування багатьох моделей. Ще є виставка архітектури з макетами відомих будівель. Досягнення індустріального розвитку Чехії. Побувати у частинці шахти зі всім необхідним знаряддям праці. Виставка астрономії, де можна пошукати полярну зірку і інопланетян, глянути в телескоп. Посеред залу лежить метеорит, вагою 80 кг, що приземлився на території Аргентини. І ще багато різних і чудних речей. Щоб обійти всі виставки і поверхи потрібно майже цілий день. Для тих хто втомився і хоче перепочити є буфет зі смачним меню. Для дітей ігрова кімната. Час роботи музею: Понеділок - вихідний Вівторок – п’ятниця: 9:00 - 17:30 Субота, неділя: 10:00 - 18:00 Вартість 190 крон, для студентів 90 крон. Щоб фотографувати доведеться заплатити ще 100 крон.  Автор Світлана Малецька, для UAPORTAL.CZ
    Бер 27, 2017 2347
  • 01 Вер 2017
    Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда
    2347 Опубліковано Галина Андрейців
  • Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда
    Вер 01, 2017 2347
  • 16 Бер 2017
    15 березня в резиденції Глави Чеської Республіки – Празькому Граді - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чехії Євген Перебийніс вручив вірчі грамоти Президенту країни Мілошу Земану. В ході бесіди, яка відбулася після офіційної церемонії вручення грамот, сторони обговорили стан та перспективи розвитку двосторонніх відносин між двома країнами, зокрема в політичній та економічній сферах. Є.Перебийніс проінформував чеського Президента про зусилля, яких докладає Україна для відновлення своєї територіальної цілісності та протидії російській агресії, висловив сподівання на продовження підтримки України з боку Чехії на міжнародній арені.  Глава чеської держави наголосив, що підтримуватиме будь-які зусилля, які б сприяли відновленню миру і територіальної цілісності України, а також право українців самим визначати долю і шлях стратегічного розвитку своєї країни. МЗС України
    2342 Опубліковано Галина Андрейців
  • 15 березня в резиденції Глави Чеської Республіки – Празькому Граді - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чехії Євген Перебийніс вручив вірчі грамоти Президенту країни Мілошу Земану. В ході бесіди, яка відбулася після офіційної церемонії вручення грамот, сторони обговорили стан та перспективи розвитку двосторонніх відносин між двома країнами, зокрема в політичній та економічній сферах. Є.Перебийніс проінформував чеського Президента про зусилля, яких докладає Україна для відновлення своєї територіальної цілісності та протидії російській агресії, висловив сподівання на продовження підтримки України з боку Чехії на міжнародній арені.  Глава чеської держави наголосив, що підтримуватиме будь-які зусилля, які б сприяли відновленню миру і територіальної цілісності України, а також право українців самим визначати долю і шлях стратегічного розвитку своєї країни. МЗС України
    Бер 16, 2017 2342
  • 02 Бер 2017
    В четвер  в Брюсселі буде зроблено ще один, невеличкий крок до затвердження українського безвізу – країни-члени затвердять результати тріалогу і дадуть остаточне "зелене світло" запуску подальшої процедури. Всі джерела свідчать, що це голосування стане формальністю: ЄС давно підтвердив свою згоду на скасування віз і нині лишається тільки пройти весь процедурний шлях. Але є деталі. В розпорядженні ЄП опинився детальний календарний план розгляду "українського" рішення, включно з орієнтовною датою початку роботи безвізу на кордоні. На жаль, цей документ свідчить, що Франція не відмовилася від наміру штучно відсунути наше рішення на період після президентських виборів. 7 кроків до безвізу Отже, ми пройшли етап, після якого навіть скептикам доводиться визнавати: рішення про безвізовий режим вже близько. Більше того, тепер про невідворотність безвізу кажуть не лише політики (як наші, так і брюссельські), але і офіційні органи. До прикладу, в середу представництво Євросоюзу  в повідомленні про домовленість європейських органів влади взагалі відійшло від бюрократичної обережності і підкреслило: від цього тижня про український безвіз можна говорити не "якщо", а "коли" "Незабаром громадяни України матимуть змогу подорожувати до Євросоюзу без віз. Це, зокрема, стане можливим завдяки неформальній угоді, досягнутій переговірниками від Європарламенту і Ради ЄС 28 лютого", - пояснили в дипмісії. Хоча формально рішення ще має пройти кілька етапів. Нагадаємо, посли країн-членів ЄС вже в четвер 2 березня мають затвердити результати тріалогу. Після цього на рішення чекає наступна процедура: 1) скасування віз схвалює профільний комітет Європарламенту; 2) Європарламент голосує на пленарному засіданні; 3) далі в гру знову вступають країни-члени: посли повторно підтримують ухвалене рішення і вносять його в порядок денний зустрічі міністрів; 4) рішення схвалюється кваліфікованою більшістю Ради міністрів ЄС; 5) лише після цього рішення підписують президент Європарламенту та представник головуючої країни (Мальти); 6) воно публікується в офіційному віснику ЄС (цей етап зазвичай забирає до тижня, хоча термінові рішення публікують вже на наступний день); 7) після цього відраховуємо 20 днів... і можемо їхати на кордон без візи. Як бачимо, кроків чимало. Та порахувати їх тривалість – не надто складно. Європейський календар Насправді в ЄС вже є прорахований календар розгляду українського безвізу. Він був окреслений і повідомлений представникам країн-членів ЄС ще на початку року. Наразі все іде за планом, тому з великою імовірністю, його дотримуватимуться і надалі. В останні дні від джерел в двох країнах-член ЄС "Європейська правда" отримала підтвердження про оновлений і узгоджений "робочий графік" ухвалення українського безвізу. Він, зокрема, був погоджений із ключовими державами-членами. Важлива деталь: ніхто не може гарантувати дотримання намірів на 100%. Світ непередбачуваний, і ситуація в Європі – зокрема. Але наразі є підстави розраховувати, що події йтимуть саме за тим графіком, що прописаний нижче. Отже, коли буде пройдений кожний з етапів? І коли ЄС нарешті скасує візи для українців?  Нині календар є таким: 1) комітет ЄП – 9 березня; 2) пленарне  засідання ЄП – орієнтовно, 4 квітня (оновлено - згодом ЄП оприлюднив індикативну дату, 5 квітня); 3) посли ЄС – 26 квітня; 4) Рада ЄС – 11 травня (голосуватиме Рада міністрів закордонних справ, хоча вона є непрофільною); 5) підписання – орієнтовно 15 травня; 6) публікація – орієнтовно 22 травня; 7) початок роботи безвізу – орієнтовно 11 червня. Ті етапи, де нема примітки "орієнтовно", прив’язані до засідань органів ЄС, графік яких визначений заздалегідь. Як бачимо, між деякими етапами – доволі тривала пауза. Подекуди вона обґрунтована, але подекуди – ні. І це заслуговує на окрему увагу. Франція в грі Хай би як і хай би скільки разів не заперечувала цей факт у своїх інтерв’ю посол Франції в Україні Ізабель Дюмон, але її колеги в Брюсселі визнають: український безвіз буде схвалений пізніше за грузинський саме з ініціативи французької сторони.   І останні повідомлення з Брюсселя це підтверджують. У Франції чомусь вирішили, що скасування віз для українців може стати козирем для Марін Ле Пен на президентських виборах, які відбудуться 23 квітня та 7 травня (два тури). І те, що нині Ле Пен стрімко втрачає шанси на перемогу, не змінює позицію Парижа: жодного безвізу до виборів. "І досі всі налякані можливістю її перемоги, ніхто не хоче давати їй додаткову зброю", - пояснив один зі співрозмовників ЄП, інформований про дискусію в Раді ЄС Саме тому схвалення Радою ЄС, тобто країнами-членами, заплановане за 4 дні після другого туру виборів. На той момент змін в уряді Франції не має відбутися, тож навіть у разі перемоги антиукраїнського кандидата ця країна не заблокує остаточне затвердження безвізу. Та й, нагадаємо,для скасування віз не потрібна одностайність – достатньо кваліфікованої більшості. Графік схвалення безвізу цікавий тривалими  паузами між голосуванням в ЄП та в Раді ЄС. Якщо пауза між комітетським і пленарним голосуванням має пояснення (за процедурою текст має бути перекладений на 23 інші мови ЄС і пройти юридичну вичитку), то подальша затримка – штучна. Цікаво, що до календарного графіку, який надійшов до країн-членів та до впливових європейських депутатів, додається пояснення квітневої паузи: мовляв, "причиною є великодні канікули". Але це – неправда. В Раді ЄС проходитимуть також інші засідання, на які нескладно встигнути. Так, посли країн-членів могли б розглянути українське питання ще 12 квітня, а міністри – 26 квітня, і в такому разі безвіз запрацював би ще до початку сезону відпусток... Але для того, щоб виключити обурення Франції,  в Раді ЄС вирішили врахувати їх побажання. Наскільки відомо ЄП, український МЗС все ж намагатиметься переконати європейських колег скоригувати графік, надавши нам додаткових два тижні безвізу, але шанси на це – вкрай малі. Та це не так важливо. Головне – щоб був витриманий принаймні даний графік і з 11 червня (або 10, або 12 – несуттєво) громадяни України нарешті забули про існування короткострокових шенгенських віз. Краще пізно, аніж ніколи.  Сергій Сидоренко, Європейська правда фото gx.net.ua
    2336 Опубліковано Галина Андрейців
  • В четвер  в Брюсселі буде зроблено ще один, невеличкий крок до затвердження українського безвізу – країни-члени затвердять результати тріалогу і дадуть остаточне "зелене світло" запуску подальшої процедури. Всі джерела свідчать, що це голосування стане формальністю: ЄС давно підтвердив свою згоду на скасування віз і нині лишається тільки пройти весь процедурний шлях. Але є деталі. В розпорядженні ЄП опинився детальний календарний план розгляду "українського" рішення, включно з орієнтовною датою початку роботи безвізу на кордоні. На жаль, цей документ свідчить, що Франція не відмовилася від наміру штучно відсунути наше рішення на період після президентських виборів. 7 кроків до безвізу Отже, ми пройшли етап, після якого навіть скептикам доводиться визнавати: рішення про безвізовий режим вже близько. Більше того, тепер про невідворотність безвізу кажуть не лише політики (як наші, так і брюссельські), але і офіційні органи. До прикладу, в середу представництво Євросоюзу  в повідомленні про домовленість європейських органів влади взагалі відійшло від бюрократичної обережності і підкреслило: від цього тижня про український безвіз можна говорити не "якщо", а "коли" "Незабаром громадяни України матимуть змогу подорожувати до Євросоюзу без віз. Це, зокрема, стане можливим завдяки неформальній угоді, досягнутій переговірниками від Європарламенту і Ради ЄС 28 лютого", - пояснили в дипмісії. Хоча формально рішення ще має пройти кілька етапів. Нагадаємо, посли країн-членів ЄС вже в четвер 2 березня мають затвердити результати тріалогу. Після цього на рішення чекає наступна процедура: 1) скасування віз схвалює профільний комітет Європарламенту; 2) Європарламент голосує на пленарному засіданні; 3) далі в гру знову вступають країни-члени: посли повторно підтримують ухвалене рішення і вносять його в порядок денний зустрічі міністрів; 4) рішення схвалюється кваліфікованою більшістю Ради міністрів ЄС; 5) лише після цього рішення підписують президент Європарламенту та представник головуючої країни (Мальти); 6) воно публікується в офіційному віснику ЄС (цей етап зазвичай забирає до тижня, хоча термінові рішення публікують вже на наступний день); 7) після цього відраховуємо 20 днів... і можемо їхати на кордон без візи. Як бачимо, кроків чимало. Та порахувати їх тривалість – не надто складно. Європейський календар Насправді в ЄС вже є прорахований календар розгляду українського безвізу. Він був окреслений і повідомлений представникам країн-членів ЄС ще на початку року. Наразі все іде за планом, тому з великою імовірністю, його дотримуватимуться і надалі. В останні дні від джерел в двох країнах-член ЄС "Європейська правда" отримала підтвердження про оновлений і узгоджений "робочий графік" ухвалення українського безвізу. Він, зокрема, був погоджений із ключовими державами-членами. Важлива деталь: ніхто не може гарантувати дотримання намірів на 100%. Світ непередбачуваний, і ситуація в Європі – зокрема. Але наразі є підстави розраховувати, що події йтимуть саме за тим графіком, що прописаний нижче. Отже, коли буде пройдений кожний з етапів? І коли ЄС нарешті скасує візи для українців?  Нині календар є таким: 1) комітет ЄП – 9 березня; 2) пленарне  засідання ЄП – орієнтовно, 4 квітня (оновлено - згодом ЄП оприлюднив індикативну дату, 5 квітня); 3) посли ЄС – 26 квітня; 4) Рада ЄС – 11 травня (голосуватиме Рада міністрів закордонних справ, хоча вона є непрофільною); 5) підписання – орієнтовно 15 травня; 6) публікація – орієнтовно 22 травня; 7) початок роботи безвізу – орієнтовно 11 червня. Ті етапи, де нема примітки "орієнтовно", прив’язані до засідань органів ЄС, графік яких визначений заздалегідь. Як бачимо, між деякими етапами – доволі тривала пауза. Подекуди вона обґрунтована, але подекуди – ні. І це заслуговує на окрему увагу. Франція в грі Хай би як і хай би скільки разів не заперечувала цей факт у своїх інтерв’ю посол Франції в Україні Ізабель Дюмон, але її колеги в Брюсселі визнають: український безвіз буде схвалений пізніше за грузинський саме з ініціативи французької сторони.   І останні повідомлення з Брюсселя це підтверджують. У Франції чомусь вирішили, що скасування віз для українців може стати козирем для Марін Ле Пен на президентських виборах, які відбудуться 23 квітня та 7 травня (два тури). І те, що нині Ле Пен стрімко втрачає шанси на перемогу, не змінює позицію Парижа: жодного безвізу до виборів. "І досі всі налякані можливістю її перемоги, ніхто не хоче давати їй додаткову зброю", - пояснив один зі співрозмовників ЄП, інформований про дискусію в Раді ЄС Саме тому схвалення Радою ЄС, тобто країнами-членами, заплановане за 4 дні після другого туру виборів. На той момент змін в уряді Франції не має відбутися, тож навіть у разі перемоги антиукраїнського кандидата ця країна не заблокує остаточне затвердження безвізу. Та й, нагадаємо,для скасування віз не потрібна одностайність – достатньо кваліфікованої більшості. Графік схвалення безвізу цікавий тривалими  паузами між голосуванням в ЄП та в Раді ЄС. Якщо пауза між комітетським і пленарним голосуванням має пояснення (за процедурою текст має бути перекладений на 23 інші мови ЄС і пройти юридичну вичитку), то подальша затримка – штучна. Цікаво, що до календарного графіку, який надійшов до країн-членів та до впливових європейських депутатів, додається пояснення квітневої паузи: мовляв, "причиною є великодні канікули". Але це – неправда. В Раді ЄС проходитимуть також інші засідання, на які нескладно встигнути. Так, посли країн-членів могли б розглянути українське питання ще 12 квітня, а міністри – 26 квітня, і в такому разі безвіз запрацював би ще до початку сезону відпусток... Але для того, щоб виключити обурення Франції,  в Раді ЄС вирішили врахувати їх побажання. Наскільки відомо ЄП, український МЗС все ж намагатиметься переконати європейських колег скоригувати графік, надавши нам додаткових два тижні безвізу, але шанси на це – вкрай малі. Та це не так важливо. Головне – щоб був витриманий принаймні даний графік і з 11 червня (або 10, або 12 – несуттєво) громадяни України нарешті забули про існування короткострокових шенгенських віз. Краще пізно, аніж ніколи.  Сергій Сидоренко, Європейська правда фото gx.net.ua
    Бер 02, 2017 2336
  • 01 Бер 2019
    Орест Зуб - блогер, мандрівник, фанат ефективності та тайм-менеджменту, нещодавно завітав до Праги на “блогерську тусовку” з приводу відкриття філіалу українського Dream Hostel у столиці Чехії. Ми зустрілись поговорити - про свободу і роботу онлайн, про український ринок та можливості, про особисті пріоритети.    Маргарита: - Привіт, Оресте! Я би хотіла почати про твоєю професією. Ти - блогер. Це відносно новий вид діяльності, який часто сприймається як щось на межі роботи та хобі, а іноді і зовсім як розвага, на якій комусь щастить заробити копійчину. Скажи, чому саме блогерство - це професія?  Орест: - Привіт! Скажу так - тому що це передбачає роботу, підготовку та підвищення своїх кваліфікаційних здібностей. Блогерство передбачає необхідність сісти, сконцентруватися, зробити якийсь клапоть роботи. Воно вимагає постійного самовдосконалення. За нього непогано платять, якщо це робити професійно. Якщо всі згідні з тим, що журналіст - це професія, то чому блогер - не професія? Блогер - це професія, просто вона нова. І багато людей ще не до кінця розуміють механізм роботи. Але це однозначно професія. Це може бути і бізнесом.   М.: - Коли ти почав займатись блогерством?  О.: - Це був кінець 2011 року.   М.: - Розкажи про свій перехід відпрацевлаштування після університету і до блогерства.  О.: - Під час навчання в університеті я досить багато поїздив світом, навіть в Празі був на одній із конференцій. Я вчив право і був членом таких великих міжнародних студентських організацій як AIESEC та AEGEE, а після закінчення університету пройшов ряд стажувань: у Варшаві, Хорватії та в Індії. І, повернувшись, я почав працювати - на звичайній занудній роботі в державному правоохоронному органі. І ясно, що воно не співставлялося з тією реальністю, до якої я вже почав звикати. Тоді треба було придумати план відступу і контратаки. Тоді я і почав читати про тайм-менеджмент і шукати різні варіанти. Почав досліджувати онлайн-бізнес. Пройшло немало і небагато, мабуть, десь півтора року - цей період, коли ти думаєш, починаєш, пробуєш, взагалі нічого не виходить. А потім ти доходиш до певної критичної точки, коли оця чаша переповнюється. І тоді воно “пре”. Так було і у моєму випадку.   М.: - Як думаєш, які перспективи у блогерства? Чи не переживаєш, що сьогодні цей ринок росте настільки стрімко, що відносно скоро він стане перенасиченим і перестане бути цікавим?  О.: - Я думаю, що ні. Блогінг точно швидко не вмре, тому що він використовує сучасні технології, а технології розвиваються. Все більше і більше людей переходять в інтернет. Яким саме буде подальший розвиток… Очевидно, з’являтимуться інші інструменти, людям почнуть чіпи в голову вживляти - багато буде таких речей. І блогінг буде просто “перетікати”, змінювати форму. Адже блогінг - це не що інше ніж використання актуальних на данний момент медійних майданчиків і видача інформації у світ.    М.: - Ти на який майданчиках працюєш? О.: - Основний - це мій блог, окремий сайт openmind.com.ua. Це моє ядро. І його я доповнюю соціальними мережами: Facebook, Instagram, Telegram, YouTube. До того ж, у мене є мейл-розсилка. Все це формує майданчики для комунікації з аудиторією.    М.: - А яку аудиторію ти охоплюєш? О.: - Загалом - порядку 80 тисяч людей.    М.: - Українців, так? Ти ж пишеш тільки українською? О.: - Я пишу українською, так. Виключно. Тому, відповідно, лише українці мене і читають.    М: - А чи замислювався ти над англійською? Як над способом розширення аудиторії?  О.: - Думав про це. Але… фішка зовсім не в ширині аудиторії. Я не хочу бути “одним із багатьох блогерів”, для мене ця діяльність - як своєрідна місія. Я таким чином долучаюся до розвитку ua-нету. Сто років тому люди писали книги українською мовою. Сьогодні вести блог українською - це можливість підтримувати мову і продовжувати її розвивати. Вдумайтесь: в Україні всього лиш навсього 7% онлайн сторінок є українською мовою. Серед усіх українських онлайн ресурсів українською мовою - лише 7%. Решта - російською. І якщо я того не буду робити, або хтось інший… То воно, напевно, просто вмре. І тут мова не про розширення аудиторії… Це моє рішення як члена українського суспільства. Навіть якщо прагматично взяти питання бізнесу, то я вважаю це спеціалізацією, а не звуженням аудиторії.   М.: - З кого складається твоя аудиторія? Це здебільшого молоді люди, чи є звязок і зі старшим поколінням?  О.: - Враховуючи, що я вже цим досить довго займаюся, моя аудиторія росте зі мною. Я почав вести блог, коли мені було 23 або 24 роки. І тоді, очевидно, більшість моїх читачів - це були молоді спеціалісти, наприклад люди, котрі щойно закінчили університет. На сьогоднішній день левова частина моєї вудиторії - це люди 30-35-40 років. Я навіть робив дослідження аудиторії, і виявляється, що щонайменше чверть аудиторії, яка мене читає, в середньому заробляє втричі більше ніж середньостатистично по Україні. Тобто, я вважаю, що моя аудиторія - це думаючі люди, це інтелігентні люди, які хочуть бачити світ, які володіють кількома іноземними мовами. І так, моя аудиторія росте зі мною разом. Навіть тут у Празі на презентації декілька людей підходили і кажуть: “Ми тебе читаємо уже 5 років”. І це дуже приємно.    М.: - Статистику по читачах, яку ти озвучив, видає Google Analytics?  О.: - Так. Я знаю, наприклад, і звідки мене читають. Виходить десь так: понад 80% (81-82%) - це люди з України, 5% - це Польща, і потім 2-3% - США і деякі окремі країни Західної Європи, де живуть українці. Очевидно, що стовідсотково ті, хто мене читають - це українці, тому що я пишу українською мовою. Тобто, росіяни - вони не розуміють. І це можуть бути російськомовні українці, але вони читають українською, вони розуміють. Ru-нет не розуміє. І в цьому велика сила иого блогу, мені здається, тому що це дуже вузькопрофільно.    М.: - У тебе є й інші сайти. Розкажи, які ще маєш проекти?  О.: - unistudy.org.ua ще є, а також ukraine-travel-secrets.com - це мій перший сайт, він працює і сьогодні, у нього постійно іде органічний трафік. Але я ним не займаюся так, як я займаюсь openmind, бо це, все-таки моя душа. Ukraine-travel-secrets був моїм першим проектом, на якому я вчився і якому я завдячую тим, що почав активно розвиватися. Крім того, у мене є ще один ресурс, який я також розкручую - це unistudy.org.ua, онлайн портал для української молоді і студентства про міжнародні волонтерські програми, стажування та інші програми закордоном. Це інформаційний портал. Наша фішка у тому, що ми щодня публікуємо щось на кшталт: “Ось тут - стажування у Франції, тут - якась волонтерська група збирається їде до Чехії”. Ось такі речі.   М.: - Ти пишеш, що плануєш відвідати усі 193 країни. Наразі вже маєш за плечима 109. Скажи, чому саме подоржі як мета? О.: - Я завжди хотів подорожувати. Тобто, блог та вся онлайн-діяльність для мене були інструментами досягнення мети - свободи. Свобода - це моя фінальна мета. Я хочу побачити світ, хочу бути вільним і незалежним. І для того потрібно мати певні напрацювання: зокрема гроші та діяльність, яку можна здійснювати незалежно від свого місця перебування. От блог і став цією діяльністю. А подорожувати я хотів завжди. То був первийнний рушій, ця driving force. Потім я вже зрозумів, що подорожувати - це кльово, але за тим є щось далі. Є legacy, спадок, який ти можеш лишити, можливість приносити користь людям, розвиватись як професіонал - ці речі згодом уже приходять. А первинно - це просто бажання їздити і прагнення свободи.    М.: - Після всіх мандрівок, які ти маєш за плечима на сьогоднішній день, чи є у тебе своє улюблене місце, місто “номер 1”?  О.: - У світі? Україна точно. Львів.   М.: - А з відвіданих країн?  О.: - З відвіданих? Нема такого. Це схоже на те, щоб запитати у художника, яка його улюблена картина. В якийсь момент часу у тебе улюблена ця країна… Потім інша. А абсолютний номер 1 для мене - це Україна. Я пожив і побував у багатьох різних місцях, і під цим я маю на увазі “провів понад місяць часу, занурюючись у побутові речі, такі як пошук житла, прання, походи по продуктових магазинах”. Жив у Буенос-Айресі та Мексиці, у Таїланді, на Балі й у Індії, в Штатах у Каліфорнії. У мене був різний досвід, я багато дивився… і побачив, що на даному етапі життя найбільше можливостей для самореалізації та створення позитивного впливу у мене є в Україні.   М.: - Розкажи, чому?  О.: - На своєму полі завжди легше грати - це в першу чергу. У тебе більше контактів, знайомств і знань, ти краще відчуваєш ринок. У себе - ти як риба у воді. Часто говорять про те як люди виїжджають. Наприклад у Чехії більшість людей - емігранти. Принаймні серед тих, котрі зустрічались мені. Ясно, що в кожного є своя особиста причина для виїзду. Але якщо взяти з точки зору фінансів та економічних показників, то… У нас ринок іще не настільки наповнений, як у західних країнах. Відповідно, легше “вирулити”. Тобто піднятися у фінансовому плані в Україні можна швидше ніж у багатьох країнах Західної Європи. Сюди ти приїжджаєш уже на готове і стаєш частинкою системи. Я розумію, звісно, що є окремі історії успіху, але абсолютна більшість українців тут - це стандартні випадки. В Україні твоя цінність на ринку може бути більшою за рахунок незаповнення ринку і за рахунок отриманих закордоном знань і досвіду, коли ти приїжджаєш до України та імплементовуєш досвід, отриманий в розвинутих економіках. До того ж, мені подобається відчуття причетності до змін. Я бачу, як змінюються міста, як змінюються люди. І для мене особисто це важливо.   М.: - От скажи, що б ти, котрий одного дня вирішив змінити своє життя, порадив молодим випускникам університетів? Адже часто ми в Україні ідемо до університету у 17-18 років і зовсім іще не знажмо, чим саме прагнемо займатись у житті. І після випускного вечора опиняємось на роздоріжжі. Куди іти? О.: - Треба шукати. Це чудовий час, коли можна шукати, за що взятись. І, швидше за все, спроб буде значно більше, ніж ми собі могли передбачити. Я особисто займався купою різних справ до того, ніж знайшов свій формат діяльності. Практична штука, з якої почати - це принцип ікігай - варіант, коли ви холоднокровно накладаєте те, що любите, на те, що вмієте або чому можете навчитися, на те, що потрібно Всесвіту і на те, за що платять. Принцип ікігай - це найбільш практичний у даному випадку підхід до пошуку справи життя.    М.: - Розкажи, як народилась книга “Формула продуктивності”? О.: - Книжка - це частина моєї професійної діяльності. Я почав вести openmind.com.ua на тему саморозвитку, писати власні думки, певні напрацювання та роздуми. Якщо в архіві відмотати назад і подивитись статті за 11 і 12 рік, більшість із них були про саморозвиток, ця тематика мене дуже цікавила. Я почав напрошуватися проводити лекції до різних студентських організацій та й будь-куди, де мене могли брати. Я всюди приходив зі словами: “Давайте я вам розкажу, проведу тренінг - ось такий, такий і такий”. Пізніше почав проводити онлайн-тренінги, згодом - вже на комерційній основі. В результаті всі мої напрацювання у тайм-менеджменті стали книгою.    М.: - Скільки в цій книзі аналізу вичитаного матеріалу, а скільки - твоїх  особистих доопрацювань?  О.: - Однозначно абсолютна більшість - це вже існуючі речі. В світі все вже є. Все вже вигадано. Будь-яке нове - це вже не зовсім нове, але більш грамотне і вдале поєднання ознак чогось попереднього. Перед Facebook були інші соціальні мережі, перед iPhone - інші телефони. Це просто більш довершені форми. Так і моя книга - це своєрідна витяжка найефективніших, на мою думку, фішок тайм-менеджменту. А те, як я їх поєднав і подав читачеві - ось це вже, напевно, своєрідне ноу-хау. У книзі - стопроцентна практика. Її фішка в простоті - багато хто мені це каже. Книжка проста, і коли її читаєш, складається враження, наче Орест тут поряд із тобою сидить і з тобою спілкується. М.: - Скільки екземплярів ви вже продали? Чи перевидаєте книгу повторно? О.: - Вже продали понад 5 тисяч примірників, це бестселер українського сегменту. Вже вийшло пару тиражів. Ми завантажуємо примірники до книгарні, люди розкуповують - і ми друкуємо новий тираж.   М.: - Ти згадував, що нещодавно став почесним амбасадором Львова. Розкажи, будь ласка, що це означає і що входить у твої “обов’язки”? О.: - Я став амбасадором в листопаді 2018 року. Люди звикли, що амбасадор - це офіційний представник, і для такої позиції найкраще підходять якісь відомі публічні люди: спортсмени, культурні діячі тощо. Але в даному контексті Інтституту Почесного Амбасадора Львову фішка полягає в тому, щоби популяризувати Львів як напрямок для ділового туризму. І тут амбасадорів вибирають за критерієм, який я називаю “широко відомий у вузьких колах”. Тобто це люди, які користуються повагою та авторитетом у якійсь своїй вузькопрофільній індустрії, і які здатні привернути увагу цієї індустрії до свого міста. Я спеціалізуюсь на онлан-підприємництві. У світі є категорія людей, які називають себе digital nomad, які подорожують світом і працюють, як правило, у різних медійних індустріях - типу блогери, онлайн-підприємці, фрілансери і так далі. І вони десь тусять, зустрічаються в різних локаціях по цілому світі, і Львів, на мою думку, є чудовим напрямком для збільшення цього трафіку. Ми ведемо перемовини і працюємо над тим, аби привернути увагу цих людей до Львова. Бо це не так просто - коли на радарі є Нью-Йорк, Лісабон, Ріо-де-Жанейро, тяжко привезти людей до Львова.    М.: - Чим заманюєте?  О.: - Перш за все, потрібно самому проявити лояльність. Я перший іду на певні події як учасник, знайомлюсь із людьми, починаю із ними вести діалог і запрошую їх. Вони спочатку часто кажуть: “Ех, ти знаєш, щось я не дуже…” Тобто, ти мусиш показати людям, що Львів для них буде вигідним, що там можна провести якусь подію. Тому існує Lviv Convention Bureau - це окремий департамент міської ради, який займається розвитком ділового туризму. І вони мають змогу запросити людей і провести ознайомчий тур - це коли прилітає якийсь потенційний делегат, його зустрічають в аеропорту і возять, показують місця під конференц-зали, готельну та ресторанну індустрії, аби людина переконалася, що Львів - це класне місце для проведення заходу.   М.: - І переконала інших.  О.: - Саме так. А у Львова є дуже класна властивість - Львів дуже легко у себе закохує. Тобто, як тільки ти потрапляєш до Львова - “всьо”. Ти вже поплив, ти розтанув. Я народився та виріс у Львові. Я це місто дуже добре знаю.   М.: - А як ти взагалі вважаєш, чи стала Україна більш відкритою та привабливою для світу після запровадження безвізу та появи нових лоукостів у країні? Словом, після того як світ став відкритішим для України та почався безперервний рух мандрівників? О.: - Той факт, що зараз кожен українець може собі за тисячу гривень зробити біометричний паспорт і просто ось так поїхати собі куди він хоче - це колосальний прорив, якого не було в нас із часів Незалежності. З’являється дуже багато можливостей. Я не маю статистичних даних, але, те що люди почали значно більше їздити - це факт. З’являються прямі поїзди до Польщі, у Львові стрімко зростає аеропорт. За 2018 рік у нас було більше ніж півтора мільйони перевезених пасажирів - це зростання у 47% за рік, це дуже багато. Тобто тенденція колосальна! І це напряму впливає на все! Люди поїхали, подивились, вони мають з чим порівняти, вони якісь цікаві ідеї привезли назад. Зараз кажуть: “Ооо, всі повиїжджають”. О’кей! Ми живемо у вільній країні. Добре, що та можливість є. Ти поїхав, подивився, які є можливості. Хочеш - лишився, не хочеш - то попрацював, заробив якісь гроші, можеш потім інвестувати їх у себе вдома. Або приїхати з новими знаннями. Це круто, я вважаю! Так має бути! Так що світ відкритий для всіх, варто просто скористатись можливостями, які у ньому є доступні!   Спілкувалась Маргарита ГолобродськаІлюстраційне фото - openmind.com.ua
    2336 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • Орест Зуб - блогер, мандрівник, фанат ефективності та тайм-менеджменту, нещодавно завітав до Праги на “блогерську тусовку” з приводу відкриття філіалу українського Dream Hostel у столиці Чехії. Ми зустрілись поговорити - про свободу і роботу онлайн, про український ринок та можливості, про особисті пріоритети.    Маргарита: - Привіт, Оресте! Я би хотіла почати про твоєю професією. Ти - блогер. Це відносно новий вид діяльності, який часто сприймається як щось на межі роботи та хобі, а іноді і зовсім як розвага, на якій комусь щастить заробити копійчину. Скажи, чому саме блогерство - це професія?  Орест: - Привіт! Скажу так - тому що це передбачає роботу, підготовку та підвищення своїх кваліфікаційних здібностей. Блогерство передбачає необхідність сісти, сконцентруватися, зробити якийсь клапоть роботи. Воно вимагає постійного самовдосконалення. За нього непогано платять, якщо це робити професійно. Якщо всі згідні з тим, що журналіст - це професія, то чому блогер - не професія? Блогер - це професія, просто вона нова. І багато людей ще не до кінця розуміють механізм роботи. Але це однозначно професія. Це може бути і бізнесом.   М.: - Коли ти почав займатись блогерством?  О.: - Це був кінець 2011 року.   М.: - Розкажи про свій перехід відпрацевлаштування після університету і до блогерства.  О.: - Під час навчання в університеті я досить багато поїздив світом, навіть в Празі був на одній із конференцій. Я вчив право і був членом таких великих міжнародних студентських організацій як AIESEC та AEGEE, а після закінчення університету пройшов ряд стажувань: у Варшаві, Хорватії та в Індії. І, повернувшись, я почав працювати - на звичайній занудній роботі в державному правоохоронному органі. І ясно, що воно не співставлялося з тією реальністю, до якої я вже почав звикати. Тоді треба було придумати план відступу і контратаки. Тоді я і почав читати про тайм-менеджмент і шукати різні варіанти. Почав досліджувати онлайн-бізнес. Пройшло немало і небагато, мабуть, десь півтора року - цей період, коли ти думаєш, починаєш, пробуєш, взагалі нічого не виходить. А потім ти доходиш до певної критичної точки, коли оця чаша переповнюється. І тоді воно “пре”. Так було і у моєму випадку.   М.: - Як думаєш, які перспективи у блогерства? Чи не переживаєш, що сьогодні цей ринок росте настільки стрімко, що відносно скоро він стане перенасиченим і перестане бути цікавим?  О.: - Я думаю, що ні. Блогінг точно швидко не вмре, тому що він використовує сучасні технології, а технології розвиваються. Все більше і більше людей переходять в інтернет. Яким саме буде подальший розвиток… Очевидно, з’являтимуться інші інструменти, людям почнуть чіпи в голову вживляти - багато буде таких речей. І блогінг буде просто “перетікати”, змінювати форму. Адже блогінг - це не що інше ніж використання актуальних на данний момент медійних майданчиків і видача інформації у світ.    М.: - Ти на який майданчиках працюєш? О.: - Основний - це мій блог, окремий сайт openmind.com.ua. Це моє ядро. І його я доповнюю соціальними мережами: Facebook, Instagram, Telegram, YouTube. До того ж, у мене є мейл-розсилка. Все це формує майданчики для комунікації з аудиторією.    М.: - А яку аудиторію ти охоплюєш? О.: - Загалом - порядку 80 тисяч людей.    М.: - Українців, так? Ти ж пишеш тільки українською? О.: - Я пишу українською, так. Виключно. Тому, відповідно, лише українці мене і читають.    М: - А чи замислювався ти над англійською? Як над способом розширення аудиторії?  О.: - Думав про це. Але… фішка зовсім не в ширині аудиторії. Я не хочу бути “одним із багатьох блогерів”, для мене ця діяльність - як своєрідна місія. Я таким чином долучаюся до розвитку ua-нету. Сто років тому люди писали книги українською мовою. Сьогодні вести блог українською - це можливість підтримувати мову і продовжувати її розвивати. Вдумайтесь: в Україні всього лиш навсього 7% онлайн сторінок є українською мовою. Серед усіх українських онлайн ресурсів українською мовою - лише 7%. Решта - російською. І якщо я того не буду робити, або хтось інший… То воно, напевно, просто вмре. І тут мова не про розширення аудиторії… Це моє рішення як члена українського суспільства. Навіть якщо прагматично взяти питання бізнесу, то я вважаю це спеціалізацією, а не звуженням аудиторії.   М.: - З кого складається твоя аудиторія? Це здебільшого молоді люди, чи є звязок і зі старшим поколінням?  О.: - Враховуючи, що я вже цим досить довго займаюся, моя аудиторія росте зі мною. Я почав вести блог, коли мені було 23 або 24 роки. І тоді, очевидно, більшість моїх читачів - це були молоді спеціалісти, наприклад люди, котрі щойно закінчили університет. На сьогоднішній день левова частина моєї вудиторії - це люди 30-35-40 років. Я навіть робив дослідження аудиторії, і виявляється, що щонайменше чверть аудиторії, яка мене читає, в середньому заробляє втричі більше ніж середньостатистично по Україні. Тобто, я вважаю, що моя аудиторія - це думаючі люди, це інтелігентні люди, які хочуть бачити світ, які володіють кількома іноземними мовами. І так, моя аудиторія росте зі мною разом. Навіть тут у Празі на презентації декілька людей підходили і кажуть: “Ми тебе читаємо уже 5 років”. І це дуже приємно.    М.: - Статистику по читачах, яку ти озвучив, видає Google Analytics?  О.: - Так. Я знаю, наприклад, і звідки мене читають. Виходить десь так: понад 80% (81-82%) - це люди з України, 5% - це Польща, і потім 2-3% - США і деякі окремі країни Західної Європи, де живуть українці. Очевидно, що стовідсотково ті, хто мене читають - це українці, тому що я пишу українською мовою. Тобто, росіяни - вони не розуміють. І це можуть бути російськомовні українці, але вони читають українською, вони розуміють. Ru-нет не розуміє. І в цьому велика сила иого блогу, мені здається, тому що це дуже вузькопрофільно.    М.: - У тебе є й інші сайти. Розкажи, які ще маєш проекти?  О.: - unistudy.org.ua ще є, а також ukraine-travel-secrets.com - це мій перший сайт, він працює і сьогодні, у нього постійно іде органічний трафік. Але я ним не займаюся так, як я займаюсь openmind, бо це, все-таки моя душа. Ukraine-travel-secrets був моїм першим проектом, на якому я вчився і якому я завдячую тим, що почав активно розвиватися. Крім того, у мене є ще один ресурс, який я також розкручую - це unistudy.org.ua, онлайн портал для української молоді і студентства про міжнародні волонтерські програми, стажування та інші програми закордоном. Це інформаційний портал. Наша фішка у тому, що ми щодня публікуємо щось на кшталт: “Ось тут - стажування у Франції, тут - якась волонтерська група збирається їде до Чехії”. Ось такі речі.   М.: - Ти пишеш, що плануєш відвідати усі 193 країни. Наразі вже маєш за плечима 109. Скажи, чому саме подоржі як мета? О.: - Я завжди хотів подорожувати. Тобто, блог та вся онлайн-діяльність для мене були інструментами досягнення мети - свободи. Свобода - це моя фінальна мета. Я хочу побачити світ, хочу бути вільним і незалежним. І для того потрібно мати певні напрацювання: зокрема гроші та діяльність, яку можна здійснювати незалежно від свого місця перебування. От блог і став цією діяльністю. А подорожувати я хотів завжди. То був первийнний рушій, ця driving force. Потім я вже зрозумів, що подорожувати - це кльово, але за тим є щось далі. Є legacy, спадок, який ти можеш лишити, можливість приносити користь людям, розвиватись як професіонал - ці речі згодом уже приходять. А первинно - це просто бажання їздити і прагнення свободи.    М.: - Після всіх мандрівок, які ти маєш за плечима на сьогоднішній день, чи є у тебе своє улюблене місце, місто “номер 1”?  О.: - У світі? Україна точно. Львів.   М.: - А з відвіданих країн?  О.: - З відвіданих? Нема такого. Це схоже на те, щоб запитати у художника, яка його улюблена картина. В якийсь момент часу у тебе улюблена ця країна… Потім інша. А абсолютний номер 1 для мене - це Україна. Я пожив і побував у багатьох різних місцях, і під цим я маю на увазі “провів понад місяць часу, занурюючись у побутові речі, такі як пошук житла, прання, походи по продуктових магазинах”. Жив у Буенос-Айресі та Мексиці, у Таїланді, на Балі й у Індії, в Штатах у Каліфорнії. У мене був різний досвід, я багато дивився… і побачив, що на даному етапі життя найбільше можливостей для самореалізації та створення позитивного впливу у мене є в Україні.   М.: - Розкажи, чому?  О.: - На своєму полі завжди легше грати - це в першу чергу. У тебе більше контактів, знайомств і знань, ти краще відчуваєш ринок. У себе - ти як риба у воді. Часто говорять про те як люди виїжджають. Наприклад у Чехії більшість людей - емігранти. Принаймні серед тих, котрі зустрічались мені. Ясно, що в кожного є своя особиста причина для виїзду. Але якщо взяти з точки зору фінансів та економічних показників, то… У нас ринок іще не настільки наповнений, як у західних країнах. Відповідно, легше “вирулити”. Тобто піднятися у фінансовому плані в Україні можна швидше ніж у багатьох країнах Західної Європи. Сюди ти приїжджаєш уже на готове і стаєш частинкою системи. Я розумію, звісно, що є окремі історії успіху, але абсолютна більшість українців тут - це стандартні випадки. В Україні твоя цінність на ринку може бути більшою за рахунок незаповнення ринку і за рахунок отриманих закордоном знань і досвіду, коли ти приїжджаєш до України та імплементовуєш досвід, отриманий в розвинутих економіках. До того ж, мені подобається відчуття причетності до змін. Я бачу, як змінюються міста, як змінюються люди. І для мене особисто це важливо.   М.: - От скажи, що б ти, котрий одного дня вирішив змінити своє життя, порадив молодим випускникам університетів? Адже часто ми в Україні ідемо до університету у 17-18 років і зовсім іще не знажмо, чим саме прагнемо займатись у житті. І після випускного вечора опиняємось на роздоріжжі. Куди іти? О.: - Треба шукати. Це чудовий час, коли можна шукати, за що взятись. І, швидше за все, спроб буде значно більше, ніж ми собі могли передбачити. Я особисто займався купою різних справ до того, ніж знайшов свій формат діяльності. Практична штука, з якої почати - це принцип ікігай - варіант, коли ви холоднокровно накладаєте те, що любите, на те, що вмієте або чому можете навчитися, на те, що потрібно Всесвіту і на те, за що платять. Принцип ікігай - це найбільш практичний у даному випадку підхід до пошуку справи життя.    М.: - Розкажи, як народилась книга “Формула продуктивності”? О.: - Книжка - це частина моєї професійної діяльності. Я почав вести openmind.com.ua на тему саморозвитку, писати власні думки, певні напрацювання та роздуми. Якщо в архіві відмотати назад і подивитись статті за 11 і 12 рік, більшість із них були про саморозвиток, ця тематика мене дуже цікавила. Я почав напрошуватися проводити лекції до різних студентських організацій та й будь-куди, де мене могли брати. Я всюди приходив зі словами: “Давайте я вам розкажу, проведу тренінг - ось такий, такий і такий”. Пізніше почав проводити онлайн-тренінги, згодом - вже на комерційній основі. В результаті всі мої напрацювання у тайм-менеджменті стали книгою.    М.: - Скільки в цій книзі аналізу вичитаного матеріалу, а скільки - твоїх  особистих доопрацювань?  О.: - Однозначно абсолютна більшість - це вже існуючі речі. В світі все вже є. Все вже вигадано. Будь-яке нове - це вже не зовсім нове, але більш грамотне і вдале поєднання ознак чогось попереднього. Перед Facebook були інші соціальні мережі, перед iPhone - інші телефони. Це просто більш довершені форми. Так і моя книга - це своєрідна витяжка найефективніших, на мою думку, фішок тайм-менеджменту. А те, як я їх поєднав і подав читачеві - ось це вже, напевно, своєрідне ноу-хау. У книзі - стопроцентна практика. Її фішка в простоті - багато хто мені це каже. Книжка проста, і коли її читаєш, складається враження, наче Орест тут поряд із тобою сидить і з тобою спілкується. М.: - Скільки екземплярів ви вже продали? Чи перевидаєте книгу повторно? О.: - Вже продали понад 5 тисяч примірників, це бестселер українського сегменту. Вже вийшло пару тиражів. Ми завантажуємо примірники до книгарні, люди розкуповують - і ми друкуємо новий тираж.   М.: - Ти згадував, що нещодавно став почесним амбасадором Львова. Розкажи, будь ласка, що це означає і що входить у твої “обов’язки”? О.: - Я став амбасадором в листопаді 2018 року. Люди звикли, що амбасадор - це офіційний представник, і для такої позиції найкраще підходять якісь відомі публічні люди: спортсмени, культурні діячі тощо. Але в даному контексті Інтституту Почесного Амбасадора Львову фішка полягає в тому, щоби популяризувати Львів як напрямок для ділового туризму. І тут амбасадорів вибирають за критерієм, який я називаю “широко відомий у вузьких колах”. Тобто це люди, які користуються повагою та авторитетом у якійсь своїй вузькопрофільній індустрії, і які здатні привернути увагу цієї індустрії до свого міста. Я спеціалізуюсь на онлан-підприємництві. У світі є категорія людей, які називають себе digital nomad, які подорожують світом і працюють, як правило, у різних медійних індустріях - типу блогери, онлайн-підприємці, фрілансери і так далі. І вони десь тусять, зустрічаються в різних локаціях по цілому світі, і Львів, на мою думку, є чудовим напрямком для збільшення цього трафіку. Ми ведемо перемовини і працюємо над тим, аби привернути увагу цих людей до Львова. Бо це не так просто - коли на радарі є Нью-Йорк, Лісабон, Ріо-де-Жанейро, тяжко привезти людей до Львова.    М.: - Чим заманюєте?  О.: - Перш за все, потрібно самому проявити лояльність. Я перший іду на певні події як учасник, знайомлюсь із людьми, починаю із ними вести діалог і запрошую їх. Вони спочатку часто кажуть: “Ех, ти знаєш, щось я не дуже…” Тобто, ти мусиш показати людям, що Львів для них буде вигідним, що там можна провести якусь подію. Тому існує Lviv Convention Bureau - це окремий департамент міської ради, який займається розвитком ділового туризму. І вони мають змогу запросити людей і провести ознайомчий тур - це коли прилітає якийсь потенційний делегат, його зустрічають в аеропорту і возять, показують місця під конференц-зали, готельну та ресторанну індустрії, аби людина переконалася, що Львів - це класне місце для проведення заходу.   М.: - І переконала інших.  О.: - Саме так. А у Львова є дуже класна властивість - Львів дуже легко у себе закохує. Тобто, як тільки ти потрапляєш до Львова - “всьо”. Ти вже поплив, ти розтанув. Я народився та виріс у Львові. Я це місто дуже добре знаю.   М.: - А як ти взагалі вважаєш, чи стала Україна більш відкритою та привабливою для світу після запровадження безвізу та появи нових лоукостів у країні? Словом, після того як світ став відкритішим для України та почався безперервний рух мандрівників? О.: - Той факт, що зараз кожен українець може собі за тисячу гривень зробити біометричний паспорт і просто ось так поїхати собі куди він хоче - це колосальний прорив, якого не було в нас із часів Незалежності. З’являється дуже багато можливостей. Я не маю статистичних даних, але, те що люди почали значно більше їздити - це факт. З’являються прямі поїзди до Польщі, у Львові стрімко зростає аеропорт. За 2018 рік у нас було більше ніж півтора мільйони перевезених пасажирів - це зростання у 47% за рік, це дуже багато. Тобто тенденція колосальна! І це напряму впливає на все! Люди поїхали, подивились, вони мають з чим порівняти, вони якісь цікаві ідеї привезли назад. Зараз кажуть: “Ооо, всі повиїжджають”. О’кей! Ми живемо у вільній країні. Добре, що та можливість є. Ти поїхав, подивився, які є можливості. Хочеш - лишився, не хочеш - то попрацював, заробив якісь гроші, можеш потім інвестувати їх у себе вдома. Або приїхати з новими знаннями. Це круто, я вважаю! Так має бути! Так що світ відкритий для всіх, варто просто скористатись можливостями, які у ньому є доступні!   Спілкувалась Маргарита ГолобродськаІлюстраційне фото - openmind.com.ua
    Бер 01, 2019 2336