"Ходили на вихідних на "Гіркі жнива". Почекав, щоб не писати "на емоціях". І от що тепер скажу:Я не хочу оцінювати цей фільм, ставити якісь бали, шукати ляпи, філософствувати на тему правильної/неправильноі подачі і т.д. Лишу це критикам, хоч мені завжди є до чого доколупатись. Здається було лиш два фільми, до яких в мене майже взагалі не було претензій - це "Втеча з Шоушенка" і "На гребені хвилі". Не хочу оцінювати фільм - бо я дуже його чекав, емоційно. Бо цей фільм, не черговий містично депресивний артхаус від закопчених аборигенів, а створений цнотливими від совка людьми. З живою розповіддю і без совково-кіношних поглядів та заманух. Людьми здоровими, не толерантними, не байдужими. Не тими, що жили і живуть в пострадянській Україні. Людьми, які не зґвалтовані морально московитскою культурою ні на клаптик своєї душі. Я чекав навіть не самого фільму, чи змісту, який в ньому - я хотів на 2 години зануритись в стан такого омріяного незайманого і незнайомого, але такого рідного мені українця, при тому - ще й лівобережного! І я це отримав. )Пів фільму сидів з комом в горлі. Замість тих дітей - уявляв свою рідну бабцю, і практично навіть Тата (34-го року народження). Дуже близько до серця все сприймалось.Коли закінчився фільм і зал аплодував - вкрило мурашками навіть голову. Коли вже виходив - чомусь розридався, не хотів йти...))) Ну як розридався - взялися сльози звідкись просто, козаки ж не плачуть!)) Також, мені сподобалась реакція мого 15-річного сина. Людини, що без поняття, що таке тєлєк. Його вчепило. Це дуже приємна несподіванка. Я сподівався, але не вірив. І це найголовніше, що його вчепило. І мені сподобалась реакція людей. Одним словом - я би дуже радив Вам сходити на цей фільм. Мабуть Ви не скажете після нього - це найкраще, що я бачив. Ви також не скажете, що це якраз та #перемога, якої так не вистачає покаліченій українській душі, але Ви, лівобережні українці - точно не бачили ще нічого подібного. І, якщо у Вас ще лишився хоч струмочок батьківської крові - цей фільм для Вас і про Вас. Я неодмінно побуду з цими емоціями ще не раз",-  Олександр Клочан   "Перший світовий фільм про геноцид українців. Якою ціною українському народу дались виживання, рідні цінності та свобода? Погрози, залякування, жорстокість, шантаж, брехня, фізичні знущання та знищення... у селах люди завжди були вільними та самодостатніми: земля годувала, одягала і забезпечувала всім необхідним, і селянам було байдуже до політики та інших явищ сучасності, характерних для залежних від роботодавців мешканців міст. Моя бабуся, що пережила голод 1932-33, розповідала, як у містах голоду не було - селян стимулювали або продаватись більшовицьким колгоспоутворенням та іншим ідеологічним самодурствам, або, щоб не вмерти з голоду, йти до міст, де виживання існувало на принципово інших засадах - робота, профсоюз, роботодавець, плани виробництва, колєктів, мощь надгосударства, "рівність і справедливість" лінивих руками працьовитих або вигідних руками стукачів, спекуляції, провокації, обмани... об'єднувала це все червона нитка (і в прямому, і в переносному сенсах): скрізь паранойя та повна недовіра, адже той, хто сьогодні очолював суспільні рухи навіть радянського крою, завтра могли стояти біля стіни на розстрілі... генетична пам'ять досі дає про себе знати загальним суспільним безсвідомим та певними особливостями ментальності: бажання повернути сторицею те, що колись було відібране в родини незаконно та насильно радянською владою, страх довіряти, демотивація щодо активної позиції та активних дій, сумлінної праці та очікування, що десь точно має бути "подвох"... і все ж, надія є і завжди буде, а відповідальність завжди на кожному з нас. Вдячна ініціаторам та продюсерам, акторам та учасникам стрічки за те, що розгортають такі важливі теми, знімають їх дохідливо та розжовано - щоб навіть найбільш далекому глядачу було зрозуміло, хто, як і чому нищив Україну, через що довелось пройти нашому народу, чому сьогодні так важливо зберігати та відновлювати рідні мову, культуру, традиції, землю - інакше все те було марно... Україні бути та процвітати! А такі фільми має подивитись кожний школяр, кожний українець. І в усіх регіонах України.",- Anna Zakletska       "Вчора подивився канадський фільм «Гіркі Жнива» режисера Юрія Менделюка - «історію кохання в розпал українського Голодомору 1932—1933 років» (Вікіпедія).Після перегляду подякував режисерові. Юрій Менделюк зробив фільм, про який обов’язково хтось скаже, що це голлівудська казка, що в фільмі занадто ковбойські українці… Мені це не заважало. Звичайно, нас давно привчили, що українці мають бути другого сорту - кривобокі невдахи, хіба що трошки смішні, та ще у фіналі мають заспівати сумних пісень про свою нещасливу долю. Це у них добре виходить. У фільмі, який за стандартами української депресухи повинен був проспівати ще одну фатальну пісню, я побачив історію любові, боротьби і народження героя. Фільм дуже актуальний і потрібний сьогодні. Шкода, що його завтра не зможуть подивитися у Маріуполі, в Гранітному, у Мар’янці, у Пісках, у Водяному, в Щасті, де я показував свій фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».Вчора на перегляді були депутати, члени уряду, чиновники. Цікаво, що їх підштовхнуло прийти на фільм? Що вони винесли з фільму? Адже вони не просто глядачі – від них вже двадцять п’ять років поспіль залежить глибина провалля, в якому опинилося українське кіно, українська культура. Здається, вони були задоволені фільмом. Звичайно, згадувався мені і мій фільм «Толока». Вже четвертий рік чиновники не можуть знайти спосіб поновити зйомки екранізації твору Тараса Шевченка. Вони мають законні підстави: державна половина фінансування надійшла ще у 2013 році – половину фільму відзнято, що до грошей на завершення, їх не знайшов інвестор (фонд «Велика родина»). Це була перша спроба екранізувати твір Тараса Шевченка за часів незалежної України.Повертаючись до фільму «Гіркі жнива» можу сказати: своєю гривнею я цей фільм в українському прокаті підтримаю. Дякую пану Богдану Батруху, в кіномережі якого можна знайти українські фільми.",- Михайло Іллєнко  

Леся Українка була в Празі лише одного разу, однак це місто відіграло надзвичайну роль у житті її родини. Інформації про її перебування в чеській столиці доволі небагато. Найповніше цю подорож описує дослідниця Світлана Кочерга в книзі «Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці в Празі», що вийшла в 2002 році в Нью-Йорку. У травні 1903 року по дорозі в Україну з італійського Сан-Ремо, де письменниця лікувалася, Леся Українка разом з молодшою сестрою Оксаною Косач, у заміжжі Шимановською, зупинилася на кілька днів у чоловіка ще однієї своєї сестри – Ольги Косач-Кривинюк – Михайла Кривинюка. Михайло того часу вчився в Празі в Політехнічному інституті. Мати Лесі Українки – Ольга Драгоманова-Косач – яка намагалася слідкувати за пересуваннями доньок по Європі, дуже хотіла, щоб Леся та Оксана побачили місто, яке, очевидно, справило на неї саму глибоке враження. У листі до Михайла Кривинюка вона писала: «Прага стоїть того, щоб в ній довше бути треба, щоб конечне побули у Пражському Музею. Та ще нехай конечне почують у Празі церковні співи – дуже інтересні». 15 травня Леся Українка відправила телеграму Михайлу Кривинюкові: «Приїжджаємо в п’ятницю о пів десятої вечора». Очевидно, зустрівши сестер на вокзалі, Михайло супроводив їх до свого тимчасового помешкання на вулиці На Боїшті, 12 в районі Прага-2. Настрій у Лесі Українки, мабуть, був тривожний – у Петербурзі заарештували її сестру Ольгу. Та цю тривогу розвіяла телеграма від матері, у якій ішлося, що сім’я очікує повернення Ольги з Петербургу найближчим часом.   Леся Українка пробула в Празі лише кілька днів – на Михайла чекали іспити, до яких потрібно було готуватися. 18 травня, уже готуючись у далеку дорогу в Україну, Леся Українка написала Ользі: «Любая Лілея! Ми думаєм, що ти вже вдома, тож вітаєм тебе. Оце ми всі три швендяли по Празі. Оксана і Михайло ще підуть, а я посиджу. Пиши мені до Чернівець (…). Будь здорова і весела. Леся»   1904 року Ольга Косач-Кривинюк закінчує Жіночий медичний інститут у Петербурзі і переїжджає до чоловіка в Прагу. Тут у молодого подружжя народжується первісток Михайло, його в сім’ї називали «чеський Бобрик». Після завершення освіти Михайла вони повертаються в Україну. Удруге Ольга Косач-Кривинюк повернулась до Праги влітку 1944 року. У Празі на той час вже довший час жила сестра Оксана Косач-Шимановська, якій, очевидно, сподобалося місто ще під час першої їхньої з Лесею сюди поїздки. У воєнні часи сестри Ольга та Оксана проживали в квартирі Оксани на вулиці Ломніцького, однак цей будинок не зберігся до наших часів. Тут Ольга завершувала роботу над своєю книгою про старшу сестру – Лесю Українку.     Ольга Косач привезла з собою до Праги найбільший скарб – великий родинний архів, який передала на збереження до Музею визвольної боротьби України в Празі. І хоча в 1945 році музей було ліквідовано, все ж значна частина архіву родини Косачів-Драгоманових збереглася. Листи Лесі Українки та близьких до неї людей зберігаються у Слов'янській бібліотеці в Празі та в Празькому національному архіві. Сестра Ольга Косач вирушила з Праги далі до Німеччини, де в листопаді 1945 року пішла з життя в німецькому містечку Авгсбурзі. У Празі залишилися тільки сестра Оксана, яка прожила в цьому місті довге життя і знайшла тут вічний спокій у 1975 році. Могила Оксани Косач-Шимановської знаходиться на цвинтарі Страшніце, колумбарій при крематорії, № 5235. Матеріал підготовано за книгою Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці в Празі/Упорядкування, передмова та примітки С.Кочерга, післямова О.Сліпушко. - Нью-Йорк: 2002, 308 c.   Світлини надано Музей видатних діячів української культури Головна світлина : Укрїнформ Джерело: Embassy of Ukraine in Prague     Студія Animagrad (FILM.UA Group) випустила тизер-трейлер повнометражного анімаційного фільму «Мавка. Лісова пісня». Прем’єра відео приурочена до 150-річного ювілею геніальної письменниці Лесі Українки, який країна відзначає у 2021 році. Реліз мультфільму відбудеться в 2022 році. «Мавка. Лісова пісня» – повнометражний анімаційний фільм української студії Animagrad, заснований на образах із драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» та древніх міфів. Це історія про чудодійну силу любові, яка здатна об’єднувати, рятувати і дарувати життя. У проєкті переплітаються безліч елементів традиційної та сучасної української культури: міфології, літератури, музики і танцю.  

Tento článek je překladem z ukrajinštiny, originál najdete zde. Předmluva překladatele: Příspěvky na serveru UAPORTAL.CZ, jenž je určen Ukrajincům dlouhodobě žijícím v ČR, jsou zpravidla publikovány jen v ukrajinštině, tentokrát si však situace zaslouží výjimku. Problém, který tato publikace řeší, totiž není jen ukrajinský, participují na něm i veřejné instituce České republiky, které mají řadu nástrojů a možností k tomu, aby mohly situaci příznivě ovlivnit, nicméně z dosud nepochopitelného důvodu nekonají. Logicky se nabízí podezření, zda to není tak, že dotčeným českým úřadům, popř. konkrétním osobám vzniklá situace vlastně vyhovuje. Účelem uveřejnění překladu je vzbudit pozornost české společnosti a v neposlední řadě si vyžádat vyjádření úřadů, především Policie ČR a Ministerstva zahraničí. Je deset ráno. Před Generálním konzulátem České republiky ve Lvově postává několik desítek lidí. Téměř každý z nich drží v rukou složku s papíry a číslo, sleduje údaje na tabuli nad vchodem a čeká na své číslo. Tyto můžeme považovat za klikaře, jsou totiž už přihlášeni na webových stránkách konzulátu a dnes podají doklady na udělení pracovního víza. Vytočím číslo a ptám se. „Za vyřízení celého souboru dokladů účtujeme 800 eur“, vysvětluje ženský hlas, „za zápis pak tisíc eur. Můžeme se pokusit stihnout zápis na přespříští měsíc“. Na žádost UAPORTAL.CZ provedly texty.org.ua vyšetřování a zpracovaly příspěvek. Autor: Serhij Prusak, publikováno společně s texty.org.ua – Média pro chytré. PŘED VELVYSLANECTVÍM „Česko má zájem o zaměstnance z Ukrajiny“... „V Česku byla zvýšena kvóta na zaměstnávání Ukrajinců“... Podobné titulky v poslední době povzbuzují ty, kdo si chce vydělat, pozvednout své příjmy a ekonomiku a zároveň přispět do státního rozpočtu České republiky (platili by tu přece daně), splnit si tuto touhu se však nepodaří zdaleka všem. Snad největší překážkou na této cestě je řízení o udělení víza, přesněji řečeno zápis k návštěvě konzulátu. Většina lidí před velvyslanectvím se rozdělila do skupinek, něco spolu řeší. Přistoupím ke třem ženám a ptám se, jak se jim podařilo zapsat. „Dovezli nám už hotové doklady s registrací“, neochotně odpovídá jedna z nich. – A kolik to stálo? – Nemůžu vám k tomu nic říct. Zeptejte se tamhletoho mladíka ve světlém tričku... Zamířím ke skupince, kam mě nasměrovala žena, o něčem se tu živě diskutuje, prohlížejí se listiny. Oslovím muže, který podle všeho radí ostatním. Prosím poradit, jak si mohu domluvit schůzku na konzulátě kvůli udělení dvouleté zaměstnanecké karty. „Je to velmi těžké“, reaguje muž, „zápis začíná v 10 hodin ráno určeného dne a maximálně do 10 minut je po všem. S tím, že za měsíc konzulát přijme jen 45 žádostí, zatímco zájemců je podstatně víc. Minimální cena této služby je tedy 1200 eur, já vám však pomoct nemůžu, zkuste hledat jinde“. Někdo z přítomných mi podstrkuje telefonní číslo, na němž by prý mohli pomoct. Vytočím a ptám se. „Za vyřízení celého souboru dokladů účtujeme 800 eur“, vysvětluje ženský hlas, „za zápis pak tisíc eur. Můžeme se pokusit stihnout zápis na srpnový termín (telefonovalo se v červnu), mějte však na paměti, že by se vyřizování vašich listin mohlo posunout o měsíc nebo dokonce o šest měsíců. Celé řízení by tak mohlo trvat půlroku až 9 měsíců. A ještě jedna věc: pokud jste dosud neměl žádná sezonní česká víza, žádost o dvouletou zaměstnaneckou kartu vám nejspíš zamítnou. Peníze nevracíme“. Vyhlídky nic moc... Všimnu si muže stojícího dál od ostatních, žádné papíry v ruce nemá. Zopakuji mu svou otázku. „Obyčejný smrtelník to nedokáže. Pracuji na konzulátě a vím, o čem mluvím“ (potvrzení této informace jsem nežádal, tím by náš rozhovor hned skončil), „Přihlášky na červenec jsou již dávno uzavřeny, zápis na srpen začne 23. července. Zapsat se bez cizí pomoci však není možné. Proto je tu tak velká spousta „dobrodinců“, kteří hravě vyřídí veškeré potřebné papíry a domluví schůzku. Potřebujete-li dvouletou zaměstnaneckou kartu do Česka, naúčtují vám maximálně 2500 eur. Kdyby však konzulát vaši žádost zamítl (i to se někdy stane), peníze zpět nedostanete. Navíc po takovém zamítnutí nemůžete počítat s žádným dalším pobytem v Česku“. Co si tedy mají počít ti, kdo již má domluvenou práci, ale nemá čas čekat?! Podařilo se nám vyzpovídat Ukrajince, kteří se stali rukojmími právě podobné situace. Plánovali odjet za prací do České republiky, nedokázali však sami zvládnout postup zápisu na konzulátě. O pracovní sílu tu zájem sice mají, otázka však zní: jak získat vízum?! 100 POKUSŮ O DOVOLÁNÍ A NELEGÁLNÍ ZPROSTŘEDKOVATEL Čeští podnikatelé (platí jak pro továrny, tak i pro menší společnosti nabízející úklid prostor, praní apod.) mají velký zájem o zahraniční zaměstnance, v neposlední řadě z Ukrajiny. O tom nás ujistila paní Oksana, která pobývá v Česku a radí zdejším zaměstnavatelům, jak získat pracovní sílu z naší země. „Existuje několik způsobů, jak získat pracovní vízům“, říká, „můžete využít projekt Režim Ukrajina, v tomto případě byste si však museli na vízum počkat nejméně půlroku. Můžete si také vyřídit doklady přes český konzulát. Podstatné je, že žádosti o dlouhodobé pracovní vízum přijímají pouze ve Lvově. Aby vám však určili datum pro podání dokladů, musíte na konzulát zavolat nebo napsat e-mail (tato pravidla konzulát pravidelně mění)“. „Již v této fázi začíná ta největší hrůza“, líčí paní Oksana, „splnit tento požadavek totiž není vůbec možné. Ihned po odeslání zprávy s aktualizovaným kódem přijde odpověď s informací, že kapacita je bohužel už vyčerpána. A na telefonát se vůbec nikdo neozve“. Navzdory tomu se Ukrajinci do Česka za prací přece jen nějak dostávají. Jak se ukázalo, většina podobných zájemců o výdělek to provádí nelegálně, a sice tak, že pracuje na polské vízum nebo dokonce jen na biometrický pas. Zároveň tu však nechytí větší počet takříkajíc klikařů, jimž se přece jen podařilo najít možnost, jak se nechat zaměstnat u českého zaměstnavatele legálně. „Existuje mnoho zprostředkovatelů na Ukrajině, kteří vám za jistý obnos pomůžou vyřídit celý soubor požadovaných papírů a zapsat se na konzulátě, tedy dostat se do pořadníku“, vysvětluje paní Oksana, „podle požadované platnosti pracovního víza za to účtují 300 eur (u tříměsíčního víza) až 2000 eur, pak se člověk do tří týdnů dostane na pořadník“. Dozvěděli jsme se o trampotách Ukrajinky, která se vloni snažila získat dvouleté pracovní vízum v Česku. Nechala se vyzpovídat jen anonymně, proto jí pomyslně říkejme Lesja. Loni v létě si žena řekla, že pojede za prací u české cleaningové společnosti, což měla již domluvené. Mohlo by se zdát, že nejdůležitější v této situaci je najít si práci. Musela se tedy jen nechat zapsat na webových stránkách českého konzulátu, na vyřízení souboru listin by jí pak zbylo něco kolem dvou měsíců do určeného dne schůzky na konzulátě. V té době se zapisovalo na uvedeném telefonním čísle. Nejprve se však muselo počkat na termín zápisu, který měl být oznámen na webových stránkách. Když se Lesja této informace dočkala, během určeného dne učinila přes 100 pokusů se dovolat, ve sluchátku se však pokaždé ozval obsazovací tón. Po páté odpoledne se pak zapnul záznamník: „Kapacita je bohužel vyčerpána, přijali jsme plný počet žádostí“... K dnešnímu dni bylo přihlašování po telefonu již zrušeno. Když Ukrajince došlo, že nechat se zapsat vlastními snahami nepůjde, obrátila se na zprostředkovatele, kteří ji ujistili: za 2000 dolarů udělají vše sami, a ona dostane dvouletou kartu. Jiné východisko žena nenašla a musela zaplatit, aby nepřišla o možnost pracovat v České republice a vydělat si. „Podařilo se mi tento systém přelstít – musela jsem“. Problém se zápisem na konzulátě není žádnou novinkou. Televize Hromadske odvysílala na toto téma reportáž už v roce 2013, vidíme však, že se změnilo jen málo. LEGALIZOVAT SE V ČESKU JE SNAZŠÍ 49letému Mykolovi Semeňukovi z Žytomyru pracovní vízum pro změnu pomohla vyřídit jeho družka, státní občanka ČR, která speciálně kvůli tomu přicestovala na Ukrajinu. „Vloni v době mého pobytu v Česku, kde jsem pracoval na tříměsíční pracovní vízum, jsem se seznámil s místní ženou“, vypráví pan Mykola, „žili jsme spolu“. Mimochodem tehdy musel muž za udělení tříměsíčního víza zaplatit za zprostředkování 3000 korun (české firmě) a dalších 1200 hřiven pánovi ze Lvova, který pomohl se zápisem. Plus k tomu 35 eur na oficiálním konzulárním poplatku. „Takže v naději na udělení dlouhodobého víza jsem dal dohromady požadované papíry, zejména pozvání do Česka k výkonu zaměstnání a doklad o zajištění ubytování“, svěřuje se pan Mykola. – Společně se svou láskou jsem přijel do Kyjeva, abychom podali soubor dokladů na udělení víza na dva roky. Tehdy jsme ještě nevěděli, že vízum s tak dlouhou platností lze získat jen ve Lvově. Museli jsme si tedy nejdříve sjednat schůzku na webových stránkách českého konzulátu. Zjistili jsme však, že zápis začíná v 10 hodin ráno a v 10:10 už byla kapacita vyčerpána... Tento scénář se opakoval dlouhé tři měsíce – po celou tuto dobu se muž marně snažil přihlásit k podání dokladů. Přítelkyně pana Mykoly se tedy rozhodla, že půjde na konzulát sama. Přestože je Češka, dovnitř ji nepustili s tím, že strážný požadoval údaje o jejím zápisu na webu. Na žádné telefonní číslo konzulátu se dovolat nepodařilo, ani na číslo pro nouzová hlášení (když občané České republiky potřebují pomoc). Pár se tehdy rozhodl hledat firmy, které pomáhají se zápisem, samozřejmě za peníze. Právě tehdy zjistili, že dvouleté vízum lze získat jen ve Lvově, i podle podmínek zprostředkovatele za to musí zaplatit 1200 až 2000 dolarů... Platit tak velké peníze za de facto vydírání muž nechtěl, proto odjel do Česka jako turista v naději, že celou věc vyřeší na místě. A nepřepočítal se, dozvěděl se totiž, že může požádat na policii o sloučení rodiny. „11. května jsem tedy přicestoval do Česka“, uvádí Ukrajinec, „kde jsem se dozvěděl o možnosti vyřídit na místě doklady, že žijeme spolu. Přesně tak jsme udělali, stalo se to koncem května, i hned jsem dostal pracovní vízum na tři měsíce“. S tím, že v dalších 270 dnech má pár doma navštívit komise za účelem potvrzení informací o soužití. Kdyby k tomu nedošlo (tzn. že by komise nedorazila), vízum se Ukrajinci automaticky prodlouží na další tří měsíce atd., než členové komise učiní požadované závěry. Pak může pan Mykola počítat s pracovním vízem s 10letou platností. Dnes tedy muž v klidu pracuje legálně, očekává návštěvu členů komise a další kladný vývoj situace. UPOZORNĚNÍ OD KONZULÁTU Na českém resortu se o vzniklém problému patrně ví, webové stránky totiž uvádějí: „Důrazně doporučujeme nevyužívat nabídek nejrůznějších zprostředkovatelů, agentur či třetích osob, které nabízejí placené služby na internetu nebo před prostorami Generálního konzulátu ČR ve Lvově, popř. před vízovými centry. Zdůrazňujeme, že shora uvedené osoby, které mohou šířit nepravdivé informace, že dokážou zajistit pohovor s konzulárním úředníkem, udělení požadovaného víza nebo zápis, nemají se zaměstnanci Generálního konzulátu nic společného. Generální konzulát ČR ve Lvově si dovoluje upozornit, že zápis na jakýkoli typ víza nebo pobytu je zdarma. Platit za tuto službu zprostředkovatelům je zcela zbytečné a nežádoucí. V případě, že Vás kontaktuje někdo, kdo Vám nabídne tuto službu za úplatu, prosím kontaktujte Generální konzulát e-mailem (uveďte Vaše jméno a kontakt na osobu, která po Vás požadovala peníze)“. Zaslali jsme proto na konzulát dotaz a požádali, aby se k situaci vyjádřil. Dostali jsme tuto odpověď: „Cizinci mohou na konzulátě požádat o udělení zaměstnanecké karty za splnění veškerých ostatních podmínek jen dvěma způsoby: buď prostřednictvím vládního programu Režim Ukrajina, kdy se nemusí zapisovat, ale jen čekat, až budou kontaktováni, nebo skrze standardní zápis na e-mailu zamkarta_lvov@mzv.cz s tím, že se při tomto postupu žádné výjimky neuplatňují. Telefonicky se zapsat nelze. U každého ze dvou shora popsaných způsobů zápisu se také uvádí, pro jak velký počet žadatelů může být stanoven termín podání žádosti o zaměstnaneckou kartu. Přes vládní program Režim Ukrajina se žádosti přijímají denně, i tímto způsobem může žádost podat až 2000 zájemců měsíčně. Žadatelé hodlající pracovat pro českého zaměstnavatele, který nesplňuje kritéria pro zařazení na shora uvedený vládní program, musí použít přihlašovací e-mailovou adresu zamkarta_lvov@mzv.cz. Žádosti od těchto osob se přijímají v počtu 15 ks týdně (každé pondělí). O zařazení zájemce na vládní program Režim Ukrajina může žádat zaměstnavatel, který podniká v České republice nejméně dva roky, je daňovým rezidentem ČR ve smyslu zákona č. 586/1992 Sb., o dani z příjmu, je registrován v ČR jak plátce zdravotního a sociálního pojištění, nemá žádné nezaplacené pohledávky vůči státu a zaměstnává nejméně 6 osob na trvalý pracovní poměr. Dodejme, že až do prosince 2018 se požadovalo min. 10 osob, došlo tedy ke změně, takže o zařazení do programu může žádat více firem, než tomu bylo doposud. Na webových stránkách také uvádíme, že e-mailovou adresu zamkarta_lvov@mzv.cz spravuje pouze vízové oddělení Ministerstva zahraničí v Praze, konzulát tedy nedisponuje žádnými informacemi o průběhu zápisů, proto nemůže reagovat na dotazy či oznámení žadatelů s tím spojené. Dosavadní průběh zápisu ukazuje, že při tomto způsobu dochází k výraznému překročení limitu žadatelů. V případě, že žádost překročí limit, žadateli nezbývá než se pokusit zapsat v některém z dalších měsíců. U obou shora popsaných postupů jde o zcela transparentní způsob zápisu, do nějž zaměstnanci konzulátu nemohou nijak zasáhnout. Na našich webových stránkách žádáme veřejnost, aby se vyhýbala kontaktům s nejrůznějšími zprostředkovateli, kteří mohou nabízet za úplatu své služby v blízkosti konzulátu nebo např. na internetu. V případě, že žadatelé znají takové třetí osoby, které tvrdí opak a nabízejí své služby za úplatu, doporučujeme předat příslušné informace buď přímo konzulátu, nebo ukrajinským policejním orgánům. Na závěr dodáme, že vláda České republiky si je vědoma zájmu českých zaměstnavatelů o pracovní sílu z Ukrajiny a svým nedávným rozhodnutím schválila navýšení počtu přijatých žádosti o zaměstnaneckou kartu v rámci vládního programu Režim Ukrajina na dvojnásobek 40.000 ročně) od podzimu letošního roku. V současné době se zajišťuje personální zkapacitnění příslušných úřadů, aby takto zvýšený počet žádostí o zaměstnanecké karty byly schopny zpracovat“. Zaslali jsme dotaz lvovské policii, zda obdržela nějaké stížnosti na zprostředkovatele, kteří nabízejí za peníze zápis do pořadníku na českém konzulátě, žádnou odpověď jsme však dosud neobdrželi. UAPORTAL.CZ společně s Texty.org.ua Překlad: Svatoslav Ščyhol soudní tlumočník jazyka ukrajinského a ruského tel. 603 789 485

Сайт Viva.ua публікує історії героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці", підготовленого командою журналу Viva! та ТСН. Це 15 надихаючих історій про мужність та силу духу ветеранів АТО й паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили жаги до життя. У цій статті розповідь піде про сміливого добровольця Анатолія Горбенка, який на війні втратив обидві ноги, однак зумів побороти відчай і власним прикладом доводить, що життя продовжується. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Доброволець Анатолій Горбенко казав мамі, що вибухи у слухавці – це шум київських вантажівок. Гранатометник батальйону «Донбас», 38-річний Анатолій Горбенко, заходить до знімального павільйону повільно й обережно. На протезах, але з двома милицями. В червні 2016-го Анатолій втратив обидві ноги – поруч вибухнув фугас. Лікарі взагалі сумнівалися, що він житиме. Але сьогодні Толя жартує, планує і понад усе мріє нормально ходити. За паспортом Горбенко народився в Росії, хоча насправді – на Закарпатті, де й виріс у родині селян. Все життя працював будівельником. На початок війни жив у Маріуполі, де мав свою бригаду. «Побачив «опо́ру русского мира» в травні 2014-го, – розповідає Толя. – Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу. То були «деньки», почорнілі від спирту алкаші з новенькими триколорами, яких підвозили на автобусах. «Деньки», бо таких «пролетарів» на будівництві беруть хіба що на одноденну брудну роботу. Дивився на них і розумів, що це несправжні протести». Горбенко не служив в армії, але прочитав в Інтернеті оголошення про набір добровольців у батальйон «Донбас» і поїхав на збори. «Видали синтетичну форму, уживані берці й автомат. Вдома лишилися дружина і шестирічна донечка. Мама довго не знала, де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї я був на заробітках у Києві, – каже Толик. – Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців». На фото: Анатолій Горбенко разом із побратимом з "Донбасу" Олександром Сарабуном   Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Про війну Толя говорить неохоче. Його «пара місяців» перетворилася на більш ніж два роки: бої за Попасну, Первомайськ, пекло Іловайська та полон у Донецьку. Наприкінці 2014-го, під час чергового обміну полоненими, йому пощастило повернутися додому. Перепочив і знову поїхав на передову. «У червні 2016-го отримав поранення в Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в сіру зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковий протитанковий гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого, може, це й він маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх фактично не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг», – пригадує Анатолій. – Хлопці наклали джгути. Я лежав і кричав від болю. Звідкілясь з’явилася стара бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній мене, як на ношах, донесли до наших позицій». «У Дніпрі, в реанімації, уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина, – розповідає Горбенко. – Доньці боялися сказати. Зрештою таки показали перший журнал з «Переможцями». Пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася на фото, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась придумати щось інше», – Толя підтягує штанину і показує протез, густо обліплений наклейками з мультика «Тачки».   На фото: Анатолій Горбенко разом із дружиною Ольгою Потім, уже в Києві, Горбенку поставили сучасні австрійські протези з довічною гарантією, «класні, як мерседес з-поміж авто». Одначе спочатку був відчай. «Коли вперше став на тимчасові, подумав: «Так неможливо ходити!» Зателефонував Саші Чалапчію (учасник АТО, який також втратив обидві нижні кінцівки. – Ред.), пожалівся. Він заспокоїв, що одразу я нікуди не побіжу навіть на найкращих протезах. Порадив дивитися комедії, мультики. Я тоді «Сімпсонів» ледь не напам’ять вивчив». Фото: Олександр Мордерер Зараз Анатолій займається своїм здоров’ям і хоче організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО з родинами. «Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям з ампутаціями, що життя не закінчується», – говорить Горбенко. І додає, що ні про що не жалкує. Мовляв, життя справді щось відібрало, проте подарувало надійних друзів.  На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. За інформацією: Viva.ua   

На Порталі запрацював чат! Можете писати повідомлення своїм друзям, відправляти фото (наразі до 1 мб), посилання, користуватися смайлами. Зберігається історія повідомлень. Про отримання повідомдення дізнаєтесь завдяки візуальному та звуковим сигналам(є можливість відключити)  Спробуйте. І напишіть про свої враження ;)  

Цими днями Україна здригнулась від звістки з Праги. Фото розкопаної могили Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі викликали шок і нерозуміння. І оскільки шукати винних у нас вміють, суспільний вирок винесли миттєво — звинувачення полетіли і в бік українського посольства, і в бік МЗС, і в бік тамтешньої української діаспори.  При тім у суть справи вникали далеко не всі «прокурори». Z взявся реконструювати перебіг подій і з’ясувати, як таке взагалі могло трапитися.   Найпершою новиною для загалу стало те, що за цвинтарне місце для могили видатного українця платила не держава, а приватна особа. Хоч це насправді ніяка не новина — це типова ситуація, яка є з усіма практично без винятку українськими могилами за кордоном. Та почнемо дещо здалеку… Останній прихисток у Празі Протягом ХХ століття Україна — особливо в сенсі країни-спільноти, а не УРСР — мала тісні культурні зв’язки з Чехо-Словаччиною. Більшовицький переворот та подальші події в Україні вигнали в еміґрацію величезну кількість української інтеліґенції. Прага стала одним з головних центрів українства за кордоном. Тут функціонував Український вільний університет, в Подєбрадах працювала Українська господарська академія. В українській літературі виник феномен «Празької школи» — Олена Теліга, Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич та багато інших. В еміґрації опинилися родини професорів з України. Після поневірянь різними європейськими містами осів у Празі й Олександр Кандиба, більш відомий нам як Олександр Олесь.   Болить душа моя, болить…Пекучий біль її проймає…А день за днем пливе, біжить,А там і смерть страшна чекає… Я жив… а що кому зробив?Куди я дів чуття і думи,Коли й чиє життя зогрів,Кого на світ я вивів з стуми?.. Бажав я тільки і співавПро ніч землі, про сяйво неба,І в люде пісню посилавЗа мене здійснити, що треба. Олександр Олесь. 1906 рік Отож багато українських політичних та культурних діячів прожили життя й померли у Празі, були поховані на празьких цвинтарях. Далеко не всі українці мали нащадків чи достатньо матеріальних ресурсів для того, щоб забезпечити догляд могил. Традиційно такі могили оплачувала і доглядала українська громада. Серед них і могилу Олександра Олеся, нащадки родини якого замешкали в Канаді, бо диппредставництву офіційного Києва традиційно до таких справ діла нема. Отже, протягом багатьох років могилою українського поета опікувалися діаспоряни. Плату по черзі вносили окремі приватні особи. Похорон Олександра Кандиби. 1944 рік В 1969 році могилу Олеся привели до ладу і теж коштом української громади. З боку державних установ якоїсь концепції чи системи догляду за похованнями визначних українців за кордоном не існувало (це переважно були вороги СРСР) і не існує дотепер (жива пострадянська традиція). Традиційно все тримається на патріотичному ентузіазмі (волонтерстві) окремих людей. Хтось могили прибирав, хтось вносив оплату. Десять років на Ольшанському цвинтарі виходять у суму, еквівалентну $800 (20 тисяч чеських крон). І з суто юридичного погляду той, хто цю суму сплачує, отримує право розпоряджатися місцем на цвинтарі на свій розсуд протягом тих десяти років. Не вірив я в життя по смерті,Тепер я вірю в диво з див.Було для мене страшно вмерти,Умер і нагло знов ожив. Так само тут: і сонце, й зорі,І люди наче ті самі,Але якісь байдужі в горіІ в щасті, в радості — німі. Весна, зима, і дні, і ночі,Музика, сміх, і плач, і рух,Та скрізь, як привід опівночі,Блукає твій самотній дух. Олександр Олесь. 1925 рік             У 2008 році 20 тисяч крон за могилу, в якій поховані Олександр Кандиба та його дружина Віра з дому Свадковських, сплатив Володимир Михайлишин. Він — нащадок українських еміґрантів ще з тих довоєнних часів, знаний вчений-хімік і український активіст. Доглядали за могилою, яка є ще й символічним місцем поховання сина Олександра Кандиби — закатованого у німецькому концтаборі Олега Ольжича, представники української діаспори, зокрема з «Об'єднання Українок». Словом, досі ситуація з могилою родини Кандиб не вирізнялася із загального стану справ з похованнями українців у Празі.   Родина Михайлишиних: Моцарт чи Сальєрі?   Та сталося непередбачуване: Володимир Михайлишин помер, а його син Роман, який мешкає у Швейцарії, вирішує поховати батька в могилі подружжя Кандиб. Нагадаємо, що з юридичного погляду на таке рішення Михайлишин-молодший мав повне право. Але з погляду моралі виглядає воно цілковитим дикунством. Чи розумів син померлого, що робить? Чи мав інші варіанти способу виконання свого останнього обов'язку перед батьком? З усього виглядає, що на обидва питання відповідь ствердна. Щоправда, об'єктивної можливості знати усі обставини справи достеменно наразі нема. Натомість маємо кілька версій.    Перша: знайомі родини Михайлишиних стверджують, що між батьком та сином панували вкрай напружені відносини. Проживши якийсь час у Празі, родина Володимира Михайлишина переїхала до Швейцарії. Згодом старший Михайлишин повернувся до Праги. Син залишився в Швейцарії. Відтоді вони не спілкувалися протягом багатьох років. Такий жест сина може бути потрактований як вияв неприязні щодо батька. Роман, до речі, не носить батьківського прізвища — він пишеться не Михайлишин, а найімовірніше Діян (принаймні так воно фонетично сприймається на слух).   Але у рішенні поховати Володимира Михайлишина в могилі Кандиб Романа підтримали і онук покійного Марко, і дружина — пані Аліце.   Версія друга: існує заповіт, відповідно до якого сам Володимир Михайлишин хотів бути похованим у могилі Олександра Олеся, і син всупереч цілому світові виконував останню волю покійного. Але і тут виникає питання: для чого тоді Володимир Михайлишин оплачував ще одне — окреме — місце для поховання на тому ж таки Ольшанському цвинтарі. А вже це нам відомо абсолютно достеменно.   Ще один нюанс: Роман Михайлишин не мав наміру виймати останки Віри та Олександра Кандиб із могили — він хотів «підпоховати» батька до них. Завадити цьому вдалося представникам посольства України в Празі, де, власне і до речі, досі не призначено посла. Бо якби ж намір про «підпоховання» був здійснений, то подальша ексгумація і перепоховання Олександра Олеся були б неможливими без згоди тієї ж таки родини Михайлишиних. Українські дипломати довідалися про проблему на Ольшанському цвинтарі буквально за день перед похороном пана Володимира й намагалися переконати сина змінити рішення, однак вдалося їм зробити лише те, що ми вже описали вище.     Хай би які були мотиви вчинку родини покійного, незаперечним фактом залишається те, що з юридичного погляду ці люди мають право на таке рішення. І жодна діаспора, жодні дипломатичні установи за законом не можуть їм в цьому перешкодити. Згідно з чеським законодавством, право розпорядника місцем поховання до 2018 року належатиме правонаступникам родини Михайлишиних...   А могили Олександра Олеся в Празі більше не існує. Нащадки подружжя Кандиб — ті, що мешкають в Канаді, — вже дали згоду на перепоховання в Києві.   Нема ніц злого, щоби на добре не вийшло?   Вся ця ситуація — ляпас всій українській дипломатії та установам, які існують для того, щоб опікуватися справами українців та українства за кордоном. Пильнувати українську культурну спадщину — це теж важлива функція українських диппредставництв. А такі об'єкти, як поховання видатних діячів української культури, мають перебувати під пильним наглядом українських закордонних відомств. В разі, якщо таке поховання перебуває у «власності» приватної особи, завдання дипломатів — домовитися з тією особою. Питання варто поставити й інакше: чому за місце на цвинтарі для Олександра Олеся платила приватна особа, а не держава Україна? Чи 800 доларів за десять років — це надто велика сума для того, щоб уникнути такої ганьби, яку пережила Україна протягом перших днів нового року? Адже таких (ну, може трохи менш славетних) могил лише на тому ж цвинтарі в Празі є ще чимало: Софія Русова, Григорій Сидоренко, Іван та Зінаїда Мірні, Спиридон Черкасенко, родина Баб'юків та багато інших. Більшість тих могил мають такий самий статус, як і поховання Олександра Олеся.   Цікаво, що рівно рік тому в українському посольстві виникла ініціатива щодо створення спеціального комітету, завданням якого була б організація догляду за українськими похованнями. Ініціативу втілили — комітет створили. Однак єдине, що він встиг зробити за цей рік, — скласти список визначних поховань. Іншої інформації про його (цього комітету) діяльність не надходило.   Та насправді ситуація навколо Олександра Олеся може мати чимало позитивних наслідків. Вже провадяться розмови про створення Національного Пантеону. Олександр Олесь буде похований в рідній землі. Є добра підстава для перегляду профпридатності працівників українських посольств. Мають бути вирішені питання з іншими визначними похованнями за кордоном. Творчість Олександра Олеся заполонила українські соцмережі. А деякі  народні депутати, можливо, навіть довідаються роки життя українського поета. Як сказала Оксана Забужко, «Олександр Олесь передає нам привіт з того світу». Тож давайте його почуємо...    Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні...Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині! В краю холодному, німомуМинає наш короткий вік...Коли ж ми вернемось додомуІ чи пізнають нас, калік? Чи стріне сина рідна мати,Чи брат сестру не прокляне,Чи серед ночі в пустці хатиНа стукіт наш сірник блисне? Чи там, де ясним сном миналоДитинство наше золоте,Життя з землею все зрівняло,І тільки сам бур’ян росте?! Брати і сестри, вийдем в поле,Йде косовиця і жнива,Пшеницю звозять у стодоли,Утретє коситься трава. Чужі, здалека, збоку станьмо,Як край дороги — бур’яни,І навкруги крізь сльози гляньмоНа вкриті копами лани. Брати і сестри, даймо руки,Забудьмо помилки, гріхи:Одні нас палять, мучать муки,Одні нас душать ланцюги. Брати-вигнанці, пригадаймоКоханий край, щасливі дні.Брати і сестри, заридаймоСеред чужих на чужині. Олександр Олесь. 1928 рік Автор статті Радко Мокрик Прага   Прах Олександра Олеся провели в Україну  У Празі відбулось прощання з Олександром Олесем та його дружиною. Після відспівування в церкві останки відомого українського письменника та громадського діяча спеціальним рейсом відправили з Праги до Києва, повідомив на своїй сторінці у Facebook голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний. У Києві Олеся захоронять на алеї почесних перепоховань Лук'янівського цвинтаря. Дату перепоховання наразі, схоже, не визначено: Ратушний пише, що похорон заплановано на четвер, натомість директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович каже про п'ятницю, а можливо й пізніший час. "Плануємо попередньо його перепоховання на цю п’ятницю. Але ще уточнюють деякі моменти. То ще можливе певне перенесення. Перепоховання точно відбудеться на Лук’янівському кладовищі. Там на Лук’янівському кладовищі виділяється окрема ділянка для такого роду перепоховань. Ми будемо оформляти її як спеціальну алею почесних перепоховань для того, щоб рятувати останки тих визначних українців, які розсіяні десь по світу. Тобто це є одним із тих кроків уже більш системної роботи, спрямованої на догляд за могилами", – сказав В'ятрович у інтерв'ю "Радіо Свобода". 26.01.2017