Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 541
    Стаття
  • 41
    Активний Автор
525статей
  • 01 Бер 2017
    Стипендії для вивчення чеської мови у Літній школі слов’янських студій у Чеській Республіці 2017 Міністерство освіти, молоді, фізичного виховання Чеської Республіки виділило 4 стипендії (за принципом взаємності) для українських студентів і викладачів ВНЗ з метою вивчення чеської мови у рамках Літньої школи слов’янських студій у Чеській Республіці. Літня школа передбачає курси чеської мови тривалістю близько місяця, для всіх рівнів знання мови (від початкового рівня і вище). Під час відбору кандидатів перевага надаватиметься аплікантам, які вже вивчають чеську мову. Кількість стипендій – 4 На 2017 рік пропонуються такі стипендії: -          Університет імені Масарика в Брно –  2 стипендії; -          Університет Палацького в Оломоуці – 1 стипендія; -          Карлів університет у Празі –  1 стипендія. Усі витрати, пов’язані з перебуванням та навчанням учасників, покриває чеська сторона. Ознайомитись з детальною інформацією про літні школи слов’янських студій у зазначених університетах, а також знайти аплікаційну форму можна за посиланням http://www.msmt.cz/eu-and-international-affairs/summer-schools-of-slavonic-studies. Для участі у конкурсі на отримання стипендії необхідно подати такі документи: -          заповнена анкета (українською мовою); -          заповнена чеська аплікаційна форма (англійською мовою); -          резюме (бажано у форматі Europass, англійською мовою); -          коротке мотиваційне есе обсягом до 1000 слів (чеською або англійською мовою) (у разі подання чеською мовою треба зробити переклад англійською або українською мовами); -          копії дипломів про освіту (диплом з додатком або академічна довідка); -          сертифікати про підтвердження рівня знання чеської мови (за наявності). МОН прийматиме заявки у паперовому та електронному форматі (документи, надіслані напряму Міністерству освіти, молоді, фізичного виховання Чеської Республіки або чеським університетам розглядатися не будуть). Поштова адреса: Проспект Перемоги, 10, 01135, м. Київ, Міністерство освіти і науки України, Управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції. Документи просимо залишати у скриньці для кореспонденції. У електронному форматі скановані документи просимо надіслати на електронну адресу МОН ukrainemon@gmail.com, з зазначенням у темі листа “Літня школа у Чехії 2017”. Термін подачі заявок – 10 березня 2017 року. За інформацією МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ фото FF UK
    2168 Опубліковано Галина Андрейців
  • Стипендії для вивчення чеської мови у Літній школі слов’янських студій у Чеській Республіці 2017 Міністерство освіти, молоді, фізичного виховання Чеської Республіки виділило 4 стипендії (за принципом взаємності) для українських студентів і викладачів ВНЗ з метою вивчення чеської мови у рамках Літньої школи слов’янських студій у Чеській Республіці. Літня школа передбачає курси чеської мови тривалістю близько місяця, для всіх рівнів знання мови (від початкового рівня і вище). Під час відбору кандидатів перевага надаватиметься аплікантам, які вже вивчають чеську мову. Кількість стипендій – 4 На 2017 рік пропонуються такі стипендії: -          Університет імені Масарика в Брно –  2 стипендії; -          Університет Палацького в Оломоуці – 1 стипендія; -          Карлів університет у Празі –  1 стипендія. Усі витрати, пов’язані з перебуванням та навчанням учасників, покриває чеська сторона. Ознайомитись з детальною інформацією про літні школи слов’янських студій у зазначених університетах, а також знайти аплікаційну форму можна за посиланням http://www.msmt.cz/eu-and-international-affairs/summer-schools-of-slavonic-studies. Для участі у конкурсі на отримання стипендії необхідно подати такі документи: -          заповнена анкета (українською мовою); -          заповнена чеська аплікаційна форма (англійською мовою); -          резюме (бажано у форматі Europass, англійською мовою); -          коротке мотиваційне есе обсягом до 1000 слів (чеською або англійською мовою) (у разі подання чеською мовою треба зробити переклад англійською або українською мовами); -          копії дипломів про освіту (диплом з додатком або академічна довідка); -          сертифікати про підтвердження рівня знання чеської мови (за наявності). МОН прийматиме заявки у паперовому та електронному форматі (документи, надіслані напряму Міністерству освіти, молоді, фізичного виховання Чеської Республіки або чеським університетам розглядатися не будуть). Поштова адреса: Проспект Перемоги, 10, 01135, м. Київ, Міністерство освіти і науки України, Управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції. Документи просимо залишати у скриньці для кореспонденції. У електронному форматі скановані документи просимо надіслати на електронну адресу МОН ukrainemon@gmail.com, з зазначенням у темі листа “Літня школа у Чехії 2017”. Термін подачі заявок – 10 березня 2017 року. За інформацією МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ фото FF UK
    Бер 01, 2017 2168
  • 01 Бер 2017
    Вплив мігрантів на розвиток країни в Україні лише починають усвідомлювати – експерт. Понад 60% українців, які працюють за кордоном, хотіли б повернутися додому і вкласти гроші у розвиток рідної країни, але поки що вона не створила для цього достатніх можливостей, говорить дослідниця Міжнародної організації з міграції Анастасія Винниченко. Координаторка ґрунтовного дослідження про міграцію як чинник розвитку, вона говорить, що Україна лише почала усвідомлювати, наскільки велику роль у її розвитку відіграють трудові мігранти, але ще не підступала ані до детальнішого вивчення цього явища, ані до створення програм повернення своїх трудових мігрантів. – Як показує наше дослідження про трудову міграцію і вплив цього процесу на соціально-економічний розвиток у країні, по-перше, ми бачимо прямий такий вплив через грошові перекази трудових мігрантів, які, за нашим дослідженням, становили 2,8 мільярда доларів США за 2014 рік. З іншого боку, є аспект, на який недостатньо уваги звертає як міжнародна спільнота, організації, які займаються питанням трудової міграції, і також уряд України, – це є заощадження трудових мігрантів, які, в основному, на сьогодні вони тримають у країнах, де працюють. За результатами дослідження МОН, заощадження за 2014 рік цієї ж групи людей, трудових мігрантів, склали 4 мільярди доларів США. Тут, дійсно, є великий потенціал при створенні відповідних сприятливих умов в Україні для інвестування цих фінансових ресурсів для більш продуктивного їх використання. Наше опитування показало, що 60 відсотків трудових мігрантів мають намір повертатися в Україну. Додатково також дослідження показало, що на сьогодні активно інвестують свої кошти лише 1 відсоток трудових мігрантів. – Що б їм допомогло інвестувати більше, і куди б вони хотіли інвестувати свої кошти? – Ключове питання – це довіра, довіра і до уряду, і до фінансового сектору. До уряду, я маю на увазі, як до центрального, так і на місцевому рівні. Тому що міграція – це дуже місцевий феномен. Мігранти їдуть зі своєї громади, і це підтверджують репрезентативні дані нашого дослідження. Зі своєї громади вони їдуть працювати до певної громади. І якщо вони повертаються, то вони також повертаються до своєї громади. Тобто вони дійсно мислять такими локальними категоріями, тому тут дуже важливою є роль місцевої влади і довіра до місцевої влади, і до бізнес-структур, і до фінансового сектору. По-друге це способи, механізми для таких інвестицій, для переказу коштів і для інвестування в Україні. Тут варто, дійсно, подивитися на досвід інших країн, як це залучення відбувається, як розбудовується співпраця з трудовими мігрантами, з діаспорою, і залучення їх як партнерів. Тому що ми говоримо про людей, ми говоримо абсолютно про їхні персональні фінансові ресурси. Ми як Міжнародна організація з міграції цілком це визнаємо і підтримуємо ідею того, що лише розбудовою довіри і створенням сприятливих умов можна вибудувати такі партнерські відносини і залучати як фінансовий, так і соціальний капітал трудових мігрантів. – В Україні існує стереотип, що люди, які поїхали за кордон, працюють переважно на низькооплачуваній і некваліфікованій роботі. З іншого боку, досвід Польщі говорить про те, що навіть люди, які працювали на невисококваліфікованій роботі, повертаються зовсім з іншим людським капіталом, із зовсім іншою робочою етикою, змінюється їхній менталітет, змінюються їхні підходи, навіть їхні життєві цінності. Наскільки Ви це помічаєте у своєму дослідженні, як це проявляється в Україні? – Дослідження не сфокусувало повністю свою увагу на тих, хто повертається. І це також одна із таких прогалин, на яку потрібно більше звертати увагу. Потрібно проводити цільові опитування тих, хто повертається, оцінювати їхні потреби і цей капітал детальніше. Але звичайно, що трудові мігранти, які працюють за кордоном, набувають нові навички, нові знання, нові контакти, нові зв’язки. І це все той соціальний капітал, на який потрібно Україні подивитися детальніше і виробити шляхи, як цей капітал залучати. Як приклад можу навести кілька країн, які вибудовують цю політику, одна з них – це Філіппіни. Дуже яскравий приклад, звичайно трошки далеко, але ці механізми, які держава пропонує для підтримки трудових мігрантів протягом усього міграційного циклу, це і підготовка перед від’їздом, підтримка їх упродовж перебування за кордоном, і після повернення підтримка їх під час реінтеграції. Також цільова робота з сім’ями трудових мігрантів, коли вони залишаються для того, щоб не втрачати цей зв’язок, і цей соціальний капітал ефективно використовувати. Інший приклад більш конкретного механізму можу навести: Марокко. Країна, яка працює, активно розвиває партнерство між приватними структурами і державою, йде активна співпраця з банками, розробка спеціальних продуктів, які орієнтуються на мігрантів для того, щоб вони могли тримати свої заощадження не в країнах призначення, а в своїй країні походження. А там уже ці ресурси у співпраці з мігрантами при цілковитій прозорості використовуються на інвестування. Автор: Марія Щур Радіо Свобода  
    1193 Опубліковано Галина Андрейців
  • Вплив мігрантів на розвиток країни в Україні лише починають усвідомлювати – експерт. Понад 60% українців, які працюють за кордоном, хотіли б повернутися додому і вкласти гроші у розвиток рідної країни, але поки що вона не створила для цього достатніх можливостей, говорить дослідниця Міжнародної організації з міграції Анастасія Винниченко. Координаторка ґрунтовного дослідження про міграцію як чинник розвитку, вона говорить, що Україна лише почала усвідомлювати, наскільки велику роль у її розвитку відіграють трудові мігранти, але ще не підступала ані до детальнішого вивчення цього явища, ані до створення програм повернення своїх трудових мігрантів. – Як показує наше дослідження про трудову міграцію і вплив цього процесу на соціально-економічний розвиток у країні, по-перше, ми бачимо прямий такий вплив через грошові перекази трудових мігрантів, які, за нашим дослідженням, становили 2,8 мільярда доларів США за 2014 рік. З іншого боку, є аспект, на який недостатньо уваги звертає як міжнародна спільнота, організації, які займаються питанням трудової міграції, і також уряд України, – це є заощадження трудових мігрантів, які, в основному, на сьогодні вони тримають у країнах, де працюють. За результатами дослідження МОН, заощадження за 2014 рік цієї ж групи людей, трудових мігрантів, склали 4 мільярди доларів США. Тут, дійсно, є великий потенціал при створенні відповідних сприятливих умов в Україні для інвестування цих фінансових ресурсів для більш продуктивного їх використання. Наше опитування показало, що 60 відсотків трудових мігрантів мають намір повертатися в Україну. Додатково також дослідження показало, що на сьогодні активно інвестують свої кошти лише 1 відсоток трудових мігрантів. – Що б їм допомогло інвестувати більше, і куди б вони хотіли інвестувати свої кошти? – Ключове питання – це довіра, довіра і до уряду, і до фінансового сектору. До уряду, я маю на увазі, як до центрального, так і на місцевому рівні. Тому що міграція – це дуже місцевий феномен. Мігранти їдуть зі своєї громади, і це підтверджують репрезентативні дані нашого дослідження. Зі своєї громади вони їдуть працювати до певної громади. І якщо вони повертаються, то вони також повертаються до своєї громади. Тобто вони дійсно мислять такими локальними категоріями, тому тут дуже важливою є роль місцевої влади і довіра до місцевої влади, і до бізнес-структур, і до фінансового сектору. По-друге це способи, механізми для таких інвестицій, для переказу коштів і для інвестування в Україні. Тут варто, дійсно, подивитися на досвід інших країн, як це залучення відбувається, як розбудовується співпраця з трудовими мігрантами, з діаспорою, і залучення їх як партнерів. Тому що ми говоримо про людей, ми говоримо абсолютно про їхні персональні фінансові ресурси. Ми як Міжнародна організація з міграції цілком це визнаємо і підтримуємо ідею того, що лише розбудовою довіри і створенням сприятливих умов можна вибудувати такі партнерські відносини і залучати як фінансовий, так і соціальний капітал трудових мігрантів. – В Україні існує стереотип, що люди, які поїхали за кордон, працюють переважно на низькооплачуваній і некваліфікованій роботі. З іншого боку, досвід Польщі говорить про те, що навіть люди, які працювали на невисококваліфікованій роботі, повертаються зовсім з іншим людським капіталом, із зовсім іншою робочою етикою, змінюється їхній менталітет, змінюються їхні підходи, навіть їхні життєві цінності. Наскільки Ви це помічаєте у своєму дослідженні, як це проявляється в Україні? – Дослідження не сфокусувало повністю свою увагу на тих, хто повертається. І це також одна із таких прогалин, на яку потрібно більше звертати увагу. Потрібно проводити цільові опитування тих, хто повертається, оцінювати їхні потреби і цей капітал детальніше. Але звичайно, що трудові мігранти, які працюють за кордоном, набувають нові навички, нові знання, нові контакти, нові зв’язки. І це все той соціальний капітал, на який потрібно Україні подивитися детальніше і виробити шляхи, як цей капітал залучати. Як приклад можу навести кілька країн, які вибудовують цю політику, одна з них – це Філіппіни. Дуже яскравий приклад, звичайно трошки далеко, але ці механізми, які держава пропонує для підтримки трудових мігрантів протягом усього міграційного циклу, це і підготовка перед від’їздом, підтримка їх упродовж перебування за кордоном, і після повернення підтримка їх під час реінтеграції. Також цільова робота з сім’ями трудових мігрантів, коли вони залишаються для того, щоб не втрачати цей зв’язок, і цей соціальний капітал ефективно використовувати. Інший приклад більш конкретного механізму можу навести: Марокко. Країна, яка працює, активно розвиває партнерство між приватними структурами і державою, йде активна співпраця з банками, розробка спеціальних продуктів, які орієнтуються на мігрантів для того, щоб вони могли тримати свої заощадження не в країнах призначення, а в своїй країні походження. А там уже ці ресурси у співпраці з мігрантами при цілковитій прозорості використовуються на інвестування. Автор: Марія Щур Радіо Свобода  
    Бер 01, 2017 1193
  • 01 Бер 2017
     "Ходили на вихідних на "Гіркі жнива". Почекав, щоб не писати "на емоціях". І от що тепер скажу:Я не хочу оцінювати цей фільм, ставити якісь бали, шукати ляпи, філософствувати на тему правильної/неправильноі подачі і т.д. Лишу це критикам, хоч мені завжди є до чого доколупатись. Здається було лиш два фільми, до яких в мене майже взагалі не було претензій - це "Втеча з Шоушенка" і "На гребені хвилі". Не хочу оцінювати фільм - бо я дуже його чекав, емоційно. Бо цей фільм, не черговий містично депресивний артхаус від закопчених аборигенів, а створений цнотливими від совка людьми. З живою розповіддю і без совково-кіношних поглядів та заманух. Людьми здоровими, не толерантними, не байдужими. Не тими, що жили і живуть в пострадянській Україні. Людьми, які не зґвалтовані морально московитскою культурою ні на клаптик своєї душі. Я чекав навіть не самого фільму, чи змісту, який в ньому - я хотів на 2 години зануритись в стан такого омріяного незайманого і незнайомого, але такого рідного мені українця, при тому - ще й лівобережного! І я це отримав. )Пів фільму сидів з комом в горлі. Замість тих дітей - уявляв свою рідну бабцю, і практично навіть Тата (34-го року народження). Дуже близько до серця все сприймалось.Коли закінчився фільм і зал аплодував - вкрило мурашками навіть голову. Коли вже виходив - чомусь розридався, не хотів йти...))) Ну як розридався - взялися сльози звідкись просто, козаки ж не плачуть!)) Також, мені сподобалась реакція мого 15-річного сина. Людини, що без поняття, що таке тєлєк. Його вчепило. Це дуже приємна несподіванка. Я сподівався, але не вірив. І це найголовніше, що його вчепило. І мені сподобалась реакція людей. Одним словом - я би дуже радив Вам сходити на цей фільм. Мабуть Ви не скажете після нього - це найкраще, що я бачив. Ви також не скажете, що це якраз та #перемога, якої так не вистачає покаліченій українській душі, але Ви, лівобережні українці - точно не бачили ще нічого подібного. І, якщо у Вас ще лишився хоч струмочок батьківської крові - цей фільм для Вас і про Вас. Я неодмінно побуду з цими емоціями ще не раз",-  Олександр Клочан   "Перший світовий фільм про геноцид українців. Якою ціною українському народу дались виживання, рідні цінності та свобода? Погрози, залякування, жорстокість, шантаж, брехня, фізичні знущання та знищення... у селах люди завжди були вільними та самодостатніми: земля годувала, одягала і забезпечувала всім необхідним, і селянам було байдуже до політики та інших явищ сучасності, характерних для залежних від роботодавців мешканців міст. Моя бабуся, що пережила голод 1932-33, розповідала, як у містах голоду не було - селян стимулювали або продаватись більшовицьким колгоспоутворенням та іншим ідеологічним самодурствам, або, щоб не вмерти з голоду, йти до міст, де виживання існувало на принципово інших засадах - робота, профсоюз, роботодавець, плани виробництва, колєктів, мощь надгосударства, "рівність і справедливість" лінивих руками працьовитих або вигідних руками стукачів, спекуляції, провокації, обмани... об'єднувала це все червона нитка (і в прямому, і в переносному сенсах): скрізь паранойя та повна недовіра, адже той, хто сьогодні очолював суспільні рухи навіть радянського крою, завтра могли стояти біля стіни на розстрілі... генетична пам'ять досі дає про себе знати загальним суспільним безсвідомим та певними особливостями ментальності: бажання повернути сторицею те, що колись було відібране в родини незаконно та насильно радянською владою, страх довіряти, демотивація щодо активної позиції та активних дій, сумлінної праці та очікування, що десь точно має бути "подвох"... і все ж, надія є і завжди буде, а відповідальність завжди на кожному з нас. Вдячна ініціаторам та продюсерам, акторам та учасникам стрічки за те, що розгортають такі важливі теми, знімають їх дохідливо та розжовано - щоб навіть найбільш далекому глядачу було зрозуміло, хто, як і чому нищив Україну, через що довелось пройти нашому народу, чому сьогодні так важливо зберігати та відновлювати рідні мову, культуру, традиції, землю - інакше все те було марно... Україні бути та процвітати! А такі фільми має подивитись кожний школяр, кожний українець. І в усіх регіонах України.",- Anna Zakletska       "Вчора подивився канадський фільм «Гіркі Жнива» режисера Юрія Менделюка - «історію кохання в розпал українського Голодомору 1932—1933 років» (Вікіпедія).Після перегляду подякував режисерові. Юрій Менделюк зробив фільм, про який обов’язково хтось скаже, що це голлівудська казка, що в фільмі занадто ковбойські українці… Мені це не заважало. Звичайно, нас давно привчили, що українці мають бути другого сорту - кривобокі невдахи, хіба що трошки смішні, та ще у фіналі мають заспівати сумних пісень про свою нещасливу долю. Це у них добре виходить. У фільмі, який за стандартами української депресухи повинен був проспівати ще одну фатальну пісню, я побачив історію любові, боротьби і народження героя. Фільм дуже актуальний і потрібний сьогодні. Шкода, що його завтра не зможуть подивитися у Маріуполі, в Гранітному, у Мар’янці, у Пісках, у Водяному, в Щасті, де я показував свій фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».Вчора на перегляді були депутати, члени уряду, чиновники. Цікаво, що їх підштовхнуло прийти на фільм? Що вони винесли з фільму? Адже вони не просто глядачі – від них вже двадцять п’ять років поспіль залежить глибина провалля, в якому опинилося українське кіно, українська культура. Здається, вони були задоволені фільмом. Звичайно, згадувався мені і мій фільм «Толока». Вже четвертий рік чиновники не можуть знайти спосіб поновити зйомки екранізації твору Тараса Шевченка. Вони мають законні підстави: державна половина фінансування надійшла ще у 2013 році – половину фільму відзнято, що до грошей на завершення, їх не знайшов інвестор (фонд «Велика родина»). Це була перша спроба екранізувати твір Тараса Шевченка за часів незалежної України.Повертаючись до фільму «Гіркі жнива» можу сказати: своєю гривнею я цей фільм в українському прокаті підтримаю. Дякую пану Богдану Батруху, в кіномережі якого можна знайти українські фільми.",- Михайло Іллєнко  
    2428 Опубліковано Галина Андрейців
  •  "Ходили на вихідних на "Гіркі жнива". Почекав, щоб не писати "на емоціях". І от що тепер скажу:Я не хочу оцінювати цей фільм, ставити якісь бали, шукати ляпи, філософствувати на тему правильної/неправильноі подачі і т.д. Лишу це критикам, хоч мені завжди є до чого доколупатись. Здається було лиш два фільми, до яких в мене майже взагалі не було претензій - це "Втеча з Шоушенка" і "На гребені хвилі". Не хочу оцінювати фільм - бо я дуже його чекав, емоційно. Бо цей фільм, не черговий містично депресивний артхаус від закопчених аборигенів, а створений цнотливими від совка людьми. З живою розповіддю і без совково-кіношних поглядів та заманух. Людьми здоровими, не толерантними, не байдужими. Не тими, що жили і живуть в пострадянській Україні. Людьми, які не зґвалтовані морально московитскою культурою ні на клаптик своєї душі. Я чекав навіть не самого фільму, чи змісту, який в ньому - я хотів на 2 години зануритись в стан такого омріяного незайманого і незнайомого, але такого рідного мені українця, при тому - ще й лівобережного! І я це отримав. )Пів фільму сидів з комом в горлі. Замість тих дітей - уявляв свою рідну бабцю, і практично навіть Тата (34-го року народження). Дуже близько до серця все сприймалось.Коли закінчився фільм і зал аплодував - вкрило мурашками навіть голову. Коли вже виходив - чомусь розридався, не хотів йти...))) Ну як розридався - взялися сльози звідкись просто, козаки ж не плачуть!)) Також, мені сподобалась реакція мого 15-річного сина. Людини, що без поняття, що таке тєлєк. Його вчепило. Це дуже приємна несподіванка. Я сподівався, але не вірив. І це найголовніше, що його вчепило. І мені сподобалась реакція людей. Одним словом - я би дуже радив Вам сходити на цей фільм. Мабуть Ви не скажете після нього - це найкраще, що я бачив. Ви також не скажете, що це якраз та #перемога, якої так не вистачає покаліченій українській душі, але Ви, лівобережні українці - точно не бачили ще нічого подібного. І, якщо у Вас ще лишився хоч струмочок батьківської крові - цей фільм для Вас і про Вас. Я неодмінно побуду з цими емоціями ще не раз",-  Олександр Клочан   "Перший світовий фільм про геноцид українців. Якою ціною українському народу дались виживання, рідні цінності та свобода? Погрози, залякування, жорстокість, шантаж, брехня, фізичні знущання та знищення... у селах люди завжди були вільними та самодостатніми: земля годувала, одягала і забезпечувала всім необхідним, і селянам було байдуже до політики та інших явищ сучасності, характерних для залежних від роботодавців мешканців міст. Моя бабуся, що пережила голод 1932-33, розповідала, як у містах голоду не було - селян стимулювали або продаватись більшовицьким колгоспоутворенням та іншим ідеологічним самодурствам, або, щоб не вмерти з голоду, йти до міст, де виживання існувало на принципово інших засадах - робота, профсоюз, роботодавець, плани виробництва, колєктів, мощь надгосударства, "рівність і справедливість" лінивих руками працьовитих або вигідних руками стукачів, спекуляції, провокації, обмани... об'єднувала це все червона нитка (і в прямому, і в переносному сенсах): скрізь паранойя та повна недовіра, адже той, хто сьогодні очолював суспільні рухи навіть радянського крою, завтра могли стояти біля стіни на розстрілі... генетична пам'ять досі дає про себе знати загальним суспільним безсвідомим та певними особливостями ментальності: бажання повернути сторицею те, що колись було відібране в родини незаконно та насильно радянською владою, страх довіряти, демотивація щодо активної позиції та активних дій, сумлінної праці та очікування, що десь точно має бути "подвох"... і все ж, надія є і завжди буде, а відповідальність завжди на кожному з нас. Вдячна ініціаторам та продюсерам, акторам та учасникам стрічки за те, що розгортають такі важливі теми, знімають їх дохідливо та розжовано - щоб навіть найбільш далекому глядачу було зрозуміло, хто, як і чому нищив Україну, через що довелось пройти нашому народу, чому сьогодні так важливо зберігати та відновлювати рідні мову, культуру, традиції, землю - інакше все те було марно... Україні бути та процвітати! А такі фільми має подивитись кожний школяр, кожний українець. І в усіх регіонах України.",- Anna Zakletska       "Вчора подивився канадський фільм «Гіркі Жнива» режисера Юрія Менделюка - «історію кохання в розпал українського Голодомору 1932—1933 років» (Вікіпедія).Після перегляду подякував режисерові. Юрій Менделюк зробив фільм, про який обов’язково хтось скаже, що це голлівудська казка, що в фільмі занадто ковбойські українці… Мені це не заважало. Звичайно, нас давно привчили, що українці мають бути другого сорту - кривобокі невдахи, хіба що трошки смішні, та ще у фіналі мають заспівати сумних пісень про свою нещасливу долю. Це у них добре виходить. У фільмі, який за стандартами української депресухи повинен був проспівати ще одну фатальну пісню, я побачив історію любові, боротьби і народження героя. Фільм дуже актуальний і потрібний сьогодні. Шкода, що його завтра не зможуть подивитися у Маріуполі, в Гранітному, у Мар’янці, у Пісках, у Водяному, в Щасті, де я показував свій фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».Вчора на перегляді були депутати, члени уряду, чиновники. Цікаво, що їх підштовхнуло прийти на фільм? Що вони винесли з фільму? Адже вони не просто глядачі – від них вже двадцять п’ять років поспіль залежить глибина провалля, в якому опинилося українське кіно, українська культура. Здається, вони були задоволені фільмом. Звичайно, згадувався мені і мій фільм «Толока». Вже четвертий рік чиновники не можуть знайти спосіб поновити зйомки екранізації твору Тараса Шевченка. Вони мають законні підстави: державна половина фінансування надійшла ще у 2013 році – половину фільму відзнято, що до грошей на завершення, їх не знайшов інвестор (фонд «Велика родина»). Це була перша спроба екранізувати твір Тараса Шевченка за часів незалежної України.Повертаючись до фільму «Гіркі жнива» можу сказати: своєю гривнею я цей фільм в українському прокаті підтримаю. Дякую пану Богдану Батруху, в кіномережі якого можна знайти українські фільми.",- Михайло Іллєнко  
    Бер 01, 2017 2428
  • 01 Бер 2017
    Він якось порівнював себе з носорогом, характеризуючи власну цілеспрямованість, а нині не цурається назватися «дикуном», коли під час виступу у чеській столиці йому звертають увагу на його подекуди неєвропейський радикалізм. Це Михайло Гаврилюк – колись козак четвертої сотні Самооборони Майдану і боєць добровольчого батальйону «Золоті ворота». Сьогодні – один з найменш заможних депутатів українського парламенту та, можливо, як він зізнався у розмові з Радіо Свобода, майбутній студент-податківець. Цей яскравий представник Революції гідності погоджується, що навряд опинився б під куполом Верховної Ради, якби не те скандальне відео, на якому представники спецпідрозділу «Ягуар» у центрі Києва змусили його повністю оголеним пересуватися на морозі, коли на вулиці було –10°C. Прибувши до Праги, Михайло Гаврилюк подякував українській громаді, яка запросила його до слова, за теплий прийом, неодноразово наголосив, що все ще козак, і «по-простому» розповів чехам та діаспорі, свідком чого став за останні три роки своєї політичної кар’єри, що розпочалася з перемоги на 95-му виборчому окрузі, а потім не залишила байдужим «95-й квартал».     Пілся виступу в Празі Михайло Гаврилюк поспілкувася з Радіо Свобода.  Ця річниця після Майдану далася мені дуже важко. Після всього того, що я там пережив, мені це складно перенести. Я намагаюся цю річницю не святкувати, бо це для мене не свято. Я не можу. Я тихо, щоб ніхто не бачив, не на камеру, йду собі спокійно покладу квіти, перехрещуся, скажу «Отче наш», помолюся за загиблих. Найголовніші і найграндіозніші беркутівці, які дійсно убивали наших українців, зараз на стороні окупантів. – Як щодо тих, хто знущався над Вами три роки тому? – Ті, хто знущався наді мною, теж там. Понесли покарання тільки двоє конвоїрів, які повинні були мене провести до автозака й посадити туди цілісіньким. Їм не було куди тікати. Вони – хлопці без звань і мільйонів грошей. Вони були прості воїни, які виконували накази злочинців. Був суд. Їм загрожувало до 10 років позбавлення волі. До мене прийшли матері цих «ягуарів», прийшли їхні жінки. Вони мене просили, щоб я змилувався над їхніми синами, над їхніми чоловіками. До мене прийшли їхні діти. Я простив. Я – віруюча людина. Так вчить Біблія. Я віддав їх на розгляд суду. Суд взяв до уваги моє рішення. І суд їм дав умовно одному три, другому – два з половиною роки. – Розчарування не відчуваю, тому що я у Верховній Раді. Я бачу, що зміни є у державі. Держава розвивається, здійснює реформи. А реформи потрібно здійснити у всіх структурах. Я знаю, я би сам того хотів, щоб була у мене палочка, як у феї, щоб все зразу відбулося, але такого не може бути. Це зло, яке у нас було до Майдану, воно будувалося не за день і не за два. Ці всі структури, ці всі схеми, ці всі чиновницькі місця, вони будувалися роками. Роками придумували, як вони собі відмиватимуть державні кошти… Хочете почути, що б я зробив за державні кошти? Я й зараз дотримуюся думки, що треба придумати на законодавчому рівні розстрільну статтю. Хто украв з бюджету, хто обкрадає наш український народ. На законодавчому рівні треба придумати законопроект, поставити тих людей до стіни і без суду і слідства розстрілювати. – Вам не здається дикунством говорити про таке у європейській країні? – Я є дикун (посміхається). Я маю на увазі – на законодавчому рівні закласти: якщо починаєш розкрадати бюджетні кошти, значить, ти повинен нести якесь покарання. Я то, може, радикально сказав, що розстріляти, а там є дуже багато інших способів, якими можна притягнути тих корупціонерів до відповідальності. Треба тільки мати на це волю. Час вчитися – Чи почуваюся у Верховній Раді у своїй тарілці? Мені було дуже важко. Я не розумів, де я знаходжуся і чого я туди взагалі прийшов. Як ви знаєте, я до цього працював будівельником, був прорабом, міг і зараз можу на рівній землі побудувати будинок «повністю під ключ» і здати його, щоб той будинок не розвалився, щоб там люди жили двісті-триста років. Для цього треба мати свій склад розуму, своє поняття того всього. Але бути народним депутатом – це не будувати будинок. Там по-іншому треба думати. Я перепрограмував себе. Я навіть думав скласти мандат, але ж я не сам туди пішов, бо захотів, мене ж туди делегував народ. Мене ж туди вибрав мій 95-й округ. Вони ж мене вибирали не для того, щоб я прийшов, побачив, що там дуже важко, взяв і здався, сказавши, що це не моє. Але козаки так ніколи не робили і робити не будуть. Не знаєш – вчись. Хочу вас потішити. Я буду здобувати вищу освіту, я вчуся багато, багато читаю, я багато працюю над собою. – Що це буде за вища освіта? – Я ще не визначився. Але буду йти у податкову академію. Ми вже там поговорили, домовилися. Скоріш за все, туди. Козаки у владі   – У парламенті багато козаків, але вони зашифрувалися так, що їх важко побачити. Важко зрозуміти, де вони, але вони спокійно роблять свої справи, які йдуть на розвиток нашої країни. Це нормальні люди. Пару десятків таких точно назбирається. Але не назву, бо якщо когось забуду, образяться, що їх не згадав, скажуть: «Михайло, а ти що, вважаєш, що ми ненормальні?». – А як щодо головного козака – чи то гетьмана – пана президента? – Президент… Що я можу про президента сказати? Президент – це добре. Хм. Що я можу про нього сказати? Хотілося би кращого. Хотілося би сміливішого. Але це моя думка. Його вибрав народ. Наша держава не під Росією, окупанти не топчуть нашу землю. Тут заслуга і президента. Президент як президент. Нормальний. Надія Савченко гарні слова сказала: головне – «не скурвитися». Бо якщо ти скурвився, то кому ти потрібен? Тебе всі зневажають, тобі услід кидають каміння, тобі плюють услід. Ти тоді не можеш показатися між люди, бо вони на тебе чекають, щоб зламати тобі хребет. Тож вона правильно сказала. Для мене що головне? Мирне небо над головою і бути людиною в будь-якій ситуації. І не важливо, хто ти – будівельник, народний депутат чи президент.  Автор: Ярослава Куцай Оператор: Роман Михальчук Радіо Свобода 
    1164 Опубліковано Галина Андрейців
  • Він якось порівнював себе з носорогом, характеризуючи власну цілеспрямованість, а нині не цурається назватися «дикуном», коли під час виступу у чеській столиці йому звертають увагу на його подекуди неєвропейський радикалізм. Це Михайло Гаврилюк – колись козак четвертої сотні Самооборони Майдану і боєць добровольчого батальйону «Золоті ворота». Сьогодні – один з найменш заможних депутатів українського парламенту та, можливо, як він зізнався у розмові з Радіо Свобода, майбутній студент-податківець. Цей яскравий представник Революції гідності погоджується, що навряд опинився б під куполом Верховної Ради, якби не те скандальне відео, на якому представники спецпідрозділу «Ягуар» у центрі Києва змусили його повністю оголеним пересуватися на морозі, коли на вулиці було –10°C. Прибувши до Праги, Михайло Гаврилюк подякував українській громаді, яка запросила його до слова, за теплий прийом, неодноразово наголосив, що все ще козак, і «по-простому» розповів чехам та діаспорі, свідком чого став за останні три роки своєї політичної кар’єри, що розпочалася з перемоги на 95-му виборчому окрузі, а потім не залишила байдужим «95-й квартал».     Пілся виступу в Празі Михайло Гаврилюк поспілкувася з Радіо Свобода.  Ця річниця після Майдану далася мені дуже важко. Після всього того, що я там пережив, мені це складно перенести. Я намагаюся цю річницю не святкувати, бо це для мене не свято. Я не можу. Я тихо, щоб ніхто не бачив, не на камеру, йду собі спокійно покладу квіти, перехрещуся, скажу «Отче наш», помолюся за загиблих. Найголовніші і найграндіозніші беркутівці, які дійсно убивали наших українців, зараз на стороні окупантів. – Як щодо тих, хто знущався над Вами три роки тому? – Ті, хто знущався наді мною, теж там. Понесли покарання тільки двоє конвоїрів, які повинні були мене провести до автозака й посадити туди цілісіньким. Їм не було куди тікати. Вони – хлопці без звань і мільйонів грошей. Вони були прості воїни, які виконували накази злочинців. Був суд. Їм загрожувало до 10 років позбавлення волі. До мене прийшли матері цих «ягуарів», прийшли їхні жінки. Вони мене просили, щоб я змилувався над їхніми синами, над їхніми чоловіками. До мене прийшли їхні діти. Я простив. Я – віруюча людина. Так вчить Біблія. Я віддав їх на розгляд суду. Суд взяв до уваги моє рішення. І суд їм дав умовно одному три, другому – два з половиною роки. – Розчарування не відчуваю, тому що я у Верховній Раді. Я бачу, що зміни є у державі. Держава розвивається, здійснює реформи. А реформи потрібно здійснити у всіх структурах. Я знаю, я би сам того хотів, щоб була у мене палочка, як у феї, щоб все зразу відбулося, але такого не може бути. Це зло, яке у нас було до Майдану, воно будувалося не за день і не за два. Ці всі структури, ці всі схеми, ці всі чиновницькі місця, вони будувалися роками. Роками придумували, як вони собі відмиватимуть державні кошти… Хочете почути, що б я зробив за державні кошти? Я й зараз дотримуюся думки, що треба придумати на законодавчому рівні розстрільну статтю. Хто украв з бюджету, хто обкрадає наш український народ. На законодавчому рівні треба придумати законопроект, поставити тих людей до стіни і без суду і слідства розстрілювати. – Вам не здається дикунством говорити про таке у європейській країні? – Я є дикун (посміхається). Я маю на увазі – на законодавчому рівні закласти: якщо починаєш розкрадати бюджетні кошти, значить, ти повинен нести якесь покарання. Я то, може, радикально сказав, що розстріляти, а там є дуже багато інших способів, якими можна притягнути тих корупціонерів до відповідальності. Треба тільки мати на це волю. Час вчитися – Чи почуваюся у Верховній Раді у своїй тарілці? Мені було дуже важко. Я не розумів, де я знаходжуся і чого я туди взагалі прийшов. Як ви знаєте, я до цього працював будівельником, був прорабом, міг і зараз можу на рівній землі побудувати будинок «повністю під ключ» і здати його, щоб той будинок не розвалився, щоб там люди жили двісті-триста років. Для цього треба мати свій склад розуму, своє поняття того всього. Але бути народним депутатом – це не будувати будинок. Там по-іншому треба думати. Я перепрограмував себе. Я навіть думав скласти мандат, але ж я не сам туди пішов, бо захотів, мене ж туди делегував народ. Мене ж туди вибрав мій 95-й округ. Вони ж мене вибирали не для того, щоб я прийшов, побачив, що там дуже важко, взяв і здався, сказавши, що це не моє. Але козаки так ніколи не робили і робити не будуть. Не знаєш – вчись. Хочу вас потішити. Я буду здобувати вищу освіту, я вчуся багато, багато читаю, я багато працюю над собою. – Що це буде за вища освіта? – Я ще не визначився. Але буду йти у податкову академію. Ми вже там поговорили, домовилися. Скоріш за все, туди. Козаки у владі   – У парламенті багато козаків, але вони зашифрувалися так, що їх важко побачити. Важко зрозуміти, де вони, але вони спокійно роблять свої справи, які йдуть на розвиток нашої країни. Це нормальні люди. Пару десятків таких точно назбирається. Але не назву, бо якщо когось забуду, образяться, що їх не згадав, скажуть: «Михайло, а ти що, вважаєш, що ми ненормальні?». – А як щодо головного козака – чи то гетьмана – пана президента? – Президент… Що я можу про президента сказати? Президент – це добре. Хм. Що я можу про нього сказати? Хотілося би кращого. Хотілося би сміливішого. Але це моя думка. Його вибрав народ. Наша держава не під Росією, окупанти не топчуть нашу землю. Тут заслуга і президента. Президент як президент. Нормальний. Надія Савченко гарні слова сказала: головне – «не скурвитися». Бо якщо ти скурвився, то кому ти потрібен? Тебе всі зневажають, тобі услід кидають каміння, тобі плюють услід. Ти тоді не можеш показатися між люди, бо вони на тебе чекають, щоб зламати тобі хребет. Тож вона правильно сказала. Для мене що головне? Мирне небо над головою і бути людиною в будь-якій ситуації. І не важливо, хто ти – будівельник, народний депутат чи президент.  Автор: Ярослава Куцай Оператор: Роман Михальчук Радіо Свобода 
    Бер 01, 2017 1164
  • 27 Лют 2017
    Українські військові у повній боєготовності чекали наказів – Селезньов про окупацію Криму. Вказівка українським військовим в Криму «триматися» була головною і єдиною в той час, коли на будівлі Верховної Ради півострова з’явилися російські прапори. Так згадує події трирічної давнини офіцер управління зв’язків з громадськістю Генштабу Збройних сил України Владислав Селезньов, який тоді обіймав посаду колишнього начальника Кримського регіонального медіа-центру Міноборони України. Які настрої панували серед українських військових, чи розуміли вони, що здійснювалася окупація з боку Російської Федерації та як нині ставляться до колег, які перейшли на бік ворога, військовослужбовець розповів в ефірі Радіо Свобода. – 27 лютого 2014 року російський спецназ захопив будівлю Верховної Ради Криму, на урядових будівлях з’явилися російські прапори. Як на це відреагували тоді українські військові? Як Ви це сприймали? – Українські військові в ніч проти 27 лютого брали участь в засіданні штабу АТО, яку проводив тодішній голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим Анатолій Могильов. Він запропонував всім силовикам за напрямками діяльності звернутись до свого керівництва в Києві для отримання відповідних вказівок та визначення плану дій щодо звільнення цих будівель. В той же час, відповідних вказівок з Києва ми не отримали. Отже, частини та підрозділи, починаючи з ранку 27 лютого, були приведені в повну бойову готовність з виконанням певного алгоритму дій, і ми були готові діяти за відповідними вказівками. В той же час, всі ми добре розуміємо і пам’ятаємо, що основна вказівка, яку ми отримували на той час з Києва від вищого військово-політичного і військового керівництва – це була вказівка «триматись». – Тобто, планів як таких з боку Києва не було. А чи було у Вас відчуття, що з протилежного боку, зокрема з боку тих, кого тоді називали «зеленими чоловічками» – ми розуміємо, що це були військовослужбовці Російської Федерації – чи було відчуття, що з того боку це чітко і заздалегідь спланована акція? – Було розуміння, що захоплення ключових адміністративних будівель в Криму і в Севастополі відбувалось за підтримки та координації силових структур. Враховуючи певну розгубленість, яка відбулась після втечі з Києва Януковича та представників вищого військово-політичного керівництва влади Януковича, ми за цими процесами, безумовно, спостерігали і були в них залучені. Ми маємо пам’ятати, що станом на ранок 27 лютого тодішній міністр оборони України Лєбєдєв та начальник Генерального штабу Ільїн прибули літаком в Бельбек і знаходились в Севастополі. Однак жодних вказівок від них війська, які знаходились в Криму, не отримували щодо дій в тих умовах, що були. Тому і ситуація розвивалась саме таким чином, як вона розвивалась. – Які настрої панували в офіцерському середовищі? Очевидно, офіцери обговорювали ці події, які відбувалися і в Києві, і в Криму. Чи можна говорити, що вже тоді визначилося – хто серед українських офіцерів за Росію, а хто за Україну? – Події в Києві, на майдані Незалежності, загибель Небесної сотні – вплинули на настрої. Ми маємо пам’ятати про те, що в Криму події, які відбувалися в Києві, не набули такого розголосу. Обстановка в Криму знаходилася під контролем тодішньої влади. А щодо настроїв, то вони були різні. Ми пам’ятаємо, що напередодні саме цих днів було обговорення у військових колективах так званого звернення заступника начальника Генерального штабу пана Думанського до військових, яких заклякалось до проведення чинною владою відповідних дій зі стабілізації ситуації в українському суспільстві і недопущення втягування в громадянський конфлікт Збройних сил України. ​– Чи підтримуєте ви зв’язки із колишніми колегами, які залишилися в Криму? Що розповідають про військові частини, які колись були українськими, а тепер їх захопила Росія? – Як таких зав’язків немає. Ми маємо пам’ятати про те, що ті українські військовослужбовці, які зрадили присязі на вірність народу України, є зрадниками і розмовляти і спілкуватися з ними мають відповідні правоохоронні органи і надати відповідну їм оцінку. За матеріалами Радіо Свобода
    1157 Опубліковано Галина Андрейців
  • Українські військові у повній боєготовності чекали наказів – Селезньов про окупацію Криму. Вказівка українським військовим в Криму «триматися» була головною і єдиною в той час, коли на будівлі Верховної Ради півострова з’явилися російські прапори. Так згадує події трирічної давнини офіцер управління зв’язків з громадськістю Генштабу Збройних сил України Владислав Селезньов, який тоді обіймав посаду колишнього начальника Кримського регіонального медіа-центру Міноборони України. Які настрої панували серед українських військових, чи розуміли вони, що здійснювалася окупація з боку Російської Федерації та як нині ставляться до колег, які перейшли на бік ворога, військовослужбовець розповів в ефірі Радіо Свобода. – 27 лютого 2014 року російський спецназ захопив будівлю Верховної Ради Криму, на урядових будівлях з’явилися російські прапори. Як на це відреагували тоді українські військові? Як Ви це сприймали? – Українські військові в ніч проти 27 лютого брали участь в засіданні штабу АТО, яку проводив тодішній голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим Анатолій Могильов. Він запропонував всім силовикам за напрямками діяльності звернутись до свого керівництва в Києві для отримання відповідних вказівок та визначення плану дій щодо звільнення цих будівель. В той же час, відповідних вказівок з Києва ми не отримали. Отже, частини та підрозділи, починаючи з ранку 27 лютого, були приведені в повну бойову готовність з виконанням певного алгоритму дій, і ми були готові діяти за відповідними вказівками. В той же час, всі ми добре розуміємо і пам’ятаємо, що основна вказівка, яку ми отримували на той час з Києва від вищого військово-політичного і військового керівництва – це була вказівка «триматись». – Тобто, планів як таких з боку Києва не було. А чи було у Вас відчуття, що з протилежного боку, зокрема з боку тих, кого тоді називали «зеленими чоловічками» – ми розуміємо, що це були військовослужбовці Російської Федерації – чи було відчуття, що з того боку це чітко і заздалегідь спланована акція? – Було розуміння, що захоплення ключових адміністративних будівель в Криму і в Севастополі відбувалось за підтримки та координації силових структур. Враховуючи певну розгубленість, яка відбулась після втечі з Києва Януковича та представників вищого військово-політичного керівництва влади Януковича, ми за цими процесами, безумовно, спостерігали і були в них залучені. Ми маємо пам’ятати, що станом на ранок 27 лютого тодішній міністр оборони України Лєбєдєв та начальник Генерального штабу Ільїн прибули літаком в Бельбек і знаходились в Севастополі. Однак жодних вказівок від них війська, які знаходились в Криму, не отримували щодо дій в тих умовах, що були. Тому і ситуація розвивалась саме таким чином, як вона розвивалась. – Які настрої панували в офіцерському середовищі? Очевидно, офіцери обговорювали ці події, які відбувалися і в Києві, і в Криму. Чи можна говорити, що вже тоді визначилося – хто серед українських офіцерів за Росію, а хто за Україну? – Події в Києві, на майдані Незалежності, загибель Небесної сотні – вплинули на настрої. Ми маємо пам’ятати про те, що в Криму події, які відбувалися в Києві, не набули такого розголосу. Обстановка в Криму знаходилася під контролем тодішньої влади. А щодо настроїв, то вони були різні. Ми пам’ятаємо, що напередодні саме цих днів було обговорення у військових колективах так званого звернення заступника начальника Генерального штабу пана Думанського до військових, яких заклякалось до проведення чинною владою відповідних дій зі стабілізації ситуації в українському суспільстві і недопущення втягування в громадянський конфлікт Збройних сил України. ​– Чи підтримуєте ви зв’язки із колишніми колегами, які залишилися в Криму? Що розповідають про військові частини, які колись були українськими, а тепер їх захопила Росія? – Як таких зав’язків немає. Ми маємо пам’ятати про те, що ті українські військовослужбовці, які зрадили присязі на вірність народу України, є зрадниками і розмовляти і спілкуватися з ними мають відповідні правоохоронні органи і надати відповідну їм оцінку. За матеріалами Радіо Свобода
    Лют 27, 2017 1157
  • 26 Лют 2017
    Дерев’яна церква Святого Архангела Михаїла, розташована в садах Кінських, поблизу Петржину, була відкрита для чеської та словацької релігійної общини на початку 2008 року. Церква була збудована в бойківському стилі з елементами сільського бароко в другій половині XVII століття в селі Великі Лучки, неподалік Мукачево (Україна). Висота храму - 14 метрів, ширина - близько 8 метрів. Церква повністю збудована з добірного дерева, включаючи всі балки, ґвіздки та елементи оздоблення. Характерною рисою бойківського стилю є те, що храм розділений на 3 приблизно однакові частини, над кожною з яких височить дерев’яна баня. Найвища з них сягає 17 метрів і розташована над тою частиною, де стояли жінки, в народі це місце називають «бабинець». Оскільки храм є православним, в оздобі веж та інтер’єру використані три кольори: білий, зелений та червоний, що символізують три основні християнські цінності: віру, надію та любов. Церкву Святого Архангела Михаїла повністю розбирали і відбудовували 2 рази: під час перевезень на нове місце. Вперше це сталося в 1793 році, коли селяни Великих Лучків продали храм жителям більшого і заможнішого села Медведівці. Вдруге - в 1929 році, коли він був подарований Празі як типова будівля Підкарпатської Русі (на той час Прага була столицею Закарпатської України, адже Чехословацька Республіка, що виникла в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну). Церкву обережно розібрали і перевезли в чотирьох спеціально збудованих для цього вагонах. Всі витрати взяли на себе Народний музей в Празі та Міністерство освіти Чехословацької Республіки. На церемонії передачі церкви пражанам 10 вересня 1929 року були присутні представники Чехословацького Уряду та столичної влади, губернатор Підкарпатської Русі, а також жителі Медведівців, убрані в народні костюми. Карпатський храм Святого Архангела Михаїла став частиною етнографічного відділення Празького Народного музею. Після реставрації церква відкрита для православних віруючих та всіх бажаючих за домовленістю. Контактна адреса: Р.О.Вох 651, 111 21 Ргаhа 1, тел. 224 315 015, факс. 224 313 137, моб. 608 151 252. Марія Фанта, https://uaicz.wordpress.com
    5064 Опубліковано Maria Fanta
  • Автор Maria Fanta
    Дерев’яна церква Святого Архангела Михаїла, розташована в садах Кінських, поблизу Петржину, була відкрита для чеської та словацької релігійної общини на початку 2008 року. Церква була збудована в бойківському стилі з елементами сільського бароко в другій половині XVII століття в селі Великі Лучки, неподалік Мукачево (Україна). Висота храму - 14 метрів, ширина - близько 8 метрів. Церква повністю збудована з добірного дерева, включаючи всі балки, ґвіздки та елементи оздоблення. Характерною рисою бойківського стилю є те, що храм розділений на 3 приблизно однакові частини, над кожною з яких височить дерев’яна баня. Найвища з них сягає 17 метрів і розташована над тою частиною, де стояли жінки, в народі це місце називають «бабинець». Оскільки храм є православним, в оздобі веж та інтер’єру використані три кольори: білий, зелений та червоний, що символізують три основні християнські цінності: віру, надію та любов. Церкву Святого Архангела Михаїла повністю розбирали і відбудовували 2 рази: під час перевезень на нове місце. Вперше це сталося в 1793 році, коли селяни Великих Лучків продали храм жителям більшого і заможнішого села Медведівці. Вдруге - в 1929 році, коли він був подарований Празі як типова будівля Підкарпатської Русі (на той час Прага була столицею Закарпатської України, адже Чехословацька Республіка, що виникла в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну). Церкву обережно розібрали і перевезли в чотирьох спеціально збудованих для цього вагонах. Всі витрати взяли на себе Народний музей в Празі та Міністерство освіти Чехословацької Республіки. На церемонії передачі церкви пражанам 10 вересня 1929 року були присутні представники Чехословацького Уряду та столичної влади, губернатор Підкарпатської Русі, а також жителі Медведівців, убрані в народні костюми. Карпатський храм Святого Архангела Михаїла став частиною етнографічного відділення Празького Народного музею. Після реставрації церква відкрита для православних віруючих та всіх бажаючих за домовленістю. Контактна адреса: Р.О.Вох 651, 111 21 Ргаhа 1, тел. 224 315 015, факс. 224 313 137, моб. 608 151 252. Марія Фанта, https://uaicz.wordpress.com
    Лют 26, 2017 5064