"Ходили на вихідних на "Гіркі жнива". Почекав, щоб не писати "на емоціях".
І от що тепер скажу:Я не хочу оцінювати цей фільм, ставити якісь бали, шукати ляпи, філософствувати на тему правильної/неправильноі подачі і т.д. Лишу це критикам, хоч мені завжди є до чого доколупатись. Здається було лиш два фільми, до яких в мене майже взагалі не було претензій - це "Втеча з Шоушенка" і "На гребені хвилі".
Не хочу оцінювати фільм - бо я дуже його чекав, емоційно. Бо цей фільм, не черговий містично депресивний артхаус від закопчених аборигенів, а створений цнотливими від совка людьми. З живою розповіддю і без совково-кіношних поглядів та заманух. Людьми здоровими, не толерантними, не байдужими. Не тими, що жили і живуть в пострадянській Україні. Людьми, які не зґвалтовані морально московитскою культурою ні на клаптик своєї душі.
Я чекав навіть не самого фільму, чи змісту, який в ньому - я хотів на 2 години зануритись в стан такого омріяного незайманого і незнайомого, але такого рідного мені українця, при тому - ще й лівобережного!
І я це отримав. )Пів фільму сидів з комом в горлі. Замість тих дітей - уявляв свою рідну бабцю, і практично навіть Тата (34-го року народження). Дуже близько до серця все сприймалось.Коли закінчився фільм і зал аплодував - вкрило мурашками навіть голову. Коли вже виходив - чомусь розридався, не хотів йти...))) Ну як розридався - взялися сльози звідкись просто, козаки ж не плачуть!))
Також, мені сподобалась реакція мого 15-річного сина. Людини, що без поняття, що таке тєлєк. Його вчепило. Це дуже приємна несподіванка. Я сподівався, але не вірив. І це найголовніше, що його вчепило.
І мені сподобалась реакція людей.
Одним словом - я би дуже радив Вам сходити на цей фільм. Мабуть Ви не скажете після нього - це найкраще, що я бачив. Ви також не скажете, що це якраз та #перемога, якої так не вистачає покаліченій українській душі, але Ви, лівобережні українці - точно не бачили ще нічого подібного. І, якщо у Вас ще лишився хоч струмочок батьківської крові - цей фільм для Вас і про Вас.
Я неодмінно побуду з цими емоціями ще не раз",- Олександр Клочан
"Перший світовий фільм про геноцид українців. Якою ціною українському народу дались виживання, рідні цінності та свобода? Погрози, залякування, жорстокість, шантаж, брехня, фізичні знущання та знищення... у селах люди завжди були вільними та самодостатніми: земля годувала, одягала і забезпечувала всім необхідним, і селянам було байдуже до політики та інших явищ сучасності, характерних для залежних від роботодавців мешканців міст. Моя бабуся, що пережила голод 1932-33, розповідала, як у містах голоду не було - селян стимулювали або продаватись більшовицьким колгоспоутворенням та іншим ідеологічним самодурствам, або, щоб не вмерти з голоду, йти до міст, де виживання існувало на принципово інших засадах - робота, профсоюз, роботодавець, плани виробництва, колєктів, мощь надгосударства, "рівність і справедливість" лінивих руками працьовитих або вигідних руками стукачів, спекуляції, провокації, обмани... об'єднувала це все червона нитка (і в прямому, і в переносному сенсах): скрізь паранойя та повна недовіра, адже той, хто сьогодні очолював суспільні рухи навіть радянського крою, завтра могли стояти біля стіни на розстрілі... генетична пам'ять досі дає про себе знати загальним суспільним безсвідомим та певними особливостями ментальності: бажання повернути сторицею те, що колись було відібране в родини незаконно та насильно радянською владою, страх довіряти, демотивація щодо активної позиції та активних дій, сумлінної праці та очікування, що десь точно має бути "подвох"... і все ж, надія є і завжди буде, а відповідальність завжди на кожному з нас. Вдячна ініціаторам та продюсерам, акторам та учасникам стрічки за те, що розгортають такі важливі теми, знімають їх дохідливо та розжовано - щоб навіть найбільш далекому глядачу було зрозуміло, хто, як і чому нищив Україну, через що довелось пройти нашому народу, чому сьогодні так важливо зберігати та відновлювати рідні мову, культуру, традиції, землю - інакше все те було марно... Україні бути та процвітати! А такі фільми має подивитись кожний школяр, кожний українець. І в усіх регіонах України.",- Anna Zakletska
"Вчора подивився канадський фільм «Гіркі Жнива» режисера Юрія Менделюка - «історію кохання в розпал українського Голодомору 1932—1933 років» (Вікіпедія).Після перегляду подякував режисерові. Юрій Менделюк зробив фільм, про який обов’язково хтось скаже, що це голлівудська казка, що в фільмі занадто ковбойські українці… Мені це не заважало. Звичайно, нас давно привчили, що українці мають бути другого сорту - кривобокі невдахи, хіба що трошки смішні, та ще у фіналі мають заспівати сумних пісень про свою нещасливу долю. Це у них добре виходить. У фільмі, який за стандартами української депресухи повинен був проспівати ще одну фатальну пісню, я побачив історію любові, боротьби і народження героя. Фільм дуже актуальний і потрібний сьогодні. Шкода, що його завтра не зможуть подивитися у Маріуполі, в Гранітному, у Мар’янці, у Пісках, у Водяному, в Щасті, де я показував свій фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».Вчора на перегляді були депутати, члени уряду, чиновники. Цікаво, що їх підштовхнуло прийти на фільм? Що вони винесли з фільму? Адже вони не просто глядачі – від них вже двадцять п’ять років поспіль залежить глибина провалля, в якому опинилося українське кіно, українська культура. Здається, вони були задоволені фільмом. Звичайно, згадувався мені і мій фільм «Толока». Вже четвертий рік чиновники не можуть знайти спосіб поновити зйомки екранізації твору Тараса Шевченка. Вони мають законні підстави: державна половина фінансування надійшла ще у 2013 році – половину фільму відзнято, що до грошей на завершення, їх не знайшов інвестор (фонд «Велика родина»). Це була перша спроба екранізувати твір Тараса Шевченка за часів незалежної України.Повертаючись до фільму «Гіркі жнива» можу сказати: своєю гривнею я цей фільм в українському прокаті підтримаю. Дякую пану Богдану Батруху, в кіномережі якого можна знайти українські фільми.",- Михайло Іллєнко