Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 541
    Стаття
  • 41
    Активний Автор
525статей
  • 04 Вер 2017
    "Ми познайомились в Пісках. Виходить хлопець в підкатаних шортах, в тапках, на голому торсі в розвалочку. Я думаю, офігеть, от це тут ходять бійці. Він протяг руку, каже: “Добрий день, командир 9-ї роти “Оса”. Для багатьох, хто знає Вову, ці тапки, якась там кофта адідас – норма, ніхто не звертав уваги. Ми разом зустрічали Новий рік і Різдво, я була у нього вдома на Закарпатті. Ми дуже тісно спілкувались. Більшість емоцій які я мала добрі на війні, то це було пов’язано з ним, з його ротою”, – розповіла Gazeta.ua волонтер “Армії SOS” Аліна Михайлова. 18.07.1603:40 Прокурена кімната, я сиджу в кріслі, навколо хлопці з 9 роти (версія 1.0), грає тихенько музика, всі розмовляють. Зі спини мене обіймає Оса, добрим і ніжним поглядом, посміхаючись куточком губ ставить питання : "Ти прийдеш на мої поховання?". Отримує удар в плече і моє збентежене : "що за брєд ти говориш?"."Я завтра загину. Не залишай маму. Приїдь." Я просинаюсь. 18.07.1612:30 Ми говоримо. Останній раз. Ти обіцяєш ввечері набрати.Ти обіцяєш "до вечора)".Я прошу бути обережним, бо снився поганий сон.На це ти тоді сказав - "Ти переживала через мене?)", зв'язок обірвався і я нічого не відповіла. 18.07.1620:03. Дзвінок."Оса загинув." Два слова. Десять букв.Точка._____________________________________________ Вовина війна почалася з Пісок 2015 року. Після академії сухопутних військ, з завчасним випуском. Буквально через декілька днів, як 9 рота зайшла на позиції - ворог навпроти вже охрестив їх "шаленими гуцулами". Він вів свою війну, якусь власну, з власною тактикою, власним баченням, "новим" баченням і "непохитністю". Головним для нього завжди було зберегти життя особового складу. Повернути живими матерям, дружинам, діткам їх синів, чоловіків, тат.За всю ротацію 9 роти в Пісках (а це майже рік), де велися запеклі бої ледве не щодня, він втратив двох бійців. Маючи за спиною десятки успішних "вилазок", з яких він повертався зі зброєю ворога; розбитих позицій русні; закріплених нових власних позицій. В свої 23 роки для багатьох зміг стати прикладом "якісного" офіцера.А ми його кликали - "наш генерал Оса". Бо дійсно така людина - вона мала всі "данні" для того, шоб стати елітою нашої армії. Стати рушійною силою до змін в совковій армійській системі. Часом здавалося, що народжений він був саме для цього. "Шалаш - Осі. По нам обстріл. Мені по@уй - я відкриваю вогонь. Кінець зв'язку" - і так було завжди... За цю сміливість, "непрогибність", рішучість - його поважала велика кількість військових, навіть ті, хто ніколи б собі не зміг такого дозволити.А на інших позиціях часто говорили - "Особисто Осу ми не знаємо, але багато про нього чули. По радєйкє завжди йому плюсуємо". Смерть Вову знайшла на нових позиціях в відносно спокійному Кримському. Це мав бути його крайній "вихід" за декілька днів до відпустки, на яку він ледве погодився, бо страх як не любив покидати свою роту. А вихід став останнім. Отримав уламкове поранення, яке, можливо, могло бути сумісним життям, проте не стало - по дорозі в лікарню він сказав "я втрачаю світло", посміхнувся востаннє, (якби міг, я впевнена, засміявся б своїм неймовірно дурнуватим сміхом) і пішов від нас назавжди. Ти змінив багатьох людей. Ти зміг перевернути бачення багатьох про "кадрового офіцера". Ти став людиною, бути поряд з яким, в роту якого прагнули потрапити багато бійців. Ти був найкращим, що сталося зі мною в цю кляту війну.За честь знати таку людину як ти. За честь стати тобі цімбором, фатьовом, мацурям і безліччю інших слів, в які ми вкладали значно більший зміст. Оса, ти просив запам'ятати одне. Що ти завжди поряд.Сьогодні тебе нема поряд ось вже як рік. 365 днів, з яких жодного не було без думки про тебе. Ти казав, що для мене ти в будь який час, будь де : "на прийомі". Вова. В пам'ять про легендарного Осу - Володимира Цірика - командира 9 роти 93 бригади Джерело: facebook  Alina Mykhailova фото Alina Mykhailova
    4156 Опубліковано Галина Андрейців
  • "Ми познайомились в Пісках. Виходить хлопець в підкатаних шортах, в тапках, на голому торсі в розвалочку. Я думаю, офігеть, от це тут ходять бійці. Він протяг руку, каже: “Добрий день, командир 9-ї роти “Оса”. Для багатьох, хто знає Вову, ці тапки, якась там кофта адідас – норма, ніхто не звертав уваги. Ми разом зустрічали Новий рік і Різдво, я була у нього вдома на Закарпатті. Ми дуже тісно спілкувались. Більшість емоцій які я мала добрі на війні, то це було пов’язано з ним, з його ротою”, – розповіла Gazeta.ua волонтер “Армії SOS” Аліна Михайлова. 18.07.1603:40 Прокурена кімната, я сиджу в кріслі, навколо хлопці з 9 роти (версія 1.0), грає тихенько музика, всі розмовляють. Зі спини мене обіймає Оса, добрим і ніжним поглядом, посміхаючись куточком губ ставить питання : "Ти прийдеш на мої поховання?". Отримує удар в плече і моє збентежене : "що за брєд ти говориш?"."Я завтра загину. Не залишай маму. Приїдь." Я просинаюсь. 18.07.1612:30 Ми говоримо. Останній раз. Ти обіцяєш ввечері набрати.Ти обіцяєш "до вечора)".Я прошу бути обережним, бо снився поганий сон.На це ти тоді сказав - "Ти переживала через мене?)", зв'язок обірвався і я нічого не відповіла. 18.07.1620:03. Дзвінок."Оса загинув." Два слова. Десять букв.Точка._____________________________________________ Вовина війна почалася з Пісок 2015 року. Після академії сухопутних військ, з завчасним випуском. Буквально через декілька днів, як 9 рота зайшла на позиції - ворог навпроти вже охрестив їх "шаленими гуцулами". Він вів свою війну, якусь власну, з власною тактикою, власним баченням, "новим" баченням і "непохитністю". Головним для нього завжди було зберегти життя особового складу. Повернути живими матерям, дружинам, діткам їх синів, чоловіків, тат.За всю ротацію 9 роти в Пісках (а це майже рік), де велися запеклі бої ледве не щодня, він втратив двох бійців. Маючи за спиною десятки успішних "вилазок", з яких він повертався зі зброєю ворога; розбитих позицій русні; закріплених нових власних позицій. В свої 23 роки для багатьох зміг стати прикладом "якісного" офіцера.А ми його кликали - "наш генерал Оса". Бо дійсно така людина - вона мала всі "данні" для того, шоб стати елітою нашої армії. Стати рушійною силою до змін в совковій армійській системі. Часом здавалося, що народжений він був саме для цього. "Шалаш - Осі. По нам обстріл. Мені по@уй - я відкриваю вогонь. Кінець зв'язку" - і так було завжди... За цю сміливість, "непрогибність", рішучість - його поважала велика кількість військових, навіть ті, хто ніколи б собі не зміг такого дозволити.А на інших позиціях часто говорили - "Особисто Осу ми не знаємо, але багато про нього чули. По радєйкє завжди йому плюсуємо". Смерть Вову знайшла на нових позиціях в відносно спокійному Кримському. Це мав бути його крайній "вихід" за декілька днів до відпустки, на яку він ледве погодився, бо страх як не любив покидати свою роту. А вихід став останнім. Отримав уламкове поранення, яке, можливо, могло бути сумісним життям, проте не стало - по дорозі в лікарню він сказав "я втрачаю світло", посміхнувся востаннє, (якби міг, я впевнена, засміявся б своїм неймовірно дурнуватим сміхом) і пішов від нас назавжди. Ти змінив багатьох людей. Ти зміг перевернути бачення багатьох про "кадрового офіцера". Ти став людиною, бути поряд з яким, в роту якого прагнули потрапити багато бійців. Ти був найкращим, що сталося зі мною в цю кляту війну.За честь знати таку людину як ти. За честь стати тобі цімбором, фатьовом, мацурям і безліччю інших слів, в які ми вкладали значно більший зміст. Оса, ти просив запам'ятати одне. Що ти завжди поряд.Сьогодні тебе нема поряд ось вже як рік. 365 днів, з яких жодного не було без думки про тебе. Ти казав, що для мене ти в будь який час, будь де : "на прийомі". Вова. В пам'ять про легендарного Осу - Володимира Цірика - командира 9 роти 93 бригади Джерело: facebook  Alina Mykhailova фото Alina Mykhailova
    Вер 04, 2017 4156
  • 04 Вер 2017
    КОМПАНІЯ «АРКА ІНДАСТРІ ЮКРЕЙН», ДОЧІРНЯ СТРУКТУРА ЧЕСЬКОЇ КОМПАНІЇ ARCA CAPITAL ПІДПИСАЛА ТРИСТОРОННІЙ МЕМОРАНДУМ, З ТОВ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО З ІНОЗЕМНИМИ ІНВЕСТИЦІЯМИ «УПС» І КОМПАНІЄЮ З ОБСЛУГОВУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ «ІНВЕСТМЕНТ СЕРВІС ЮКРЕЙН» (ISU) Предметом меморандуму є консолідація зусиль, спрямованих на об’єднання активів і потужностей 11 українських будівельних компаній на базі «УПС» і спільна діяльність сторін у будівництві доріг і магістралей та інших об’єктів інфраструктури по всій Україні. Передає Національний Промисловий Портал, з посиланням на Інтерфакс-Україна. Чеські інвестори вже в наступному році планують будівництво доріг на суму до €150 млн, збільшення парку дорожньо-будівельної техніки на 100 одиниць, працевлаштування 300 працівників і подальша модернізація потужностей виробництва.   "Ми зацікавлені в початку міцних і продуктивних ділових відносин з групою українських підприємств, оскільки знаємо, що стан розвитку інфраструктури і нових логістичних можливостей – пріоритетне питання на рівні держави. Ми твердо маємо намір інвестувати в діяльність групи будівельних компаній», – зазначив директор «Арка Індастрі Юкрейн" Павол Крупа.   На етапі співпраці з чеською компанією планується розширення і придбання ще як мінімум трьох мобільних асфальтобетонних заводів. Також обговорюється забезпечення більшої екологічності технологічного процесу. foto: Dopravní noviny  
    2152 Опубліковано Галина Андрейців
  • КОМПАНІЯ «АРКА ІНДАСТРІ ЮКРЕЙН», ДОЧІРНЯ СТРУКТУРА ЧЕСЬКОЇ КОМПАНІЇ ARCA CAPITAL ПІДПИСАЛА ТРИСТОРОННІЙ МЕМОРАНДУМ, З ТОВ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО З ІНОЗЕМНИМИ ІНВЕСТИЦІЯМИ «УПС» І КОМПАНІЄЮ З ОБСЛУГОВУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ «ІНВЕСТМЕНТ СЕРВІС ЮКРЕЙН» (ISU) Предметом меморандуму є консолідація зусиль, спрямованих на об’єднання активів і потужностей 11 українських будівельних компаній на базі «УПС» і спільна діяльність сторін у будівництві доріг і магістралей та інших об’єктів інфраструктури по всій Україні. Передає Національний Промисловий Портал, з посиланням на Інтерфакс-Україна. Чеські інвестори вже в наступному році планують будівництво доріг на суму до €150 млн, збільшення парку дорожньо-будівельної техніки на 100 одиниць, працевлаштування 300 працівників і подальша модернізація потужностей виробництва.   "Ми зацікавлені в початку міцних і продуктивних ділових відносин з групою українських підприємств, оскільки знаємо, що стан розвитку інфраструктури і нових логістичних можливостей – пріоритетне питання на рівні держави. Ми твердо маємо намір інвестувати в діяльність групи будівельних компаній», – зазначив директор «Арка Індастрі Юкрейн" Павол Крупа.   На етапі співпраці з чеською компанією планується розширення і придбання ще як мінімум трьох мобільних асфальтобетонних заводів. Також обговорюється забезпечення більшої екологічності технологічного процесу. foto: Dopravní noviny  
    Вер 04, 2017 2152
  • 02 Вер 2017
    Поправка до закону, яка ускладнює умови перебування іноземців в Чехії, все-таки була прийнята Палатою депутатів в початковому вигляді і всі спірні моменти в ній залишилися. Нещодавно її підписав президент. З 15 серпня нові зміни до закону вступили в силу. У Міністерстві внутрішніх справ вважають, що введення поправок забеспечить безпеку і регулювання міграції в країні.  Міністр Мілан Хованец  зазначив, що посилення торкнеться тільки тих іноземців, які не дотримуються чеського законодавства.  На що необхідно звернути увагу і про які саме нововведення йдеться, - нас інформують неурядові організації, які працюють з мігрантами.  Нові зміни до Закону про іноземців:    1. Зміна мети перебування на бізнес візу   Якщо Ви перебуваєте в Чеській Республіці на основі дозволу на довгострокове перебування менше 5 років і розглядаєте можливість зміни мети перебування на підприємництво, Вам доведеться зачекати: Ви не зможете змінити мету перебування раніше, ніж за 5 років проживання в ЧР.   2. Процедура відкликання дозволу на проживання   Якщо МВС розпочало щодо Вас процедуру відкликання дозволу на проживання, негайно зверніться за юридичною допомогою. Якщо Ви отримаєте рішення про скасування дозволу на перебування, подавайте апеляцію.   3. Зміна роботодавця   Якщо Ви перебуваєте в Чеській Республіці на основі «карти працівника» і збираєтеся звернутися до Міністерства внутрішніх справ по дозвіл на зміну роботодавця, не зволікайте з цим. Після вступу у дію поправок до Закону цей процес буде складнішим – як правило, необхідно буде надати документ від Вашого роботодавця, що попереднє місце роботи зберігається.   4. Заявка на постійне місце проживання з фіксованого перебування   Якщо Ви перебуваєте у Чехії на основі так званого фіксованого перебування (у паспорті наліплена відповідна перехідна етикетка) і маєте намір подати заяву на постійне місце проживання, то з поправкою до Закону Міністерство спочатку має зачекати на позитивний результат Вашої заяви на дозвіл довгострокового перебування, і тільки після цього розглядатиме Вашу заяву про дозвіл на постійне місце проживання.   5. Члени сім'ї, які не мають дозволу на проживання   Якщо Ви є членом сім'ї громадянина Чеської Республіки та перебуваєте тут без дозволу на проживання або на основі виїзного наказу, Вам доведеться покинути країну. Приїхати до Чехії знову Ви зможете тільки на короткий термін або отримавши візу у консульстві. Якщо Ви опинилися у такій ситуації, зверніться по допомогу до юриста! Важливо, щоб цей процес міг бути оскаржений у суді.   6. Постійне місце проживання для повнолітньої дитини-утриманця   Якщо у Вас є дозвіл на постійне місце проживання в Чехії і дитина у віці до 26 років, яка вчиться, і Ви хочете подати заяву на постійне місце проживання дитини з метою об'єднання з Вами (навіть якщо дитина ще не перебувала в країні понад 5 років), то їй доведеться чекати до 5 років і подавати заяву самостійно. Така можливість є тільки у неповнолітніх дітей (до 18 років).   7. Заява на отримання дозволу на толероване перебування   Якщо Ви проживаєте в Чеській Республіці на основі довгострокової візи з метою толерованого перебування («vízum za účelem strpění pobytu») і хочете подати заяву на отримання «карти працівника», доведеться чекати 3 роки – новий Закон не дозволяє подавати заяву на зміну з толерованого перебування на «карту працівника» раніше, ніж через 3 роки толерованого перебування, а у випадку об'єднання сім'ї – тільки після 6 місяців перебування на території ЧР.   8. «Карта працівника» для співвласників, директорів або членів кооперативу, які водночас працюють у компанії або кооперативі   Якщо Ви є директором або співвласником компанії або членом кооперативу, і в той же час там працюєте в сфері діяльності цієї компанії, маєте для цього «карту працівника» і дозвіл на роботу, зверніться терміново по зміну мети перебування, наприклад, на бізнес-візу, або по згоду на зміну роботодавця. Ви не зможете працювати на «карту працівника» у компанії, в якій Ви є директором або співвласником. Міністерство Вам таку карту більше не продовжуватиме. Навіть буде неможливо змінити на дозвіл з метою підприємництва, якщо термін Вашого перебування в Чеській Республіці становить менше 5 років.   ТЕКСТ: Маша ВОЛИНСКИ Авторка є координаторкою комунікації Консорціуму недержавних організацій, які працюють з мігрантами. Повідомляє: www.migrace.com та часопис Пороги 
    31668 Опубліковано Ірина Хмельницька
  • Поправка до закону, яка ускладнює умови перебування іноземців в Чехії, все-таки була прийнята Палатою депутатів в початковому вигляді і всі спірні моменти в ній залишилися. Нещодавно її підписав президент. З 15 серпня нові зміни до закону вступили в силу. У Міністерстві внутрішніх справ вважають, що введення поправок забеспечить безпеку і регулювання міграції в країні.  Міністр Мілан Хованец  зазначив, що посилення торкнеться тільки тих іноземців, які не дотримуються чеського законодавства.  На що необхідно звернути увагу і про які саме нововведення йдеться, - нас інформують неурядові організації, які працюють з мігрантами.  Нові зміни до Закону про іноземців:    1. Зміна мети перебування на бізнес візу   Якщо Ви перебуваєте в Чеській Республіці на основі дозволу на довгострокове перебування менше 5 років і розглядаєте можливість зміни мети перебування на підприємництво, Вам доведеться зачекати: Ви не зможете змінити мету перебування раніше, ніж за 5 років проживання в ЧР.   2. Процедура відкликання дозволу на проживання   Якщо МВС розпочало щодо Вас процедуру відкликання дозволу на проживання, негайно зверніться за юридичною допомогою. Якщо Ви отримаєте рішення про скасування дозволу на перебування, подавайте апеляцію.   3. Зміна роботодавця   Якщо Ви перебуваєте в Чеській Республіці на основі «карти працівника» і збираєтеся звернутися до Міністерства внутрішніх справ по дозвіл на зміну роботодавця, не зволікайте з цим. Після вступу у дію поправок до Закону цей процес буде складнішим – як правило, необхідно буде надати документ від Вашого роботодавця, що попереднє місце роботи зберігається.   4. Заявка на постійне місце проживання з фіксованого перебування   Якщо Ви перебуваєте у Чехії на основі так званого фіксованого перебування (у паспорті наліплена відповідна перехідна етикетка) і маєте намір подати заяву на постійне місце проживання, то з поправкою до Закону Міністерство спочатку має зачекати на позитивний результат Вашої заяви на дозвіл довгострокового перебування, і тільки після цього розглядатиме Вашу заяву про дозвіл на постійне місце проживання.   5. Члени сім'ї, які не мають дозволу на проживання   Якщо Ви є членом сім'ї громадянина Чеської Республіки та перебуваєте тут без дозволу на проживання або на основі виїзного наказу, Вам доведеться покинути країну. Приїхати до Чехії знову Ви зможете тільки на короткий термін або отримавши візу у консульстві. Якщо Ви опинилися у такій ситуації, зверніться по допомогу до юриста! Важливо, щоб цей процес міг бути оскаржений у суді.   6. Постійне місце проживання для повнолітньої дитини-утриманця   Якщо у Вас є дозвіл на постійне місце проживання в Чехії і дитина у віці до 26 років, яка вчиться, і Ви хочете подати заяву на постійне місце проживання дитини з метою об'єднання з Вами (навіть якщо дитина ще не перебувала в країні понад 5 років), то їй доведеться чекати до 5 років і подавати заяву самостійно. Така можливість є тільки у неповнолітніх дітей (до 18 років).   7. Заява на отримання дозволу на толероване перебування   Якщо Ви проживаєте в Чеській Республіці на основі довгострокової візи з метою толерованого перебування («vízum za účelem strpění pobytu») і хочете подати заяву на отримання «карти працівника», доведеться чекати 3 роки – новий Закон не дозволяє подавати заяву на зміну з толерованого перебування на «карту працівника» раніше, ніж через 3 роки толерованого перебування, а у випадку об'єднання сім'ї – тільки після 6 місяців перебування на території ЧР.   8. «Карта працівника» для співвласників, директорів або членів кооперативу, які водночас працюють у компанії або кооперативі   Якщо Ви є директором або співвласником компанії або членом кооперативу, і в той же час там працюєте в сфері діяльності цієї компанії, маєте для цього «карту працівника» і дозвіл на роботу, зверніться терміново по зміну мети перебування, наприклад, на бізнес-візу, або по згоду на зміну роботодавця. Ви не зможете працювати на «карту працівника» у компанії, в якій Ви є директором або співвласником. Міністерство Вам таку карту більше не продовжуватиме. Навіть буде неможливо змінити на дозвіл з метою підприємництва, якщо термін Вашого перебування в Чеській Республіці становить менше 5 років.   ТЕКСТ: Маша ВОЛИНСКИ Авторка є координаторкою комунікації Консорціуму недержавних організацій, які працюють з мігрантами. Повідомляє: www.migrace.com та часопис Пороги 
    Вер 02, 2017 31668
  • 01 Вер 2017
    Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда
    2347 Опубліковано Галина Андрейців
  • Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда
    Вер 01, 2017 2347
  • 31 Серп 2017
    Хори та ансамблі на кшталт імені Г. Верьовки і П. Вірського – «нафталінова» творчість чи високе мистецтво? «Бабусі» у районних Будинках культури – «шароварщина» (далі – «Ш.») чи невинна самодіяльність? Театри пісні і танцю й поп-виконавці з безсмертними хітами про «калину» і «вербу» – банальна низькопробність чи бомба уповільненої дії? Феномен «Ш.» в українській музичній культурі, про який вперше заговорили у 90-х, трактують по-різному. Варто одразу зазначити, ця стаття не має на меті вести боротьбу з цим явищем. Її завдання – простежити причинно-наслідкові зв’язки походження «Ш.», означити різні її прояви у музиці і якомога об’єктивніше висвітлити цей прецедент. Адже, як відомо, названа проблема – це, можна вважати, вилікувана. Пропонуємо читачеві, подібно Орфеєві, зануритись у серцевину «Ш.», пройти всі її митарства і дійти до омріяного просвітлення (фолк-нірвани чи етно-дзену – як вам завгодно).    50 відтінків шароварщини   Термін «Ш.» зазвичай вживається як негативний випад проти несмаку і примітивізму у зображенні національного. Етимологія веде коріння від чоловічих шароварів, яким судилося стати яблуком розбрату у «райському» саду української культури, вписавшись до переліку найпопулярніших стереотипних образів українського: «сало-оселедець-вареники-гопак». Юрко Іздрик називає їх культурними, ідентифікаційними кодами, що становлять значну частину identity нації-носія і виконують репрезентативну функцію – є своєрідною візитівкою нації для виходу в світ. Ні для кого не секрет, що спрощена репрезентація країни у мистецтві з використанням культурних маркерів розповсюджена по всьому світу: пригадаймо «циганщину», російські «матрьошки-ікру-водку», французьких шансоньє, брюхатих добродіїв німців з келихами пива і гармошкою, шотландців в кілтах і з волинками. В Україні маємо свій готовий, легко схоплюваний іншими культурами шаблон – вічно хмільний козак в широчезних червоних шароварах. Поруч із ним – вірна пишногруда козачка у строкатій сорочці, яка явно перегинає палку з вуглеводами та жирами (сувенір у вигляді українки з мискою вареничків красується на холодильнику чи не в кожного іноземця/туриста, який тут побував). Зі здобуттям Україною Незалежності ці образи неабияк активізувалися і дали горду назву всьому явищу – «шароварщина». Вона справляється зі своїм завданням на всі 100 % – слугує простим засобом відрізнити своє від чужого для представників того чи іншого етносу. Інша річ, якщо зображення нації вульгарне, примітивне, яке затьмарює глибинний зміст окремої культури. На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land». Примітно, що і в нашій свідомості засів той самий стереотип, яким ми ж користуємось для самовисміювання, а подекуди і їдкого сарказму. Оце проблема!   Також існує версія, що етимологія «Ш.» веде свій початок і через видатного українського режисера масових заходів Бориса Шарварка, який культивував в Україні тип псевдофольклорної культури. Він взяв за основу ту ж систему національних образів – спрощених та узагальнених. Такий собі «комбікорм для мас» (за визначенням композитора, учасника гурту «Хорея козацька» Данила Перцова). Проте «Ш.» визрівала ще задовго до Незалежності України. Тенденція до редукції та уніфікації фольклору (так званого кічу) відома ще з початку ХХ століття. Так родзинками спектаклів тієї доби стали інсценізації пісень, а також створення хореографічних композицій на основі народнопісенного матеріалу. На авансцену найперше висувалися пісенні зразки пізньої традиції, а королем народно-сценічної хореографії надовго став гопак.   На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land».   Згодом цю тенденцію підхопили численні шоу-групи, які піддавалися гарячій критиці з боку корифеїв українського театру. Ось як про це писав Микола Садовський: «Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало на жінці нижче пояса, і це звався народний український театр!». В той час це явище називали «малоросійщиною», яка передбачала вульгаризацію усіх  складових театрального дійства: «Костюм – величезний вінок на голові з безліччю стьожок, буси замість намиста, півпуда стеклярусу, нашитого на вбрання, все це не мало нічого спільного з тим народним костюмом, який ми завжди можемо бачити, чи то на селі, чи в кожному першому-ліпшому музеї. Танок, не танок, а циркова акробатика. Пісня, не пісня, а один крик, галасування та вигуки». Так поступово «малоросійський кіч» входив у моду ХХ століття. Та головний інгредієнт у рецепті «Ш.» – музика. Пам’ятаєте російську народну «Эх, яблочко» – приблизно так звучить обробка української народної пісні у «шароварному» стилі. Наш слух з перших секунд ідентифікує це звучання, яке формує психологічну установку на певний лад сприйняття. Проаналізуємо, в які етапи у свідомості слухача формується установка на «Ш.» – від фонізму до усвідомлення композиційного рівня:   Масивне звучання хору – практика народного гуртового співу замінена на хор з 200 чоловік, яким орудує диригент; розлогі заспіви солістів хору, в той час як у звичаєвій традиції заспів соліста (виводчика) короткий, зазвичай, це лише перші слова куплету; Штучна манера співу (гібрид двох традицій – народної (черевне дихання) та академічної (грудне). Варто зауважити, що експериментальний хоровий спів, який синтезував народну та академічну виконавські манери, вперше було випробувано на зламі ХІХ-ХХ століть в «Охматівському» хорі під орудою Порфірія Демуцького. Колектив налічував 200 чоловік, які були носіями фольклорної традиції даного регіону; їх діяльність охоплювала одразу дві сфери виконавського фольклоризму: автентичний гуртовий спів (первинний тип) та експериментальна інтерпретація автентичного співу (вторинний); Гармонізація, голосоведення – академічна хорова традиція; Інструментарій – поєднання традиційного українського (цимбали, народні духові) та академічного (струнні, дерев’яні духові, хроматична бандура, баяни); Виструнчена композиція, нетипова для автентичного виконавства (переважно трихвилинні твори хвилеподібної будови з генеральною кульмінацією і апофеозним фіналом на кшталт «Циганочки»);   У підборі пісень характерні жанрові обмеження: жартівливі (діалогічного типу), ліричні, історичні пісні без регіональної прив’язки, які б годилися для зручної обробки. Відтак, усі деформації фольклору на різних параметрах зумовлені виключно вимогами сцени, яка диктує свої правила стосовно видовищності й акустики великого залу. Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу. До речі, сценічні танці і досі продовжують помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутував і не побутує в природному середовищі. Це авторська хореографія з окремими елементами народної, яка ані за духом, ані за формою нічого спільного з сільським традиційним танцем не має.   Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу.   «Сцена – інший жанр, там має бути яскраво, ти маєш бути картиною, на яку стоять і дивляться, щоб із заднього ряду, за 50 метрів тебе бачили і відчували, яка ти красива, але зблизька це, звичайно, буде вирви око. Тому воно було і залишилося», – говорить музикант гурту «Баламути», засновник Майстерні автентичного костюму «Шляхетний одяг» Руслан Павлюк (Прорва). – «Пісню “Ой на горі два дубки” не лише ненормально співають, а ще й обігрують. При чому так, як Станіславський казав «Не верю!». Занадто багато рафінованості. Оці всі ручки, ужимки, червоні губи, оці простакуваті обігрування в кліпах, воно віє примітивізмом. Ми виросли від цього насправді. Колись, можливо, у 70-80-ті це було цікаво, з гумором ще сприймалося. Я ж сам на Вірського виростав. Але потім це стало рафінованим мистецтвом, нецікавим, некорисним (як рафіновані продукти не радять вживати у великих кількостях). А насправді пісня-то хороша, просто що її заялозили».   Тому головні вимоги у сценічній подачі народної пісні – гучно, помпезно, яскраво, доступно. Хтось скаже, що це охудожнення «дикої» фольклорної стихії, я ж схиляюся до трактування кічової форми як спрощення виразових можливостей автентики. У 40-х роках минулого століття цей метод був дуже зручним та ефективним, адже дозволяв зрівняти, пригладити, причесати колорит, самобутність різних народів, що входили у велику радянську родину. Так виникла штучна культура «совоукр», а її музичним обличчям став Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки, створений 1943 року в Харкові.   В епоху розквіту ідеологічного кічу фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології.   Музикознавець, музичний критик Олеся Найдюк визначає хор ім. Верьовки як суто радянський феномен – «гламурна версія фольклору, імітування, копіювання, стилізація, – втім дуже грамотна й фахова». У статті «Український кіч імені Верьовки» авторка описує розквіт ідеологічного кічу, під час якого фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології. Та крім цього хор ім. Верьовки, а слідом за ним й інші подібні колективи (Академічний ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля», Волинський, Черкаський, Чернігівський народні хори та ще багато інших) пропагували естетику поверхневу й сміховинну, найчастіше апелюючи до образів козака в шароварах та його подруги, які постійно з’ясовують стосунки під жартівливі пісні з діалогічною формою типу «А мій милий вареничків хоче». Народні пісні зі складним, глибоким змістом замінювалися більш легшими про куму, кума, сусідку, дівчиноньку й парубонька.     Україна вийшла з Радянського Союзу в 1991-му, а народні хори й ансамблі досі працюють по інерції совкової доби – майже той самий репертуар, ті ж аранжування, та ж подача. До прикладу наведу репертуар Народного аматорського ансамблю української пісні «Любисток» (смт. Нова Ушиця) станом на 1990-2000 рр.. Поряд з авторськими творами колектив виконував народні пісні в обробках, зокрема такі хіти як «Ой чий то кінь стоїть» (обр. А. Авдієвського), «Дівка в сінях стояла» (К. Котенка), «Ой у неділеньку рано» (О. Яковчука), «Сусідка» (Я. Яциневича), «Як була я маленька» (Г. Верьовки), «Вийди, Грицю» (Є. Кухарця). І все це, звісно, під супровід баянів.   Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів.       Як ви думаєте, для чого це все, з яким меседжем виходять на сцену такі колективи? Виявляється, вони творять «з метою збереження і популяризації традиційної народної пісенної творчості, унікальних взірців гуртового співу, широкого показу художніх багатств народної хорової поліфонії і виконавських стилів» (із прес-релізу VІІI Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького). У кожній фразі цього кредо ставимо прочерк, бо ані традиційного гуртового співу, ані унікальних пісень, ані народного багатоголосся у цих колективів не спостерігається. Відтак, розпізнати автентику в народних хорах – все одно, що виявити мелодію у славнозвісному хіті Півника Петі «Ти ж моя курочка». Єдине, у чому вони не лукавлять, то це в ідеї тріумфально поширювати світом українську народну пісню та українське музичне мистецтво. У ній зчитується типовий радянський пафос, возвеличення, гіперболізм, які отримали відповідне музичне втілення. Так народна пісня стала звучати наближено до гімнів, маршів і масових пісень радянської доби, і це все як подавалося, так і продовжує подаватися: як фолк-пропаганда, на ура-патріотичній ноті. Найприкріше те, що в українців склалось стійке враження, що український фольклор – це народні хори. Співати традиційно стало не комільфо, надто екзотично, тому усі хотіли наслідувати Ніну Матвієнко з її художньо-естетичним переосмисленням народного співу. І це був лише початок…   Чим гірше, тим краще (Мао Цзедун)   Буремні 90-ті – розквіт жлобства, рогулізму і «Ш.», яка шукала нових форм і знайшла їх у вітчизняній естраді. «Сало-вареники-верба-кропива-калина-черешня-мама-борщ» – стандартний набір шароварної пісні a la Поплавський. «Концерти Поплавського – ніщо інше як рогулізм», – зазначає музичний продюсер Володимир Бебешко, автор знаменитої «Кропиви». У збірці есеїв «Жлобологія» (К.: Наш формат, 2015) детально розбираються поняття рогуль, жлоб – «зразкова біологічна істота, звичайна людина – мінус духовні запити і цілі» (театральний критик, журналіст Сергій Васильєв); «жлобство у масовій культурі – мистецькі твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей» (письменник, перекладач Юрій Винничук). Відштовхуючись від цих визначень, очевидна паралель із музичною «Ш.», яка також працює за моделлю спрощення.   Через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації.   Про «шароварну» естраду – музичний продюсер Юрко Зелений: «У будь-якій культурі є різні культурні шари. Тобто завжди була умовно низька і висока культура, рівень кабаре і опери, театру. Так було в усі часи. Високі пісні прославляли Бога, а низькі мали побутову тематику. Але ніколи рівень кабаре не видавався за рівень класики, низьке завжди було на задвірках. І ніхто з кабаре не прирівнювався до вершини культури. А в нас все сталося з ніг на голову. Справжнє мистецтво було зачавлене, відправлене на задвірки, в підвали, а рівень низького кабаре був виведений у ранг високого мистецтва. Звідси ми маємо і блатняки, і Сердючок. Це все нав’язувалось впродовж 25-ти років. Естрадна “шароварщина”, як і радянська, продовжує створювати образ того, що українська культура меншовартісна, низькопробна». Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів. Тому не дивно, що на будь-якому національному святкуванні не можливо позбутися відчуття, ніби живеш на окупованій шароварами території. Більше того, бутафорність зі сцени перейшла у ресторанний бізнес. І як довго споживач буде варитися у цьому замкнутому колі – питання?     Ефект метелика   У фольклорних колах поширена думка, що колективи «сільського розливу», які лабають низькопробні польочки і «7:40» під Ямаху – це шароварна самодіяльність, а народно-академічні хори на кшталт ім. Верьовки – високе мистецтво, адже його формують професіонали з вищою музичною освітою (!). Аматорство чи професіоналізм? Думаю, справа не в якості, а в естетиці. Народні хори, хоч вже і не співають про Сталіна, продовжують нести радянську ідіоматику в музиці. Коли ти їх слухаєш, наче потрапляєш у капсулу часу і здається, що на дворі 70-ті. А справжнє мистецтво – це коли ніщо не здається нічим. Низькопробні аранжування народних пісень розраховані на невибагливе вухо і не несуть аж такої кривди. Тут треба пам’ятати – є поганий мейнстрім, а є хороший. Зроблене якісно з музичної точки зору – ще не означає, що це музично оправдано. Коли я чую чисте, професійне, злагоджене, помпезне виконання народної пісні «Ой, на горі два дубки» того чи іншого заслуженого національного хору, то це мене аж ніяк не підкуповує. Я розумію, що це ті ж самі «дубки», що і в репертуарі аматорських «весільних гуртів», але через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації. Прислухаючись до соціологів, хибно критикувати явище, яке є інтегральною частиною культурної системи. Народно-академічні хори стали перехідним етапом між композиторським фольклоризмом та ф’южном, який зараз особливо актуальний. Можливо, якби не хор ім. Верьовки, ми б не мали зараз таких проектів як  «ДахаБраха», Катя Chilly, ONUKA, Joryi Kłoc, The Doox... Тому «Ш.» бити не варто, як і робити їй чорного піару. Як говорить Євген Єфремов – відомий етномузиколог, керівник ансамблю «Древо» (Київ), людина, яка пізнала етно-дзен: «Не потрібно ні з чим боротися. Все, що у нас є сьогодні – має право на існування. А болячки мають тенденцію самі по собі відходити. Покоління любителів “шароварщини” відходить, натомість приходять ті, яким подобається автентичне. У мене немає ілюзій, що фольклор стане провідною дорогою у розвитку музичної культури, врешті так і не повинно бути. Але я вважаю, що це живильний струмочок і завдання фольклористів – щоб він не пересох».   Автор:  Катря Гончарук Музичний критик, радіоведуча cultprostir.ua
    12381 Опубліковано Галина Андрейців
  • Хори та ансамблі на кшталт імені Г. Верьовки і П. Вірського – «нафталінова» творчість чи високе мистецтво? «Бабусі» у районних Будинках культури – «шароварщина» (далі – «Ш.») чи невинна самодіяльність? Театри пісні і танцю й поп-виконавці з безсмертними хітами про «калину» і «вербу» – банальна низькопробність чи бомба уповільненої дії? Феномен «Ш.» в українській музичній культурі, про який вперше заговорили у 90-х, трактують по-різному. Варто одразу зазначити, ця стаття не має на меті вести боротьбу з цим явищем. Її завдання – простежити причинно-наслідкові зв’язки походження «Ш.», означити різні її прояви у музиці і якомога об’єктивніше висвітлити цей прецедент. Адже, як відомо, названа проблема – це, можна вважати, вилікувана. Пропонуємо читачеві, подібно Орфеєві, зануритись у серцевину «Ш.», пройти всі її митарства і дійти до омріяного просвітлення (фолк-нірвани чи етно-дзену – як вам завгодно).    50 відтінків шароварщини   Термін «Ш.» зазвичай вживається як негативний випад проти несмаку і примітивізму у зображенні національного. Етимологія веде коріння від чоловічих шароварів, яким судилося стати яблуком розбрату у «райському» саду української культури, вписавшись до переліку найпопулярніших стереотипних образів українського: «сало-оселедець-вареники-гопак». Юрко Іздрик називає їх культурними, ідентифікаційними кодами, що становлять значну частину identity нації-носія і виконують репрезентативну функцію – є своєрідною візитівкою нації для виходу в світ. Ні для кого не секрет, що спрощена репрезентація країни у мистецтві з використанням культурних маркерів розповсюджена по всьому світу: пригадаймо «циганщину», російські «матрьошки-ікру-водку», французьких шансоньє, брюхатих добродіїв німців з келихами пива і гармошкою, шотландців в кілтах і з волинками. В Україні маємо свій готовий, легко схоплюваний іншими культурами шаблон – вічно хмільний козак в широчезних червоних шароварах. Поруч із ним – вірна пишногруда козачка у строкатій сорочці, яка явно перегинає палку з вуглеводами та жирами (сувенір у вигляді українки з мискою вареничків красується на холодильнику чи не в кожного іноземця/туриста, який тут побував). Зі здобуттям Україною Незалежності ці образи неабияк активізувалися і дали горду назву всьому явищу – «шароварщина». Вона справляється зі своїм завданням на всі 100 % – слугує простим засобом відрізнити своє від чужого для представників того чи іншого етносу. Інша річ, якщо зображення нації вульгарне, примітивне, яке затьмарює глибинний зміст окремої культури. На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land». Примітно, що і в нашій свідомості засів той самий стереотип, яким ми ж користуємось для самовисміювання, а подекуди і їдкого сарказму. Оце проблема!   Також існує версія, що етимологія «Ш.» веде свій початок і через видатного українського режисера масових заходів Бориса Шарварка, який культивував в Україні тип псевдофольклорної культури. Він взяв за основу ту ж систему національних образів – спрощених та узагальнених. Такий собі «комбікорм для мас» (за визначенням композитора, учасника гурту «Хорея козацька» Данила Перцова). Проте «Ш.» визрівала ще задовго до Незалежності України. Тенденція до редукції та уніфікації фольклору (так званого кічу) відома ще з початку ХХ століття. Так родзинками спектаклів тієї доби стали інсценізації пісень, а також створення хореографічних композицій на основі народнопісенного матеріалу. На авансцену найперше висувалися пісенні зразки пізньої традиції, а королем народно-сценічної хореографії надовго став гопак.   На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land».   Згодом цю тенденцію підхопили численні шоу-групи, які піддавалися гарячій критиці з боку корифеїв українського театру. Ось як про це писав Микола Садовський: «Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало на жінці нижче пояса, і це звався народний український театр!». В той час це явище називали «малоросійщиною», яка передбачала вульгаризацію усіх  складових театрального дійства: «Костюм – величезний вінок на голові з безліччю стьожок, буси замість намиста, півпуда стеклярусу, нашитого на вбрання, все це не мало нічого спільного з тим народним костюмом, який ми завжди можемо бачити, чи то на селі, чи в кожному першому-ліпшому музеї. Танок, не танок, а циркова акробатика. Пісня, не пісня, а один крик, галасування та вигуки». Так поступово «малоросійський кіч» входив у моду ХХ століття. Та головний інгредієнт у рецепті «Ш.» – музика. Пам’ятаєте російську народну «Эх, яблочко» – приблизно так звучить обробка української народної пісні у «шароварному» стилі. Наш слух з перших секунд ідентифікує це звучання, яке формує психологічну установку на певний лад сприйняття. Проаналізуємо, в які етапи у свідомості слухача формується установка на «Ш.» – від фонізму до усвідомлення композиційного рівня:   Масивне звучання хору – практика народного гуртового співу замінена на хор з 200 чоловік, яким орудує диригент; розлогі заспіви солістів хору, в той час як у звичаєвій традиції заспів соліста (виводчика) короткий, зазвичай, це лише перші слова куплету; Штучна манера співу (гібрид двох традицій – народної (черевне дихання) та академічної (грудне). Варто зауважити, що експериментальний хоровий спів, який синтезував народну та академічну виконавські манери, вперше було випробувано на зламі ХІХ-ХХ століть в «Охматівському» хорі під орудою Порфірія Демуцького. Колектив налічував 200 чоловік, які були носіями фольклорної традиції даного регіону; їх діяльність охоплювала одразу дві сфери виконавського фольклоризму: автентичний гуртовий спів (первинний тип) та експериментальна інтерпретація автентичного співу (вторинний); Гармонізація, голосоведення – академічна хорова традиція; Інструментарій – поєднання традиційного українського (цимбали, народні духові) та академічного (струнні, дерев’яні духові, хроматична бандура, баяни); Виструнчена композиція, нетипова для автентичного виконавства (переважно трихвилинні твори хвилеподібної будови з генеральною кульмінацією і апофеозним фіналом на кшталт «Циганочки»);   У підборі пісень характерні жанрові обмеження: жартівливі (діалогічного типу), ліричні, історичні пісні без регіональної прив’язки, які б годилися для зручної обробки. Відтак, усі деформації фольклору на різних параметрах зумовлені виключно вимогами сцени, яка диктує свої правила стосовно видовищності й акустики великого залу. Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу. До речі, сценічні танці і досі продовжують помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутував і не побутує в природному середовищі. Це авторська хореографія з окремими елементами народної, яка ані за духом, ані за формою нічого спільного з сільським традиційним танцем не має.   Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу.   «Сцена – інший жанр, там має бути яскраво, ти маєш бути картиною, на яку стоять і дивляться, щоб із заднього ряду, за 50 метрів тебе бачили і відчували, яка ти красива, але зблизька це, звичайно, буде вирви око. Тому воно було і залишилося», – говорить музикант гурту «Баламути», засновник Майстерні автентичного костюму «Шляхетний одяг» Руслан Павлюк (Прорва). – «Пісню “Ой на горі два дубки” не лише ненормально співають, а ще й обігрують. При чому так, як Станіславський казав «Не верю!». Занадто багато рафінованості. Оці всі ручки, ужимки, червоні губи, оці простакуваті обігрування в кліпах, воно віє примітивізмом. Ми виросли від цього насправді. Колись, можливо, у 70-80-ті це було цікаво, з гумором ще сприймалося. Я ж сам на Вірського виростав. Але потім це стало рафінованим мистецтвом, нецікавим, некорисним (як рафіновані продукти не радять вживати у великих кількостях). А насправді пісня-то хороша, просто що її заялозили».   Тому головні вимоги у сценічній подачі народної пісні – гучно, помпезно, яскраво, доступно. Хтось скаже, що це охудожнення «дикої» фольклорної стихії, я ж схиляюся до трактування кічової форми як спрощення виразових можливостей автентики. У 40-х роках минулого століття цей метод був дуже зручним та ефективним, адже дозволяв зрівняти, пригладити, причесати колорит, самобутність різних народів, що входили у велику радянську родину. Так виникла штучна культура «совоукр», а її музичним обличчям став Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки, створений 1943 року в Харкові.   В епоху розквіту ідеологічного кічу фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології.   Музикознавець, музичний критик Олеся Найдюк визначає хор ім. Верьовки як суто радянський феномен – «гламурна версія фольклору, імітування, копіювання, стилізація, – втім дуже грамотна й фахова». У статті «Український кіч імені Верьовки» авторка описує розквіт ідеологічного кічу, під час якого фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології. Та крім цього хор ім. Верьовки, а слідом за ним й інші подібні колективи (Академічний ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля», Волинський, Черкаський, Чернігівський народні хори та ще багато інших) пропагували естетику поверхневу й сміховинну, найчастіше апелюючи до образів козака в шароварах та його подруги, які постійно з’ясовують стосунки під жартівливі пісні з діалогічною формою типу «А мій милий вареничків хоче». Народні пісні зі складним, глибоким змістом замінювалися більш легшими про куму, кума, сусідку, дівчиноньку й парубонька.     Україна вийшла з Радянського Союзу в 1991-му, а народні хори й ансамблі досі працюють по інерції совкової доби – майже той самий репертуар, ті ж аранжування, та ж подача. До прикладу наведу репертуар Народного аматорського ансамблю української пісні «Любисток» (смт. Нова Ушиця) станом на 1990-2000 рр.. Поряд з авторськими творами колектив виконував народні пісні в обробках, зокрема такі хіти як «Ой чий то кінь стоїть» (обр. А. Авдієвського), «Дівка в сінях стояла» (К. Котенка), «Ой у неділеньку рано» (О. Яковчука), «Сусідка» (Я. Яциневича), «Як була я маленька» (Г. Верьовки), «Вийди, Грицю» (Є. Кухарця). І все це, звісно, під супровід баянів.   Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів.       Як ви думаєте, для чого це все, з яким меседжем виходять на сцену такі колективи? Виявляється, вони творять «з метою збереження і популяризації традиційної народної пісенної творчості, унікальних взірців гуртового співу, широкого показу художніх багатств народної хорової поліфонії і виконавських стилів» (із прес-релізу VІІI Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького). У кожній фразі цього кредо ставимо прочерк, бо ані традиційного гуртового співу, ані унікальних пісень, ані народного багатоголосся у цих колективів не спостерігається. Відтак, розпізнати автентику в народних хорах – все одно, що виявити мелодію у славнозвісному хіті Півника Петі «Ти ж моя курочка». Єдине, у чому вони не лукавлять, то це в ідеї тріумфально поширювати світом українську народну пісню та українське музичне мистецтво. У ній зчитується типовий радянський пафос, возвеличення, гіперболізм, які отримали відповідне музичне втілення. Так народна пісня стала звучати наближено до гімнів, маршів і масових пісень радянської доби, і це все як подавалося, так і продовжує подаватися: як фолк-пропаганда, на ура-патріотичній ноті. Найприкріше те, що в українців склалось стійке враження, що український фольклор – це народні хори. Співати традиційно стало не комільфо, надто екзотично, тому усі хотіли наслідувати Ніну Матвієнко з її художньо-естетичним переосмисленням народного співу. І це був лише початок…   Чим гірше, тим краще (Мао Цзедун)   Буремні 90-ті – розквіт жлобства, рогулізму і «Ш.», яка шукала нових форм і знайшла їх у вітчизняній естраді. «Сало-вареники-верба-кропива-калина-черешня-мама-борщ» – стандартний набір шароварної пісні a la Поплавський. «Концерти Поплавського – ніщо інше як рогулізм», – зазначає музичний продюсер Володимир Бебешко, автор знаменитої «Кропиви». У збірці есеїв «Жлобологія» (К.: Наш формат, 2015) детально розбираються поняття рогуль, жлоб – «зразкова біологічна істота, звичайна людина – мінус духовні запити і цілі» (театральний критик, журналіст Сергій Васильєв); «жлобство у масовій культурі – мистецькі твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей» (письменник, перекладач Юрій Винничук). Відштовхуючись від цих визначень, очевидна паралель із музичною «Ш.», яка також працює за моделлю спрощення.   Через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації.   Про «шароварну» естраду – музичний продюсер Юрко Зелений: «У будь-якій культурі є різні культурні шари. Тобто завжди була умовно низька і висока культура, рівень кабаре і опери, театру. Так було в усі часи. Високі пісні прославляли Бога, а низькі мали побутову тематику. Але ніколи рівень кабаре не видавався за рівень класики, низьке завжди було на задвірках. І ніхто з кабаре не прирівнювався до вершини культури. А в нас все сталося з ніг на голову. Справжнє мистецтво було зачавлене, відправлене на задвірки, в підвали, а рівень низького кабаре був виведений у ранг високого мистецтва. Звідси ми маємо і блатняки, і Сердючок. Це все нав’язувалось впродовж 25-ти років. Естрадна “шароварщина”, як і радянська, продовжує створювати образ того, що українська культура меншовартісна, низькопробна». Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів. Тому не дивно, що на будь-якому національному святкуванні не можливо позбутися відчуття, ніби живеш на окупованій шароварами території. Більше того, бутафорність зі сцени перейшла у ресторанний бізнес. І як довго споживач буде варитися у цьому замкнутому колі – питання?     Ефект метелика   У фольклорних колах поширена думка, що колективи «сільського розливу», які лабають низькопробні польочки і «7:40» під Ямаху – це шароварна самодіяльність, а народно-академічні хори на кшталт ім. Верьовки – високе мистецтво, адже його формують професіонали з вищою музичною освітою (!). Аматорство чи професіоналізм? Думаю, справа не в якості, а в естетиці. Народні хори, хоч вже і не співають про Сталіна, продовжують нести радянську ідіоматику в музиці. Коли ти їх слухаєш, наче потрапляєш у капсулу часу і здається, що на дворі 70-ті. А справжнє мистецтво – це коли ніщо не здається нічим. Низькопробні аранжування народних пісень розраховані на невибагливе вухо і не несуть аж такої кривди. Тут треба пам’ятати – є поганий мейнстрім, а є хороший. Зроблене якісно з музичної точки зору – ще не означає, що це музично оправдано. Коли я чую чисте, професійне, злагоджене, помпезне виконання народної пісні «Ой, на горі два дубки» того чи іншого заслуженого національного хору, то це мене аж ніяк не підкуповує. Я розумію, що це ті ж самі «дубки», що і в репертуарі аматорських «весільних гуртів», але через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації. Прислухаючись до соціологів, хибно критикувати явище, яке є інтегральною частиною культурної системи. Народно-академічні хори стали перехідним етапом між композиторським фольклоризмом та ф’южном, який зараз особливо актуальний. Можливо, якби не хор ім. Верьовки, ми б не мали зараз таких проектів як  «ДахаБраха», Катя Chilly, ONUKA, Joryi Kłoc, The Doox... Тому «Ш.» бити не варто, як і робити їй чорного піару. Як говорить Євген Єфремов – відомий етномузиколог, керівник ансамблю «Древо» (Київ), людина, яка пізнала етно-дзен: «Не потрібно ні з чим боротися. Все, що у нас є сьогодні – має право на існування. А болячки мають тенденцію самі по собі відходити. Покоління любителів “шароварщини” відходить, натомість приходять ті, яким подобається автентичне. У мене немає ілюзій, що фольклор стане провідною дорогою у розвитку музичної культури, врешті так і не повинно бути. Але я вважаю, що це живильний струмочок і завдання фольклористів – щоб він не пересох».   Автор:  Катря Гончарук Музичний критик, радіоведуча cultprostir.ua
    Серп 31, 2017 12381
  • 30 Серп 2017
    Науковці з центру в містечку Долині Брежани, яке знаходиться поруч з Прагою, нещодавно отримали нові лазерні механізми для досліджень за зграю найнебезпечніших павуків у світі. Спеціалісти класифікували комах, як смертельно небезпечний вид - "Чорна Удова". За словами науковців у цей же момент,прийняли рішення не допускати розповсюдження комах за межі наукового центру. Завдяки складним діям та знанням того, що подобається павукам, фактично усіх вдалось зібрати, завдяки хитрим пасткам. Каракурт один з найнебезпечніших павуків. Його укус в 50 разів сильніший тарантули, у 15 разів його яд міцніший за яд гюрзи. Смертність від його укусу за підрахунками вчених становить приблизно 4 %, тому бережіть себе та своїх рідних. Та поширте цей матріал, щоб попередити близьких людей.  UAPORTAL.CZ   
    3387 Опубліковано Oleksa K.
  • Автор Oleksa K.
    Науковці з центру в містечку Долині Брежани, яке знаходиться поруч з Прагою, нещодавно отримали нові лазерні механізми для досліджень за зграю найнебезпечніших павуків у світі. Спеціалісти класифікували комах, як смертельно небезпечний вид - "Чорна Удова". За словами науковців у цей же момент,прийняли рішення не допускати розповсюдження комах за межі наукового центру. Завдяки складним діям та знанням того, що подобається павукам, фактично усіх вдалось зібрати, завдяки хитрим пасткам. Каракурт один з найнебезпечніших павуків. Його укус в 50 разів сильніший тарантули, у 15 разів його яд міцніший за яд гюрзи. Смертність від його укусу за підрахунками вчених становить приблизно 4 %, тому бережіть себе та своїх рідних. Та поширте цей матріал, щоб попередити близьких людей.  UAPORTAL.CZ   
    Серп 30, 2017 3387