Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 532
    Статті
  • 40
    Активних Авторів
Українці в Чехії: 27статей
  • 10 Вер 2018
    Нагадати про те, що Україна далі потерпає від агресії Росії, бореться і творить – таку мету поставили перед собою в українському посольстві у Празі, організовуючи прийняття з нагоди 100-ліття проголошення незалежності України. Презентувати сучасну високу українську культуру запросили до Праги талановитих молодих музикантів, яких зібрала до свого камерного ансамблю «Артехатта» відома українська скрипалька Мирослава Которович. Традиційно, прийом українського посольства в Чехії з нагоди Дня Незалежності України відбувається не у серпні, а на початку вересня, коли відновлюється політичне життя в країні. На цьогорічне свято український посол у Празі Євген Перебийніс покликав гостей до важливої історичної будівлі – Віфлеємської каплиці – місця, звідки почалася чеська боротьба за незалежність, місця, де виголошував свої проповіді чеський священик-реформатор Ян Гус. Український посол у Чехії Євген Перебийніс на концерті у Празі, 5 вересня 2018 «Ми хотіли надати нашому святу якогось символізму. Бо не тільки Чеська Республіка святкує цього року 100-річчя, але і Україна. І про це, на жаль, мало, хто знає. Тому таким девізом нашого прийняття було те, що Україні є 100 років, і сучасна Україна є прямою правонаступницею УНР», – розповідає український посол. Серед гостей був і міністр охорони здоров’я Чехії Адам Войтех. «Концерт був дуже гарний, мені дуже сподобався, і я радий, що Україна таким концертом нагадала про століття своєї державності. Зізнаюся, я цього не знав. Я так добре не знаю історію України у дорадянський період, так що це була і цікава і приємна інформація, бо століття України збіглося і зі 100-літтям чеської державності». Програма, яку привезли до Праги українські митці, також була створена спеціально для цього вечора. Це – твори Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, твори їхнього чеського сучасника Вацлава Водічки, і пізніших всесвітньо відомих чеських композиторів Антоніна Дворжака, Йозефа Сука. Аранжування творів готував баяніст ансамблю Ігор Саєнко, який говорить, що для ансамблю важливо було включити в програму твори сучасних українських композиторів, яких мало знають в Європі. Учасник ансамблю «Артехатта» Ігор Саєнко «Гірська легенда» Станковича – це вже сучасний композитор, в його гармонії є своє власне обличчя, коли почуєш, відразу чуєш, що це – Станкович. Його твір «Гірська легенда» – це музика з гір, саме з українських гір, і цей мелос західноукраїнський там відчувається теж», – зауважує Ігор Саєнко. Сучасні твори дуже гарно передають те, чим зараз дихає Україна, говорить керівник камерного ансамблю «Артехатта», відома українська скрипалька Мирослава Которович. «Я думаю, що «Елегію», яку зараз якраз репетирує оркестр, ми присвятимо пам’яті загиблих воїнів, і сподіваюсь, це буде кульмінаційною вершиною нашого виступу. Для мене це дуже важливо, бо і в моїй родині вже є загиблий у цій війні», – зазначила Которович. Мирослава Которович Чеське суспільство не залишається байдужим до українських проблем. Відбуваються протести, акції на підтримку українських політв’язнів, збирається гуманітарна допомога. За програмою чеського міністерства охорони здоров’я та інших урядових інституцій, у Чехії проходили лікування понад 50 українців із зони війни.​ «Ми використовуємо усі можливі засоби, щоб достукатися до чеського політикуму, до суспільства. І я б хотів сказати, що голос чеського суспільства чути. Чеське суспільство є надзвичайно активним. Ми хотіли нагадати, що в російських тюрмах перебувають українські в’язні. Олег Сенцов голодує сьогодні вже 115-й день. Щоб нагадати про це, ми зробили символічний жест – поставили стілець з написом #сенцов. І я у своєму виступі сказав, що понад 70 українських в’язнів є в Росії. Вони, як і Олег, не можуть бути сьогодні з нами, але від нас залежить їхня доля», – наголосив український посол Євген Перебийніс. Солідарність чехів дуже важлива зараз для українців, про що посол часто нагадує словами «ми були з вами, будьте з нами». Автор: Марія Щур Повідомляє Радіо Свобода   
    2616 Опубліковано Галина Андрейців
  • Нагадати про те, що Україна далі потерпає від агресії Росії, бореться і творить – таку мету поставили перед собою в українському посольстві у Празі, організовуючи прийняття з нагоди 100-ліття проголошення незалежності України. Презентувати сучасну високу українську культуру запросили до Праги талановитих молодих музикантів, яких зібрала до свого камерного ансамблю «Артехатта» відома українська скрипалька Мирослава Которович. Традиційно, прийом українського посольства в Чехії з нагоди Дня Незалежності України відбувається не у серпні, а на початку вересня, коли відновлюється політичне життя в країні. На цьогорічне свято український посол у Празі Євген Перебийніс покликав гостей до важливої історичної будівлі – Віфлеємської каплиці – місця, звідки почалася чеська боротьба за незалежність, місця, де виголошував свої проповіді чеський священик-реформатор Ян Гус. Український посол у Чехії Євген Перебийніс на концерті у Празі, 5 вересня 2018 «Ми хотіли надати нашому святу якогось символізму. Бо не тільки Чеська Республіка святкує цього року 100-річчя, але і Україна. І про це, на жаль, мало, хто знає. Тому таким девізом нашого прийняття було те, що Україні є 100 років, і сучасна Україна є прямою правонаступницею УНР», – розповідає український посол. Серед гостей був і міністр охорони здоров’я Чехії Адам Войтех. «Концерт був дуже гарний, мені дуже сподобався, і я радий, що Україна таким концертом нагадала про століття своєї державності. Зізнаюся, я цього не знав. Я так добре не знаю історію України у дорадянський період, так що це була і цікава і приємна інформація, бо століття України збіглося і зі 100-літтям чеської державності». Програма, яку привезли до Праги українські митці, також була створена спеціально для цього вечора. Це – твори Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, твори їхнього чеського сучасника Вацлава Водічки, і пізніших всесвітньо відомих чеських композиторів Антоніна Дворжака, Йозефа Сука. Аранжування творів готував баяніст ансамблю Ігор Саєнко, який говорить, що для ансамблю важливо було включити в програму твори сучасних українських композиторів, яких мало знають в Європі. Учасник ансамблю «Артехатта» Ігор Саєнко «Гірська легенда» Станковича – це вже сучасний композитор, в його гармонії є своє власне обличчя, коли почуєш, відразу чуєш, що це – Станкович. Його твір «Гірська легенда» – це музика з гір, саме з українських гір, і цей мелос західноукраїнський там відчувається теж», – зауважує Ігор Саєнко. Сучасні твори дуже гарно передають те, чим зараз дихає Україна, говорить керівник камерного ансамблю «Артехатта», відома українська скрипалька Мирослава Которович. «Я думаю, що «Елегію», яку зараз якраз репетирує оркестр, ми присвятимо пам’яті загиблих воїнів, і сподіваюсь, це буде кульмінаційною вершиною нашого виступу. Для мене це дуже важливо, бо і в моїй родині вже є загиблий у цій війні», – зазначила Которович. Мирослава Которович Чеське суспільство не залишається байдужим до українських проблем. Відбуваються протести, акції на підтримку українських політв’язнів, збирається гуманітарна допомога. За програмою чеського міністерства охорони здоров’я та інших урядових інституцій, у Чехії проходили лікування понад 50 українців із зони війни.​ «Ми використовуємо усі можливі засоби, щоб достукатися до чеського політикуму, до суспільства. І я б хотів сказати, що голос чеського суспільства чути. Чеське суспільство є надзвичайно активним. Ми хотіли нагадати, що в російських тюрмах перебувають українські в’язні. Олег Сенцов голодує сьогодні вже 115-й день. Щоб нагадати про це, ми зробили символічний жест – поставили стілець з написом #сенцов. І я у своєму виступі сказав, що понад 70 українських в’язнів є в Росії. Вони, як і Олег, не можуть бути сьогодні з нами, але від нас залежить їхня доля», – наголосив український посол Євген Перебийніс. Солідарність чехів дуже важлива зараз для українців, про що посол часто нагадує словами «ми були з вами, будьте з нами». Автор: Марія Щур Повідомляє Радіо Свобода   
    Вер 10, 2018 2616
  • 03 Вер 2018
    Цього року влітку традиційно відбулись „Чеські канікули для дітей з України“ – ми провели табір для дітей загиблих і поранених воїнів АТО, уже п’ятий наш табір. Утім, цього року він був інакшим, нового формату. По-перше, цього року діти приїхали на табір спортивного характеру, певною мірою навіть скаутського. Жили ми у районі міста Колін у селищі Воларна, практично серед лісу, у дерев’яних будиночках, а іноді спали і під відкритим небом. Ми по-справжньому оцінили незамінність доброго туристичного килимка та теплого спальника. Дівчата навчились робити зачіски за світла ліхтарів і зірок.   Вранці ми прокидались на пробіжку та руханку, усі разом накривали столи та чергували. Ми сортували сміття та оптимально організовували свій побут – адже саме на наші плечі лягла відповідальність за красиве та вразливе навколишнє середовище, що на тиждень стало нашою домівкою. Готували вечері у казанах, співали пісні біля вогнища, насолоджувались повітрям. По-друге, цього року до нас приїхали старші діти – у віці від 14 до 17 років. Тож і дружба, і розмови, і рівень відповідальності у таборі цього року були інакшими. Ми традиційно називаємо учасників табору «діти», хоча й розуміємо, що це вже не так. Це підлітки, а часом і зовсім дорослі люди. У кожного з них є своя історія, свої пріоритети і свої прагнення та амбіції стосовно майбутнього. Учасники Табору На “Чеських Канікулах” 2018! Для таких «дорослих дітей» ми підготували насичену програму: спортом, активним відпочинком, новинками та знайомствами. Одразу по прибуттю до табору ми пішли до аквапарку в Коліні, наступного дня вирушили до Чеського Раю на самокатах і сплавлялись рікою на рафтах, а днем пізніше поїхали на оглядовий майданчик на горі Єштєд та до науково-розважального центру iQLandia у місті Ліберець. Ми також були у Пардубіце, аби спробувати сапсерфінг і зіграти в боулінг, були на картингу в Кутній Горі та грали в лазертаг у Празі. Їздили ми також на ферму Старий Колін, де тримають свійських і деяких екзотичних тварин, після прогулянки катались на конях. Активний відпочинок розбавляли тим, що знайомились із новими містами: Колін, Кутна Гора і Прага. Ми були в гостях у старости міста Колін у Кутногорській срібній шахті з 14 століття, на славнозвісному Карловому мості. Бачили Колінську ратушу, церкву святої Варвари, собор святого Віта. Табір також приймав гостей. На встановленні щогл та піднятті українського і чеського прапорів із нами були Посол України у Чехії Євген Перебийніс та представники дипломатичного корпусу. Староста міста Колін – Віт Ракушан – та селища Воларна – Олдржір Когоутек – також завітали до нас на один зі сніданків поспілкуватись із дітьми та волонтерами. А потім до нас в гості прийшли чеські скаути – і це був надзвичайно насичений день! Командні ігри, настільні теніс, хокей, трампліни, купання в озері та футбол, стрільба з лука, пісні і розмови: про скаутство, про Україну і Чехію, та в принципі, про все на світі. Цікаво, що цьому не перешкоджав навіть мовний бар’єр.   Волонтерам, звісно, доводилось перекладати – особливо на початку дня. Але пізніше взаєморозуміння почало налагоджуватись: тут і мова жестів, і трохи англійської, і подібності між українською та чеською мовами. Загалом, літні «Чеські канікули» 2018 стали для нас особливими. Це – великий крок вперед до того, аби мати свій власний осередок «українськості» тут, у Чехії. Цього року ми створили не просто табір, а осередок, до якого зможемо регулярно запрошувати дітей, який для них може стати другим домом. Ми у це віримо і всім серцем цього прагнемо! Більше інформації про те, як проходив табір для дітей з України, читайте на сторінках ННО "Українська Європейська Перспектива"  Фотоальбом "Чеські канікули 2018"
    2893 Опубліковано Галина Андрейців
  • Цього року влітку традиційно відбулись „Чеські канікули для дітей з України“ – ми провели табір для дітей загиблих і поранених воїнів АТО, уже п’ятий наш табір. Утім, цього року він був інакшим, нового формату. По-перше, цього року діти приїхали на табір спортивного характеру, певною мірою навіть скаутського. Жили ми у районі міста Колін у селищі Воларна, практично серед лісу, у дерев’яних будиночках, а іноді спали і під відкритим небом. Ми по-справжньому оцінили незамінність доброго туристичного килимка та теплого спальника. Дівчата навчились робити зачіски за світла ліхтарів і зірок.   Вранці ми прокидались на пробіжку та руханку, усі разом накривали столи та чергували. Ми сортували сміття та оптимально організовували свій побут – адже саме на наші плечі лягла відповідальність за красиве та вразливе навколишнє середовище, що на тиждень стало нашою домівкою. Готували вечері у казанах, співали пісні біля вогнища, насолоджувались повітрям. По-друге, цього року до нас приїхали старші діти – у віці від 14 до 17 років. Тож і дружба, і розмови, і рівень відповідальності у таборі цього року були інакшими. Ми традиційно називаємо учасників табору «діти», хоча й розуміємо, що це вже не так. Це підлітки, а часом і зовсім дорослі люди. У кожного з них є своя історія, свої пріоритети і свої прагнення та амбіції стосовно майбутнього. Учасники Табору На “Чеських Канікулах” 2018! Для таких «дорослих дітей» ми підготували насичену програму: спортом, активним відпочинком, новинками та знайомствами. Одразу по прибуттю до табору ми пішли до аквапарку в Коліні, наступного дня вирушили до Чеського Раю на самокатах і сплавлялись рікою на рафтах, а днем пізніше поїхали на оглядовий майданчик на горі Єштєд та до науково-розважального центру iQLandia у місті Ліберець. Ми також були у Пардубіце, аби спробувати сапсерфінг і зіграти в боулінг, були на картингу в Кутній Горі та грали в лазертаг у Празі. Їздили ми також на ферму Старий Колін, де тримають свійських і деяких екзотичних тварин, після прогулянки катались на конях. Активний відпочинок розбавляли тим, що знайомились із новими містами: Колін, Кутна Гора і Прага. Ми були в гостях у старости міста Колін у Кутногорській срібній шахті з 14 століття, на славнозвісному Карловому мості. Бачили Колінську ратушу, церкву святої Варвари, собор святого Віта. Табір також приймав гостей. На встановленні щогл та піднятті українського і чеського прапорів із нами були Посол України у Чехії Євген Перебийніс та представники дипломатичного корпусу. Староста міста Колін – Віт Ракушан – та селища Воларна – Олдржір Когоутек – також завітали до нас на один зі сніданків поспілкуватись із дітьми та волонтерами. А потім до нас в гості прийшли чеські скаути – і це був надзвичайно насичений день! Командні ігри, настільні теніс, хокей, трампліни, купання в озері та футбол, стрільба з лука, пісні і розмови: про скаутство, про Україну і Чехію, та в принципі, про все на світі. Цікаво, що цьому не перешкоджав навіть мовний бар’єр.   Волонтерам, звісно, доводилось перекладати – особливо на початку дня. Але пізніше взаєморозуміння почало налагоджуватись: тут і мова жестів, і трохи англійської, і подібності між українською та чеською мовами. Загалом, літні «Чеські канікули» 2018 стали для нас особливими. Це – великий крок вперед до того, аби мати свій власний осередок «українськості» тут, у Чехії. Цього року ми створили не просто табір, а осередок, до якого зможемо регулярно запрошувати дітей, який для них може стати другим домом. Ми у це віримо і всім серцем цього прагнемо! Більше інформації про те, як проходив табір для дітей з України, читайте на сторінках ННО "Українська Європейська Перспектива"  Фотоальбом "Чеські канікули 2018"
    Вер 03, 2018 2893
  • 09 Серп 2018
    8 серпня у Празі, в галереї Якубська (Galerie Jakubska) українського художника Олександра Оніщенка відбувся вернісаж виставки фотографій та картин, присвячених красі жінки. «Краса оголеної жіночої душі» або «Жінки в житті Олександра» - так називалась виставка, що розпочалась вчора і триватиме до 18 серпня. Також у галереї виз можете побачити скульптури колеги і хорошого знайомого Олександра – Ласло Кутаса.   Від себе особисто можу сказати наступне – дуже чуттєво і нічого зайвого. У галереї ви знайдете авторські полотна у стилі нового імпресіонізму – написані технікою чорного полотна. Не поспішайте. Зупиніться. Подивіться до очей жінок на картинах. Уявіть їх. Адже за кожним із імпресіністичних зображень – справжня, жива муза Олександра, її історія та її правда. А тоді прогляньте фотографії – і я впевнена, ви не раз здивуєтесь, як багато краси тут і зараз. Фото Олександра – це також у певному сенсі імпресіонізм. На них – момент, бачення і відчуття, сприйняття жінки. На них немає нічого зайвого, немає громіздких композицій, немає скланих контекстів. І тим не менш, на них – цілий спектр почуттів і пристрасті, дикості, природності. І якимось чином ви будете знати напевне, які на фото почуття. Ці фото – роботи людини, яка живе. «Ми так сподіваємось на життя, плануємо. Чому ми не можемо просто жити?» – ось такий він, у житті, на картинах, за об’єктивом камери.   Колись ми говорили із Олександром – і про творчість, і про жінок, і про життя. І тому я вас можу запевнити: роботи у галереї Якубській – це не вигадки і не фантазії. Це світ, яким він є для митця нового імпресіонізму Олександра Оніщенка. Маргарита Голобродськадля UAportal.cz
    2499 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 8 серпня у Празі, в галереї Якубська (Galerie Jakubska) українського художника Олександра Оніщенка відбувся вернісаж виставки фотографій та картин, присвячених красі жінки. «Краса оголеної жіночої душі» або «Жінки в житті Олександра» - так називалась виставка, що розпочалась вчора і триватиме до 18 серпня. Також у галереї виз можете побачити скульптури колеги і хорошого знайомого Олександра – Ласло Кутаса.   Від себе особисто можу сказати наступне – дуже чуттєво і нічого зайвого. У галереї ви знайдете авторські полотна у стилі нового імпресіонізму – написані технікою чорного полотна. Не поспішайте. Зупиніться. Подивіться до очей жінок на картинах. Уявіть їх. Адже за кожним із імпресіністичних зображень – справжня, жива муза Олександра, її історія та її правда. А тоді прогляньте фотографії – і я впевнена, ви не раз здивуєтесь, як багато краси тут і зараз. Фото Олександра – це також у певному сенсі імпресіонізм. На них – момент, бачення і відчуття, сприйняття жінки. На них немає нічого зайвого, немає громіздких композицій, немає скланих контекстів. І тим не менш, на них – цілий спектр почуттів і пристрасті, дикості, природності. І якимось чином ви будете знати напевне, які на фото почуття. Ці фото – роботи людини, яка живе. «Ми так сподіваємось на життя, плануємо. Чому ми не можемо просто жити?» – ось такий він, у житті, на картинах, за об’єктивом камери.   Колись ми говорили із Олександром – і про творчість, і про жінок, і про життя. І тому я вас можу запевнити: роботи у галереї Якубській – це не вигадки і не фантазії. Це світ, яким він є для митця нового імпресіонізму Олександра Оніщенка. Маргарита Голобродськадля UAportal.cz
    Серп 09, 2018 2499
  • 17 Лип 2018
    Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal
    2609 Опубліковано Катерина Воїнська
  • Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal
    Лип 17, 2018 2609
  • 22 Трав 2018
    Ви бачили, як Вишиванка, довжелезна й строката, походжала вулицями Праги, а з її мережок сяяли усмішками українці? Цьогоріч у столиці Чеської Республіки українська громада насолодилася Днем вишиванки сповна: святкували вишиванкове тридення! 17-го травня 2018 року біля пам´ятника Тарасові Шевченкові в Празі українці організували фотоконкурс «Вишиване селфі». Цікаво, що Міжнародна асоціації українців ЄвроМайдан започаткувала традицію, вдягати у вишиванку пам’ятник Кобзаря у Празі. 19-го травня в Будинку національних меншин, що на вул. Воцелова 3, можна було долучитися до майстеркласу «Хрестик за хрестиком – моя вишиванка». А в неділю 20-го травня відбулася вишиванкова хода від храму Св. Климента. Відтак свято звершилося в готелі «Ольшанка», де творчий колектив «Берегиня» під керівництвом Марії Скиби підготував концерт з виступами різних гуртів. Це зокрема «Світоч» (дитячий колектив), «Берегиня» та дует «Мароля». Також для глядачів співали дівчатка Х. Росоловська,Н. Жидовська, С. Косійова та грала Н. Криць. На святкуванні був присутній також Посол України в Чехії Є. Перебийніс. Пан Євген дякував українській громаді, що долучилася до Дня вишиванки, адже такі акції, на думку посла, єднають українців по всьому світі, вишиванка символізує і несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв’язок багатьох поколінь. Також висловив надію, що наступного разу «нас буде ще більше», тому закликав дарувати вишиванки своїм друзям і знайомим. Гостею свята була Олена Медвєдєва – майстриня з міста Рівне, яка разом з Анною Тимошок вишила «Кобзар» Т. Шевченка (перше його видання 1840 року).У цій книзі вісім ранніх творів поета вишито методом «стебновка», а також шість картин – хрестиком. Олена привезла до Праги дві вишиті книги: Ліна Костенко «Я поцілую мальву у щоку» та Іван Франко «Народна пісня». Ці роботи вражають! Після всього побаченого і почутого мені раптом збрела в голову дивацька думка: якщо вишиванка почала ходити – пильнуй, щоб не зашпорталася! Це як з малюком – тільки спокою, поки лежить в ліжечку й усміхається. А коли стає на рівні ноги, то треба вже водити, підстраховувати й оберігати від небезпек... Тож чи доречно прозивати вишиванку «оберегом»? Нам – українцям – пасувало б берегти вишиванку, а не їй – нас… Чому вдягаємо вишиванку? Зі страху перед «вороженьками»? Ще «в лоні історії», за часів енеоліту, Сорочина, оздоблена вишивкою, навіть не здогадувалася, що називатиметься колись "вишиванкою". Скіфи прикрашали одяг вишивкою. Згодом, від часів середньовіччя, вишиванка стала повсякденним і святковим національним вбранням українців, які «народили» її з великого креативного серця, працьовитого тіла та чутливої до краси душі. А на межі ХІХ – ХХ сторіч наша Вишиваночка почала «сидіти»: стала святковим, патріотичним і культовим одягом українців. Подейкуть, що допомогли їй «сісти» Олена Пчілка та Іван Франко. 1876 року мати Лесі Українки видала альбом українських вишивок, який став поштовхом для перших наукових досліджень вишиванки в Україні, а також зачарував орнаментами поціновувачів краси й за межами Батьківщини. А Іван Франко, своєю чергою, “подружив” Вишиванку з європейським одягом: надав перевагу не пишним тогочасним модним комірцям-краваткам, а сорочині з орнаментом. Вона була визначальним елементом Франкового образу у світовій спільноті гуманітаріїв і не тільки. Вишиванка є промовистим знаком винятковості української культури. Вибір вишиванки в умовах бездержавності був посвіткою належності до української нації. Так званим знаком-символом великого бажання українців об’єднатися під своїм єдиним прапором. Українець береже вишиванку як спогад, якого можна оживити та який може оживити. Тому в першій третині ХХ сторіччя все більше людей почало вдягати вишиванки. Але воріженьки не сплять і в нас, і поза нами. Перекидаються, перелицьовуються. В УСРР вишиванки напинали на себе партійні керівники. «Оберігалися» (чи то прикривалися) вишиванкою. Та й зараз, на жаль, таких «носіїв» вишиванок чимало. На початку ХХІ сторіччя наша Сорочина почала «ходити». Стали масовими вишиванкові ходи. Подейкують, що почав особливо популяризувати народний одяг в Києві Олег Скрипка, організувавши міжнародний етнічний фестиваль «Країна мрій» 2004 року. А щодо історії Всесвітнього дня вишиванки, то цю ідею запропонувала 2006 року студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. Виявляється, її надихнув на цю думку Ігор Житарюк, який постійно одягав вишиванку на пари. Тоді Леся запропонувала обрати конкретний день, щоб гуртом ходити у вишиванках. Відтак з кожним роком цей день ставав відомішим і популярнішим, розрісшись до міжнародного рівня. Хто коли-небудь брався за вишивання, той знає, яка то клопітка праця, часами дуже довга й одноманітна. Виводиш однакові хрестики кольоровими нитками, вглядаєшся до взірця, рахуєш клітинки... Маленька необачність – і візерунок не вийде. Це так символічно! І так життєво. Вглядатися увічі Взірцю. І вишивати своє, кольорове, унікальне, яке родом з універсального. Не здаватися, коли плутаються нитки та хрестики. У мирі пороти й починати з Початку. Вишиванка звіщає: щоб красиво жити, треба мудро працювати! Катерина Воїнська для UAportal  
    2129 Опубліковано Катерина Воїнська
  • Ви бачили, як Вишиванка, довжелезна й строката, походжала вулицями Праги, а з її мережок сяяли усмішками українці? Цьогоріч у столиці Чеської Республіки українська громада насолодилася Днем вишиванки сповна: святкували вишиванкове тридення! 17-го травня 2018 року біля пам´ятника Тарасові Шевченкові в Празі українці організували фотоконкурс «Вишиване селфі». Цікаво, що Міжнародна асоціації українців ЄвроМайдан започаткувала традицію, вдягати у вишиванку пам’ятник Кобзаря у Празі. 19-го травня в Будинку національних меншин, що на вул. Воцелова 3, можна було долучитися до майстеркласу «Хрестик за хрестиком – моя вишиванка». А в неділю 20-го травня відбулася вишиванкова хода від храму Св. Климента. Відтак свято звершилося в готелі «Ольшанка», де творчий колектив «Берегиня» під керівництвом Марії Скиби підготував концерт з виступами різних гуртів. Це зокрема «Світоч» (дитячий колектив), «Берегиня» та дует «Мароля». Також для глядачів співали дівчатка Х. Росоловська,Н. Жидовська, С. Косійова та грала Н. Криць. На святкуванні був присутній також Посол України в Чехії Є. Перебийніс. Пан Євген дякував українській громаді, що долучилася до Дня вишиванки, адже такі акції, на думку посла, єднають українців по всьому світі, вишиванка символізує і несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв’язок багатьох поколінь. Також висловив надію, що наступного разу «нас буде ще більше», тому закликав дарувати вишиванки своїм друзям і знайомим. Гостею свята була Олена Медвєдєва – майстриня з міста Рівне, яка разом з Анною Тимошок вишила «Кобзар» Т. Шевченка (перше його видання 1840 року).У цій книзі вісім ранніх творів поета вишито методом «стебновка», а також шість картин – хрестиком. Олена привезла до Праги дві вишиті книги: Ліна Костенко «Я поцілую мальву у щоку» та Іван Франко «Народна пісня». Ці роботи вражають! Після всього побаченого і почутого мені раптом збрела в голову дивацька думка: якщо вишиванка почала ходити – пильнуй, щоб не зашпорталася! Це як з малюком – тільки спокою, поки лежить в ліжечку й усміхається. А коли стає на рівні ноги, то треба вже водити, підстраховувати й оберігати від небезпек... Тож чи доречно прозивати вишиванку «оберегом»? Нам – українцям – пасувало б берегти вишиванку, а не їй – нас… Чому вдягаємо вишиванку? Зі страху перед «вороженьками»? Ще «в лоні історії», за часів енеоліту, Сорочина, оздоблена вишивкою, навіть не здогадувалася, що називатиметься колись "вишиванкою". Скіфи прикрашали одяг вишивкою. Згодом, від часів середньовіччя, вишиванка стала повсякденним і святковим національним вбранням українців, які «народили» її з великого креативного серця, працьовитого тіла та чутливої до краси душі. А на межі ХІХ – ХХ сторіч наша Вишиваночка почала «сидіти»: стала святковим, патріотичним і культовим одягом українців. Подейкуть, що допомогли їй «сісти» Олена Пчілка та Іван Франко. 1876 року мати Лесі Українки видала альбом українських вишивок, який став поштовхом для перших наукових досліджень вишиванки в Україні, а також зачарував орнаментами поціновувачів краси й за межами Батьківщини. А Іван Франко, своєю чергою, “подружив” Вишиванку з європейським одягом: надав перевагу не пишним тогочасним модним комірцям-краваткам, а сорочині з орнаментом. Вона була визначальним елементом Франкового образу у світовій спільноті гуманітаріїв і не тільки. Вишиванка є промовистим знаком винятковості української культури. Вибір вишиванки в умовах бездержавності був посвіткою належності до української нації. Так званим знаком-символом великого бажання українців об’єднатися під своїм єдиним прапором. Українець береже вишиванку як спогад, якого можна оживити та який може оживити. Тому в першій третині ХХ сторіччя все більше людей почало вдягати вишиванки. Але воріженьки не сплять і в нас, і поза нами. Перекидаються, перелицьовуються. В УСРР вишиванки напинали на себе партійні керівники. «Оберігалися» (чи то прикривалися) вишиванкою. Та й зараз, на жаль, таких «носіїв» вишиванок чимало. На початку ХХІ сторіччя наша Сорочина почала «ходити». Стали масовими вишиванкові ходи. Подейкують, що почав особливо популяризувати народний одяг в Києві Олег Скрипка, організувавши міжнародний етнічний фестиваль «Країна мрій» 2004 року. А щодо історії Всесвітнього дня вишиванки, то цю ідею запропонувала 2006 року студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. Виявляється, її надихнув на цю думку Ігор Житарюк, який постійно одягав вишиванку на пари. Тоді Леся запропонувала обрати конкретний день, щоб гуртом ходити у вишиванках. Відтак з кожним роком цей день ставав відомішим і популярнішим, розрісшись до міжнародного рівня. Хто коли-небудь брався за вишивання, той знає, яка то клопітка праця, часами дуже довга й одноманітна. Виводиш однакові хрестики кольоровими нитками, вглядаєшся до взірця, рахуєш клітинки... Маленька необачність – і візерунок не вийде. Це так символічно! І так життєво. Вглядатися увічі Взірцю. І вишивати своє, кольорове, унікальне, яке родом з універсального. Не здаватися, коли плутаються нитки та хрестики. У мирі пороти й починати з Початку. Вишиванка звіщає: щоб красиво жити, треба мудро працювати! Катерина Воїнська для UAportal  
    Трав 22, 2018 2129
  • 03 Трав 2018
    Ввечері 2 травня у Празькому кінотеатрі Bio|Око відбувся показ документального фільму “Міф”. Якщо Ви із цим фільмом іще не знайомі, то щиро радимо цю ситуацію виправити. “Міф” – це фільм про Василя Сліпака, українця, соліста Паризької національної опери, який загинув у бою від кулі снайпера на Сході України. Один із режисерів стрічки Леонід Кантер назвав “Міф” найбільш касовим документальним фільмом в Україні: “Його показали в усіх великих містах усі найбільші кінотеатри”.       Показ у Празі відбувся зусиллями громадської організації “Українська Європейська Перспектива” та  “UAportal” за підтримки Посольства України в Чеській Республіці. “У нас немає можливості робити велику рекламу, тож ми діємо методами партизанського маркетингу і запрошуємо вас усіх включитись у цю партизанську боротьбу” –  жартівливо (а у кожному жарті, як відомо, є лише частина жарту) прокоментував ситуацію режисер фільму Леонід Кантер. Адже саме громадські організації та волонтери українських діаспор допомагають організовувати покази у країнах світу. Таким чином “Міф” уже побував у великих турах Сполученими Штатами, Канадою, Італією, Німеччиною, і після Праги попрямував до Польщі. Постійна гастрольна команда фільму складається всього із двох осіб: режисера стрічки Леоніда Кантера і продюсера Катерини Мізіної. На деяких показах присутній також хужодник-карикатурист Юрко Журавель.  Один із режисерів фільму "Міф" Леонід Кантер Леонід Кантер пояснив UAportal рішення особисто супроводжувати фільм під час гастролів країнами Європи та світу: - Коли народжується маленька дитинка, треба спершу навчити її ходити – умовно кажучи. Це те, що наразі відбувається із нашим фільмом. Фільм уже є, але якщо його просто віддати, то його будуть показувати у жахливих умовах, жахливо показувати. Тобто, треба його супроводжувати. Ми возимо фільм по світу, стежимо за тим, щоб його показували у технічно якісних умовах, щоби були люди, щоби була класна реклама, і так далі. Чому? Тому що для нас дуже важливо, аби історію Василя Сліпака дізнались якомога більше людей. Всі, хто дізнаються цю історію, вони вже не сприйматимуть Україну лише як вареники або як Чорнобиль. Вони сприйматимуть Україну як Василя Сліпака, будуть любити Україну, поважати Україну і намагатися допомогти цій країні.                                                                                                                                         Гроші, отримані за показ фільму, ГО “Українська Європейська Перспектива” передасть команді на подальші проекти. Також безпосередньо у глядачів була можливість підтримати українське кіновиробництво. Крім традиційної скриньки для фінансових внесків, Леонід із Катериною привезли до Праги футболки із дизайном фільму “Міф” та DVD із документальним фільмом “The Ukrainians: Добровольці Божої чоти” про захист Донецького аеропорту – від режисерів “Міфу” Леоніда Кантера та Івана Яснія. З аукціону також продали календар “Знай наших” із ілюстраціями Юрка Журавля – ціна піднялась до трьох тисяч крон. Юрко Журавель – автор анімацій у фільмі “Міф”, лідер музичного гурту “OT VINTA” і український просвітник, створив календар-галерею, яка вміщує 108 портретів українських видатних особистостей, починаючи Ярославом Мудрим і до героїв сьогодення: військових, вчених, композиторів, художників, які увійшли в українську та світову історію, науку, культуру;  також містяться короткі відомості про їх діяльність, подвиги, винаходи, твори та цитати і вислови, що стали крилатими. На останній сторінці календаря є і Василь Сліпак. Календар надрукований українською та англійською мовами.       Ми поцікавились, наскільки велика постійна команда Міфотворців, на що Леонід Кантер відповів просто: “У нас немає постійної команди”. - Ми працюємо завжди на основі фрілансу та збираємось завжди під проект. Ми завжди намагаємося зібрати зоряний склад, тобто всіх найкращих – найкращих з найкращих. Я їх всіх знаю, насправді, тому що я із кимось вчився, із кимось виріс, з кимось працював. Питання найчастіше постають стосовно грошей. Хоч майже всі вони кажуть: „Ми готові працювати безкоштовно“, – по факту це означає, що вони готові працювати у вільний від роботи час. А роботи у цих людей стільки, що вільного часу немає. І тому така робота – день на тиждень, або вночі після роботи – є неефективною. - Як довго створювався „Міф“? - 17 місяців. До команди Міфотворців у якийсь момент залучили рідного брата Василя – Ореста Сліпака: - Він включився, він підказував нам усе, він розказував. Ми постійно із ним зустрічалися, спілкувались, ми їздили до Франції – він теж приїжджав. Тобто, він був нашим гідом по життю свого брата.     Фільм “Міф”, можна сказати, не надає відповідей про життя, вибір і смерть Василя Сліпака, а навпаки – ставить запитання. “За що загинув Василь Сліпак?” Чому він обрав окопи Донбасу замість паризької сцени? Як любив Василь Сліпак? Тема двох світів – світів життя і війни – невичерпна, індивідуальна, особлива, простих відповідей нема. Сам Леонід Кантер знає обидва світи “із перших рук” – він також був на війні. У 2014 році Леонід служив у добровольчому батальйоні: “3 дні розбиралися з автоматами і 3 дні марширували, через 6 днів підготовки на сьомий вирушили на фронт”. Василь Сліпак служив у добровольчому батальйоні ДУК “Правий сектор”. У добровольчих батальйонах воювали люди переконань і люди вибору, люди із мінімальним досвідом, але із максимальною силою волі. Адже це була єдина можливість для цивільного потрапити на передову – у лавах ЗСУ ніхто би Василя не пустив на фронт. А він хотів потрапити “на вістря ножа” – як зазначив Леонід Кантер.  “Ми не можемо продовжувати брехати самим собі” – сказав Василь Сліпак і вирушив на фронт. У фільмі показали, що Василь вертався на фронт двічі, насправді ж – тричі. І за третім разом він загинув. “Коли ти потрапляєш у це середовище, - говорив Кантер глядачам у залі, - ти потрапляєш у братство. Там немає напівміри, там є лише життя або смерть. Там немає якихось хитрощів, чогось такого. І, звичайно, дуже хочеться повертатися до такого”. Окрім Василя, серед живих уже немає трьох інших героїв фільму. Один із них – “Сім’янин” – є героєм “Міфу” та “Добровольців божої чоти”, був Кіборгом, після його смерті залишилось п’теро дітей. І ці герої – лиш менша частина загиблих, ті, чиї імена ми пам’таємо, про яких ми говоримо і пишемо, про яких знімають фільми. Утім із життя пішло значно більше хлопців і дівчат. Ми, на жаль, не пам’ятаємо імена усіх, і навряд чи колись їх усі зможемо запам’ятати. Тож чого варта їх смерть? Ми не претендуємо на те, аби відповісти на це питання. Але ми радимо вам подивитись “Міф”, аби самостійно поставити важливі для Вас запитання і самостійно знайти на них відповіді. Ми радимо Вам подивитись “Добровольці Божої чоти” та усі інші документальні й художні фільми про війну в Україні. Ми радимо Вам подивитись на війну через призму людського – людських переконань, людських прагнень, людських життів. Чи була даремною, чи недаремною смерть Василя – це питання піднімається у фільмі, як зауважує режисер. “Насправді, відповідь залежить від кожного з нас, від вас, і від мене. Якщо ми проживемо своє життя на всі 100%, щиро, чесно, якщо ми не дозволимо вирубувати український ліс, якщо ми не будемо кидати недопалки собі під ноги, якщо ми припинимо давати хабарі, то, звичайно, ця смерть буде недаремною. І навпаки. Тому “борітеся, і поборете!” Я стараюсь і вас закликаю. Будь ласка, давайте всі разом!” – додав Леонід.  Режисер наголосив, що у будь-якому суспільстві є не більше 2% людей, яким не байдуже: “Революція зробила так, що в Україні є 10% людей, яким не байдуже. Це дуже велика кількість. Але є ще ті 90%, котрим байдуже”. Якщо Ви вважаєте, що належите до 10% небайдужих, то дуже важливо небайдуже жити. Команда Міфотворців докладає власних зусиль, аби не залишатись осторонь. Вони опікуються власним продуктом – кожною деталлю до останніх дрібниць (це ми точно знаємо, як співорганізатори показу фільму “Міф”). Вони планують створювати нове, хоч і тримають поки що у секреті деталі: - Плани є, але у мене є такий принцип, що „Пацан сказав – пацан зробив“. Тому я ніколи не кажу, коли напевно не знаю, що я це зроблю. Бо я змушений буду зробити, але в мене немає ще жодних коштів на це. Робота вже йде, а коштів іще нема – як завжди [посміхається]. Тому, як я буду знати, що назад дороги уже нема, ми про це оголосимо. Я думаю, що це станеться у найближчий тиждень, і всі дізнаються, що ми робимо і коли це буде. Важливо те, що команда продовжить створювати. Українське кіно відроджується, про що свідчать останні кілька років. Цей процес вражає стрімкістю і пристрастю, і ми з вами відіграємо у ньому дуже важливу роль. Продукт українського кінематографа буде існувати тільки тоді, коли буде споживач. Тож давайте дивитись фільми, хвалити і критикувати, запрошувати близьких і ледь знайомих людей. І тоді ми будемо бачити більше якісного українського кіно.   Прем'єра фільму "Міф" у Празі. Відео Роман Михальчук   Для UAportal Маргарита Голобродська Фото: Роман Михальчук, Марія Щур (Радіо Свобода) 
    2478 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • Ввечері 2 травня у Празькому кінотеатрі Bio|Око відбувся показ документального фільму “Міф”. Якщо Ви із цим фільмом іще не знайомі, то щиро радимо цю ситуацію виправити. “Міф” – це фільм про Василя Сліпака, українця, соліста Паризької національної опери, який загинув у бою від кулі снайпера на Сході України. Один із режисерів стрічки Леонід Кантер назвав “Міф” найбільш касовим документальним фільмом в Україні: “Його показали в усіх великих містах усі найбільші кінотеатри”.       Показ у Празі відбувся зусиллями громадської організації “Українська Європейська Перспектива” та  “UAportal” за підтримки Посольства України в Чеській Республіці. “У нас немає можливості робити велику рекламу, тож ми діємо методами партизанського маркетингу і запрошуємо вас усіх включитись у цю партизанську боротьбу” –  жартівливо (а у кожному жарті, як відомо, є лише частина жарту) прокоментував ситуацію режисер фільму Леонід Кантер. Адже саме громадські організації та волонтери українських діаспор допомагають організовувати покази у країнах світу. Таким чином “Міф” уже побував у великих турах Сполученими Штатами, Канадою, Італією, Німеччиною, і після Праги попрямував до Польщі. Постійна гастрольна команда фільму складається всього із двох осіб: режисера стрічки Леоніда Кантера і продюсера Катерини Мізіної. На деяких показах присутній також хужодник-карикатурист Юрко Журавель.  Один із режисерів фільму "Міф" Леонід Кантер Леонід Кантер пояснив UAportal рішення особисто супроводжувати фільм під час гастролів країнами Європи та світу: - Коли народжується маленька дитинка, треба спершу навчити її ходити – умовно кажучи. Це те, що наразі відбувається із нашим фільмом. Фільм уже є, але якщо його просто віддати, то його будуть показувати у жахливих умовах, жахливо показувати. Тобто, треба його супроводжувати. Ми возимо фільм по світу, стежимо за тим, щоб його показували у технічно якісних умовах, щоби були люди, щоби була класна реклама, і так далі. Чому? Тому що для нас дуже важливо, аби історію Василя Сліпака дізнались якомога більше людей. Всі, хто дізнаються цю історію, вони вже не сприйматимуть Україну лише як вареники або як Чорнобиль. Вони сприйматимуть Україну як Василя Сліпака, будуть любити Україну, поважати Україну і намагатися допомогти цій країні.                                                                                                                                         Гроші, отримані за показ фільму, ГО “Українська Європейська Перспектива” передасть команді на подальші проекти. Також безпосередньо у глядачів була можливість підтримати українське кіновиробництво. Крім традиційної скриньки для фінансових внесків, Леонід із Катериною привезли до Праги футболки із дизайном фільму “Міф” та DVD із документальним фільмом “The Ukrainians: Добровольці Божої чоти” про захист Донецького аеропорту – від режисерів “Міфу” Леоніда Кантера та Івана Яснія. З аукціону також продали календар “Знай наших” із ілюстраціями Юрка Журавля – ціна піднялась до трьох тисяч крон. Юрко Журавель – автор анімацій у фільмі “Міф”, лідер музичного гурту “OT VINTA” і український просвітник, створив календар-галерею, яка вміщує 108 портретів українських видатних особистостей, починаючи Ярославом Мудрим і до героїв сьогодення: військових, вчених, композиторів, художників, які увійшли в українську та світову історію, науку, культуру;  також містяться короткі відомості про їх діяльність, подвиги, винаходи, твори та цитати і вислови, що стали крилатими. На останній сторінці календаря є і Василь Сліпак. Календар надрукований українською та англійською мовами.       Ми поцікавились, наскільки велика постійна команда Міфотворців, на що Леонід Кантер відповів просто: “У нас немає постійної команди”. - Ми працюємо завжди на основі фрілансу та збираємось завжди під проект. Ми завжди намагаємося зібрати зоряний склад, тобто всіх найкращих – найкращих з найкращих. Я їх всіх знаю, насправді, тому що я із кимось вчився, із кимось виріс, з кимось працював. Питання найчастіше постають стосовно грошей. Хоч майже всі вони кажуть: „Ми готові працювати безкоштовно“, – по факту це означає, що вони готові працювати у вільний від роботи час. А роботи у цих людей стільки, що вільного часу немає. І тому така робота – день на тиждень, або вночі після роботи – є неефективною. - Як довго створювався „Міф“? - 17 місяців. До команди Міфотворців у якийсь момент залучили рідного брата Василя – Ореста Сліпака: - Він включився, він підказував нам усе, він розказував. Ми постійно із ним зустрічалися, спілкувались, ми їздили до Франції – він теж приїжджав. Тобто, він був нашим гідом по життю свого брата.     Фільм “Міф”, можна сказати, не надає відповідей про життя, вибір і смерть Василя Сліпака, а навпаки – ставить запитання. “За що загинув Василь Сліпак?” Чому він обрав окопи Донбасу замість паризької сцени? Як любив Василь Сліпак? Тема двох світів – світів життя і війни – невичерпна, індивідуальна, особлива, простих відповідей нема. Сам Леонід Кантер знає обидва світи “із перших рук” – він також був на війні. У 2014 році Леонід служив у добровольчому батальйоні: “3 дні розбиралися з автоматами і 3 дні марширували, через 6 днів підготовки на сьомий вирушили на фронт”. Василь Сліпак служив у добровольчому батальйоні ДУК “Правий сектор”. У добровольчих батальйонах воювали люди переконань і люди вибору, люди із мінімальним досвідом, але із максимальною силою волі. Адже це була єдина можливість для цивільного потрапити на передову – у лавах ЗСУ ніхто би Василя не пустив на фронт. А він хотів потрапити “на вістря ножа” – як зазначив Леонід Кантер.  “Ми не можемо продовжувати брехати самим собі” – сказав Василь Сліпак і вирушив на фронт. У фільмі показали, що Василь вертався на фронт двічі, насправді ж – тричі. І за третім разом він загинув. “Коли ти потрапляєш у це середовище, - говорив Кантер глядачам у залі, - ти потрапляєш у братство. Там немає напівміри, там є лише життя або смерть. Там немає якихось хитрощів, чогось такого. І, звичайно, дуже хочеться повертатися до такого”. Окрім Василя, серед живих уже немає трьох інших героїв фільму. Один із них – “Сім’янин” – є героєм “Міфу” та “Добровольців божої чоти”, був Кіборгом, після його смерті залишилось п’теро дітей. І ці герої – лиш менша частина загиблих, ті, чиї імена ми пам’таємо, про яких ми говоримо і пишемо, про яких знімають фільми. Утім із життя пішло значно більше хлопців і дівчат. Ми, на жаль, не пам’ятаємо імена усіх, і навряд чи колись їх усі зможемо запам’ятати. Тож чого варта їх смерть? Ми не претендуємо на те, аби відповісти на це питання. Але ми радимо вам подивитись “Міф”, аби самостійно поставити важливі для Вас запитання і самостійно знайти на них відповіді. Ми радимо Вам подивитись “Добровольці Божої чоти” та усі інші документальні й художні фільми про війну в Україні. Ми радимо Вам подивитись на війну через призму людського – людських переконань, людських прагнень, людських життів. Чи була даремною, чи недаремною смерть Василя – це питання піднімається у фільмі, як зауважує режисер. “Насправді, відповідь залежить від кожного з нас, від вас, і від мене. Якщо ми проживемо своє життя на всі 100%, щиро, чесно, якщо ми не дозволимо вирубувати український ліс, якщо ми не будемо кидати недопалки собі під ноги, якщо ми припинимо давати хабарі, то, звичайно, ця смерть буде недаремною. І навпаки. Тому “борітеся, і поборете!” Я стараюсь і вас закликаю. Будь ласка, давайте всі разом!” – додав Леонід.  Режисер наголосив, що у будь-якому суспільстві є не більше 2% людей, яким не байдуже: “Революція зробила так, що в Україні є 10% людей, яким не байдуже. Це дуже велика кількість. Але є ще ті 90%, котрим байдуже”. Якщо Ви вважаєте, що належите до 10% небайдужих, то дуже важливо небайдуже жити. Команда Міфотворців докладає власних зусиль, аби не залишатись осторонь. Вони опікуються власним продуктом – кожною деталлю до останніх дрібниць (це ми точно знаємо, як співорганізатори показу фільму “Міф”). Вони планують створювати нове, хоч і тримають поки що у секреті деталі: - Плани є, але у мене є такий принцип, що „Пацан сказав – пацан зробив“. Тому я ніколи не кажу, коли напевно не знаю, що я це зроблю. Бо я змушений буду зробити, але в мене немає ще жодних коштів на це. Робота вже йде, а коштів іще нема – як завжди [посміхається]. Тому, як я буду знати, що назад дороги уже нема, ми про це оголосимо. Я думаю, що це станеться у найближчий тиждень, і всі дізнаються, що ми робимо і коли це буде. Важливо те, що команда продовжить створювати. Українське кіно відроджується, про що свідчать останні кілька років. Цей процес вражає стрімкістю і пристрастю, і ми з вами відіграємо у ньому дуже важливу роль. Продукт українського кінематографа буде існувати тільки тоді, коли буде споживач. Тож давайте дивитись фільми, хвалити і критикувати, запрошувати близьких і ледь знайомих людей. І тоді ми будемо бачити більше якісного українського кіно.   Прем'єра фільму "Міф" у Празі. Відео Роман Михальчук   Для UAportal Маргарита Голобродська Фото: Роман Михальчук, Марія Щур (Радіо Свобода) 
    Трав 03, 2018 2478