Сортувати За Датою

Теги

Статистика

  • 532
    Статті
  • 40
    Активних Авторів
Чехія Україна: 65статей
  • 26 Вер 2018
    Чеські та українські активісти влаштували протест проти концерту відомої піаністки українського походження Валентини Лисиці у столиці Чехії Празі. Під будівлею Празької філармонії, де і був запланований виступ, вони роздавали інформаційні буклети, які схожі на оригінальні, але з іншим змістом. Зокрема, замість назви фестивалю «Дворжакова Прага» (на честь відомого чеського композитора Антоніна Дворжака, 1841–1904) була вказана назва «Путінова Прага» («на честь» президента Росії Володимира Путіна, якого активісти слідом за значною частиною світу звинувачують у керівництві агресією Росії проти України). Усередині замість музичної програми вечора відвідувачі концерту побачили інформацію про деякі висловлювання та про позицію Лисиці щодо України, анексії Криму та конфлікту на Донбасі, зокрема, те, що вона підтримує дії російських гібридних сил на сході України та анексію Росією Криму. ​«Ми протестуємо, бо Лисиця є рупором Кремля! Вона неодноразово висловлювала підтримку сепаратистам. Тому ми вважаємо, що її концерти тут не мають відбуватися», – заявив про мету акції Отакар Ван Ґемунд, член чеської активістської групи «Капутін». Більшість відвідувачів концерту розповіли Радіо Свобода, що раніше не знали про позицію відомої піаністки. «Ми не знали про таку позицію Валентини. Нам вона подобається як музикант. Моя дочка грає на фортепіано. Але її позицію щодо України ми не підтримуємо», – сказала одна з відвідувачок фестивалю «Дворжакова Прага».   Після закінчення концерту кілька десятків активістів вишукувались перед виходом із Празької філармонії із українськими прапорами та плакатами «Чехія не Росія», «Зупинити російський імперіалізм», «Роби музику, а не війну». Посольство України в Празі відмовило Радіо Свобода у проханні прокоментувати празький виступ співачки, мовляв, це внутрішня чеська подія. Валентина Лисиця – піаністка, яка народилася у Києві. У 1991 емігрувала до США і нині має громадянство цієї країни. Популярною вона стала завдяки роликам на платформі YouTube. Після подій Євромайдану, анексії Криму та воєнних дій на Донбасі Лисиця називала український уряд «нацистським» і стверджувала, ніби українська влада запроваджує «фільтраційні табори» для етнічних росіян. За це та інші вислови у соціальних мережах її навесні 2015 року звільнили з Симфонічного оркестру канадського міста Торонто. Сама Лисиця назвала причиною свого звільнення те, ніби вона «скористалася правом на свободу слова». Іще перед звільненням, на початку 2015 року, в інтерв’ю Радіо Свобода вона стверджувала, що не має нічого спільного з проросійськими бойовиками на Донбасі. Але наступними місяцями і роками Валентина Лисиця кілька разів із концертами відвідувала окуповані території Донбасу і Криму, порушуючи при цьому встановлений порядок в’їзду на ці території. Відтак в інтерв’ю проросійським і російським ЗМІ вона вже не раз заявляла, що підтримує проросійських бойовиків на Донбасі, а також російську окупацію Криму – де вона, за її словами, нині, під окупацією, була рада знову зустрітися з реаліями колишнього Радянського Союзу, в якому 1973 року народилася і де жила в радянські часи, до 1991-го.
    1315 Опубліковано Oleksa K.
  • Автор Oleksa K.
    Чеські та українські активісти влаштували протест проти концерту відомої піаністки українського походження Валентини Лисиці у столиці Чехії Празі. Під будівлею Празької філармонії, де і був запланований виступ, вони роздавали інформаційні буклети, які схожі на оригінальні, але з іншим змістом. Зокрема, замість назви фестивалю «Дворжакова Прага» (на честь відомого чеського композитора Антоніна Дворжака, 1841–1904) була вказана назва «Путінова Прага» («на честь» президента Росії Володимира Путіна, якого активісти слідом за значною частиною світу звинувачують у керівництві агресією Росії проти України). Усередині замість музичної програми вечора відвідувачі концерту побачили інформацію про деякі висловлювання та про позицію Лисиці щодо України, анексії Криму та конфлікту на Донбасі, зокрема, те, що вона підтримує дії російських гібридних сил на сході України та анексію Росією Криму. ​«Ми протестуємо, бо Лисиця є рупором Кремля! Вона неодноразово висловлювала підтримку сепаратистам. Тому ми вважаємо, що її концерти тут не мають відбуватися», – заявив про мету акції Отакар Ван Ґемунд, член чеської активістської групи «Капутін». Більшість відвідувачів концерту розповіли Радіо Свобода, що раніше не знали про позицію відомої піаністки. «Ми не знали про таку позицію Валентини. Нам вона подобається як музикант. Моя дочка грає на фортепіано. Але її позицію щодо України ми не підтримуємо», – сказала одна з відвідувачок фестивалю «Дворжакова Прага».   Після закінчення концерту кілька десятків активістів вишукувались перед виходом із Празької філармонії із українськими прапорами та плакатами «Чехія не Росія», «Зупинити російський імперіалізм», «Роби музику, а не війну». Посольство України в Празі відмовило Радіо Свобода у проханні прокоментувати празький виступ співачки, мовляв, це внутрішня чеська подія. Валентина Лисиця – піаністка, яка народилася у Києві. У 1991 емігрувала до США і нині має громадянство цієї країни. Популярною вона стала завдяки роликам на платформі YouTube. Після подій Євромайдану, анексії Криму та воєнних дій на Донбасі Лисиця називала український уряд «нацистським» і стверджувала, ніби українська влада запроваджує «фільтраційні табори» для етнічних росіян. За це та інші вислови у соціальних мережах її навесні 2015 року звільнили з Симфонічного оркестру канадського міста Торонто. Сама Лисиця назвала причиною свого звільнення те, ніби вона «скористалася правом на свободу слова». Іще перед звільненням, на початку 2015 року, в інтерв’ю Радіо Свобода вона стверджувала, що не має нічого спільного з проросійськими бойовиками на Донбасі. Але наступними місяцями і роками Валентина Лисиця кілька разів із концертами відвідувала окуповані території Донбасу і Криму, порушуючи при цьому встановлений порядок в’їзду на ці території. Відтак в інтерв’ю проросійським і російським ЗМІ вона вже не раз заявляла, що підтримує проросійських бойовиків на Донбасі, а також російську окупацію Криму – де вона, за її словами, нині, під окупацією, була рада знову зустрітися з реаліями колишнього Радянського Союзу, в якому 1973 року народилася і де жила в радянські часи, до 1991-го.
    Вер 26, 2018 1315
  • 10 Вер 2018
    Посольство Чеської Республіки в Україні оголошує конкурс заявок на 2019 рік на фінансування маломасштабних проектів у галузі фізичної реабілітації та ерготерапії. Предметом проекту є поставка медичного обладнання (прилади, апарати) для фізичної реабілітації у державні/комунальні медичні заклади   Грант можуть отримати українські бюджетні організації – лікарні, клініки, університети, регіональні адміністративні органи влади тощо. Отримувач гранту повинен бути юридично оформленим і володіти банківським рахунком у гривнях. Бюджет проекту перебуває в межах 200-500 тисяч чеських крон (приблизно 230-580 тисяч гривень). Частиною проекту може також бути тренінг для персоналу, однак сукупні затрати на такий тренінг (квитки, проживання, харчування, оренда приміщення, навчальні матеріали) неможуть перевищувати 25 % від загальних витрат. До проекту не можуть бути включені адміністративні витрати (оплата координатору проекту, аренда тощо). Реалізація проекту відбуватиметься упродовж 2019 року, приблизно з лютого по жовтень. Ретельно заповнену англійською мовою форму MLP identification form (XLS, 66 KB) [i]  з печаткою і підписом уповноваженої особи у форматі JPEG або PDF, а також форму вExcel форматі надішліть до 7 жовтня 2018 року на адресу grants.ukraine@mzv.cz. У темі листа вкажіть назву організації та назву проекту. Проекти, надіслані у будь-якій іншій формі, крім визначеної, до розгляду не приймаються. Одна організація може надіслати лише одну проектну пропозицію. Найкращі проекти будуть передані на розгляд комісії у Чеській Республіці. Просимо заявників не надсилати разом з формою жодних додаткових документів (рекомендацій, підтверджень, витягів тощо). За потреби посольство надішле додатковий індивідуальний запит. Максимальний обсяг файлів не повинен перевищувати 15 МБ. Свої запитання стосовно проектів і форми надсилайте до 3 жовтня на адресу grants.ukraine@mzv.cz (якщо питання будуть надіслані пізніше, ніж до зазначеної дати, посольство відповіді не гарантує). Посольство залишає за собою право змінити, призупинити чи відмінити конкурс у будь-який час.   [i] Бюджет у формі частково запрограмований. Щоб отримати загальний бюджет, достатньо на 2-ій сторінці форми заповнити поля number of units та unit price in UAH, решта буде розрахована автоматично. Загальна сума також автоматично з’явиться на 1-ій сторінці форми. Якщо проект частково фінансуватиметься з інших джерел, зазначте відповідну суму в гривнях у 10-ому рядку. Курс, застосований у цьому оголошенні, - 0,8 чеських крон = 1 гривня (суму в гривнях необхідно помножити на 0,8; сума в кронах буде меншою, ніж у гривнях!) За інформацією МЗС Чехії 
    1607 Опубліковано Ірина Хмельницька
  • Посольство Чеської Республіки в Україні оголошує конкурс заявок на 2019 рік на фінансування маломасштабних проектів у галузі фізичної реабілітації та ерготерапії. Предметом проекту є поставка медичного обладнання (прилади, апарати) для фізичної реабілітації у державні/комунальні медичні заклади   Грант можуть отримати українські бюджетні організації – лікарні, клініки, університети, регіональні адміністративні органи влади тощо. Отримувач гранту повинен бути юридично оформленим і володіти банківським рахунком у гривнях. Бюджет проекту перебуває в межах 200-500 тисяч чеських крон (приблизно 230-580 тисяч гривень). Частиною проекту може також бути тренінг для персоналу, однак сукупні затрати на такий тренінг (квитки, проживання, харчування, оренда приміщення, навчальні матеріали) неможуть перевищувати 25 % від загальних витрат. До проекту не можуть бути включені адміністративні витрати (оплата координатору проекту, аренда тощо). Реалізація проекту відбуватиметься упродовж 2019 року, приблизно з лютого по жовтень. Ретельно заповнену англійською мовою форму MLP identification form (XLS, 66 KB) [i]  з печаткою і підписом уповноваженої особи у форматі JPEG або PDF, а також форму вExcel форматі надішліть до 7 жовтня 2018 року на адресу grants.ukraine@mzv.cz. У темі листа вкажіть назву організації та назву проекту. Проекти, надіслані у будь-якій іншій формі, крім визначеної, до розгляду не приймаються. Одна організація може надіслати лише одну проектну пропозицію. Найкращі проекти будуть передані на розгляд комісії у Чеській Республіці. Просимо заявників не надсилати разом з формою жодних додаткових документів (рекомендацій, підтверджень, витягів тощо). За потреби посольство надішле додатковий індивідуальний запит. Максимальний обсяг файлів не повинен перевищувати 15 МБ. Свої запитання стосовно проектів і форми надсилайте до 3 жовтня на адресу grants.ukraine@mzv.cz (якщо питання будуть надіслані пізніше, ніж до зазначеної дати, посольство відповіді не гарантує). Посольство залишає за собою право змінити, призупинити чи відмінити конкурс у будь-який час.   [i] Бюджет у формі частково запрограмований. Щоб отримати загальний бюджет, достатньо на 2-ій сторінці форми заповнити поля number of units та unit price in UAH, решта буде розрахована автоматично. Загальна сума також автоматично з’явиться на 1-ій сторінці форми. Якщо проект частково фінансуватиметься з інших джерел, зазначте відповідну суму в гривнях у 10-ому рядку. Курс, застосований у цьому оголошенні, - 0,8 чеських крон = 1 гривня (суму в гривнях необхідно помножити на 0,8; сума в кронах буде меншою, ніж у гривнях!) За інформацією МЗС Чехії 
    Вер 10, 2018 1607
  • 29 Серп 2018
    Що доброго дала Україна Чехії? На це запитання деякі чехи відповідають однозначно – «Школу християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (ШХЖІЄ)». Чули щось про неї? Слово «школа» в багатьох викликає не надто приємні асоціації: правила, іспити, вичитки. «Християнського життята Євангелізації» – а це може когось насторожити через певні стереотипи чи упередження. «Пресвятої Діви Марії…» – усе звучить дуже складно. І як воно поєднує Україну та Чехію? На всі ці запитання спробувала знайти відповіді спеціально для UAPORTALу. 29 червня – 8 липня 2018 у Вранові біля Брна (в духовному центрі святого Франциска) відбулася літня сесія Школи християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви. Цьогоріч Школі виповнилося двадцять років. У Вранові у Брна чеську родину ШХЖІЄ відвідали два католицькі єпископи: Войтех Конзбул (брнянський) і Властимил Крочіл (чеське-будейовицький, відповідає за всі харизматичні рухи в Чехії). Обидва єпископи були приємно вражені від цього «Божого діла на чеській землі». Войтех прибув 30 червня, щоб поглянути, як працює Школа. За словами відповідальної за чеську філію ШХЖІЄ Тетяни Ягоди (вона медик, родом з Тернопільщини, вже з десяток років живе в Празі, а до всього, ще й магістрантка богослов’я в Карловому університеті): «Школа активно діє в таких Дієцезіях: Брнянській, Остравській, Чеське-будейовицькій. Найбільша чеська філія Школи є в Брні від 2011 року. Там регулярно на сесії збирається до сімдесяти осіб. Ми багато говорили з приїжджими єпископами про сенс і перспективу Школи в Чехії. Зокрема, Войтеха Конзбула вразила велика кількість сімей на Школі, активність, організованість і згуртованість учасників. Словом, шкільне середовище йому сподобалося. Єпископ був дуже оптимістичний, відкритий на людей, жартував. Також Властимил Крочіл мав багато вражень від Школи. Мене особисто вразило, що цей єпископ прийшов зі записничком на лекцію засновника Школи – капуцина брата Петра Куркевича. Сів за першу лавку і конспектував. Властимила Крочіла дуже надихнудо те, що і як говорив брат Петро. Він сам особисто розмовляв з отцем Куркевичем. Дуже переймався справами Школи. Візія цього єпископа була така – як я можу допомогти Школі, щоб вона розвивалася в Чеській Республіці, щоб про нас дізналося якомога більше людей. Властимил Крочіл також дав нам – організаторам і учасникам Школи – настанову дотримуватися харизмату основоположника, тобто не секуляризувати, а берегти богонатхненний стиль Школи. Також учасники у вільний час розмовляли з єпископом і сповідалися в нього». Як згадує Петро Куркевич (священик ордену Братів Менших Капуцинів, засновник ШХЖІЄ), Школу засновано 1998 року в Україні – в реколекційному домі св. Отця Піо при їхньому монастирі в Красилові (Хмельницька обл.) А починалося все це не як школа, а як прості молитовно-формаційні зустрічі, які стали регулярними. Адже кількість учасників стабільно збільшувалася, приїздили нові люди. Тож виникла потреба розділити усіх на окремі групи. Для тих, хто приїхав уперше, проводили навчання євангелізаційного характеру, а ті, що були вже вкотре, продовжували духовну формацію. Відтак під керівництвом братів капуцинів і лідерів Школа успішно розвивається і розростається. Відкрилося безліч її філій в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Чехії, Болгарії, США, Великій Британії, Ірландії, Росії, Німеччині, Італії, Австрії. Місія ШХЖІЄ полягає у формуванні християн-лідерів, які готові брати відповідальність за Церкву ХХІ сторіччя. Йдеться про виховання зрілої та осмисленої віри, пошук власного місця в суспільстві, способи реалізації талантів і дарів. Формація у Школі триває протягом шести років. Кожен рік складається з чотирьох сесій: щосезонні триденні реколекції (на вихідних), а влітку – двотижневі. Програма Школи (а реколекційний день виплетений з трьох лекцій, молитов прослави, вільного часу, малих груп, Святої Літургії) передбачає: пізнання основ духовної орієнтації, звільнення від різноманітних залежностей, розпізнання власної ідентичності, тривання в особистій зустрічі з Богом витривання у світі – звіщання Благовісту словом і ділом. Випусники ШХЖІЄ апробовують отримані теологічні, психологічні, антропологічні знання в реальному житті. Тож активно долучаються до справ, які провадить Школа. Це, зокрема, Річна Міжнародна Місійна Школа, регулярні молодіжніта подружні реколекції, з’їзди духовенства, з’їзди християнських музикантів; Всеукраїнський з’їзд спільнот руху Віднови у Святому Дусі, Реабілітаційні центри для наркоманів і алкозалежних тощо. Історія філії ШХЖІЄ в Чехії дуже промовиста. Брат Петро часто перетинав польсько-український кордон, адже їздив з українськими аніматорами відкривати й навідувати численні філії Школи за межами нашої Батьківщини. Тож йому доводилося стояти в довгих прикордонних чергах. «Брат спілкувався там з українцями. І зазвичай на запитання «куди їдете?» чув «у Чехію на заробітки». Тоді він і згадав, що в Празі є його співбрат капуцин Марек Соха, а також дві його «школярки»-аніматорки: українка Наталя Демчук і словачка Луція Лешкова. Тож 2006 року в Празі було відкрито першу чеську філію ШХЖІЄ» – згадує Тетяна Ягода. Наталя  Демчук (магістр богослов’я, родом з Бродів) додає: «коли брат Петро запропонував мені допомогти йому організувати Школу в Празі, я не знала тоді ні Луції, ні Тані, ні брата Марека. Більше того, я тоді погано говорила по-чеськи. А Куркевич приїхав і каже: «перекладай мене, роби і не бійся». І я робила, бо мені дуже бракувало на чужині християнської спільноти й духовності. На першу сесію Школи прийшло небагато учасників – купка українців і лише один чех. А потім Бог цю справу благословив. Багато священиків, єпископів підтримали цю ініціативу в різних містах Чехії. Тепер на сесії Школи приїжджають сотні людей, потім вони відкривають у своїх парафіях спільноти: дружать, моляться, сваряться, перепрошують-прощають, одружуються…  Чому служу в Школі, хоч не отримую за це ніяких грошей, влади чи слави? Бо мені здається, що Бог хоче, щоб я це робила. Коли вагалася, що робити й де бути, на молитві мені прийшли такі слова: «даю тобі це місто, даю тобі цей народ». Вірю, що це від Бога. Бог звільнив мене. З ним я можу вільно дихати. Тому я в Церкві… Пригадую, як під час Майдану ми їхали служити до Брна. І питали себе, чи маємо право працювати для чехів, коли зараз вдома гине наш народ? Це був якраз період масових розстрілів у Києві. Важко взагалі тоді було щось робити для когось, ходили в постійному напруженні. Але навіть тоді Бог прийшов з миром до нас. Ми розповідали чехам, що зараз коїться в центрі Києва. Ми разом молилися, жертвували і постили за Україну. Також знайомі чехи передавали гроші для постраждалих українців. Якраз тої неділі, коли ми були в Брні, розстріли припинилися». Про співпрацю української громади з братами францискани в Чехії згадує також і Галина Андрейців: "2015 року вони допомагали УЄП організувати благодійну виставку «З Божою допомогою і вірою в Україну» в костелі Панни Марії Сніжної. Ми презентували європейцям сотню картин сучасних українських художників. Виставка-продаж була відкрита для широкої публіки майже два тижня, зібрала чимало грошей, які ми передали сім'ям загиблих і на допомогу війську». Учасники цьогорічної літньої сесії ШХЖІЄ в Чеській Республіці зізнаються: «Школа стала переломною подією в моєму житті, повернула мене на дорогу з Богом. Єпископ Властимил порадив мені триматися за Школу зубами та нігтями, бо це мій порятунок. Відколи маю Школу, живу в надії. Бо поруч мене є ті, які люблять мене, бо люблять мого Бога. А любов зцілює, дає силу жити. Тут Бог через священиків і аніматорів просто блискуче об’являє мені Його любов до мене. Ця наша Школа справді з Небес. Я шалено вдячна Богові за неї!» (Маркета) «Завдяки Школі я почала вільно дихати. Часто обставини, люди, мій страх, стереотипи й упередження роблять наш світ вузьким. Ми задихаємося, хоч намагаємося вхопити якомога більше повітря. Тут я вчуся довіряти Богові, бути правдивою зі собою, вчуся говорити світові «ні» і бути вірною своєму «так». Тут вчуся мислити, робити важливе та не робити непотрібного» (Петра) «Я тут з дружиною і малими дітьми проводжу відпустку. І це ліпше за гори, море. Це своєрідний активний відпочинок. Тут я відновлююся як людина, як чоловік, як лідер своєї сім’ї. З’являється новий запал до життя, нове дихання в моїй сім’ї. Це навіть по дітях видно. Тут я переживаю сильного Бога, який любить мене особисто. Бог близько. Розуміти це – благодать» (Йозеф) «Багато речей Школа поскладала мені в голові. Я не розумів, хто такий Отець, Ісус, Святий Дух, чому є я, яким я є, чому є добрі люди і чому є зло. А тут усе стає на свої місця. Бог – Любов, який створив людину для любові та з любові. Тому дав людині свободу і вибір. Ми вибираємо часто зло, як дитина розетку. Але можемо обрати доброго Тата, жертовного Брата і щасливу Маму. На Школі я їх знайшов. Ні, вони знайшли мене» (Мілан) «На цій Школі я відкрив для себе також українську націю. До нас часто приїздять аніматори-українці. Тут вперше почув українську мову, навіть деякі слова вивчив. Дуже мені подобається ваше слово «кошенятко». Душа українська – така, як пісенька: натхненна, чесна та глибока. Українці від Бога! Алилуя!» (Ондрей) Тут можна дізнатися більше про ШХЖІЄ в Чехії: http://www.skolamarie.cz/   Катерина Воїнська для UAportal  
    2768 Опубліковано Катерина Воїнська
  • Що доброго дала Україна Чехії? На це запитання деякі чехи відповідають однозначно – «Школу християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (ШХЖІЄ)». Чули щось про неї? Слово «школа» в багатьох викликає не надто приємні асоціації: правила, іспити, вичитки. «Християнського життята Євангелізації» – а це може когось насторожити через певні стереотипи чи упередження. «Пресвятої Діви Марії…» – усе звучить дуже складно. І як воно поєднує Україну та Чехію? На всі ці запитання спробувала знайти відповіді спеціально для UAPORTALу. 29 червня – 8 липня 2018 у Вранові біля Брна (в духовному центрі святого Франциска) відбулася літня сесія Школи християнського життя та Євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви. Цьогоріч Школі виповнилося двадцять років. У Вранові у Брна чеську родину ШХЖІЄ відвідали два католицькі єпископи: Войтех Конзбул (брнянський) і Властимил Крочіл (чеське-будейовицький, відповідає за всі харизматичні рухи в Чехії). Обидва єпископи були приємно вражені від цього «Божого діла на чеській землі». Войтех прибув 30 червня, щоб поглянути, як працює Школа. За словами відповідальної за чеську філію ШХЖІЄ Тетяни Ягоди (вона медик, родом з Тернопільщини, вже з десяток років живе в Празі, а до всього, ще й магістрантка богослов’я в Карловому університеті): «Школа активно діє в таких Дієцезіях: Брнянській, Остравській, Чеське-будейовицькій. Найбільша чеська філія Школи є в Брні від 2011 року. Там регулярно на сесії збирається до сімдесяти осіб. Ми багато говорили з приїжджими єпископами про сенс і перспективу Школи в Чехії. Зокрема, Войтеха Конзбула вразила велика кількість сімей на Школі, активність, організованість і згуртованість учасників. Словом, шкільне середовище йому сподобалося. Єпископ був дуже оптимістичний, відкритий на людей, жартував. Також Властимил Крочіл мав багато вражень від Школи. Мене особисто вразило, що цей єпископ прийшов зі записничком на лекцію засновника Школи – капуцина брата Петра Куркевича. Сів за першу лавку і конспектував. Властимила Крочіла дуже надихнудо те, що і як говорив брат Петро. Він сам особисто розмовляв з отцем Куркевичем. Дуже переймався справами Школи. Візія цього єпископа була така – як я можу допомогти Школі, щоб вона розвивалася в Чеській Республіці, щоб про нас дізналося якомога більше людей. Властимил Крочіл також дав нам – організаторам і учасникам Школи – настанову дотримуватися харизмату основоположника, тобто не секуляризувати, а берегти богонатхненний стиль Школи. Також учасники у вільний час розмовляли з єпископом і сповідалися в нього». Як згадує Петро Куркевич (священик ордену Братів Менших Капуцинів, засновник ШХЖІЄ), Школу засновано 1998 року в Україні – в реколекційному домі св. Отця Піо при їхньому монастирі в Красилові (Хмельницька обл.) А починалося все це не як школа, а як прості молитовно-формаційні зустрічі, які стали регулярними. Адже кількість учасників стабільно збільшувалася, приїздили нові люди. Тож виникла потреба розділити усіх на окремі групи. Для тих, хто приїхав уперше, проводили навчання євангелізаційного характеру, а ті, що були вже вкотре, продовжували духовну формацію. Відтак під керівництвом братів капуцинів і лідерів Школа успішно розвивається і розростається. Відкрилося безліч її філій в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Чехії, Болгарії, США, Великій Британії, Ірландії, Росії, Німеччині, Італії, Австрії. Місія ШХЖІЄ полягає у формуванні християн-лідерів, які готові брати відповідальність за Церкву ХХІ сторіччя. Йдеться про виховання зрілої та осмисленої віри, пошук власного місця в суспільстві, способи реалізації талантів і дарів. Формація у Школі триває протягом шести років. Кожен рік складається з чотирьох сесій: щосезонні триденні реколекції (на вихідних), а влітку – двотижневі. Програма Школи (а реколекційний день виплетений з трьох лекцій, молитов прослави, вільного часу, малих груп, Святої Літургії) передбачає: пізнання основ духовної орієнтації, звільнення від різноманітних залежностей, розпізнання власної ідентичності, тривання в особистій зустрічі з Богом витривання у світі – звіщання Благовісту словом і ділом. Випусники ШХЖІЄ апробовують отримані теологічні, психологічні, антропологічні знання в реальному житті. Тож активно долучаються до справ, які провадить Школа. Це, зокрема, Річна Міжнародна Місійна Школа, регулярні молодіжніта подружні реколекції, з’їзди духовенства, з’їзди християнських музикантів; Всеукраїнський з’їзд спільнот руху Віднови у Святому Дусі, Реабілітаційні центри для наркоманів і алкозалежних тощо. Історія філії ШХЖІЄ в Чехії дуже промовиста. Брат Петро часто перетинав польсько-український кордон, адже їздив з українськими аніматорами відкривати й навідувати численні філії Школи за межами нашої Батьківщини. Тож йому доводилося стояти в довгих прикордонних чергах. «Брат спілкувався там з українцями. І зазвичай на запитання «куди їдете?» чув «у Чехію на заробітки». Тоді він і згадав, що в Празі є його співбрат капуцин Марек Соха, а також дві його «школярки»-аніматорки: українка Наталя Демчук і словачка Луція Лешкова. Тож 2006 року в Празі було відкрито першу чеську філію ШХЖІЄ» – згадує Тетяна Ягода. Наталя  Демчук (магістр богослов’я, родом з Бродів) додає: «коли брат Петро запропонував мені допомогти йому організувати Школу в Празі, я не знала тоді ні Луції, ні Тані, ні брата Марека. Більше того, я тоді погано говорила по-чеськи. А Куркевич приїхав і каже: «перекладай мене, роби і не бійся». І я робила, бо мені дуже бракувало на чужині християнської спільноти й духовності. На першу сесію Школи прийшло небагато учасників – купка українців і лише один чех. А потім Бог цю справу благословив. Багато священиків, єпископів підтримали цю ініціативу в різних містах Чехії. Тепер на сесії Школи приїжджають сотні людей, потім вони відкривають у своїх парафіях спільноти: дружать, моляться, сваряться, перепрошують-прощають, одружуються…  Чому служу в Школі, хоч не отримую за це ніяких грошей, влади чи слави? Бо мені здається, що Бог хоче, щоб я це робила. Коли вагалася, що робити й де бути, на молитві мені прийшли такі слова: «даю тобі це місто, даю тобі цей народ». Вірю, що це від Бога. Бог звільнив мене. З ним я можу вільно дихати. Тому я в Церкві… Пригадую, як під час Майдану ми їхали служити до Брна. І питали себе, чи маємо право працювати для чехів, коли зараз вдома гине наш народ? Це був якраз період масових розстрілів у Києві. Важко взагалі тоді було щось робити для когось, ходили в постійному напруженні. Але навіть тоді Бог прийшов з миром до нас. Ми розповідали чехам, що зараз коїться в центрі Києва. Ми разом молилися, жертвували і постили за Україну. Також знайомі чехи передавали гроші для постраждалих українців. Якраз тої неділі, коли ми були в Брні, розстріли припинилися». Про співпрацю української громади з братами францискани в Чехії згадує також і Галина Андрейців: "2015 року вони допомагали УЄП організувати благодійну виставку «З Божою допомогою і вірою в Україну» в костелі Панни Марії Сніжної. Ми презентували європейцям сотню картин сучасних українських художників. Виставка-продаж була відкрита для широкої публіки майже два тижня, зібрала чимало грошей, які ми передали сім'ям загиблих і на допомогу війську». Учасники цьогорічної літньої сесії ШХЖІЄ в Чеській Республіці зізнаються: «Школа стала переломною подією в моєму житті, повернула мене на дорогу з Богом. Єпископ Властимил порадив мені триматися за Школу зубами та нігтями, бо це мій порятунок. Відколи маю Школу, живу в надії. Бо поруч мене є ті, які люблять мене, бо люблять мого Бога. А любов зцілює, дає силу жити. Тут Бог через священиків і аніматорів просто блискуче об’являє мені Його любов до мене. Ця наша Школа справді з Небес. Я шалено вдячна Богові за неї!» (Маркета) «Завдяки Школі я почала вільно дихати. Часто обставини, люди, мій страх, стереотипи й упередження роблять наш світ вузьким. Ми задихаємося, хоч намагаємося вхопити якомога більше повітря. Тут я вчуся довіряти Богові, бути правдивою зі собою, вчуся говорити світові «ні» і бути вірною своєму «так». Тут вчуся мислити, робити важливе та не робити непотрібного» (Петра) «Я тут з дружиною і малими дітьми проводжу відпустку. І це ліпше за гори, море. Це своєрідний активний відпочинок. Тут я відновлююся як людина, як чоловік, як лідер своєї сім’ї. З’являється новий запал до життя, нове дихання в моїй сім’ї. Це навіть по дітях видно. Тут я переживаю сильного Бога, який любить мене особисто. Бог близько. Розуміти це – благодать» (Йозеф) «Багато речей Школа поскладала мені в голові. Я не розумів, хто такий Отець, Ісус, Святий Дух, чому є я, яким я є, чому є добрі люди і чому є зло. А тут усе стає на свої місця. Бог – Любов, який створив людину для любові та з любові. Тому дав людині свободу і вибір. Ми вибираємо часто зло, як дитина розетку. Але можемо обрати доброго Тата, жертовного Брата і щасливу Маму. На Школі я їх знайшов. Ні, вони знайшли мене» (Мілан) «На цій Школі я відкрив для себе також українську націю. До нас часто приїздять аніматори-українці. Тут вперше почув українську мову, навіть деякі слова вивчив. Дуже мені подобається ваше слово «кошенятко». Душа українська – така, як пісенька: натхненна, чесна та глибока. Українці від Бога! Алилуя!» (Ондрей) Тут можна дізнатися більше про ШХЖІЄ в Чехії: http://www.skolamarie.cz/   Катерина Воїнська для UAportal  
    Серп 29, 2018 2768
  • 06 Серп 2018
    Портрети перших президентів – Михайла Грушевського й Томаша Ґарріга Масарика – можна було побачити в празькій галереї «Манес».  3 серпня тут відбулося відкриття першого на теренах Чеської Республіки Міжнародного фестивалю акварелі, участь у якому взяли художники з 64 країн світу, а в експозиції представлено понад 400 робіт. Організаторкою фестивалю стала чеська художниця українського походження Олександра Брикса, а сам фестиваль присвячено 100-річчю чесько-українських відносин.  Фестиваль відкривали 13 найкращих українських акварелістів, які впродовж трьох годин демонстрували свої вміння численним відвідувачам галереї, на очах яких народжувалися нові роботи, які увійдуть у велику «живу книгу» фестивалю.  Підтримати художників з України прийшли Посол України в Чехії Євген Перебийніс з дружиною. Пан Перебийніс подякував учасникам за  представлення українського мистецтва за кордоном, а також побажав творчого натхнення та енергії.Побачити роботи видатних акварелістів можна було з 3 до 5 серпня в галереї «Манес» у Празі. Після цього 100 найкращих робіт вирушать у мандрівку галереями інших чеських міст і містечок. «Це дуже символічно: 100 років Чехословаччині, 100 років Українській Народній Республіці, 100 років нашим відносинам, 100 робіт», - пояснює свій задум Олександра Брикса. Повідомляє Посольство України в Чехії. Фото: Alexandra Bryksa
    1671 Опубліковано Галина Андрейців
  • Портрети перших президентів – Михайла Грушевського й Томаша Ґарріга Масарика – можна було побачити в празькій галереї «Манес».  3 серпня тут відбулося відкриття першого на теренах Чеської Республіки Міжнародного фестивалю акварелі, участь у якому взяли художники з 64 країн світу, а в експозиції представлено понад 400 робіт. Організаторкою фестивалю стала чеська художниця українського походження Олександра Брикса, а сам фестиваль присвячено 100-річчю чесько-українських відносин.  Фестиваль відкривали 13 найкращих українських акварелістів, які впродовж трьох годин демонстрували свої вміння численним відвідувачам галереї, на очах яких народжувалися нові роботи, які увійдуть у велику «живу книгу» фестивалю.  Підтримати художників з України прийшли Посол України в Чехії Євген Перебийніс з дружиною. Пан Перебийніс подякував учасникам за  представлення українського мистецтва за кордоном, а також побажав творчого натхнення та енергії.Побачити роботи видатних акварелістів можна було з 3 до 5 серпня в галереї «Манес» у Празі. Після цього 100 найкращих робіт вирушать у мандрівку галереями інших чеських міст і містечок. «Це дуже символічно: 100 років Чехословаччині, 100 років Українській Народній Республіці, 100 років нашим відносинам, 100 робіт», - пояснює свій задум Олександра Брикса. Повідомляє Посольство України в Чехії. Фото: Alexandra Bryksa
    Серп 06, 2018 1671
  • 31 Лип 2018
    Недавнє святкування 1030-річчя хрещення Київської Русі-України спонукало мене на купу роздумів, зіставлень і спогадів. Спробую лаконічно ними поділитися. Цьогорічна хресна хода "За єдину помісну церкву" (28. 07. 2018) в центрі Києва, за словами Патріарха Філарета, стала «найбільшим Хресним ходом в історії України». Очевидці стверджують, що «дотепер так багато патріотично налаштованих громадян, які моляться за перемогу правди і мир в Україні, збирав лише Майдан під час Революції Гідності». Кажуть, що молилося там понад 100 тисяч вірян. Як повідомляє інформаційне агенство Уніан, до Києва на урочисте святкування прибула делегація Вселенського патріархату з посланням Патріарха Вартоломія I, в якому наголошено, що кінцевою метою Першопристольної Константинопольської Церкви є дарувати Українській Церкві автокефалію. Якщо довіряти статистиці, з року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. В Україні діють 207 духовних центрів, 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності зросла більш ніж у четверо. У Чехії ж зовсім інша ситуація. За період 1991-2011 рр. число християн скоротилося від сорока відсотків до десяти. А 34 відсотки населення за переписом 2011 року назвало себе атеїстами. Християнство прийшло в Чехію на помежів’ї Х-XI сторічч разом з німцями та латиницею. Видається так, що цю духовну літеплість у Республіці зумовило тривале колоніальне минуле чеського народу. Тому католицизм (а відтак християнство загалом) для чехів часто асоціюється зі загарбником, імперією... Тверда шкіра ревно хоронить старі рани... Україна охрестилася 988 року завдяки князеві Володимиру Великому, відтак християнство стало провідною релігією в Київській Русі. З прийняттям християнства писемність набула особливого розвою, забуяло мистецтво, освіта, наука. Про те, що християнство було вигідним для України-Руси, можемо прочитати у різноманітних книжках. Можна робити красиві трюки, щоб зривати оплески, прихильність меценатів, пільги у «своїх богів» чи «плюсики до карми». А можна зустрітися віч-на-віч зі самим Трюком. І вже не могти лицедіяти, не могти задобрювати стихії, не могти притлумлювати власну совість. Адже Той, Хто назвав себе Дорогою, Правдою та Життям (Ів. 14, 6) – майстер несподіваних прийомів. Він уміло вивертає усю брехню, несправжність і позірність. А правда Його, насправді, звільняє, – перевірено особисто й неодноразово. Але сьогодні не про це. Всі ці події потягнули з моєї пам’яті спогади про 2015 рік. Саме тоді я познайомилася з Прагою на молодіжній зустрічі Тезе, яка відбувалася у сімнадцятьох церквах столиці Чеської Республіки. Дуже виразно пам’ятаю той момент, коли в залах виставкового центру Летняни молилися за мир в Україні та на Близькому Сході. Я тоді була на восьмому місяці вагітності, тому висидіти молитву на кариматі було непросто. Але навіть попри фізичні незручності серце стискалося від слів брата Алоїса (настоятеля спільноти Тезе): «Стань сіллю землі! Не дозволь, аби тебе розтинали твої нестачі й обмеження! Лише в Христі справжній смак життя. Звернися до Нього та прийми те, чого Він від тебе очікує». Цікавий той факт, що не тільки християни-парафіяни приймали на ночівлю паломників, а й звичайні пражани – тобто неуцерковлені чехи, які прочитали рекламу в метро про потребу прихистити молодь зі шістдесяти п’ятьох країн. Нам пощастило пожити в будинку відомого для чеського християнського середовища подружжя Капланових – вони відійшли вже у вічність. Саме в цьому будинку підпільно в комуністичному жаскому минулому збиралися сотні людей на молитву Тезе. Господарі, ризикуючи життям (за їхньою діяльністю стежили супостати), свідомо були свідками віри в Чехії. Капланові дожили до глибокої старості. Їхні внуки полюбляють переповідати про поважні пристрасті бабусі. Часами на літню Марію щось находило, і тоді вона серйозно заявляла своєму чоловікові: «Все! Розлучаємося! Я того не можу стерпіти! Ти схолоднів до мене, я тебе вже більше не цікавлю!» А ще багатодітна сім’я Капланових мала цікаво традицію – своїм донечкам вони давали імена на «М» (на честь матері), а синочкам – на «Й» (на честь батька). Якось нам довелося бути свідками родинної зустрічі, на яку приїхали всі діти Капланових зі своїми сім’ями – будинок просто кишів людьми! Щоб зробити спільну фотографію, родина гуртувалася рядами, з них перші сідали на землю, а останні вилазили на стільці… Важливо, що більшість дітей Капланових допомагають дітям з деструктивних сімей, підтримують бідних з інших країн, зокрема з України, всиновлюють сиріт. Мої перші враження про Чехію були двоякими. Але позитивно вразили пошана до порядку та мирна організованість. Чехи, як правило, не поспішають. Навіть мова їхня через подовжені голосні вимагає вміння смакувати часом. Пенсіонери в чергах інколи пропускають молодих, кажучи: «Я маю час. Це ви, молоді, нікуди не встигаєте!» А коли малючки плачуть, мамусі часто просять: «Ну так, витримай це». Я намагалася знайти корінь позитивних рис чеського менталітету, спостерігаючи та розмовляючи про це з самими чехами, також пізнаючи їхнє мистецтво, історію тощо. І поки що всі мої мисленнєві дороги ведуть до Вацлаваку (Вацлавського майдану). До кінного пам'ятника святому Вацлаву, довкола якого чотири скульптури: святі Прокіп, Войтех, Людмила (князева бабуся) й Анежка. І напис на пам'ятнику першому слов’янському мученику: «Святий Вацлаве, наш княже, не дай загинути нам, ані прийдешнім». От дивовижа! Чехи другого тисячоріччя взивають до середньовічного князя як до заступника та небесного оборонця держави. Ба більше, 28 вересня в Чехії є подвійним святом – церковним спомином про святого Вацлава та Днем Чеської державності. А мощі мученика, його шолом і меч, які можна побачити в празькому Соборі Святого Віта, є національною святинею. Що ж такого встиг зробити цей юний князь за куцих чотири роки свого правління? Вісімнадцятирічний Вацлав припинив гоніння християн на чеській землі, збудував чимало храмів, подбав про освіту народу, аби «люди жили за Божим законом, а судді діяли справедливо». Кажуть, що Вацлав власноруч сіяв пшеницю для євхаристійного хліба та збирав виноград для літургійного вина. А своїм швидким відходом у вічність князь завдячує рідному братові Болеславу Грізному, який вкоротив земне життя Вацлаву, коли святий заходив до храму на Божественну Літургію. Подейкують, що згодом братовбивця-язичник розкаявся та перевіз тіло мученика до Собору Святого Віта... Кров Вацлава пульсує в цій нації… Вони не почувають себе невдахами. Правда, часто забувають, що діти святого Вацлава… Чехи мені зізнаються, що їх вражає українська чутливість – те, що ми прагнемо глибини, особистісного досвіду. Їм довподоби українське світовідчуття, повне мелодики, орнаментів, стосунків, туги за духовними просторами. А мова наша, кажуть, надихає на любов. Тож підбадьорюють:«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» Тільки б мудрості та пильності приймати Його поміч... Катерина Воїнська для UAportal  
    2372 Опубліковано Катерина Воїнська
  • Недавнє святкування 1030-річчя хрещення Київської Русі-України спонукало мене на купу роздумів, зіставлень і спогадів. Спробую лаконічно ними поділитися. Цьогорічна хресна хода "За єдину помісну церкву" (28. 07. 2018) в центрі Києва, за словами Патріарха Філарета, стала «найбільшим Хресним ходом в історії України». Очевидці стверджують, що «дотепер так багато патріотично налаштованих громадян, які моляться за перемогу правди і мир в Україні, збирав лише Майдан під час Революції Гідності». Кажуть, що молилося там понад 100 тисяч вірян. Як повідомляє інформаційне агенство Уніан, до Києва на урочисте святкування прибула делегація Вселенського патріархату з посланням Патріарха Вартоломія I, в якому наголошено, що кінцевою метою Першопристольної Константинопольської Церкви є дарувати Українській Церкві автокефалію. Якщо довіряти статистиці, з року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. В Україні діють 207 духовних центрів, 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності зросла більш ніж у четверо. У Чехії ж зовсім інша ситуація. За період 1991-2011 рр. число християн скоротилося від сорока відсотків до десяти. А 34 відсотки населення за переписом 2011 року назвало себе атеїстами. Християнство прийшло в Чехію на помежів’ї Х-XI сторічч разом з німцями та латиницею. Видається так, що цю духовну літеплість у Республіці зумовило тривале колоніальне минуле чеського народу. Тому католицизм (а відтак християнство загалом) для чехів часто асоціюється зі загарбником, імперією... Тверда шкіра ревно хоронить старі рани... Україна охрестилася 988 року завдяки князеві Володимиру Великому, відтак християнство стало провідною релігією в Київській Русі. З прийняттям християнства писемність набула особливого розвою, забуяло мистецтво, освіта, наука. Про те, що християнство було вигідним для України-Руси, можемо прочитати у різноманітних книжках. Можна робити красиві трюки, щоб зривати оплески, прихильність меценатів, пільги у «своїх богів» чи «плюсики до карми». А можна зустрітися віч-на-віч зі самим Трюком. І вже не могти лицедіяти, не могти задобрювати стихії, не могти притлумлювати власну совість. Адже Той, Хто назвав себе Дорогою, Правдою та Життям (Ів. 14, 6) – майстер несподіваних прийомів. Він уміло вивертає усю брехню, несправжність і позірність. А правда Його, насправді, звільняє, – перевірено особисто й неодноразово. Але сьогодні не про це. Всі ці події потягнули з моєї пам’яті спогади про 2015 рік. Саме тоді я познайомилася з Прагою на молодіжній зустрічі Тезе, яка відбувалася у сімнадцятьох церквах столиці Чеської Республіки. Дуже виразно пам’ятаю той момент, коли в залах виставкового центру Летняни молилися за мир в Україні та на Близькому Сході. Я тоді була на восьмому місяці вагітності, тому висидіти молитву на кариматі було непросто. Але навіть попри фізичні незручності серце стискалося від слів брата Алоїса (настоятеля спільноти Тезе): «Стань сіллю землі! Не дозволь, аби тебе розтинали твої нестачі й обмеження! Лише в Христі справжній смак життя. Звернися до Нього та прийми те, чого Він від тебе очікує». Цікавий той факт, що не тільки християни-парафіяни приймали на ночівлю паломників, а й звичайні пражани – тобто неуцерковлені чехи, які прочитали рекламу в метро про потребу прихистити молодь зі шістдесяти п’ятьох країн. Нам пощастило пожити в будинку відомого для чеського християнського середовища подружжя Капланових – вони відійшли вже у вічність. Саме в цьому будинку підпільно в комуністичному жаскому минулому збиралися сотні людей на молитву Тезе. Господарі, ризикуючи життям (за їхньою діяльністю стежили супостати), свідомо були свідками віри в Чехії. Капланові дожили до глибокої старості. Їхні внуки полюбляють переповідати про поважні пристрасті бабусі. Часами на літню Марію щось находило, і тоді вона серйозно заявляла своєму чоловікові: «Все! Розлучаємося! Я того не можу стерпіти! Ти схолоднів до мене, я тебе вже більше не цікавлю!» А ще багатодітна сім’я Капланових мала цікаво традицію – своїм донечкам вони давали імена на «М» (на честь матері), а синочкам – на «Й» (на честь батька). Якось нам довелося бути свідками родинної зустрічі, на яку приїхали всі діти Капланових зі своїми сім’ями – будинок просто кишів людьми! Щоб зробити спільну фотографію, родина гуртувалася рядами, з них перші сідали на землю, а останні вилазили на стільці… Важливо, що більшість дітей Капланових допомагають дітям з деструктивних сімей, підтримують бідних з інших країн, зокрема з України, всиновлюють сиріт. Мої перші враження про Чехію були двоякими. Але позитивно вразили пошана до порядку та мирна організованість. Чехи, як правило, не поспішають. Навіть мова їхня через подовжені голосні вимагає вміння смакувати часом. Пенсіонери в чергах інколи пропускають молодих, кажучи: «Я маю час. Це ви, молоді, нікуди не встигаєте!» А коли малючки плачуть, мамусі часто просять: «Ну так, витримай це». Я намагалася знайти корінь позитивних рис чеського менталітету, спостерігаючи та розмовляючи про це з самими чехами, також пізнаючи їхнє мистецтво, історію тощо. І поки що всі мої мисленнєві дороги ведуть до Вацлаваку (Вацлавського майдану). До кінного пам'ятника святому Вацлаву, довкола якого чотири скульптури: святі Прокіп, Войтех, Людмила (князева бабуся) й Анежка. І напис на пам'ятнику першому слов’янському мученику: «Святий Вацлаве, наш княже, не дай загинути нам, ані прийдешнім». От дивовижа! Чехи другого тисячоріччя взивають до середньовічного князя як до заступника та небесного оборонця держави. Ба більше, 28 вересня в Чехії є подвійним святом – церковним спомином про святого Вацлава та Днем Чеської державності. А мощі мученика, його шолом і меч, які можна побачити в празькому Соборі Святого Віта, є національною святинею. Що ж такого встиг зробити цей юний князь за куцих чотири роки свого правління? Вісімнадцятирічний Вацлав припинив гоніння християн на чеській землі, збудував чимало храмів, подбав про освіту народу, аби «люди жили за Божим законом, а судді діяли справедливо». Кажуть, що Вацлав власноруч сіяв пшеницю для євхаристійного хліба та збирав виноград для літургійного вина. А своїм швидким відходом у вічність князь завдячує рідному братові Болеславу Грізному, який вкоротив земне життя Вацлаву, коли святий заходив до храму на Божественну Літургію. Подейкують, що згодом братовбивця-язичник розкаявся та перевіз тіло мученика до Собору Святого Віта... Кров Вацлава пульсує в цій нації… Вони не почувають себе невдахами. Правда, часто забувають, що діти святого Вацлава… Чехи мені зізнаються, що їх вражає українська чутливість – те, що ми прагнемо глибини, особистісного досвіду. Їм довподоби українське світовідчуття, повне мелодики, орнаментів, стосунків, туги за духовними просторами. А мова наша, кажуть, надихає на любов. Тож підбадьорюють:«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» Тільки б мудрості та пильності приймати Його поміч... Катерина Воїнська для UAportal  
    Лип 31, 2018 2372
  • 30 Лип 2018
    Давид Стулік приїхав з Чехії 11 років тому працювати у Представництві ЄС в Україні. За ці роки він об'їздив всю країну і на собі відчув усі аспекти побуту, приховані від очей туристів. Про те, чи складно звикнути до життя в Україні, її відмінностях від Чехії, враженнях від ЖЕКів і маршруток Давид розповів в ексклюзивному інтерв'ю CityOboz. Особистий архів Давида Стуліка Чи пам'ятаєте ви свої перші емоції після приїзду в Україну? Я бував в Україні ще в радянські часи, тому знав, куди їду. Не можу сказати, що це мене здивувало, але це було іншим - відвідати Україну не як турист, а жити тут тривалий час. Стикаєшся з багатьма щоденними проблемами, які туристи не бачать. Наприклад, з оформленням різних документів місцевими органами влади. Паркуванням автомобілів на вулицях, яке дратувало завжди і дратує досі. Часом бувають проблеми з охороною здоров'я, складнощі з тим, щоб знайти хорошого лікаря. Це ті моменти, на які турист не звертає уваги. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Пам'ятайте перші роки роботи? Яким було враження від України? Приємне чи шокуюче? Ні, шоку не було (сміється). Україна не дуже відрізняється менталітетом, культурою, підходами людей. Скоріше навпаки. На кожному кроці я зустрічав нормальних, хороших людей, і не тільки у Києві, а й в інших містах. На початку мене ще може трохи дивувало те, що багато людей не знали іноземних мов. Для мене це не було проблемою, але я звертав увагу, що, наприклад, на робочих заходах далеко не всі знали англійську мову, навіть молодь. Друге - ставлення українців до себе самих. Ось цей поділ на "ми" і "ви, європейці". І це залишилося до сьогодні. Тут поки що є люди, хоча їх все менше і менше, які не вважають себе частиною Європи. Для них Європа - це щось чуже. А ще мене дивує те, що тут люди досі не дуже багато подорожують. Я розумію, що грошей немає, погана інфраструктура, транспортне сполучення. Але багато людей навіть не знають свою країну, не бачили інші області цієї країни. Я приїхав в Україну у 2007 році. Тоді Київ був дуже зелений. Він і зараз такий, але тоді зелені було більше. Я пам'ятаю, тоді ще не було цих проблем з каштанами, липами, які потрібно зрізати. Тоді в місті не було такої мегазабудови. Але ось негативно ще тоді вразили затори у Києві. Вони були божевільні, жах. Їхати на автомобілі в годину пік - це було щось страшне. foto : Vojtěch Marek Aktuálně.cz Як швидко освоїлися? Чи багато часу минуло, поки ви тут відчули себе комфортно? Ми сюди приїхали з дружиною. І нам було дуже комфортно від самого початку. Ми любили різні культурні події, займалися спортом. І тут це було більш-менш на тому рівні, що і у нас, в Чехії. Так, звісно, коли виникали якісь питання з оформленням документів або з місцевою владою, була потреба отримати якусь довідку, то це було вже неприємно. У нас тут діти народилися, потрібне було свідоцтво про народження. У Чехії це відбувається автоматично, ти навіть майже не бачиш жодного чиновника. А тут я витратив два дні відпустки, щоб всі ці документи оформити. Потрібно було багато різних довідок, були натяки на те, що краще дати хабар і все піде швидше. Але я ніколи принципово не давав хабарі. Ось у такі миті я розумів, наскільки важке щоденне життя українців. І я зрозумів, на жаль, що часто в українців немає вибору цей хабар не дати, якщо вони хочуть прискорити, наприклад, такі процеси. І ця система мене дратувала, це дуже неприємний досвід. Комфортного в цьому мало. Якщо порівнювати Україну і Чехію, в чому кардинальна різниця? В Чехії набагато комфортніше жити як громадянину. Там дійсно все створене для комфорту людини, для того, щоб вона була задоволена. Наприклад, в Україні ніхто не сортує сміття. Починали, звісно, ​​але немає державної політики. Є ініціативи знизу, громадські, бізнес намагається щось робити, а держава - ні. В цьому плані в Україні важко, мені іноді здається, що це щоденна битва за виживання. Люди іноді бувають трохи агресивними один щодо одного. Хоча знову, раніше з цим було гірше - суперечки, конфлікти у громадському транспорті або на дорогах. А ще в Чехії немає соціальної різниці між багатими і бідними, а тут вона дуже помітна. Мені не подобається те, з якою зневагою люди, по яких видно, що вони багаті, дивляться на інших. В Чехії в суспільстві такої соціальної різниці немає. А що виділяє Україну в позитивному ключі? Українська креативність (сміється). Неймовірна здатність завжди знайти вихід з будь-якої ситуації. В українців є величезний потенціал винахідливості, креативності, інноваційності. Але ж і це теж склалося історично, в силу стратегії виживання. Адже ті, кому вдавалося виживати, - це були люди, які могли дати собі раду в таких умовах. А є у вас щось, що асоціюється саме з Україною? Шаровари, сало, горілка (сміється). Я зараз жартую, але нас дуже вразило, наскільки тут люди цінують свою культуру та історичну спадщину. У нас немає такого, як День вишиванки, таких етнофестивалів, як тут. Тут майже у кожного є вишиванка. У Чехії була традиція щодо національного одягу, але десь до 20-х років XX століття. Зараз такого немає. В Україні суспільство частково урбанізоване, є багато людей, які приїздять до великих міст із сіл або невеликих містечок. У Чехії з 90-х років XIX століття основна маса населення жила в містах, і люди втратили цей зв'язок з народною культурою, творчістю. В Україні таке збереглося, і я думаю, що дуже добре, що це є. Фото з особистого архіву Давида Стуліка По роботі ви, напевно, побували в різних регіонах України. Що запам'яталося найбільше? Я був в усіх областях, включно з Кримом до його нелегальної анексії, і в Донецьку і Луганську до подій на сході. Дійсно, проїхав усю Україну. Дуже люблю гори. Гори у вас класні, але і у нас теж є (сміється). Але мені сподобалися східно- та південноукраїнські степи, наприклад у Херсонській області заповідник "Асканія-Нова". Він мене дуже вразив. Ви постійно живете у Києві. Є якесь улюблене місце у ньому? Однозначно Поділ. Походити там. Там атмосфера така спокійна, там тихо, невисокі будинки. Там багато студентів, адже там Києво-Могилянська академія. На цих маленьких вуличках немає великої кількості автомобілів. У мене таке враження, що там час зупинився. Конкретних улюблених закладів там немає, але коли гуляємо, заходимо в якісь місця. Там весь час закриваються старі, відкриваються нові, і, мені здається, часто там можна знайти щось специфічне, цікаве, нове. І це теж приємно - коли не завжди знаєш, що там можеш знайти. Давайте поговоримо про їжу. В Україні побутує думка, що національна кухня дуже приваблює іноземців. Що ви про це думаєте? Це одна з небагатьох профанованих речей, всі про це розповідають (сміється). Звичайно, ваша їжа дуже ситна і смачна, неймовірно смачна. Що нас здивувало - це кількість сметани і кропу. Найбільше ми здивувалися, коли побачили кріп на картоплі. У нас кріп додають до квашених огірків. А тут багато чого зі сметаною і кропом (сміється). Але воно все дуже смачне. А, іще гречка! У нас гречку особливо ніхто не їсть, хіба що останнім часом вона стала більш модною. Я знайшов навіть в якійсь книзі, що колись гречка вважалася давньослов'янською їжею, яку потім замінили пшеницею та іншими зерновими. Останнім часом вона в Чехії стає популярною, тому що дієтична, але вона дуже дорога. А в Україні - дешева і смачна. Тут ми навчилися їсти гречку. Навіть додому привозимо. До речі, про гроші. Чи справді в Україні настільки все дешеве, як вважають у Європі? Так, однозначно. Але тут є два боки медалі. З одного боку Україна дуже "дешева" для іноземців, тому що курс валюти такий. З іншого боку, купівельна спроможність українців дуже низька. Заробітні плати тут низькі, а для іноземців, які в рази більше заробляють, ця різниця в цінах просто вражаюча. Можна судити навіть по пиву (сміється). Тут у супермаркеті воно десь в 4-5 разів дешевше, ніж у Європі. А як щодо якості життя? Продуктів, інфраструктури, комфорту вашого будинку? Якщо говорити про м'ясо, яйця, молочні і подібні продукти, то тут ми вже знайшли людей, які це привозять із сіл і продають на ринках. І якість цих продуктів набагато вища, ніж у Європі. Хоча і в Європі зараз дуже популярні фермерські ярмарки, де все це можна купити. А в Україні це збереглося саме по собі, ці продукти можна купити на будь-якому ринку, треба лише знати нормальних постачальників, які не обдурять. А в магазинах, супермаркетах ми не купуємо найдешевші товари. І нікому не раджу такі купувати. У нас кажуть: "ми не настільки бідні, щоб купувати дешеві продукти". Їхня якість значно гірша. А товари середньої цінової категорії смачніші і якісніші. І це однозначно плюс. У мене є друзі, які по роботі з Києва переїхали до Мінська, і вони раз на два тижні приїздять до Чернігова, щоб купити українську продукцію. Кажуть, що там, у них, не так смачно. А якщо говорити про житло - то тут страшна проблема з вашими ЖЕКами. Такий патологізм з комуністичних часів. Які вони негнучкі, як же там все повільно робиться, лагодиться! Корупція, знову ж таки, помітна навіть на перший погляд. У Чехії, наприклад, є компанії, які забезпечують сервіс для будинків і конкурують між собою якістю обслуговування. Трохи схоже на нинішні ОСББ. І власники квартир можуть проводити власний конкурс і вибирати компанію, яка їм запропонує кращий сервіс. І в таких умовах ці компанії намагаються зробити все максимально якісно, ​​щоб їм дали обслуговувати ці будинки. А тут це щось страшне. Якщо у нас тут щось ламалося у квартирі, ми іноді чекали кілька днів, а то і тижнів, щоб хтось приїхав і полагодив. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Давайте уявимо, що ваш близький друг, який хоче відвідати Україну, запитує у вас поради. Що б ви йому порекомендували, а від чого б застерегли? Хочу зазначити, що Україна і Київ - дуже безпечні місця. Мене тут ніколи ніхто не пограбував. У міському транспорті набагато менше кишенькових злодіїв, ніж у європейських країнах. Безпекою ми були приємно здивовані, бо чули, що злочинність тут висока, і очікування були відповідні. Тому першою порадою було б те, що боятися їхати сюди не треба. І що навіть у зв'язку з війною ситуація в країні не відрізняється. На схід, звичайно, краще не їхати, але у Львові або Чернівцях, на жаль чи на щастя, війна не помічається. Ще б порадив не їздити в маршрутках (сміється). Я вважаю, що те, в яких умовах у них треба їхати - це нижче людської гідності. Така спадщина кредитних років з 90-х. Треба розвивати громадський транспорт. А маршрутки - в якому вони технічному стані? Як їздять їхні водії? Часто там важко навіть дихати! А ще б порадив подорожувати нічними поїздами. В Європі це не дуже популярно. Але по Україні це найкращий спосіб їздити. Нічні поїзди комфортні, у мене не було жодних проблем з тим, щоб у них спати. І не витрачається час на те, щоб проїхати великі відстані. Теоретично, можна навіть не затримуватися в готелях, а ночувати у поїздах. І вони набагато безпечніші, ніж автомобільні дороги. Наступне, що б відзначив, - це якраз не їздити тут на автомобілі, хіба що по головних трасах. Тому що це жах, дороги в поганому стані. А ще, звичайно, можна порадити не боятися йти на контакт із людьми. Люди в Україні неймовірно доброзичливі. В Європі це вже нечасто зустрічається. З яким стереотипом про Україну ви згодні, а з яким ні? Велика проблема українців у тому, що у них є комплекс меншовартості. Вони не вірять самі в себе. Наприклад, у кого не спитай, чи знає він іноземну мову, він відповість: ні, тільки пару слів. А потім починаєте спілкуватися, і виявляється, що ця людина добре розмовляє, хоч і вважає, що цього недостатньо. А що стосується стереотипів, то іноді правдивим буває такий: "де два українці, там три гетьмани" (сміється). І це є, і це мене дуже дратує. І іноді мені здається, що багато українців цим навіть пишаються. Далі, в українському соціумі існує думка про "гру з нульовим рахунком" - якщо я програю, це означає, що хтось виграв, хтось на мені заробив. І краще я когось перехитрю, ніж мене. Це, до речі, дуже помічається на дорогах, коли деякі водії нахабно об'їжджають затор, вклинюються перед іншими, лізуть на зустрічну смугу або тротуар, виштовхують інших з ряду. Неначе вважають, що якщо не виштовхнуть вони, то виштовхнуть їх (сміється). Якщо озирнутися на прожиті тут роки - не шкодуєте, що вас занесло працювати саме в Україну? Сам факт, що ми тут уже 11 років - це відповідь на питання. Я ж міг будь-якої миті поїхати в іншу країну. Автор: Дар'я Нинько За інформацією : CityOboz  
    2181 Опубліковано Галина Андрейців
  • Давид Стулік приїхав з Чехії 11 років тому працювати у Представництві ЄС в Україні. За ці роки він об'їздив всю країну і на собі відчув усі аспекти побуту, приховані від очей туристів. Про те, чи складно звикнути до життя в Україні, її відмінностях від Чехії, враженнях від ЖЕКів і маршруток Давид розповів в ексклюзивному інтерв'ю CityOboz. Особистий архів Давида Стуліка Чи пам'ятаєте ви свої перші емоції після приїзду в Україну? Я бував в Україні ще в радянські часи, тому знав, куди їду. Не можу сказати, що це мене здивувало, але це було іншим - відвідати Україну не як турист, а жити тут тривалий час. Стикаєшся з багатьма щоденними проблемами, які туристи не бачать. Наприклад, з оформленням різних документів місцевими органами влади. Паркуванням автомобілів на вулицях, яке дратувало завжди і дратує досі. Часом бувають проблеми з охороною здоров'я, складнощі з тим, щоб знайти хорошого лікаря. Це ті моменти, на які турист не звертає уваги. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Пам'ятайте перші роки роботи? Яким було враження від України? Приємне чи шокуюче? Ні, шоку не було (сміється). Україна не дуже відрізняється менталітетом, культурою, підходами людей. Скоріше навпаки. На кожному кроці я зустрічав нормальних, хороших людей, і не тільки у Києві, а й в інших містах. На початку мене ще може трохи дивувало те, що багато людей не знали іноземних мов. Для мене це не було проблемою, але я звертав увагу, що, наприклад, на робочих заходах далеко не всі знали англійську мову, навіть молодь. Друге - ставлення українців до себе самих. Ось цей поділ на "ми" і "ви, європейці". І це залишилося до сьогодні. Тут поки що є люди, хоча їх все менше і менше, які не вважають себе частиною Європи. Для них Європа - це щось чуже. А ще мене дивує те, що тут люди досі не дуже багато подорожують. Я розумію, що грошей немає, погана інфраструктура, транспортне сполучення. Але багато людей навіть не знають свою країну, не бачили інші області цієї країни. Я приїхав в Україну у 2007 році. Тоді Київ був дуже зелений. Він і зараз такий, але тоді зелені було більше. Я пам'ятаю, тоді ще не було цих проблем з каштанами, липами, які потрібно зрізати. Тоді в місті не було такої мегазабудови. Але ось негативно ще тоді вразили затори у Києві. Вони були божевільні, жах. Їхати на автомобілі в годину пік - це було щось страшне. foto : Vojtěch Marek Aktuálně.cz Як швидко освоїлися? Чи багато часу минуло, поки ви тут відчули себе комфортно? Ми сюди приїхали з дружиною. І нам було дуже комфортно від самого початку. Ми любили різні культурні події, займалися спортом. І тут це було більш-менш на тому рівні, що і у нас, в Чехії. Так, звісно, коли виникали якісь питання з оформленням документів або з місцевою владою, була потреба отримати якусь довідку, то це було вже неприємно. У нас тут діти народилися, потрібне було свідоцтво про народження. У Чехії це відбувається автоматично, ти навіть майже не бачиш жодного чиновника. А тут я витратив два дні відпустки, щоб всі ці документи оформити. Потрібно було багато різних довідок, були натяки на те, що краще дати хабар і все піде швидше. Але я ніколи принципово не давав хабарі. Ось у такі миті я розумів, наскільки важке щоденне життя українців. І я зрозумів, на жаль, що часто в українців немає вибору цей хабар не дати, якщо вони хочуть прискорити, наприклад, такі процеси. І ця система мене дратувала, це дуже неприємний досвід. Комфортного в цьому мало. Якщо порівнювати Україну і Чехію, в чому кардинальна різниця? В Чехії набагато комфортніше жити як громадянину. Там дійсно все створене для комфорту людини, для того, щоб вона була задоволена. Наприклад, в Україні ніхто не сортує сміття. Починали, звісно, ​​але немає державної політики. Є ініціативи знизу, громадські, бізнес намагається щось робити, а держава - ні. В цьому плані в Україні важко, мені іноді здається, що це щоденна битва за виживання. Люди іноді бувають трохи агресивними один щодо одного. Хоча знову, раніше з цим було гірше - суперечки, конфлікти у громадському транспорті або на дорогах. А ще в Чехії немає соціальної різниці між багатими і бідними, а тут вона дуже помітна. Мені не подобається те, з якою зневагою люди, по яких видно, що вони багаті, дивляться на інших. В Чехії в суспільстві такої соціальної різниці немає. А що виділяє Україну в позитивному ключі? Українська креативність (сміється). Неймовірна здатність завжди знайти вихід з будь-якої ситуації. В українців є величезний потенціал винахідливості, креативності, інноваційності. Але ж і це теж склалося історично, в силу стратегії виживання. Адже ті, кому вдавалося виживати, - це були люди, які могли дати собі раду в таких умовах. А є у вас щось, що асоціюється саме з Україною? Шаровари, сало, горілка (сміється). Я зараз жартую, але нас дуже вразило, наскільки тут люди цінують свою культуру та історичну спадщину. У нас немає такого, як День вишиванки, таких етнофестивалів, як тут. Тут майже у кожного є вишиванка. У Чехії була традиція щодо національного одягу, але десь до 20-х років XX століття. Зараз такого немає. В Україні суспільство частково урбанізоване, є багато людей, які приїздять до великих міст із сіл або невеликих містечок. У Чехії з 90-х років XIX століття основна маса населення жила в містах, і люди втратили цей зв'язок з народною культурою, творчістю. В Україні таке збереглося, і я думаю, що дуже добре, що це є. Фото з особистого архіву Давида Стуліка По роботі ви, напевно, побували в різних регіонах України. Що запам'яталося найбільше? Я був в усіх областях, включно з Кримом до його нелегальної анексії, і в Донецьку і Луганську до подій на сході. Дійсно, проїхав усю Україну. Дуже люблю гори. Гори у вас класні, але і у нас теж є (сміється). Але мені сподобалися східно- та південноукраїнські степи, наприклад у Херсонській області заповідник "Асканія-Нова". Він мене дуже вразив. Ви постійно живете у Києві. Є якесь улюблене місце у ньому? Однозначно Поділ. Походити там. Там атмосфера така спокійна, там тихо, невисокі будинки. Там багато студентів, адже там Києво-Могилянська академія. На цих маленьких вуличках немає великої кількості автомобілів. У мене таке враження, що там час зупинився. Конкретних улюблених закладів там немає, але коли гуляємо, заходимо в якісь місця. Там весь час закриваються старі, відкриваються нові, і, мені здається, часто там можна знайти щось специфічне, цікаве, нове. І це теж приємно - коли не завжди знаєш, що там можеш знайти. Давайте поговоримо про їжу. В Україні побутує думка, що національна кухня дуже приваблює іноземців. Що ви про це думаєте? Це одна з небагатьох профанованих речей, всі про це розповідають (сміється). Звичайно, ваша їжа дуже ситна і смачна, неймовірно смачна. Що нас здивувало - це кількість сметани і кропу. Найбільше ми здивувалися, коли побачили кріп на картоплі. У нас кріп додають до квашених огірків. А тут багато чого зі сметаною і кропом (сміється). Але воно все дуже смачне. А, іще гречка! У нас гречку особливо ніхто не їсть, хіба що останнім часом вона стала більш модною. Я знайшов навіть в якійсь книзі, що колись гречка вважалася давньослов'янською їжею, яку потім замінили пшеницею та іншими зерновими. Останнім часом вона в Чехії стає популярною, тому що дієтична, але вона дуже дорога. А в Україні - дешева і смачна. Тут ми навчилися їсти гречку. Навіть додому привозимо. До речі, про гроші. Чи справді в Україні настільки все дешеве, як вважають у Європі? Так, однозначно. Але тут є два боки медалі. З одного боку Україна дуже "дешева" для іноземців, тому що курс валюти такий. З іншого боку, купівельна спроможність українців дуже низька. Заробітні плати тут низькі, а для іноземців, які в рази більше заробляють, ця різниця в цінах просто вражаюча. Можна судити навіть по пиву (сміється). Тут у супермаркеті воно десь в 4-5 разів дешевше, ніж у Європі. А як щодо якості життя? Продуктів, інфраструктури, комфорту вашого будинку? Якщо говорити про м'ясо, яйця, молочні і подібні продукти, то тут ми вже знайшли людей, які це привозять із сіл і продають на ринках. І якість цих продуктів набагато вища, ніж у Європі. Хоча і в Європі зараз дуже популярні фермерські ярмарки, де все це можна купити. А в Україні це збереглося саме по собі, ці продукти можна купити на будь-якому ринку, треба лише знати нормальних постачальників, які не обдурять. А в магазинах, супермаркетах ми не купуємо найдешевші товари. І нікому не раджу такі купувати. У нас кажуть: "ми не настільки бідні, щоб купувати дешеві продукти". Їхня якість значно гірша. А товари середньої цінової категорії смачніші і якісніші. І це однозначно плюс. У мене є друзі, які по роботі з Києва переїхали до Мінська, і вони раз на два тижні приїздять до Чернігова, щоб купити українську продукцію. Кажуть, що там, у них, не так смачно. А якщо говорити про житло - то тут страшна проблема з вашими ЖЕКами. Такий патологізм з комуністичних часів. Які вони негнучкі, як же там все повільно робиться, лагодиться! Корупція, знову ж таки, помітна навіть на перший погляд. У Чехії, наприклад, є компанії, які забезпечують сервіс для будинків і конкурують між собою якістю обслуговування. Трохи схоже на нинішні ОСББ. І власники квартир можуть проводити власний конкурс і вибирати компанію, яка їм запропонує кращий сервіс. І в таких умовах ці компанії намагаються зробити все максимально якісно, ​​щоб їм дали обслуговувати ці будинки. А тут це щось страшне. Якщо у нас тут щось ламалося у квартирі, ми іноді чекали кілька днів, а то і тижнів, щоб хтось приїхав і полагодив. Фото з особистого архіву Давида Стуліка Давайте уявимо, що ваш близький друг, який хоче відвідати Україну, запитує у вас поради. Що б ви йому порекомендували, а від чого б застерегли? Хочу зазначити, що Україна і Київ - дуже безпечні місця. Мене тут ніколи ніхто не пограбував. У міському транспорті набагато менше кишенькових злодіїв, ніж у європейських країнах. Безпекою ми були приємно здивовані, бо чули, що злочинність тут висока, і очікування були відповідні. Тому першою порадою було б те, що боятися їхати сюди не треба. І що навіть у зв'язку з війною ситуація в країні не відрізняється. На схід, звичайно, краще не їхати, але у Львові або Чернівцях, на жаль чи на щастя, війна не помічається. Ще б порадив не їздити в маршрутках (сміється). Я вважаю, що те, в яких умовах у них треба їхати - це нижче людської гідності. Така спадщина кредитних років з 90-х. Треба розвивати громадський транспорт. А маршрутки - в якому вони технічному стані? Як їздять їхні водії? Часто там важко навіть дихати! А ще б порадив подорожувати нічними поїздами. В Європі це не дуже популярно. Але по Україні це найкращий спосіб їздити. Нічні поїзди комфортні, у мене не було жодних проблем з тим, щоб у них спати. І не витрачається час на те, щоб проїхати великі відстані. Теоретично, можна навіть не затримуватися в готелях, а ночувати у поїздах. І вони набагато безпечніші, ніж автомобільні дороги. Наступне, що б відзначив, - це якраз не їздити тут на автомобілі, хіба що по головних трасах. Тому що це жах, дороги в поганому стані. А ще, звичайно, можна порадити не боятися йти на контакт із людьми. Люди в Україні неймовірно доброзичливі. В Європі це вже нечасто зустрічається. З яким стереотипом про Україну ви згодні, а з яким ні? Велика проблема українців у тому, що у них є комплекс меншовартості. Вони не вірять самі в себе. Наприклад, у кого не спитай, чи знає він іноземну мову, він відповість: ні, тільки пару слів. А потім починаєте спілкуватися, і виявляється, що ця людина добре розмовляє, хоч і вважає, що цього недостатньо. А що стосується стереотипів, то іноді правдивим буває такий: "де два українці, там три гетьмани" (сміється). І це є, і це мене дуже дратує. І іноді мені здається, що багато українців цим навіть пишаються. Далі, в українському соціумі існує думка про "гру з нульовим рахунком" - якщо я програю, це означає, що хтось виграв, хтось на мені заробив. І краще я когось перехитрю, ніж мене. Це, до речі, дуже помічається на дорогах, коли деякі водії нахабно об'їжджають затор, вклинюються перед іншими, лізуть на зустрічну смугу або тротуар, виштовхують інших з ряду. Неначе вважають, що якщо не виштовхнуть вони, то виштовхнуть їх (сміється). Якщо озирнутися на прожиті тут роки - не шкодуєте, що вас занесло працювати саме в Україну? Сам факт, що ми тут уже 11 років - це відповідь на питання. Я ж міг будь-якої миті поїхати в іншу країну. Автор: Дар'я Нинько За інформацією : CityOboz  
    Лип 30, 2018 2181