Теми, які цікавлять чеське та українське суспільство, не обмежені історією, російською агресією в Україні, чи ринком праці та інвестиціями, їх набагато більше, переконаний міністр закордонних справ Чехії Томаш Петршічек, який минулого тижня приймав перший Чесько-український форум. На його переконання, чехи та українці мають багато спільних тем, які потрібно обговорювати регулярно, проводячи засідання форуму в обох столицях. Після першої зустрічі, яку її учасники оцінили як дуже позитивну, Радіо Свобода зустрілося з чеськими міністром, щоб дізнатися про те, якими він бачить найважливіші теми для чехів та українців. Про це повідомляє Радіо Свобода  – Відбулося перше засідання Чесько-українського форуму, про який ви згадували ще під час своєї поїздки в Україну рік тому. Чого ви чекаєте від нього? – Я задоволений, що він почав працювати. Бо інтерес в обох суспільствах один до одного є, на рівні громадянського суспільства, на рівні академічних установ та дослідників є зацікавлення у тому, щоб вести цей діалог. Ми хотіли б, щоб учасники форуму могли обговорити ті питання, які є дражливими, щоб, наприклад історичні питання могли обговорити між собою історики, і таким чином з’ясувати ті питання, які можуть впливати на нинішню співпрацю та сучасну політику. Я також сподіваюся, що ми будемо обговорювати і майбутнє, що в наступних засіданнях Форуму візьмуть участь й інші зацікавлені кола/ Наприклад, я знаю про те, що чеські профспілки хотіли б налагодити прямий діалог із українськими колегами. Ми мали досвід переходу від державного планування комуністичного режиму до ринкової економіки, і мені здається, що наші профспілки грали у цьому свою позитивну роль. Тож вони могли б поділитися своїм досвідом з українськими колегами, коли в Україні плануються подальші реформи. Після проведення першого Чесько-українського форуму в Празі зліва направо: Томаш Петршічек, міністр закордонних справ Чехії, Вадим Пристайко, міністр закордонних справ України, посол України в Чехії Євген Перебийніс, посол Чехії в Україні Радек Матула, один з організаторів форуму з боку України Геннадій Максак – Наскільки історичні питання обтяжують чесько-українську співпрацю? – Є деякі питання з часів Другої світової війни, які мають вплив на погляди певної частини чеської громадськості. Саме тому ми хотіли посилити співпрацю істориків та дати простір для історичних дебатів у межах щойно створеного Чесько-українського форуму. Ми сподіваємося, що в українських архівах наші історики зможуть знайти документи, які допоможуть нам побачити деякі наші історичні події в іншому світлі, наприклад, події 1968 року (окупація Чехословаччини військами Варшавського договору – ред.). Ми не маємо доступу до архівів у Москві, але сподіваємося, що частина документів, які нас цікавлять, можуть бути в архівах у Києві. – Дедалі більше українців прибуває до Чехії в пошуках роботи, також і чеський ринок праці потребує дедалі більше робочих рук. Але не завжди українці отримують достойні умови щодо оплати праці та умов життя. Як можна це змінити? – Наш уряд переконаний, що закордонні працівники повинні мати такі ж умови праці, як і наші громадяни. Ми не хочемо, щоб наші компанії наймали працівників з-за кордону за мінімальну заробітну платню в тих секторах, де зарплати не є мінімальними. Це, по-перше, не справедливо, а по-друге, ми не хочемо, щоб через закордонних працівників зменшувалися зарплати наших громадян. Тому в нашому рішенні влади, що передбачає збільшення квот для робітників з України до 40 тисяч, йдеться і про критерій зарплат. – Українська сторона вже довгий час працює над тим, що запросити чеських інвесторів до України, їм розповідають про те, що тих самих робітників вони можуть знайти в самій Україні, що їхні інвестиції будуть вигідніші там. Але поки що, незважаючи на значний розрив між чеськими та українськими зарплатами, дуже небагато чеських інвесторів зважуються прийти в Україну. Що стримує чеський бізнес? – Ми говоримо з українською стороною на цю тему, говорили і під час візиту українського міністра закордонних справ пана Вадима Пристайка. Я сподіваюся, що в майбутньому так і станеться, що чеські фірми зможуть використати працьовитість українських робітників прямо в їхній рідній країні, що вони відкриють Україну як вигідну країну для інвестицій. Але поки що для багатьох фірм надто великий ризик становить непередбачуваність бізнесового середовища, недотримання правових засад, тож, на мою думку, в інтересах самої України продовжити роботу щодо встановлення верховенства права. Бо для підприємця найважливіше є створення передбачуваного правового простору. – Рік тому ви побували в Україні, як один із небагатьох іноземних гостей ви побували також і на Сході, прямо на лінії розмежування поблизу Маріуполя, ви на власні очі бачили, яких збитків завдає Україні російська агресія. Нині дедалі більше голосів у Європі закликає скасувати санкції щодо Росії, включно з голосами в самій Чехії. Якою є позиція чеського уряду, чи готова Чехія підтримувати режим санкцій? – Я переконаний, що ми маємо розмовляти з Росією, але виходячи зі спільної позиції, яку поділяють всі члени Європейського союзу. Позиція Росії щодо регіону поблизу її кордонів має змінитися. Поки що цього не сталося. Без зміни поведінки Росії питання санкцій не повинно бути переоцінено. Ми запровадили санкції через нелегальну анексію Криму. Там нічого позитивного досі не відбувається, тому я переконаний, що санкції є одним з легітимних інструментів, який має Європейський союз, завдяки яким може створити тиск на російську сторону, щоб вона змінила свою позицію в низці конфліктів по сусідству з нами. – Україна є об’єктом так званої гібридної війни, де проти неї застосовується не лише конвенційна зброя, але і кібернетичні напади, що мають на меті підірвати її економіку та інфраструктуру. Пізніше ці методи застосовуються в інших країнах. Чеські недержавні організації, чеські експерти в галузі кібернетичної безпеки їздять в Україну, вивчають цей досвід, систематизують його у співпраці з українськими колегами. Чи використовує цей досвід Чехія і на державному рівні? – Обидві країни мають зацікавлення у цій співпраці, бо вона стає дедалі важливішою для суспільних інституцій. Ми живемо в той час, коли кібернетична безпека є одним з пріоритетів для держави. Ми приділяємо велику увагу забезпеченню кібернетичної безпеки нашого міністерства та інших інституцій держави та громадських інституцій. Нещодавній випадок з нападом на базу даних лікарні в місті Бенешов показав, як важливо є забезпечити безпеку наших громадян в цій галузі. Україна пережила низку нападів на інформаційні мережі та критичну інфраструктуру. Співпраця та обмін досвідом у цій галузі вже відбувається. На цей рік заплановано кілька подій за участю нашого агентства NÚKIB, яке займається кібербезпекою на національному рівні. І з обох боків є бажання продовжувати цю співпрацю. Автор: Марія Щур, джерело:  Радіо Свобода 

«Я ніколи не забуду першу кримську жертву окупаційного російського режиму – тіло 38-річного Решата Аметова знайшли зі слідами численним поранень, ударів і тортур, які свідчать про те, що йому намагалися ножем по живому вирізати хребет», – розповідає режисерка Галина Джикаєва про ідею створення цього перформенсу, який у Празі повторили двічі: першого разу під відкритим небом і вдруге вже в стінах чеського театру. Київський «PostPlayТеатр» спільно із Посольством України у Чехії презентував у Празі театральний перформанс режисера Галини Джикаєвої про життя в окупованому Криму. У чеській столиці відбулося 2 покази, повідомили Укрінформу в Посольстві України в Чехії. «Найважче в перформансі – це не реагувати на агресію, а приймати її з гордістю і величчю, боротися проти зла лише власною людською гідністю, як це роблять кримські татари на окупованому Росією півострові», - розповів драматург Ден Гуменний, який виконував роль і на півгодини сам мав перевтілитися в жертву тортур. Режисер із Сімферополя Галина Джикаєва змушена була під тиском ФСБ залишити окупований півострів у 2014 році, оскільки вона фігурувала в т.зв. «справі Олега Сенцова». У Києві Галина заснувала експериментальну театральну сцену «PostPlayТеатр». Чеська прем’єра перформенсу про життя на півострові, «коли з дня на день не лише море стало чорним», відбулася просто на площі перед Національним театром у Празі в рамках «Фестивалю демократії», що проходить при найбільшій у Чехії суспільно-політичній конференції «Форум 2000». Другий показ відбувся на сцені експериментального театрального театру «НоД». У перформансі звучать вірші кримськотатарських поетес Сеяре Кокча і Аліє Кенжалієвої. Музичний супровід спеціально для цього проєкту створили молоді композитори Тетяна Хорошун і Яна Шлябанська з електро-акустичним дуетом GUMA. В основі проєкту «Трава пробиває землю» лежить сучасна кримськотатарська поезія, звіт організацій «КримSOS» та Amnesty International про тортури та порушення прав людини в Криму та на Сході України, доповідь Управління верховного комісара ООН з прав людини та розповіді переселенців. Ці документи надихнули на створення «фізичного театру та нової неакадемічної музики: Біль перетворюється на поезію, звук та рух». «Трава пробиває землю» – результат співпраці “PostPlayТеатр” та Кримського дому у Києві. Організаторами чеської прем’єри є Посольство України та неприбуткова організація «Людина в біді», які вже третій рік поспіль спільними зусиллями проводять «кримський вечір» під час конференції «Форум 2000». У статті використані матеріали: ukrinform.ua

Низка акцій протесту, які відбулися останнім часом у Чехії, є традиційним способом прояву демократії в цій країні, вважає посол України в Чехії Євген Перебийніс. Близько 120 тис. протестантів вийшли на Вацлавську площу 5 червня, висловлюючи свою незгоду із призначенням міністром юстиції Марії Бенешевої, а також низкою інших дій прем’єра Андрея Бабіша. За деякими оцінками, за кількістю протестувальників ця акція стала другою наймасштабнішою після Оксамитової революції 1989 року. Проте, на думку українського посла, ці акції навряд чи призведуть до якихось кардинальних змін у розкладі політичних сил та внутрішній політиці Чехії. Водночас певні зміни відбулися в міграційній політиці Чехії щодо України. Уряд Чехії прийняв рішення вдвічі збільшити квоти для українських заробітчан, а також стимулювати підвищення отримуваної ними зарплати. Про це, а також про вибори в Чехії до Верховної Ради, Opinion поспілкувався із Надзвичайним і Повноважним Послом України в Чеській Республіці Євгеном Перебийносом. Про що свідчать протестні акції, які нещодавно відбулися у Празі, і чим вони можуть загрожувати Чехії? Чехія – це демократична країна, і тут будь-які протести є нормальними. Тут існують глибокі традиції мирних протестів, найвідомішим прикладом яких є Оксамитова революція 1989 року, внаслідок котрої впав комуністичний режим, а президентом став Вацлав Гавел. Такі масові протести тут час від часу відбуваються, коли активна частина населення не згодна з тими чи іншими діями влади. Одна із хвиль таких протестів пройшла, скажімо, на зламі 2000 і 2001 років, коли люди не погоджувалися з, на їхню думку, неправомірним способом призначення керівника громадського телебачення. Протестувальники тоді також майже повністю заповнили Вацлавську площу. Тепер, коли у частини чеських активістів і політичних сил є закиди щодо окремих дій нинішнього уряду, ці протести також набули досить великого масштабу. Але слід бути об’єктивними і сказати, що рейтинг нинішнього прем’єр-міністра продовжує залишатися досить високим – майже 30 %. Це доволі високий показник, фактично стільки ж, скільки Андрей Бабіш набрав на парламентських виборах два роки тому. Тобто, незважаючи на всі скандали, які супроводжують цього політика, його підтримка майже не зменшується.     Про що це свідчить? Про сильну руку Кремля? Про те, що чеський електорат не відрізняється від українського, який здебільшого не хоче дбати про цінності, а тільки про якість життя? Або про те, що більш прогресивна й активна частина чехів живуть у столиці, де і продукуються акції спротиву? Можу погодитися тільки з тим, що найбільша активність у чехів спостерігається саме в столиці. Прага традиційно голосує за опозиційні нинішньому уряду партії. Регіони ж переважно підтримують Андрея Бабіша. Але я не погоджуюся в тому, що в підтримці Бабіша грає якусь вагому роль російський фактор. Уряд Бабіша є досить прозахідним і, відповідно, проукраїнським. Зокрема, міністр закордонних справ цього уряду Томаш Петршічек є одним із найближчих наших друзів в ЄС. Він підтримує Україну на всіх напрямках у контексті протидії російській агресії, також у питанні інтеграції України до ЄС і НАТО. В принципі такої ж самої позиції дотримується і прем’єр-міністр. Нині ми ведемо мову про активізацію двосторонніх відносин між нашими країнами, зокрема про можливий візит прем’єра Бабіша в Україну. Наразі в Чехії дуже складна політична конфігурація, і не слід її розглядати спрощено, під одним кутом зору. З одного боку, є Президент Мілош Земан, з деякими висловлюваннями і позицією якого там, де йдеться про Україну, ми не можемо погодитися. З іншого – уряд на чолі з прем’єром Андреєм Бабішем, який загалом є партнерським для нас і який підтримує Україну. Як ЄС реагує на акцію протесту? Чи може щось змінитися у внутрішній політиці Чехії? Ця акція стосується, насамперед, конфлікту інтересів Андрея Бабіша, який є одним із найбагатших людей у Чехії. З точки зору європейських юристів, викладеної в оприлюдненому нещодавно проекті відповідного звіту Європейської комісії, Андрей Бабіш продовжує зберігати контроль над своїми колишніми фірмами, тоді як за законом він як прем’єр-міністр мав би їх позбутися. Сам Бабіш це спростовує і у відповідь на заклики подати у відставку наголошує, що політичні зміни в країні мають відбуватися на основі результатів виборів, а не внаслідок протестів. Тим паче, що, попри все, він продовжує залишатися одним із найпопулярніших політиків у країні. Щодо міграційної політики. Є інформація про те, що Чехія вдвічі збільшила квоти по трудовій міграції для України. Чи правда це? Так, нещодавно чеський уряд прийняв рішення про збільшення вдвічі квот із видачі дозволів на працевлаштування для українців з 19 до 40 тис. на рік. Чехія продовжує перебувати в дуже складній ситуації з точки зору доступності трудових ресурсів. З одного боку, економіка Чехії демонструє потужне зростання, а з іншого – у них сьогодні найменший рівень безробіття в ЄС, приблизно 2,3 %. За окремими оцінками, Чехія відчуває брак 200 тис. працівників для того, щоб забезпечити всі підприємства нормальним ходом. Українці традиційно сприймаються в цій країні як найбільш бажані працівники. Вони працьовиті, швидко адаптуються до місцевих умов, швидко вивчають мову, відповідальні та професійні.         Але тут настає проблема для нас, тому що масовий виїзд наших громадян за кордон (а Чехія – не єдина країна, куди виїжджають), створює значні виклики для України. Проблема відтоку робочої сили, людей, які б могли працювати, сприяти розвитку нашої держави, є, як на мене, однією з найскладніших на сьогодні з-поміж тих, з якими зустрічається наша держава. Ця проблема, однак, існуватиме доти, доки зберігатиметься різниця в заробітній платі не на нашу користь у нас і в сусідніх державах ЄС. Тут «м’яч» на стороні самої України. Маємо підвищувати рівень життя. Коли встановиться хоча б відносний паритет з європейськими державами за рівнем заробітної плати, тоді природно і припиниться перетік робочої сили за кордон. Завдання ж дипломатичних установ у цій ситуації полягає в тому, щоб максимально забезпечити дотримання прав наших громадян: страхування, побутові умови, справедливі зарплати тощо. Скажімо, поряд із нормою про збільшення квот чеський уряд прийняв рішення про те, що зарплати українців мають відповідати коефіцієнту 1,2 до зарплати чехів на таких же місцях, тобто має відбуватися, так би мовити, «позитивна дискримінація» українців. Це означає, що за деяких умов українці в Чехії можуть отримати більше, ніж на такому ж місці отримували би чехи. Ця норма вже викликала незадоволення профспілок та різних професійних організацій. Логіка такого рішення мабуть у тому, що зараз відбувається певна конкуренція за залучення українських працівників, зокрема і з боку Польщі та Німеччини, тому чеський уряд фактично намагається тут діяти на випередження. З іншого боку, я завжди, коли зустрічаюся з чеськими підприємцями і чую від них, що їм потрібні українські працівники, закликаю їх краще інвестувати в Україну, створювати свої підприємства в нас і платити українцям в Україні хоча б 70 % тієї зарплати, яку вони платять їм у Чехії. І тоді ніхто нікуди не поїде: українці залишаться зі своїми сім’ями вдома, будуть добре заробляти, а з іншого боку розвиватиметься виробництво і чеських фірм. Вважаю, саме такий підхід може стати виграшним для обох сторін. До речі, деякі підприємці вже йдуть таким шляхом, хоча й не так багато, як нам хотілося б.     Як відбувається підготовка до проведення українських парламентських виборів у Чехії? Чи плануєте ви збільшувати кількість виборчих дільниць? Наше посольство вже розпочало підготовку. Зараз працюємо над організаційними моментами, впродовж кількох тижнів має бути затверджений персональний склад виборчих комісій. Досвід у нас вже є: незважаючи на те, що виборців на президентських виборах у Празі було дуже багато – понад 4000, організація і оптимізація роботи виборчої комісії дозволили у другому турі практично ліквідувати черги: після 11-ї години їх вже не було. Переконаний, що й на парламентських виборах буде зроблено все для того, щоб голосування пройшло максимально комфортно для виборців. У Чеській Республіці традиційно дві дільниці: у посольстві України у Празі та в консульстві України в Брно. Збільшувати кількість дільниць ми не плануємо, оскільки впевнені, що виборча комісія здатна впоратися з тією кількістю виборців, яка, за нашими прогнозами, візьме участь у голосуванні.    Фото: Наталія Загола Розмовляла Наталя Мізюкіна  

На прикладі інтерв’ю Даґмар Мартінкової у «Младі Фронті Днес»   ТЕКСТ: Олекса ЛІВІНСЬКИЙ   Коли у 1999 році я вперше приїхав до Праги і потрапив на стажування прямо до редакції найбільшої серйозної газети «Млада Фронта Днес», то швидко зрозумів, що «пропхати» якусь публікацію про Україну буде дуже складно.Причому йшлося не просто про об’єктивну, серйозну чи позитивну статтю, а просто будь-яку. Наче для чеських мас-медій тоді й не існувало ніякої України. Про неї писалося зрідка, і то вона мала бути тільки бідна, заробітчанська і кримінальна. У дещо «веселішому» руслі висвітлювалися ще спортивна та «колочаво-шугайська» теми. Часи змінилися, Майдани 2004 і 2013-2014 років привабили, зрештою, увагу чеської преси до України. Але упередженість навіть серйозних видань нікуди не зникла. Останнім часом вона настільки посилилась, що доводиться братися за критику публікації тієї ж «Млади Фронти Днес». Хоча вже тоді мене друзі й колеги попереджали, що серйозність цього видання насправді дуже умовна. Як в Україні, так і в Чехії кожен має право на висловлення своєї думки, поглядів й інтерпретацій. Та при цьому має бути й елементарне дотримання фактів, серйозна аргументація й повага до поглядів інших людей, а також утримання від обрáз, зокрема за етнічною приналежністю. Загалом реакція на якісь публікації у інших виданнях в журналістському середовищі – річ не дуже прийнята, та інтерв’ю Ладіслава Генека із головою «Спілки Чехів з Волині та їхніх друзів», істориком Даґмар Мартінковою у «МФДнес» від 16 березня цього року[1] вийшло за будь-які межі пристойності й вимагає відповіді. В цьому поверхневому матеріалі не просто геть відсутні етика й повага до іншого народу, а й багато неправди і звичайної маячні. Та вже сам факт того, що двоє чеських громадян у чеській газеті, перепрошую, обливають лайном Україну та українців, нагадує улюблене заняття ксенофобів – говорити «про нас без нас». Таким займатися прийнято хіба що на російському телебаченні або у пропагандистському бойовому листку комуністів «Гало новіни», на які нема чого й зважати. Пані історик розповідає, що часто їздить в Україну, спілкується як з чиновниками, так і звичайними людьми. Почуте й відчуте вона й переповіла пану редакторові. Очевидно, не без його співучасті тут зібрані воєдино практично всі сучасні чеські перекручення й стереотипи щодо українців, піднято на-гора всю продукцію проросійсько-комуністичної «фабрики брехні». Наскільки науково для науковця збирати чутки й інтерпретувати пересказане, навіть десь за горілкою в корчмі – залишмо стороною. Спростування майже стовідсоткового відхилення від реальності цієї розмови зайняло б, мабуть, місце у всьому журналі. Зосередимось хіба на основних, м’яко кажучи, невідповідностях цього інтерв’ю. Відбиток в он-лайн першої частини інтерв’ю пані Мартінкової у «МФ Днес».   Брехня №1: про децентралізацію «Я часто чую, що більшість грошей, які прийдуть до центру, запросто розкрадаються. І це не кажуть лише звичайні українці, кажуть так представники губерній, міст та сіл... Ряд українських міст зацікавлені у співпраці з тими чеськими. Але наголошують, що хочуть співпрацювати тільки прямо, у жодному разі фінансовий контакт через урядові установи. На питання «чому» відповідають завжди однаково: бо у центральних установах гроші загубляться і до нас не дійде нічого». По-перше, пані  історику слід нагадати, що в Україні не існує губерній та губернаторів, як у царській Росії. В Україні наразі є області. По-друге, в Україні ще у 2015 році розпочалася децентралізація, яка передала органам місцевого самоврядування чимало повноважень, зокрема фінансових. Наприклад, як і в Чехії свого часу, створюються об’єднані територіальні громади, у бюджеті яких залишається 85% власних надходжень: податки на землю, нерухомість, фіксовані податки господарств, фірм, сільгоспвиробників — 100%, податки на доходи фізичних осіб — 60%, реєстраційні внески тощо. Завдяки цьому села можуть відремонтувати дитсадки і школи, побудувати нові амбулаторії і навіть встановити вуличне освітлення. Наприклад, житомирське село Тетерівка реалізувало 13 проектів – від ремонту дитячого садка до відкриття Центру надання адміністративних послуг. «Місцева влада нарешті отримала повноваження, про які раніше і не мріяла», - пояснила голова місцевої громади Валентина Ільницька. По-третє, у партнерстві регіонів не існує якоїсь централізованої процедури. Скажімо, Закарпатська область і Височина понад десять років тому створили спільний фонд «Віза» і разом ремонтують школи й дитсадки у містечках та селах регіону, самі вирішують витрату коштів у сумі 5 мільйонів чеських крон щороку і на жодне узгодження з Києвом чи Прагою не чекають. Єдине, що вимагалося від Києва: це тільки під час підписання угоди у 2008 році відсутність заперечень з боку МЗС України. Сумнівне твердження й брехня №2: про війну «Українці від неї [війни] вже втомлені, розчаровані, бажають, щоб вона нарешті закінчилася... Не бачать причин, для чого треба йти воювати проти людей на сході...» Чимало «людей на Сході» знають, що Донеччина, Луганщина і Крим – це Україна, і чимало з них брали участь в АТО та беруть в ООС, відстоюючи законність і територіальну цілісність країни. Українці не воюють «з людьми на Сході». Йде боротьба із російськими загарбниками, сепаратистами і злочинцями, які волею чи неволею стали на їхній бік. І немає у цьому нічого дивного. Боротьбу із сепаратизмом веде країна ЄС Іспанія, боротьбу із тероризмом веде вже багато років цивілізований Ізраїль. І якщо цього не робити, можна розділити долю чехословаків, які восени 1938 року разом із союзниками також прагнули миру, не відважилися на боротьбу і поступилися територіями, та все одно через півроку втратили державу. Так, українці бажають миру, але тільки після перемоги, а не капітуляції, після відновлення законності на захоплених Росією та проросійськими бойовиками територіях. До анексії Криму у 2014 році Україна ні з ким не воювала і не мала війну за самоціль, на відміну від росіян, які, за даними опитувань, підтримували й підтримують війни свого керівництва у Молдові, Чечні, Грузії, Україні, Сирії. Чужого українцям ніколи не потрібно було, та добровільно здавати території вони не бажають. Якби ж то пані історик Мартінкова у своїх розповідях опиралася не тільки на власні враження, а й на серйозні дослідження. Можемо тут зацитувати відомого соціолога Ірину Бекешкіну, яка підвела підсумки опитування, проведеного спільно трьома різними центрами: «Чи згодні люди на мир за будь-яку ціну, чи вони вважають, що треба повернути окуповані території силовим шляхом? За «силовий шлях»... зараз 17%. І за «мир за будь-яку ціну»... - 18%. Основна маса вважає, що мир на Донбасі треба здобувати мирним шляхом, але не за будь-яку ціну... Найменше згодні на проведення місцевих виборів на умовах, яких вимагають бойовики. Згодні на це лише 12%. Це ключове питання для Росії, яка вважає, що треба провести спочатку вибори, визнати ці вибори, а тоді вже Україні домовлятися з цією вже начебто новою «місцевою владою». Ще категорично не погоджуються на формування там судів та прокуратури винятково з місцевих представників. Не погоджуються на особливі політичні та економічні відносини з тимчасово непідконтрольними територіями: 20% погоджуються, 49% - ні. І на надання і закріплення в Конституції особливого статусу окремих територій Донецької та Луганської областей теж згодні майже 30%, але майже 50% не погоджуються». Українці практично всіх регіонів категорично не згодні з проведенням «місцевих виборів на умовах, які вимагають бойовики, на формування місцевої поліції з місцевих представників, на особливий статус Донбасу», каже соціолог. Брехня №3: про призов «Коли молода людина отримує повістку, армія не надає всього необхідного. На обмундирування на війну, у тому числі бронежилет, мусять складатися люди із села або міста, де він живе... Має прийти нова революція, бо то у людях кипить». Спорядження солдатів української армії зараз набагато краще, ніж 4 роки тому. По-перше, в зону проведення Операції Об’єднаних Сил військовослужбовці строкової служби – а це, як правило, призвані молоді люди 1992-2001 років народження – не направляються. Це прописано у військовій доктрині України. Виняток – мобілізація або особисте бажання призовника, але і в такому разі він зобов’язаний пройти учбовий курс. В зоні ООС на Донбасі наразі служать тільки контрактники з навичками та досвідом. По-друге, зараз вже не 2014-2015 роки, коли вояки після довголітнього навмисного недофінансування й розвалювання армії проросійським урядом Януковича-Азарова дійсно не мали необхідного спорядження, багато чого – від їжі до касок, бронежилетів, тепловізорів та навіть автомобілів – забезпечували не тільки рідня, а й волонтери. Вже кілька років як забезпечення армії стало набагато кращим, надходять сотні одиниць нової техніки, Міноборони для військовослужбовців закуповує спецодяг, взуття та екіпірування – тобто те, що раніше постачалося за рахунок міжнародної допомоги або не постачалося взагалі. Звісно, очистити й розвернути величезну воєнну машину непросто, й Україна наступила й тут на старі корупційні граблі, але казати, що українські солдати «голодні, голі й босі» є абсолютною неправдою. По-третє, висловлювання щодо революції. Дивно таке читати від освіченої людини... Юристи могли б розгледіти у таких словах іноземного громадянина не лише втручання у внутрішні справи іншої країни, а й заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, а на це є у Кримінальному кодексі України стаття №295, нехай навіть пані Мартінкова приписує ці слова невідомим співрозмовникам-українцям. Та обійдемо зараз це стороною. Візьмемося за суть висловлювання. Східний сусід дійсно мріє розвалити Україну зсередини. Мабуть, розуміння українцями цього фактору є причиною того, що всі спроби скликати «третій майдан» за останні 5 років були провальними. Сотні і навіть тисячі людей виходили на вулиці проти високих комунальних тарифів, за дешеве розмитнення ввезених із країн ЄС вживаних автомобілів, Михеіл Саакашвілі намагався скликати «антикорупційний майдан», крайньо праві регулярно проводять антиурядові акції на різні теми, то вимагаючи блокади сепаратистських територій, то протестуючи проти спекулянтів у сфері оборони. Україна – демократична держава, кожен може висловлювати свою думку на мирно скликаних зібраннях. У деяких випадках вимоги цих зібрань були владою виконані. Та ці «майдани» не збирали настільки велику і тривку кількість прихильників, щоб вони призвели до революційних змін. Помічено, що швидше моральні, а не «шлункові» причини можуть підштовхнути українців до протестів. Наприклад, наприкінці 1990-х років доходи в Україні були мізерними, зарплати роками не виплачувалися, але антиурядові протести масово підтримані не були. А от фальсифікація виборів 2004 року і різка відмова від євроінтеграції 2013 року вивели на вулиці мільйони людей.   Спекулятивне твердження й брехня №4: про медицину   «Розвалюється, наприклад, охорона здоров’я... Ліки треба купувати в аптеці... Швидка приїхала, коли родичі склалися на бензин».   Якщо, шановна, кажете «А», то кажіть вже й «Б». З 2016 року в Україні триває медична реформа. В. о. міністра Уляна Супрун вже кілька років не допускає корумповані бюрократичні схеми, знижуючи в рази ціну ліків. Наприклад, раніше на держзакупівлі ліків медичні «бізнесмени» отримували частку в 40% з кожного витраченого державою мільярда гривень. 30 березня 2018 року була створена Національна служба здоров’я України. Її принцип: «гроші йдуть за пацієнтом». Вона оплачує вартість реально наданих медичних послуг. Цей механізм оплати нарешті запрацював в Україні цього року, поступово замінюючи неефективну радянську модель оплати ліжко-місць. Сімейні лікарі підписують декларації з пацієнтами, і відповідно до них отримують кошти за надані послуги. Тому ця система не розвалюється, а навпаки – відновлюється.   Якщо ж знайомим пані Мартінкової – очевидно, іноземцям – довелось в Україні заплатити десь за ліки, десь за приїзд «швидкої», то нічого дивного у цьому немає. Якщо, наприклад, громадянин України у Чехії звернеться до лікаря, не маючи страховки, то йому також доводиться сплачувати за медичні послуги чималу частку. Чому ж пацієнтам в Україні доводиться бігати по аптеках? Причиною цього є те, що дотеперішні постсоціалістичні уряди не наважувалися запровадити, як це зроблено вже давно у Чехії, обов’язкове медичне страхування. В Україні воно планується на 2020 рік. Тому лікар і відіслав до аптеки, а не в касу лікарні. А пацієнти-іноземці мали згодом звернутися по відшкодування витрат на ці ліки до своїх страхових компаній, де вони придбали поліс чи платять внески. Українці ж можуть придбати добровільну медичну страховку – і чимало з них (до 10 відсотків, за даними МОЗ), особливо працюючих, так і вчиняють, а у випадку необхідності звернення до лікаря йдуть у приватну клініку, де якість обслуговування вища і де можуть оформити формальності зі страховою компанією. Принаймні у Києві та великих містах така система працює вже достатньо добре.   Та не стверджую, що у державних клініках в Україні медики не «беруть». За пологи, операції, на лікування важких хвороб, навіть за призначення статусу «інваліда» приймаються «благодійні внески», «подарунки» чи «конверти». Численні збірки на операції – свідчення цьому. Та все це – через відсутність системи страхової медицини. Тим не менше, правоохоронні органи борються з корупцією у медичній сфері. Повідомлення про те, що якогось медика затримали за хабар, у пресі лунають мало не щодня. Пошукова система в новинах про затримання чи засудження лікаря за хабар видає тисячі повідомлень.   Брехня №5: про зайнятість   «Величезне безробіття. Хто працює, має смішну зарплату». Київ та великі міста України зараз сильно розбудовуються і потребують робочих рук. «Величезне безробіття» в Україні – це міф. Фото:The Village Україна За даними Держстату, в Україні півтора мільйона людей не має роботи, офіційно зареєстрованих безробітних – трохи менше 300 тисяч. Це немало – 9 відсотків. Звісно, у порівнянні з Чехією (2,3 відсотка) це – велика цифра, але у країнах ЄС Іспанії й Греції, наприклад, 15 і 20 відсотків. Загалом по ЄС – 7-відсоткове безробіття, тож цифра з українською не надто різниться, і «величезною» цю цифру аж ніяк не можна назвати. Вона була такою понад 20 років тому, коли 40, а у деяких регіонах і 60 відсотків населення не мали постійної роботи, перебивалися випадковими заробітками, «човникарством» та тіньовими доходами. Зараз же чимало працедавців в Україні відчувають дефіцит робочих рук. У найдешевшому регіоні країни – Тернопільщині і тій же Волині, наприклад, не можуть знайти працівників на підприємства із зарплатою 7 тисяч гривень, тому на сайтах вакансій пропонують 10-15 тисяч гривень. «Терміново шукаємо штукатурів, офіційне працевлаштування, страховки, обіди, житло, спецодяг», - сотні оголошень у будівельній галузі можна знайти на сайтах із працевлаштування в Києві, причому зарплата пропонується у 20-25 тисяч гривень, бо місто останнім часом масово розбудовується. За чотири останні роки в Україні відкрилося 207 нових заводів, у тому числі «KVS» на Хмельниччині, «UHLK» на Житомирщині, «УкрТехноФос» на Рівненщині чи насіннєвий завод «П’ятидні» на Волині. Суперечливе, спекулятивне твердження №6: про бюрократію й корупцію «Бігаєте кілька днів адміністраціями і з’ясовуєте, що результат – нульовий, що не тільки за печатку, а й за найменшу адміністративну процедуру, навіть за відповідь на вашу заяву очікується хабар». Пані Мартінкова каже вище, що «не дай Боже все вирішувати через центр», та вже через кілька рядків сама собі суперечить і заявляє, що їй не подобаються підходи вже й на місцевому рівні. Якщо йдеться про міждержавну співпрацю, то, може, дійсно краще довірити цю справу офіційно визначеним органам – міністерствам закордонних справ, працювати через дипломатів, які вміють писати ноти і вести діалог, «через Прагу», «через Київ» тощо, а не у якості активіста однієї із сотень громадських організацій приїжджати на власний страх і ризик в українські райцентри й «домовлятися» із чиновниками? Кілька разів в інтерв’ю вона звинувачує неназваних українських чиновників у прийманні хабарів. Цікаво, скільки разів вона звернулася у зв’язку з цим до поліції? До антикорупційної прокуратури? До СБУ? До антикорупційного бюро? До Агентства з питань запобігання корупції? Ну або хоча б до колег по громадському сектору, наприклад, «Центру протидії корупції»? Без сумніву, в Україні є корупція і слабка прозорість діяльності влади. Це те, що залишає у спадок «совок» і «русскій мір», те, від чого країна намагається відійти за допомогою євроінтеграції. Та впроваджуються й антикорупційні заходи, наприклад, процедура автоматичного відшкодування податку на додану вартість, розширення сфер роботи системи ProZorro чи робота інституту бізнес-омбудсмена. Але якщо немає конкретної заяви про злочин на конкретного чиновника-корупціонера, покарати його за ці ганебні вчинки вкрай важко. Брехня №7: про вшанування вояків й назви вулиць. «Кілька років тому не було проблем розмістити пам’ятну дошку чеському військовому ветеранові. Тепер нам сказали, що це вже проблема... Радикальна зміна назв вулиць та населених пунктів, щоб звучали українською». Відкриття меморіальної таблиці на будівлі колишньої чеської школи в Луцьку, 2 березня 2019 року. Одна з ілюстрацій того, що в Україні вшановуються досягнення національних меншин і визначних постатей інших народів. Невідомо, про якого саме ветерана і де йдеться, але в Україні вшановується чимало чеських вояків та відомих осіб. Наприклад, у вересні 2014 року, в самому центрі Києва, на стіні історичної пам’ятки – Софійського собору, відкрили таблицю на честь чеської дружини, яка прийняла тут присягу у 1914 році. Це єдина така таблиця у цьому святому для українців місці, хоча тут відбулися десятки різних історичних подій. Дружина, а згодом і чеські легіони, служили, як відомо, у складі російського імператорського війська. А російське, вже путінське, військо на час відкриття таблиці вже захопило Крим і безцеремонно бомбардувало з «градів» захисників України й населені пункти на Донбасі. Та толерантні українці не мали нічого проти вшанування чеських патріотів у Києві. Через певний час у Києві з’явилася й таблиця та вулиця на честь Вацлава Гавела. Вулиця письменника Ярослава Гашека є у Києві та у Львові, а у Мукачеві така з’явилася нещодавно. У Хусті у березні минулого року відкрили меморіальну дошку президентові Масарику, таку ж планують і у Мукачеві. Цього року відкрили меморіальну дошку і на будівлі колишньої чеської школи у Луцьку. Щороку 14 жовтня у селі Світанок на Чернігівщині вшановується півсотні воїнів армії Лудвіка Свободи, які полягли тут під час Другої Світової війни, діє й музей українсько-чесько-словацької дружби. Відоме вшанування полеглих відбувається кожні 5 років у березні і на Харківщині, де біля села Соколове чехословацька бригада вступила у бій із гітлерівськими окупантами. Вшановуються й відновлюються могили чехословацьких воїнів у Білій Церкві чи на Лук’янівському військовому кладовищі. В Києві збереглася навіть вулиця Юліуса Фучіка, чеського прорадянського журналіста, якого замучили гестапівці, який став ідолом комуністичної ідеології і культ якого у Чехії давно розвінчаний. Список чеських історичних постатей, яких поважають в Україні, можна продовжувати й продовжувати. Тут годі уявити, щоб виникла така ситуація, як на Олшанському кладовищі у Празі, коли рештки українця Олександра Олеся та його дружини витягли з могили, а держава не змогла захистити вічний спокій цих визначних осіб. Або як у російській Самарі, де пам’ятник чеським легіонерам не можуть встановити вже кілька років, бо їх там і надалі перекручено називають «білочехами», а на існуючі пам’ятники пишуть образливі написи. Звісно, є у спільній історії й суперечливі постаті. Думаю, що встановити меморіальну дошку в Хусті генералові Льву Прхалі, який дав наказ роззброювати січовиків напередодні угорської навали, було б справді проблематично. Непорозуміння українців з чехами виникло хіба що навколо меморіальної дошки у Зборові на Тернопільщині, де Київ наполягає на заміні слова «слов’янській» на «українській». А щодо нових назв вулиць, щоб звучали українською... А як інакше мають звучати вулиці в Україні? І далі по-більшовицьки? Вулиці, проспекти й площі Леніна справді замінили або історичними назвами, або новими, наприклад Соборна площа у Черкасах. Багато прикладів надання назв вулицям на честь постатей міжнародного масштабу – Єжи Ґедройця в Києві, Леха Качинського в Житомирі, Т. Ґ. Масарика в Ужгороді та Львові, Бориса Нємцова в Луцьку... Чимало вулиць отримали цілком милозвучні природні назви – Абрикосова, Виноградна, Ягідна тощо. Та українофоби найбільш кричать про вулиці Бандери й Шухевича, складаючи враження, наче в Україні інших назв і не дають. Спекулятивне твердження №8: про пам’ятники та вулиці «У містах ростуть Бандерові пам’ятники... За другої світової війни, коли виростав український націоналізм, пов’язаний із особистістю його ідейного вождя Стєпана Бандери, так то було щось страшне. І сьогодні це дуже небезпечно, як ці події починають переписуватися». Всього в Україні встановлено біля 40 пам’ятників та погруддь Степану Бандері переважно у трьох галицьких областях, поодиноко на Волині та Поділлі. Названо біля 75 вулиць й провулків, і два проспекти. Багато це чи мало? Для порівняння візьмемо найбільш яскраві приклади. Наприклад, у 2013 році в Україні налічувалося біля 2,2 тисяч пам’ятників більшовицькому вождю Леніну. Навіть найбільшому українському поетові Тарасові Шевченку пам’ятників в Україні – удвічі менше. Зараз, після декомунізації, «Ленінів» налічується 328 штук, з них 294 штуки – на окупованих Росією територіях Донбасу та Криму. 5-6 років тому в Україні налічувалось біля 500 вулиць Леніна тільки у містах, по селах – тисячі. Вулиць імені різних російських більшовицьких діячів було у 20 разів більше, ніж вулиць з українськими назвами. Тобто тисячі вшанувань засновника радянської держави, яка вбивала людей мільйонами в голодоморах та репресіях, пані Мартінковій не заважали. Заважають кілька десятків скульптур Бандери – в’язня німецького концтабору Заксенхаузен, який потрапив туди за спробу відновити українську державу. І з іншого боку – в Україні і надалі вшановуються російські визначні діячі, такі як Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой, Ілля Рєпін та інші. Вулиці, пам’ятники, бюсти чи меморіальні таблиці, присвячені їм, знайдете чи не у кожному місті України, і вони здебільшого не перейменовувалися і не демонтувалися. Суперечливих пам’ятників та таблиць чимало й у інших країнах. Є особи, які для одних народів – герої, у інших викликають прокляття. Наприклад, не думаю, що німецьким туристам, перебуваючи у Чехії, приємно ходити вулицями й площами президента Едварда Бенеша, який після війни наказав жорстоко депортувати мільйони їхніх співвітчизників із Судет. Те саме стосується й Юзефа Пілсудського, шанованого в Польщі повсюди. Незважаючи на співпрацю з Петлюрою, навряд чи українціпокладуть йому квіти, бо знають про жорстоку «пацифікацію» ним українського населення Галичини на початку 1930-х років. Остаточно не визначилися у ставленні до лідера «Словацької держави» 1939-1945 Йозефа Тисо й словаки – одні кажуть, що він винуватий у депортації євреїв і взагалі «був фашистом», інші – що він врятував бодай частину Словаччини від розділення між Угорщиною, Німеччиною й Польщею і став «мучеником за віру». Така сама справа й з регентом Угорщини Міклошем Горті, який тісно співпрацював з Гітлером, віддав наказ про напад на Чехословаччину, але якого військовим злочинцем визнано не було, і він спокійно дожив віку у Португалії, і його з почестями було перепоховано в Угорщині. Переписуваннями української історії займалися комуністи, які протягом 60 років щодня малювали жахіття у підручниках, пресі, через агітаторів про злющих «українських буржуазних націоналістів». Нині ж відкриті архіви дозволяють проводити наукові дослідження й відкривати правду. Пані Мартінкова багато розповідає про співпрацю українських націоналістів та німців. Така співпраця дійсно була до 1941-1942 років. З німцями співпрацювали і «совєти», які розділили з ними Польщу у вересні 1939 року, і навіть сама Польща, яка напала разом з ними на ЧСР на півроку раніше. Служили поляки і у німецьких допоміжних підрозділах – шуцманшафті. Але ніде не сказано, наприклад, про розстріл 621 українців, серед яких відома поетеса Олена Теліга, у київському Бабиному Яру навесні 1942 року, про масові арешти бандерівців гестапівцями у жовтні-листопаді 1942 року і страту 210 з них. Про відправку у липні 1942 року німецькою поліцією з безпеки у концентраційний табір Аушвіц 23 бандерівців, двоє з яких були рідними братами Степана Бандери, які там і загинули. Про арешт у грудні 1942 року 18 активістів львівської референтури ОУН(б), яких мордувало гестапо. Таких випадків було дуже багато, і насправді між майбутньою УПА й гітлерівцями вже із 1942 року тривав серйозний конфлікт. Ніколи, скажімо, Український Інститут Національної Пам’яті не стверджував, що трагедії на Волині у 1943 році не було або що до неї українські повстанці непричетні. Київ визнає етнічні чистки між поляками й українцями взаємною трагедією, і немалу роль їхньому провокуванні зіграли окупанти – як німецькі, так і радянські. Президенти України і Польщі, справжні історики і громадські діячі роками намагаються досягти порозуміння і примирення за тезою «просимо пробачення і пробачаємо», але завжди знаходяться провокатори, нерідко проросійських поглядів, які не дають загоїтися ранам і щороку все брутальніше описують «злочини бандерівців», виправдовують діяння Армії Крайової і збільшують кількість «невинних польських жертв українських садистів» на сотні тисяч.   Брехня №9: про російську мову   «Заборона у громадських місцях розмовляти російською... Викреслювання слів тільки тому, що звучать занадто по-російськи... Ніхто в західній та центральній Україні не наважиться казати нічого іншого ніж те, що стверджують націоналісти». Пряме спростування маячні Мартінкової про російську мову: відкриття скверу імені росіянина Бориса Нємцова в Києві, 15 березня 2019 року. На таблиці розміщено напис українською, російською та англійською мовами. На фото мер Києва Віталій Кличко та донька правозахисника Жанна Нємцова. Ніде , ніхто й ніколи заборони розмовляти російською не приймав. У школах масово викладається російська як «друга іноземна», великі міста в побуті залишаються російськомовними. Діють квоти про обов’язкову наявність на радіо принаймні третини україномовних пісень, і це дало поштовх відкриттю нових талантів. Українською показуються фільми у кінотеатрах, але на це ніхто вже не скаржиться, навіть російськомовні, бо, наприклад, у містах Дніпро, Харків, Запоріжжя та навіть Київ це – одна із небагатьох можливостей почути живу розмовну літературну українську мову. Новий закон про мови перебуває щойно на розгляді парламенту. Української мови на міських вулицях лунає більше, це дійсно так, але до рівня вжитку тієї ж чеської мови у Празі дуже і дуже далеко. Від половини (на телебаченні) до 90 відсотків (у пресі й інтернеті) масової інформації надається українцям російською мовою. Російська впевнено себе почуває у дитсадках, школах, бізнесі, спорті, поліції й навіть армії. У Києві і навіть «націоналістичному», але насправді зараз більше туристичному Львові – російська нерідко лунає не лише від приїжджих, а й від барменів, продавців і консультантів у торгових центрах, лікарів та аптекарів, кондукторів та водіїв громадського транспорту, охоронців фірм та квартир, екскурсоводів і так далі. Інколи вони намагаються розмовляти із клієнтами українською, але зазвичай виходить така суміш, яку називають «суржиком» (наприклад, «приємного», тобто «приємного апетиту», що є калькою з російської, бо українською буде «смачного»). Незалежній Україні майже 30 років, однак внаслідок неохайного ставлення держави до рідної мови велика частина молоді її або не знає, або знає погано, або, знаючи, не користується нею, вважаючи російську «крутішою». Якби така ситуація тривала б і надалі, українську мову спіткала б доля білоруської або ірландської, яких з побуту витіснили сильніші сусідні – російська та англійська мови. Подібним чином оберігаються французька та словенська мови у своїх країнах. Та й чеська трохи більше за сто років тому могла б зникнути з повсякденного життя, Прага розмовляла б німецькою, якби не виникла Чехословаччина і не почала всюди офіційно впроваджуватися чеська мова. І чеська мова оберігається від іноземних впливів, зі «словника викреслюються» запозичення на зразок «комп’ютер» і «театр», і застосовуються богемізми - «почітач» чи «дівадло». В Україні не вітаються виступи російською хіба що у парламенті – спікер Андрій Парубій навіть вимикає мікрофони, вимагаючи говорити державною. І це не дивно, адже у чеському парламенті також виступи ведуться чеською. В нелегітимному російському парламенті і державних установах федерації використовується тільки російська мова. Мови національних меншин, хоч і вважаються офіційними у деяких автономіях, практично не використовуються, хіба що у народних піснях. Русифікація не принесла народам більше знань, а лише позбавила їх розвитку автентичної культури. Брехня №10: про «добрих українців» «Але цим не хочу сказати, що в Україні все погано. Знаю багато українців там і у Чехії, які прекрасно працюють... Я цю країну і її людей люблю. Українці сприймаються у нас і на захід від нас як добрі і працелюбні люди». Окрім цієї фрази, у розмові не прозвучало більше абсолютно жодної позитивної фрази про українців. Пані Мартінкова знову сама собі суперечить і всюди в інтерв’ю каже, що в Україні все погано, «страшно», «все гірше й гірше», «безнадія» та використовує інші епітети. Висловлювання про «любов до цієї країни» - ніщо інше, як єхидство, яке нагадує любов «по-путінськи», а це означає: «я люблю «добрих» українців, коли вони по-малоросійськи мовчки прислуговують чи виконують накази». Або любов «патриціїв» до своїх «плебеїв», тобто коли «працелюбні» «укачки» лише мовчки і задешево гарують на важких будівництвах, миють посуд, слухняно прибирають приміщення чи виконують іншу брудну роботу. А ще «добрі українці» мають завжди слухати чужі повчання, визнавати себе у всьому винуватими і перед усіма вибачатися. А ще можна насміхатися з їхніх банальних пісеньок «а-ля Вєрка Сєрдючка»... Українці, очевидно, у розумінні таких пані Мартінкових, не мають права ні на власну історію, ні права обирати собі власних героїв, взагалі, мабуть, права «писати й малювати», як зазначав російський цар Микола І у сумнозвісному наказі заслати Тараса Шевченка у солдати. Тисячі чехів приїздять в Україну щороку – туристи, бізнесмени, студенти, викладачі, науковці, волонтери... Звісно, враження складаються у них різні, але переважно позитивні, багато хто повертається, дехто навіть пробує оселитися в Україні. Але якщо якогось гостя країна дратує, він бачить її тільки у чорних тонах – то для чого туди їздити? Для чого мучити, нервувати себе й інших? Щоб потім проклинати її по дружній «жовтій» пресі? Можна залишити справу, наприклад, опікування над могилами комусь іншому, який спокійніше, дипломатичніше реагуватиме на різні суперечливі чи кризові моменти. А пані Мартінкова могла б тим часом спокійно, вдома чи у бібліотеці, різносторонньо повчити всі обставини як сучасних, так і 80-літньої давності подій, а не лише крізь призму своїх власних, вузькоорієнтованих та вузькоспеціалізованих поглядів. Саме такий підхід називається історизмом або історицизмом.  Олекса Лівінський, часопис Пороги Головне фото: Akademie věd ČR        

«Мені здається, що коли ти допомагаєш іншим, то в першу чергу допомагаєш собі. Це радість неймовірна, коли ти прилаштовуєш тварину. Прямо насолода, коли ти бачиш як вона живе і як її люблять».   Люба з Миколаєва переїхала в Чехію, але це не змінило її покликання, а навпаки відкрило більше можливості займатися допомогою безпритульним собакам. Тут в Празі, за пів року починаючи з листопада вже прилаштувала 14 собак. Це дуже багато, зважаючи на складнощі і тривалість цього процесу. В Миколаєві ситуація з безпритульними собаками дуже складна. За даними українського філіалу міжнародної організації Animal ID у 2018 році в Миколаєві було нараховано 4503 безпритульні собаки. Миколаїв в Україні на 1 місці по кількості бездомних собак Не на словах, а як це відбувається на дії. Я приїжджаю в Миколаїв, йду по вулиці, собака лежить збита і я не можу пройти повз; або побачила цуценят і я, напевно, знаю, що вони не виживуть. В першу чергу моє завдання – взяти собаку з вулиці. Коли я за собаку берусь, то автоматично стаю її куратором. В той момент вона нікому не потрібна, за неї взяла відповідальність тільки я. Зрозуміло, що грошей на лікування в мене нема. До того ж це не одна собака, на кураторстві одночасно може бути по 5-6 собак. Далі потрібно її вилікувати. А ще для мене найважливішим є простерилізувати, щоб собаку не розмножували далі. Як тільки собаку вилікували – робимо всі необхідні щеплення, обстеження і документи. Тільки після цього собака може виїхати за кордон. Але ще потрібно її десь тримати поки все це організовується, а собака може і пів року лікуватися. Тому ми віддаємо їх на платні перетримки. Що саме роблять перетримки? Це не спеціальна організація. Це просто людина, яка погодилася взяти цю собаку тимчасово. Одна жінка, яка допомагає мені, вона в своє задоволення займається собаками. Вона взяла і організувала перетримку. Знайшла жінку, домовилась, що буде платити їй зарплату, а вона в свою чергу буде утримувати і моїх собак, яких я буду підбирати на вулиці. Бо у мене такої можливості нема. Я оплачую тільки корм. Одна собака може коштувати від 300 до 800 грн в місяць. Чарлі Чаплін (12-13 років). В Миколаєві його збила машина, довго оговтувався після переломів, а зараз бігає, хоча й храмає. Живе в Україні на платній підтримці.   Фінансування. Кошти я збираю. Інколи використовую свої тоді, коли треба затикати якісь діри. Коли вже набридло писати пости, тому що це займає дуже багато часу. Тобі ще треба написати так щоб людина цим дуже сильно перейнялась, і стало жаль. Сумно ще те, що якщо собака візуально здорова тяжче зібрати необхідну суму. Наші люди звикли до місива, крові, тільки на таких можна зібрати нормальну суму, а на здорових, навіть якщо напишеш дуже сумний пост – реакції немає. Та й коли це все пишу – заново все переживаю. Ці гроші ти збираєш в Україні, чи в Чехії теж? Так як тут я цим займаюсь тільки з листопаду, то практики збирати гроші в Чехії немає. В Україні уже є певний досвід. У нас є група «Фенікс», в яку я звернулась з питанням «як допомогти собакам?». На що отримала відповідь – «пиши пост, збирай гроші». Ось так мене і зробили волонтером. «Фенікс» - це благодійна організація, яка допомагає тваринам. Там заведений спеціальний рахунок. Пишеш в цій групі пост. Гроші йдуть на той рахунок. А я потім пишу їм, коли скільки коштів поступило на цей рахунок, і вони пересилають ці гроші мені, або відразу ветеринару, залежно від ситуації. Ще мені навіть з Америки одна дівчина почала гроші присилати, по 30 доларів в місяць на PayPal. Я їй присилаю чеки куди ці гроші йдуть на що, тобто повний звіт. Інколи дають гроші нові хазяїни собак, інколи дають корм чи ще щось. Тому що тут так заведено, навіть коли береш собаку з чеського притулку.   Продовжуємо. Отже, собаку влаштували на перетримку. Раніше, коли я жила в Україні, то виставляла оголошення або на OLX або в цій же організації, наприклад: «собака шукає дім, будь ласка допоможіть». Проходить місяць, півроку, два роки і можливо собака знаходить дім. Тут ми зробили групу на Facebook. Перше, що я зробила це написала текст «Собака, стільки-то років, з чіпом, документами, кастрована, оброблена від бліх і зі щепленнями, шукає дім. З котами дружить, з собаками дружить дуже добре, дуже любить людей, дітей обожнює. Будь ласка, допоможіть знайти дім». Дали рекламу на фейсбуці, приблизно 300-400 крон, і шукаємо дім. Так ми робили, але собаки то в Україні. І  в нас нічого не виходило. Люди запитували, де можна подивитися собаку. А ти відповідаєш, що собака в Україні. І все закінчувалось на цьому. Ми зрозуміли, що так не вийде. Собаку спочатку доведеться привезти, а потім вже шукати дім. 240 євро і ми собаку привезем. А де взяти 240 євро? Допомагала спочатку дівчина, з якою ми все розпочали. В неї є манікюрний салон, і у неї були певні можливості. Плюс вона поставила будку в салоні, де написала текст, про те чим ми займаємось. Так ми отримували кошти, по копієчці ми збирали ці суми.  На одну собаку катастрофічно не вистачало коштів, тоді нам допоміг один грузин, який довгий час жив в Україні. Він дуже допоміг, оплативши перевезення 3 чи 4 собак. Отож, коли сума зібрана. Я волонтерам в Україні кажу, готуйте, будь ласка, собаку. Вони домовляються з провідниками, шукають переноски, домовляються з такими ж волонтерами в Києві, і починається подорож. Собаку в Миколаєві віддають провіднику, в Києві забирають. До речі, саме волонтери з Києва роблять велику частину роботи, що стосується документів. У них більший досвід у таких справах, бо вже давно вони перевозять собак таким способом в Німеччину. Коли все готово – домовляються з водіями. Садять собаку в клітку, стелять пелюшки, і віддають водію. Тут я її зустрічаю. Собака приїжджає, вона може бути дика, налякана, і їй потрібна реабілітація. В цьому випадку собака довго знаходиться у мене. Я тоді виставлю тільки публікацію для ознайомлення, що приїхала така собака. І тільки тоді, коли я бачу, що собака готова знайти сім’ю, я вже публікую те, що собака тут, вона готова знайти нову сім’ю, всю інформацію про неї. Далі крутиться реклама на фейсбуці. Після цього починається опрацювання повідомлень чи коментарів під постом. Зустрічаєшся з людьми, спілкуєшся. У мене на початках було просто море питань. І тут також: «з ким живете, де живете, є діти або ні, а це наймана квартира або ні». В Україні я дуже детально до цього підходила, а тут з часом я вже трохи розслабилася. Мені навіть сказали, що тут непристойно такі питання ставити. Але ж я собак віддаю, як це я віддам будь-кому, я повинна все дізнатися. Я й тут, якщо чесно, не один раз відмовляла. Бо одне питання бачити собаку, а інше з нею жити. Просто поки живеш з собакою, ти звикаєш до неї, а вона до тебе. І один песик Макс був настільки заляканий, що просто вжимався в підлогу, боявся людей. Я по-тихенько вивела його з цього стану. І потрібно було знайти для нього відповідних людей, щоб піклувалися про нього так само. А якщо я бачу що вони не справляться, я собаку не віддам. Тому довго шукала, але в результаті - знайшла саме ту людину. Я повинна знати, де собака буде жити, в яких умовах. По собаці завжди видно, коли її люблять, коли за нею доглядають. І коли я бачу, що інші собаки у людини виглядають щасливими, тоді я на 100% впевнена, що все буде добре. У тебе собак забирають чехи чи українці? З 14 собак, які приїхали, тільки двох собак я віддала не чехам. Одну собаку я віддала дівчині з Ізраїлю, і ще одну з Італії. Тут є проблема, щоб взяти собаку з притулку у тебе повинна бути карта побиту, на візі давати не хочуть. Та й чехи просто обожнюють тварин, мені здається це у них в крові, така повага. За що я поважаю чехів і обожнюю, це те що для них в першу чергу собака - це друг, а не дворняжка чи супер-мега породиста. Телефонують чехи: «хочу приїхати подивитися – супер, беру». Телефонують російськомовні: «а родовід є?» - собака ж з вулиці врятована, який родовід? - не цікавить; «а звідки собака?» – з України – не цікавить; « а порода яка, у вас є якісь документи?». Вони мене так вибісили, цей пафос, ці понти. Ще один плюс, що в нас мова схожа з чеською. Собаки сприймають перші дві букви. Навіть коли ти хочеш перейменувати собаку бажано перші дві букви імені не змінювати, тоді все вдасться. Й вони швидко всьому вчаться. Собаки реагують ще й на жести, а жести однакові. А найголовніше вони відчувають відношення людини до себе. Після того як я віддаю собак, постійно переписуюсь з новим хазяїнами, вони присилають фото, відео, часто навіть зустрічаюсь з ними.   Трапляються й проблеми. Дуже часто, коли ми прилаштовуємо собаку, у людей уже є собака, інколи й не одна. З України майже завжди приїжджають агресивні собаки, альфа-самці. І з цим були проблеми. З однією особливо. Ми віддали, а у тієї сім’ї вже був здоровенний собака. Я боялась за цю маленьку, яку ми привезли. А виявилось, що вона його так «строїла». Хазяйка не могла її взяти – «не зійшлися характерами». Але вона допомогла її перевлаштувати. І в нас є ще одне правило: якщо вам не подобається, не зійшлися характерами, то ми просимо не передавати нікому іншому просто поверніть нам. Ми завжди приймемо, тому що відповідаємо за них.   Плани на майбутнє, якщо з’являться, спонсори, можливості? Я думаю над тим, що можна би було взяти якийсь конкретний об’єкт в Миколаєві, і саме там створити перетримку, де собак будуть утримувати тимчасово і готувати до переїзду, щоб  я не залежала від інших людей. Бо буває, що у одних закрилося, в інших все зайнято. А звідси якісь питання вирішувати дуже важко. Тому дуже необхідна якась людина там, якій будемо платити зарплату. Тут з перетримкою гірше, тому що дорожче. А там можна набрати багато собак на перетримку, і вже тим врятувати їх від життя на вулиці. Бо ж Миколаїв в Україні на 1 місці по кількості бездомних собак. Їх ненавидять за те, що вони збиваються в зграї, справді кусають дітей. Їх нема куди дівати, люди їх ненавидять, собаки це відчувають і поводять себе відповідно. І це замкнутий круг. Там без проблем можуть бити ногами, лопатами, спокійно можуть знущатися, чи втопити, стріляють, можуть отруїти.   Найтяжчий випадок у мене – це коли собаку отруїли.Собакам дають або мишачу отруту або ліки від туберкульозу. Отрута впливає на мозок, собака повільно помирає у муках на протязі двох годин. Спочатку падає на підлогу, б’ється в судомах, з рота тече піна. Потім зривається на ноги і кудись біжать. Але вони не бачать куди біжать, тому деякі б’ються о дерева чи будинки. Собака стає абсолютно неадекватною. У нас під домом в Україні отруїли трьох собак. Це було вночі, мені подзвонила одна жінка розказала, що собаки б’ються в судомах. В такому випадку ще може допомогти вітамін В6, якщо вколоти собаці і швидко відвезти до ветеринара. Але ж це ніч, поки ще довезеш до тих, хто працює вночі. Тоді ми з трьох врятували тільки двох. Одна собака втекла, ми знайшли її потім мертвою. Після цього всього мені такі страшні сни снилися, я на стільки переживала. Мені взагалі не зрозуміло, як можна когось отруїти. Ці собаки довгий час лежали під капельницями, багато коштів було витрачено. Ветеринар тоді сказав, що якщо добу так овочем пролежать, то вихід тільки – приспати. А для мене це взагалі не варіант, якщо є можливість боротися, то я буду робити це до останнього. У мого хлопця також був дуже тяжкий випадок. Двоє цуценят потрапили під поїзд, одному відрізало три лапки, другому дві. Ветеринар робила операцію 5 годин. Той якому три не вижив. Залишився тільки той що без двох лапок, причому без двох з однієї сторони. Я уже в мами позичала грошей, щоб витягнути цих собак. Це цуценя дуже довго лікували, і зараз воно живе в Німеччині. І це реально страшно, стільки крові було. А зараз повноцінна щаслива собака, бігає стрибає. Багато говорять, не мучте собаку, усипіть її та й все. А він сильний хлопчик, задоволений життям.  Дейл зі своїми новими друзями і власником зараз живуть в Німечинні. Його назвали Дейл. До речі, людям є чому повчитися в собак. Людина б сказала: ти ж інвалід, в тебе лапок нема. А собака ж навіть не знає, що вона інвалід. Це люди мають звичку гнобити таким один одного. В собак такого немає. Собаки не скажуть: дивіться на нього, він не такий як всі. На нього ніхто не буде тикати пальцем. Колись в Україні собак відстрілювали, але після того як цю ситуацію показали в Італії – це викликало у всіх шок. Приїжджала в Україну організація FOUR PAWS, відловлювала собак – стерилізувала. І навчала наших як це правильно робити. І моя мрія стати якимось таким каталізатором, щоб на це звернули увагу. Природа так влаштована, що чим більше знищується, тим більше розмножується. Тому в мене на першому місці стерилізація.   Але є і позитивні сторони. Сіма і Матильда знайшли свій новій в чеській родині.   За що я люблю займатися собаками? Це те, що вони мене зводять з дивовижними людьми. Це саме круте, що є тут. Якщо ці люди тваринам допомагають, то вони тим більше й мимо людей не пройдуть. Деякі з них друзями стали, вони завжди готові прийти на допомогу. Мені друзі часто говорять навіщо тобі це здалося? Навіть мама інколи не підтримує. А мені здається, що коли ти допомагаєш іншим, то в першу чергу допомагаєш собі. Хоча й інколи це мене виводить з себе, у мене стрес, мені тяжко, це займає час, інколи навіть особистий час, який я б могла проводити зі своїм хлопцем. Але в цілому – це радість неймовірна, коли ти прилаштовуєш тварину, прямо насолода. Коли ти бачиш як вона живе. В цілому це як покликання. Я себе так реалізовую. Мені реально хочеться всім допомогти, і я допомагаю людям якщо це потрібно. Але дуже бісить, коли мені кажуть: «навіщо ти цим помагаєш, краще би людям допомогла». І зазвичай це говорять люди, які в житті нікому не допомогли. Головне, що я вірю в те що роблю. Я цим займаюсь уже 4 роки. Тут за пів року починаючи з листопада я прилаштувала 14 собак. Це дуже багато, зважаючи на складнощі і на тривалість цього процесу. Остання собака, яка в мене була на перетримці за три дні знайшла домівку. Це просто нереально швидко. Тут результат завжди є або мега-суперський або плачевний, але завжди є. Я завжди роблю фотографії «собака до» і «собака після».   Каштанку теж збила машина, її ледве врятували. Друге фото - Люба веде Каштанку знайомитись з її новою сім'єю.    Собака немає ніякого громадянства, ніякого паспорта. Вона одна і теж всюди. Будь-яка собака має право на життя. І якщо вона тут сподобалась комусь – це не означає, що вона займає чиєсь місце. Це значить, що вона просто знайшла своє місце, свій дім. Собака не людина – у неї немає вибору.  Але у людини цей вибір є. Просто не потрібно забувати, що ми люди і хтось залежить від нас.   Тому якщо раптом з’явилось бажання допомогти, або якісь додаткові запитання, сміливо звертайтеся: https://www.facebook.com/groups/saveAlifeAnimal/ https://www.facebook.com/zachranzivot      Світлана Малецька, спеціально для UAPORTAL.CZ 

У Чехії завершується судовий розгляд у справі солдата Збройних сил Еріка Ешту, звинуваченого в тероризмі за участь у бойових діях на боці російських окупаційних військ на сході України. Про це пише “Європейська правда” з посиланням на чеське видання Idnes. У суді міста Пардубіце у понеділок, 29 квітня, відбулося слухання у справі десантника Еріка Ешту. Суд заслухав Іво Зелінку, десантника і офіцера Генерального штабу армії Чехії. Саме він вказав на Ешту. Прокуратура стверджує, що Ешту протягом трьох тижнів займався охороною окопів і виконував інші роботи у бойовиків на Донбасі, зокрема, доглядав за зброєю, а також брав участь у обстрілах. Ешту заявив, що до України просто їздив у гості, а у формі сепаратистів і зі зброєю сфотографувався на пам’ять. “Ми з колегами знайшли його анонімний профіль в інтернеті, де були фотографії, які чітко демонструють його перебування в Україні. Він був на них на знакових пам’ятниках у повній уніформі російської армії зі своєю особистою зброєю АК-74“, – сказав Зелінка в суді. Згідно з матеріалами справи, кримінальне переслідування обвинуваченого почалося у 2016 році. У той час проводився відбір до 43-го повітряно-десантного батальйону в Хрудимі, куди хотів вступати Ешту. "У перший день процесу відбору мені повідомили, що Ешту воював в Україні і розмовляв зі своїми сусідами по кімнаті під час навчання", - сказав Зелінка. Він також сказав, що Ешту розповідав своїм сусідам по кімнаті конкретну інформацію про поїздку в Україну. "Після консультацій з адвокатами я передав справу військовій поліції", - продовжив Зелінка. Під час відбору Ешту не вдалося пройти психологічне тестування. "Він пройшов фізичні випробування, але в есе він абсолютно нереально оцінив свій внесок у збройні сили, я не читав нічого більш дивного. Комісія одноголосно не прийняла його", - сказав Зелінка. Під час розслідування Зелінці та слідчим було сказано нічого не повідомляти підозрюваному, щоб мати змогу перевірити всю інформацію. Тому Ешту перевели до артилерійського полку, де він був кухарем. За звинуваченням у тероризмі Ешту може отримати від 12 до 20 років у в'язниці, або навіть довічне ув’язнення. Вирок, ймовірно, оголосять 17 травня.     Джерело: Європейська правда