Після парламентських виборів у Чехії, що відбулися 20-21 жовтня, перемогу з майже 30-відсотковим результатом святкувала популістська партія «Союз невдоволених громадян» (АNО), яку очолює Андрей Бабіш. Він є другою найбагатшою людиною Чехії зі статками у майже чотири мільярди доларів та бізнес-інтересами в аграрній, хімічній та медійній галузях. Не всі партії, які пройшли до парламенту (а їх дев’ять), висловлювали готовність формувати коаліцію з АNО. І ще менше тих, хто хоче йти в коаліцію за умови що прем’єром буде саме Андрей Бабіш, проти якого відкрито справу за нібито зловживання з фондами ЄС після того, як в травні цього року він змушений був подати у відставку з посади міністра фінансів Чехії. Про підсумки чеських виборів – зокрема і для України – Радіо Свобода розмовляло з Радком Мокриком, докторантом Карлового університету в Празі, редактором часопису Na Vychod, який висвітлює східну політику Чехії.   ​– Яка найбільша сенсація цих виборів, що Вас вразило? – Те, що кидається найбільше в очі – це провал, звичайно, правлячої партії, тобто уряду соціал-демократів. Власне кажучи, в країні, де в принципі цілком пристойний рівень життя і низьке безробіття, правляча партія отримує 7%. Це досить несподівано! Звичайно, можна говорити про відносну несподіванку – достатньо високий відсоток право-радикальної партії Томіо Окамури. Все-таки соціологія давала їм дещо менший результат, ніж 11%. І, звичайно, Бабіш. Перемога Бабіша очікувалася, але в світлі тих скандалів, які були останнім часом, напевно, настільки переконливий результат все-таки став несподіванкою. Тому що 30% – це дуже серйозно. – Чи вже гарантовано партії-переможцю АNO – «Союзу незадоволених громадян» – те, що її лідер Андрей Бабіш буде прем’єр-міністром? Чи це питання ще відкрите? – Насправді тут ситуація достатньо складна. Бо перед виборами фактично лідери всіх партій заявили, що не будуть співпрацювати з Бабішем, оскільки було відкрите кримінальне провадження, і вони не уявляють собі, щоб людина під кримінальним провадженням могла бути прем’єр-міністром. Тобто мова йшла про те, що будуть якісь домовленості. Інша справа в тому, що результат дуже переконливий, і уявити собі, що Бабіш, власне, буде подавати когось іншого на прем’єра насправді складно. А те, що президент Мілош Земан його запропонує як прем’єр-міністра – це цілком очевидно. – Для багатьох зовнішньо-політичні погляди Андрея Бабіша залишаються повною загадкою. Що Ви можете сказати про його зовнішньо-політичну орієнтацію? – Насправді це так. Щоб ми розуміли, сама партія ANО – загалом достатньо такий зрозумілий проект буде для українців в тому сенсі, що цей проект зроблений під лідера і визначити якусь ідеологію партії достатньо складно. Тому що Бабіш йшов на вибори швидше як євроскептик. Він проти впровадження євро, він проти міграції, але одразу ж після оголошення перших результатів – він заявляє, що його партія європейська і вони будуть співпрацювати (з Брюсселем) тощо. Бабіш – підприємець, і він дуже практично, прагматично ставиться до політики, тому якось визначити, куди він буде рухатися, наразі складно. Я думаю, що багато чого залежатиме, власне, від складу коаліції, тобто, з ким йому вдасться домовитися і на які поступки він піде. Але, відверто кажучи, очікувати якогось серйозного розвороту в зовнішній політиці Чехії не варто. Хоча є певна схильність до таких поворотів – Бабіша часто порівнюють з Угорщиною чи Польщею та їхніми лідерами. Тобто, швидше очікування йдуть на якесь таке, можливо, не дуже сильне ускладнення відносин з Брюсселем. – Бабіш вже після виборів сказав, що не буде формувати проросійську коаліцію з комуністами і крайньою правою партією Томіо Окамури «Свобода і пряма демократія». Це важлива заява? – Знову ж таки, до заяв Бабіша треба ставитися достатньо обережно. Тому що дійсно була така заява. Навряд чи він піде в коаліцію з комуністами. Але в той же час він заявив, що він буде шукати точки дотику з усіма політичними партіями і, попри ці заяви, що він не буде співпрацювати з Окамурою. Потім він додав, що, наприклад, в питаннях міграційної політики вони можуть знайти якусь спільну мову з крайніми правими. Тобто виключати в планах Бабіша співпрацю з будь-ким напевно не варто. Хоч для нього буде непросто, адже Окамура є небажаним партнером, тому що з Окамурою не хоче співпрацювати ніхто, за великим рахунком – занадто його політика радикальна. Окамура не перший рік балансує на рівні якогось расизму, і тому альянс з ним не буде вітатися.   – Які Ви бачите відносини між Прагою за нового уряду, коли вже буде коаліція і уряд сформовані, та Брюсселем? Чи буде якась євроскептична хвиля йти з Праги? – Знову ж таки, я думаю швидше так. Бабіш – якщо він справді очолить уряд – євроскептицизм очевидно буде посилюватися, незважаючи на те, що сам Бабіш залюбки приймає гроші з Брюсселя, але ця політика якогось скепсису щодо Брюсселю загалом є достатньо популярною. Я би не драматизував, власне, якісь ускладнення з Брюсселем. Але без сумніву, що риторика Бабіша швидше є все-таки проти Брюсселя. І цю хвилю вони залюбки розганяють у суспільстві. Що оця бюрократія Брюсселя, «диктат Брюсселя» і що Чехія повинна бути міцною і самостійною... Тобто – якогось ускладнення, швидше за все, варто очікувати. Але нічого драматичного. – І якими Ви бачите, до речі, відносини між Чехією й Україною вже після цих виборів? – Знову ж таки, відносини загалом попереднього уряду були достатньо хороші. Налагоджувалися співпраця як економічна, так і зрештою після цих відомих заяв Земана про Крим практично весь політикум на чолі з прем’єром Богуславом Соботкою відмежувався від цього, засудили цю заяву. Як вже було сказано, якось визначити конкретний майбутній вектор, гіпотетичний, влади Бабіша складно. Але були в нього заяви, що санкції проти Росії не працюють. Тобто, він не виступає за скасування санкцій, але він говорить про те, що вони не дуже ефективні. Загалом він максимально обережний в питаннях зовнішньої політики. Якщо порівнювати з попереднім урядом, то можна чекати якихось ускладнень, але, знову ж таки, Бабіш – людина максимально прагматична. Я думаю, що він буде керуватися практичними і конкретними інтересами. Говорити про те, що ANО (при всій своїй суперечливості) – це якась відверта проросійська сила, я б все-таки не наважився. – Тобто, Чеська Республіка залишиться другом України і прихильником української євроінтеграції? – Можливо, лобістом української євроінтеграції Чехія не буде, але я думаю, що якась економічна співпраця і загалом політичний діалог буде триматися цілком в нормальних межах. І очікувати якихось серйозних ускладнень тут не варто. Тому що на перший план, очевидно, будуть виходити конкретні економічні інтереси в конкретних сферах. Ростислав Хотин, Радіо Свобода 

З екранів телевізорів політики озвучують часто суперечливі думки про зміни в країні. Одні стверджують, що довкола «зрада», справжніх реформ не втілюють, а перспективи держави погіршуються, бо уряд і Президент лише імітують зміни. Інші вказують на те, що ситуація, в яку потрапила Україна, доволі складна, апелюють до того, що триває війна, а погіршення рівня життя населення — це лише побічний тимчасовий ефект від проведення таких потрібних, хоча й непопулярних у суспільстві реформ. Тож перед пересічним українцем часто постає запитання: як зрозуміти, чи відбуваються в країні справжні реформи? Пролити світло на цю дилему ми попросили кількох людей, які мали або мають причетність до процесів реформ: експерта зі стратегій Євгена Глібовицького, екс-міністра економіки Павла Шеремету, експерта з питань адвокації Реанімаційного пакету реформ Ярослава Юрчишина та голову Комітету підприємців Львівщини Андрія Гринчука.   Євген ГлібовицькийКеруючий партнер pro.mova. Учасник Несторівської та Унівської експертних груп Для того, щоб оцінити хід змін, треба мати хорошу спроможність до прогнозування і передбачення наслідків нових правил гри. Це можуть робити переважно спеціалісти експертних центрів, які отримують або не отримують довіру громадян на підставі своєї репутації. Репутація залежить від того, наскільки їхні попередні прогнози були правильними. Для того, щоби громадяни могли покладатися на думку таких експертних центрів або експертів, вони мали б бути спроможними «зчитувати» репутацію, а це означає, що горизонт планування має бути досить великим. Якщо горизонт планування в людини короткий, то їй дуже важко говорити про «завтра», бо «завтра» для неї — це завжди повторення «сьогодні». Тому відповідь на запитання:  «Справжні ці реформи чи не справжні?» потребує доволі проникливої інтелектуальної роботи. Її спроможні виконувати ті, хто добре освічений і хто хоче занурюватися у суть. Ті ж, кого цікавить поверхнева відповідь, найімовірніше, коректної інформації отримати не зможуть. Тому їхні відповіді на запитання: «Справжні реформи чи не справжні?» будуть залежати від багатьох чинників. У тому числі — від не пов’язаних із суттю самої реформи. Наприклад, емоційний стан або погода будуть на це впливати. Оцінити, чи справжня реформа, чи відбувається лише її імітація, важко тим, хто не має критичного мислення, і тим, хто не має горизонту планування, який дає змогу дивитися на роки вперед. Таким людям залишається довіряти/не довіряти оцінці експертних центрів або тим, кого вони вважають суспільними авторитетами.Тож важливим є рівень інституційної довіри, бо працівники різних інституцій дають свої оцінки. Тому, до прикладу, в Галичині таке шалене значення має Церква (зрештою, по всій Україні). Тому представники влади мають низький рівень інституційної довіри. Преса мала би виконувати цю роль, але преса з нею не справляється, бо не обслуговує інтересів аудиторії. І аудиторія це дуже добре відчуває. Якщо говорити конкретно про Україну, то, на мою думку, відбуваються фундаментальні зміни. По-перше, зміни є всередині суспільства, тобто ми бачимо запит на інші цінності. Відбувся зсув. Цей зсув не має однакового прояву по всьому спектру, по всіх суспільних групах, але він запустив пошук нової точки рівноваги, яка відкриває вікно можливостей для величезної кількості реформ. Це раз. Це дуже важлива зміна всередині суспільства. Українська політична культура передбачає, що основні рішення приймають внизу, а не нагорі, і оскільки основні рішення приймають внизу, то це означає, що будь-яка суспільна зміна потім відобразиться нагорі, а не навпаки. По-друге, відбулися фундаментальні реформи в безпековому секторі. Це дуже сильно вплине на цінності суспільства. Підвищення рівня національної безпеки і рух у бік підвищення рівня людської безпеки — це те, що визначало короткозорість, «зашореність» кількох поспіль українських поколінь (з точки зору горизонту планування). Як тільки страху за свою перспективу стане менше, з’явиться планування. Те, що відбувається зараз з енергетичною безпекою (те, що зробила команда «Нафтогазу», вартує найкращих відгуків, — практично зняла Україну з голки «Газпрому»), зміни, що відбуваються у Збройних Силах, зміни, які відбуваються в правоохоронних органах, — це є власне те, що потрібно, аби з часом сформувалися нові прошарки українців, які не будуть настільки стривоженими. Бо в них «безпекові» питання будуть краще вирішені, ніж у їхніх попередників. Окрім того, є велика кількість ініціатив, які мають стратегічний вплив на зміни в державі. Наприклад, більша прозорість державних закупівель. Це дуже важливо, бо підвищує ефективність державного сектору. Зміни в Мінтрансі мало помітні українцям, але вони впливають на те, наскільки сталою буде якість інфраструктури, якою ми користуємося. Нам важко сказати, чи дорога за рік зношується на 5%, чи на 7%. Але це має шалене значення, тому що потім ремонтувати чи переробляти дорогу коштує шалених грошей і вони ні звідки не візьмуться, окрім як із наших кишень. Тому ці реформи не є настільки помітними, вони потребують експертів для того, аби пояснити, що відбувається. Політичний процес стає конкурентнішим. Попри те, що закон про місцеві вибори заплутаний (і навряд чи нову систему виборів можна назвати пропорційною), представництво стало справедливішим і ближчим до того, чого хочуть виборці, аніж раніше. Ми бачимо, що маятник суттєво зсунувся, і дуже важко уявити собі ситуацію відкочування назад. Крім того, є багато інших сфер, про які ми не згадали. Наприклад, освіта, де тривають ґрунтовні реформи, — це дуже важливо; культура, де реформ не проводять, але де експертна спільнота починає говорити спільним голосом. Це все важливі речі. Вони, можливо, не помітні у щоденному житті, але вони матимуть велике значення в тому, наскільки наступне покоління українців буде відчувати себе захищеним, спроможним і наскільки буде здатне себе реалізувати.     Павло ШереметаКерівник Школи управління УКУ На мою думку, відбуваються точкові реформи. Поліція, фінансове оздоровлення «Нафтогазу», скорочення дефіциту бюджету (тому що ця «діра» сиділа в нас на бюджеті), елементи електронного урядування… Це все точкові реформи. Але вони поки що не перетворюються у комплексний процес. Чому? Коли мені в бізнесі вішають локшину на вуха, що щось не вдалося (наприклад, що клієнт не зміг, або погана ситуація в світі була, або криза чи страйк у Німеччині), то я завжди кажу одну річ: усе, що ми хотіли зробити, це тому, що ми справді хотіли це зробити. Отже все, чого ми не зробили, це тільки тому, що ми не хотіли цього зробити. В уряді є люди, які дуже хочуть втілювати реформи — і втілюють їх. І в уряді є люди, які не хочуть нічого змінювати і, відповідно, їх блокують. Як громадянам відрізнити, чи відбуваються реформи, чи це імітація? Якраз прості громадяни і є кінцевим суб’єктом думки «Чи відбуваються реформи, чи ні». Якщо життя стало кращим, то це означає, що реформи відбуваються. Якщо життя не покращилося, отже, немає ніяких реформ. Я наведу свій особистий приклад. У Львові я вперше в житті зіткнувся з новою поліцією. Вони мене оштрафували начебто за те, що я неправильно припаркувався біля Львівської обласної адміністрації. Я паркувався там постійно. В той день, коли вони мене оштрафували, там було припарковано десять інших машин. Ну, добре, якщо вони вважають, що це частина перехрестя, я оплачу цей штраф. Це було 6 січня ввечері. Я саме йшов на святвечірню слубжу в Успенську церкву. Припустимо, це перехрестя і там паркуватися не можна. Проблема в тому що 7, 8, 9, 10 числа я там проїжджав — і там постійно стояло десять інших машин. Я не проти того, щоб мене штрафували, якщо я порушив правила, але я вважаю, що це вибіркове правосуддя, тому що в усі інші дні — і до, і після — на цьому місці стояли припарковані авто. Саме цим грішила раніше і міліція. Тому я не бачу принципової різниці між міліцією і поліцією. На жаль. Мені напишуть у Фейсбук, що ні-ні, бо, мовляв, там комусь допомогли колесо підкачати, там десь бабусю перевели через перехід… Ще раз наголошую: суть не в моїх наріканнях на поліцію, а в тому, що громадяни якраз і є отим джерелом думки. Я, на жаль, повинен сказати, що не бачу суттєвої реформи поліції. Якщо комусь допомогли підкачати колесо і він бачить реформу — прекрасно! Отже, є реформа. Бабуся каже, що є реформа, бо її перевели через перехід, а раніше міліція не переводила. Отже, є реформа для бабусі — прекрасно! У нас буде мозаїка поглядів — і це нормально. З цього, врешті, і складається погляд суспільства на реформи. Якби мене зараз запитали: поліція — це реформа чи не реформа, я сказав би, що ні. А багато людей — напевно, більшість — сказали би, що так.   Ярослав ЮрчишинЕксперт із питань адвокації Реанімаційного Пакету Реформ Перше, що потрібно зрозуміти, — для того, аби реформи справді дали результати, потрібен час. Тобто коли політики нам «згодовують» рожеві схеми, що ми сьогодні приймемо закон, а завтра нам усім стане набагато краще, чи ми з 1 січня ввійдемо у зону вільної торгівлі з ЄС і в межах року український бізнес працюватиме за стандартами ЄС, то це неправда. Для таких системних речей необхідні певні періоди часу. І про це теж треба говорити доволі відверто. На жаль, дуже рідко політики не завищують очікувань, а відразу готують суспільство до того, що реформи дадуть результат, але через певний конкретний період часу. Стосовно того, як помітити, працюють реформи чи ні: треба орієнтуватися не за реформами загалом, а брати конкретну галузь. Наприклад, коли ми будемо знати, чи запрацювала антикорупційна реформа на повну потужність? Тоді, коли хтось із ТОП-корупціонерів чинного чи колишнього режиму зазнає адекватної відповідальності. Тобто не обмежиться затриманням і електронним браслетом, а справу буде доведено до суду, суд доведе провину і політик чи чиновник відбуде адекватне покарання. Щодо реформи, наприклад, поліції. Коли ми поглянемо на результати соціологічних опитувань і побачимо підвищення рівня довіри до поліції, то тоді буде зрозуміло, що реформа триває. І йдеться не про опитування на початку, коли усі були в стані ейфорії і більшість суспільства оцінювала форму і ввічливість поліціянтів, а не показники розкриття злочинів чи оперативність прибуття на місце аварії. Опитування повинні показувати системне підвищення довіри. У сфері медицини, до прикладу, повинна зникнути побутова корупція. Коли можна буде за доступні для людини ресурси отримати якісну допомогу, тоді буде зрозуміло, що реформа успішна. Тобто щодо кожної реформи є певні показники, на які слід орієнтуватися. А якщо громадянин не відчуває зміни в державному управлінні, то або реформи немає, або для її втілення потрібно більше часу. Часто треба дізнаватися самим або отримувати інформацію від громадських експертів, бо політики, запускаючи складні реформи, не говорять про те, що результат буде не одразу, а через певний період часу. Це, наприклад, відбувається з реформуванням газової сфери, в якій на повну потужність реформа запрацює ближче до 2017 року. Якщо загалом характеризувати ситуацію реформування в Україні, то це, на жаль, далеко не той шлях рішучих реформ, який свого часу проходила Польща, Грузія чи Чехія. Особливо в економічному і соціальному вимірі. Це поступові, початкові реформи, які будуть давати результати, але не дуже швидко. Відповідно, якщо тактика влади не зміниться і в особливо критичних сферах реформ не пришвидшать (реформу медицини чи судову), то рівень суспільної довіри до адміністраторів реформ (виконавчої влади) опуститься до такого низького рівня, що проводити їх буде технологічно дуже складно. Тоді до будь-якого кроку уряду суспільство буде апріорі ставитись негативно. Ми вже зараз маємо такі тенденції. Окрім того, не можна різати хвоста частинами. Тобто, якщо справді щось хворе, його треба відрубувати і створювати на його місці нове. Дуже гарну думку озвучив Любомир Гузар, коли ми з ним спілкувалися стосовно реформ: потрібна декомунізація, але не лише декомунізація назв вулиць чи населених пунктів, а декомунізація системи управління. Є ще дуже багато місць, де діють пострадянські чи викривлені радянські норми, тобто існує каральність правоохоронної системи. Заполітизованість Генеральної прокуратури, від якої влада формально хоче відмовитися, але юридично робить напівкроки, не допускаючи нових людей до конкурсу на посади. Навпаки, нових людей, таких як, наприклад, Віталій Касько чи Давід Сакварелідзе, відсторонюють від процесу прийняття рішень. Проблема в тому, що багато чиновників добре розуміють, як жити за старого режиму. Вони погоджуються на зміни або під тиском міжнародних партнерів (тут ключову роль відіграють ЄС і МВФ), або під тиском суспільства, коли вже немає можливості не змінюватися і не змінювати. Реформатори у законодавчій і виконавчій владі є. Але це не більшість, а активна меншість. Тому їм вдається провадити зміни, лише коли сходяться три різнопланових, але зацікавлених у реформуванні сили. Це суспільство (суспільна думка), міжнародні інституції і власне реформатори у владі. Якщо є ці три позиції і вони добре прокомуніковані як в публічній, так і в непублічній площині, тоді реформи відбуваються не частково, а комплексно.   Андрій ГринчукГолова Комітету підприємців Львівщини, керівник адвокатського об’єднання «Гринчук і Партнери» Мені дуже сподобалася сентенція, котра якось потрапила на очі у Фейсбуці. Я не знаю, хто її автор, але звучить вона приблизно так: «Ми вийшли на Майдан змінювати країну, а змінилися самі. Тепер залишилося зовсім мало — таки змінити країну». Тут, як на мене, дуже добре описана загальна суть реформ: змінюйся сам, змінюй середовище навколо себе, змінюй країну. Про це багато говорять, і я не буду оригінальним — реформи починаються з кожного. Не можна очікувати змін в країні, не змінюючи своїх усталених, іноді абсолютно неприйнятних у нормальному суспільстві звичок. Такий підхід, звичайно, не звільняє державних інституцій від покладених на них суспільством обов’язків із реконструкції країни. Як би чемно і чесно я не поводився, я навряд чи суттєво вплину, наприклад, на банківську систему. Тому реформи — це вулиця із двостороннім рухом. У складних системах, із яких сконструйована сучасна держава, — наприклад фінансова, податкова, банківська, — важко оцінювати реформи людям, які не є фахівцями у відповідних питаннях. При впровадженні тих чи інших змін нефахівцям визначити, «зрада» це чи «перемога», іноді може бути взагалі неможливо. Але є кілька непрямих критеріїв, якими я радив би користуватися. У будь-якій сфері, де є хоча б мінімальний майновий ресурс, у нас були і переважно лишилися отримувачі корупційної ренти, які заробляють використанням обмеженого доступу до ресурсів, інформації тощо. У кожного з нас серед близьких або далеких знайомих є такі люди. І от, коли вони починають жалітися, що «раніше було краще» — коли керівник лісгоспу тужить за часами Януковича, коли митник їздить на «малолітражці», а не на авті з об’ємом 6 м3 з метою економії пального, коли звільнений даівець плаче, як йому тепер опалювати будинок на 400 м2, — можете бути певні: у цих сферах почалися реформи. Я не маю однозначної відповіді на запитання, чи зараз в Україні відбуваються реформи, чи імітація реформ. Залежно від сфери, вистачає і «зрад», і «перемог». Мені дуже імпонує, наприклад, робота команди в Мінекономіки, яка відповідає за впровадження електронних державних закупівель. Нещодавно Макс Нєфьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, писав у Facebook, що тендер для Міноборони вперше виграла «маловідома» (сміюся!) компанія METRO Cash & Carry Ukraine. До того вона не проходила за кваліфкритеріями, а тендери вигравали різні ФОПи. У сфері оподаткування змін на краще практично не відбулося. Реформи провалені, люди, які за це відповідають, абсолютно неадекватні. Нічого доброго у найближчий час у цій сфері не очікуйте, поки не змінять керівництво ДФС та відповідальних у Мінфіні. А загалом — дивіться на профайли «реформаторів»: не може успішні реформи за відкритими правилами впроваджувати людина, яка очолювала Державну продуктово-зернову корпорацію за часів Януковича. «Не такое у нее воспитание». Текст: Уляна Корицька , Роман Рак  The Ukrainians

Хори та ансамблі на кшталт імені Г. Верьовки і П. Вірського – «нафталінова» творчість чи високе мистецтво? «Бабусі» у районних Будинках культури – «шароварщина» (далі – «Ш.») чи невинна самодіяльність? Театри пісні і танцю й поп-виконавці з безсмертними хітами про «калину» і «вербу» – банальна низькопробність чи бомба уповільненої дії? Феномен «Ш.» в українській музичній культурі, про який вперше заговорили у 90-х, трактують по-різному. Варто одразу зазначити, ця стаття не має на меті вести боротьбу з цим явищем. Її завдання – простежити причинно-наслідкові зв’язки походження «Ш.», означити різні її прояви у музиці і якомога об’єктивніше висвітлити цей прецедент. Адже, як відомо, названа проблема – це, можна вважати, вилікувана. Пропонуємо читачеві, подібно Орфеєві, зануритись у серцевину «Ш.», пройти всі її митарства і дійти до омріяного просвітлення (фолк-нірвани чи етно-дзену – як вам завгодно).    50 відтінків шароварщини   Термін «Ш.» зазвичай вживається як негативний випад проти несмаку і примітивізму у зображенні національного. Етимологія веде коріння від чоловічих шароварів, яким судилося стати яблуком розбрату у «райському» саду української культури, вписавшись до переліку найпопулярніших стереотипних образів українського: «сало-оселедець-вареники-гопак». Юрко Іздрик називає їх культурними, ідентифікаційними кодами, що становлять значну частину identity нації-носія і виконують репрезентативну функцію – є своєрідною візитівкою нації для виходу в світ. Ні для кого не секрет, що спрощена репрезентація країни у мистецтві з використанням культурних маркерів розповсюджена по всьому світу: пригадаймо «циганщину», російські «матрьошки-ікру-водку», французьких шансоньє, брюхатих добродіїв німців з келихами пива і гармошкою, шотландців в кілтах і з волинками. В Україні маємо свій готовий, легко схоплюваний іншими культурами шаблон – вічно хмільний козак в широчезних червоних шароварах. Поруч із ним – вірна пишногруда козачка у строкатій сорочці, яка явно перегинає палку з вуглеводами та жирами (сувенір у вигляді українки з мискою вареничків красується на холодильнику чи не в кожного іноземця/туриста, який тут побував). Зі здобуттям Україною Незалежності ці образи неабияк активізувалися і дали горду назву всьому явищу – «шароварщина». Вона справляється зі своїм завданням на всі 100 % – слугує простим засобом відрізнити своє від чужого для представників того чи іншого етносу. Інша річ, якщо зображення нації вульгарне, примітивне, яке затьмарює глибинний зміст окремої культури. На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land». Примітно, що і в нашій свідомості засів той самий стереотип, яким ми ж користуємось для самовисміювання, а подекуди і їдкого сарказму. Оце проблема!   Також існує версія, що етимологія «Ш.» веде свій початок і через видатного українського режисера масових заходів Бориса Шарварка, який культивував в Україні тип псевдофольклорної культури. Він взяв за основу ту ж систему національних образів – спрощених та узагальнених. Такий собі «комбікорм для мас» (за визначенням композитора, учасника гурту «Хорея козацька» Данила Перцова). Проте «Ш.» визрівала ще задовго до Незалежності України. Тенденція до редукції та уніфікації фольклору (так званого кічу) відома ще з початку ХХ століття. Так родзинками спектаклів тієї доби стали інсценізації пісень, а також створення хореографічних композицій на основі народнопісенного матеріалу. На авансцену найперше висувалися пісенні зразки пізньої традиції, а королем народно-сценічної хореографії надовго став гопак.   На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land».   Згодом цю тенденцію підхопили численні шоу-групи, які піддавалися гарячій критиці з боку корифеїв українського театру. Ось як про це писав Микола Садовський: «Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало на жінці нижче пояса, і це звався народний український театр!». В той час це явище називали «малоросійщиною», яка передбачала вульгаризацію усіх  складових театрального дійства: «Костюм – величезний вінок на голові з безліччю стьожок, буси замість намиста, півпуда стеклярусу, нашитого на вбрання, все це не мало нічого спільного з тим народним костюмом, який ми завжди можемо бачити, чи то на селі, чи в кожному першому-ліпшому музеї. Танок, не танок, а циркова акробатика. Пісня, не пісня, а один крик, галасування та вигуки». Так поступово «малоросійський кіч» входив у моду ХХ століття. Та головний інгредієнт у рецепті «Ш.» – музика. Пам’ятаєте російську народну «Эх, яблочко» – приблизно так звучить обробка української народної пісні у «шароварному» стилі. Наш слух з перших секунд ідентифікує це звучання, яке формує психологічну установку на певний лад сприйняття. Проаналізуємо, в які етапи у свідомості слухача формується установка на «Ш.» – від фонізму до усвідомлення композиційного рівня:   Масивне звучання хору – практика народного гуртового співу замінена на хор з 200 чоловік, яким орудує диригент; розлогі заспіви солістів хору, в той час як у звичаєвій традиції заспів соліста (виводчика) короткий, зазвичай, це лише перші слова куплету; Штучна манера співу (гібрид двох традицій – народної (черевне дихання) та академічної (грудне). Варто зауважити, що експериментальний хоровий спів, який синтезував народну та академічну виконавські манери, вперше було випробувано на зламі ХІХ-ХХ століть в «Охматівському» хорі під орудою Порфірія Демуцького. Колектив налічував 200 чоловік, які були носіями фольклорної традиції даного регіону; їх діяльність охоплювала одразу дві сфери виконавського фольклоризму: автентичний гуртовий спів (первинний тип) та експериментальна інтерпретація автентичного співу (вторинний); Гармонізація, голосоведення – академічна хорова традиція; Інструментарій – поєднання традиційного українського (цимбали, народні духові) та академічного (струнні, дерев’яні духові, хроматична бандура, баяни); Виструнчена композиція, нетипова для автентичного виконавства (переважно трихвилинні твори хвилеподібної будови з генеральною кульмінацією і апофеозним фіналом на кшталт «Циганочки»);   У підборі пісень характерні жанрові обмеження: жартівливі (діалогічного типу), ліричні, історичні пісні без регіональної прив’язки, які б годилися для зручної обробки. Відтак, усі деформації фольклору на різних параметрах зумовлені виключно вимогами сцени, яка диктує свої правила стосовно видовищності й акустики великого залу. Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу. До речі, сценічні танці і досі продовжують помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутував і не побутує в природному середовищі. Це авторська хореографія з окремими елементами народної, яка ані за духом, ані за формою нічого спільного з сільським традиційним танцем не має.   Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу.   «Сцена – інший жанр, там має бути яскраво, ти маєш бути картиною, на яку стоять і дивляться, щоб із заднього ряду, за 50 метрів тебе бачили і відчували, яка ти красива, але зблизька це, звичайно, буде вирви око. Тому воно було і залишилося», – говорить музикант гурту «Баламути», засновник Майстерні автентичного костюму «Шляхетний одяг» Руслан Павлюк (Прорва). – «Пісню “Ой на горі два дубки” не лише ненормально співають, а ще й обігрують. При чому так, як Станіславський казав «Не верю!». Занадто багато рафінованості. Оці всі ручки, ужимки, червоні губи, оці простакуваті обігрування в кліпах, воно віє примітивізмом. Ми виросли від цього насправді. Колись, можливо, у 70-80-ті це було цікаво, з гумором ще сприймалося. Я ж сам на Вірського виростав. Але потім це стало рафінованим мистецтвом, нецікавим, некорисним (як рафіновані продукти не радять вживати у великих кількостях). А насправді пісня-то хороша, просто що її заялозили».   Тому головні вимоги у сценічній подачі народної пісні – гучно, помпезно, яскраво, доступно. Хтось скаже, що це охудожнення «дикої» фольклорної стихії, я ж схиляюся до трактування кічової форми як спрощення виразових можливостей автентики. У 40-х роках минулого століття цей метод був дуже зручним та ефективним, адже дозволяв зрівняти, пригладити, причесати колорит, самобутність різних народів, що входили у велику радянську родину. Так виникла штучна культура «совоукр», а її музичним обличчям став Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки, створений 1943 року в Харкові.   В епоху розквіту ідеологічного кічу фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології.   Музикознавець, музичний критик Олеся Найдюк визначає хор ім. Верьовки як суто радянський феномен – «гламурна версія фольклору, імітування, копіювання, стилізація, – втім дуже грамотна й фахова». У статті «Український кіч імені Верьовки» авторка описує розквіт ідеологічного кічу, під час якого фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології. Та крім цього хор ім. Верьовки, а слідом за ним й інші подібні колективи (Академічний ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля», Волинський, Черкаський, Чернігівський народні хори та ще багато інших) пропагували естетику поверхневу й сміховинну, найчастіше апелюючи до образів козака в шароварах та його подруги, які постійно з’ясовують стосунки під жартівливі пісні з діалогічною формою типу «А мій милий вареничків хоче». Народні пісні зі складним, глибоким змістом замінювалися більш легшими про куму, кума, сусідку, дівчиноньку й парубонька.     Україна вийшла з Радянського Союзу в 1991-му, а народні хори й ансамблі досі працюють по інерції совкової доби – майже той самий репертуар, ті ж аранжування, та ж подача. До прикладу наведу репертуар Народного аматорського ансамблю української пісні «Любисток» (смт. Нова Ушиця) станом на 1990-2000 рр.. Поряд з авторськими творами колектив виконував народні пісні в обробках, зокрема такі хіти як «Ой чий то кінь стоїть» (обр. А. Авдієвського), «Дівка в сінях стояла» (К. Котенка), «Ой у неділеньку рано» (О. Яковчука), «Сусідка» (Я. Яциневича), «Як була я маленька» (Г. Верьовки), «Вийди, Грицю» (Є. Кухарця). І все це, звісно, під супровід баянів.   Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів.       Як ви думаєте, для чого це все, з яким меседжем виходять на сцену такі колективи? Виявляється, вони творять «з метою збереження і популяризації традиційної народної пісенної творчості, унікальних взірців гуртового співу, широкого показу художніх багатств народної хорової поліфонії і виконавських стилів» (із прес-релізу VІІI Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького). У кожній фразі цього кредо ставимо прочерк, бо ані традиційного гуртового співу, ані унікальних пісень, ані народного багатоголосся у цих колективів не спостерігається. Відтак, розпізнати автентику в народних хорах – все одно, що виявити мелодію у славнозвісному хіті Півника Петі «Ти ж моя курочка». Єдине, у чому вони не лукавлять, то це в ідеї тріумфально поширювати світом українську народну пісню та українське музичне мистецтво. У ній зчитується типовий радянський пафос, возвеличення, гіперболізм, які отримали відповідне музичне втілення. Так народна пісня стала звучати наближено до гімнів, маршів і масових пісень радянської доби, і це все як подавалося, так і продовжує подаватися: як фолк-пропаганда, на ура-патріотичній ноті. Найприкріше те, що в українців склалось стійке враження, що український фольклор – це народні хори. Співати традиційно стало не комільфо, надто екзотично, тому усі хотіли наслідувати Ніну Матвієнко з її художньо-естетичним переосмисленням народного співу. І це був лише початок…   Чим гірше, тим краще (Мао Цзедун)   Буремні 90-ті – розквіт жлобства, рогулізму і «Ш.», яка шукала нових форм і знайшла їх у вітчизняній естраді. «Сало-вареники-верба-кропива-калина-черешня-мама-борщ» – стандартний набір шароварної пісні a la Поплавський. «Концерти Поплавського – ніщо інше як рогулізм», – зазначає музичний продюсер Володимир Бебешко, автор знаменитої «Кропиви». У збірці есеїв «Жлобологія» (К.: Наш формат, 2015) детально розбираються поняття рогуль, жлоб – «зразкова біологічна істота, звичайна людина – мінус духовні запити і цілі» (театральний критик, журналіст Сергій Васильєв); «жлобство у масовій культурі – мистецькі твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей» (письменник, перекладач Юрій Винничук). Відштовхуючись від цих визначень, очевидна паралель із музичною «Ш.», яка також працює за моделлю спрощення.   Через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації.   Про «шароварну» естраду – музичний продюсер Юрко Зелений: «У будь-якій культурі є різні культурні шари. Тобто завжди була умовно низька і висока культура, рівень кабаре і опери, театру. Так було в усі часи. Високі пісні прославляли Бога, а низькі мали побутову тематику. Але ніколи рівень кабаре не видавався за рівень класики, низьке завжди було на задвірках. І ніхто з кабаре не прирівнювався до вершини культури. А в нас все сталося з ніг на голову. Справжнє мистецтво було зачавлене, відправлене на задвірки, в підвали, а рівень низького кабаре був виведений у ранг високого мистецтва. Звідси ми маємо і блатняки, і Сердючок. Це все нав’язувалось впродовж 25-ти років. Естрадна “шароварщина”, як і радянська, продовжує створювати образ того, що українська культура меншовартісна, низькопробна». Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів. Тому не дивно, що на будь-якому національному святкуванні не можливо позбутися відчуття, ніби живеш на окупованій шароварами території. Більше того, бутафорність зі сцени перейшла у ресторанний бізнес. І як довго споживач буде варитися у цьому замкнутому колі – питання?     Ефект метелика   У фольклорних колах поширена думка, що колективи «сільського розливу», які лабають низькопробні польочки і «7:40» під Ямаху – це шароварна самодіяльність, а народно-академічні хори на кшталт ім. Верьовки – високе мистецтво, адже його формують професіонали з вищою музичною освітою (!). Аматорство чи професіоналізм? Думаю, справа не в якості, а в естетиці. Народні хори, хоч вже і не співають про Сталіна, продовжують нести радянську ідіоматику в музиці. Коли ти їх слухаєш, наче потрапляєш у капсулу часу і здається, що на дворі 70-ті. А справжнє мистецтво – це коли ніщо не здається нічим. Низькопробні аранжування народних пісень розраховані на невибагливе вухо і не несуть аж такої кривди. Тут треба пам’ятати – є поганий мейнстрім, а є хороший. Зроблене якісно з музичної точки зору – ще не означає, що це музично оправдано. Коли я чую чисте, професійне, злагоджене, помпезне виконання народної пісні «Ой, на горі два дубки» того чи іншого заслуженого національного хору, то це мене аж ніяк не підкуповує. Я розумію, що це ті ж самі «дубки», що і в репертуарі аматорських «весільних гуртів», але через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації. Прислухаючись до соціологів, хибно критикувати явище, яке є інтегральною частиною культурної системи. Народно-академічні хори стали перехідним етапом між композиторським фольклоризмом та ф’южном, який зараз особливо актуальний. Можливо, якби не хор ім. Верьовки, ми б не мали зараз таких проектів як  «ДахаБраха», Катя Chilly, ONUKA, Joryi Kłoc, The Doox... Тому «Ш.» бити не варто, як і робити їй чорного піару. Як говорить Євген Єфремов – відомий етномузиколог, керівник ансамблю «Древо» (Київ), людина, яка пізнала етно-дзен: «Не потрібно ні з чим боротися. Все, що у нас є сьогодні – має право на існування. А болячки мають тенденцію самі по собі відходити. Покоління любителів “шароварщини” відходить, натомість приходять ті, яким подобається автентичне. У мене немає ілюзій, що фольклор стане провідною дорогою у розвитку музичної культури, врешті так і не повинно бути. Але я вважаю, що це живильний струмочок і завдання фольклористів – щоб він не пересох».   Автор:  Катря Гончарук Музичний критик, радіоведуча cultprostir.ua

  “Люба Ольго, чому, зазвичай, коли ми їдемо трамваєм абсолютно самі і є цілком зрозумілим, що  ніхто не може нас зловити на безбілетному проїзді, ми все ж – нехай і після певного внутрішнього вагання – оплачуємо квиток?”                            (Вацлав Гавел «Листи Ользі»)   Україну сьогодні залюбки порівнюють із Чехословаччиною після Оксамитової революції. Мовляв, ось він – приклад тих перетворень і реформ, які має пройти Україна. Чехословаччина зразка 1990-х років  в людській свідомості стійко асоціюється з постаттю останнього президента вже неіснуючої країни – Вацлава Гавела.   «Гавела на вас нема» – кричав один із плакатів на тоді ще студентському Майдані в листопаді-грудні 2013 року в центрі Києва. Гавел – ідеаліст. Гавел – романтик. Бо «правда і любов повинні перемогти брехню і ненависть». Все максимально просто і зрозуміло. Тільки от сам Гавел, здається, власний ідеалізм розумів значно глибше і складніше.   Запитання, яке Гавел ставить своїй дружині Ользі в листах з ув’язнення (1979-1983), – не випадкове. Ключове поняття світобачення Гавела – «відповідальність». Драматург сам відповідає на власне запитання:   «Людська поведінка завжди несе в собі сліди – яскраво виражені чи не дуже –  певного чуттєвого припущення або внутрішнього відчуття "тотальної інтеґрованості буття"; ніби людина є внутрішньо впевнена ... що "це все якось є",  що це все десь має власні джерела, свої причини, свої пояснення, свої обставини і свої сенси; що все "є" десь цілковито відомим; що все є "під" своєю поверхневою і приблизною стороною, з якою ми власне комунікуємо, вкоріненим в якомусь певному дні,  "дні буття", що все є незнищенно присутнім на "абсолютному горизонті буття" ...».    Яку б посаду не посідав і чим би не займався Гавел – він завжди залишався письменником і драматургом. Звідси його незмінна схильність до жонглювання словами –  «інтеґрованість буття», «абсолютний горизонт», в решті-решт – «Бог».  Як би Гавел не називав останню інстанцію, перед якою колись доведеться звітувати, ключовим залишається уявлення, що звітувати таки доведеться. Але ще важливішим є переконання, що людина своїми вчинками впливає на світ, формує якесь загальне «світове полотно». Всі людські вчинки вплетені в якусь причиново-наслідкову павутину. Тому будь-які, навіть найдрібніші, вчинки – мають значення.   Уже в 90-х Гавел розвивав тему відповідальності у своїх публічних промовах. Підчас присвоєння почесного докторського ступеня Гарвардського університету наголошував на темі відповідальності перед світом, перед природою і космічним порядком. Вивів просту формулу: «Ми повинні поводитись так, ніби житимемо тут вічно». Політика, на думку Гавела, – вміння взяти на себе відповідальність за непопулярні рішення, які не мусять сподобатися виборцям. Але від яких «світове полотно» стане кращим. Це – аполітична політика, «практикована моральність».   Саме звідси – одна з найвідоміших крилатих фраз Вацлава Гавела «Надія – це не переконання, що щось добре завершиться. Надія – це впевненість, що в цьому є сенс. Незалежно від того, як воно завершиться». Це не голий ідеалізм заради ідеалізму. Це – відповідальність за власні вчинки. Перед собою і світом.    Коли мова вкотре заходить про те, що Україні, мовляв, бракує ідеалізму, варто розуміти, що ідеалізм Вацлава Гавела – це передусім закомпостований квиток. Для того, щоб «правда і любов перемогли брехню і ненависть», недостатньо ідейних конструкцій і романтичного ентузіазму. Потрібна відповідальність. І закомпостовані квитки у трамваях.   Опубліковано на https://zbruc.eu/   

        «В двадцять років я став на шлях Наливайка. І з того часу не відступився», – каже Левко Лук’яненко. Незалежна Україна стала для нього життєвою метою. Саме Лук’яненко ще в 1959 році заснував першу підпільну організацію партійного типу в повоєнній Україні – Українську робітничо-селянську спілку. Десятиліття підпільної діяльності й таборів були винагороджені 1991 року, коли Лук’яненко власноруч писав Акт проголошення незалежності України. Сьогодні майже 90-річний колишній політв’язень відійшов від публічної політики і не так часто дає інтерв’ю. Проте не відмовився допомогти з написанням дисертаційного дослідження. Зустрічі не скасував навіть незважаючи на нещодавню травму ноги. Левко Лук’яненко зустрічає гостей у світлій вітальні невеличкого будинку в одному з сіл неподалік Києва. Одразу домовилися – говоримо не про політику, а про правозахист і світоглядні питання. Сідаємо за стіл в оточенні книжкових полиць, на яких із педантичною акуратністю розставлені твори господаря дому.     — Всі правозахисники й опозиціонери в СРСР пройшли різний шлях до дисидентства. Для Вашого покоління досить частим явищем було захоплення комуністичними ідеалами в молодості. Цим «перехворіли», наприклад, Микола Руденко чи Петро Григоренко. Як виглядав Ваш шлях до усвідомлення того, що в державі відбуваються речі, з якими потрібно боротися?   — Це питання національної свідомості, розуміння того, що Україна повинна бути незалежна. У мене таке усвідомлення теж, звичайно, формувалося поступово. Це розмови з батьком, з матір’ю (саме мати мені розказала гімн «Ще не вмерла Україна», але одразу ж додала: «Але мовчи, щоби ніхто не знав!»).   У селі жили люди, котрі були в петлюрівській армії, в отамана Зеленого – це в період війни. Згодом були повстання по сусідніх селах. У 1930 році було повстання в селі Політрудня (нова назва), почали його чоловіки з Петрівки, а це за сім кілометрів від нашої Хрипівки. Ось вони зайшли до батька і кажуть: «Ходімо, Грицьку!» А батько якраз в той час лежав хворий. Він передав їм зброю, яку мав (зброю тоді всі ховали), а сам вже не міг іти фізично. Душею він був з ними. І чим міг, тим допомагав. Звичайно, це все впливало і на мене – щось я знав, про щось здогадувався, щось там думав… Так і формувалася та думка, що Україна повинна бути самостійною.   Якось пішли ми з батьком за город, в сторону Чернігівського шляху. А там красиво так! Жито, поле.. І з батьком говоримо, що ось, мовляв, яке жито, який урожай хороший буде! А мати в той час хліб печуть і борошна навіть нема – добавляють картоплю у хліб… Ось такий хліб у нас був. Я починав розпитувати – чого ж воно так виходить: у нас такі врожаї, а мати навіть борошна на хліб не мають... «Бачиш, бо так виходить, що оце все, що вродить – заберуть у Москву...» – «А чого ж ви віддаєте?» – «А як не віддаси, коли силою забирають? А от якби Україна була самостійна, то і борошно б було, і не потрібно було б додавати картоплю в хліб».   Ці прості пояснення дуже впливали на мене. Хоч це і була північно-східна Україна, про це багато говорилося. Було оте переконання, що «якби Україна була самостійна – було б добре».   — Згодом, підчас війни, панували такі ж настрої?   — У 1943 році знову повернулася московська окупація. У вересні, вже після жнив, ми пасли худобу разом – я і мій колега Михайло Коваленко. Ось ми женемо своїх корів разом – а він розповідає таку цікаву річ: «Прийшов батальйон у село Солонівка, зупинився там, староста розмістив їх по хатах. І цей батальйон поводився дуже добре – не так, як зазвичай поводиться військова частина. Тобто прийшли, поводяться чемно – їм пропонують їсти, а вони дивляться, чим можна допомогти у відповідь – там паркан розвалився, там фіртка, там ще щось. І ось ці солдати взялися допомагати по подвір’ю, по господарству. Були вони там три дні. Коли отримали команду йти, то все село пішло їх проводити. Проводили до лісу, який був десь півкілометра від села. І ось там ці солдати й кажуть: «Ми не радянський батальйон, ми – курінь Української Повстанської Армії, воюємо за самостійну Україну». І тим стало все зрозуміло. Ось такі історії тоді розповідали люди, котрі їх бачили. А газети, радіо – все було забите отим «бандити-бандерівці». Але ми вже розуміли, що це не бандити – це ж цілий батальйон! Бандитів не буває так багато! Вони ж воюють за самостійну Україну, он же вони – справжні які. Тоді людина починає розуміти, що газети і радіо брешуть. А ось реальність – вона перед нами.   Мене взяли в армію 1944 року. Там я познайомився з такими ж новобранцями, як і я сам – з Рівненської області. І вони розповідали про УПА на Волині, де вона справді була дуже сильна. Самовідданість, порядність, чесність – це все мене захоплювало.   Зараз така ситуація багато кому видається незрозумілою: мовляв, північна, східна Україна – там, мовляв, усе «червоне». Але яке ж «червоне», як всі ту владу лаяли – і батько, і сусіди. Всіх у колгоспи заганяють, всі голодні… Цілий рік батько працювали, а потім пішли, щоб отримати те, що заробив – йому дали мішок зерна. Він цей мішок взяв на плечі й приніс додому. Приходить і каже до матері: «Ось маєш, Наталко, нас двох прогодувати і четверо дітей... Щоби їх грім побив...» Ось такі і були настрої.   Звичайно, коли я приїхав на зону, то там одразу пояснення знайшли: мовляв, приїхав на Галичину, там набрався тих ідей – все з тобою зрозуміло. І так десь воно й виглядало – східняк, член партії... Я ж поступив до партії для того, щоби боротися зсередини. Потім зрозумів, що це неправильний шлях, і почав готуватися до підпільної боротьби. А спершу я думав вислужитися і потім з цим зробити щось добре для України. З цією ж метою поступив на юридичний факультет у Москві й вислужувався – допоки не усвідомив, що це я не на правильному шляху.   — Тоді Ви й організували Українську робітничу селянську спілку. Ви дійсно вважали, що така організація може щось змінити?   — Я би боровся за будь-яких обставин. Як юрист вивчав конституцію України і СРСР. Добре розумів, що таке право нації на самовизначення. Якби не це, я знайшов би інші методи боротьби. Але мені здавалося, що це чудова нагода! Оті конституційні принципи дали мені можливість по-іншому подивитися на ситуацію. Я взагалі тоді багато читав філософії, історії і поступово зрозумів, що продовжувати боротьбу «бандерівськими» способами нема чого. Бо є закономірність – всяку нову війну веде нове покоління. Попередня велика війна закінчилася в 1945 році. Значить, нова велика війна може бути лише через 25 років. Тому надіятися на війну нема чого – її не буде. Але боротися ж треба! Замість того, щоби точити зброю – треба боротися ідейним способом. І от на основі тієї літератури, яку я тоді читав, і дійшов висновку, що на тодішній момент це був єдиний правильний шлях.   — А яка це була література? Що за філософія чи історія? Які ідеї на Вас тоді впливали?   — Коли я намагався добитися свого переведення з Австрії в Україну (підчас воєнної служби, – Р. М.), то вийшло так, що мене в результаті перевели на Закавказзя, на кордон з Іраном. Там була непогана бібліотека, де я мав можливість брати книжки. Там і прочитав, наприклад, в енциклопедії Єфрона і Брокгауза текст про Пушкіна, якого хвалила вся радянська система. А там було написано, що було проведено опитування – і, наприклад, десь у Тамбовській області про нього взагалі не чули; в іншій області чули, але не знають, хто це такий.. Ось така-от відомість Пушкіна. Про Шевченка ж усі українці знають. От із Пушкіна хотіли щось таке зробити. І знов-таки – справа ж не в Пушкіну. Справа в тому, що це мені вкотре продемонструвало – я під впливом брехні, яку поширюють газети і радіо.   Далі я прочитав працю Клаузевіца «О войне». Це взагалі надзвичайна річ – один із найглибших творів про війну в світовій літературі. Вона дала мені можливість зрозуміти багато речей. Передусім, що людина народжується з певним масштабом здібностей. І добрий командир роти може бути поганим командиром відділу. Тобто здібності людини не безмежні. Людей універсальних практично немає. Як правило, людина має нахил до тої чи іншої діяльності. Така собі спеціалізація психологічних здібностей.   Згодом мене перевели в Нахічевань. Там я продовжував займатися самоосвітою – захопився історією дипломатії. Там до мене прийшло усвідомлення базових речей. Я зрозумів, що національний інтерес – це найвищий інтерес. Вищих інтересів у світі не існує. Інтереси будь-якої групи людей – чи сім’ї, чи будь-якої іншої, вартують менше, ніж національні інтереси. Саме національні інтереси керують усім у світі. Так само і питання всередині нації: головне – це розподіл людей у нації, ставлення людей до національного питання. Національні інтереси є вищі за будь-що. Коли ми подивимося на історію, то бачимо передусім особистостей, які прислужилися нації. І люди оцінюють саме таких людей.   Потім я прочитав Гегеля «Феноменологію духу». Звичайно, я не був достатньо підготовлений, щоби читати такі глибокі філософські твори, як «Феноменологія духу». Але я з неї для себе взяв одне: якщо людина хоче багато чого різного досягнути, то вона багато не досягне. Людина повинна знайти в собі силу волі обмежити коло своїх інтересів, якщо вона хоче справді досягнути чогось великого. Людина повинна спрямувати всю свою духовну і, якщо потрібно, фізичну енергію на досягнення якоїсь певної мети. Треба організувати своє життя так, щоби воно було направлене на досягнення однієї певної мети. У такому разі можна дійсно досягнути багато чого. Це розуміння мені дала «Феноменологія духу».   Згодом я довідався про такого грузинського психолога, як Узнадзе. Він розробив концепцію «психологічної установки». Розвиваючись, людина думає над своїм місцем у житті і змальовує собі якусь життєву картину – яке б життя вона хотіла прожити. Чого ти хочеш досягнути через 10, 20, 30 років. І так людина формує свою «психологічну установку», яка стає її спрямуванням, напрямком, яким людина йде автоматично. Якщо людина виробила собі таку «психологічну установку», то вона все підпорядковує досягненню певної мети. Кожен день, кожну годину людину повинна рухатися у визначеному напрямку.   З цього всього я завжди намагався робити практичні висновки. В армії ж різне було – і до дівчат ходили, і пиячили часом, розважалися. І тоді я почав дивитися на себе – а як, власне, я сам живу? Сьогодні одне, завтра друге – окрім служби лише розважаюся. Я марную час. Тоді почав зосереджуватися на одній меті. І цю мету я собі чітко окреслив – досягнення незалежності України. Зрозумів, що якщо я хочу цього досягнути, то повинен зосередити всі свої сили в цьому єдиному напрямку. Цьому я присвятив усе своє подальше життя.   Тоді ж я прийняв оце рішення – вступати в партію, дослужитися до якогось певного рівня і там вже робити щось добре для України. Вирішив, що маю закінчити середню  школу – поїхав у Баку, купив усі підручники. Розподілив сторінки на дні. Тоді спав по три години на добу. Відсипався в суботу. Я переклав усі ці підручники і пройшов матеріал. Тоді вступив у восьмий клас вечірньо-офіцерської школи. Далі вирішив поступати на юридичний факультет. Чому саме юридичний? Бо саме юридична освіта дає найглибше розуміння, що таке суспільство, що таке держава, що таке право, закон і як вони співвідносяться. Ані історія, ані соціологія, ані будь-яка інша наука не дає таких глибоких знань, як юриспруденція.   — Після того, як Ви повернулися з тривалого ув’язнення в 1976 році, то практично одразу включилися в роботу новоствореної Української Гельсінської групи. УГГ офіційно проголошувалася як група, яка займатиметься правами людини. Але в той час, коли аналогічні групи в Польщі чи Чехословаччині дійсно строго займалися порушенням прав конкретних громадян, в діяльності УГГ наскрізним залишалося національне питання.   — Це теж певною мірою політична гра. І в Чехословаччині «Хартія 77» добре розуміла, що в умовах диктатури захист прав людини – це політика. Але це був загальний процес. За права людини боролися греки – в них теж була диктатура. У Португалії була диктатура Салазара. В Іспанії. І в цих країнах проходила загальна боротьба за демократизацію. Права людини були тоді в «дусі часу» – ці питання обговорювали на різноманітних форумах, зібраннях і т.д.   Є Декларація прав людини 1948 року, яка гарантує нам певні права. А тут ще й 1975 Гельсінська нарада. І зокрема після цих нарад Захід змусив Московію надрукувати Декларацію прав людини. Тоді в СРСР вперше була надрукована Декларація прав людини ООН – в газеті «Известия» 2 серпня 1975 року. А наклад «Известий» тоді був 7–9 мільйонів примірників. До цього Декларацію вилучали навіть у таборах і називали антирадянським документом. А тут раптом вона офіційно скрізь надрукована. Тоді питання прав людини було підняте на світовий рівень. Питання прав людини стає «модним» – то чого б і нам не скористатися цим «духом часу»? Ось ми й написали власний меморандум. Але всі наші документи просто «дихали» політикою: це ж було зрозуміло – ми говоримо про права людини, але для нас найважливішим були права нації. І це навіть не спекуляція – це реальність. Як можна боротися за незалежність України, коли немає прав людини?   Так що в 1975–1976 році просування демократії – це була боротьба за розширення свободи слова для того, щоби ми отримали можливість звернутися до мільйонів із питанням про нашу державну незалежність.   — Ви вступили в УГГ, будучи на волі вкрай короткий проміжок часу. Однак Ви погодилися вступити в організацію, хоч було цілком очевидним, що одразу ж попрямуєте назад у тюрму. Коли до Вас з цією пропозицією приїхав Микола Руденко разом з Олесем Бердником – Ви попросили на роздуми лише півгодини. Про що думає людина протягом таких доленосних 30 хвилин, коли приймає настільки важливі рішення?   — Людина – складна істота. Між нами і небом є зв’язок. Кожен із нас випромінює певне інформаційне поле. Над Україною є власне потужне інформаційне поле, яке створили наші інтелектуали. І душа людини має з цим зв’язок.   Коли вони мені це запропонували, я одразу знав, що погоджуся вступити в Групу. А ці півгодини я просто міркував, що ще маю встигнути зробити, адже, звільняючись, мав план того, що повинен встигнути зробити на волі. Я вивіз у куфайці скоропис, таємний документ. Мені потрібно його переписати, передрукувати і передати за кордон. Для цього мені потрібен час. От над цим я і думав – що просто ще треба встигнути зробити певні речі, і було б шкода, якби перед арештом не встиглося. От над цим я і міркував.   — Тобто Вас не бентежила думка про те, що знову повертаєтеся до в’язниці?   — Та ні, я ж присвятив вже своє життя раніше. Я присвятив своє життя, коли мені було 20 років. Мені не було чого перевирішувати. Я не з тих, хто сьогодні одне, а завтра друге. Якщо я вирішив присвятити своє життя – значить вирішив. Тут немає поворотів, немає питань.   — Для багатьох дисидентів, не лише українських, у таких ситуаціях важливим був релігійний фактор. Релігійні переконання, християнство – як це впливало на Вашу дисидентську діяльність?   — Сказати, що це зовсім не має значення, мабуть, було б неправильно. Але по суті справи я на це не звертав уваги. В мене було десь так само, як коли я питав у батька, чи Бог є. То він відповідав: «А Бог його знає».   Щодо Христа, то я тут дотримувався погляду Франка. Але він не був Богом у тому сенсі, як його представляють християни. Він був людина, посвячена Творцем. І в нас ніколи в жодному середовищі ніяких суперечок з цього приводу не було. Ось Андрушко, наприклад. Коли я його спитався – він мені відкрито сказав: «Ні, я атеїст, я не вірю». Але ж це не заважало нам бути на одній дошці – ми однаково боролися.   У мене давно поставало це питання – і я довго приходив до власних висновків. Християни кажуть, що Христос – це Бог. Добре, а хто такий Будда? А хто такий Магомет? Як бути з ними? Буддистів ж теж мільйони! І мусульман – мільйони! Я вважав, що християни не вловили Бога за бороду, а є лише одним із напрямів цивілізації. Араби ж – вони теж не дурні якісь. Вони дали нам арифметику, вони дали нам шахи... А вірять по-іншому. Вірять у Магомета. Якому, до речі, не надають значення Бога.   Тому для мене було очевидним, що є кілька великих вір, кожна з яких має право на існування, кожна має своє тлумачення Бога. Я прийшов до висновку, що Творець є. Це верховна сила, яка створила світ, космос і все інше. Не Христос, не Будда, не Магомет. Творець, який є над цим всім. Вплив і присутність цього творця я відчував давно.   — Як Ви бачите роль особистості в історії? Конкретніше – часто, коли говорять про трансформації в посткомуністичних системах, наводять приклади країн, яким «вдалося». Наприклад, Чехословаччина, яку вів за собою Вацлав Гавел; Польща, яку тоді очолив Лех Валенса. У нас обрали Кравчука. Чому не Чорновола? Чому не Лук’яненка?   — Нас взагалі не можна рівняти до Прибалтики, Чехословаччини чи Польщі. В нас міг бути Гуренко, міг бути Кравчук – але ніяк не Лук’яненко чи Чорновіл. Україна значно довше була під комуністичною деспотією. В нас вбили національну свідомість, у нас вбили громадянську активність. Нас перетворили на рабів.   Галичину – так, Галичину можна рівняти до чехів, до поляків. Але це лише п’ята частина України. А долю України вирішує вся Україна. А вся Україна не була тоді готова проголосувати за націоналіста. Вона була готова проголосувати за комуніста. Ним виявився Кравчук. Міг бути хтось інший. Так само і другим президентом став представник червоного директорату.   Це був загальний стан свідомості, коли люди голосували за того, хто їм був ближчий. Але це не є якесь українське ноу-гау. В усіх республіках так було. Навіть у Литві! А це Прибалтика, яка завжди була свідоміша... Що вже казати про республіки Середньої Азії... Тобто це ширша закономірність. Україна була частиною цієї закономірності, де діяли загальні правила. Не було можливості перемогти Кравчука. Людина не може самотужки побороти історичний процес.   Розмовляв Радко МОКРИК https://zbruc.eu/node/65584

А правда сьогодні така, що наша держава дуже недостатньо дбає про українську мову, що все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами, що нас, носіїв українсько їмови, щей сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як дивакуватих аборигенів, що ми щей досі як соняшник до сонця повертаємо голову на почуте українське слово, що й донині нескасовано горезвісний закон Ківалова, який ганьбить цілу націю. Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книги мої українські!  Тобто люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою. У них з різних причин з мовою не склалося, але діти їх мають її знати і шанувати. Нарешті, мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою - від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою.  За чітко виписаними винятками для кримських татарів та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають. Треба звести до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт "Вареничная "Катюша" - так, наче той москаль щодня і щогодини безчестить нашу безталанну Катерину. Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це неправда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти. Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про перевертня у бузині, він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: "Та соловейко не за тих". І справді, соловейко не за них. Адже відомо, що мова - найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса, "нація повинна боронити мову більше, ніж свою територію.  Втратити рідну мову і перейняти чужу - се найгірший знак підданства". Коли у часи Другої світової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, Черчилль обурився. "А що ж ми тоді будемо захищати?" - спитав він. На жаль, нашим урядовцям далеко до Черчилля. Вони не розуміють, що тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як "жито", "Дніпро", "човенце", "мрія" і тисячі інших прекрасних слів. І що тут все наладиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебуватимемо в океані рідної мови. Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі все частіше. Якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні - тут буде вічний Путін, як би він не називався. Адже сказано: "На початку було Слово", яке, як відомо, формує свідомість. І з цим Словом ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з'явимося на культурній карті світу.  У моїй скромній книжиці, яку сьогодні у достоєно такої високої відзнаки, я вів річ про дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом. І вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я, Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати українська держава. І ось, коли ми матимемо гідний захист і мови, і держави - тоді нарешті  "Буде бите Царями сіянеє жито!  А люде виростуть. Умруть Ще незачатиє царята... І на оновленій землі Врага не буде, супостата,  А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі"   Уривок з промови Івана Малковича на врученні Шевченківської премії  Весь текст промови читайте на Українській правді