Чи можна повернути співвітчизників, які поїхали шукати кращої долі до Євросоюзу? Останнім часом це питання стало дуже актуальним для України. Тим важливіше врахувати досвід, набутий країнами, які ще до нас зіткнулися зі схожими проблемами. Для початку – зазирнемо на кілька років назад. У 2015 році ЄвроПравда готувала низку матеріалів про загрози проросійського сепаратизму в ЄС.  Одне з найбільших вражень за результатами спілкування із заступником мера: у цьому регіоні, дуже депресивному за латвійськими мірками, знайшли кошти, щоб організовувати безкоштовні літні табори для дітей діаспорян. Навіть за хронічної нестачі коштів на розвиток у місцевому бюджеті це питання тут вважають надпріоритетним. Логіка цього кроку проста: такі табори не дозволяють дітям остаточно відірватися від рідного середовища, а отже, залишають надію, що згодом дехто з них може повернутися на батьківщину. За три роки ми знову згадали про ці спроби у Латвії. Чи принесла їхня політика результати? Чи з’явилися нові програми для діаспори? Як виявилося, на обидва питання відповідь ствердна. Звісно, всі проблеми латиші не вирішили, але окремим регіонам є чим похвалитися. І не дарма йдеться про регіони, а не про країну. Донедавна держава майже не опікувалася цим питанням, залишивши його місцевій владі. Саме тому кожне з міст вирішувало самотужки, чи є в них можливості заохочувати своїх земляків повернутися додому і як саме це варто робити. На яких умовах ви готові повернутися? Найуспішнішим виявився Цесіс – невеличке місто майже у двох годинах їзди від Риги. "Відвідання Цесіса – як похід у гості до латвійської бабусі", – переконує рекламний проспект, що дали кореспонденту ЄвроПравди в інформаційному пункті. Місто справді виглядає дещо провінційним: невеличкий історичний центр, напівзруйнований замок, розмірене життя. Здавалося б, звідки тут взятися проривним ідеям? Та у міській думі переконують: ці враження помилкові. Нині у Цесісі – один із найменших рівнів безробіття у Латвії, лише 4,7%. А крім того, є великий попит на кваліфіковану робочу силу. І це сталося не просто так. "Ідея звернутися до земляків, які зараз мешкають у Західній Європі, виникла 2015 року під час візиту до міста спеціального посла з питань зв’язків із діаспорою Роландса Лапуті. Він серед іншого сказав, що люди, які залишили Латвію через економічні проблеми, часто зберігають образу на державу, що перешкоджає спілкуванню з ними. Але – і це важливо – негативне ставлення поширюється саме на центральну владу, а не на місцеву. Тож наступного дня на планерці ми вирішили: маємо діяти", – розповідає спеціаліст мерії з питань комунікацій Александр Абрамовс. Першим ділом у мерії перевірили соціальні мережі, насамперед Facebook, шукаючи групи на кшталт "Латвійці в Англії" чи "Латвійці в Ірландії". А потім – створили власні групи, типу "Жителі Цесіса в Англії", та розпочали спілкування з людьми. А коли у таких групах набралося достатньо учасників, у мерії запропонували їм... поспілкуватися офлайн. "Переважна більшість людей залишили країну під час останньої фінансової кризи у 2008-2009 роках. Вони не стежили за ситуацією вдома; багато хто вважав, що там нічого не змінилося. А тут мер міста пропонує їм зустрітися поруч із ними, в Лондоні, Дубліні тощо, та розповісти, на що перетворилося їхнє рідне місто", – розповідає Александр Абрамовс. Так, мер міста особисто декілька разів їздив зустрічатися з колишніми земляками. Адже якщо завданням є переконати, що цих людей дійсно хочуть бачити вдома – то опікуватися цим має перша особа. "Головне – ці зустрічі не можна проводити напередодні виборів, бо люди вирішать, що їх хочуть використати", – уточнюють у Цесіській міській думі. Протягом 2016-2017 років мер провів зустрічі із земляками у Великій Британії, Ірландії та Данії. У планах на наступний рік – аналогічні зустрічі у Німеччині та Норвегії. Приміром, у Лондоні мерові допомогло посольство, надавши для зустрічі приміщення. Іноді місце для зустрічі орендували, а інколи – зустрічалися вдома у когось із діаспорян. "Ще одна проблема – латвійці, які живуть у Західній Європі, працюють по 10-12 годин на добу. Їм дуже важко знайти час на зустрічі, а тим більше – знайти час, зручний для всіх. Тому ми намагалися влаштовувати ці зустрічі у дні державних свят у країнах, до яких ми їхали", – ділиться досвідом Александр Абрамовс. Ще один секрет – не можна відразу починати розмову з пропаганди повернення. Краще розповісти про життя у місті, про зміни, а потім запитати: за яких умов люди можуть теоретично замислитися про повернення? Житло, гранти та спецпрограми для вчителів Як і варто було очікувати, перш за все "повертантам" потрібна робота. Але при цьому головне – не впустити тих, хто зважився бодай подумати про повернення. У мерії згадують, як один з британських латишів знайшов підходящу вакансію у Цесісі, але потенційному роботодавцю була потрібна особиста співбесіда. Співробітники мерії одразу поїхали до нього та влаштували скайп-зв'язок з Британією, не чекаючи, доки роботодавець узгодить деталі віртуальної співбесіди (або навпаки – вирішить "не заморочуватися"). А ще – як мерія допомогла двом землякам, які вирішили відкрити у Цесісі авторемонтну майстерню. Для них влада знайшла підходящу земельну ділянку. Чого не зробиш заради повернення людей! Виявилося, що більшість діаспорян готові повернутися, щоб відкрити власну справу. Та як це зробити без початкового капіталу? Саме тому у Цесісі створили грантовий фонд, де за наявності гарного бізнес-плану можна отримати грант у 2 тис. євро. Ну і, звичайно ж, лишаються побутові проблеми: житло, школи та садочки для дітей. Із першим вирішили дуже просто: у міста є база соціального житла, яке вони готові безкоштовно на два роки надавати тим, хто останні три роки прожив за кордоном і може це довести. Єдина умова – ця пільга не може бути пролонгована. За два роки ці люди мають знайти роботу чи влаштувати свій бізнес та переїхати до нового помешкання. З дітьми дещо складніше. І питання не в тому, що немає місць у школах чи садочках – вони є. Біда в тім, що діти емігрантів призабули рідну мову. Тому були створені спеціальні програми – в першу чергу для вчителів, які мають максимально прискорити інтеграцію дітей. "Все дуже просто – ми ніколи не обіцяли золотих гір. Але все, що в наших силах, ми намагаємося зробити, щоб повернути людей", – пояснює Александр Абрамовс. Вже за перший рік програми колишні діаспоряни відкрили у місті десять підприємств. А наразі йдеться про кількасот земляків, що повернулися до Цесіса. Досвід невеликого міста став широко відомий – участь у програмі стали брати й колишні мешканці інших латвійських міст, які захотіли переїхати до Цесіса. А одночасно цю практику стали впроваджувати й інші муніципалітети.   Експеримент на державному рівні Від нинішнього року з’явилися також державні програми щодо повернення діаспори. "Пілотна програма стартувала 1 березня і допрацює у вигляді експерименту до кінця року. За нею створили п’ять посад регіональних координаторів (в чотирьох регіонах Латвії та у столиці), до яких звертаються за допомогою діаспоряни, що хочуть повернутися. А ми, за можливості, намагаємося їм допомогти", – розповідає Ія Гроза, координатор рееміграції регіону Відземе. А ще держава створила грантовий фонд для допомоги. Наразі завершився прийом заявок на фінансування проектів, за яким можна отримати грант на суму до 9 тис. євро. Щоправда, кількість переможців поки буде невеликою – кожен із регіонів може виділити лише по 36 тис. євро. "У нашому регіоні дуже цікаві заявки, а от в інших є проблеми. Адже до участі у конкурсі допущені лише ті, хто має реєстрацію проживання за кордоном. А багато хто, працюючи поза країною, зберігають житло вдома та формально вважаються такими, що продовжують жити у Латвії", – розповідає Ія Гроза. Менше з тим, за три роки Латвія пройшла шлях від поодиноких ідей до державної програми повернення додому колишніх співвітчизників. А найголовніше – те, що ці ідеї мають успіх. Люди, які десять чи більше років жили за кордоном, повертаються додому. Часто – з новим досвідом та бажанням реалізовувати його на батьківщині.   Як виявилося, переїзд до Західної Європи – це не дорога в один кінець. І цей латвійський урок є принципово важливим для України.   Автор: Юрій Панченко, редактор "Європейської правди", з Латвії    

Публікуємо актуальний і важливий матеріал наших партнерів з “Інформаційного Спротиву” про важливі тектонічні зміни, які відбудуться в нашому геополітичному просторі, коли постане Українська автокефальна православна церква. Про активні спроби Кремля недопустити цього та можливі фатальні наслідки для РПЦ.   Спроби Московського патріархату перешкодити появі автокефальної української православної церкви призведуть до його ізоляції від православного світу, подальшого розпаду – і зникнення. Розподіл сил На території України діють зараз кілька православних церков: Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). УПЦ МП, яку очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, є канонічною частиною Російської Православної церкви на чолі з патріархом Кирилом (РПЦ МП). УПЦ КП, очолювана патріархом Філаретом, була створена в 90-х роках минулого століття разом з отриманням Україною незалежності, але поки не визнана канонічно іншими православними церквами. УАПЦ виникла після революції 1917 року і зберігалася в США і Канаді. Систематичне знищення її духівництва при радянській владі призвело до неможливості висвячення єпископів на території України відповідно до першого Апостольського правила: “Єпископа да поставляють два або три єпископи”. Проблема була закрита до 1969 року, коли УАПЦ перейшла під юрисдикцію митрополита Української Православної Церкви в США Мстислава, який в 1990 році був обраний в Києві патріархом УАПЦ. УПЦ США з 1995 року перебуває під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тож, хоча УАПЦ не можна назвати неканонічною, слово “автокефальна” в назві показує лише прагнення домогтися автокефалії для України. Нині настоятелем УАПЦ є митрополит Київський і всієї України Макарій. При цьому УПЦ МП має в Україні понад 11 000 парафій, що становить приблизно 60% від загальної кількості парафій РПЦ МП, частиною якої вона є. Кількість парафій УПЦ КП – приблизно 5000, а УАПЦ – близько 1500. УАПЦ і УПЦ КП прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську Православну Помісну Церкву, і звернулися до Вселенського (Константинопольського) патріарха Варфоломія з проханням про визнання Синодом Вселенського патріархату Константинополя автокефалії об’єднаної УППЦ. Офіційна позиція керівництва УПЦ МП зводиться до відмови від об’єднання в церкву, незалежну від Москви. Це вносить в ситуацію неоднозначність. З одного боку, в українських православних ієрархів, які борються за автокефалію, є для цього всі формальні підстави. З іншого, Вселенський патріархат традиційно виступає проти будь-яких розколів (схизми) в православ’ї. Але УПЦ МП не монолітна. Навіть зараз, незважаючи на формальну невизнаність УПЦ КП, переходи в неї парафій з УПЦ МП, що здійснюються за ініціативою патріотично налаштованих парафіян, трапляються досить часто. Визнання ж Вселенським патріархатом автокефалії об’єднаної УППЦ з великою ймовірністю зробить цей процес лавиноподібним, що призведе до об’єднання вже всіх трьох українських православних церков. “З Московським патріархатом об’єднання буде. Тільки буде не з гори, тобто не від ієрархії духівництва, а від народу”, – так висловився на цю тему патріарх УПЦ КП Філарет в інтерв’ю каналу ТСН. У ролі ж розкольників при цьому виявляться парафії УПЦ МП, які не захотіли вийти з підпорядкування Московському патріархату. В УПЦ МП вже лунають голоси про те, що нічого триматися за Московський патріархат, і якщо процес отримання автокефалії не можна зупинити, то його слід очолити, почавши гру на випередження. Навряд чи Онуфрій наважиться на це, але сам факт появи таких публікацій говорить багато про що. Церковно-правовий аспект У православ’ї немає єдиного лідера, аналогічного Папі у католиків, а Константинопольський патріарх вважається в спільноті настоятелів православних помісних церков лише “першим серед рівних”. Його юрисдикція не поширюється за межі Константинопольського патріархату. Проте саме за ним історично закріплена роль арбітра в суперечках, подібних українській. Крім того, питання про те, де, власне, закінчуються межі юрисдикції Константинопольської патріархії, теж далеко не просте. І тут на користь визнання української автокефалії є кілька серйозних аргументів історичного і прецедентного характеру. Згідно з Томосом від 1589 року, територія нинішньої України не входить до складу Московського патріархату. До 1686 року православні єпархії на цій території підпорядковувалися Константинополю, і були переведені під юрисдикцію Московського патріархату силою. У Томосі 1924 року Константинопольський патріархат констатував, що ніколи не відмовлявся законним чином від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Саме на цій підставі і було задоволено прохання ієрархів Православної Церкви в Польщі про надання їм автокефалії. Є і докладні дослідження, що обґрунтовують право української православної церкви на автокефалію, наприклад, стаття Володимира Мельника на сайті RISU в трьох частинах: 1, 2, 3. Крім того, хоча канонічність РПЦ і визнається нині в православному світі, існує безліч фактів, як історичних, так і сучасних, здатних поставити її під сумнів. До 1917 року РПЦ управлялася Святійшим урядовим Синодом на чолі з обер-прокурором – світським чиновником, який призначається імператором. Після 1917 року на території, контрольованій совітами, Російська православна церква була розгромлена, а духівництво знищене або вислане. Вціліли лише ті, хто оголосив про беззастережну лояльність до совітської влади – обновленці і сергіани. Втім, з 1935 року щодо них також почалися масові арешти, причому це торкнулося як єпископату і духівництва, так і активних мирян. Восени 1943 року Сталін прийняв рішення використовувати в політичних цілях російську еміграцію, а також організувати блок країн Східної Європи і Балкан, використовуючи, зокрема, етноконфесійні інструменти, і сформувавши образ СРСР як нового видання Третього Риму. З цією метою він викликав у Кремль трьох збережених митрополитів з сергіанського угруповання: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича). Виділивши їм урядовий літак, Сталін наказав зібрати по таборах лояльних єпископів, що залишилися в живих і потрібні були для проведення “собору” і обрання нового “патріарха”. Але живих єпископів виявилося занадто мало, щоб надати сталінській постановці переконливого вигляду. Довелося провести кілька екстрених, і, з огляду на обставини, сумнівних хіротоній. У підсумку, 19 осіб, які оголосили себе, порушуючи цілу низку норм вселенського і російського православ’я, православним собором, заснували Російську Православну Церкву Московського Патріархату і проголосили Сергія Страгородського “патріархом всія Русі”. Мова, повторюю, йде саме про заснування, точніше, про перезаснування, оскільки з часів синодального управління такої організації як РПЦ МП не існувало. Нова “православна церква” будувалася за прямими директивами Сталіна, як філіал спецслужб, і як тоталітарна секта, що відкидає принципи православної соборності. Три ієрархи, наближені за лояльність, отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою більше по-диктаторськи, ніж царський синод. Було відкинуто принцип виборності єпископату і ліквідовані вибори парафіяльних старост. Після розпаду СРСР, зберігши міцні зв’язки з російськими спецслужбами, і вдало використавши їх у нових умовах, ієрархи РПЦ активно зайнялися бізнесом, отримуючи податкові пільги як плату за лояльність і співпрацю. РПЦ загалом, а також окремі ієрархи стали співзасновниками, членами правлінь і акціонерами безлічі банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, сигарет і спиртного. Фактично РПЦ МП перетворилася в офшор, у якому релігійна складова є лише прикриттям його фінансової діяльності і формальним приводом для отримання пільг. Численні факти говорять і про тісну співпрацю РПЦ на всіх рівнях з російськими спецслужбами, а також про систематичну роботу спецслужб під церковним “дахом”. Нахабство самозванців і неминучий фінал Визнання іншими православними церквами настільки одіозної організації, як РПЦ МП, стало можливим тільки завдяки багаторічним зусиллями Кремля, в його як радянській, так і пострадянській іпостасях, включаючи надання важливих послуг іншим автокефальним церквам, прямий підкуп ієрархів і таємні операції з використанням тиску або пряма ліквідація неугодних осіб з метою заміни їх більш поступливими. Багато з цих кроків легко простежити за доступними в мережі матеріалами. Тож називати РПЦ МП церквою можна лише з великою натяжкою. Що ж стосується саме релігійних практик РПЦ МП, то тут виявляється ціла низка ознак тоталітарної секти, з поправкою на те, що в цьому випадку ця секта, формально визнана помісною православною церквою, є інструментом більш широкої структури, формально визнана державою, і навіть є постійним членом РБ ООН з правом вето. Ми не просто так згадали про членство Росії в РБ ООН. Останнім часом почали випливати грубі порушення, допущені в ході визнання права Росії успадковувати місце СРСР в Раді Безпеки. Все йде до того, що помилка буде визнана і виправлена, а Росія втратить незаконно отримане місце в РБ ООН. Це непросто, оскільки за час перебування в ООН російська лжедипломатія спорудила чимало ліній оборони, щоб захистити захоплене – але цю оборону помалу зламують. Поштовхом до початку процесу стала агресія проти України. Велика ймовірність, що приблизно те ж саме відбудеться і з РПЦ МП. У разі визнання Вселенським патріархатом автокефалії Української помісної церкви, її канонічність незабаром буде оскаржена, і вона опиниться в становищі ізгоя. РПЦ МП в цій ситуації залишається тільки одне: нападати першою і відчайдушно грати ва-банк, активно використовуючи агентуру впливу в Україні, погрожуючи розривом відносин з Константинопольським патріархатом, а також широкомасштабною схизмою в самій Україні. Останнє вимагає імітації “протесту” широких народних мас вірян УПЦ МП проти виходу з-під руки Москви. Всі ці акції вже йдуть, і так інтенсивно, що патріарх Варфоломій навіть повідомив у приватній бесіді, що відчуває тиск з боку противників ідеї автокефалії Української православної церкви. Ймовірно, йдеться про нав’язливі пропозиції, з яким останнім часом зачастив у Стамбул депутат від Опоблоку Вадим Новинський, який діє в тісному контакті з генеральним консулом РФ у Стамбулі Дмитром Євдокімовим. На низці українських підприємств, наприклад, на підприємствах групи “Метінвест”, що належать Рінату Ахметову і Вадиму Новинському, робітників змушують підписувати звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням перешкодити “узаконенню розколу під приводом створення автокефальної Православної Церкви в Україні”. 2 травня, на поромі Одеса-Стамбул (точніше, Чорноморськ – Хайдарпаша) група осіб, що позиціюють себе як “православні журналісти” і парафіяни УПЦ МП, здійснила поїздку для відвідин Вселенської патріархії і особисто патріарха Варфоломія з метою донесення до нього протесту проти надання автокефалії об’єднаній УППЦ. Організатором і меценатом заходу виступив митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел (Саввін). Візит у резиденцію Патріарха був запланований на 4 травня, після чого повинна була пройти прес-конференція. Але саме 4 травня патріарх терміново полетів у невідкладних справах через аеропорт Ататюрк. Ось такий збіг. Не зрослося. Того ж дня, 4 травня, у  Варшаві з’явилися вже згаданий Новинський, а з ним керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній і заступник голови відділу зовнішніх зв’язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич. Делегація прибула переконувати настоятеля Польської автокефальної православної церкви митрополита Варшавського Саву, що автокефалія Української помісної церкви не потрібна. І знову провал: Сава був зайнятий. Він готувався до прийому делегації зі Стамбула, причому з того самого питання, і прийняти позапланових візитерів не зміг. Прибуття у Варшаву делегації Константинопольського патріархату очікується 19-20 травня. У цій ситуації РПЦ МП залишається тільки вдаватися до безсилих погроз, які, втім, нікого не лякають. У відповідь на заяву глави синодального Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ МП митрополита Іларіона (Алфеєва) про те, що українська автокефалія – ​​”католицький проект”, що загрожує розколом, який можна порівняти зі схизмою 1054 року, коли християнство остаточно розділилося на Римо-католицьку і Православну церкви, в Константинополі просто знизали плечими – мовляв, погроз не злякалися, але поведінкою Іларіона розчаровані. Тим часом, реакції РПЦ стають дедалі істеричніші. Так, у відповідь на заяву Української православної церкви в США, самокерованої в складі Константинопольського Патріархату, про підтримку української автокефалії, якийсь протоієрей Андрій Новиков вибухнув гнівною тирадоюпро “розкольників”, про те, що для США і Канади “характерний крайній націоналізм, дух компромісу з уніатством і русофобія” і про невизнання “законності приєднання Константинопольським Патріархатом цих розкольників”, оскільки вони “відкололися від Російської Православної Церкви і повинні повертатися в її лоно”. Природно, що на такий нервовий гавкіт ніхто в Константинополі не став навіть відповідати. Ну, а справді, що буде, коли українську автокефалію визнають, і до неї, за рік-два, відійдуть майже всі парафії УПЦ МП? По-перше, РПЦ МП зменшиться більш ніж удвічі. По-друге, слідом за УПЦ МП з неї неминуче вийдуть православні церкви в Молдові, Естонії, а потім і в інших колишніх союзних республіках, там, де автокефалії чи іншої форми окремого існування від Москви ще немає. Молдавські парафії, найімовірніше, відійдуть до Румунської православної церкви, а решта перейдуть під руку Константинополя. Що стосується РПЦ МП, то від неї залишаться ріжки та ніжки – добре ще, якщо відсотків 10 від числа нинішніх парафій, але може не стати і цього. І ось тоді московським попам пригадають всі сумнівні моменти в їхніх пропахлих нафтою, горілкою і спецопераціями біографіях. А в недогризку, що залишиться, почнуться розколи і боротьба за рештки ресурсної бази. Ймовірно, це буде означати кінець сталінського проекту РПЦ МП, і появу на звільненому просторі зовсім іншої структури, з оновленим, а то й повністю зміненим складом вищих ієрархів. Їхні хіротонії зможе здійснювати Константинопольський патріарх, а, значить, нинішня верхівка “РПЦ ФСБ” буде взагалі нікому не потрібна. Головний московський біс в патріаршій рясі і дрібні біси з його свити тому і чинять опір так відчайдушно, що бачать неминучість такого фіналу. Секція «Дельта» група «Інформаційний Спротив» Джерело: InformNapalm, 11. 05. 2018 р.Переклад: Валентина Андрієнко

Як легко у нас приживаються чужі свята. Років 25 тому ніхто й не згадував про Валентинів день. А нині це ціла індустрія – усюди сердечка, амурчики, кульки, подарунки. Особливо популярні жіночі трусики із сердечками в різних місцях. Нічого прикрого в тому не бачу, бо свято закоханих, очевидно, краще за День працівника соціальної сфери чи День працівника суду. Будь-яке свято, яке спонукає людей бути кращими, вітається і благословляється. Я про інше. Про те, що сучасна людина легко і з задоволеням піддається комерціалізації. Індустрія подарунків підсовує закоханим трафаретні вирішення усіх святкових проблем – ось тобі валентинки, ось квіти, ось ресторан на двох, ось квитки на «місця для поцілунків»,  ось презервативи на особливий день. І навіть баба Параня з підльвівського села знає про Валентина, бо запаслась «блистючими» стрічками, якими обв'язує букетики підсніжників і продає їх у цей день під пивбаром біля Привокзального базару. Усе готове – лише простягни руку і купи, купи, купи! Обгортка свята яскрава, пишна і банально продавана. Але за цією штучною сухозліткою – нічого немає. Бо ніхто не каже, що валентинки і букетики квітів нічого не варті, якщо в серці немає любові. А любов – це справді Божий дар, який ще треба заслужити, і ніякий Валентин у цій справі не допоможе. Уся світова література – про любов і ненависть. Але скільки ви б не читали книжок і не писали валентинок, кохання це не замінить. Це неймовірно ніжне і трепетне почуття, від якого паморочиться в голові і теплішає в душі. Коли задля погляду, доторку, подиху коханої людини готовий віддати все і, навіть, більше. Зупиняється час, спалахують зірки на небі, душа співає. Як писав Олександр Олесь: Сміються, плачуть солов'їІ б'ють піснями в груди:«Цілуй, цілуй, цілуй її, –Знов молодість не буде!» До речі, шкода, що у Валентинове свято книжкові магазини не влаштовують день знижок для закоханих. Чи вони вважають, що книжки читають лише нещасливі і закомплексовані люди? Тоді хай поговорять про маркетинг з бабою Паранею з Привокзального базару – вона направду знає, що потрібно закоханим у їх день. А загалом свято Валентина у нас міцно прижилось. І це добре. Бо все, що сприяє любові і збільшенню числа українців, – завжди буде добре. Піду напишу свою валентинку. І ви не баріться. Не баріться сказати коханим, як ви їх любите. І не лише у Валентинів день.   Автор: Богдан Марциняк Волошин, Вголосмалюнок Олега Коваленка

«Хто володіє інформацією, той володіє світом», - Вінстон Черчилль. Цю найпоширенішу тезу добре знають власники українських ЗМІ, більшість з яких представляють олігархічний та політичний "істеблішмент" країни. Політика є центром всіх рішень в Україні. І саме інформація у всіх її проявах та напрямках є основним інтересом тих, хто утримує владу. Трендом у сфері медіа-власності протягом 2017 року стало збільшення використання складних офшорних структур та збільшення впливу політиків на аудіовізуальні ЗМІ. Однак перелік власників ЗМІ не мінявся вже кілька років. Пише Інститут масової інформації. Дослідження "Політичної критики". Телеканали: Результати моніторингу концентрації ЗМІ показали, що найбільш концентрованим в Україні є ринок радіомовлення та телевізійний ринок. 76% аудиторії телеканалів покривають 4 компанії, пов’язані з одними з найбагатших людей країни: Віктором Пінчуком (СТБ, ICTV, «Новий канал», QTV, M1, M2) — 21,68% ефіру, Ігорем Коломойським (1+1, «Плюс Плюс», 2+2, ТЕТ, «Бігуді», УНІАН) — 20,49%, Дмитром Фірташем («Інтер», НТН, «Мега», К1, К2, Zoom, «Enter-Фільм», «Піксель») — 21,42% та Ринатом Ахметовим (ТРК «Україна», «НЛО TV», «Індиго ТВ») — 12,66%). Радіо: Ще більш концентрованим виглядає ринок радіомовлення, де в руках чотирьох основних гравців сконцентровані майже 93% усіх медіа. Зокрема, радіогрупа Віктора Пінчука  «Тавр Медіа» (Radio ROKS, Русское радио Украина, Хіт FM, Kiss FM, радіо «Мелодія», Радіо Relax) охоплює 39,53% аудиторії, Сергія Курченко (Ретро FM, «Наше радіо», Радіо NRJ, «Авторадіо», радіо «П’ятниця») — 30,73%, Анатолія Євтушенко (радіо «Шансон», «Любимое радио», DJFM) — 11,76% і Катерини Кіт-Садової (радіо «Люкс FM», Радіо 24) — 10,21%. Інтеренет-видання: Значно менш сконцентрованим є ринок друкованої преси та Інтернет-видань. Тут частка читацької аудиторії, яку охоплюють 4 найбільші власники, становить 18,60% для друкованих та 17,65% для Інтернет-видань, а найбільшими власниками є Сергій Курченко, Ігор Коломойський, Ринат Ахметов, Олександр Швець, Михайло Бродський, Денис Мозговий та Тетяна Олександрова. ГО «Інститут масової інформації» спільно з міжнародною організацією «Репортери без кордонів» провів своє щорічне дослідження і виявив, що основні зміни у сфері медіа-власності протягом останнього року були пов’язані з телеканалами «1+1», «Еспресо» та «Прямий» (колишній «Тоніс»). Зокрема, у кінці липня 2017 року стало відомо, що частка Ігоря Коломойського в структурі власності телеканалу «1+1» суттєво зменшилася, проте він залишається кінцевим бенефіціаром телеканалу. Згідно з інформацією на сайті Нацради з питань телебачення та радіомовлення, станом на 30 червня 2017 року частка власності Ігоря Коломойського та Ігоря Суркіса склала 24,8655% та 24,65595% відповідно (для порівняння, у квітні 2017 року частки Ігоря Коломойського та Ігоря Суркіса у структурі власності «1+1» складали 57,534% та 24,623% відповідно). Також у поданих «плюсами» до Нацради документах про зміну власності відображені попередньо описані придбання часток у статутному капіталі Олександром Ткаченко та іншими співробітниками «1+1 Медіа», які стали міноритарними власниками телеканалу «1+1» (ставши співвласниками Іноземного підприємства «1+1 Продакшн», яке володіє 30% ТОВ «Телерадіокомпанії “Студія 1+1″»). За даними експертів ІМІ та згідно з даними на сайті Нацради з питань телебачення та радіомовлення, зміни у власності «1+1» стосувалися того, що корпоративні права щодо п’яти офшорних компаній, які контролюють ІП «1+1 Продакшн» (30 % у ТОВ «ТРК Студія 1+1», блокуючий пакет) перейшли від Коломойського до групи фізосіб, кожна з яких опосередковано володіє менш як 10% у телерадіокомпанії. За словами юриста ІМІ Романа Головенка, іноді такі групи фізосіб, між якими подрібнено корпоративні права, ще називають «футбольними командами», оскільки в групі має бути мінімум 11 людей, аби на кожного припадало менше 10%, і тоді особи членів групи можуть не розкриваються у звітності. Ця ж група номінально і опосередковано контролює і телерадіокомпанію «1+1» (зокрема, через CME Ukraine Holding II B.V., Harley Trading Limited та фізособу Мічалакіса Ціцеккоса (Кіпр), що спостерігалося й до цього, але не виключено, що персональний склад групи змінився – однак це не можливо відслідкувати, бо особи членів групи не розкриваються. Іншою важливою зміною у сфері медіа-власності у 2017 році стало придбання Арсенієм Яценюком та Інною Аваковою часток у статутному капіталі ТОВ «Астра фінанс», що на 100% володіє ТОВ «Голдберрі» (телеканал «Еспресо»). Відповідну інформацію було розміщено у Держреєстрі юридичних та фізичних осіб підприємців. Інна Авакова та Арсеній Яценюк стали співвласниками 40% та 30% відповідно, та замінили ТОВ «Новини ТВ», які попередньо володіли 70% ТОВ «Голдберрі» та належали Ларисі Княжицькій (99% ТОВ «Новини ТВ») та Вадиму Денисенку (1% ТОВ «Новини ТВ»).  Ще одна зміна на медіа-ринку стосувалася колишнього телеканалу «Тоніс». Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення 20 липня переоформила сім ліцензій ТОВ «ТК ТОНІС», у зв’язку зі зміною власників, кінцевого бенефіціарного власника, пов’язаних осіб, логотипа, складу редакційної ради, адреси студії та програмної концепції мовлення. Відповідно до повідомлення Нацради, одноосібним власником і кінцевим бенефіціарним власником «Прямого» став український політик Володимир Макєєнко (колишній заступник голови фракції Партії Регіонів, у 2015 балотувався на посаду мера Києва від партії «Наш край»). Оновлений канал із логотипом «Прямий» (колишній «Тоніс») вийшов в ефір 24 серпня 2017. За інформацією видання «Українська правда», Макєєнко пов’язаний з оточенням Президента Петра Порошенка. Згідно з даними дослідження ІМІ та «Репортерів без кордонів», політичний вплив на українські телеканали, як і торік, лишається надзвичайно високим. 10 з 11 національних телеканалів, які було обрано для дослідження, прямо чи опосередковано пов’язані із політичними фігурами. Структури медіа-власності у сфері аудіовізуальних медіа лишаються дуже концентрованими — за даними дослідження ІМІ, більше ніж три чверті всієї глядацької аудиторії телеканалів в Україні (понад 75%) припадає всього лише на чотирьох найбільших власників телеканалів (Пінчука, Коломойського, Фірташа, і Ахметова) і так само понад 92% аудиторії українських радіослухачів припадають на чотири найбільші групи радіостанцій.  «Приватні власники продовжують домінувати на медіа-ринку України, і якщо говорити про власників національних аудіовізуальних ЗМІ, то майже всі вони займають місце серед найбагатших людей у цій країні. Не дивлячись на те, що імена медіа-власників відомі в більшості випадків, самі корпоративні структури часто залишаються прихованими через офшорні холдинги та різні схеми. Брак прозорості призводить до того, що українські ЗМІ у редакційній політиці лишаються залежними від інтересів їхніх власників», — заявила виконавча директорка ІМІ Оксана Романюк. В матеріалі використані такі джерела: сайт Інститут масової інформації, Політична критика, фото сайту Укрінформ

У п’ятницю і суботу в Чеській республіці відбудуться вибори президента. Це вже другі прямі президентські вибори в країні, і за попередніми опитуваннями, перемогти у них, принаймні у першому турі, має найбільші шанси той самий кандидат – нинішній президент країни Мілош Земан. На своїй посаді, яку він обіймає вже п’ять років, йому вдалося значно розширити вплив і повноваження цієї, переважно церемоніальної посади, але і розділити чеське суспільство, як жодному іншому політику до нього. За президентську посаду в Чехії змагаються дев’ять кандидатів, яким вдалося зібрати або 50 тисяч підписів від громадськості та 10 підписів від сенаторів, або 20 підписів членів Палати депутатів. Серед них і колишній прем’єр-міністр Мірек Тополанек, і колишній президент Чеської академії наук Їржі Драгош, і колишній посол у Франції Павел Фішер і підприємець Міхал Горачек. Він, до речі, наймолодший кандидат, йому 41 рік. А найстаршим є якраз нинішній президент Мілош Земан, якому 73 роки. Він важко ходить, не завжди зрозуміло висловлюється, але саме йому, згідно з опитуваннями, чехи готові віддати більшість голосів, принаймні у першому турі, що проходитиме 12-13 січня.    foto:ZN.UA. У Празі мітингувальники що вимагали відставки свого проросійського президента Мілоша Земана, засвистали і закидали його яйцями   Хто і чому голосує за Земана? Виборці Земана – переважно провінційні завсідники легендарних чеських кнайп, де розмова про політику – пряма і проста, де люблять своїх і з підозрою ставляться до всіх «інших», де грубі жарти – ознака мужності, а надмірна ввічливість, навпаки – недоречна. Під гарячу руку потрапляють і жінки, і гомосексуалісти, і мігранти. Грубими виразами було щедро пересипано все його президентство, і навіть за кілька днів до виборів Земан заявив в одному з інтерв’ю, що жінки, які виступили зі свідченнями про сексуальні переслідування в кампанії #MeToo є, на його думку «суфражистками», що потерпають від комплексу меншовартості. А про щорічний ґей-парад він сказав, що не бачить причини, чому «організовувати марші Прагою і показувати там голу д*пу». Далекий від Європи, близький до Росії та Китаю © photo.kievjournal.com. Мілошу Земану на демонстрації показали червону картку. Мітенгувальники вийшли до вулиць Праги з транспарантами "Нам соромно за нашого президента" і "Ми не хочемо стати колонією Росії".17 листопада 2014.   Найбільше чеський президент має порозуміння зі своїми виборцями у питанні мігрантів. Чехія, на його думку, має відмовлятися приймати біженців за європейськими квотами, навіть якби це загрожувало країні втратою європейських субсидій. Він обіцяє не згинатися під тиском, «якщо Європейський Союз, під загрозою припинення наших дотацій, змусить нас прийняти в нашій країні кілька тисяч мусульманських мігрантів». Земан додав, що культура ісламських мігрантів дуже відрізняється від європейської. Набагато прихильніші погляди президент Земан має щодо Китаю і Росії, яких, на відміну від європейців, Земан не критикує, а навпаки, каже, що саме в них потрібно вчитися, зокрема і тому, як стабілізувати суспільство.  Демонстранти біля Празького граду, де розміщений офіс президента, несуть плакати «Стоп іслам і стоп Меркель» (Ілюстраційне фото)   Не збігаються погляди президента Земана з європейськими і з інших, важливих вже для України питань. 10 жовтня минулого року Земан виступив на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, де заявив, що анексія Криму Росією – це «faît accompli», тобто доконаний факт, і запропонував Україну домовлятися з Росією про «певну компенсацію за Крим у фінансовій формі або в натуральній формі – нафтою або газом». А свою промову в ПАРЄ він присвятив необхідності, на його думку, скасувати санкції ЄС щодо Росії. Земан назвав їх «неефективними». Про цю «ефективність» чеські експерти вже відкрито говорять, що вона продиктована впливом потужних фінансових інтересів з оточення президента Земана. «Поведінка Мілоша Земана часто викликає багато запитань щодо його лояльності до Чехії. Президентська кампанія дорога, йому потрібні спонсори», – пояснював таку позицію президента Чехії в інтерв’ю Радіо Свобода упорядник книжки «Російська агресія проти України» Ян Шир. «Чеська республіка не є Земан»?   Сотні людей тоді публічно вибачалися перед Україною, посилали свої послання з написом «Czech Republic is not Zeman», тобто «Чеська республіка не є Земан» та поширювали свої фотографії з цим гаслом під гештегом #SorryUkraine у соціальних мережах. Вони будуть серед тих, хто голосуватиме проти Земана на цих виборах. Серед таких виборців, що не визначилися за свого кандидата, є нинішній депутат Європараменту від Чехії Яромір Штєтіна. На своїй сторінці у Facebook він говорить, що вирішуватиме лише в п’ятницю зранку, кого він обиратиме. «У кожному випадку не буду голосувати за Земана (в першому і другому колі), щоб Земана не обрали. Це є мій пріорітет», – наголошує чеський опозиційний політик Яромір Штєтіта  Але, як говорять соціологи, саме така невизначеність серед опонентів президента Земана може зіграти йому на руку, адже проти нього немає сильного кандидата, який би об’єднав його критиків та запропонував привабливу для виборця програму. За прогнозами соціологів, якщо Земан не переможе відразу в першому колі, а такий шанс вони не виключають, у другому турі він зійдеться у двобої з колишнім президентом Чеської академії наук Їржі Драгошем, де їхні шанси виглядають рівними. Драгоша та його виборців обурюють погляди Земана та спосіб їхнього висловлення. «Він завдав шкоди нашим позиціям на міжнародному рівні, він відвадив від нас основних економічних та безпекових партнерів, він зробив «дешевим» громадський дискурс і все більше потурає екстремістам», – говорить Їржі Драгош в інтерв’ю західній пресі.   Їржі Драгош - Кандидат в президенти Чехії 2018 Чи це буде важливим для чеських виборців, буде зрозуміло вже у неділю, коли стануть відомі перші результати голосування. Найбільш нетерплячі опоненти нинішнього чеського президента рахують дні і хвилини вже з моменту, коли Мілош Земан заступив на свій перший президентський термін. За матеріалами: Марія Щур Радіо Свобода / UAPORTAL.CZ 

Державна фіскальна служба за 2,5 роки виписала штрафів на суму понад 205,6 мільйона гривень водіям авто на іноземних номерах. Причиною є порушення митного законодавства, бо водії перевищили дозволені терміни транзиту та тимчасового ввезення таких автівок. За неофіційною інформацією, кількість автомобілів на «єврономерах» в Україні перевищує півтора мільйона. Влада заявляє, що не має можливості контролювати такі авто, бо вони використовуються в Україні, а зареєстровані в іншій країні, схема їхнього придбання є ухиленням від сплати податків, та й критичне зростання кількості таких автомобілів призводить до знецінювання українських автомобільних номерів.  Утримання авто в Європі: може, краще велосипед?  У Бельгії кажуть: «Мати авто – це як утримувати хворого члена сім’ї». Чимало витрат припадає на страхування, податок за «перший виїзд на дорогу» для нових авто і щорічний податок, не враховуючи техобслуговування та техогляду.  У деяких країнах податок доведеться сплачувати і в разі, якщо володієте більш ніж одним автомобілем.  Однією з найбільших витрат для власників авто в Європі є страхування. Так, у Чехії обов’язкове страхування цивільної відповідальності, яке одночасно є так званою «зеленою карткою», може коливатись (у перерахунку) від 500 до 800 доларів на рік. Однак в разі автоаварії «зелена картка» значною мірою покриває завдані автомобілю збитки.     За безцінь в Україну – який сенс? Користуватись старим автомобілем в Європі дорожче, ніж придбати новий. З кожним роком екологічний податок для такої машини буде все більшим, як і страхування, без якого неможливо використовувати авто. В Німеччині одні з найвищих екологічних податків. Близько 1,5-2 тисячі євро на рік може обійтися користування старою автівкою. В Чехії машину, старшу за 8 років, можна ввезти тільки з інших країн ЄС.   Що з розмитненням в Європі? В країнах ЄС діють особливі правила щодо користування автівками на реєстрації не своєї країни. Вільно пересуватисякраїнами ЄС можна протягом 6 місяців без реєстрації та сплати податків. В інакшому випадку – доведеться просто зареєструватися і сплатити податки, які встановлені в цій країні: в середньому в межах 400-600 євро. У Литві, наприклад, немає податку при перереєстрації автівки і умови користування автомобілем з європейською реєстрацією в країні досить лояльні. Якщо ви є громадянином країни ЄС і хочете купити машину в іншій країні Євросоюзу, то сплатите (чи повернете собі) різницю у ПДВ в цих країнах. Митне оформлення для автомобілів з інших країн (поза межами ЄС) разом із ПДВ обійдеться в середньому у 30-40% від вартості транспортного засобу, але слід враховувати, що національні законодавства все ж відрізняються. До того ж в європейських країнах сплачують дорожні податки, податок при реєстрації та екологічні податки. В будь-якому разі в європейських країнах законодавство побудоване таким чином, що економічно не вигідно ввозити автомобіль з країн, які не входять до ЄС, тим більше, якщо він старий. Таким чином європейський виробник захищений від американського чи японського автопрому. Однак у 2016 році було імпортовано близько 3 мільйонів автівок: переважно з Туреччини, Японії та Південної Кореї. Лазівки в європейських законах теж є, то як їх вирішують? Раніше латвійці часто їздили на авто з литовськими чи естонськими номерами. Пов’язано це з тим, що в Литві й Естонії техогляд проходять раз на два роки, а в Латвії раз на рік, отже, слід щороку платити дорожній податок. Тож в Латвії дозволили їздити на авто, зареєстрованому в іншій державі, коли за кермом перебуватиме житель Латвії, за сплати мита: за добу – 10 євро, місяць – 250 євро, рік – 1000 євро. Штраф за порушення – до 400 євро. Річна сума мита зрештою робить невигідним постійне використання авто з номерами іншої країни,- повідомляє  Радіо Свобода   Погані дороги, девальвація, високі податки. Що ж підштовхнуло українців завозити автомобілі на єврономерах. Проблема “євроблях” (автівок на єврономерах) виникла ще кілька років тому. Зараз українськими дорогами, за даними ДФС, їздить понад 383,3 тис. авто з іноземною реєстрацією. Неофіційна статистика свідчить про понад мільйон машин на єврореєстрації. Стати володарями “євроблях” не гребують і представники влади - у деклараціях чиновників за 2016 років нарахували 295 автомобілів на європейських номерах. Можливість задешево завозити такі авто розділила суспільство на два табори. В Раді зареєстровано 23 законопроекти, що покликані врегулювати це питання. Зараз власників таких автівок штрафують, машини крадуть, за розслідування їх походження взялися й закордоном. Тривають суперечки між владою та активістами щодо їх легалізації, у вересні останні навіть перекривали вулиці Києва, під Радою влаштовували “бляхомайдан”. Та все має свої причини. Що ж призвело до такого масового поширення автомобілів на євробляхах. Законодавчі колізії Митний кодекс України (частина 4 статті 380) забороняє ввезення таких авто для власного користування, але активісти люблять посилатися на Стамбульську конвенцію, яку Україна ратифікувала ще в 1997 році. Стамбульська конвенція - це міжнародний договір,тому він має вищу юридичну силу, аніж українське право. В статті 7 додатку С до конвенції йдеться про те, що для здійснення комерційної діяльності транспортні засоби можуть бути зареєстровані на особу, що фактично не перебуває в країні. Ввозити та використовувати автівки в такому випадку можуть особи, які проживають в Україні. Але якщо авто потрібне для приватного використання, його обов'язково реєструвати та розмитнювати за всіма правилами. Тобто, громадянин України, який працює комерційним агентом іноземної фірми, керуючись ст. 7 додатку до Конвенції, має право користуватися пільгами, передбаченими конвенцією, а саме ставити авто в митний режим. Митний режим, як вже зазначалось, передбачає ввезення строком виїзду до 1 року. В коментарі Еспресо Директор Всеукраїнської асоціації автомобільних імпортерів і дилерів (ВААІД) Олег Назаренко заявив, що схема завезення авто в такому режимі далеко не нова, тож вона не спричинена якимись законодавчими змінами.   Бум на євробляхи був ще в 90-ті роки, але тоді вдалося вирішити цю проблему за тиждень.   “Понад мільйон автівок в 90-ті лише за тиждень вдалося повернути назад. Було наказано спецпідрозділу “Кобра” зупиняти такі машини на кожному кроці. Водії швидко зрозуміли, що платити по 100 доларів на кожній такій зупинці - зовсім невигідна справа, тому намагалися спекатися таких авто”, - пояснює Назаренко. Девальвація гривні, дорогі кредити та банкопад Після девальвації гривні та зниження реальних доходів автомобіль для переважної більшості громадян став майже казковою розкішшю. Нове авто середнього класу коштує як невелика квартира в районному центрі. А на вживані авто в хорошому стані потрібно працювати роками. Якщо в 2013 році навіть німецьку чи японську малолітражку можна було взяти за 100-150 тис грн з салону, то в 2017 році ця сума перетворилася в мізер. Кредити для придбання автомобіля відносно дорогі - зараз за можливість користуватися 400 тис. грн для придбання авто впродовж 24 місяців доведеться виплачувати 20-30%. Джерело: finance.ua Банківська система після так званого банкопаду досі не відновила довіру населення, тож люди вирішували, що краще витратити гроші на дешеве (нехай навіть не зовсім законне) авто, аніж довірити їх банку. Протекціонізм українського виробника Підтримуючи національного виробника, в Україні роками намагалися зробити придбання імпортного авто невигідним. Наприклад, до 2008 року ввізне мито на імпортні автівки становило 25%. Потім зі вступом України до ВОТ в 2008 році мито знизили до 10%, але вже в 2009 ввели додаткове спецмито в розмірі 13%. Укравтопром вимагав підвищити ставку до 47%. Зрештою, після розслідування Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі спецмито встановили на рівні 6-13% (також введено утилізаційний збір). Повністю скасувати спецмито на імпортні авто вдалося лише в 2015 році.  Все це не допомогло українському виробникові залучити інвестиції та витримати конкуренцію. Українці зрозуміли, що Lanos без кондиціонера та подушок безпеки за 10 тис. доларів - надто дороге задоволення, тому шукали дешевші альтернативи, наприклад ввозити авто на європейських номерах. Нещодавно ЗАЗ довелося відмовитися від цієї моделі, посилаючись на неможливість конкурувати з євробляхами.  Податкове навантаження Та відміна спецмита не зробила імпортні авто значно доступнішими. Зараз українці, що хочуть придбати вживане авто закордоном, повинні сплатити акцизний збір (залежить від віку, типу палива, об’єму двигуна ТЗ), ПДВ (20% митної вартості), ввізне мито (в середньому 10%), збір до Пенсійного фонду (3-5% митної вартості) та транспортний податок (лише, якщо авто з двигуном понад 3 літрів не старше 5 років). Частина з них - взагалі штучна, вважає Назаренко. Він наводить приклад відрахування до пенсійного фонду при ввезенні автомобілів з-за кордону, яке свого часу запроваджувалося як тимчасовий захід на один рік до виплати заборгованостей перед пенсіонерами. Але тепер дія цього правила автоматично подовжується разом із ухваленням чергового закону про державний бюджет. Читайте також: З 1 січня знизиться ввізне мито на машини з ЄС. Наскільки подешевшають автівки Також тривалий час існувала проблема з подвійною сплатою ПДВ, зараз її частково вирішує система відшкодування. Податок на додану вартість платився на імпортні деталі раз на кордоні й все уже включалося у вартість деталей. Натомість автосервіси, вираховуючи людям вартість роботи, вартість деталей вдруге включали у квитанцію ПДВ. Тобто, споживач податок на додану вартість платив двічі. Висока вартість розмитнення через Євро-5 З 1 січня 2016 року в Україні запровадили стандарт екологічної безпеки Євро-5, який передбачає, що мінімальний вік ввезених в Україну автомобілів може бути не більше 7 років (2010 року випуску). Автомобілі, що відповідають Євро-5, коштують в ЄС 7-8 тис. євро. Автівку на “євробляхах” можна придбати навіть за 1,5-2 тис. євро.   Пільгове оформлення для автомобілів екологічного класу Євро-5, вироблених не пізніше 2010 року, обійдеться в плюс 40% від його вартості.   А на загальних умовах за митне оформлення часто потрібно заплатити більше, ніж за саме авто. Мережею навіть блукає іронічна історія про те, як «Запорожця» 1991 р.в. для експерименту спочатку продали в Польшу і поставили на польську реєстрацію, заплативши близько 700 євро (вартість авто, розмитнення, техогляд, постановка на облік тощо). А щоб пригнати “горбатого” назад в Україну і поставити на українську реєстрацію, довелося викласти близько 3500 євро. Близькість ринків Найпопулярніші серед українців автівки на литовських чи польських номерах. Й справа тут не лише в географічній близькості. Просто саме туди автівки віком “за 10 років” стікаються з усієї Європи. Якщо загалом у зоні Євросоюзу середній вік авто 10,7 року, то в цих країнах – 16-17 років. Середній вік автівок в ЄС А все тому, що користуватись старим автомобілем в Європі дорожче, ніж придбати новий. З кожним роком екологічний податок, страхування та обслуговування для такої машини буде все більшим, тож власники радо їх продають. Ці авто потрапляють спочатку до Литви, Польщі, Румунії, Молдови, а потім - в Україну. Щоб вести бізнес в цих країнах, навіть не потрібно знати іноземні мови (в Литві багато російськомовного населення, з поляками порозумітися не тяжко навіть, якщо говорити українськю). Та й в порівнянні з цінами в ЄС, послуги в Литві та Польщі для українців є “порівняно доступними”. Крім того, поліція не має доступудо баз Держфіскалслужби (ДФС), яка відзначає всі авто, що перетинають кордон. Термін перебування транзитної машини в країні становить 5-10 днів. Якщо більше, то фіскали на кордоні виписують штраф — 8,5 тис. грн. Та як поліцейські можуть зрозуміти, скільки часу авто перебуває в Україні? Тому вже на території країни за транзитною машиною ніхто не ганяється для перевірки документів. Погані дороги, малі ризики та прагнення жити краще З дорогами все зрозуміло: людина думає, навіщо працювати 10 років, щоб купити автівку, якщо її можна потім “вбити” за два-три роки по українських дорогах. Особливо проблема актуальна для водіїв таксі, тому навіть усвідомлюючи, що схема нелегальна, вони віддають перевагу дешевому авто. Тим паче, що ризики за кермування такими машинами - нижчі. Якщо власник автомобіля з українською реєстрацією потрапить в ДТП з вини "іноземця ", то він ризикує не отримати кошти на ремонт від винного. Також популярний аргумент серед тих, хто займається ввезенням авто: “навіть якщо ухвалять якийсь закон для заборони євроблях, автівку можна просто продати на деталі”. Й подекуди навіть залишитися в плюсі. Якщо авто конфіскують, втрати також будуть відносно невеликими. Ну й останній аргумент - прагнення жити краще, аніж можна собі дозволити. Українці часто люблять похизуватися, щоб переплюнути принаймні сусіда. Бо інших причин пояснити, чому “зубожіле” населення приганяє з-за кордону моделі Mercedes, BMW чи навіть Cadillac з двигунами понад 3 куб. м., коли бензин коштує 30 грн за літр, немає. Повідомляє УЛЯНА БУКАТЮК  espreso.tv