View By Date

Tags

Statistics

  • 530
    Blogs
  • 41
    Active Bloggers
Історії з фронту: 16 blogs
  • 15 Nov 2017
    Сайт Viva.ua публікує історії героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці", підготовленого командою журналу Viva! та ТСН. Це 15 надихаючих історій про мужність та силу духу ветеранів АТО й паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили жаги до життя. У цій статті розповідь піде про сміливого добровольця Анатолія Горбенка, який на війні втратив обидві ноги, однак зумів побороти відчай і власним прикладом доводить, що життя продовжується. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Доброволець Анатолій Горбенко казав мамі, що вибухи у слухавці – це шум київських вантажівок. Гранатометник батальйону «Донбас», 38-річний Анатолій Горбенко, заходить до знімального павільйону повільно й обережно. На протезах, але з двома милицями. В червні 2016-го Анатолій втратив обидві ноги – поруч вибухнув фугас. Лікарі взагалі сумнівалися, що він житиме. Але сьогодні Толя жартує, планує і понад усе мріє нормально ходити. За паспортом Горбенко народився в Росії, хоча насправді – на Закарпатті, де й виріс у родині селян. Все життя працював будівельником. На початок війни жив у Маріуполі, де мав свою бригаду. «Побачив «опо́ру русского мира» в травні 2014-го, – розповідає Толя. – Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу. То були «деньки», почорнілі від спирту алкаші з новенькими триколорами, яких підвозили на автобусах. «Деньки», бо таких «пролетарів» на будівництві беруть хіба що на одноденну брудну роботу. Дивився на них і розумів, що це несправжні протести». Горбенко не служив в армії, але прочитав в Інтернеті оголошення про набір добровольців у батальйон «Донбас» і поїхав на збори. «Видали синтетичну форму, уживані берці й автомат. Вдома лишилися дружина і шестирічна донечка. Мама довго не знала, де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї я був на заробітках у Києві, – каже Толик. – Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців». На фото: Анатолій Горбенко разом із побратимом з "Донбасу" Олександром Сарабуном   Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Про війну Толя говорить неохоче. Його «пара місяців» перетворилася на більш ніж два роки: бої за Попасну, Первомайськ, пекло Іловайська та полон у Донецьку. Наприкінці 2014-го, під час чергового обміну полоненими, йому пощастило повернутися додому. Перепочив і знову поїхав на передову. «У червні 2016-го отримав поранення в Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в сіру зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковий протитанковий гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого, може, це й він маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх фактично не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг», – пригадує Анатолій. – Хлопці наклали джгути. Я лежав і кричав від болю. Звідкілясь з’явилася стара бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній мене, як на ношах, донесли до наших позицій». «У Дніпрі, в реанімації, уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина, – розповідає Горбенко. – Доньці боялися сказати. Зрештою таки показали перший журнал з «Переможцями». Пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася на фото, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась придумати щось інше», – Толя підтягує штанину і показує протез, густо обліплений наклейками з мультика «Тачки».   На фото: Анатолій Горбенко разом із дружиною Ольгою Потім, уже в Києві, Горбенку поставили сучасні австрійські протези з довічною гарантією, «класні, як мерседес з-поміж авто». Одначе спочатку був відчай. «Коли вперше став на тимчасові, подумав: «Так неможливо ходити!» Зателефонував Саші Чалапчію (учасник АТО, який також втратив обидві нижні кінцівки. – Ред.), пожалівся. Він заспокоїв, що одразу я нікуди не побіжу навіть на найкращих протезах. Порадив дивитися комедії, мультики. Я тоді «Сімпсонів» ледь не напам’ять вивчив». Фото: Олександр Мордерер Зараз Анатолій займається своїм здоров’ям і хоче організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО з родинами. «Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям з ампутаціями, що життя не закінчується», – говорить Горбенко. І додає, що ні про що не жалкує. Мовляв, життя справді щось відібрало, проте подарувало надійних друзів.  На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. За інформацією: Viva.ua   
  • Сайт Viva.ua публікує історії героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці", підготовленого командою журналу Viva! та ТСН. Це 15 надихаючих історій про мужність та силу духу ветеранів АТО й паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили жаги до життя. У цій статті розповідь піде про сміливого добровольця Анатолія Горбенка, який на війні втратив обидві ноги, однак зумів побороти відчай і власним прикладом доводить, що життя продовжується. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Доброволець Анатолій Горбенко казав мамі, що вибухи у слухавці – це шум київських вантажівок. Гранатометник батальйону «Донбас», 38-річний Анатолій Горбенко, заходить до знімального павільйону повільно й обережно. На протезах, але з двома милицями. В червні 2016-го Анатолій втратив обидві ноги – поруч вибухнув фугас. Лікарі взагалі сумнівалися, що він житиме. Але сьогодні Толя жартує, планує і понад усе мріє нормально ходити. За паспортом Горбенко народився в Росії, хоча насправді – на Закарпатті, де й виріс у родині селян. Все життя працював будівельником. На початок війни жив у Маріуполі, де мав свою бригаду. «Побачив «опо́ру русского мира» в травні 2014-го, – розповідає Толя. – Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу. То були «деньки», почорнілі від спирту алкаші з новенькими триколорами, яких підвозили на автобусах. «Деньки», бо таких «пролетарів» на будівництві беруть хіба що на одноденну брудну роботу. Дивився на них і розумів, що це несправжні протести». Горбенко не служив в армії, але прочитав в Інтернеті оголошення про набір добровольців у батальйон «Донбас» і поїхав на збори. «Видали синтетичну форму, уживані берці й автомат. Вдома лишилися дружина і шестирічна донечка. Мама довго не знала, де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї я був на заробітках у Києві, – каже Толик. – Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців». На фото: Анатолій Горбенко разом із побратимом з "Донбасу" Олександром Сарабуном   Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. Про війну Толя говорить неохоче. Його «пара місяців» перетворилася на більш ніж два роки: бої за Попасну, Первомайськ, пекло Іловайська та полон у Донецьку. Наприкінці 2014-го, під час чергового обміну полоненими, йому пощастило повернутися додому. Перепочив і знову поїхав на передову. «У червні 2016-го отримав поранення в Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в сіру зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковий протитанковий гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого, може, це й він маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх фактично не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг», – пригадує Анатолій. – Хлопці наклали джгути. Я лежав і кричав від болю. Звідкілясь з’явилася стара бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній мене, як на ношах, донесли до наших позицій». «У Дніпрі, в реанімації, уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина, – розповідає Горбенко. – Доньці боялися сказати. Зрештою таки показали перший журнал з «Переможцями». Пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася на фото, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась придумати щось інше», – Толя підтягує штанину і показує протез, густо обліплений наклейками з мультика «Тачки».   На фото: Анатолій Горбенко разом із дружиною Ольгою Потім, уже в Києві, Горбенку поставили сучасні австрійські протези з довічною гарантією, «класні, як мерседес з-поміж авто». Одначе спочатку був відчай. «Коли вперше став на тимчасові, подумав: «Так неможливо ходити!» Зателефонував Саші Чалапчію (учасник АТО, який також втратив обидві нижні кінцівки. – Ред.), пожалівся. Він заспокоїв, що одразу я нікуди не побіжу навіть на найкращих протезах. Порадив дивитися комедії, мультики. Я тоді «Сімпсонів» ледь не напам’ять вивчив». Фото: Олександр Мордерер Зараз Анатолій займається своїм здоров’ям і хоче організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО з родинами. «Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям з ампутаціями, що життя не закінчується», – говорить Горбенко. І додає, що ні про що не жалкує. Мовляв, життя справді щось відібрало, проте подарувало надійних друзів.  На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах. Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці. У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами. Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан. Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект. Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя. «Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО. За інформацією: Viva.ua   
    Nov 15, 2017 1421
  • 22 Sep 2017
    Є люди, незвичайні, надзвичайні люди цієї війни. В моій голові та серці для них є особливе місце - ці люди апріорі не можуть загинути. Ну от ні при яких обставинах. Це от якась внутрішня фішка, яка має місце при дружбі на війні. Такі люди мають жити, захищати нас, створювати сім'ї і виховувати подібних собі незвичайно надзвичайних людей.Ми з ними дружимо, спілкуємося, разом радіємо і сумуємо. Але ми разом. І по моії теорії такі люди не мають ніякого права гинути. Сьогодні у мене з під ніг вибило ґрунт. Сьогодні у мене ніби вирвали серце, пожмакали і повернули назад.Сьогодні зі списку незвичайно надзвичайних людей пішов до неба Василь...Сьогодні моя теорія в чергове зазнала хиби.Не те що дуже важко, неможливо пояснити і описати той біль, шок, дисонанс в голові. Лірику я залишу для себе, проте дуже б хотілось щоб кожен українець заради якого сьогодні Василь віддав саме цінне - своє життя, знав, яку людину, якого сина України сьогодні втратив кожен з нас. Познайомились ми з ним на сході більше року тому.Коли я побачила, а потім ще й почула вперше Василя - мене аж тіліпнуло :) це зрозуміє кожен, хто колись з ним зустрічався.  Статний, великий, мужній... З чубом та вусами. Такий собі козак, образ якого вселився в мене з книжок.Час має звичку витирати з пам'яті такі деталі як голос, тембр, риси обличчя... Голос цієї людини забути неможливо. Звичайну манеру розмови, сміх, якісь звички... Василь рідко для нас співав. Проте колись нам вдалося таки бути присутніми при його доброму гуморі, коли для нас було виконано гімн України.Василь був оперним співаком. І коли на все Водяне лунало його шаленим тембром - ЩЕ НЕ ВМЕРЛА - мурахи окуповували все тіло. Він дуже хотів, щоб ми показали нашу виставку з зони АТО у Парижі. Він показував по скайпу свою квартиру, показував де ми будемо жити як приїдемо, ми разом сміялися з того, що мене тре поселити в Діснейленді і говорили, говорили, говорили... Такі люди - вони мають жити!!! Такі люди - вони коштують сотень, тисяч отієї всієї мразі, що сьогодні побачивши по ящику чергову новину про смерть в АТО - пожме плечима, риторично спитає коли ж то все закінчиться, відкриє чергову пляшку пива і скаже що все то ігри великих... Сьогодні до війська в небо пішов ше один воїн. Сьогодні для мене не стало людини, яка була одним зі стимулів того, щоб триматися, щоб не розклеюватися... В нас є тупа звичка - говорити про людей коли вони загинули. Сьогодні плаче дві країни - Україна та Франція. Сьогодні плаче цілий світ.Друже. Я не вірю. І мені нема чого сказати.  Спогади Аліни Михайлової - волонтер АРМІЯ SOS, 29 червня 2016 року.   
  • Є люди, незвичайні, надзвичайні люди цієї війни. В моій голові та серці для них є особливе місце - ці люди апріорі не можуть загинути. Ну от ні при яких обставинах. Це от якась внутрішня фішка, яка має місце при дружбі на війні. Такі люди мають жити, захищати нас, створювати сім'ї і виховувати подібних собі незвичайно надзвичайних людей.Ми з ними дружимо, спілкуємося, разом радіємо і сумуємо. Але ми разом. І по моії теорії такі люди не мають ніякого права гинути. Сьогодні у мене з під ніг вибило ґрунт. Сьогодні у мене ніби вирвали серце, пожмакали і повернули назад.Сьогодні зі списку незвичайно надзвичайних людей пішов до неба Василь...Сьогодні моя теорія в чергове зазнала хиби.Не те що дуже важко, неможливо пояснити і описати той біль, шок, дисонанс в голові. Лірику я залишу для себе, проте дуже б хотілось щоб кожен українець заради якого сьогодні Василь віддав саме цінне - своє життя, знав, яку людину, якого сина України сьогодні втратив кожен з нас. Познайомились ми з ним на сході більше року тому.Коли я побачила, а потім ще й почула вперше Василя - мене аж тіліпнуло :) це зрозуміє кожен, хто колись з ним зустрічався.  Статний, великий, мужній... З чубом та вусами. Такий собі козак, образ якого вселився в мене з книжок.Час має звичку витирати з пам'яті такі деталі як голос, тембр, риси обличчя... Голос цієї людини забути неможливо. Звичайну манеру розмови, сміх, якісь звички... Василь рідко для нас співав. Проте колись нам вдалося таки бути присутніми при його доброму гуморі, коли для нас було виконано гімн України.Василь був оперним співаком. І коли на все Водяне лунало його шаленим тембром - ЩЕ НЕ ВМЕРЛА - мурахи окуповували все тіло. Він дуже хотів, щоб ми показали нашу виставку з зони АТО у Парижі. Він показував по скайпу свою квартиру, показував де ми будемо жити як приїдемо, ми разом сміялися з того, що мене тре поселити в Діснейленді і говорили, говорили, говорили... Такі люди - вони мають жити!!! Такі люди - вони коштують сотень, тисяч отієї всієї мразі, що сьогодні побачивши по ящику чергову новину про смерть в АТО - пожме плечима, риторично спитає коли ж то все закінчиться, відкриє чергову пляшку пива і скаже що все то ігри великих... Сьогодні до війська в небо пішов ше один воїн. Сьогодні для мене не стало людини, яка була одним зі стимулів того, щоб триматися, щоб не розклеюватися... В нас є тупа звичка - говорити про людей коли вони загинули. Сьогодні плаче дві країни - Україна та Франція. Сьогодні плаче цілий світ.Друже. Я не вірю. І мені нема чого сказати.  Спогади Аліни Михайлової - волонтер АРМІЯ SOS, 29 червня 2016 року.   
    Sep 22, 2017 5472
  • 15 Sep 2017
    Стартовий капітал для власної справи ветерану АТО можуть подарувати і Держслужба зайнятості, і місцева влада, і міжнародні донори. Розповідаємо приклади, явки та паролі, про це повідомляє Новинарня Осінь 2014 року. Після Іловайського котла Україна приходить до тями в оманливій тиші першого «Мінського» перемир’я. У бункері біля Луганської ТЕС сидять і нудяться від бездіяльності випускники найкращих вишів України – кілька біологів, юрист, маркетолог, фахівець з ІТ-технологій. Вони – бійці добровольчого батальйону «Айдар». Над головою гупає ворожий обстріл, а в іншому світі триває мирне життя, в яке «айдарівці» сподіваються повернутись. Саме в таких умовах зародилася ідея компанії «Українські генетичні технології», яка першою в Україні почала розробляти реагенти для клінічних досліджень, досі закуповувані лише за кордоном. «Ми вирішили, що повинні щось виробляти, долучитися до реального сектору економіки, а не перепродувати», — розповідає один зі співзасновників компанії, юрист Дмитро Лавренчук.   Фото з АТО: Біжан Шаропов – по центру знизу, Дмитро Лавренчук – згори праворуч За словами біолога Біжана Шаропова, ідея виробляти саме реактиви прийшла не одразу. «Але в нас у загоні було два біологи. І як спеціалісти, ми знали, що реагенти, які використовують у клінічних лабораторіях (для діагностування венеричних захворювань, різних типів раку тощо) та для наукових досліджень виробляються лише за кордоном. Відповідно, у наших лабораторіях є або неякісні російські реагенти, які дають велику похибку, або дорогі європейські, що значно здорожчують аналізи», — пояснює Шаропов. Повернувшись з АТО, започаткували стартап – поступово, вкладаючи власні кошти, зароблені на інших роботах. На допомогу від держави навіть не розраховували. «Ветерани мають вести за собою, піднімати країну. А не стояти з простягнутою рукою й не просити в держави якихось пільг», – переконаний Лавренчук. Втім, в Україні є багато структур і людей, які допомагають ветеранам АТО започаткувати власний бізнес на «гражданці». Вони наголошують: підтримка потрібна, але це має бути не риба, а вудка. Чому повернення з війни означає зміну роботи «Для ветеранів відкриття свого бізнесу – це передусім самореалізація і соціалізація», – пояснює «Новинарні» психолог Олена Нагорна, яка працює з військовими. Загострене почуття справедливості, бажання змінювати життя навколо себе на краще (яке не завжди збігається з уявленнями про «краще життя» у цивільних людей), неспроможність миритися з, на їхній погляд, безглуздими вказівками керівництва – все це призводить до того, що після повернення з війни учасникам бойових дій складно повернутися на попереднє місце роботи або влитися в новий колектив. Тож бажання зайнятися власною справою і працювати на себе, а не на когось, для ветеранів АТО цілком природне й логічне. І, водночас, вони мають величезний потенціал для успішного ведення власної справи. «Ветерани мають навички більш швидкого реагування на змінені обставини – під час участі в бойових діях вони розвинули інтуїцію, “чуйку”. А ще в них більша готовність ризикувати – а отже, вони більш відкриті до інновацій в бізнесі, ніж люди без такого досвіду», — зазначає Нагорна. І додає, що досвід планування операцій дуже допомагає при складанні та реалізації бізнес-плану. Звісно, є й можливість зазнати невдачі або навіть банкрутства, Але цей ризик для ветерана значно менший, ніж ризик скотитися на дно від бездіяльності, банально спитися або зазнати психічного розладу, переконують фахівці. «Безперечно, без економічного знання, розуміння бізнесових процесів складно розраховувати на успіх. Але як свідчить світова практика, набутий ветеранами досвід, переоцінка цінностей дозволяє легше йти на зміну професійної діяльності», — зауважує психолог. Воїну — гідна праця: переоцінити цінності «У ветеранів, які повертаються в цивільне життя, відбувається переоцінка цінностей. Коли людина пережила втрату друзів, бачила загибель людей – це дуже сильні психологічні наслідки. І власна справа, коли ветеран продовжує робити щось важливе, виробляти якийсь власний продукт чи послуги, і при цьому може об’єднувати навколо себе людей, побратимів, для нього є дуже важливою», — підкреслює в коментарі «Новинарні» заступниця голови правління громадської організації «Центр зайнятості вільних людей» Оксана Філоненко. «Але скажемо відверто — не кожна людина може відкрити й вести власний бізнес», — додає вона. Розібратися з тим, чи вдасться їм перекваліфікуватися в підприємців, ветеранам допомагають численні волонтерські ініціативи та громадські організації. «Центр зайнятості вільних людей» – одна з найбільших таких в Україні. Для допомоги ветеранам АТО тут, зокрема, діє проект «Воїну – гідна праця»,координаторкою якого є Філоненко. Також учасники бойових дій можуть отримати допомогу в рамках проекту «Бізнес-інкубатор», який спрямований саме на навчання відкриттю власної справи ветеранів і внутрішньо переміщених осіб.   Оксана Філоненко (в центрі) з колегами по ГО   «Цей проект діє вже кілька років, вже було три хвилі навчання по півроку – від подання бізнес-плану до реалізації проекту. Нам навіть вдавалося залучати спонсорів, які на найкращі бізнес-ідеї давали міні-гранти для реалізації цієї справи», — розповідає Оксана. Один із прикладів — Олександр Морозов. Чоловік започаткував власний бізнес — серветки для чищення зброї. «Він зробив пробну партію, яка знаходиться на реалізації у військовій частині, і займається процесом сертифікації. Адже в оформленні постачання для військових є своя специфіка», – наводить приклад співрозмовниця «Новинарні». Навчання на курсах ведення власного бізнесу, які також працюють при центрі, допомагає колишньому бійцю розібратися, наскільки його бізнес-ідея актуальна й особлива. «Бо кожен другий-третій каже – “я відкрию кав’ярню “. А тих кав’ярень – мільйон, чим твоя відрізнятиметься від інших, буде унікальною? Це важливо», — пояснює Оксана Філоненко. У рамках інформаційної кампанії «Захоплені життям. Історії успіху учасників АТО» «Центр зайнятості вільних людей» у жовтні проведе вже п’ятий всеукраїнський форм – цього разу у Львові (попередні відбувалися в Харкові, Дніпрі та двічі — в Києві). Один із його розділів – відкриття власної справи: ветерани-підприємці діляться одне з одним досвідом, розповідають про власні невдачі та перемоги у веденні бізнесу. Приклади успіху:дивіться, як їм вдається Можливість навчитися на чужих помилках допомагає набити менше власних ґуль. Зовсім без них усе одно не обходиться, адже кожна справа різна й започаткована в різних стартових умовах. Але ті учасники бойових дій, які вже можуть назвати себе бізнесменами, визнають, що досвід таких самих початківців, як вони, був для них дуже корисним. Кілька підприємців, які повернулися з фронту й більш чи менш успішно провадять свій бізнес, погодилися поділитися своїми здобутками з читачами «Новинарні».  Євгенія Янченко «Єва» - медик-волонтер, 25 бтро «Київська Русь». Бізнес – квітковий магазин «Імперія орхідей» (кількість працівників: двоє). Євгенія, яку побратими частіше називають позивним «Єва», у 2014 році поїхала на фронт разом із чоловіком – командиром 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Андрієм Янченком «Висотою». Повернувшись із зони бойових дій, у листопаді 2015-го народила первістка. А в 2017-му заснувала власну справу – вже досить успішний магазин орхідей. – Ми тільки три місяці як працюємо. Потихеньку намагаємося розвиватися, рекламувати себе – флаєри, виставки, скоро вийде наша реклама на радіо. Також працює «сарафанне радіо», соцмережі, – розповідає Євгенія. Замовляємо орхідеї з Нідерландів, напряму від компанії, яка їх вирощує. Завжди намагаємося брати так, щоб квіти тішили покупців якомога довше. Зараз шукаємо цікаві, незвичайні види з Азії, їх майже ніхто в Україну не завозить. Думаємо про відкриття другого магазинчику. Наші клієнти знають, що ми завжди їх проконсультуємо, підкажемо, якщо щось не так із квіткою. Вони можуть до нас приїхати, навіть залишити у нас квітку, щоб ми довели її до ладу і повернули. …Раніше я ніколи не займалася флористикою. Але захотілося. І все добре пішло! Мене дуже підтримав чоловік. Зараз я дуже навчаюся, відвідую майстер-класи [з ведення бізнесу], різні заходи. Читаю літературу. Інформації дуже багато, було б бажання. На початку для відкриття магазину ми використали власні заощадження, також наші друзі дали нам невелике кредитування на рік. Найважче було з приміщенням, адже оренда в Києві дуже дорога. Я почала шукати в нових районах – і знайшла те, що одразу припало до душі. Зробили там ремонт – хлопці з батальйону дуже допомогли. Хтось шпаклював, хтось фарбував. І за два тижні відкрилися. Ми дуже вдячні за допомогу організації «Ветерано сервіс» – вони постійно нас рекламують, нагадують, що є такий бізнес у ветеранів. Запрошують на заходи і фестивалі, роблять огляди, пишуть відгуки. У нас було маленьке приміщення, яке ми не використовували, і завдяки «Ветерано сервіс» до нас заїхали «Ветерано кава». Поради від Єви:  – Насамперед – у жодному разі не опускати руки. По-друге, не треба імпульсивних рішень: це кошти і це бізнес, де є велика конкуренція, тому всі рішення мають бути обдуманими. По-третє, не можна економити на рекламі. Без реклами не буде нічого. Якщо хтось думає, що клієнти прийдуть тільки тому, що ми ветерани, – це помилка. До того ж, оскільки ми позиціонуємо себе як ветерани, то маємо нести відповідальність за якість нашої продукції. Ми зобов’язані, щоб вона була на найвищому рівні.   Павло Тука - оператор-навідник БТР, 81 оаембр.  Бізнес – приватне охоронне підприємство «Титан» (кількість працівників: понад 40 учасників АТО в штаті/резерві, шість професійних охоронців)   Попри офіційну посаду оператора-навідника БТР, на фронті Павло Тука, боєць 90-го штурмового батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади, займався в основному аеророзвідкою. Демобілізувався у вересні 2015-го. Охоронну фірму створив спільно з іще одним ветераном. – Ми почали недавно, – розповідає Павло. – Об’єдналися з Анатолієм Свиридом. У мене досвіду в охоронній сфері не було, а Свирид – професійний тілоохоронець, має досвід в охоронних послугах. Дали оголошення про набір людей на роботу, і до нас звернулися багато хлопців. Зараз маємо близько 45 людей у резерві. Коли є об’єкт – обдзвонюємо цих людей і беремо їх на роботу. Монтаж відеоспостереження, системи охорони ми вже робимо. Наприклад, зараз завдяки волонтеру Роману Сініцину до нас звернувся австрієць, який потребує послуг охорони – і з вересня починаємо з ним працювати. Про пільги щодо відкриття бізнесу для атовців я не чув. Але суспільство нас підтримує. Є певний сегмент людей, які першочергово звертаються до нас, якщо їм потрібна охорона або монтаж пристроїв та сигналізації – саме завдяки тому, що ми учасники АТО. Спочатку ми і зарплатню, і за оренду приміщення платили зі своїх власних заощаджень та інших доходів. А зараз до нас звертається все більше клієнтів. Головна наша перевага – це колектив. У нас високий рівень довіри, всі один одного добре знають. Разом легше. Поради від Павла:  – Перш за все – не будувати надмірних ілюзій, тверезо підходити до своїх стартів та ідей. Ми спілкуємося з атовцями, які раніше відкрили свій бізнес, і бачимо: якщо працюєш довго і важко, то успіх є.   Артем Бутов боєць добровольчого батальйону «Донбас», група безпілотників.  Бізнес – міні-птахоферма на Донеччині (кількість працівників: троє)   фото: Fakty.ua 32-річний Артем Бутов організував птахоферму в селі Дробишеве Лиманського району Донецької області. Бізнес діє півтора року, є навіть торгова марка – «Дробишевські курчата». Влітку 2017 року Бутов став першим отримувачем державної допомоги в рамках інвестиційної програми «Донецький куркуль», яку започаткувала Донецька військово-цивільна адміністрація на чолі з Павлом Жебрівським. І це не перший Артемів досвід успішного залучення фінансування. – У кінці 2015 року я отримав грант від ПРООН (Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй). Це гранти для жителів Донецької і Луганської областей та переселенців для відновлення або започаткування власного бізнесу, – розповідає «Новинарні» «куркуль» новітнього часу Бутов. Коли казав односельцям, що хочу написати заявку на грант, вони з цього спочатку підсміювалися. А коли я отримав грант і почав потихеньку працювати, то люди підходили і розпитували. Я їм розповідав, допомагав – якщо бачив, що людина дійсно буде щось робити. Я раніше не займався птахівництвом. Але в мене було бажання займатися власною справою. Це часто трапляється серед атовців – я не міг собі уявити, що працюватиму на когось. Учаснику АТО важко йти на роботу і слухати, що хтось тобі щось наказує. Це стало мотивом розпочати свій бізнес, де ти відповідаєш за всі результати. …Важко на кожному етапі бізнесу. Спочатку було важко його побудувати, потім – виростити птахів. Тепер планую розширюватися – створюємо кооператив, закупили нове обладнання, зробили ремонт. Можливо, вийде отримати кредит. У нас буде приблизно 3 тисячі курочок. Для ветеранів АТО якихось особливих пільг у веденні бізнесу немає. Хіба що військовий збір 1,5% я не плачу. Але головне, що хлопці-атовці активні, ми один одному допомагаємо. Я багато їжджу на семінари, тренінги, дізнаюся про нюанси сільського господарства. Хочу розвивати його на своїх теренах. Ми зі знайомою створили громадську організацію «Ділова Лиманщина», мета якої – сприяти розвиткові самозайнятості й малого бізнесу в нашій громаді. У нас нормальні відносини з керівництвом області, тож якщо хтось із Донеччини хоче зайнятися бізнесом, то може звернутися до нашої громадської організації.Грант від ДонВЦА для мене вже другий. За програмою «Донецький куркуль» можна на розвиток власного бізнесу отримати до 500 тисяч гривень. Поради від Артема: – Найважливіше – це прийняти рішення. Помилки роблять усі, від цього нікуди не дінешся. Раджу більше консультуватися з людьми і дуже точно вираховувати бізнес-план, бо часто в ході його реалізації «вилазять» нюанси, яких не врахував.  Зараз такі часи, коли багато можливостей. У кожній області є Торгово-промислова палата – треба їхати до них і знайомитися, сказати, чим хочеш займатися. І вони чимось допоможуть. Наша Донецька ТПП чудова – допомагали мені, запрошують на семінари. Також є багато асоціацій, які існують для того, щоб захищати інтереси підприємців певної галузі – я нещодавно став членом Союзу птахівників України. Треба стукати в усі двері, цікавитися й багато запитувати – а не вважати, що ти найрозумніший. Що треба, щоб отримати допомогу для свого бізнесу? Приклад Донеччини – Потрібно бути зареєстрованим підприємцем, мати рахунок у банку. Взяти виписку з рахунку і довідку з податкової про те, що в тебе немає заборгованості з податків і зарплати найманим працівникам (якщо працівники є). А також – мати дієвий бізнес-план. Якщо людина не захистила бізнес-план із першого разу, то може запитати, що саме не так, допрацювати його, податися ще раз — і отримати фінансування. Область на цю програму виділяє 140 мільйонів гривень на рік, і вони зробили співфінансування з місцевими адміністраціями: 250 тисяч переможцям програми дає місцева влада, і 250 тисяч – область. Область не виділить кошти, доки не цього не зробить місцева влада. Це стимулює громадський актив ходити до місцевих депутатів і спонукати їх виділити кошти на розвиток бізнесу.У нас міська рада виділила 1 мільйон гривень, цього вистачило на п’ять проектів. Але на наступні проекти коштів ще не виділяли.   Руслан Попов - боєць ВДВ, служив на контракті у 80 одшбр. Бізнес – пошиття спортивного одягу   Повернувшись наприкінці 2015 року з війни, учасник оборони Луганського аеропорту Руслан Попов спершу не міг знайти себе у мирному житті. 35-річний киянин розповідає, як упоратися з депресією допомогла підтримка дружини, що нагадала йому про давню дитячу мрію. – У дитинстві я любив грати у футбол. Але якісної форми у 1990-х не було. Тоді я розмалював звичайну чорну футболку – і вийшла форма. Так у мене з’явилася мрія – випускати спортивну форму. Через півроку після повернення з фронту я розпочав власну справу – пошиття спортивного одягу під брендом UAforce. У 2016 році була грантова програма від фонду «Відродження», на платформі кримської діаспори. Написав проект, отримав грант для переселенців та учасників АТО на ведення бізнесу. Серед учасників конкурсу було близько 200 переселенців і лише троє атовців… У результаті гранти отримали 16 переселенців і я. Розмір гранту був до 60 тисяч гривень, але давали не кошти, а можливість закупити обладнання – у моєму випадку це були швейні машини. Ми шиємо під замовлення спортивні костюми, куртки, футболки, шорти. Зазвичай про нас дізнаються через «сарафанне радіо» або через громадські організації. Недавно зробили сторінку у «Фейсбуці» – UAforce (індпошив спортивного одягу). Також організували швейний цех Kiev Jersey Lab, у якому шиємо не тільки UAforce, а й бренд RIGO і навіть жіночі сукні. Потужності невеличкі, тому пріоритет надаємо невеликому опту (10-20 одиниць). Хоча й у роздріб також шиємо. Бізнесу вже рік, але він на рівні стартапу – на жаль, справді серйозного прогресу немає. Шукаю різні інвестиції, беру участь у ще одній грантовій програмі для учасників АТО – «Стартап Ірпінь». Вона організовується в Ірпені, але учасники можуть бути з різних міст. У Києві досить багато різних програм навчання для ветеранів (наприклад, Центр AXIOS).Активно ходжу на тренінги з продажів,маркетингу, вступив до університету – на економіку та бізнес-моделювання. Поради від Руслана: – Найскладніше – наважитися. Бо багато можна говорити, але так нічого й не зробити. Але коли починаєш працювати, то починає щось виходити, хоч, можливо, й не так швидко, як хотілося б. Помилки будуть обов’язково. Чим більше ти їх робиш, тим більше вчишся. Головне – не здаватися, хоч би як було тяжко. Можливо, взяти паузу. Але продовжувати далі. Потрібно шукати команду однодумців, людей, які справді зацікавлені в проекті. Бо якщо люди в тебе працюють тільки за гроші, то коли щось піде не так, вони можуть скористатися ситуацію в своїх інтересах або просто покинути тебе сам на сам із проблемами. Тому командність важлива. У моїй команді семеро людей: хтось просто допомагає, не отримуючи доходу, але дивиться на це як на перспективу. А ті, хто шиє, заробляє найбільше. Євген Махревич- боєць батальйону ім. Кульчицького Нацгвардії; інженер батальйонно-тактичної групи ЗСУ, центр «Десна». Бізнес – ремонт подушок, ремонтні роботи; виробництво сільськогосподарської продукції.   Для Євгена Махревича починати власний бізнес – не така нова справа, як для інших героїв цього матеріалу. За часів проживання в рідному Криму він був директором мережі магазинів брендових годинників, потім у відкрив власний інтернет-магазин із гуртової торгівлі хронометрами. З початком російської агресії бізнес довелося згорнути: Євген пішов на війну. Спершу служив у Нацгвардії, через рік, у 4-ту хвилю мобілізації, мобілізувався до ЗСУ. Під час 5-ї й 6-ї хвиль уже як інструктор навчав протимінній безпеці та інженерній справі новобранців у «Десні»… – Коли наближалося моє звільнення з лав ЗСУ, я замислився, чим займатися далі, – розповідає ветеран. – Іти працювати «на дядю» не хотілося. Потроху моніторив сайт OLX – і побачив, що в Броварах продається бізнес із реставрації подушок. Після звільнення я туди прийшов, подивився, оцінив бухгалтерію: ледве на нулі дихає. Викупив його і почав працювати. Вклав власні заощадження — 4000 доларів. Це був готовий бізнес «Домашній помічник» – реставрація подушок на стаціонарній точці, за якихось 100 метрів від моєї квартири в Броварах. Там уже довгий час працювала дівчина, яка всім цим займалася. Але я вирішив цю фірму розширити. Обрав напрямок «Майстер на годину»: всілякі роботи по сантехніці, електриці, будівництву Хоча я ніколи не займався ніякими ремонтами, але вирішив, що зможу, потягну. І справа пішла. Давав оголошення через OLX, місцеві сайти. Люди телефонують, питають: ви таке робите? Я сміливо кажу: так, роблю. Потім дивлюся в YouTube, «як воно робиться» (посміхається), приїжджаю і виконую. Клієнти задоволені – значить, все нормально. Я давно був оформлений як ФОП на 2-й групі оподаткування – під час служби переходив на нульову ставку, а тепер повернувся. Прибуток почав отримувати буквально на другий місяць. У такому бізнесі можна було заробляти 10-15 тисяч гривень на місяць «чистими». Але це був радше експеримент — зможу чи ні. Більше 500 доларів таким бізнесом, якщо робиш усе сам, заробити навряд чи вийде. Що краще – купувати вже готовий бізнес чи починати свій з нуля? – Мабуть, я все ж таки порадив би починати з нуля. Купуючи готову справу, можна сильно «влетіти». Адже коли продається бізнес? Переважно в стадії занепаду. Дуже мало хто продає свій бізнес на стадії розквіту. Тож якщо купуєш готовий бізнес, треба все ретельно прорахувати і продумати, як вивести його на прибуток і чи це можливо взагалі. Коли я купував «ремонт подушок», то бачив, що він ледве тримається на нулі. Але я також розумів, що це вже «прикормлене місце», тут є своя база клієнтів. І я з досвіду знав, як треба його розвивати: зробив для фірми окремий сайт (це дуже важливо), почав давати більше реклами, розширив перелік пропозицій тощо. За рахунок цього обіг коштів збільшився втричі за два роки. «Домашній помічник» і досі працює, хоча прибуток приносить невеликий – хіба що за оренду броварської квартири заплатити. А от «Домашній майстер» закрився, бо з травня я переїхав у село. Це не дауншифтинг – я планую заробляти на сільськогосподарському бізнесі. Хоча скільки саме – будемо дивитися. Зараз, наскільки я розумію, агрокомплекси виходять із тіні, показують серйозні цифри прибутків. Ми цього року засіяли гектар кукурудзи. На посів пішло приблизно 20 кілограмів зерна, а по збору вона дає 10-12 тонн! Причому орендувати поля необов’язково. Ми з напарником, переселенцем із Донецька, купили в напівзакинутому селі Десятини (Житомирська область) стару хату з городом за 1,5 тисячі доларів. Сусідні хати покинуті – їхні городи нам також віддали. Городи тут великі, так і назбиралося майже три гектари. Крім кукурудзи, посадили на пробу ячмінь і картоплю – подивимося, як воно буде працювати і чи варто на наступний рік братися до цього серйозніше. Ще закупили маточне поголів’я в’єтнамських свиней – поки що десять голів, але будемо збільшувати. Гусей починаємо розводити. І навіть віскі пробуємо виробляти – під маркою «Бурштинка». Спершу зробили трохи на пробу, а виявився непоганий напій –він на ячмені, дуже м’який смак, пахучий, з присмаком меду! Приїжджали журналісти, куштували – кажуть, не гірше, ніж в Ірландії. Головне в сільськогосподарському бізнесі – організовувати ринок збуту, щоб продавати свій товар як мінімум по всій Україні. Без інтернету це дуже важко, тому треба на селі розвивати доступ до інтернету. Про програми з підтримки власного бізнесу для учасників бойових дій я нічого не чув. Думаю, якщо таке і є, на щось серйозне цієї підтримки все одно не вистачить. Принаймні в моєму випадку. Ну скільки можуть дати грошей? Тисяч 60 гривень? Що за ці гроші можна купити? На трактор не вистачить.   Риба до вудки. Що пропонує держава Звісно, все залежить від масштабів бізнесу й амбіцій, проте для багатьох ветеранів, які прагнуть розпочати власну справу і не мають на це коштів, допомога держави може стати справді значною підтримкою. Інша річ, що про таку можливість знають далеко не всі. Як повідомили «Новинарні» у Державній службі зайнятості, «в разі відсутності підходящої роботи та з метою повернення демобілізованих учасників АТО до повноцінної трудової зайнятості» вони можуть отримати одноразову виплату допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності. Кожному громадянину, який виявив бажання започаткувати власну справу, в Держслужбі надають індивідуальні консультації, тестують його на здатність до підприємницької діяльності. «У разі позитивного результату служба зайнятості пропонує безробітному пройти безкоштовне професійне навчання з основ підприємницької діяльності, допомагає розібратися в усіх фінансових та юридичних тонкощах ведення бізнесу», – зазначають у Держслужбі зайнятості. Далі безробітний має написати й захистити власний бізнес-план, зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності – і залишається лише отримати кошти на відкриття власної справи. Питання щодо надання такої допомоги розглядає спеціальна комісія, до складу якої входять представники центру зайнятості, районних, міських державних адміністрацій, організацій (об’єднань) роботодавців, профспілок тощо. Приміром, колишній стрілець ЗСУ Володимир Арсененко з Черкащини (Кам’янський район), отримавши від Держслужби зайнятості одноразову допомогу в розмірі 62 тисячі гривень, відкрив у селі продуктовий магазин.До АТО чоловік ніколи не займався бізнесом – був охоронцем, слюсарем, бетонярем. Реалізувати мрію про власну торговельну точку допомогли державні кошти й навчання на курсах для підприємців-початківців. Мешканець Іршавського району Закарпаття Василь Худан після демобілізації організував фермерське господарство й розводить худобу – також після навчання в центрі зайнятості й отримання державної допомоги. Як зазначається у відповіді на запит «Новинарні», протягом 2016 року одноразову виплату для започаткування власної справи отримали 851 безробітних демобілізованих учасників АТО. Упродовж січня-липня 2017 року допомогу надано 343 особам. В Держслужбі пояснюють: зменшення чисельності учасників АТО, які отримали фінансову допомоги для відкриття бізнесу, пов’язане зі значним скороченням чисельності зареєстрованих безробітних цієї категорії (за вказаний період по допомогу звернулися 9,9 тисяч учасників АТО – це вдвічі менше, ніж за аналогічний період минулого року). Крім допомоги від Держслужби зайнятості ветерани часто можуть отримати сприяння від місцевих органів влади (як, наприклад, фінансову підтримку від Донецької ВЦА за програмою «Донецький куркуль»). Читайте також:Корисні поради тим, хто демобілізується. Що гарантує держава учасникам АТО Обирати з двох шляхів. Стукати в усі двері Тож уже досвідчені підприємці з «корочкою» УБД радять новачкам обов’язково стукати в усі двері й користуватися будь-якою можливістю отримати кошти, землю, приміщення тощо – як від державних органів, так і від потенційних інвесторів, громадських організацій, які займаються допомогою ветеранам, міжнародних фондів тощо. Головне – не опускати руки й не розчаровуватися, якщо одразу щось не вдається. В учасників бойових дій є беззаперечна перевага: підтримка побратимів, які завжди зрозуміють і допоможуть, та особливий досвід. «Повернення до мирного життя дається непросто. І тут є два шляхи: можна впасти на дно, банально спитися… А можна використати стресовий досвід участі в бойових діях для зростання. Для того, щоб стати набагато успішнішим, ніж ті, хто не був на війні», – каже співзасновник компанії «Українські генетичні технології» Дмитро Лавренчук. Який саме шлях обрати – кожен ветеран повинен вирішити для сам. ОРІЄНТИР Леонід Остальцев: покладатися на себе. Боєць 30-ї окремої механізованої бригади, киянин Леонід Остальцев почав бізнес через півроку після повернення з армії, ще у 2015 році. Відтоді він зі своєю «Піца ветерано»фактично став головним орієнтиром для всіх українських комбатантів, хто пробує започаткувати власний бізнес на «гражданці». «Зараз у мене піцерія в Києві, там працює 22 людини, зростаємо. Решта відкриті по франшизі – одна піцерія в Дніпрі, ще одна в Трускавці, дев’ять кав’ярень у Києві, одна в Маріуполі, і ще є два підпроекти – «Ветерано Брауні» й «Ветерано сервіс», – розповідає «Новинарні» Остальцев. Хоча про нього вже багато писали ЗМІ, поради Леоніда напевно доречні в матеріалі про успішний власний бізнес АТОвців. – Нелегко на всіх етапах, – ділиться Леонід. – Складнощі бувають кожного дня. Але підприємець робить постійно робити певні кроки для вирішення проблем. Це і робить його підприємцем, керівником. Я бачу у ветеранів великий потенціал для роботи, тому що вирішувати проблеми швидко та якісно – це те, чого вчить війна. Ухвалювати рішення, зважено ризикувати – ці якості є в тих, хто брав участь у бойових діях. Коли ти йдеш на чергову операцію, ти не будеш робити так собі – ти сплануєш і виконаєш завдання. Над матеріалом працювали:Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Ольга ГордійчукФото: Faceebook, надані героями статті Матеріал підготовлено в рамках проекту,що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канадичерез Міністерство міжнародних справ Канади За інфоррмацією:  "Новинарня"   Читайте також:  ІЗ ВОЇНІВ – У ПІДПРИЄМЦІ. БІЙЦЯМ АТО ПРОПОНУЮТЬ ДОПОМОГУ У ВІДКРИТТІ БІЗНЕСУ      
  • Стартовий капітал для власної справи ветерану АТО можуть подарувати і Держслужба зайнятості, і місцева влада, і міжнародні донори. Розповідаємо приклади, явки та паролі, про це повідомляє Новинарня Осінь 2014 року. Після Іловайського котла Україна приходить до тями в оманливій тиші першого «Мінського» перемир’я. У бункері біля Луганської ТЕС сидять і нудяться від бездіяльності випускники найкращих вишів України – кілька біологів, юрист, маркетолог, фахівець з ІТ-технологій. Вони – бійці добровольчого батальйону «Айдар». Над головою гупає ворожий обстріл, а в іншому світі триває мирне життя, в яке «айдарівці» сподіваються повернутись. Саме в таких умовах зародилася ідея компанії «Українські генетичні технології», яка першою в Україні почала розробляти реагенти для клінічних досліджень, досі закуповувані лише за кордоном. «Ми вирішили, що повинні щось виробляти, долучитися до реального сектору економіки, а не перепродувати», — розповідає один зі співзасновників компанії, юрист Дмитро Лавренчук.   Фото з АТО: Біжан Шаропов – по центру знизу, Дмитро Лавренчук – згори праворуч За словами біолога Біжана Шаропова, ідея виробляти саме реактиви прийшла не одразу. «Але в нас у загоні було два біологи. І як спеціалісти, ми знали, що реагенти, які використовують у клінічних лабораторіях (для діагностування венеричних захворювань, різних типів раку тощо) та для наукових досліджень виробляються лише за кордоном. Відповідно, у наших лабораторіях є або неякісні російські реагенти, які дають велику похибку, або дорогі європейські, що значно здорожчують аналізи», — пояснює Шаропов. Повернувшись з АТО, започаткували стартап – поступово, вкладаючи власні кошти, зароблені на інших роботах. На допомогу від держави навіть не розраховували. «Ветерани мають вести за собою, піднімати країну. А не стояти з простягнутою рукою й не просити в держави якихось пільг», – переконаний Лавренчук. Втім, в Україні є багато структур і людей, які допомагають ветеранам АТО започаткувати власний бізнес на «гражданці». Вони наголошують: підтримка потрібна, але це має бути не риба, а вудка. Чому повернення з війни означає зміну роботи «Для ветеранів відкриття свого бізнесу – це передусім самореалізація і соціалізація», – пояснює «Новинарні» психолог Олена Нагорна, яка працює з військовими. Загострене почуття справедливості, бажання змінювати життя навколо себе на краще (яке не завжди збігається з уявленнями про «краще життя» у цивільних людей), неспроможність миритися з, на їхній погляд, безглуздими вказівками керівництва – все це призводить до того, що після повернення з війни учасникам бойових дій складно повернутися на попереднє місце роботи або влитися в новий колектив. Тож бажання зайнятися власною справою і працювати на себе, а не на когось, для ветеранів АТО цілком природне й логічне. І, водночас, вони мають величезний потенціал для успішного ведення власної справи. «Ветерани мають навички більш швидкого реагування на змінені обставини – під час участі в бойових діях вони розвинули інтуїцію, “чуйку”. А ще в них більша готовність ризикувати – а отже, вони більш відкриті до інновацій в бізнесі, ніж люди без такого досвіду», — зазначає Нагорна. І додає, що досвід планування операцій дуже допомагає при складанні та реалізації бізнес-плану. Звісно, є й можливість зазнати невдачі або навіть банкрутства, Але цей ризик для ветерана значно менший, ніж ризик скотитися на дно від бездіяльності, банально спитися або зазнати психічного розладу, переконують фахівці. «Безперечно, без економічного знання, розуміння бізнесових процесів складно розраховувати на успіх. Але як свідчить світова практика, набутий ветеранами досвід, переоцінка цінностей дозволяє легше йти на зміну професійної діяльності», — зауважує психолог. Воїну — гідна праця: переоцінити цінності «У ветеранів, які повертаються в цивільне життя, відбувається переоцінка цінностей. Коли людина пережила втрату друзів, бачила загибель людей – це дуже сильні психологічні наслідки. І власна справа, коли ветеран продовжує робити щось важливе, виробляти якийсь власний продукт чи послуги, і при цьому може об’єднувати навколо себе людей, побратимів, для нього є дуже важливою», — підкреслює в коментарі «Новинарні» заступниця голови правління громадської організації «Центр зайнятості вільних людей» Оксана Філоненко. «Але скажемо відверто — не кожна людина може відкрити й вести власний бізнес», — додає вона. Розібратися з тим, чи вдасться їм перекваліфікуватися в підприємців, ветеранам допомагають численні волонтерські ініціативи та громадські організації. «Центр зайнятості вільних людей» – одна з найбільших таких в Україні. Для допомоги ветеранам АТО тут, зокрема, діє проект «Воїну – гідна праця»,координаторкою якого є Філоненко. Також учасники бойових дій можуть отримати допомогу в рамках проекту «Бізнес-інкубатор», який спрямований саме на навчання відкриттю власної справи ветеранів і внутрішньо переміщених осіб.   Оксана Філоненко (в центрі) з колегами по ГО   «Цей проект діє вже кілька років, вже було три хвилі навчання по півроку – від подання бізнес-плану до реалізації проекту. Нам навіть вдавалося залучати спонсорів, які на найкращі бізнес-ідеї давали міні-гранти для реалізації цієї справи», — розповідає Оксана. Один із прикладів — Олександр Морозов. Чоловік започаткував власний бізнес — серветки для чищення зброї. «Він зробив пробну партію, яка знаходиться на реалізації у військовій частині, і займається процесом сертифікації. Адже в оформленні постачання для військових є своя специфіка», – наводить приклад співрозмовниця «Новинарні». Навчання на курсах ведення власного бізнесу, які також працюють при центрі, допомагає колишньому бійцю розібратися, наскільки його бізнес-ідея актуальна й особлива. «Бо кожен другий-третій каже – “я відкрию кав’ярню “. А тих кав’ярень – мільйон, чим твоя відрізнятиметься від інших, буде унікальною? Це важливо», — пояснює Оксана Філоненко. У рамках інформаційної кампанії «Захоплені життям. Історії успіху учасників АТО» «Центр зайнятості вільних людей» у жовтні проведе вже п’ятий всеукраїнський форм – цього разу у Львові (попередні відбувалися в Харкові, Дніпрі та двічі — в Києві). Один із його розділів – відкриття власної справи: ветерани-підприємці діляться одне з одним досвідом, розповідають про власні невдачі та перемоги у веденні бізнесу. Приклади успіху:дивіться, як їм вдається Можливість навчитися на чужих помилках допомагає набити менше власних ґуль. Зовсім без них усе одно не обходиться, адже кожна справа різна й започаткована в різних стартових умовах. Але ті учасники бойових дій, які вже можуть назвати себе бізнесменами, визнають, що досвід таких самих початківців, як вони, був для них дуже корисним. Кілька підприємців, які повернулися з фронту й більш чи менш успішно провадять свій бізнес, погодилися поділитися своїми здобутками з читачами «Новинарні».  Євгенія Янченко «Єва» - медик-волонтер, 25 бтро «Київська Русь». Бізнес – квітковий магазин «Імперія орхідей» (кількість працівників: двоє). Євгенія, яку побратими частіше називають позивним «Єва», у 2014 році поїхала на фронт разом із чоловіком – командиром 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Андрієм Янченком «Висотою». Повернувшись із зони бойових дій, у листопаді 2015-го народила первістка. А в 2017-му заснувала власну справу – вже досить успішний магазин орхідей. – Ми тільки три місяці як працюємо. Потихеньку намагаємося розвиватися, рекламувати себе – флаєри, виставки, скоро вийде наша реклама на радіо. Також працює «сарафанне радіо», соцмережі, – розповідає Євгенія. Замовляємо орхідеї з Нідерландів, напряму від компанії, яка їх вирощує. Завжди намагаємося брати так, щоб квіти тішили покупців якомога довше. Зараз шукаємо цікаві, незвичайні види з Азії, їх майже ніхто в Україну не завозить. Думаємо про відкриття другого магазинчику. Наші клієнти знають, що ми завжди їх проконсультуємо, підкажемо, якщо щось не так із квіткою. Вони можуть до нас приїхати, навіть залишити у нас квітку, щоб ми довели її до ладу і повернули. …Раніше я ніколи не займалася флористикою. Але захотілося. І все добре пішло! Мене дуже підтримав чоловік. Зараз я дуже навчаюся, відвідую майстер-класи [з ведення бізнесу], різні заходи. Читаю літературу. Інформації дуже багато, було б бажання. На початку для відкриття магазину ми використали власні заощадження, також наші друзі дали нам невелике кредитування на рік. Найважче було з приміщенням, адже оренда в Києві дуже дорога. Я почала шукати в нових районах – і знайшла те, що одразу припало до душі. Зробили там ремонт – хлопці з батальйону дуже допомогли. Хтось шпаклював, хтось фарбував. І за два тижні відкрилися. Ми дуже вдячні за допомогу організації «Ветерано сервіс» – вони постійно нас рекламують, нагадують, що є такий бізнес у ветеранів. Запрошують на заходи і фестивалі, роблять огляди, пишуть відгуки. У нас було маленьке приміщення, яке ми не використовували, і завдяки «Ветерано сервіс» до нас заїхали «Ветерано кава». Поради від Єви:  – Насамперед – у жодному разі не опускати руки. По-друге, не треба імпульсивних рішень: це кошти і це бізнес, де є велика конкуренція, тому всі рішення мають бути обдуманими. По-третє, не можна економити на рекламі. Без реклами не буде нічого. Якщо хтось думає, що клієнти прийдуть тільки тому, що ми ветерани, – це помилка. До того ж, оскільки ми позиціонуємо себе як ветерани, то маємо нести відповідальність за якість нашої продукції. Ми зобов’язані, щоб вона була на найвищому рівні.   Павло Тука - оператор-навідник БТР, 81 оаембр.  Бізнес – приватне охоронне підприємство «Титан» (кількість працівників: понад 40 учасників АТО в штаті/резерві, шість професійних охоронців)   Попри офіційну посаду оператора-навідника БТР, на фронті Павло Тука, боєць 90-го штурмового батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади, займався в основному аеророзвідкою. Демобілізувався у вересні 2015-го. Охоронну фірму створив спільно з іще одним ветераном. – Ми почали недавно, – розповідає Павло. – Об’єдналися з Анатолієм Свиридом. У мене досвіду в охоронній сфері не було, а Свирид – професійний тілоохоронець, має досвід в охоронних послугах. Дали оголошення про набір людей на роботу, і до нас звернулися багато хлопців. Зараз маємо близько 45 людей у резерві. Коли є об’єкт – обдзвонюємо цих людей і беремо їх на роботу. Монтаж відеоспостереження, системи охорони ми вже робимо. Наприклад, зараз завдяки волонтеру Роману Сініцину до нас звернувся австрієць, який потребує послуг охорони – і з вересня починаємо з ним працювати. Про пільги щодо відкриття бізнесу для атовців я не чув. Але суспільство нас підтримує. Є певний сегмент людей, які першочергово звертаються до нас, якщо їм потрібна охорона або монтаж пристроїв та сигналізації – саме завдяки тому, що ми учасники АТО. Спочатку ми і зарплатню, і за оренду приміщення платили зі своїх власних заощаджень та інших доходів. А зараз до нас звертається все більше клієнтів. Головна наша перевага – це колектив. У нас високий рівень довіри, всі один одного добре знають. Разом легше. Поради від Павла:  – Перш за все – не будувати надмірних ілюзій, тверезо підходити до своїх стартів та ідей. Ми спілкуємося з атовцями, які раніше відкрили свій бізнес, і бачимо: якщо працюєш довго і важко, то успіх є.   Артем Бутов боєць добровольчого батальйону «Донбас», група безпілотників.  Бізнес – міні-птахоферма на Донеччині (кількість працівників: троє)   фото: Fakty.ua 32-річний Артем Бутов організував птахоферму в селі Дробишеве Лиманського району Донецької області. Бізнес діє півтора року, є навіть торгова марка – «Дробишевські курчата». Влітку 2017 року Бутов став першим отримувачем державної допомоги в рамках інвестиційної програми «Донецький куркуль», яку започаткувала Донецька військово-цивільна адміністрація на чолі з Павлом Жебрівським. І це не перший Артемів досвід успішного залучення фінансування. – У кінці 2015 року я отримав грант від ПРООН (Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй). Це гранти для жителів Донецької і Луганської областей та переселенців для відновлення або започаткування власного бізнесу, – розповідає «Новинарні» «куркуль» новітнього часу Бутов. Коли казав односельцям, що хочу написати заявку на грант, вони з цього спочатку підсміювалися. А коли я отримав грант і почав потихеньку працювати, то люди підходили і розпитували. Я їм розповідав, допомагав – якщо бачив, що людина дійсно буде щось робити. Я раніше не займався птахівництвом. Але в мене було бажання займатися власною справою. Це часто трапляється серед атовців – я не міг собі уявити, що працюватиму на когось. Учаснику АТО важко йти на роботу і слухати, що хтось тобі щось наказує. Це стало мотивом розпочати свій бізнес, де ти відповідаєш за всі результати. …Важко на кожному етапі бізнесу. Спочатку було важко його побудувати, потім – виростити птахів. Тепер планую розширюватися – створюємо кооператив, закупили нове обладнання, зробили ремонт. Можливо, вийде отримати кредит. У нас буде приблизно 3 тисячі курочок. Для ветеранів АТО якихось особливих пільг у веденні бізнесу немає. Хіба що військовий збір 1,5% я не плачу. Але головне, що хлопці-атовці активні, ми один одному допомагаємо. Я багато їжджу на семінари, тренінги, дізнаюся про нюанси сільського господарства. Хочу розвивати його на своїх теренах. Ми зі знайомою створили громадську організацію «Ділова Лиманщина», мета якої – сприяти розвиткові самозайнятості й малого бізнесу в нашій громаді. У нас нормальні відносини з керівництвом області, тож якщо хтось із Донеччини хоче зайнятися бізнесом, то може звернутися до нашої громадської організації.Грант від ДонВЦА для мене вже другий. За програмою «Донецький куркуль» можна на розвиток власного бізнесу отримати до 500 тисяч гривень. Поради від Артема: – Найважливіше – це прийняти рішення. Помилки роблять усі, від цього нікуди не дінешся. Раджу більше консультуватися з людьми і дуже точно вираховувати бізнес-план, бо часто в ході його реалізації «вилазять» нюанси, яких не врахував.  Зараз такі часи, коли багато можливостей. У кожній області є Торгово-промислова палата – треба їхати до них і знайомитися, сказати, чим хочеш займатися. І вони чимось допоможуть. Наша Донецька ТПП чудова – допомагали мені, запрошують на семінари. Також є багато асоціацій, які існують для того, щоб захищати інтереси підприємців певної галузі – я нещодавно став членом Союзу птахівників України. Треба стукати в усі двері, цікавитися й багато запитувати – а не вважати, що ти найрозумніший. Що треба, щоб отримати допомогу для свого бізнесу? Приклад Донеччини – Потрібно бути зареєстрованим підприємцем, мати рахунок у банку. Взяти виписку з рахунку і довідку з податкової про те, що в тебе немає заборгованості з податків і зарплати найманим працівникам (якщо працівники є). А також – мати дієвий бізнес-план. Якщо людина не захистила бізнес-план із першого разу, то може запитати, що саме не так, допрацювати його, податися ще раз — і отримати фінансування. Область на цю програму виділяє 140 мільйонів гривень на рік, і вони зробили співфінансування з місцевими адміністраціями: 250 тисяч переможцям програми дає місцева влада, і 250 тисяч – область. Область не виділить кошти, доки не цього не зробить місцева влада. Це стимулює громадський актив ходити до місцевих депутатів і спонукати їх виділити кошти на розвиток бізнесу.У нас міська рада виділила 1 мільйон гривень, цього вистачило на п’ять проектів. Але на наступні проекти коштів ще не виділяли.   Руслан Попов - боєць ВДВ, служив на контракті у 80 одшбр. Бізнес – пошиття спортивного одягу   Повернувшись наприкінці 2015 року з війни, учасник оборони Луганського аеропорту Руслан Попов спершу не міг знайти себе у мирному житті. 35-річний киянин розповідає, як упоратися з депресією допомогла підтримка дружини, що нагадала йому про давню дитячу мрію. – У дитинстві я любив грати у футбол. Але якісної форми у 1990-х не було. Тоді я розмалював звичайну чорну футболку – і вийшла форма. Так у мене з’явилася мрія – випускати спортивну форму. Через півроку після повернення з фронту я розпочав власну справу – пошиття спортивного одягу під брендом UAforce. У 2016 році була грантова програма від фонду «Відродження», на платформі кримської діаспори. Написав проект, отримав грант для переселенців та учасників АТО на ведення бізнесу. Серед учасників конкурсу було близько 200 переселенців і лише троє атовців… У результаті гранти отримали 16 переселенців і я. Розмір гранту був до 60 тисяч гривень, але давали не кошти, а можливість закупити обладнання – у моєму випадку це були швейні машини. Ми шиємо під замовлення спортивні костюми, куртки, футболки, шорти. Зазвичай про нас дізнаються через «сарафанне радіо» або через громадські організації. Недавно зробили сторінку у «Фейсбуці» – UAforce (індпошив спортивного одягу). Також організували швейний цех Kiev Jersey Lab, у якому шиємо не тільки UAforce, а й бренд RIGO і навіть жіночі сукні. Потужності невеличкі, тому пріоритет надаємо невеликому опту (10-20 одиниць). Хоча й у роздріб також шиємо. Бізнесу вже рік, але він на рівні стартапу – на жаль, справді серйозного прогресу немає. Шукаю різні інвестиції, беру участь у ще одній грантовій програмі для учасників АТО – «Стартап Ірпінь». Вона організовується в Ірпені, але учасники можуть бути з різних міст. У Києві досить багато різних програм навчання для ветеранів (наприклад, Центр AXIOS).Активно ходжу на тренінги з продажів,маркетингу, вступив до університету – на економіку та бізнес-моделювання. Поради від Руслана: – Найскладніше – наважитися. Бо багато можна говорити, але так нічого й не зробити. Але коли починаєш працювати, то починає щось виходити, хоч, можливо, й не так швидко, як хотілося б. Помилки будуть обов’язково. Чим більше ти їх робиш, тим більше вчишся. Головне – не здаватися, хоч би як було тяжко. Можливо, взяти паузу. Але продовжувати далі. Потрібно шукати команду однодумців, людей, які справді зацікавлені в проекті. Бо якщо люди в тебе працюють тільки за гроші, то коли щось піде не так, вони можуть скористатися ситуацію в своїх інтересах або просто покинути тебе сам на сам із проблемами. Тому командність важлива. У моїй команді семеро людей: хтось просто допомагає, не отримуючи доходу, але дивиться на це як на перспективу. А ті, хто шиє, заробляє найбільше. Євген Махревич- боєць батальйону ім. Кульчицького Нацгвардії; інженер батальйонно-тактичної групи ЗСУ, центр «Десна». Бізнес – ремонт подушок, ремонтні роботи; виробництво сільськогосподарської продукції.   Для Євгена Махревича починати власний бізнес – не така нова справа, як для інших героїв цього матеріалу. За часів проживання в рідному Криму він був директором мережі магазинів брендових годинників, потім у відкрив власний інтернет-магазин із гуртової торгівлі хронометрами. З початком російської агресії бізнес довелося згорнути: Євген пішов на війну. Спершу служив у Нацгвардії, через рік, у 4-ту хвилю мобілізації, мобілізувався до ЗСУ. Під час 5-ї й 6-ї хвиль уже як інструктор навчав протимінній безпеці та інженерній справі новобранців у «Десні»… – Коли наближалося моє звільнення з лав ЗСУ, я замислився, чим займатися далі, – розповідає ветеран. – Іти працювати «на дядю» не хотілося. Потроху моніторив сайт OLX – і побачив, що в Броварах продається бізнес із реставрації подушок. Після звільнення я туди прийшов, подивився, оцінив бухгалтерію: ледве на нулі дихає. Викупив його і почав працювати. Вклав власні заощадження — 4000 доларів. Це був готовий бізнес «Домашній помічник» – реставрація подушок на стаціонарній точці, за якихось 100 метрів від моєї квартири в Броварах. Там уже довгий час працювала дівчина, яка всім цим займалася. Але я вирішив цю фірму розширити. Обрав напрямок «Майстер на годину»: всілякі роботи по сантехніці, електриці, будівництву Хоча я ніколи не займався ніякими ремонтами, але вирішив, що зможу, потягну. І справа пішла. Давав оголошення через OLX, місцеві сайти. Люди телефонують, питають: ви таке робите? Я сміливо кажу: так, роблю. Потім дивлюся в YouTube, «як воно робиться» (посміхається), приїжджаю і виконую. Клієнти задоволені – значить, все нормально. Я давно був оформлений як ФОП на 2-й групі оподаткування – під час служби переходив на нульову ставку, а тепер повернувся. Прибуток почав отримувати буквально на другий місяць. У такому бізнесі можна було заробляти 10-15 тисяч гривень на місяць «чистими». Але це був радше експеримент — зможу чи ні. Більше 500 доларів таким бізнесом, якщо робиш усе сам, заробити навряд чи вийде. Що краще – купувати вже готовий бізнес чи починати свій з нуля? – Мабуть, я все ж таки порадив би починати з нуля. Купуючи готову справу, можна сильно «влетіти». Адже коли продається бізнес? Переважно в стадії занепаду. Дуже мало хто продає свій бізнес на стадії розквіту. Тож якщо купуєш готовий бізнес, треба все ретельно прорахувати і продумати, як вивести його на прибуток і чи це можливо взагалі. Коли я купував «ремонт подушок», то бачив, що він ледве тримається на нулі. Але я також розумів, що це вже «прикормлене місце», тут є своя база клієнтів. І я з досвіду знав, як треба його розвивати: зробив для фірми окремий сайт (це дуже важливо), почав давати більше реклами, розширив перелік пропозицій тощо. За рахунок цього обіг коштів збільшився втричі за два роки. «Домашній помічник» і досі працює, хоча прибуток приносить невеликий – хіба що за оренду броварської квартири заплатити. А от «Домашній майстер» закрився, бо з травня я переїхав у село. Це не дауншифтинг – я планую заробляти на сільськогосподарському бізнесі. Хоча скільки саме – будемо дивитися. Зараз, наскільки я розумію, агрокомплекси виходять із тіні, показують серйозні цифри прибутків. Ми цього року засіяли гектар кукурудзи. На посів пішло приблизно 20 кілограмів зерна, а по збору вона дає 10-12 тонн! Причому орендувати поля необов’язково. Ми з напарником, переселенцем із Донецька, купили в напівзакинутому селі Десятини (Житомирська область) стару хату з городом за 1,5 тисячі доларів. Сусідні хати покинуті – їхні городи нам також віддали. Городи тут великі, так і назбиралося майже три гектари. Крім кукурудзи, посадили на пробу ячмінь і картоплю – подивимося, як воно буде працювати і чи варто на наступний рік братися до цього серйозніше. Ще закупили маточне поголів’я в’єтнамських свиней – поки що десять голів, але будемо збільшувати. Гусей починаємо розводити. І навіть віскі пробуємо виробляти – під маркою «Бурштинка». Спершу зробили трохи на пробу, а виявився непоганий напій –він на ячмені, дуже м’який смак, пахучий, з присмаком меду! Приїжджали журналісти, куштували – кажуть, не гірше, ніж в Ірландії. Головне в сільськогосподарському бізнесі – організовувати ринок збуту, щоб продавати свій товар як мінімум по всій Україні. Без інтернету це дуже важко, тому треба на селі розвивати доступ до інтернету. Про програми з підтримки власного бізнесу для учасників бойових дій я нічого не чув. Думаю, якщо таке і є, на щось серйозне цієї підтримки все одно не вистачить. Принаймні в моєму випадку. Ну скільки можуть дати грошей? Тисяч 60 гривень? Що за ці гроші можна купити? На трактор не вистачить.   Риба до вудки. Що пропонує держава Звісно, все залежить від масштабів бізнесу й амбіцій, проте для багатьох ветеранів, які прагнуть розпочати власну справу і не мають на це коштів, допомога держави може стати справді значною підтримкою. Інша річ, що про таку можливість знають далеко не всі. Як повідомили «Новинарні» у Державній службі зайнятості, «в разі відсутності підходящої роботи та з метою повернення демобілізованих учасників АТО до повноцінної трудової зайнятості» вони можуть отримати одноразову виплату допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності. Кожному громадянину, який виявив бажання започаткувати власну справу, в Держслужбі надають індивідуальні консультації, тестують його на здатність до підприємницької діяльності. «У разі позитивного результату служба зайнятості пропонує безробітному пройти безкоштовне професійне навчання з основ підприємницької діяльності, допомагає розібратися в усіх фінансових та юридичних тонкощах ведення бізнесу», – зазначають у Держслужбі зайнятості. Далі безробітний має написати й захистити власний бізнес-план, зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності – і залишається лише отримати кошти на відкриття власної справи. Питання щодо надання такої допомоги розглядає спеціальна комісія, до складу якої входять представники центру зайнятості, районних, міських державних адміністрацій, організацій (об’єднань) роботодавців, профспілок тощо. Приміром, колишній стрілець ЗСУ Володимир Арсененко з Черкащини (Кам’янський район), отримавши від Держслужби зайнятості одноразову допомогу в розмірі 62 тисячі гривень, відкрив у селі продуктовий магазин.До АТО чоловік ніколи не займався бізнесом – був охоронцем, слюсарем, бетонярем. Реалізувати мрію про власну торговельну точку допомогли державні кошти й навчання на курсах для підприємців-початківців. Мешканець Іршавського району Закарпаття Василь Худан після демобілізації організував фермерське господарство й розводить худобу – також після навчання в центрі зайнятості й отримання державної допомоги. Як зазначається у відповіді на запит «Новинарні», протягом 2016 року одноразову виплату для започаткування власної справи отримали 851 безробітних демобілізованих учасників АТО. Упродовж січня-липня 2017 року допомогу надано 343 особам. В Держслужбі пояснюють: зменшення чисельності учасників АТО, які отримали фінансову допомоги для відкриття бізнесу, пов’язане зі значним скороченням чисельності зареєстрованих безробітних цієї категорії (за вказаний період по допомогу звернулися 9,9 тисяч учасників АТО – це вдвічі менше, ніж за аналогічний період минулого року). Крім допомоги від Держслужби зайнятості ветерани часто можуть отримати сприяння від місцевих органів влади (як, наприклад, фінансову підтримку від Донецької ВЦА за програмою «Донецький куркуль»). Читайте також:Корисні поради тим, хто демобілізується. Що гарантує держава учасникам АТО Обирати з двох шляхів. Стукати в усі двері Тож уже досвідчені підприємці з «корочкою» УБД радять новачкам обов’язково стукати в усі двері й користуватися будь-якою можливістю отримати кошти, землю, приміщення тощо – як від державних органів, так і від потенційних інвесторів, громадських організацій, які займаються допомогою ветеранам, міжнародних фондів тощо. Головне – не опускати руки й не розчаровуватися, якщо одразу щось не вдається. В учасників бойових дій є беззаперечна перевага: підтримка побратимів, які завжди зрозуміють і допоможуть, та особливий досвід. «Повернення до мирного життя дається непросто. І тут є два шляхи: можна впасти на дно, банально спитися… А можна використати стресовий досвід участі в бойових діях для зростання. Для того, щоб стати набагато успішнішим, ніж ті, хто не був на війні», – каже співзасновник компанії «Українські генетичні технології» Дмитро Лавренчук. Який саме шлях обрати – кожен ветеран повинен вирішити для сам. ОРІЄНТИР Леонід Остальцев: покладатися на себе. Боєць 30-ї окремої механізованої бригади, киянин Леонід Остальцев почав бізнес через півроку після повернення з армії, ще у 2015 році. Відтоді він зі своєю «Піца ветерано»фактично став головним орієнтиром для всіх українських комбатантів, хто пробує започаткувати власний бізнес на «гражданці». «Зараз у мене піцерія в Києві, там працює 22 людини, зростаємо. Решта відкриті по франшизі – одна піцерія в Дніпрі, ще одна в Трускавці, дев’ять кав’ярень у Києві, одна в Маріуполі, і ще є два підпроекти – «Ветерано Брауні» й «Ветерано сервіс», – розповідає «Новинарні» Остальцев. Хоча про нього вже багато писали ЗМІ, поради Леоніда напевно доречні в матеріалі про успішний власний бізнес АТОвців. – Нелегко на всіх етапах, – ділиться Леонід. – Складнощі бувають кожного дня. Але підприємець робить постійно робити певні кроки для вирішення проблем. Це і робить його підприємцем, керівником. Я бачу у ветеранів великий потенціал для роботи, тому що вирішувати проблеми швидко та якісно – це те, чого вчить війна. Ухвалювати рішення, зважено ризикувати – ці якості є в тих, хто брав участь у бойових діях. Коли ти йдеш на чергову операцію, ти не будеш робити так собі – ти сплануєш і виконаєш завдання. Над матеріалом працювали:Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Ольга ГордійчукФото: Faceebook, надані героями статті Матеріал підготовлено в рамках проекту,що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канадичерез Міністерство міжнародних справ Канади За інфоррмацією:  "Новинарня"   Читайте також:  ІЗ ВОЇНІВ – У ПІДПРИЄМЦІ. БІЙЦЯМ АТО ПРОПОНУЮТЬ ДОПОМОГУ У ВІДКРИТТІ БІЗНЕСУ      
    Sep 15, 2017 2119
  • 04 Sep 2017
    "Ми познайомились в Пісках. Виходить хлопець в підкатаних шортах, в тапках, на голому торсі в розвалочку. Я думаю, офігеть, от це тут ходять бійці. Він протяг руку, каже: “Добрий день, командир 9-ї роти “Оса”. Для багатьох, хто знає Вову, ці тапки, якась там кофта адідас – норма, ніхто не звертав уваги. Ми разом зустрічали Новий рік і Різдво, я була у нього вдома на Закарпатті. Ми дуже тісно спілкувались. Більшість емоцій які я мала добрі на війні, то це було пов’язано з ним, з його ротою”, – розповіла Gazeta.ua волонтер “Армії SOS” Аліна Михайлова. 18.07.1603:40 Прокурена кімната, я сиджу в кріслі, навколо хлопці з 9 роти (версія 1.0), грає тихенько музика, всі розмовляють. Зі спини мене обіймає Оса, добрим і ніжним поглядом, посміхаючись куточком губ ставить питання : "Ти прийдеш на мої поховання?". Отримує удар в плече і моє збентежене : "що за брєд ти говориш?"."Я завтра загину. Не залишай маму. Приїдь." Я просинаюсь. 18.07.1612:30 Ми говоримо. Останній раз. Ти обіцяєш ввечері набрати.Ти обіцяєш "до вечора)".Я прошу бути обережним, бо снився поганий сон.На це ти тоді сказав - "Ти переживала через мене?)", зв'язок обірвався і я нічого не відповіла. 18.07.1620:03. Дзвінок."Оса загинув." Два слова. Десять букв.Точка._____________________________________________ Вовина війна почалася з Пісок 2015 року. Після академії сухопутних військ, з завчасним випуском. Буквально через декілька днів, як 9 рота зайшла на позиції - ворог навпроти вже охрестив їх "шаленими гуцулами". Він вів свою війну, якусь власну, з власною тактикою, власним баченням, "новим" баченням і "непохитністю". Головним для нього завжди було зберегти життя особового складу. Повернути живими матерям, дружинам, діткам їх синів, чоловіків, тат.За всю ротацію 9 роти в Пісках (а це майже рік), де велися запеклі бої ледве не щодня, він втратив двох бійців. Маючи за спиною десятки успішних "вилазок", з яких він повертався зі зброєю ворога; розбитих позицій русні; закріплених нових власних позицій. В свої 23 роки для багатьох зміг стати прикладом "якісного" офіцера.А ми його кликали - "наш генерал Оса". Бо дійсно така людина - вона мала всі "данні" для того, шоб стати елітою нашої армії. Стати рушійною силою до змін в совковій армійській системі. Часом здавалося, що народжений він був саме для цього. "Шалаш - Осі. По нам обстріл. Мені по@уй - я відкриваю вогонь. Кінець зв'язку" - і так було завжди... За цю сміливість, "непрогибність", рішучість - його поважала велика кількість військових, навіть ті, хто ніколи б собі не зміг такого дозволити.А на інших позиціях часто говорили - "Особисто Осу ми не знаємо, але багато про нього чули. По радєйкє завжди йому плюсуємо". Смерть Вову знайшла на нових позиціях в відносно спокійному Кримському. Це мав бути його крайній "вихід" за декілька днів до відпустки, на яку він ледве погодився, бо страх як не любив покидати свою роту. А вихід став останнім. Отримав уламкове поранення, яке, можливо, могло бути сумісним життям, проте не стало - по дорозі в лікарню він сказав "я втрачаю світло", посміхнувся востаннє, (якби міг, я впевнена, засміявся б своїм неймовірно дурнуватим сміхом) і пішов від нас назавжди. Ти змінив багатьох людей. Ти зміг перевернути бачення багатьох про "кадрового офіцера". Ти став людиною, бути поряд з яким, в роту якого прагнули потрапити багато бійців. Ти був найкращим, що сталося зі мною в цю кляту війну.За честь знати таку людину як ти. За честь стати тобі цімбором, фатьовом, мацурям і безліччю інших слів, в які ми вкладали значно більший зміст. Оса, ти просив запам'ятати одне. Що ти завжди поряд.Сьогодні тебе нема поряд ось вже як рік. 365 днів, з яких жодного не було без думки про тебе. Ти казав, що для мене ти в будь який час, будь де : "на прийомі". Вова. В пам'ять про легендарного Осу - Володимира Цірика - командира 9 роти 93 бригади Джерело: facebook  Alina Mykhailova фото Alina Mykhailova
  • "Ми познайомились в Пісках. Виходить хлопець в підкатаних шортах, в тапках, на голому торсі в розвалочку. Я думаю, офігеть, от це тут ходять бійці. Він протяг руку, каже: “Добрий день, командир 9-ї роти “Оса”. Для багатьох, хто знає Вову, ці тапки, якась там кофта адідас – норма, ніхто не звертав уваги. Ми разом зустрічали Новий рік і Різдво, я була у нього вдома на Закарпатті. Ми дуже тісно спілкувались. Більшість емоцій які я мала добрі на війні, то це було пов’язано з ним, з його ротою”, – розповіла Gazeta.ua волонтер “Армії SOS” Аліна Михайлова. 18.07.1603:40 Прокурена кімната, я сиджу в кріслі, навколо хлопці з 9 роти (версія 1.0), грає тихенько музика, всі розмовляють. Зі спини мене обіймає Оса, добрим і ніжним поглядом, посміхаючись куточком губ ставить питання : "Ти прийдеш на мої поховання?". Отримує удар в плече і моє збентежене : "що за брєд ти говориш?"."Я завтра загину. Не залишай маму. Приїдь." Я просинаюсь. 18.07.1612:30 Ми говоримо. Останній раз. Ти обіцяєш ввечері набрати.Ти обіцяєш "до вечора)".Я прошу бути обережним, бо снився поганий сон.На це ти тоді сказав - "Ти переживала через мене?)", зв'язок обірвався і я нічого не відповіла. 18.07.1620:03. Дзвінок."Оса загинув." Два слова. Десять букв.Точка._____________________________________________ Вовина війна почалася з Пісок 2015 року. Після академії сухопутних військ, з завчасним випуском. Буквально через декілька днів, як 9 рота зайшла на позиції - ворог навпроти вже охрестив їх "шаленими гуцулами". Він вів свою війну, якусь власну, з власною тактикою, власним баченням, "новим" баченням і "непохитністю". Головним для нього завжди було зберегти життя особового складу. Повернути живими матерям, дружинам, діткам їх синів, чоловіків, тат.За всю ротацію 9 роти в Пісках (а це майже рік), де велися запеклі бої ледве не щодня, він втратив двох бійців. Маючи за спиною десятки успішних "вилазок", з яких він повертався зі зброєю ворога; розбитих позицій русні; закріплених нових власних позицій. В свої 23 роки для багатьох зміг стати прикладом "якісного" офіцера.А ми його кликали - "наш генерал Оса". Бо дійсно така людина - вона мала всі "данні" для того, шоб стати елітою нашої армії. Стати рушійною силою до змін в совковій армійській системі. Часом здавалося, що народжений він був саме для цього. "Шалаш - Осі. По нам обстріл. Мені по@уй - я відкриваю вогонь. Кінець зв'язку" - і так було завжди... За цю сміливість, "непрогибність", рішучість - його поважала велика кількість військових, навіть ті, хто ніколи б собі не зміг такого дозволити.А на інших позиціях часто говорили - "Особисто Осу ми не знаємо, але багато про нього чули. По радєйкє завжди йому плюсуємо". Смерть Вову знайшла на нових позиціях в відносно спокійному Кримському. Це мав бути його крайній "вихід" за декілька днів до відпустки, на яку він ледве погодився, бо страх як не любив покидати свою роту. А вихід став останнім. Отримав уламкове поранення, яке, можливо, могло бути сумісним життям, проте не стало - по дорозі в лікарню він сказав "я втрачаю світло", посміхнувся востаннє, (якби міг, я впевнена, засміявся б своїм неймовірно дурнуватим сміхом) і пішов від нас назавжди. Ти змінив багатьох людей. Ти зміг перевернути бачення багатьох про "кадрового офіцера". Ти став людиною, бути поряд з яким, в роту якого прагнули потрапити багато бійців. Ти був найкращим, що сталося зі мною в цю кляту війну.За честь знати таку людину як ти. За честь стати тобі цімбором, фатьовом, мацурям і безліччю інших слів, в які ми вкладали значно більший зміст. Оса, ти просив запам'ятати одне. Що ти завжди поряд.Сьогодні тебе нема поряд ось вже як рік. 365 днів, з яких жодного не було без думки про тебе. Ти казав, що для мене ти в будь який час, будь де : "на прийомі". Вова. В пам'ять про легендарного Осу - Володимира Цірика - командира 9 роти 93 бригади Джерело: facebook  Alina Mykhailova фото Alina Mykhailova
    Sep 04, 2017 2615
  • 01 Sep 2017
    Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда
  • Хорватський досвід для України: Неможливе прощення того, хто вбив людину на війні.   Європейська правда" вже писала про хорватський досвід повернення територій, контрольованих  сепаратистами. Частина окупованих хорватських земель повернулася під контроль уряду після блискучої військової операції, та іншу частину Загреб вирішив повертати принципово іншим шляхом – через тривалий мирний процес, що проходив за посередництва ООН.   Звісно ж, чужу історію неможливо "скопіювати". Україна – не Хорватія, а Росія, що веде війну проти нашої держави – це далеко не Сербія. Та окремі елементи хорватського досвіду можуть стати в нагоді і для нас.   На початку тижня Київ відвідала хорватська делегації на чолі з Весною Шкаре-Ожболт, яка у 1990-х була керівником адміністрації президента Хорватії, брала участь у всіх переговорах про повернення територій, а в 1996 році очолила процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я – тієї частини країни, яку Загреб повернув без військової операції. Ми скористалися можливістю поспілкуватися з хорватською переговірницею.   Про війну та мир, прощення та амністію, про повернення вкраденого телевізора та про порушення рекомендацій світових лідерів – читайте в інтерв’ю Весни Шкаре-Ожболт для "Європейської правди".     "Ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем"   – 20 років тому Хорватія повернула території, контрольовані сепаратистами. Наразі це – єдиний успішний приклад возз’єднання країни після війни за посередництва ООН. Як вважаєте, цей досвід може повторитися в інших країнах, чи є якась унікальна специфіка?   – Я впевнена: наш досвід можливо застосувати. Наш миротворчий шлях вивчає не тільки Україна – питання ставлять і з Іраку, і з Косова. Та звісно ж, є індивідуальні деталі, специфічні для кожної держави.   Погодьтеся – йти до встановлення миру в Іраку, в Косові чи в Україні треба різними шляхами.   – Де є найбільша схожість в українського та хорватського шляху?   – У тому, що стосується встановлення цивільного життя (після повернення території під контроль столиці. – ЄП), всі моделі, що працювали в Хорватії, можливо застосувати і в Україні.   Це – питання повернення до своїх домівок, питання пенсій, питання конвалідації (визнання) цивільно-правових документів, укладених на непідконтрольних територіях. Це і питання розмінування, і створення перехідних поліцейських сил.   Дуже важливий досвід Хорватії для України – прощення.   Чи хочете ви пробачити тих людей, які були мобілізовані і брали участь у певних діях (в армії сепаратистів)? Звісно, для цього у вас має бути політичне рішення, але техніка процесу – та сама, що була у нас.    – Мирний процес на сході Хорватії мав чітку умову – демілітаризацію. Як ви переконали сепаратистів та окупаційні сили скласти зброю? Бо в Україні вони не виконують навіть домовленість про припинення вогню!   – Над припиненням вогню ми працювали ще відтоді, коли вся Хорватія була під нападом – приміром, у 1991 році у нас збройне протистояння поновлювалося понад 20 разів за 6-7 місяців. Тоді ми домовлялися про перемир’я на якісь важливі дати, на свята. А ще – домовилися про створення "мирної зони", зони безпеки, де нічого воєнного не могло відбуватися.   Одночасно – вели переговори, незважаючи на постійне порушення перемир’я. Переговори ніколи не припинялися та велися на різних рівнях. Ключова умова: ми завжди розмовляли (з сепаратистами) за участі представника міжнародної спільноти. Без них не було жодної розмови.   – То все ж, як ви переконали протилежну сторону піти на демілітаризацію Подунав’я?   – У 1995 році люди на цих територіях бідували. Вони самі розуміли, що треба щось змінювати, що треба домовлятися, і почали тиснути на своє керівництво задля переговорів.   Тоді ми запитали про міжнародне посередництво, і ООН створила місію UNTAES, яка опікувалася реінтеграцією Подунав’я.   – Спитаю прямо. Чи було б можливим роззброєння сепаратистів без операції "Буря", яка показала готовність Хорватії до силового сценарію?   – Відкрию секрет: ми почати переговори про створення UNTAES ще до завершення операції "Буря" (воєнне повернення іншої частини окупованих територій Хорватії. – ЄП). У підсумку був схвалений план, і перша точка в ньому – демілітаризація.   Це – перша дія, перше питання, без якого міжнародна місія не могла би запрацювати.   – Сепаратисти можуть ігнорувати і вимоги світу, і власні обіцянки. В Україні є вдосталь таких прикладів. – Треба розуміти, як відбувалися переговори. Було кілька рівнів контактів, у тому числі – Слободан Мілошевич, президент Сербії, який на словах нібито ніколи не втручався в наш конфлікт, але насправді повністю контролював керівництво Кніна (столиця самопроголошеної "республіки" сербських сепаратистів у Хорватії). – Дуже схоже на те, що ми маємо в Україні... – ...Одночасно з тим, були місцеві керівники (з боку сепаратистів), з якими було надзвичайно важко домовлятися. Звичайно ж, є сенс розмовляти з тим, хто їх контролює, тому ми мали 13 раундів переговорів з Мілошевичем. Безумовно, ключем до успіху стала згода Сербії на мирний план, включаючи роззброєння. На той час на сході Хорватії були розміщені сербські військові підрозділи – Новосадський корпус югославської армії. Щоби ці сили залишили нашу землю, було потрібне рішення президента Сербії. Ердутську угоду (план реінтеграції) підписав міністр Сербії. Але ще більше значення, ніж ця угода, мав інший документ – угода про нормалізацію відносин Хорватії та Сербії. В ній ми домовилися з сербами про всі ключові речі, про наші кордони, про тимчасовий кордон по Дунаю. Без цього не було би руху вперед. "Ви не можете змінити спогади людей" – Я кілька разів у запитаннях вживав термін "окуповані території", натомість не почув його від вас. – Звичайно ж, ми його не вживаємо. Так, фактично це були окуповані території, але ми називали їх "територіями, які ми не контролюємо".   – В Україні термінологія – тема для постійних суперечок. Ми чуємо від міжнародних партнерів і не лише від них, що треба уникати жорстких назв, які "ображають Донбас". Але ж якщо знаєш, що перед тобою вбивця, то його хочеться назвати саме вбивцею! – Вам доведеться шукати інші слова. Радикалізм – це найгірший шлях. Найпростіше бути радикалом з великим серцем і щирими емоціями. Та емоції перетворюють вас на слона в посудній лавці, який все нищить. Цей процес вимагав від нас особливого підходу та особливої контрольованості. Так, звичайно, ви завжди будете називати вбивцю вбивцею. Але як називати інших людей – тих, хто жив на цих територіях, але нікого не вбивав? Вони не стають вбивцями лише через те, що підтримали ту владу! Ці люди є населенням непідконтрольних територій, але це не робить їх злочинцями. – Ви вже згадали про амністію, точніше, про прощення щодо бойовиків сепаратистської армії. За якими критеріями обирали тих, кого Хорватія має простити? – Як юрист, хочу підкреслити: дійсно, йдеться не про амністію, а про прощення. Амністія застосовується персонально до конкретної особи, і лише після того, як винесено обвинувальний вирок. А прощення стосується всіх і не потребує суду. У нас було генеральне, повне прощення. Воно стосувалося всіх людей, які носили зброю, але нікого не вбивали. – На війні люди часом вбивають один одного. Чи поширювалася амністія на тих, хто не чинив воєнних злочинів (зґвалтування, пограбування, вбивство мирних людей тощо), але стріляв і, можливо, застрелив хорватського військового? – Під прощення не підпадали ті, хто вбивав. Але потрібні чіткі докази, що конкретно ця людина була винна у вбивстві. Я хочу наголосити: прощення не може бути застосоване до того, хто вбив людину. Насправді прощення – це невід’ємна частина мирного процесу. Коли закінчилася війна, у вас немає іншої дороги, ви прощаєте. Це відбувається в усьому світі, після кожного збройного конфлікту. Тому ми застосували цей механізм відразу, щойно завершився збройний конфлікт. – Чи можна говорити, що примирення відбулося на рівні людей, що хорвати пробачили сербів, які 25 років тому підняли проти них зброю? – Якщо хтось вчинив злочин, він має нести покарання, але всі ті, хто на має крові на своїх руках, повинні мати можливість продовжити нормальне життя. Нині жоден хорват не має заперечень щодо цього – ані в Загребі, ані у Вуковарі. – Не можу погодитися. Навіть дипломати визнають: якщо приїхати до Хорватії на машині з сербськими номерами, відчуєте якнайменше похмурі погляди. – І це нормально! Адже ви не можете змінити спогади людей. Але в такі машини у Хорватії не кидають каміння, їм не пробивають колеса, не б’ють вікна. Дорога до примирення – це надзвичайно довгий і складний шлях. Подивіться на французів та німців, їхнє примирення йшло непросто і забрало понад 40 років! Шредер став першим канцлером Німеччини, що відвідав урочистості з нагоди висадки союзників у Нормандії (у 2004 році, на 60-ту річницю цих подій. – ЄП). – Але були випадки, коли люди кидали каміння та різали шини, чи не так? – Раніше були й такі ситуації, але – поодинокі. Частіше конфлікти виникали на футбольних матчах. Та зрозумійте, на мене також нападали серби, біля моєї скроні тримали пістолет. То що тепер, я маю все життя кидати у них каміння? Так, щоби прийшло розуміння цього, потрібна кропітка, тривала робота з людьми, треба запобігати конфліктам і вирішувати ті, що виникають. Для цього на реінтегрованих територіях була створена перехідна поліція, до патрулів якої входили один серб, один хорват і один представник міжнародних сил – так звані трійки. Проблем справді було чимало. До прикладу, на початку дуже гарячою була проблема плюндрування поховань. Але ми знаходили тих, хто так чинив! Були телефонні погрози (з боку хорватів, які залишили Подунав’я через війну. – ЄП), мовляв, як повернуся, то вб’ю тебе. Таких людей ми теж знаходили, і вони відповідали за законом. І коли люди починають розуміти, що ми цього не толеруємо, дії припиняються. – Не було суспільних протестів через те, що держава карає патріотів за їхні дії проти тих, хто підтримував окупантів? – Той, хто вчиняє такі дії – не патріот. Такі люди шкодять власній країні та її інтересам, а отже, вони не є патріотами.     – Чи правда, що до перехідної поліції, створеної після возз’єднання Хорватії, автоматично увійшли ті, хто були "поліцейськими" за правління сепаратистів? – Так, це правда. Але поліцейськими стали лише ті, хто мав таке бажання, і лише ті, хто погодився з приєднанням до Хорватії. На початку, звісно, в Хорватії було незадоволення з цього приводу. Людям це не подобалося. Але коли вони побачили ефективність перехідної поліції, обурення ставало менше і менше. Ми намагалися створити якомога більше контактів між людьми. Спершу – взялися за возз’єднання родин: коли, приміром, батько був на одній стороні, а діти та мати – на іншій. І це було непросто, але ми допомагали об’єднатися. Ми організовували ярмарки, де люди могли би спілкуватися, продаючи щось один одному. І я пам’ятаю реальну ситуацію у місті Осієк (на колишній окупованій території. – ЄП), де чоловік прийшов на ярмарок, а йому там запропонували його власний телевізор, вкрадений під час війни! Тобто випадки були різні, конфлікти могли виникнути будь-де, і їх треба було вирішувати. Щодня було щось нове. Щодня! Але головне – що люди, які були по різні боки конфлікту, почали спілкуватися – в родинах, на базарі, на вулицях, на цвинтарях. – То як вирішили з тим телевізором? – Звичайно ж, його отримав його початковий власник. Не купив, а отримав назад, бо це була його власність. "Хорватія мала перервати анархію" – У Хорватії всі визнають, що мирна реінтеграція була непростим процесом, і ви також про це згадували. Якби зараз повернутися у 1995 рік, після операції "Буря", чи варто було б змінити шлях повернення хорватського Подунав’я? – Повірте, я обрала би той самий шлях. Так, тоді ми не розуміли, як все відбуватиметься. Я не уявляла, як можливо досягти примирення хорватів та сербів. Не могла уявити, як повернуться до Східної Хорватії ті, хто залишив ці міста та села, адже вони мають жахливі спогади про події початку 1990-х. Зараз я бачу, що це цілком можливо. Чому я пішла б тим самим шляхом? Тому що я пам’ятаю Вуковар (у 1991 році) із тисячами загиблих, тіла яких поскидали до ями. А мирна реінтеграція – єдиний шлях зберегти життя людей. Крім того, це був єдиний шлях уникнути прямого збройного конфлікту Хорватії та Сербії. Коли ми проводили операцію "Буря", то йшлося про території на півдні країни, які не межували з сербським кордоном, натомість схід Хорватії мав такий кордон. Якби ми почали військову операцію на Сході, це була би масштабна війна з набагато більшими втратами. Ця війна принесла би Хорватії набагато більше проблем. – Під час війни та вирішення конфлікту ви не завжди дотримувалися рекомендацій міжнародної спільноти. Це було правильно? – Ми знали, в чому є наш, хорватський інтерес. Так, наші закордонні партнери не завжди розуміли всі наші підходи. Так, світ включився запізно, вже після руйнування Вуковара та бомбардування Дубровника. Але міжнародна спільнота багато в чому нам допомогла. В остаточному підсумку їхня роль була дуже позитивною. – Та часом ви йшли проти їхніх рекомендацій. Приміром, успішну операцію "Буря" Загреб розпочав, не маючи згоди Заходу на військове розв’язання конфлікту. – Але вони також не були проти. Я особисто брала участь у переговорах у Женеві (за кілька днів до початку військового звільнення окупованих територій. – ЄП) з представниками "Республіки Сербська Країна" (самопроголошена "держава" сепаратистів у Хорватії). На тій зустрічі я вимагала від них чіткої відповіді на питання, чи хочуть вони повернутися до Хорватії. Вони сказали "ні", і саме після того ми почали операцію. Міжнародна спільнота розуміла, що ми будемо це робити, особисто мені вони говорили: "Ми знаємо, що ви готуєте військову операцію". Але ми зробили все можливе (для виконання вимог світу. – ЄП). Ми прийняли всі плани, які пропонували міжнародні посередники, але вони ("Республіка Сербська Країна") відхилили ці плани. Вони відмовлялися від нашої економічної, гуманітарної допомоги і вже увійшли у фазу саморуйнування, почалися внутрішні конфлікти. Хорватія мала перервати цю анархію, і весь світ усвідомлював це. Ще раз наголошу: міжнародна спільнота була присутня у всьому, що ми робили. Ми не мали жодних контактів із сербами без міжнародного посередництва. І я можу стверджувати: участь міжнародної спільноти – це ключ до вирішення конфлікту. Ключ – у тому, щоби постійно вести переговори, постійно мати ініціативу. А ще ключ – у вашій надійності як партнера. Якщо ви щось обіцяєте, ви повинні це виконувати. Також цікаво прочитати:  Сепаратисти в поліції та вибори з окупантами: чи можливо повернути Донбас за хорватським сценарієм Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни   Інтерв'ю взяв: Сергій Сидоренко, повідомляє Європейська правда
    Sep 01, 2017 1362
  • 01 Aug 2017
    - А де фотки?- Які фотки?- Ну фотки з твоїх мандрів...- Тю, на що вони. Пам'ять живе не у фотках, вона у серці.Так завжди казав нам Григорій Матяш, або "Блек" в колах атошників. Вчора, тобто 31 липня два роки, як його не має. Пам'ятаю як в той день ми повернулись з добового чергування на позиції, я піднявся у бліндаж, щоб скинути бронік і почув вибух. На сусідній позиції. Спустився і почув по рації "Матяш 200". А потім по рації передали, що від кульового поранення помер у лікарні ще один наш боєць "Майор". Слова тут зайві. Слів тут не має. Але пам'ять, як він і говорив дійсно залишається у серці.Ми познайомились у Києві, не пам'ятаю який це був рік, але задовго до Майдану. Нас познайомив коваль Антон Шатов. Перше враження про людину у мене насправді завжди правильне. Коли я побачив Грицька - я відчув, що поруч знаходиться глиба, айсберг, гора чи окремий всесвіт, що сповнений сили, для якої навряд існує щось неможливе. Я відчув справедливість, брутальну щирість, яка виливалась у правду, в кожному слові, я відчув спокій, такий знаєте, як на скелях біля якогось одвічного океану, розчинність часу, якщо хочете. Спокій до всього в цьому житті, і мудрість, які би варто було повчитись багатьом тим, хто нині вважає себе мудрецями. І тоді, після зустрічі ми всі гуртом ковалів-металургів-археологів поїхали в Олевськ, на міжнародну конференцію з реконструкції металургійних проектів.  А потім вони з Антоном приїхали на мій день народження до мене в Полтаву і ми кілька днів гуділи в моїй кузні, розбудовуючи її, співаючи ночами архаїчних пісень і поринаючи у дуже глибокі розмови до світанку.А потім через рік я зі своїм гуртом поїхав у Крим, грати пісень, а Блек приєднався до нас. І власне лише завдяки йому у доволі скрутних пригодах, ми не полишали гумору. Від нього як завжди віяло спокоєм. Коли наші кочування по Криму закінчились і ми осіли в Херсонесі, гурт залишався ночувати у радянських будиночках на археологічній базі. А ми з Григорієм розкладали свої спальники над урвищем моря. Вогні кораблів, вогні з небес, блукаючі вогники в руїнах старого грецького міста. Все це було фоном для розмов, які закінчувались коли вже починало світати.А потім того ж року, він приїхав знову допомогти мені з кузнею. Потрібно було зробити трубу для тяги. І нам потрібно було зігнути майже трьох метровий лист двох міліметрової сталі у квадратну трубу. І Григорій за допомогою піддонів, цегли, якихсь чугунних труб змайстрував пристрій, до якого я б ніколи не додумався і власне витяжка була зроблена. Григорій міг полагодити будь що. Він був майстром до всього чого чіпалась його рука і це стосувалось не лише кузні. В АТО він зміг полагодити ПТУР, який ніхто не міг зробити. Про СПГ та інші девайси, я взагалі мовчу. В останню ніч перед його від'їздом ми монтували на цегляне горно цю трубу під музику Андрія Середи. В ті дні, ми щоночі після роботи над кузнею ставили у ній самій на якийсь пінь кавуна, заварювали трав'яний чай, розкурювали люльки і слухали ірландсько-середіївську музику. Пам'ятаю, як в одному із записів з концерту Андрій почав п'яним голосом з динаміків говорити, що в залі знаходиться його син, ми почали гиготіти з його нетверезого варнякання і раптом під мною чи під ним, вже не згадаю, рухнув стілець. Й більш над сином Середи і над самим Андрієм ми вирішили не сміятись. А потім, коли він повернувся в Київ, він дізнався, що за той час поки він мені допомагав - його байка вкрали. Але він сприйняв це так само спокійно як і все інше. Потім ми зустрілись за тиждень перед майданом. Поїхали в "українське село" де він мав кузню, де ліпили з глини і грали на старосвітських банудрах, а далі поїхали в кузню в "Пирогово". Ми святкували день коваля. Пам'ятаю мені треба було зробити на замовлення бутафорську катану. І за годину до півночі усі ковалі вже роз'їхались з бенкету металу. А Григорій десь до дванадцятої допомагав мені робити ту японську шаблю, а потім ми йшли крізь ліс, до дороги, бо я мав потяг о третій ночі. Ми йшли крізь ліс, розкурювали люльки і в повітрі висіла тривога. Ми обидва відчували, що скоро щось почнеться...І почалось. Наступного разу ми зустрілись на Майдані. І всі наступні рази зустрічались теж там, коли я приїзджав з Полтави у Київ. І в найскрутніші дні Григорій завжди зберігав той самий спокій і гумор. І разом з тим, передбачаючи, що поразка теж можлива - всерйоз готувався до партизанської війни, й казав мені, щоб я їхав з України, і допомагав з-за кордону, бо мене посадять, як координатора подій в моєму місті. А він тихесенько з іншими буде боротись тут поки то буде можливо. І він казав це без притаманного багатьом "націоналістам" пафосу. Він казав абсолютно правду, бо за життя, я не почув від нього жодного лукавого слова, вигаданого слова, містифікації чи брехні...А потім почалось АТО і я поїхав влаштовуватись в "Дніпро-1", як в єдиний тоді легальний добровольчий підрозділ. А через кілька днів Григорій сказав, що хоче приєднатись до "Донбасу". А в нашому підрозділі, вже були бійці з "Донбасу", які вийшли з під бою з під Карлівки і ми вже знали, ким є насправді Семен Семенченко. Тому я усіма правдами і неправдами відмовляв Блека йти в "Донбас" і кликав до нас... І він прийшов в п'яту роту "Донецьк" І став для нас усіх там взірцем тактика, медика, воїна. Немов козак з прадавніх балад зі своїм чубом, який час від часу заважав. Немов боєць українського повстанської армії. Ні, не немов. Таким він і був.Ставлячи міни, які буде важко знайти навіть спеціалістам-мінерам, він знімав їх точне місце на джіпіес і передавав нашим бійцям з сектору. Він володів усією доступною зброєю і вже на початку війни, мав закуплену за свої кошти в часи майдану натівську аптечку, окремі штуки з якої роздавав нам. Їдучи на ротації він кував у кузні скоби, щоб використати їх у розбудові нового бліндажа. Ідучі у бої він залишався таким же спокійним, як у миті коли грав на ірландському бороні, чи пояснював мені якийсь ковальский прийом.  Я знаю, Григорій, що ти не любив цих всих текстів, фоток, відео і тим паче мови про такі речі на загал. Але я хочу, щоб усі на цій довбонутій планеті, знали якою ти був Людиною.Блек блукав місяць пустелями Ірану і горами Грузії. Він не любив екскурсоводів-хороводів і вважав, що вивчати країну треба занурившись у життя людей, сіл, місцин в яких не буває туристів. Він жив кілька місяців в карпатському селі, в якому не було здається навіть світла, і до найближчого магазину, здається треба було їхати з 20 кілометрів по пів метровим сугробам снігу. І він спокійно розповідав мені, як вночі після дня-ковки там, виходив із сноубордом вночі, піднімався вгору, бачучи на стежці лише сліди якихсь вовків чи птахів. І далі піднімався спокійно в гору, щоб спустись по місцям де не спускаються... Бо він страшенно любив сноубординг.Я пам'ятаю, як ти Григорій вигравав ірландські ритми на своєму бороні під будь яку пісню і з посмішкою і спокоєм в найскрутніші моменти на фронті був ладен вирубити будь кого за якісь історії чи нотки панікерства. Пам'ятаю, як я пригадав, одну дуже мутну історію з приводу наших полонених. А ти відкликав мене вбік від хлопців і матами поцікавився, що я роблю, пояснюючи, що таких історій тут просто не має бути. Я пам'ятаю багато всього... Але я не пам'ятю брехні, лицемірства, погорди, пафосу, користолюбства, тщеслав'я, аматорства і багатьох інших речей, які живуть у нашому суспільстві за тобою.Бо ти був і залишаєшся для мене Вчителем, наставником, другом, братом і Легендою. І що я знаю точно, ти б ніколи не хотів, щоб за тобою тужили, топили горе у вині чи хотіли вбитись. Тому для мене в пам'яті ти залишаєшся Воїном, найусвідомленіших з усіх нас у своєму виборі і діях, які ми поважаємо. До зустрічі в інших світах, друже. Автор Олекса Коба для UAPORTAL.CZ 
    1656 Posted by Oleksa K.
  • - А де фотки?- Які фотки?- Ну фотки з твоїх мандрів...- Тю, на що вони. Пам'ять живе не у фотках, вона у серці.Так завжди казав нам Григорій Матяш, або "Блек" в колах атошників. Вчора, тобто 31 липня два роки, як його не має. Пам'ятаю як в той день ми повернулись з добового чергування на позиції, я піднявся у бліндаж, щоб скинути бронік і почув вибух. На сусідній позиції. Спустився і почув по рації "Матяш 200". А потім по рації передали, що від кульового поранення помер у лікарні ще один наш боєць "Майор". Слова тут зайві. Слів тут не має. Але пам'ять, як він і говорив дійсно залишається у серці.Ми познайомились у Києві, не пам'ятаю який це був рік, але задовго до Майдану. Нас познайомив коваль Антон Шатов. Перше враження про людину у мене насправді завжди правильне. Коли я побачив Грицька - я відчув, що поруч знаходиться глиба, айсберг, гора чи окремий всесвіт, що сповнений сили, для якої навряд існує щось неможливе. Я відчув справедливість, брутальну щирість, яка виливалась у правду, в кожному слові, я відчув спокій, такий знаєте, як на скелях біля якогось одвічного океану, розчинність часу, якщо хочете. Спокій до всього в цьому житті, і мудрість, які би варто було повчитись багатьом тим, хто нині вважає себе мудрецями. І тоді, після зустрічі ми всі гуртом ковалів-металургів-археологів поїхали в Олевськ, на міжнародну конференцію з реконструкції металургійних проектів.  А потім вони з Антоном приїхали на мій день народження до мене в Полтаву і ми кілька днів гуділи в моїй кузні, розбудовуючи її, співаючи ночами архаїчних пісень і поринаючи у дуже глибокі розмови до світанку.А потім через рік я зі своїм гуртом поїхав у Крим, грати пісень, а Блек приєднався до нас. І власне лише завдяки йому у доволі скрутних пригодах, ми не полишали гумору. Від нього як завжди віяло спокоєм. Коли наші кочування по Криму закінчились і ми осіли в Херсонесі, гурт залишався ночувати у радянських будиночках на археологічній базі. А ми з Григорієм розкладали свої спальники над урвищем моря. Вогні кораблів, вогні з небес, блукаючі вогники в руїнах старого грецького міста. Все це було фоном для розмов, які закінчувались коли вже починало світати.А потім того ж року, він приїхав знову допомогти мені з кузнею. Потрібно було зробити трубу для тяги. І нам потрібно було зігнути майже трьох метровий лист двох міліметрової сталі у квадратну трубу. І Григорій за допомогою піддонів, цегли, якихсь чугунних труб змайстрував пристрій, до якого я б ніколи не додумався і власне витяжка була зроблена. Григорій міг полагодити будь що. Він був майстром до всього чого чіпалась його рука і це стосувалось не лише кузні. В АТО він зміг полагодити ПТУР, який ніхто не міг зробити. Про СПГ та інші девайси, я взагалі мовчу. В останню ніч перед його від'їздом ми монтували на цегляне горно цю трубу під музику Андрія Середи. В ті дні, ми щоночі після роботи над кузнею ставили у ній самій на якийсь пінь кавуна, заварювали трав'яний чай, розкурювали люльки і слухали ірландсько-середіївську музику. Пам'ятаю, як в одному із записів з концерту Андрій почав п'яним голосом з динаміків говорити, що в залі знаходиться його син, ми почали гиготіти з його нетверезого варнякання і раптом під мною чи під ним, вже не згадаю, рухнув стілець. Й більш над сином Середи і над самим Андрієм ми вирішили не сміятись. А потім, коли він повернувся в Київ, він дізнався, що за той час поки він мені допомагав - його байка вкрали. Але він сприйняв це так само спокійно як і все інше. Потім ми зустрілись за тиждень перед майданом. Поїхали в "українське село" де він мав кузню, де ліпили з глини і грали на старосвітських банудрах, а далі поїхали в кузню в "Пирогово". Ми святкували день коваля. Пам'ятаю мені треба було зробити на замовлення бутафорську катану. І за годину до півночі усі ковалі вже роз'їхались з бенкету металу. А Григорій десь до дванадцятої допомагав мені робити ту японську шаблю, а потім ми йшли крізь ліс, до дороги, бо я мав потяг о третій ночі. Ми йшли крізь ліс, розкурювали люльки і в повітрі висіла тривога. Ми обидва відчували, що скоро щось почнеться...І почалось. Наступного разу ми зустрілись на Майдані. І всі наступні рази зустрічались теж там, коли я приїзджав з Полтави у Київ. І в найскрутніші дні Григорій завжди зберігав той самий спокій і гумор. І разом з тим, передбачаючи, що поразка теж можлива - всерйоз готувався до партизанської війни, й казав мені, щоб я їхав з України, і допомагав з-за кордону, бо мене посадять, як координатора подій в моєму місті. А він тихесенько з іншими буде боротись тут поки то буде можливо. І він казав це без притаманного багатьом "націоналістам" пафосу. Він казав абсолютно правду, бо за життя, я не почув від нього жодного лукавого слова, вигаданого слова, містифікації чи брехні...А потім почалось АТО і я поїхав влаштовуватись в "Дніпро-1", як в єдиний тоді легальний добровольчий підрозділ. А через кілька днів Григорій сказав, що хоче приєднатись до "Донбасу". А в нашому підрозділі, вже були бійці з "Донбасу", які вийшли з під бою з під Карлівки і ми вже знали, ким є насправді Семен Семенченко. Тому я усіма правдами і неправдами відмовляв Блека йти в "Донбас" і кликав до нас... І він прийшов в п'яту роту "Донецьк" І став для нас усіх там взірцем тактика, медика, воїна. Немов козак з прадавніх балад зі своїм чубом, який час від часу заважав. Немов боєць українського повстанської армії. Ні, не немов. Таким він і був.Ставлячи міни, які буде важко знайти навіть спеціалістам-мінерам, він знімав їх точне місце на джіпіес і передавав нашим бійцям з сектору. Він володів усією доступною зброєю і вже на початку війни, мав закуплену за свої кошти в часи майдану натівську аптечку, окремі штуки з якої роздавав нам. Їдучи на ротації він кував у кузні скоби, щоб використати їх у розбудові нового бліндажа. Ідучі у бої він залишався таким же спокійним, як у миті коли грав на ірландському бороні, чи пояснював мені якийсь ковальский прийом.  Я знаю, Григорій, що ти не любив цих всих текстів, фоток, відео і тим паче мови про такі речі на загал. Але я хочу, щоб усі на цій довбонутій планеті, знали якою ти був Людиною.Блек блукав місяць пустелями Ірану і горами Грузії. Він не любив екскурсоводів-хороводів і вважав, що вивчати країну треба занурившись у життя людей, сіл, місцин в яких не буває туристів. Він жив кілька місяців в карпатському селі, в якому не було здається навіть світла, і до найближчого магазину, здається треба було їхати з 20 кілометрів по пів метровим сугробам снігу. І він спокійно розповідав мені, як вночі після дня-ковки там, виходив із сноубордом вночі, піднімався вгору, бачучи на стежці лише сліди якихсь вовків чи птахів. І далі піднімався спокійно в гору, щоб спустись по місцям де не спускаються... Бо він страшенно любив сноубординг.Я пам'ятаю, як ти Григорій вигравав ірландські ритми на своєму бороні під будь яку пісню і з посмішкою і спокоєм в найскрутніші моменти на фронті був ладен вирубити будь кого за якісь історії чи нотки панікерства. Пам'ятаю, як я пригадав, одну дуже мутну історію з приводу наших полонених. А ти відкликав мене вбік від хлопців і матами поцікавився, що я роблю, пояснюючи, що таких історій тут просто не має бути. Я пам'ятаю багато всього... Але я не пам'ятю брехні, лицемірства, погорди, пафосу, користолюбства, тщеслав'я, аматорства і багатьох інших речей, які живуть у нашому суспільстві за тобою.Бо ти був і залишаєшся для мене Вчителем, наставником, другом, братом і Легендою. І що я знаю точно, ти б ніколи не хотів, щоб за тобою тужили, топили горе у вині чи хотіли вбитись. Тому для мене в пам'яті ти залишаєшся Воїном, найусвідомленіших з усіх нас у своєму виборі і діях, які ми поважаємо. До зустрічі в інших світах, друже. Автор Олекса Коба для UAPORTAL.CZ 
    Aug 01, 2017 1656