Одна з найбільш помітних і жвавих книжок української воєнної літератури останніх років, оцінена також експертами і критиками. Справді гучний дебют. Читав Олег Коцарев. Про книжку «Доця» (видавництво «Білка») невідомої раніше авторки з ефектним псевдонімом Тамара Горіха Зерня (справжнє ім’я – Тамара Дуда) почали активно говорити, здається, восени. А вже взимку «посипалися» рецензії, інтерв’ю, відзнаки, нагороди. Досить згадати, наприклад, перемогу в дорослій номінації літературної премії «Книга року ВВС» або спеціальну відзнаку журі премії «ЛітАкцент року». Подекуди навіть складалося враження, що книжку перехвалюють чи дають їй своєрідну фору через воєнну тематику. Виникали побоювання, що «Доця» може виявитися надміру попсовою чи перевантаженою емоційними спекуляціями.  фото Тамара Горіха Зерня  Найкращий спосіб «розібратися» з романом – прочитати його. Цей процес ставить усе на свої місця. «Доця» – класичний динамічний пригодницький роман про українсько-російську війну в житті однієї молодої жінки з Донецька, яка з початком подій вирішує не ховатись і вичікувати, а активно стати на захист своєї країни. Книжку написано, сказати б, просто, живо і романтично, і такий підхід себе виправдовує: текст вийшов органічний, емоційно насичений. Естетичних чи світоглядних одкровень тут немає, але твір і не геть попсовий чи невиправдано примітивний. Жваве враження від тексту, щоправда, псують деякі дрібні ляпи, насамперед мовні, що їх варто було б вичистити під часу редагування. Це помилки на кшталт «сходу» замість «з ходу» чи «казнити себе» або, що особливо символічно, набрані дивною українсько-російською мішаниною прізвища коректорки, верстальниці, автора використаних фото (таки ефектних) та «фото для обкладинки»… Головна героїня «Доці» походить із нещасливої, розбитої та розкиданої родини. До Донецька вона вимушено приїздить із Волині в юності, щоб жити тут зі своєю бабусею, бо іншого житла в неї просто не залишилося. Тамара Горіха Зерня описує непростий процес «притирання» до нового міста, зовсім не схожого на рідні краї дівчини. Але гармонію таки було знайдено. Знайшла «Ельф» (прізвисько героїні, що потім стане її позивним) і улюблену справу. Маючи одночасно оригінальний художній смак, художні здібності та добрі знання з фізики, вона почала створювати ексклюзивні інтер’єри, найчастіше працюючи з об’єктами зі скла, каміння (різні матеріали як символи фігурують у заголовках розділів – наприклад, «Сердолік. Любов і голубці», «Дзеркала. Свіччине весілля» чи «Рубін. У крові моїй твої кольори»), оригінальними світильниками, вітражами і таким іншим. Утворилася компанія однодумців, яка з часом стала успішною фірмою. Через постійну загрозу кримінальних нападів новостворена бізнес-команда активно тренувалася зі зброєю, екстремальним водінням, займалась електронною безпекою та завела контакти серед силовиків. Усе це дуже знадобилось, але не зовсім там, де очікували герої «Доці». Адже розпочалася Революція Гідності, а потім Донецьк повільно та невблаганно скотився в трагедію війни й окупації. Входження у війну Тамара Горіха Зерня описує вельми детально. Як місто змінюється спершу непомітно, потім щораз безповоротніше. Як гинуть люди, будинки і цілі райони, змінюються побутові звички, починає квітнути мародерство і безжальність. Як у порожнечу «вливається» інша держава, російські окупанти. Як багато місцевих мешканців їх приймають і погоджуються з їхнім пануванням – хтось зі щирих переконань, а хтось щоб вціліти. В інтерв’ю письменниця каже, що описувала всі ці процеси, спираючись на свідчення реальних людей, очевидців і учасників подій, довго з’ясовувала всі деталі та подробиці. Власне, і головна героїня, за словами Тамари Горіха Зерня, має свою живу прототипку. Вона теж, побачивши, куди все котиться, взялася до боротьби. У книжці «Ельф» і її колеги по роботі створюють щось середнє між волонтерською групою та партизанським загоном. Із цього моменту починається суцільний екшн. Тут і переїзди через лінію фронту з продуктами і речами для наших бійців, і збори цих-таки речей і продуктів у Донецьку, в Дніпрі, по всій Україні, і драматичні пригоди в самому Донецьку. Містичні порятунки (містики в «Доці» не надто багато, але вона присутня насамперед у загадкових збігах-везіннях і в мотиві архетипічного єднання з країною, яку захищають персонажі) й дивовижно елементарні провали, втечі та бої… Емоційно всі ці сюжети виписано дуже напружено, динамічно, пружно. Авторка чимало уваги приділяє психології, але, мабуть, не так психологічному розвитку конкретних персонажів, як загалом психології людини на війні. У книжці, звичайно, багато моментів болісних, зворушливих, важких, але, здається, все-таки домінує тут саме авантюрний дух. «Доця» так і проситься в який-небудь серіал. Надто що пригоди «волонтерів-партизан» описані «візуалізовано» і органічно складаються з серії епізодів. До речі, у Вікіпедії написано, що екранізація «Доці» й справді планується. Власне бойову й волонтерську частину своєї книжки Тамара Горіха Зерня, як вона каже, написала, використовуючи не лише розповіді прототипів, а й свій власний досвід. Адже перекладачка Тамара Дуда у 2014 році теж стала активною волонтеркою. Деякі події «Доці» ставалися безпосередньо з нею. Скажімо, епізод, у якому героїню, котра спить на горищі будинку на українських позиціях, будять невідомі солдати і кажуть спускатися. Спустившись, вона не знаходить і сліду від тих солдат, а інші бійці кажуть, що до неї на горище ніхто не піднімався. Невдовзі у місце, де дрімала волонтерка, влучив ворожий снаряд. Успіх книжки «Доця» дозволив продовжити роботу з романом. Готується друге видання, в якому має з’явитись окремий розділ документальних свідчень. Планують також англійський переклад.   Повідомляє: TEXTY.ORG.UA 

Єдиний у країні штатний капелан, який пройшов смугу перешкод і отримав берет морпіха, вважає, що прийшов час не просто готувати захисників країни, а формувати в ЗСУ ціннісні засади вишколу військовослужбовців, - етосу воїна, що допоможе їм і після демобілізації боротися за свої мрії, долати життєві перешкоди, розвивати власний бізнес і будувати нову Україну. Авторка статті: Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ" Звання Народний герой України отець Андрій отримав 4 червня 2015 року під час першої церемонії нагородження. Фото: Роман Ніколаєв   За отцем Андрієм важко встигнути. Якщо він вибирається на мирну територію, то всі його дні щільно заповнені зустрічами, подіями, лекціями. Часто військові просять саме його похрестити новонароджену дитину або повінчати пару. Довіра до Андрія Зелінського в армії України безмежна. Але зустрітися з ним і спокійно поговорити вдалося лише неподалік від передової, під Маріуполем, де він тепер несе службу у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти. Більше того, рік тому він разом з бійцями подолав смугу перешкод і став єдиним штатним капеланом, який здобув право носити берет морського піхотинця.   Він прийшов з нуля на командно-спостережний пункт роти, зняв бронежилет і, як вміє тільки він, тепло і щиро всміхнувся. Слухати капелана дуже цікаво. Та й як інакше? Він має три освіти: філософську, богословську та політологічну, причому дві перші отримав за кордоном. Володіє декількома іноземними мовами, постійно читає, вивчає щось нове, цікавиться тим, що відбувається в світі. Він міг би робити кар‘єру, але з початком війни попросився на фронт і став першим капеланом при штабі АТО в червні 2014-го, і майже звідси не виїжджає. Він бачив різні роди військ, працював і з десантниками, і зі спецназівцями. Але став морпіхом. Хочеться вірити, що його думки про розвиток армії і підходи до формування бійця, почують і будуть підтримувати у всіх Збройних Силах України. "МОЄ ЗАВДАННЯ ЯК КАПЕЛАНА - ЗАХИЩАТИ В НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЯНІСТЬ" -Я перебуваю у військовому капеланстві з 2006 року, тобто вже дванадцать років, - говорить Андрій Зелінський. – Працював спочатку як волонтер, а з минулого року у Збройних силах України з'явився інститут військового капленства, тобто капелан став штатною посадою. Про капеланство в Україні гучно заговорили з початком бойових дій на сході країни. До того мало хто знав, що таке явище навіть існує. Серйозна спроба організувати капеланське служіння в ЗСУ відбулася в академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Мені поталанило долучитися до кола молодих священиків, які працювали лише з віськовослужбовцями. Разом із іншими духівниками ми тоді піднімали цілину в царині формування моделі системного забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Попри тогочасні успішні спроби, значення терміну "капелан" на національному рівні все ще мало хто розумів. Багато з випускників львівської військової академії стали тими молодими офіцерами, яким на посадах командирів взводів і рот довелось першими зустріти збройну агресію – перші герої та перші полеглі. Багатьох із них добре знав особисто, з багатьма зустрічався в зоні бойових дій, багатьох ми втратили… У буремному 2014 році віталася будь-яка підтримка військ, у тому числі й духовна. Упродовж доволі короткого періоду капеланство набуло національного масштабу. Щоправда, для більшості воно тісно асоціювалося з благословенням особового складу до і після боїв. Але це лише частина того, що я називаю покликанням капелана "бути поруч". Для мене в цих двох словах ціла філософія - значно більше, аніж гасло. Не спостерігати ззовні, а стати частиною дійсності - саме в цьому суть одного із фундаментальних таїнств християнської віри Воплочення. Коли з'явилася можливість стати штатним капеланом у Збройних силах України, я підписав трудовий договір з 36-ою окремою бригадою морської піхоти. Так опинився серед тих, ким дуже пишаюся. Чому ви обрали для себе саме морську піхоту? Ви ж багато працювали з десантниками, разом з ними навіть виконували стрибки з парашутом… - Морська піхота – чи не найбільш природний для нашої держави рід військ. Адже саме від контролю за морським узбережжям, зрештою, залежала значною мірою й сама історична можливість оформлення нашої державності: так було і в часи київських князів, і в часи Козаччини, і на початку ХХ ст. Цього року ми святкували століття від виходу в світ наказу гетьмана Скоропадського про формуваня першої бригади морської піхоти. Україні завжди потрібні були воїни, які могли б її захищати на морі та на суші. У наші часи додалась іще необхідність десантування з повітря. Відтак, морський піхотинець – втілення "воїна трьох стихій". А завдання, які ставляться перед підрозділами Морської піхоти, вимагають високого рівня фаховості та підготовки. Саме тому важливою ознакою морського піхотинця, як нещодавно сказав у своєму інтерв’ю командувач МПУ генерал-майор Юрій Содоль, є наявність морального стрижня, у нього має бути характер. Щоб якісно виконувати поставлені завдання та долати існуючі перешкоди, морпіх, перш за все, має бути сильним духом. Характер морпіха має чіткі координати: відважний, відданий, вмілий, вільний, вірний (5 "В"). Особовий склад підрозділів морської піхоти доволі молодий. А молодим завжди властивий максималізм, високого рівня ідеалізм. Я це називаю здатністю на ціннісне. Коли ви приходите в один із наших підрозділів і розпочинаєте говорити про воїнську культуру, бойову звитягу, про цінності, люди реагують, вони розуміють, про що йдеться і підтримують бесіду. Неймовірним досвідом для мене особисто є наші бесіди на теми особистісного розвитку, формування характеру воїна, в якомусь із окопів на самій лінії зіткнення. У такі миті добре зрозумію, що саме тут можу бути справді корисним, тому що, вірю, завдання професійного військового капелана – не лише благословляти у бій чи відспівувати наших полеглих захисників, а значно більше. Наша місія – бути поруч, щоб боротися за дух українського воїна, за саму його людяність, здатну на дивовижного рівня відвагу та самопожертву. Воїн за своєю сутністю – особистість ціннісна. У нього завжди має бути мета, обрій, і дещо зухвала вдача, аби її досягти, попри всі можливі перешкоди. Я досить часто повторюю, що перемога – це значно більше, ніж змусити противника зупинитися на визначеній лінії, навіть більше, ніж змусити його очистити нашу землю від своєї присутності. Перемога – це відвойоване майбутнє, Україна нової якості. Саме така перемога потребує відповідних ціннісних орієнтирів і ціннісних особистостей – справжніх воїнів. Тому, вважаю, Збройні сили мають сьогодні повернути собі дуже благородний статус, надважливу для сьогоднішнього українського суспільства функцію, яку, на жаль, було дещо втрачено у роки незалежності. Збройні сили України мають знову стати школою життя, тут мають формувати особистість і гартувати характер! Сьогодні, слава Богу, ми прокинулися і зрозуміли, що майбутнього нам ніхто не подарує. Нову Україну "Новою поштою" нам ніхто не пришле. Її зможе вибороти лише людина-воїн. Сьогодні нам критично необхідні люди, які за своїм характером є воїнами – у будь-якій царині суспільного життя: в армії, в освіті та науці, в бізнесі, в мистецтві. Воїн – особа, віддана перемозі: над собою, над життєвими обставинами, над противником. Людина, яка чітко знає, чого бажає, і не вагається боротися за свою мрію, за наше спільне майбуття. Кожне майбутнє потребує визволення з полону наших сьогоднішніх страхів, непевностей та байдужості. Кожна мрія потребує воїна, готового за неї боротися. Турбота про соціальні потреби військовослужбовців необхідна, але її недостатньо: служба у війську має забезпечувати людей не лише матеріальними благами, а й сенсом. Сучасні розвинені армії воюють не лише технікою та зброєю, а й переконаннями та сенсами, які допомагають убезпечити саму особистість воїна, захистити його морально-психологічний стан, зберегти неушкодженим його найцінніший потенціал – людяність. Ефективне виконання завдань у війську можливе лише за умов постійного особистісного розвитку військовослужбовців. фото: Українська правда  Збройні сили без цінностей – це загроза людині, державі, суспільству. Ціннісне формування особистості у Збройних силах також належить до відповідальності військового капелана. Адже душпастирська опіка в ЗСУ, відповідно до нормативних документів, здійснюється в трьох основних напрямках: просвітницька діяльність, душпастирська робота та соціальне служіння. Ми живемо у вільній поліконфесійній державі та служимо у поліконфесійному війську. Я ніколи не погоджувався з традиційним твердженнями про те, що в окопах атеїстів не існує. Вони існують у сучасному українському суспільстві – вони існують в українських окопах. Якщо хтось не вірить, можу показати, у яких саме. Не слід спрощувати ситуацію з релігійними поглядами наших військовослужбовців. Як правило, питаннями державного значення в нас займаються люди старшого покоління, а їм не завжди добре помітні преференції молоді. А вони у нас сьогодні, в плані релігійних переконань, дуже змінилися. Як на мене, то кількість практикуючих християн, які усвідомлено відносять себе до однієї з наших традиційних церков на сьогоднішній день в українському війську дуже незначна. І це зовсім не питання ідеології, а швидше – глобальних тенденцій у сучасній культурі. Інституційна, конфесійна, релігійність у сучасному світі дещо втрачає свої позиції. Не виняток і Збройні сили. Цю дійсність необхідно вчасно усвідомити, аби належним чином налагодити душпастирську працю у війську та гарантувати її ефективність. На жаль, нам сьогодні бракує капеланів "професіоналів", які пояснюють собі своє служіння у війську не тим, що "в країні війна", а тим, що капеланство – їхнє покликання. Відтак, існує багато випадків, коли капелани все ще розглядають особовий склад своєї частини як аудиторію потенційних адептів власної конфесії: для них "успіх" капеланського служіння вимірюється кількістю "навернених" до власної конфесії душ. Існують також ті, для кого капеланське служіння у війську зводиться виключно до ідеологічної роботи. На жаль, дух воїна та військового підрозділу дуже рідко залишаються у фокусі душпастирських зусиль як самодостатні універсальні цінності. Адже йдеться про формування у війську ціннісно орієнтованої особистості, здатної бути якісним захисником і відповідальним громадянином, відважним воїном. Цінності у війську залишаються обладунками, здатними захистити саму людяність воїна. Капелан, як священнослужитель своєї церкви, діє в рамках довірених йому компетенцій. Як священнослужитель я можу робити те, що мені дозволяє робити моя церква. І як священнослужитель завжди з радістю готовий послужити тим, хто звертається з відповідними проханнями. Але поза тим існує особовий склад – віруючі і не дуже, православні та язичники, атеїсти та байдужі – серед якого я тепер зобов’язаний здійснювати своє служіння, турбуватися про їх внутрішній, духовний стан, про задекларовані релігійні потреби. А відтак дуже важливим для мене є участь у ціннісному формуванні особистості військовослужбовця. І цінності тут – ключовий елемент. У сучасному українському війську ми з різних традицій – моральних, етичних, релігійних. Однак, існує спільне для всіх нас ціннісне тло, один на всіх воїнський етос, що дозволяє якісно виконувати поставлені завдання, захищати свій народ та нашу державу. У Морській піхоті України ми часто говоримо про три засадничі цінності – честь, відвага, відданість. Саме цінності дозволяють військовослужбовцю залишатися людиною за будь-яких умов, помітити сенс у тому, що відбувається навколо, вистояти за будь-яких обставин, не зламатися. Гадаю, що це і є ключовим завданням нашого служіння. Бо допомогти військовослужбовцю збагнути сенс бою - означає врятувати людину від руйнівних наслідків війни. "ЩОБ УКРАЇНА ЗАЛИШИЛАСЯ НА КАРТІ СВІТУ, НАМ СЛІД СЬОГОДНІ ВИХОВАТИ ЦІЛЕПОКОЛІННЯ ВОЇНІВ: ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧІТКО ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ БАЖАЮТЬ, І ГОТОВИХ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ МРІЮ" -Мене завжди цікавили цінності, на основі яких формувалися цілі воїнські культури в Спарті та у феодальній Європі, у середньовічній Японії та на Запорізькій Січі, - продовжує отець Андрій. - Адже кодекс воїнської честі, етос воїна – це надзвичайно потужний механізм забезпечення ефективності в діяльності війська та захисту психічного здоров'я й духовного добробуту окремих військовослужбовців. На жаль, у ЗСУ станом на сьогодні вся ідеологічна робота вибудувана виключно на національно-патріотичному вихованні. Слава Богу, що це нарешті відбулось: національно-патріотичне формування свідомості українських воїнів необхідне, неминуче, та все ж, уважаю, недостатнє. Йдеться про систему переконань, якій необхідна якісна особистість. А особистість, як відомо, формують цінності. Показовим залишається слухання в сенаті США сьогоднішнього очільника Пентагону Джеймса Меттіса перед його призначенням на посаду. На запитання одного із сенаторів про значення для нього особисто воїнського етосу, генерал відповів, що "етос воїна – це не розкіш, а сама сутність війська". Це розуміє голова Пентагону! На цих засадах сьогодні вибудовується й система ідеологічної роботи в американській армії. Йдеться про перевірені столітнім досвідом механізми захисту духу воїна та бойового підрозділу, які допомагають сформувати стійку ідентичність, захистити та упередити від розвитку ПТСР, виховати громадян належної якості. Для мене особисто морська піхота - значно більше, аніж рід військ, це певна життєва філософія – на час служби і після неї. У нас чітко сформульована місія, що досягається трьома кроками: формування морпіхів, перемога в боях, виховання громадян нової якості. Такі цілі потребують певного воїнського етосу. У морського піхотинця три особистісні виміри: воїн, захисник та побратим. "Воїн" – бо відданий перемозі. У формуванні цієї якості якраз і допомагає смуга перешкод, Тут ідеться не лише про фізичні випробування, а й про необхідність злагодженого та ефективного виконання поставлених завдань, коли потрібно разом, цілою групою, в умовах високого рівня стресу досягти визначених цілей. "Захисник" – більше, аніж людина зі зброєю в руках, це – воїн з любов'ю в серці, готовий на самопожертву. Це надає глибокого сенсу, ціннісної валентності тій функції, яку військовослужбовець виконує із зброєю в руках. "Побратим" як ціннісна функція та ідентичність воїна добре відомі ще із воїнської культури стародавньої Спарти. Люблю приклад, який згадує Плутарх. Громадянських прав, а інколи і життя, у Спарті позбавляли тих воїнів, які на полі бою втрачали не спис, не меч, не шолом, а щит. Спартанці билися фалангою. Перемога гарантувалася незламною єдністю бойового строю. Кожен мав відчувати відповідальність за того, хто поруч. Відтак, щитом захищали не просто побратима, а саму Спарту. Відсутність щита – слабка фаланга. Слабка фаланга - слабка Спарта. Безвідповідальність по відношенню до бойового побратима вважалася державною зрадою. У нашому ж випадку турбота один про одного означає турботу про Україну. І це ще один ціннісній елемент, який військова служба має виховувати у громадян України, що проходять через цю школу. Отже, якщо ти військовослужбовець ЗСУ, ти – воїн, особистість віддана перемозі, ти захищаєш тих, кого любиш, і турбуєшся про тих, хто поруч із тобою виборює майбутнє для твого народу і його держави. Той, хто повертається в цивільне життя, має залишатися воїном, захисником і побратимом - в бізнесі, в освіті, в громадській діяльності, у будь-якій царині суспільного життя. Щоб Україна залишилася на карті світу, нам слід сьогодні виховати ціле покоління воїнів – людей, які чітко знають, чого бажають, і завжди готові боротися за свою мрію. Ми багато сьогодні говоримо про методи подолання ПТСРу. Так от, формування ціннісної ідентичності у військовослужбовця – це один із ефективних методів запобігання розвитку ПТСРу в розвинених арміях світу. Людина, віддана перемозі, вміє перемагати себе, життєві обставини і, зрештою, противника. Це окрема життєва філософія. До прикладу, коли військовослужбовець залишає район бойових дій, повертається додому, він одразу ж відчуває певну порожнечу, пустку, втрату. Ще вчора він був важливий у своєму підрозділі, виконував важливу функцію, у нього було багато друзів, і раптом – втрата відчуття власної значущості. Болить. А коли людина має сформовану ідентичність воїна, вона нічого не втрачає, бо залишається воїном і на інших фронтах, продовжує боротьбу за майбутнє, за втілення своєї мрії. Війна це хаос і безлад, це спотворений, деформований простір і час. Це те, де людина виходить поза рамки буденного, цивілізованого. Потім повернутися в русло дуже і дуже важко. Завжди повторюю, що війна - це більше, аніж кулі та уламки від артснарядів. Перемога над війною у власному серці потребує сенс у тому, що відбувається навколо. Коли я був на авдіївській промзоні, переходячи з позиції на позицію, звертав увагу на дірки від куль в ангарах. Таке враження було, я перебував не на війні, а в планетарії. Бачити зоряне небо крізь отвори від куль і уламків снарядів - це така алегорія пошуку сенсу в умовах війни. "МОЛИТВА – МОЯ НАЙПОТУЖНІША ЗБРОЯ, І ВІРНІ ДРУЗІ – МІЙ НАЙКРАЩИЙ ЗАХИСТ" Є два крила, якими воїн здіймається до перемоги. Це мотивація і дисципліна. Одним крилом нікуди не долетиш. Дуже потрібно над цими крильми працювати, плекати їх, аби наші воїни могли здійматися до перемоги попри будь-які життєві виклики. У військовій психології існує класичний приклад під назвою "парадокс Стокдейла". Йдеться про американського адмірала, який у 1965 році потрапив у полон у В’єтнамі. Він провів у полоні сім років! За цей час можна було вже й забути, звідки ти родом. Але офіцер таки повернувся додому, був представлений до найвищих нагород, вважається героєм у Сполучених Штатах. Коли його запитали, як йому вдалося вижити ці сім років, він сказав, що ніколи упродовж цих років не втрачав віри, що день визволення настане. Здавалися та не доживали до звільнення, як казав адмірал Стокдейл, лише оптимісти – ті, які були переконані, що їх звільнять наступного Різдва. Психологічне виснаження часто спричиняло у них фізичну смерть. Парадокс Стокдейла полягає в тім, що, з одного боку, треба думати стратегічно, не втрачаючи віри, що перемога неминуча. Така віра може мотивувати, надихати. З іншого ж боку, слід жити тут і тепер, реалістично зустрічаючи виклики сьогодення і відважно на них відповідати. У полоні Джим Стокдейл організував для американських полонених цілу систему комунікацій, схожу на азбуку Морзе, якої не розуміли в'єтнамські наглядачі. Листом дружині він передавав зашифровану інформацію, що у випадку викриття, загрожувало б йому стратою. Навіть у полоні він залишався воїном свого народу, вимагав від себе більшого. І тут іще одна важлива таємниця подолання ПТСРу: щоб вижити, необхідно вимагати від себе більшого. І від життя також! Отець Андрій з Героєм України, бійцем 79-ої десантної бригади Валерієм Чебінєєвим Військові, які повертаються з війни, повинні памя’тати, що у них просто змінилися координати їхнього фронту. Майбутнє, мрія, мета завжди потребують воїнів. І разом можна зробити завжди більше. Тому, як важливу складову воїнської культури слід плекати відчуття відповідальності за побратима, братерства, яке залишається й після повернення в мирне повсякдення. І не лише на рівні почуттів, а й у реалізації спільних проектів. У нас сьогодні вже існують успішні приклади таких проектів. Людині необхідно завжди відчувати свободу творити – себе і свій світ. -Для багатьох армія стала ще й можливістю заробити гроші.Це також своєрідна мотивація… -Навіть якщо хтось і прийшов аби "заробити гроші", військо має залишатися школою життя. До цього потрібно докладати максимум зусиль. Тоді, навіть якщо людина й мала на меті якісь власні цілі, звідси вона вийде воїном, захисником і побратимом. Тому, як на мене, не має значення, за чим сюди приходять, значення має те, ким звідси виходять. -Чому вам було важливо пройти смугу перешкод разом з морпіхами? Що зазначить для вас це випробування? -Це інтеграція в родину. Я хотів бути частиною сім'ї. "Бути поруч" – це бути поруч у всіх аспектах військової служби. Смугу перешкод формально не зобов'язують проходити всіх. Але це традиційна вимога, щоб "бути справжнім". Відтак, проходження смуги перешкод, отримання берета морського піхотинця, складання клятви – це ті елементи, які дозволяють стати повноправни членом родини в Морській піхоті. А капелан у морській піхоті має і сам бути морським піхотинцем. Невід'ємна риса морської піхоти – бути там, де найгірше; де інші, можливо, й змогли б показати надзвичайні результати, ми ж маємо залишатися до кінця – завжди вірними. Смуга перешкод – також тест на командну роботу. Її можна пройти лише спільно, з турботою один про одного. У цьому її ціннісний елемент. А от Клятва морського піхотинця – більше, аніж текст. Тут конкретними словами зафіксовані цінності воїна. Під час їхнього урочистого проголошення народжується нова ідентичність, нова особистість в присутності командира і бойових побратимів. Ти декларуєш у їхній присутності, що стаєш "відважним воїном", "вірним захисником України", "щирим побратимом", і в основі твого життя тепер – честь, відвага та відданність як засадничі ціннісні орієнтири. Це має бути викарбуване, як на камені, в свідомості кожного морського піхотинця. Берет морського піхотинця стає промовистим символом цінностей, які перетворюють людину на справжнього воїна. Під час вручення берета морського піхотинця. Його Андрій Зелінський отримав від командира батальйону Вадима Сухаревського   -Наскільки розвивається інститут капеланів в Україні і чи вистачає їх на фронті?   - Станом на сьогодні на основі трудового договору в армії працюють 70 капеланів. Ми можемо говорити про забезпечення великих підрозділів рівня бригад, полків і окремих батальйонів капеланами. Але те, як капелани здійснюють свою роботу, дуже різниться. Капеланство – це особливий тип служіння і воно вимагає відповідної підготовки, досвіду та жертовності. Нам іще слід сформувати інститут вишколу військових капеланів для узгодження ціннісних засад і методології праці. Капеланство – це завжди служіння. Служіння тим, хто служить своєму народові. Сьогодні ми робимо лише перші кроки. У нас попереду іще довгий шлях.   -Капелани мають володіти зброєю?   -Відповідно до наказу МОУ, військовим капеланам заборонено використовувати зброю.   Молитва - це моя найпотужніша зброя, а вірні друзі – мій найкращий захист. Щодня молюся за мою бригаду, командування, особовий склад.   -Що найважче для вас особисто на війні?   -На війні найважче втрачати.   Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"  

Перед стрибком у чорну діру час зупиняється. Й неважливо, стрибаєте ви "солдатиком" чи "щучкою". Ви здобуваєте вічність, якщо до цього вас не розірве на кварки. Час, з яким бавиться чорна діра, в уявленнях письменників і самопроголошених дослідників може зупинтись, закрутитись у вузол, почати рухатись в зворотньому напрямку. Але навіть в найзбоченіших їх фантазіях він не може просто зникнути. А от отут, поблизу, на відстані, якої не існує в порівнянні з астрономічними велечинами, у світі, де не залишилось місця для магії і казки, є річ, що може розчинити час, змусити щезнути, поклавши немов кроля-короля у білого капелюха й, на відміну від вистави в Шапіто, це не буде проданою ілюзією. Імовірність, що ви пригадаєте, чим снідали одинадцять днів тому, не перевищує вірогдіність назвати колір рушника, який висів у душі в другий четвер позаминулого місяця. Якщо ті дні не були особливими для вас, шанс відтворити нещодавне минуле буде значно меншим, аніж виграти у лоторею. Пам'ять – це алкоголь у пляшці, з сильними емоціями замість корка. Коли немає щільних переживань, минуле вивітрюється, залишаючи лиш слід із запахом дежавю і кольором жамевю, по яким вже неможливо розповісти про напій, що чекав вас за склом. Буденність щосекунди огортає кожного з нас, занурює у небуття, в якому, на відміну від чорної дірки, матерія не трансформується, а без залишку вищезає. Буденність не має типового для історії чи бізнесу виміру – година-місяць-сторіччя. Ця пані харчується шматками, які ми, не закарбовуючи, збавляємо. Втрачені кавалики різного хронометражу, при конвертаціі на кінематографічну плівку, покажуть до біса гіпнотичний своєю порожністю і однотонністю фільм, у якому кожен впізнає кожного. Ви, я, отой дядько, який щойно шмарконув у вас за вікном, жоден з нас не може сказати скільки наспрадві прожив днів у цьому конкретному тижні й не менш конкретному житті. Наш час вимірюється не обертами навколо небесних сфер. Наш вік не можна вирахувати арифметично. Прожити – це не значить "існувати у часі". Робочий тиждень, з якого ви можете пригадати кілька яскравих моментів – це всього лиш ці двадцять-тридцять хвилин, які відклались у вашій пам'яті. Решта безслідно зникла для вас, для мене і для світу. Викресліть з доби сон і кожен ваш день вже щонайменш на чверть скоротиться. Викресліть двохтомні розмови, що можна вмістити у пів речення, трафаретні справи, монотонні розваги і все те, зміст чого ви забуваєте вже завтра і робите для того, щоб воно швидше прийшло. Тоді, лише тоді, ви отримаєте реальну кількість часу, що прожили. О ні, не сприйміть ці слова за заклик кидати роботу, пряжену як молоко прокрастинацію й вдаватись до депрівіації сну, аби поклонятись щосекунді, й закохувати її усвідомленням реальності. Проживати секунду можна в будь-яких умовах, так само, як і губити. Осмислюючи втрачене, можна відчути велич миттєвостей, що залишились у пам'яті. Неважливо, що ти робиш й де ти, важлива твоя присутність у миті. А мить в кожному вимірі змінює свою тривалість. На війні вона мабуть найкоротша й дорівнює швидкості польоту кулі чи снаряду. Не менше, не більше. Кожен проміжок польоту кулі - це мірило для сприйняття реальності у пеклі, яке людство вигадує для себе з появи неандертальців. "Привіт, мене звати", "тух", й людина, яка простягала тобі руку, тільки-но приїхавши у світ Ареса, вже дивиться на тебе порожніми, як життя багатьох з нас, очима. "Передай цигарку", "шух", й цигарка твоєму побратиму більше не потрібна. Шматок міни позбавив його цієї потреби. Коли ти стоїш на позиції, й над тобою граються в пінг-понг артилеристи, час з буденного виміру де є "завтра", перетікає у "через одну десяту секунди тебе може на стати". На перший погляд може здатись, що бойові дії можуть навчити цінувати буття. Але історія вчить тільки тому, що нічому не вчить. А деталізація кожної миті призводить до того, що кожен день перетворюється для вас на кілька діб-тижнів і у 20/30 років, вам здається, що все позаду бо по внутрішніх відчуттях вік підскакує до семидесяти-вісімдесяти. Врешті, цей стан породжує, при поверненні, конфронтації і посттравматичні розлади. Адже ветерани і відсторонені спостерігачі війни живуть у різних часових форматах, а тому ніяк не можуть зрозуміти один одного. В звичному для нас середовищі одиниця сприйнятя часу, яка підсвідомо танцює навколо можливості загинути часто є світанком наступного дня, який сповнюється химерних сподівань і якогось особливого значення. В бойових діях час рухається геть по іншому. Й потім солдати немов мандрівники космічних галактик, повертаючись на свою планету виявляють, що постаріли на кілька десятків років, бо кожного дня, мали кілька тисяч світанків з іще химернішими сподіваннями. Статистики розбоїв і самогубств після повернення з будь яких полів Марса голосно промовляє: "можливість щосекунди загинути не вчить поважати життя й дзенівської мудрості". Бо існування у вимірі з кожною черговою миттю, яка може стати роковою змушує отримувати від усього усе і негайно. Усі інстинкти на чолі з необхідністю продовжити рід загострюються, як у лихоманці, або навпаки повністю атрофуються народжуючи всесильну апатію. Політики змушують людей жити у геть інших законах часу, а коли вони повертаються додому ніхто не переводить назад годинникову стрілку. Найсильніше суспільне явище так само безсиле, щоб врятувати наш час від моря небуття. Тому не потрібно ризикувати на фронті, або заражатись від путан звабливими мікроорганізмами, щоб почати відчувати щосекунду. Достатньо лиш відповісти на одне маленьке питання. Але в кожного з нас воно своє... Автор Олекса Коба 

Любити свою країну й емігрувати з неї… Чому так відбувається? Що виштовхує з України тих, хто готовий був віддати за неї життя? І що саме, попри «безвіз», впливає на свідомий вибір інших – «не їхати»? Про це – Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту із позивним «Доцент», кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, «Народний герой України», політолог, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, консультант знімальної групи художнього фільму «Кіборги». Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, брав участь у найважчих боях оборони Донецького аеропорту у вересні-жовтні 2014 року – На сторінці у мережі Facebook Ви написали про те, що багато ваших знайомих виїхали з країни. Чому вони це зробили? – Так, написав… До речі, за той пост мене навіть «провокатором» назвали, мовляв, я «закликаю виїжджати». Але було багато тих, хто зрозумів… Я написав, бо є привід замислитися над тим, що відбувається довкола, до чого прийшли і куди хотіли прийти. Цей пост я написав після того, як у черговий раз у моєму мобільному телефоні стало на один номер менше у зоні постійної досяжності. Причому не через те, що людина загинула чи зникла безвісти… Ні, вона просто поїхала за кордон – поїхала працювати і заробляти. Але це ж не просто якась людина поїхала! Це поїхав один із моїх бойових побратимів, який пройшов пекло Донецького аеропорту, один із тих, хто був дуже вмотивованим на війні, і не менш умотивованим у цивільному житті. Після повернення ми разом «долали наслідки», ми вчилися наново жити. Ніхто з моїх побратимів не «підсів» на наркотики чи алкоголь… Не було суїцидів чи намагань забрати чиєсь життя… Ніхто не подався у кримінал… Проте повернення із передової у суспільство, яке не дуже-то й змінилося, і зустріч з реаліями мирного життя виявилися для багатьох з нас дуже непростими. Реабілітація – поки у нас здебільшого якісь окремі проекти, а не відлагоджена система. Намагання будувати бізнес – у когось дало результати, а у когось ні, бо й не кожен до бізнесу має хист. Працювати «на дядю» – можна, але за чотири роки зарплата критично відстала від росту цін. З пільгами – все теж непросто і не всі ними користуються. Є ті, хто соромиться – на тлі загибелі чи поранень свої товаришів – ці пільги отримувати. Земля – хтось щось отримав, а хтось і досі «отримує», бо землі то немає, то вона десь на висілках, а то просто на місцевості не можна знайти той виділений шматок. Звісно, є багато тих, хто отримав усе належне від держави. Але ще є невизначеність не те що у далекому майбутньому, а навіть у найближчій перспективі. Тому я все більше переконуюся у тому, що проблеми ПТСР – це здебільшого проблеми ресоціалізації. Видається дивним, але ті, хто поїхав, нормально себе там почувають. Питав: чому? Отримав цілком передбачувану відповідь: «Впевненість у завтрашньому дні і відсутність повсякденної боротьби з самим собою і за виживання». – Як ви ставитеся до того, що за рік «безвізу» багато освічених і професійних людей переїхали на тимчасове чи постійне проживання до інших країн Європи? – Як я ставлюся? Як до нормальної… трагедії. Чому? Поясню: це є свідченням того, що у конкурентній боротьбі за найголовніший ресурс світової економіки – людський – ми програємо. Ми поки не змогли створити конкуренції на ринку праці, де навіть малокваліфікована робота за кордоном виграє у наших висококваліфікованих професій за рівнем реальної заробітної платні і купівельної спроможності, а також, що не менш важливо, за умовами праці. Більшість тих, що емігрує з України, роблять це тому, що хочуть передбачуваного завтрашнього дня і прозорості правил гри. Тим більше, це цілком нормальні очікування, якщо ти здатен заробляти своєю власною головою. Показовою з цього огляду, як на мене, є Польща. Що робить уряд Польщі в умовах зростання рівня нелегальної міграції з Близького Сходу? Вони лібералізують законодавство для мігрантів з України, бо, попри усі історичні перипетії, – ми ментально ближчі їм. Ми ж, українці, працьовиті і у багатьох моментах цілком передбачувані. Я вже мовчу про суто економічну доцільність – наповнення ринку праці (у Польщі є відтік власних громадян до інших країн ЄС, і не тільки), менша вартість праці, потреби наповнення бюджету й усе решта. Що ж стосується інтелектуальної праці, то, наприклад, «айтішнику» взагалі для роботи потрібен лише інтернет та нормальне «залізо» (комп’ютер – ред.), з якими він може працювати з будь-якої країни світу. І виграють при цьому лише дві країни – та, для якої він працює, і та, у якій він працює. Все. Крапка. Отже, доцільно поставити запитання, чому такий фахівець їде з країни, у якій він народився. І наступне запитання – що треба зробити, щоб «айтішник» повернувся працювати на батьківщину. На мою думку, це пріоритетні проблеми. Адже саме за цими сферами майбутнє, і зараз IT-сектор є рушійним не лише у сфері економіки, а і у сфері безпеки та оборони. Ну, а загалом, «безвіз» – це крута штука, яка відкриває світ… Але вона має свої плюси і мінуси. Відкриваючи кордони, ми мали розуміти ризики і готувати на них адекватні відповіді і дії… Лише конкурентна пропозиція може людині дати підстави для роздумів – емігрувати, їхати на тимчасове проживання чи жити «між країнами»: місяць тут, а місяць там. – Чи думали ви про щось схоже для себе? – Звісно, думав. Мені пропонували, а нещодавно поставили пряме питання: «Що ти тут ще робиш?». – І ви не їдете? Чому? Кирило Недря, заступник командира 5-ї роти 93-ї ОМБр, у Донецькому аеропорту, вересень 2014 року – Бо я не розумію, чому я маю робити це зараз – після усього, коли я не зробив цього у 2013-му, коли «ліг» бізнес; чи не зробив цього у 2014-му, коли почався «Крим», а потім війна; чи не зробив у 2015-му, коли демобілізувався, а потім міг поїхати на реабілітацію – і залишитися «з кінцями». І таких «чи» можна нарахувати багато… І от саме ці «чи» і не дають мені поїхати. Зараз для мене це б означало здатися… У нас дійсно зараз нелегкий час – час, коли вирішується майбутнє. Без перебільшення, саме зараз вирішується, чи є для нас і наших дітей майбутнє тут. І нам на цьому шляху потрібно бути першими, вимагаючи від себе ще більше, аніж від будь-кого. «Не вір. Не бійся. Не проси» – це і має бути частиною нашої національної ідеї. І я хочу пройти цим шляхом. Можливо, хтось зараз читає ці рядки і думає, що я «дурний» і «наївний». Але для мене це і є частиною шляху воїна: відповідати певним принципам, а не загальним маркерам «хто не з нами, той проти нас». При цьому я жодним чином не можу собі дозволити засуджувати тих, хто вирішив по-іншому. Я їх розумію і поважаю їхній вибір… Я знаю цих людей, і вони жодним чином не дали ніколи приводу сумніватися у їхньому патріотизмі… Питання у тому, чим патріотизм підкріплюють тут – в Україні. І я не розцінюю це як зраду… Точно не розцінюю. Бо ці люди ризикували життям, обороняючи свою землю, і їхній вибір – це чесний вибір. А що таке справжня зрада» і зрадники, я дуже добре знаю… – Що ж саме ви оцінюєте як «зраду», а що як «перемогу»? – Знаєте, тут вже у самому питанні головна «зрада». У нас немає напівтонів, немає середини, немає третього, а є або «зрада», або «перемога». Я от себе запитую: чому так? Може, це комусь вигідно отак розколювати суспільство? А таки вигідно, адже людям так простіше сприймати реальність, а з іншого боку, так легше маніпулювати і цими людьми, і суспільною думкою загалом. Над натовпом піднімається лише той, хто здатен мислити критично і аналізувати та втілювати у життя свої власні висновки. Тому свідомо виходжу із матриці «зрада-перемога» і кажу: є певні позитивні сторони і негативні. Позитивних речей, на жаль, я поки бачу мало. Але… вони є. Головним позитивом, на мою думку, є кристалізація «ядра» українського соціуму. Це якраз ті, хто, об’єктивно оцінюючи реалії, вирішив «не їхати». Тим самим вони демонструють осмислену згоду змінювати країну і створювати нову реальність. Цим людям не бракує витримки, адже попереду – невідомість, їм не бракує сміливості, адже немає жодних гарантій перемоги. Це люди із здоровою долею оптимізму і того ж критичного мислення, тому вони поміж безлічі «зрад» шукають те, що вони самі можуть змінити на «перемогу». Ну, і головне: ці люди явно надають перевагу діям, а не словам та ілюзіям. Вони не чекають, що прийде хтось, щоб змінити щось. Вони самі знають, що хочуть змінити. Це і є зародок майбутнього успішного українського соціуму. Це підтверджує і відомий закон Паретто, згідно з яким усього 20% зусиль дають 80% успіху, а останні 80% – лише 20%. Кирило Недря на знімальному майданчику художнього фільму «Кіборги» Що ж стосується негативу, то такого поки більше, принаймні, у короткостроковій перспективі. А саме: від’їзд вмотивованих громадян, втрати кадрового потенціалу держави, втрати бюджету, демографічна криза, зниження обороноздатності та економічної конкурентоспроможності на світових ринках, іміджеві втрати, втрати електорального виміру (міграція активних виборців, які не подаються на маніпулятивні впливи). Ну от, наприклад, бюджетна сфера. Їдуть молоді і здатні працювати, а залишаються пенсіонери. Як гадаєте, на кого лягає тягар наповнення бюджету? Правильно. На тих, хто лишився. А в плані виборчому як? Навпаки. Бо голосувати навряд чи будуть ті, хто поїхав. Можна ще багато чого додати. І це все нагальні проблеми держави, які необхідно вирішувати було «ще вчора». Ось через такі речі я дивлюся на світ, а не через «зради» чи «перемоги», бо навіть якщо скористатися біполярним сприйняттям світу, то програний бій ще не означає поразки у війні, як і навпаки. – Який ваш прогноз щодо майбутнього України? – Важко сказати. Це залежить від усіх нас. Так, я чітко усвідомлюю, що головною причиною будь-якої війни є байдужість… І це є причиною у всьому. Час іде, він біжить насправді. І я не впевнений, що це на нашу користь. Війна колись скінчиться, а переможе той, хто збереже найбільший людський потенціал. Тому проблема міграції стоїть нагально і вже «на вчора». І звинуватити когось зі сторони у цьому випадку не вийде. Відкритий світ дає людині можливість вибирати де краще. Такими є реалії сучасного глобалізованого мобільного світу без кордонів. Тому свій людський потенціал можна зберегти тільки за допомогою конкурентоспроможних пропозицій. Мене умовно тішить тільки те, що у нашого супротивника проблем у цьому плані не менше. Можливо, я і не дуже гарний прогнозист, але я чітко знаю, що на моїй пам’яті – з ДАПу) їхати мало хто хотів, не кажучи про те, щоб їхати з країни…   Автор: Ірина Штогрін Радіо Свобода       

  Військовий капелан Андрій Зелінський "на фронті побачив усю красу українця ХХІ століття", повідомляє у своєму інтерв'ю Gazeta.ua З Андрієм Зелінським зустрічаємося в напівтемній залі кав'ярні на Хрещатику в останній день його відпустки в Києві. Має вільний час перед зустріччю з курсантами. – Презентуватиму посібник із лідерства для морської піхоти "Вести! Боротися! Перемагати!" у військових вишах. Завтра повертаюся у Миколаїв, у свою військову частину, – говорить отець Андрій. Раніше в нас таких посібників для військових не було? – Нічого не було. Формування особистості – тривалий процес. Людину нової якості жодним наказом не створиш. Це – наш другий фронт. Чи задумувалися під час Майдану, що війна – можлива? – Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.   Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, 38 років, військовий капелан, священик УГКЦ. Народився у Львові в сім’ї робітників. Філософську освіту здобув y коледжі Святого Василія в американському місті Стамфорд, штат Коннектикут. Богословську – у Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія. Політологічну – у Національному університеті ”Києво-Могилянська академія”. Тема дисертаційного дослід­ження ”Ідеологія національної безпеки”. Проводить тренінги для студентів. Член чернечого згромадження ”Товариство Ісуса”. 11 років був капеланом Академії сухопутних військ. У червні 2014-го став першим військовим капеланом при штабі АТО. Працював у найгарячіших точках: під Слов’янськом, Краматорськом, Маріуполем, у Пісках та ін. Досі перебуває в районах лінії розмежування. З 1-го червня 2017-го – штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти. Викладає у Київській Трисвятительській духовній семінарії Української греко-католицької церкви. За час перебування на Донеччині написав книжки ”Соняхи. Духовність під час війни” й ”На ріках Вавилонських”. Знає 10 мов: польську, французьку, німецьку, англійську, італійську, португальську, іспанську, старослов’янську, давньогрецьку й латинську. Захоплюється ранковими пробіжками, подорожами. Серед улюблених книжок – ”Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, ”Роздуми на самоті” Томаса Мертона,,”Ворота вогню” Стівена Пресфілда  Відтоді почалося ваше капеланство? – Моя подорож у нього почалася 11 років тому, з Академії сухопутних військ у Львові. Хлопці, з якими ми там познайомилися і потоваришували, на початок збройного конфлікту стали командирами бойових підрозділів. Для мене постійним джерелом інформації були не телеканали й інтернет, а їхні історії. Зрозумів: усе, пора мобілізуватись. Попросився на передову. Коли повернувся з першої поїздки в АТО, до п'ятої ранку писав "Репортаж із зони автентичності". Зона АТО в перші місяці проявилась саме такою – автентичною. Зруйнована цивілізація. Там статуси і статки втрачають значення. Більш цінним стає життя. Говоримо про 2014-й. Сьогодні це геть інша дійсність. Тоді почувався зовсім незахищеним: ніхто посеред нічого, зруйнованого війною. Після Іловайська почав формуватися фронт, лінія зіткнення. Потім були Піски – один із найпотужніших спогадів. Я домовлявся з командуванням 93-ї бригади, щоб потрапити на Різдво 2015 року в Донецький аеропорт. Але, якби мене взяли, не зміг би поїхати хтось із військових. На один ствол було б менше. Тому залишився в Пісках. Заїзд, в якому я міг би бути, виявився останнім. Після були постійні обстріли. Стерся поділ на день і ніч. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось чекає. Часто проводив службу під мінометним обстрілом у вщент розбитому приміщенні. В Авдіївській промзоні пригадую простріляні ангари. Вони нагадували мені обсерваторію, зоряне небо. Заходиш, а воно все світиться. Вміти крізь отвори від куль і уламки артилерійських снарядів бачити зорі – значить, зберегти в собі здатність до людяності. Як ви пристосувалися до війни? – Я навчився багато чого. Протягом трьох років довелося ночувати в найнесподіваніших для себе місцях: у болоті, під дощем, у підвалах, в окопах, на дереві, на камені, в закинутих будинках, на столі, під столом. Інколи лежиш, а над тобою земля осипається від обстрілів. Бувало, прокидаєшся у воді: мокрий спальник, мокрі берці. Або: 20 градусів морозу, немає води, щоб помитись, нема чим зігрітися. Або буржуйка димить так, що не маєш чим дихати й вибігаєш надвір. Найбільшим досвідом були Піски у грудні 2014-го. Зима в околицях Донецької області – тумани непроглядні. Шалено бракувало світла. Темрява була така густа, що хотілося прийняти душ, аби змити її з себе. Але і там доводилось орієнтуватися на щось людське, досяжне, аби не створювати для себе додаткових стресів. Хлопці співали під гітару і писали музику. На фронті побачив усю красу українця ХХІ століття. Багато почутого від бійців описав у книзі "Соняхи". Не люблю розповідати ці сюжети, щоб нікого не виокремлювати. Згадаю лиш одну з історій. Вона – про військового, який служив у радянський час у спецназі в Афганістані. Він мав двох синів – рідного і прийомного, сина своїх родичів, які загинули. Рідний син ще до початку подій в Україні виїхав у Москву, на заробітки. Прийомний залишився тут воювати за Україну. Після першої хвилі мобілізації батькові привезли тіло прийомного сина, з якого познущалися вороги. А в цей час рідний син телефонує і каже, що повернувся з Росії і воює за ЛНР. Батько пішов у добровольці, щоб помститися за прийомного сина. Але боїться стріляти, щоб не влучити в рідного. З Андрієм Зелінським домовляємося продовжити розмову ввечері. Він бере важкий наплічник і їде на зустріч із курсантами. – Втома – мій перманентний стан, але я її приручив, – сміється на прощання. – Лекції, конференції, зустрічі. Бувало, п'ять ночей підряд у потязі проводив. Коли прокидаєшся зранку, найважливіше – згадати, в якому ти місті. Як реформується армія? – Армію чотири роки тому не порівняти з нинішньою. Реформа Збройних сил – одна з найбільш вдалих і успішних. У нас з'явилися необхідна зброя і досвід. Але це досягнення здебільшого на рівні м'язів. Українській армії сьогодні бракує душі. Душею війська є лідерство – механізм, на який давно звернули увагу у провідних арміях світу. Доктрина військового лідерства – це формування особистостей, які знають, чого хочуть. Військовослужбовець – одне, а воїн – зовсім інше. Це людина певних цінностей, віддана перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. У становленні характеру воїна важливу роль грає вміння відчувати смак перемоги – найдрібнішої, не тільки на полі бою, а у спорті чи навчанні. Армія у незалежній Україні майже втратила потенціал школи життя з реальним кодексом честі. Поки що дуже часто "честь", "відвага", "патріотизм", "професіоналізм" — це лише слова, які пишуть на білбордах. Війна мала би навчити нас не пускати слова на вітер. – Війна, попри трагізм, створила багато можливостей. Що будемо з ними робити, залежить від нас. Упродовж війни втратили стільки світлих і яскравих людей, що кожному треба подумати, як жити більш яскраво, вдвічі інтенсивніше, вдвічі продуктивніше – за себе і за хлопця, який не повернувся з бою. Більше, ніж російського агресора, нам слід здолати час. У нас його мало, щоб почали ефективно функціонувати державні і суспільні інститути. Обсяг і масштаб реформ, які зараз робимо, мабуть, безпрецедентний для сучасної історії європейських держав. А суспільні трансформації тривають довго й еволюційно. Час грає проти нас. У плані державотворення ми ще наївні й незрілі. Хочемо всього одразу. Щоб був конкретний хтось, хто все це полагодить. Кожні вибори йдемо обирати не функцію, а месію, який здійснить епохальні перетворення. Ми здатні на надзвичайні речі. Але інколи ця наївність призводить до великих втрат. Багато витрачаємо, аби досягти малого. І часто не робимо звичайних речей, щоб досягнути великого. У чому причина? – Майдан не запропонував тексту, правил, озвучених цінностей. Усе, що залишилось на четвертий рік після нього – це суто особисті враження, досвіди, переживання. Ми вже забули, за що стояли? – Ще ні. Але це неминуче станеться, якщо не буде інституційного оформлення цінностей. Інституційна пам'ять, – це постійна слабинка українського народу. Тому державність у нашій історії була радше винятком. А її втрата – закономірністю. Ще не знаємо, в якій Україні будемо жити. Нам бракує слів і образів для нашої перемоги. Абстрактних перемог не буває. Кожна має конкретні координати. Перемога – це не просто припинення вогню на лінії зіткнення. Перемога – це мета, до якої ми вирушили після Майдану. Як змінюється характер війни? – Я розрізняю три етапи періоду бойових дій в Україні. Перший – етап великого ідеологічного хаосу. Тоді військовослужбовці й добровольці часто питали себе: "Що відбувається? Що я тут роблю?" Другий – етап, коли війна стала затягуватися. Усі негаразди українського суспільства проявляються й у війську. Третій етап – поява професійної армії, контрактної служби, людей, які добровільно і свідомо беруть на себе відповідальність. Яким є нинішній етап на фронті? – Обстріли локалізувалися і не такі інтенсивні. Дехто вважає, що тепер про зону конфлікту можна забути. Це – небезпечно. В разі нашої перемоги чи довго зону окупації очищатимемо й інтегруватимемо в Україну? – Не ми перші. У світі розбитість і зраненість бували значно глибшими. Історія Європи – це століття невпинних воєн і постійної ворожнечі. А сьогодні не можна уявити війну між одвічними ворогами Німеччиною і Францією. Євросоюз отримав Нобелівську премію миру за те, що протягом 60 років на його території не було війн. Змогла Європа – зможемо і ми. Ми – теж Європа. Які політичні події за цей рік вас найбільше здивували чи порадували? – Безвіз. Це спосіб інтегруватися в європейський цивілізаційний простір. Європа міняється, і не в усьому – у кращий бік. Чимало хто каже, що треба вибудовувати власну національну ідею. – Епоха великих ідеологій минула. Вони народжувались наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Більшість із них довели свою небезпечність. Для нас Європа – це більше ніж безвіз чи зона вільної торгівлі. Європа нам потрібна як система цінностей, аби ми стали Україною – країною вільних і рівних можливостей, демократичною державою. Ви кажете, що нашому суспільству притаманний страх. Чого боїмося найбільше? – Страх брати відповідальність за своє життя і за життя країни. Страх невдачі. Він зроджений досвідом невдач. Страх бути успішним і страх бути собою. Можемо розпочати щось надзвичайне, але потім лякаємося і не доводимо до кінця. Це – один із наслідків радянського минулого. Нам на всіх рівнях бракує ініціативності й творчості. Живемо в дуже сірому суспільстві. Опускаєтеся в метро – і це сірий простір. Окрім реклами, що строкато кричить до споживачів. Живемо ж ми нестрокато. Навіть в одязі відсутня яскрава барва. На мені – чорний колір. Він упевнений і справжній. А от сірі тони – це відсутність чітко вираженого характеру. Боїмося вирізнитися. У чому секрет яскравого життя? – Я – священик і чернець. Відтак молитва і духовне життя – джерела, звідки для мене з'являється сенс усього, що роблю. Важливим є якісне, емоційне спілкування з друзями. Ранкові чи вечірні пробіжки – для мене можливість відпочити. Я люблю рух. Воїн – це людина, яка перебуває в постійному русі до чергової перемоги. Потрібно долати одновимірність життя і вузькість світогляду. Живу чотири життя – як капелан, священик, викладач і політолог. Ці різні види діяльності вимагають іншого одягу, іншого місця, іншої мови. Ось мої здобутки, – отець Андрій дістає з кишені жолудь і камінь. – Минулого тижня був у Греції на конференції. Жолудь підняв у Фермопілах, на місці загибелі 300 спартанців. Для мене він є символом стійкості і витривалості. А камінець виколупав із дороги в стародавній Спарті. Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Юлія ПАСІЧНИК, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО та Християнська служба порятунку  Gazeta.ua  

Під час чергових політичних перепетій, гасел та яскравих промов на Сході відбувається чергове загострення, яке вартує життів нашим захисникам.Нижче приведений крик душі та яскрава психологічна ілюстрація цієї війни.- Твої будуть білі чи чорні? - Цікаве питання! Ти ж думаєш як?! - Ну.. знаю, що ти ж темна пані… - За пані спасибі, та нам треба грать! А знаєш чому ваші білі? - Не знаю, як хочеш скажи! - Бо ви перший крок до мене зробили, Ви самі до мене у гості прийшли! - Як би наша воля, то нас тут й не було б, Як би моя воля, з тобою б не грав, Та доля триклята сюди завернула, Почалась у домі ріднім війна.. - То чом ти прийшов? Сидів собі б дома, Дружину кохав та і горя б не знав… - А тут у цей час промишляв уже б ворог?! І собі цю землю і волю забрав?! - Егей! Заспокойся, забув, що ми граєм! Як хочеш ти виграти в мене у грі, Повинен ти мати лід, а не розум! Дивись, вже летять твої пішаки! - Щось крутить у горлі і руки німіють… - Ти зранений. - Я хочу жить! - То грай! Я даю тобі змогу! У тебе ще є чим до мене ходить! - Знай, я вгризатимусь в землю! Я вистою, зможу, я все пройду! - Я вірю… Я навіть знаю… Не просто прийшов ти сюди на війну… - Скажи, з усіма ти так грала? - Ну, майже… - Чому? - Хтось не хтів, хтось казав, що не зна, Були і такі, що здавались не вірячи в гру… - А хтось вигравав? - Ти й питаєш!? Ну, звісно! Я ж не комп’ютер, програма чи бот, Мене надурить, хоч скажу, і не просто, Та в вас то виходить, ви гарний народ! …Під цю всю розмову Схитрив, що є сили Фігуру одну він із дошки прибрав… - Шах і Мат тобі, пані! Щасливо! У грі цій з тобою я не програв! - Вітаю! Недурна робота, Фігура моя у твоїм рукаві, Та хочеш одного розкрию секрета - Ти й так би лишився сьогодні живим. - Не втямив… - Дізнаєшся років за сорок, Як я до тебе, дідусю, прийду, Тоді ми з тобою востаннє зіграєм, Тоді ти віддаш цю фігуру мою… І зникла безслідно як і з’явилась, А кулі відтоді посліпли і вдень, і вночі, Ніщо більш солдата не зачепило, Він виграв у смерті на цій війні … 10.12.17 Світлана Пазиченко ©