Рішення Ради Європейського союзу про візову лібералізацію для українців – це однозначно перемога України, але й також і самого ЄС, який продемонстрував, що навіть в умовах кризи і внутрішньої політичної турбуленції здатен виконувати взяті на себе обіцянки. Це не ЄС дозволив, це ми вибороли Подобається це комусь чи ні, але за здобуття омріяного «безвізу» треба похвалити українську владу. Так, безумовно, «чернетку» документа писали ми всі разом на Майдані, але після того настала пора довгої й рутинної кабінетної роботи. Україна виконала поставлені Європейським союзом вимоги – хоч часто й під тиском, а іноді виконання обмежувалося лише зовнішньою атрибутикою, без наповнення змістом (наприклад, у формуванні антикорупційної політики). Згадайте всіх «експертів», які переконували нас, що ніякого «безвізу» ніколи не буде. Мовляв, Європа лише заграє з нами, хоче посварити з Росією, ослабити і потім використовувати як ринок збуту й дешевої робочої сили. Кожного разу, коли ЄС відкладав рішення про «безвіз» – як то було минулої осені – на телеекранах і у фейсбуці з’являлися десятки самозваних «експертів» у дорогих костюмах, які торочили тільки про одне: візи ніколи не скасують, грошей на поїздки в українців все одно немає, в разі відкритого кордону країна спорожніє, бо всі виїдуть. Насправді ж у візовій лібералізації йдеться про питання передусім престижу, визнання українців як рівних собі: ми вам довіряємо, ви такі ж, як і ми. Не гірші. Наша революція була присвячена Гідності, а гідність – це і право перетинати кордон просто в разі потреби, без принизливих допитів і черг у консулятах. Ми втратили мету А тепер – про погане. Ні, не про те, що після здобуття «безвізу» Брюссель втратить важіль впливу на нашу корумповану політичну еліту, це й без мене вже сто разів повторено. Насправді найбільша проблема, з якою ми стикнемося після 11 червня – відсутність подальшої мети. Адже ЄС не готовий до кроків на подальше зближення з Україною, ніхто не пропонує нам членства чи навіть осяжної перспективи інтеграції. Здобувши «безвіз», ми опинимося наодинці з собою і з власними політичними лідерами. У цій ситуації неминуче певне розчарування в Європі, а навіть образа: чому дорога до подальшого зближення для нас закрита? І хоча пані Моґеріні оптимістично заявила, що після брекзиту ЄС поповниться новими членами (малися на увазі балканські країни), нам на таке сподіватися наразі марно. Одна справа прийняти в Євросоюз балканську державу з мільйоном населення, і зовсім інша – сорокамільйонну Україну. До цього не готовий ані Брюссель, ані Україна (економічно, політично, ментально). У цій ситуації для українського суспільства і його лідерів постане надважке завдання: мобілізувати громадську думку на підтримку подальших реформ в Україні уже без зовнішнього тиску і «пряника» у вигляді «безвізу». Це буде нелегко, особливо враховуючи, що наш північний сусід докладе всіх зусиль, щоб розганяти настрій зради і розчарування серед українців. Вперед – малими кроками З огляду на все вищенаведене, після отримання безвізу Україні слід ставити перед собою менші, але досяжні цілі. Ті, які можуть підтримати самі європейці: по-перше, розширення економічної співпраці, торговельних відносин. Не секрет, що жорсткий і довгий контроль на кордоні пов’язаний передусім із масовою контрабандою, а її можна побороти лише шляхом побудови спільного ринку, коли ціни не будуть так разюче відрізнятися (йдеться передусім про цигарки, алкоголь і пальне, бо ціни на продукти харчування та одяг в ЄС часто нижчі за українські). З власного досвіду знаю, що балканські країни, які досить давно здобули безвіз, уже всигли забути про черги на кордоні: якщо перші кілька тижнів мету поїздки й документи перевіряли ретельно, то тепер кордон там можна проїхати, не виходячи з машини. По-друге, з ЄС треба домовлятися про інтеграцію освітніх систем та максимально інтенсифікувати програми обміну студентів та молодих науковців. Це абсолютно досяжна мета, яка дозволить знизити відтік мізків з України та дасть можливість українським дослідникам брати участь у загальноєвропейському науково-освітньому житті. Учасниця акції на підтримку інтеграції України та Євросоюзу. Київ, 5 квітня 2016 року   Студент, який рік навчання за обміном проживе в країні ЄС, не лише вдосконалить знання іноземної мови й здобуде нові знання та потрібні контакти, а й отримає вищу конкурентну кваліфікацію, що дозволить йому швидше будувати кар’єру в Україні. Та головне: на якийсь час він вгамує своє бажання емігрувати, адже поживе за кордоном, і еміграція для нього втратить свій магічний ореол. Словом, після 11 червня Україні слід змінити стратегію з тотальної євроінтеграції на тактику покрокового зближення. Як у тому анекдоті: поки в Брюсселі ніхто не хоче бачити Україну членом ЄС, у тил союзника слід інтегруватися короткими, але частими перебіжками. Євроінтегрувати українські товари й бізнес, студентів і науковців, а там, дивись, і вся держава підтягнеться. Автор: Андрій Любка – письменник, Радіо Свобода

Днями міністр закордонних справ України Павло Клімкін анонсував створення Українського інституту, який буде займатися представленням і формуванням позитивного іміджу України у світі. Глава МЗС України наголосив, що основним завданням інституції буде ідентифікація сучасної України у світі та підвищення рівня довіри до неї за кордоном, у міжнародному інтелектуальному та культурному середовищі. За його словами, основними напрямками діяльності інституту мають стати культурна дипломатія, економіка, наука, освіта, публічна дипломатія. «Це ідентифікація України — що є Україна для пересічного голландця, грека чи бразильця, з чим вона асоціюється, і, звичайно, привабливість нас, як країни — практична, туристична, інвестиційна», — додав він. Планується, що інститут буде частково фінансуватися за рахунок бюджетних коштів, частково за рахунок грантів, пожертвувань і взаємодії з благодійними фондами. «На основі проаналізованого досвіду, на основі наших бесід з громадянським суспільством і багатьма експертами, ми вважаємо, що найбільш оптимальною формою для нас є — державна установа, яка не буде частиною МЗС, але буде афілійована з ним», — повідомив міністр. Передбачається, що на реалізацію проекту піде від двох до чотирьох місяців, при цьому перші представництва Українського інституту мають з’явитися у країнах Північної Америки та Європи. Міністр розповів, що формат Українського інституту спирається на польський і чеський досвід, але буде унікальним. Керівників установ обиратимуть через відкритий конкурс. За задумом, вони будуть не тільки менеджерами, а й «креативними директорами». А діяльність інституту контролюватиме наглядова рада, до якої увійдуть експерти у сфері культури та культурні діячі.  Глава українського зовнішньополітичного відомства відзначив, що протягом березня відбудуться дискусії та громадські обговорення, і МЗС буде дослухатися до всіх пропозицій і зауважень щодо діяльності Українського інституту. «Ми хочемо розпочати плідну дискусію. Ми хотіли б, щоб кожен зробив свій внесок, — сказав Павло Клімкін. Створюючи Інститут, ми хочемо поєднати зусилля держави, громадського сектору, фахового спільноти, бізнесу — усіх, хто з нами працює». Варто нагадати, що в Україні діє низка культурних представництв інших країн, наприклад Гете Інститут, Британська Рада, Польський Інститут, Французький Інститут, Товариство Данте Аліг’єрі тощо. Наприклад, Гете Інститут був заснований ще у 1925 році і нині представлений у 78 країнах світу. А Британська Рада з’явилася ще в 1934 році та має представництва у 107 країнах і територіях. n Водночас в Україні ідея створити культурне представництво за кордоном з’явилася тільки у 2015 році: Міністерство культури розробило законопроект про створення Українського Інституту (Інституту Тараса Шевченка). Установа мала стати «ефективною інституціональною базою для ведення культурної дипломатії та формування привабливого бренду України у світі», як зазначається на сайті відомства. У квітні 2016 року проект презентували у комітеті Верховної Ради України у закордонних справах. Варто відзначити, що ідею створення Українського культурного центру неодноразово відстоювала професор Римського університету «Ла Сап’єнца», доктор філологічних наук, письменниця, культуролог, лауреат Шевченківської премії Оксана Пахльовська. «Є три основні блоки інтелектуальної інтеграції. По-перше, це кафедри в університетах, оскільки на Заході, в Європі, загалом у цивілізованому світі так діється, що інтелектуальне сприйняття країни насамперед має своїми фільтрами університетський простір. По-друге, це інститути культури, які забезпечують у безпосередньому історичному моменті презентацію культури на рівні фільмів, виставок, бібліотек, відеотек і т.д. І по-третє, переклад літератури, але також видання базових інструментів для освоєння культури: підручників і словників», — зазначила Оксана Пахльовська під час бесіди в програмі «Культ особи» на радіо «Промінь» (розмову можна прочитати за посиланням). Про важливість для України такої інституції вона говорила і на сторінках «Дня», зокрема, у статті «Барикади за свободу і за Європу», надрукованій у 2012 році. «І ось тут питання: чия вина браку джерел про Україну? Під час роботи в Римському університеті на моїх очах від 1991 року і далі проходив процес наближення східноєвропейських країн до західної реальності. Посольства Польщі, Чехії, Хорватії, Словенії працювали й працюють як гігантські фабрики, що постійно запускають в інтелектуальний простір різнорівневу культурну інформацію. Їхні аташе з культури — перекладачі Данте, поети, інтелектуали. У них в європейських столицях — Інститути культури, академії, бібліотеки... Відколи я пам’ятаю Посольство України, в нього ніколи немає грошей. Будь-яка конференція, будь-яка подія, пов’язана з Україною, — стишений голос, очі бігають: у нас немає коштів навіть на телефонні дзвінки», — зазначає пані Оксана. «День» звернувся за коментарем до письменника, віце-президента Українського центру Міжнародного «ПЕН-клубу» Андрія КУРКОВА з проханням прокоментувати, наскільки важливе для нашої країни заснування Українського Інституту і якою він бачить цю установу: — Створення такої установи дуже важливе. Імідж країни визначається рівнем її культурного експорту, тобто доступністю і привабливістю культури країни за кордоном. Україна має старатись бути присутньою, в тому числі в якості почесного гостя, на всіх міжнародних знакових фестивалях, книжкових виставках, бієнале тощо. Інститут культури має сприяти в кожній окремій країні створенню клубу журналістів та активних інтелектуалів, що цікавляться культурою України. Це має бути не тільки односторонній потік інформації, активності тощо. Потрібно, в кінці кінців, створити мережу закордонних «епіцентрів» України, української культури. Інститут культури в самій Україні має організовувати промо-акції та культурно-освітню діяльність для запрошених активістів з-за кордону. Ця діяльність має координуватись також з іншими культурними інституціями інших країн, щоб відбувався постійний культурний діалог. Наталія ПУШКАРУК Рубрика:  День Планети Газета:  №25, (2017)

В Україні запустили соціальну ініціативу #SOSмайбутнє з метою порятунку історичних будівель, архітектурних споруд і місць, які є культурним надбанням. Про це йдеться на сторінці ініціативи у Facebook. "Платформа #SOSмайбутнє закликає небайдужих громадян зупинити гуманітарний дефолт. Створення платформи зумовлене критичним станом соціокультурної сфери України. Ми створили платформу, яка оголяє системні проблеми. Ці проблеми не вирішуються роками. Щоденно руйнуються інституції культури та освіти, охорони здоров’я та спорту", — зазначила організатор акції Наталія Заболотна. Ініціатори закликають українців фотографувати або знімати відео, що демонструють реальний стан культурних об'єктів у містах і селах та публікувати їх із хештегом #SOSмайбутнє. "Ми кожного дня бачимо, як з вулиць зникають історичні будівлі та соціальні й культурні заклади. Вони перетворюються або на руїни, або на фундамент для "гральних залів" (тобто, підпільних казино), ломбардів та кабаків, що швидесенько вилазять на цих ділянках. Чесно кажучи, навіть не знаю, який з цих варіантів є гіршим: бачити розвалини замість колишніх культурних центрів, бібліотек та замків, чи бачити червоні від сигаретного диму очі тих підлітків, які після чергового програшу в казино несуть у ломбард обручки батьків. І звинувачувати дітей тут нема сенсу ― бо їм випало жити у суспільстві, що наполегливо відбирає в них можливості розвитку, а натомість підкидує дешеве пиво та цигарки, а також медалі за перемогу в умовних конкурсах на поширеність дитячого алкоголізму, наркоманії та СНІДу",- наголошує Н.Заболотна.  "Ми хочемо на власні очі побачити, до чого довела Україну відсутність державної уваги до гуманітарної галузі. Нам потрібно зрозуміти реальний масштаб гуманітарного дефолту, щоб уникнути краху майбутнього", — додала Заболотна. Мета ініціативи SOSмайбутнє "Змусити українську державу розвивати суспільство так, як це робиться в Європі. Там, де держава не притримує зароблені на суспільстві гроші (у вигляді податків, особливо з надприбуткових бізнесів – того ж алкогольного чи азартного), а автоматично направляє їх на гуманітарний розвиток. Де стан музеїв не залежить від того, скільки гривень на них буде "наколядовано" у традиційну ніч ухвалення держбюджету перед новим роком. Де гуманітарна безпека – це і є основа держави",- Наталя Заболотна.  До акції вже долучилися філософ Мирослав Попович, режисер Роман Балаян, поет Іван Драч, літературознавець, професор Гарвардського університету Григорій Грабович, художники Олег Тістол, Борис Егизарян, Роман Мінін, Анатолій Криволап, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, меценат Євген Уткін, музичний діяч Тетяна Калініченко, знаменитий диригент Роман Кофман, журналіст, представник в Центральноєвропейській ініціативі Лариса Мудрак, академік Володимир Нудельман, хор "Щедрик". Долучитися мають намір і  підприємці – ініціатори акції  вже мали кілька зустрічей із представниками бізнес-спільноти, на яких обговорювали, що робити, аби бізнес в Україні сприяв розвитку суспільства, як у західних демократіях, а не експлуатував його, як у пострадянських реаліях. Доєднайтеся до акції #SOSмайбутнє у Facebook!

В Україні на сьогодні не існує законодавчого механізму блокування інтернет-ресурсів. Рішення РНБО, яке раніше ввів в дію президент, передбачає таку можливість у випадку поширення сайтами російської пропаганди. Відповідний законопроект доручили розробляти Міністерству внутрішніх справ. Серед депутатів, правозахисників та в громадськості є побоювання, що у прагненні позбавитися інформаційного впливу Росії ініціатива перетвориться на інструмент цензури і загрожуватиме свободі слова в Україні. Наскільки тонка межа між кібербезпекою та політичною цензурою? Одним з тих депутатів, який працює над розробкою законопроекту щодо впровадження механізму блокування сайтів, є радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко. Він пояснює, що Україна може захистити себе від агресивного впливу російської пропаганди тільки коли запровадить механізм блокування тих інтернет-ресурсів, які з території Росії чи інших країн ведуть інформаційну війну проти України. Мова йде не про заборону тих сайтів, які критикують українську владу – Геращенко Законопроект включатиме критерії, за якими можна буде здійснювати блокування сайтів. Блокування може бути застосоване і до соціальних мереж, які мають російське походження і є механізмами для розповсюдження пропаганди, зауважує депутат. Антон Геращенко припускає, що функції зі втілення в дію механізму блокування можуть бути покладені на чинний орган, такий як Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, або може бути створений окремий орган, що має бути предметом дискусії всередині парламенту, уряду та у спілкуванні із президентом. «Має бути орган, який ухвалює рішення. Має бути суспільний демократичний контроль за тим, щоби приймались рішення лише до тих сайтів, які є шкідливими для України. На сьогодні в державі відсутні будь-які повноваження або органи, які б ухвалювали подібні рішення. І на жаль, лише зараз, на третій рік війни та агресії Росії, держава почала застосовувати заходи», – пояснює радник міністра. Антон Геращенко наводить приклади втілення заходів кібербезпеки у різних країнах. За його словами, у США є випадки, коли не блокують окремі ресурси, а силами спецслужб моніторять користувачів, які відвідують, наприклад, терористичні сайти і врешті слідкують за їхньою поведінкою. В арабських країнах – блокують терористичні сайти і в деяких випадках встановлюють відповідальність за використання технологій, які обходять блокування, пояснює Геращенко. Радник МВС запевняє, що ці технології доступні і для України, у випадку впровадження механізму. На його думку, для цього необхідна лише політична воля. «Мова йде не про заборону тих сайтів, які критикують українську владу, а її є за що критикувати і треба критикувати. Мова йде, наприклад, про такі ресурси як «Новини Новоросії» або телеканали «Лайфньюз», «Звєзда», яки заборонені в кабельних мережах України, але мовлять в інтернеті і регулярно брешуть. Нащо нам інтернет-ресурси, що мовлять з Росії та несуть розбрат в релігійний світ України, в національні почуття українців і не визнають існування України як такої?» – наголошує Антон Геращенко в коментарі Радіо Свобода. Політична карикатура Олексія Кустовського   Цей механізм необхідний не лише для блокування сайтів із російською пропагандою, але й сайтів із дитячою порнографією, порушників авторських прав тощо, додав він. Інтернет влаштований так, що захист в тисячі разів дорожчий за напад – експерт «Інтернет-асоціація України» звинуватила Раду національної безпеки та оборони України у спробі запровадити політичну цензуру в мережі. Про це йдеться в листі президентові України щодо рішення РНБО «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи щодо їхньої нейтралізації», опублікованому на сайті організації. Марнотратством з боку влади і безглуздим заняттям вважає ініціативу український підприємець і громадський діяч у галузі інформаційних технологій, президент холдингу Internet Invest Group Олександр Ольшанський. Рано чи пізно цей механізм влада починає використовувати в політичних цілях, каже експерт посилаючись на світову практику. Каже, що механізми обходу блокування легко доступні і широко відомі користувачам інтернету. Аби протидіяти пропаганді, варто виробляти свій якісний контент та підвищувати рівень медіаграмотності українців, а не застосовувати заборони, переконаний підприємець. «Я цей приклад часто наводжу: коли винайшли гармати, люди перестали будувати кріпосні стіни. Не з причини, що гармата може зруйнувати стіну. Причина в іншому: побудувати стіну вартує в тисячу разів дорожче, ніж гармату, яка її пробиває. Інтернет влаштований таким самим чином – в ньому захист вартує в тисячі разів дорожче за напад. Якщо ви намагаєтесь щось заблокувати, ви витратите не в тисячу, а в мільйон разів більше, ніж той, хто ваш захист подолає. Будь-які ресурси, витрачені дарма, йдуть на користь ворогові», – пояснює Ольшанський. В цивілізованому світі заходи у кібербезпеці здійснюються шляхом судового контролю, зауважує заступник директора Харківської правозахисної групи Олександр Павліченко. В Україні достатньо інструментів для врегулювання ситуації, як, наприклад, відповідальність за поширення інформації забороненої кримінальним законодавством, пояснює правозахисник і додає, що ними не надто часто користуються. Олександр Павліченко вважає, що в демократичній країні не може рішення щодо блокування ресурсів одноосібно ухвалюватися та вводитися в дію одним окремим органом. По суті, це спецслужба, яка може перетворитися на тоталітарний орган. «Технології ідуть вперед, і право не встигає за ними, аби регулювати ці відносини. І тут можуть працювати лише ці усталені демократичні інститути, а передовсім судовий захист права», – зазначає Павліченко. Практика блокування сайтів становить ризики свободі вираження поглядів. Такі заходи можуть бути виправдані лише коли держава доводить, що вона діє в межах захисту свого законного інтересу і правовими засобами. Правозахисник розповів, що відсоток пропаганди в соцмережах російського походження є мізерним, в порівнянні із обсягами обміну інформацією. Чи готові депутати проголосувати? Депутати по різному сприймають дану ініціативу. Якщо щодо блокування сепаратисьтських сайтів знайти порозуміння легше, то щодо заборони російських соціальних мереж таких як «ВКонтакте» та «Одноклассники» думки кардинально різняться.  УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №47/2017 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України» Дмитро Добродомов, позафракційний депутат, вважає, що все ж таки рішення про блокування сайтів має ухвалюватися в судовому порядку, і зазначає, що механізм блокування сайтів є все ж таки необхідним з точки зору інформаційної безпеки. Також виступає категорично за те, щоб обмежити доступ до соціальних мереж російського походження. «Якщо ми говоримо про сайти, які мають сепаратистський та навіть екстремістський характер, то блокування є нормальною практикою в усьому світі. Тільки розробникам в МВС необхідно бути дуже обережними, аби цей механізм не став приводом для цензури і закривання тих сайтів, які неугодні владі. В нас дуже часто під благими намірами вмонтовують речі, які просто неприпустимі до прийняття», – розповідає в коментарі Радіо Свобода Дмитро Добродомов. Депутат від «Блоку Петра Порошенка»​ Ольга Червакова висловлювала думку, що блокування соцмереж може принести більше шкоди, ніж користі. Адже саме з цих мереж часто отримують важливу інформацію та доказову базу як спецслужби, так і журналісти й аналітики. Депутат Сергій Лещенко вважає, що разом з інформаційною безпекою є ризик запровадження цензури, адже виникає можливість контролювати засоби масової інформації в інтернеті. Тож депутати сходяться на тому, що механізм має бути ретельно прописаний таким чином, аби унеможливити всі ризики. Автор Ольга Комарова Радіо Свобода 

Гість передачі «Ваша Свобода»: Святослав (Шевчук), верховний архієпископ Києво-Галицький, митрополит Київський, предстоятель Української греко-католицької церкви. Наталія Чурікова: Вітаю Вас, Ваше Блаженство у Празі, де Ви вже не вперше, але вперше як автор книжки «Майдан і греко-католики в Україні», яка була перекладена чеською мовою і видана у Празі. У Чехії пильно стежили за подіями в Україні і я пригадую, як під час Майдану доводилося по кілька разів на тиждень коментувати те, що відбувалося у Києві на Чеському телебаченні. І колеги вони все шукали, чи там були екстремісти. І коли я розповідала про те, що це була мирна акція людей, які знову віднайшли свою гідність і що на Майдані присутні практично всі конфесії, і люди моляться щогодини, то я зустрічала якийсь порожній погляд. Чи Вам вдалося пояснити, чому Майдан був справді важливий для України і не лише для України?   – Феномен Майдану для багатьох є загадкою. Багато хто має спокусу маніпулювати цими подіями чи почуттями, які виникали. Але Майдан поставив дуже високі моральні вимоги і перед українським суспільством назагал, і перед християнами, перед церквами зокрема. Революція гідності була нічим іншим, як виявом, з одного боку, християнських, суспільних цінностей, які ми називаємо європейськими, а з іншого – саме ці події винесли на всеукраїнську дискусію ключові моменти соціальної доктрини церкви. І саме повага до гідності людської особи є найпершим принципом такої доктрини. Глава Української греко-католицької церкви Святослав (Шевчук) – У кривому дзеркалі гібридної війни винний у кровопролитті, не той, хто почав агресію, а той, хто почав оборонятися. Чи Вам не доводиться чути звинувачення, що церква, яка пішла за своєю паствою в окопи, підтримує війну? – Це звинувачення звучало з дуже високих трибун, зокрема навіть в контексті папського Синоду 2014 року, де голова відділу зовнішніх церковних відносин Московського патріархату прямо сказав, що «уніати і розкольники» є причиною війни в Україні. Хоча знаємо, що Україна у тих обставинах є жертвою зовнішньої несправедливої агресії. Сьогодні не існує в Україні жодної сили, навіть церковної, яка могла би вивести на Майдани мільйони людей. Так було і в кінці 2013 року. Сьогодні, коли ми зі своїм народом навіть на передовій, дуже часто закидають, що ми підтримуємо тільки одну частину українського суспільства, таким чином де-факто підтримуємо «громадянський конфлікт». Такими термінами сьогодні оперує агресор, який має на меті з жертви зробити винного у війні.   Насправді жодна з українських церков ніколи не підтримувала жодної агресії, ненависті і ніколи не підтримувала війни. В часи Майдану Всеукраїнська рада церков намагалася все зробити, щоб зберегти характер мирного протесту, не допустити агресії влади проти людей на Майдані. Нам цього не вдалося. Ми були з тими людьми, які готові були віддати своє життя за справедливість. Так само і сьогодні – всі українські церкви, навіть у тому числі і церква Московського патріархату хоче бути поруч із солдатами, які захищають Україну. Майдан – це не був якийсь «націоналістичний переворот», бо говорив різними мовами, молився різними мовами, були присутні священнослужителі різних церков, представники різних національностей. І сьогодні солдати, які захищають Україну, у великій частині розмовляють російською. Це не тільки моральне право, але й громадянський обов’язок. Тому церква поруч. Наші військові капелани поділяють з ними всі ті тяготи військового часу, є і в радості, і в смутку і з ними, і з їхніми родинами. Виставка військової техніки до Дня захисника України неподалік від кафедрального собору Української греко-католицької церкви. Київ, 13 жовтня, 2016 року   – Що ви можете зробити для пастви, яка залишилася на окупованих територіях – в Криму, на Донбасі і в самій Росії? – Найперше – ми є разом з ними. На окупованій території присутні наші священики. Це був наш вибір. По ту лінію розмежування залишилося 11 парохій. І не всі вони сьогодні функціонують належним чином. Але є чотири священики, які душпастирюють у Луганську і Донецьку. Є п’ять наших парохій у Криму, які вдалося зберегти і захистити, навіть при допомозі дипломатичного втручання у справу римської Апостольської столиці. Один із видів служіння – просто бути поруч, з іншого боку, бути голосом людей і мостиком, який єднає ті території з великою українською родиною. – Чи можливе існування сильної православної церкви поруч із сильною греко-католицькою церквою? – Сильні українські церкви є силою українського суспільства і народу. Треба нам взаємно побажати, щоб всі церкви в Україні стали сильними, щоб Україна навіть у своєму новому історичному періоді лишилася християнською державою. УГКЦ ніколи не була державною, але завжди була церквою свого народу, який більше 300 років не мав своєї держави. У різних історичних моментах наша церква перебирала силою факту певні функції держави. Ми ніколи не були і не хочемо бути простим інструментом в руках чи то політиків, чи державної машини. Ми хочемо мати свободу сказати правду і політикам, і державним чиновникам. Співіснування різних церков в Україні – один із елементів держбезпеки. Сьогодні Україна є поліконфесійним суспільством. І є дуже небезпечно, коли держава починає фаворизувати одну церкву. Це створює напругу у релігійному суспільстві. Засада відокремлення церкви від держави є досить позитивною і має зберігатися в українському суспільстві незалежно, які вітри віють на тому владному Олімпі. Я дуже стурбовано дивлюся на внутрішні кризи, які переживають православні церкви, зокрема УПЦ (МП). Дуже багато людей відходять від церкви. Частина собі шукає іншої церкви, але велика частина людей розчаровується. Якщо сучасна людина відчуває себе зрадженою своєю церквою, то у неї виникає недовіра до будь-якої іншої. Сьогодні дуже часто можна почути в Україні вираз: а, всі ті попи однакові! Це дуже небезпечний феном, феномен секуляризації, втрачання моральних орієнтирів. Ми не втручаємося у внутрішні православні процеси, хоча молимося за об’єднання українського православ’я, працюємо над тим, щоб була відновлена єдність всіх церков володимирового хрещення, щоб можна було говорити про існування єдиної помісної церкви в Україні. Ми повинні втілювати християнські цінності в життя українського суспільства. Як ми займемося своїми вузькокорпоративними питаннями, будемо воювати за владу, майно, сфери впливу, то зрадимо потреби українського суспільства і не виконаємо своєї місії – навчати людей Божому слову. – Чи Ви хотіли б об’єднати всіх українців греко-католиків під одним омофором? – Моє служіння не обмежується Київською митрополією чи територією України. Я очолюю церкву, яка є глобальною. Церкву глобального масштабу зробили саме наші емігранти, рознесли церкву по всіх континентах – Північна і Південна Америка, Австралія, Західна Європа, Росія, Казахстан. Ми сьогодні відкриваємо вірних у Японії, в Китаї, в Африці, на Близькому Сході. Нашим прагненням не є мати владу над усіма українцями греко-католиками по цілому світі, а мати необхідні ресурси, щоб кожен українець греко-католик мав можливість доступу до свого священика. Наталія Чурікова За інформацією: Радіо Свобода 

Вплив мігрантів на розвиток країни в Україні лише починають усвідомлювати – експерт. Понад 60% українців, які працюють за кордоном, хотіли б повернутися додому і вкласти гроші у розвиток рідної країни, але поки що вона не створила для цього достатніх можливостей, говорить дослідниця Міжнародної організації з міграції Анастасія Винниченко. Координаторка ґрунтовного дослідження про міграцію як чинник розвитку, вона говорить, що Україна лише почала усвідомлювати, наскільки велику роль у її розвитку відіграють трудові мігранти, але ще не підступала ані до детальнішого вивчення цього явища, ані до створення програм повернення своїх трудових мігрантів. – Як показує наше дослідження про трудову міграцію і вплив цього процесу на соціально-економічний розвиток у країні, по-перше, ми бачимо прямий такий вплив через грошові перекази трудових мігрантів, які, за нашим дослідженням, становили 2,8 мільярда доларів США за 2014 рік. З іншого боку, є аспект, на який недостатньо уваги звертає як міжнародна спільнота, організації, які займаються питанням трудової міграції, і також уряд України, – це є заощадження трудових мігрантів, які, в основному, на сьогодні вони тримають у країнах, де працюють. За результатами дослідження МОН, заощадження за 2014 рік цієї ж групи людей, трудових мігрантів, склали 4 мільярди доларів США. Тут, дійсно, є великий потенціал при створенні відповідних сприятливих умов в Україні для інвестування цих фінансових ресурсів для більш продуктивного їх використання. Наше опитування показало, що 60 відсотків трудових мігрантів мають намір повертатися в Україну. Додатково також дослідження показало, що на сьогодні активно інвестують свої кошти лише 1 відсоток трудових мігрантів. – Що б їм допомогло інвестувати більше, і куди б вони хотіли інвестувати свої кошти? – Ключове питання – це довіра, довіра і до уряду, і до фінансового сектору. До уряду, я маю на увазі, як до центрального, так і на місцевому рівні. Тому що міграція – це дуже місцевий феномен. Мігранти їдуть зі своєї громади, і це підтверджують репрезентативні дані нашого дослідження. Зі своєї громади вони їдуть працювати до певної громади. І якщо вони повертаються, то вони також повертаються до своєї громади. Тобто вони дійсно мислять такими локальними категоріями, тому тут дуже важливою є роль місцевої влади і довіра до місцевої влади, і до бізнес-структур, і до фінансового сектору. По-друге це способи, механізми для таких інвестицій, для переказу коштів і для інвестування в Україні. Тут варто, дійсно, подивитися на досвід інших країн, як це залучення відбувається, як розбудовується співпраця з трудовими мігрантами, з діаспорою, і залучення їх як партнерів. Тому що ми говоримо про людей, ми говоримо абсолютно про їхні персональні фінансові ресурси. Ми як Міжнародна організація з міграції цілком це визнаємо і підтримуємо ідею того, що лише розбудовою довіри і створенням сприятливих умов можна вибудувати такі партнерські відносини і залучати як фінансовий, так і соціальний капітал трудових мігрантів. – В Україні існує стереотип, що люди, які поїхали за кордон, працюють переважно на низькооплачуваній і некваліфікованій роботі. З іншого боку, досвід Польщі говорить про те, що навіть люди, які працювали на невисококваліфікованій роботі, повертаються зовсім з іншим людським капіталом, із зовсім іншою робочою етикою, змінюється їхній менталітет, змінюються їхні підходи, навіть їхні життєві цінності. Наскільки Ви це помічаєте у своєму дослідженні, як це проявляється в Україні? – Дослідження не сфокусувало повністю свою увагу на тих, хто повертається. І це також одна із таких прогалин, на яку потрібно більше звертати увагу. Потрібно проводити цільові опитування тих, хто повертається, оцінювати їхні потреби і цей капітал детальніше. Але звичайно, що трудові мігранти, які працюють за кордоном, набувають нові навички, нові знання, нові контакти, нові зв’язки. І це все той соціальний капітал, на який потрібно Україні подивитися детальніше і виробити шляхи, як цей капітал залучати. Як приклад можу навести кілька країн, які вибудовують цю політику, одна з них – це Філіппіни. Дуже яскравий приклад, звичайно трошки далеко, але ці механізми, які держава пропонує для підтримки трудових мігрантів протягом усього міграційного циклу, це і підготовка перед від’їздом, підтримка їх упродовж перебування за кордоном, і після повернення підтримка їх під час реінтеграції. Також цільова робота з сім’ями трудових мігрантів, коли вони залишаються для того, щоб не втрачати цей зв’язок, і цей соціальний капітал ефективно використовувати. Інший приклад більш конкретного механізму можу навести: Марокко. Країна, яка працює, активно розвиває партнерство між приватними структурами і державою, йде активна співпраця з банками, розробка спеціальних продуктів, які орієнтуються на мігрантів для того, щоб вони могли тримати свої заощадження не в країнах призначення, а в своїй країні походження. А там уже ці ресурси у співпраці з мігрантами при цілковитій прозорості використовуються на інвестування. Автор: Марія Щур Радіо Свобода