View By Date

Tags

Statistics

  • 482
    Blogs
  • 44
    Active Bloggers
Чехія: 12 blogs
  • 09 Mar 2017
    Міністр закордонних справ Чеської Республіки Любомир Заоралек сьогодні зустрівся із Архієпископом Української греко-католицької церкви, Святославом Шевчуком. Зустріч відбулась в Чернінському палаці в Празі.  Отець Святослав подякував уряду і громадянам Чеської Республіки за підтримку українського громадського суспільства, демократичних реформ і зближення з Європейським Союзом, також за скасування короткострокових віз для поїздок до країн Шенгену. Міністр Заоралек розпитував про нинішню ситуацію в Україні і проведення реформ. Він  висловив готовність Чехії продовжувати підтримувати незалежність і територіальну цілісність України, також допомагати проводити політичні і економічні реформи в контексті спільної відповідальності за розвиток подій в Європі.  Отець Святослав висвітлив складний процес діалогу громадського суспільства, який є основною рушійною силою процесу реформ, з українською виконавчою і законодавчою владою. В бесіді також обговорювали ситуацію і перспективи подальшого розвитку подій в Росії.   Чеська Республіка вже довший час підтримує демократичні перетворення і стабілізацію України. У минулому році загальна допомога Україні перевищила 60 млн.Крон. Українська греко-католицька церква є найбільшою зі східних церков, які визнають авторитет Папи Римського і Римсько-католицької церкви, поділяють догматичне вчення, і користуються високим рівнем довіри серед українців. За інформацією: МЗС Чехії  фото: МЗС Чехії
  • Міністр закордонних справ Чеської Республіки Любомир Заоралек сьогодні зустрівся із Архієпископом Української греко-католицької церкви, Святославом Шевчуком. Зустріч відбулась в Чернінському палаці в Празі.  Отець Святослав подякував уряду і громадянам Чеської Республіки за підтримку українського громадського суспільства, демократичних реформ і зближення з Європейським Союзом, також за скасування короткострокових віз для поїздок до країн Шенгену. Міністр Заоралек розпитував про нинішню ситуацію в Україні і проведення реформ. Він  висловив готовність Чехії продовжувати підтримувати незалежність і територіальну цілісність України, також допомагати проводити політичні і економічні реформи в контексті спільної відповідальності за розвиток подій в Європі.  Отець Святослав висвітлив складний процес діалогу громадського суспільства, який є основною рушійною силою процесу реформ, з українською виконавчою і законодавчою владою. В бесіді також обговорювали ситуацію і перспективи подальшого розвитку подій в Росії.   Чеська Республіка вже довший час підтримує демократичні перетворення і стабілізацію України. У минулому році загальна допомога Україні перевищила 60 млн.Крон. Українська греко-католицька церква є найбільшою зі східних церков, які визнають авторитет Папи Римського і Римсько-католицької церкви, поділяють догматичне вчення, і користуються високим рівнем довіри серед українців. За інформацією: МЗС Чехії  фото: МЗС Чехії
    Mar 09, 2017 673
  • 06 Mar 2017
    За підсумками 24-го чеського кінофестивалю художніх і документальних фільмів молода українська режисер Анна Любинецька за фільм «Київ Москва» 4 березня отримала нагороду в категорії студентських документальних фільмів на фестивалі «Чеський лев».   Стрічка Анни Любинецької розповідає про події на сході України у дзеркалі щоденного життя, ставлення українців до російсько-українського конфлікту. Щорічний кінофестиваль повнометражних художніх і документальних фільмів «Чеський лев» належить до найпрестижніших у Чехії. В конкурсі студентських фільмів цього року брали участь п’ять стрічок. Нагорода за студентський фільм є позастатутною, неофіційною. За матеріалами Радіо Свобода
  • За підсумками 24-го чеського кінофестивалю художніх і документальних фільмів молода українська режисер Анна Любинецька за фільм «Київ Москва» 4 березня отримала нагороду в категорії студентських документальних фільмів на фестивалі «Чеський лев».   Стрічка Анни Любинецької розповідає про події на сході України у дзеркалі щоденного життя, ставлення українців до російсько-українського конфлікту. Щорічний кінофестиваль повнометражних художніх і документальних фільмів «Чеський лев» належить до найпрестижніших у Чехії. В конкурсі студентських фільмів цього року брали участь п’ять стрічок. Нагорода за студентський фільм є позастатутною, неофіційною. За матеріалами Радіо Свобода
    Mar 06, 2017 401
  • 01 Mar 2017
    Він якось порівнював себе з носорогом, характеризуючи власну цілеспрямованість, а нині не цурається назватися «дикуном», коли під час виступу у чеській столиці йому звертають увагу на його подекуди неєвропейський радикалізм. Це Михайло Гаврилюк – колись козак четвертої сотні Самооборони Майдану і боєць добровольчого батальйону «Золоті ворота». Сьогодні – один з найменш заможних депутатів українського парламенту та, можливо, як він зізнався у розмові з Радіо Свобода, майбутній студент-податківець. Цей яскравий представник Революції гідності погоджується, що навряд опинився б під куполом Верховної Ради, якби не те скандальне відео, на якому представники спецпідрозділу «Ягуар» у центрі Києва змусили його повністю оголеним пересуватися на морозі, коли на вулиці було –10°C. Прибувши до Праги, Михайло Гаврилюк подякував українській громаді, яка запросила його до слова, за теплий прийом, неодноразово наголосив, що все ще козак, і «по-простому» розповів чехам та діаспорі, свідком чого став за останні три роки своєї політичної кар’єри, що розпочалася з перемоги на 95-му виборчому окрузі, а потім не залишила байдужим «95-й квартал».     Пілся виступу в Празі Михайло Гаврилюк поспілкувася з Радіо Свобода.  Ця річниця після Майдану далася мені дуже важко. Після всього того, що я там пережив, мені це складно перенести. Я намагаюся цю річницю не святкувати, бо це для мене не свято. Я не можу. Я тихо, щоб ніхто не бачив, не на камеру, йду собі спокійно покладу квіти, перехрещуся, скажу «Отче наш», помолюся за загиблих. Найголовніші і найграндіозніші беркутівці, які дійсно убивали наших українців, зараз на стороні окупантів. – Як щодо тих, хто знущався над Вами три роки тому? – Ті, хто знущався наді мною, теж там. Понесли покарання тільки двоє конвоїрів, які повинні були мене провести до автозака й посадити туди цілісіньким. Їм не було куди тікати. Вони – хлопці без звань і мільйонів грошей. Вони були прості воїни, які виконували накази злочинців. Був суд. Їм загрожувало до 10 років позбавлення волі. До мене прийшли матері цих «ягуарів», прийшли їхні жінки. Вони мене просили, щоб я змилувався над їхніми синами, над їхніми чоловіками. До мене прийшли їхні діти. Я простив. Я – віруюча людина. Так вчить Біблія. Я віддав їх на розгляд суду. Суд взяв до уваги моє рішення. І суд їм дав умовно одному три, другому – два з половиною роки. – Розчарування не відчуваю, тому що я у Верховній Раді. Я бачу, що зміни є у державі. Держава розвивається, здійснює реформи. А реформи потрібно здійснити у всіх структурах. Я знаю, я би сам того хотів, щоб була у мене палочка, як у феї, щоб все зразу відбулося, але такого не може бути. Це зло, яке у нас було до Майдану, воно будувалося не за день і не за два. Ці всі структури, ці всі схеми, ці всі чиновницькі місця, вони будувалися роками. Роками придумували, як вони собі відмиватимуть державні кошти… Хочете почути, що б я зробив за державні кошти? Я й зараз дотримуюся думки, що треба придумати на законодавчому рівні розстрільну статтю. Хто украв з бюджету, хто обкрадає наш український народ. На законодавчому рівні треба придумати законопроект, поставити тих людей до стіни і без суду і слідства розстрілювати. – Вам не здається дикунством говорити про таке у європейській країні? – Я є дикун (посміхається). Я маю на увазі – на законодавчому рівні закласти: якщо починаєш розкрадати бюджетні кошти, значить, ти повинен нести якесь покарання. Я то, може, радикально сказав, що розстріляти, а там є дуже багато інших способів, якими можна притягнути тих корупціонерів до відповідальності. Треба тільки мати на це волю. Час вчитися – Чи почуваюся у Верховній Раді у своїй тарілці? Мені було дуже важко. Я не розумів, де я знаходжуся і чого я туди взагалі прийшов. Як ви знаєте, я до цього працював будівельником, був прорабом, міг і зараз можу на рівній землі побудувати будинок «повністю під ключ» і здати його, щоб той будинок не розвалився, щоб там люди жили двісті-триста років. Для цього треба мати свій склад розуму, своє поняття того всього. Але бути народним депутатом – це не будувати будинок. Там по-іншому треба думати. Я перепрограмував себе. Я навіть думав скласти мандат, але ж я не сам туди пішов, бо захотів, мене ж туди делегував народ. Мене ж туди вибрав мій 95-й округ. Вони ж мене вибирали не для того, щоб я прийшов, побачив, що там дуже важко, взяв і здався, сказавши, що це не моє. Але козаки так ніколи не робили і робити не будуть. Не знаєш – вчись. Хочу вас потішити. Я буду здобувати вищу освіту, я вчуся багато, багато читаю, я багато працюю над собою. – Що це буде за вища освіта? – Я ще не визначився. Але буду йти у податкову академію. Ми вже там поговорили, домовилися. Скоріш за все, туди. Козаки у владі   – У парламенті багато козаків, але вони зашифрувалися так, що їх важко побачити. Важко зрозуміти, де вони, але вони спокійно роблять свої справи, які йдуть на розвиток нашої країни. Це нормальні люди. Пару десятків таких точно назбирається. Але не назву, бо якщо когось забуду, образяться, що їх не згадав, скажуть: «Михайло, а ти що, вважаєш, що ми ненормальні?». – А як щодо головного козака – чи то гетьмана – пана президента? – Президент… Що я можу про президента сказати? Президент – це добре. Хм. Що я можу про нього сказати? Хотілося би кращого. Хотілося би сміливішого. Але це моя думка. Його вибрав народ. Наша держава не під Росією, окупанти не топчуть нашу землю. Тут заслуга і президента. Президент як президент. Нормальний. Надія Савченко гарні слова сказала: головне – «не скурвитися». Бо якщо ти скурвився, то кому ти потрібен? Тебе всі зневажають, тобі услід кидають каміння, тобі плюють услід. Ти тоді не можеш показатися між люди, бо вони на тебе чекають, щоб зламати тобі хребет. Тож вона правильно сказала. Для мене що головне? Мирне небо над головою і бути людиною в будь-якій ситуації. І не важливо, хто ти – будівельник, народний депутат чи президент.  Автор: Ярослава Куцай Оператор: Роман Михальчук Радіо Свобода 
  • Він якось порівнював себе з носорогом, характеризуючи власну цілеспрямованість, а нині не цурається назватися «дикуном», коли під час виступу у чеській столиці йому звертають увагу на його подекуди неєвропейський радикалізм. Це Михайло Гаврилюк – колись козак четвертої сотні Самооборони Майдану і боєць добровольчого батальйону «Золоті ворота». Сьогодні – один з найменш заможних депутатів українського парламенту та, можливо, як він зізнався у розмові з Радіо Свобода, майбутній студент-податківець. Цей яскравий представник Революції гідності погоджується, що навряд опинився б під куполом Верховної Ради, якби не те скандальне відео, на якому представники спецпідрозділу «Ягуар» у центрі Києва змусили його повністю оголеним пересуватися на морозі, коли на вулиці було –10°C. Прибувши до Праги, Михайло Гаврилюк подякував українській громаді, яка запросила його до слова, за теплий прийом, неодноразово наголосив, що все ще козак, і «по-простому» розповів чехам та діаспорі, свідком чого став за останні три роки своєї політичної кар’єри, що розпочалася з перемоги на 95-му виборчому окрузі, а потім не залишила байдужим «95-й квартал».     Пілся виступу в Празі Михайло Гаврилюк поспілкувася з Радіо Свобода.  Ця річниця після Майдану далася мені дуже важко. Після всього того, що я там пережив, мені це складно перенести. Я намагаюся цю річницю не святкувати, бо це для мене не свято. Я не можу. Я тихо, щоб ніхто не бачив, не на камеру, йду собі спокійно покладу квіти, перехрещуся, скажу «Отче наш», помолюся за загиблих. Найголовніші і найграндіозніші беркутівці, які дійсно убивали наших українців, зараз на стороні окупантів. – Як щодо тих, хто знущався над Вами три роки тому? – Ті, хто знущався наді мною, теж там. Понесли покарання тільки двоє конвоїрів, які повинні були мене провести до автозака й посадити туди цілісіньким. Їм не було куди тікати. Вони – хлопці без звань і мільйонів грошей. Вони були прості воїни, які виконували накази злочинців. Був суд. Їм загрожувало до 10 років позбавлення волі. До мене прийшли матері цих «ягуарів», прийшли їхні жінки. Вони мене просили, щоб я змилувався над їхніми синами, над їхніми чоловіками. До мене прийшли їхні діти. Я простив. Я – віруюча людина. Так вчить Біблія. Я віддав їх на розгляд суду. Суд взяв до уваги моє рішення. І суд їм дав умовно одному три, другому – два з половиною роки. – Розчарування не відчуваю, тому що я у Верховній Раді. Я бачу, що зміни є у державі. Держава розвивається, здійснює реформи. А реформи потрібно здійснити у всіх структурах. Я знаю, я би сам того хотів, щоб була у мене палочка, як у феї, щоб все зразу відбулося, але такого не може бути. Це зло, яке у нас було до Майдану, воно будувалося не за день і не за два. Ці всі структури, ці всі схеми, ці всі чиновницькі місця, вони будувалися роками. Роками придумували, як вони собі відмиватимуть державні кошти… Хочете почути, що б я зробив за державні кошти? Я й зараз дотримуюся думки, що треба придумати на законодавчому рівні розстрільну статтю. Хто украв з бюджету, хто обкрадає наш український народ. На законодавчому рівні треба придумати законопроект, поставити тих людей до стіни і без суду і слідства розстрілювати. – Вам не здається дикунством говорити про таке у європейській країні? – Я є дикун (посміхається). Я маю на увазі – на законодавчому рівні закласти: якщо починаєш розкрадати бюджетні кошти, значить, ти повинен нести якесь покарання. Я то, може, радикально сказав, що розстріляти, а там є дуже багато інших способів, якими можна притягнути тих корупціонерів до відповідальності. Треба тільки мати на це волю. Час вчитися – Чи почуваюся у Верховній Раді у своїй тарілці? Мені було дуже важко. Я не розумів, де я знаходжуся і чого я туди взагалі прийшов. Як ви знаєте, я до цього працював будівельником, був прорабом, міг і зараз можу на рівній землі побудувати будинок «повністю під ключ» і здати його, щоб той будинок не розвалився, щоб там люди жили двісті-триста років. Для цього треба мати свій склад розуму, своє поняття того всього. Але бути народним депутатом – це не будувати будинок. Там по-іншому треба думати. Я перепрограмував себе. Я навіть думав скласти мандат, але ж я не сам туди пішов, бо захотів, мене ж туди делегував народ. Мене ж туди вибрав мій 95-й округ. Вони ж мене вибирали не для того, щоб я прийшов, побачив, що там дуже важко, взяв і здався, сказавши, що це не моє. Але козаки так ніколи не робили і робити не будуть. Не знаєш – вчись. Хочу вас потішити. Я буду здобувати вищу освіту, я вчуся багато, багато читаю, я багато працюю над собою. – Що це буде за вища освіта? – Я ще не визначився. Але буду йти у податкову академію. Ми вже там поговорили, домовилися. Скоріш за все, туди. Козаки у владі   – У парламенті багато козаків, але вони зашифрувалися так, що їх важко побачити. Важко зрозуміти, де вони, але вони спокійно роблять свої справи, які йдуть на розвиток нашої країни. Це нормальні люди. Пару десятків таких точно назбирається. Але не назву, бо якщо когось забуду, образяться, що їх не згадав, скажуть: «Михайло, а ти що, вважаєш, що ми ненормальні?». – А як щодо головного козака – чи то гетьмана – пана президента? – Президент… Що я можу про президента сказати? Президент – це добре. Хм. Що я можу про нього сказати? Хотілося би кращого. Хотілося би сміливішого. Але це моя думка. Його вибрав народ. Наша держава не під Росією, окупанти не топчуть нашу землю. Тут заслуга і президента. Президент як президент. Нормальний. Надія Савченко гарні слова сказала: головне – «не скурвитися». Бо якщо ти скурвився, то кому ти потрібен? Тебе всі зневажають, тобі услід кидають каміння, тобі плюють услід. Ти тоді не можеш показатися між люди, бо вони на тебе чекають, щоб зламати тобі хребет. Тож вона правильно сказала. Для мене що головне? Мирне небо над головою і бути людиною в будь-якій ситуації. І не важливо, хто ти – будівельник, народний депутат чи президент.  Автор: Ярослава Куцай Оператор: Роман Михальчук Радіо Свобода 
    Mar 01, 2017 282
  • 26 Feb 2017
    Дерев’яна церква Святого Архангела Михаїла, розташована в садах Кінських, поблизу Петржину, була відкрита для чеської та словацької релігійної общини на початку 2008 року. Церква була збудована в бойківському стилі з елементами сільського бароко в другій половині XVII століття в селі Великі Лучки, неподалік Мукачево (Україна). Висота храму - 14 метрів, ширина - близько 8 метрів. Церква повністю збудована з добірного дерева, включаючи всі балки, ґвіздки та елементи оздоблення. Характерною рисою бойківського стилю є те, що храм розділений на 3 приблизно однакові частини, над кожною з яких височить дерев’яна баня. Найвища з них сягає 17 метрів і розташована над тою частиною, де стояли жінки, в народі це місце називають «бабинець». Оскільки храм є православним, в оздобі веж та інтер’єру використані три кольори: білий, зелений та червоний, що символізують три основні християнські цінності: віру, надію та любов. Церкву Святого Архангела Михаїла повністю розбирали і відбудовували 2 рази: під час перевезень на нове місце. Вперше це сталося в 1793 році, коли селяни Великих Лучків продали храм жителям більшого і заможнішого села Медведівці. Вдруге - в 1929 році, коли він був подарований Празі як типова будівля Підкарпатської Русі (на той час Прага була столицею Закарпатської України, адже Чехословацька Республіка, що виникла в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну). Церкву обережно розібрали і перевезли в чотирьох спеціально збудованих для цього вагонах. Всі витрати взяли на себе Народний музей в Празі та Міністерство освіти Чехословацької Республіки. На церемонії передачі церкви пражанам 10 вересня 1929 року були присутні представники Чехословацького Уряду та столичної влади, губернатор Підкарпатської Русі, а також жителі Медведівців, убрані в народні костюми. Карпатський храм Святого Архангела Михаїла став частиною етнографічного відділення Празького Народного музею. Після реставрації церква відкрита для православних віруючих та всіх бажаючих за домовленістю. Контактна адреса: Р.О.Вох 651, 111 21 Ргаhа 1, тел. 224 315 015, факс. 224 313 137, моб. 608 151 252. Марія Фанта, https://uaicz.wordpress.com
    2139 Posted by Maria Fanta
  • Дерев’яна церква Святого Архангела Михаїла, розташована в садах Кінських, поблизу Петржину, була відкрита для чеської та словацької релігійної общини на початку 2008 року. Церква була збудована в бойківському стилі з елементами сільського бароко в другій половині XVII століття в селі Великі Лучки, неподалік Мукачево (Україна). Висота храму - 14 метрів, ширина - близько 8 метрів. Церква повністю збудована з добірного дерева, включаючи всі балки, ґвіздки та елементи оздоблення. Характерною рисою бойківського стилю є те, що храм розділений на 3 приблизно однакові частини, над кожною з яких височить дерев’яна баня. Найвища з них сягає 17 метрів і розташована над тою частиною, де стояли жінки, в народі це місце називають «бабинець». Оскільки храм є православним, в оздобі веж та інтер’єру використані три кольори: білий, зелений та червоний, що символізують три основні християнські цінності: віру, надію та любов. Церкву Святого Архангела Михаїла повністю розбирали і відбудовували 2 рази: під час перевезень на нове місце. Вперше це сталося в 1793 році, коли селяни Великих Лучків продали храм жителям більшого і заможнішого села Медведівці. Вдруге - в 1929 році, коли він був подарований Празі як типова будівля Підкарпатської Русі (на той час Прага була столицею Закарпатської України, адже Чехословацька Республіка, що виникла в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну). Церкву обережно розібрали і перевезли в чотирьох спеціально збудованих для цього вагонах. Всі витрати взяли на себе Народний музей в Празі та Міністерство освіти Чехословацької Республіки. На церемонії передачі церкви пражанам 10 вересня 1929 року були присутні представники Чехословацького Уряду та столичної влади, губернатор Підкарпатської Русі, а також жителі Медведівців, убрані в народні костюми. Карпатський храм Святого Архангела Михаїла став частиною етнографічного відділення Празького Народного музею. Після реставрації церква відкрита для православних віруючих та всіх бажаючих за домовленістю. Контактна адреса: Р.О.Вох 651, 111 21 Ргаhа 1, тел. 224 315 015, факс. 224 313 137, моб. 608 151 252. Марія Фанта, https://uaicz.wordpress.com
    Feb 26, 2017 2139
  • 21 Feb 2017
    Українці – найчисленніша група іноземців у Чехії. Чеські перевізники відкривають зручніші маршрути для подорожей між Україною та Чехією і наголошують, що хочуть посилити співпрацю з українськими партнерами. Кореспонденти Радіо Свобода у Празі дізнавалися про найоптимальніші на сьогодні способи для українських заробітчан дістатися додому, коли обмаль часу і коштів, і про те, які можливості можуть з’явитися найближчим часом. Хмельничанка Олександра разом із мамою зараз мешкає та працює у Празі. Коханий дівчини лишився в Україні. Зустрічаються не часто. Найдешевший маршрут (до 1300 гривень) – це майже доба на колесах. Така дорога, каже вона, неабияк виснажує. «Зазвичай до Хмельницького я добираюся прямим автобусом «Прага – Хмельницький». 24 години – це досить-таки важко, тому що людей багато. Хотілося б, щоб в автобусах було більше комфорту. Хоча б чай-кава», – розповідає Олександра. Цього разу Олександрі треба додому якнайшвидше. Утім, її прямий автобус ходить лише двічі на тиждень. Наступний – через три дні. Можна дістатися польськими авіалініями до Львова за три з половиною години. Але це обійдеться вже у 3200 гривень. Для Олександри є й гарні новини від наземних перевізників. Тим, хто поспішає, запропонували комбінований маршрут: один квиток, одна пересадка – і вдвічі менше часу на дорогу. Дістатися до Львова можна, доїхавши потягом до чеського прикордонного Богуміна, а звідти – вже через Польщу автобусом. До Ужгорода чи Мукачева – через словацькі Кошиці. Вартість квитків на такі рейси дещо нижча, ніж на прямі автобусом. А сервіс європейський: зручні сидіння, wi-fi та чай-кава. Подорожувати можна й у зворотному напрямку. Чеські перевізники розглядають розширення сполучень із Україною «В майбутньому ми б хотіли розширити наші перевезення. Ми б залюбки влаштували ще й прямі залізничні перевезення. Україна для нас цікава, передовсім через те, що тут у Празі працює багато українців, яким треба їздити туди й назад», – зазначає генеральний директор чеського перевізника Петр Келлер. За даними Чеського статистичного бюро, українці – найчисленніша група іноземців у Чехії. Їх тут близько 106 тисяч. Попри затримку з «безвізом» для України, чеські перевізники наголошують, що хочуть посилити співпрацю з українськими партнерами. Цьому сприятиме, зокрема, поява Бескидського тунелю на Закарпатті. Його будівництво планують завершити вже до кінця цього року. «З введенням у дію двошляхового тунелю пропускна спроможність збільшиться вдвічі. Значно безпечніше, значно швидше будуть ходити потяги, й буде, звісно ж, краще», – запевняє заступник начальника ділянки об’єкту «Бескидський тунель» Костянтин Стєхов. А от у чесько-українському авіасполученні поки переважає маршрут «Прага – Київ». Він залишається найпопулярнішим. Щоправда, напрямків тих поки усього тільки два. «У 2016 році ми мали 800 перельотів і понад 80 тисяч пасажирів, з яких 75% саме на рейсах «Прага – Київ» і «Київ – Прага» та чверть – «Прага – Одеса» і назад. Це зростання порівняно з минулим роком», – каже директор з торгівлі Чеських авіаліній Ян Тот. П’ять років тому чеський авіаперевізник скасував свої лоукостери на Львів, пояснивши тим, що, мовляв, після Євро-2012 попит на цей напрямок був недостатнім. Утім, зараз його керівництво переглядає цю можливість і веде переговори з колегами в Україні про можливе розширення своєї діяльності, очікуючи збільшення кількості пасажирів. Ярослава Куцай Радіо Свобода
  • Українці – найчисленніша група іноземців у Чехії. Чеські перевізники відкривають зручніші маршрути для подорожей між Україною та Чехією і наголошують, що хочуть посилити співпрацю з українськими партнерами. Кореспонденти Радіо Свобода у Празі дізнавалися про найоптимальніші на сьогодні способи для українських заробітчан дістатися додому, коли обмаль часу і коштів, і про те, які можливості можуть з’явитися найближчим часом. Хмельничанка Олександра разом із мамою зараз мешкає та працює у Празі. Коханий дівчини лишився в Україні. Зустрічаються не часто. Найдешевший маршрут (до 1300 гривень) – це майже доба на колесах. Така дорога, каже вона, неабияк виснажує. «Зазвичай до Хмельницького я добираюся прямим автобусом «Прага – Хмельницький». 24 години – це досить-таки важко, тому що людей багато. Хотілося б, щоб в автобусах було більше комфорту. Хоча б чай-кава», – розповідає Олександра. Цього разу Олександрі треба додому якнайшвидше. Утім, її прямий автобус ходить лише двічі на тиждень. Наступний – через три дні. Можна дістатися польськими авіалініями до Львова за три з половиною години. Але це обійдеться вже у 3200 гривень. Для Олександри є й гарні новини від наземних перевізників. Тим, хто поспішає, запропонували комбінований маршрут: один квиток, одна пересадка – і вдвічі менше часу на дорогу. Дістатися до Львова можна, доїхавши потягом до чеського прикордонного Богуміна, а звідти – вже через Польщу автобусом. До Ужгорода чи Мукачева – через словацькі Кошиці. Вартість квитків на такі рейси дещо нижча, ніж на прямі автобусом. А сервіс європейський: зручні сидіння, wi-fi та чай-кава. Подорожувати можна й у зворотному напрямку. Чеські перевізники розглядають розширення сполучень із Україною «В майбутньому ми б хотіли розширити наші перевезення. Ми б залюбки влаштували ще й прямі залізничні перевезення. Україна для нас цікава, передовсім через те, що тут у Празі працює багато українців, яким треба їздити туди й назад», – зазначає генеральний директор чеського перевізника Петр Келлер. За даними Чеського статистичного бюро, українці – найчисленніша група іноземців у Чехії. Їх тут близько 106 тисяч. Попри затримку з «безвізом» для України, чеські перевізники наголошують, що хочуть посилити співпрацю з українськими партнерами. Цьому сприятиме, зокрема, поява Бескидського тунелю на Закарпатті. Його будівництво планують завершити вже до кінця цього року. «З введенням у дію двошляхового тунелю пропускна спроможність збільшиться вдвічі. Значно безпечніше, значно швидше будуть ходити потяги, й буде, звісно ж, краще», – запевняє заступник начальника ділянки об’єкту «Бескидський тунель» Костянтин Стєхов. А от у чесько-українському авіасполученні поки переважає маршрут «Прага – Київ». Він залишається найпопулярнішим. Щоправда, напрямків тих поки усього тільки два. «У 2016 році ми мали 800 перельотів і понад 80 тисяч пасажирів, з яких 75% саме на рейсах «Прага – Київ» і «Київ – Прага» та чверть – «Прага – Одеса» і назад. Це зростання порівняно з минулим роком», – каже директор з торгівлі Чеських авіаліній Ян Тот. П’ять років тому чеський авіаперевізник скасував свої лоукостери на Львів, пояснивши тим, що, мовляв, після Євро-2012 попит на цей напрямок був недостатнім. Утім, зараз його керівництво переглядає цю можливість і веде переговори з колегами в Україні про можливе розширення своєї діяльності, очікуючи збільшення кількості пасажирів. Ярослава Куцай Радіо Свобода
    Feb 21, 2017 366
  • 02 Dec 2016
    Професор Мартін Путна приїздив до України у вересні – побував у Івано-Франківську, Львові, і навіть у Дрогобичі. То вже не перший його візит: пан Мартін брав участь у створенні телефільму «Україно, не злись» (Ukrajino nezlob se, 2016 ), знятого за мотивами його книги «Образи з культурної історії російської релігійності» (Obrazy z kulturních dějin ruské religiozity, 2015). Він народився 1968 року у місті Пісек, вивчав класичну філологію та славістику в Празі (1991) та теологію в Чеських Будєйовицях (2000). Від 1991 року викладає в Карловому Університеті. Дисертацію захистив 1998 року з порівняльного літературознавства, звання професора отримав у 2013 році за спеціальністю культурна антропологія.   Працював редактором часопису Souvislosti (1990-1997), був гостьовим професором в університеті в Регензбурзі (2004-2005), стипендіатом програми Фулбрайта-Масарика в Бостонському Університеті, США (2007-2008), та директором бібліотеки Вацлава Гавела (2008-2011).   Найбільше професора Путну цікавить зв’язок культури та релігії. Він опублікував чимало своїх досліджень, присвячених історії релігії у Чехії та загалом у світі (від античності і дотепер), також чимало писав про Вацлава Гавела. Керує виданням «Зібраних творів Якуба Демла», та виданням перекладів творів пізньої антики з коментарями «Останні Римляни». Перекладає з латинської, грецької, російської, німецької та англійської мов. Особлива примітка у його CV – займається співом з давньої музики; записав навіть кілька CD.   Довший час співпрацював з чеським радіо (Vltava) та телебаченням (як ведучий і сценарист). Наразі пише для газети Lidové Noviny, і готує наступну книгу про історію релігійності у Центральній Європі – що і привело його до Львова.   Свою публічну лекцію у Львівському національному університеті професор почав з зауваги: «Розповідати українцям про їхню історію – це як носити дрова до лісу». Тим не менш, оповідь пана Путни викликала чимало коментарів серед слухачів: багатьох дивувало, що і як знають про нас сусіди (зокрема, чехи) з загальнодоступних джерел. Україна, на думку професора, – «край, ключовий для розуміння цілого регіонального контексту», і неприпустимо, щоб інформація про неї транслювалася через старі, ще радянські схеми сприйняття.   Путна говорив про середньовічний обмін «святими і принцесами», який Київська Русь провадила у тодішній Європі на рівних з усіма, як органічна частина християнського світу; і про те, що у свідомості теперішніх європейців Київська Русь – це початок Росії, а не України. Згадував часи національного піднесення, і єдиного досить відомого у Європі ХІХ с. українського автора – Миколу Гоголя. «Чорнобиль – Помаранчева революція – Майдан» – ось, на думку професора, та логічна нитка, яку мають європейці в головах щодо нашої новітньої історії. Саме над подоланням цих упереджень та фрагментарності сприйняття, твердить Путна, й мають працювати сучасні інтелектуали Заходу і України.   Наша розмова відбувалася в Українському Католицькому Університеті, на новоствореній кафедрі культурології, де професор знайомився зі своїми українськими колегами. Лекція у Львівському університеті Євгенія Нестерович: Ви приїхали до України через власний дослідницький інтерес, але також читали лекцію «Історія України очима Європи» для української аудиторії. Чому саме така тема, і чи Ви справді вважаєте, що ревізія історії (а особливо починаючи так віддавна) може допомогти порозумінню в сучасній Європі?   Мартін Путна: Існують різні способи та підходи сприймати дійсність довкола нас, і моє сприйняття завжди йде через призму історії. Якщо ми приймаємо певні політичні рішення, ідентифікуємо самі себе певним чином, то в основу цих рішень лягають рішення наших предків. Коли настав Майдан, в чеському суспільстві було мало інформації та розуміння того, що таке історія України, що таке Україна загалом, і що там відбувається. Тому я як історик поставив собі за мету пояснити чеському суспільству, що таке Україна, і як вона вирізняється з того, що загалом сприймають в Чехії як Росію.   – Коли в Україні говорять про Чехію, то часто зауважують, що це країна агностиків. Як так сталося, що Чехія створила довкола себе такий стереотип?   – Відповіддю мала б бути лекція з історії Чехії, але спробуємо коротко. Занадто часто в історії чеського народу змінювалось уявлення про те, якою саме повинна бути наша релігія. Чехи ще в XV сторіччі стали першим народом Реформації, а в XVII сторіччі навпаки – нас насильно повернули в католицизм. У XIX с. національне відродження відбувалося під гаслами Реформації, при тому що головні актори цього відродження формально лишалися католиками. А засновник першої Чехословацької Республіки Томаш Масарик був релігійним філософом, але надихався США, де жив довгий час, і мав дружину американку. Його сприйняття релігії можна описати так: щось на кшталт американського унітаризму – вельми ліберальне, індивідуальне; релігія, де мова не йде про канони та обряди, а радше про індивідуальне сприйняття релігії. Зустріч зі студентами-богемістами у Івано-Франківську. – Оповідаючи про сучасну історію України в очах Європи, Ви згадали про звичну для українців літературну тріаду – Жадан, Андрухович, Забужко – і назвали дві риси українства, зчитувані іншими з їхніх текстів: індивідуалізм і горизонтальна релігійність. Я би просила Вас трохи розвинути думку, і розказати про те, якими виглядають українці і українська культура для чехів, котрі читають переклади з української літератури.   – Образ українця дуже відрізняється в старій і сучасній літературі. У старій літературі – це образ веселого селюка. Цей образ українця взято з перекладеної чеською української літератури. Звісно, це змінилося з наступом нового літературного покоління. Один з ключових моментів: у сучасній творчості українець постає як хтось, хто зголошується до європейської спадщини.   – Ті досвіди, які Жадан, Андрухович, Забужко описують в своїх текстах, якось промовляють до чехів? Питаю, бо навіть Жадан, наприклад, не кожного українського читача «зачіпає».   – Зрозуміло, що не існує однорідного суспільства та сприйняття, як не існує і того, хто може охопити одразу весь народ. Але якщо ми подивимося на те, хто сьогодні творить цей читаючий соціум, то передусім це жінки та інтелектуальна молодь. Тобто Забужко як прихильниця різкого фемінізму знаходить відгук у цій аудиторії. Жадан раніше сприймався як панк, а нині – як хіпстер, але він теж знаходить свій відгук. Ще один аспект – так звана австрійська ностальгія, характерна також і для Чехії. Особливо вона була поширена серед дисидентів у 80-х рр., але по суті – триває й досі. І якщо Станіславівський феномен характеризує і описує Галичину, то це те, що зрозуміло чехам; можливо, і не досить чітко, але це точно було присутнім у їхньому попередньому досвіді. У Станіславівському феномені є трошки магічного, таємного, а чеська публіка таке страшенно любить.   – Останнім часом в Україні добре популяризується чеська література – завдяки Чеському центру і участі авторів в багатьох літературних фестивалях. Чи ведуться в Чехії публічні дискусії щодо того, які саме автори варті уваги для закордону, та як через літературу чехи хочуть себе презентувати назовні?   – Це було би скоріше питання для пані Луції Ржегоржикової з Чеського центру. Чеська література сьогодні має декілька облич, і деякі прийшли ще з часів дисидентів. Над цим питанням треба було би добре подумати: що чехи хотіли би дати назовні? Те, що мені зараз спадає на думку – суперечка в чеській молодій поезії між прихильниками чистої поезії та заангажованої. Остання при тому часто має ліве спрямування. Для мене як для людини, котра застала останню хвилю дисидентів, і є строгим антикомуністом, таку постановку питання сприймати важко. З іншого боку, я навчився ставитися до цього серйозно, адже такі настрої присутні серед значної кількості сучасної молоді. І ми можемо зрозуміти, що це протест проти сучасного консюмеризму – і тут я з ними цілком можу погодитися. – Як на вашу думку, які твори чеської літератури були би наразі доречними для читання в України?   – Вацлав Гавел – це настільки само собою зрозуміло, що навіть можна не згадувати. Також у нас є цікаві релігійні мислителі. Я би порадив Зденєка Нойбауера – це той тип чеського католика, який вміє залучити до свого трактування елементи інших культур, і при тому не створити «ньюейджевого гуляшу». Пригадую його працю про явлення Матері Божої на Турзовце, куди він закладає маріанське трактування юліанських принципів (або й навпаки) – це могло би надихнути українських католиків.   – Література яких сусідніх країн найбільше впливає зараз на чеську?   – Чеська література сама по собі дуже егоїстична, але домінуючим є вплив американської літератури. З іншого боку, можемо сказати, що є вплив чогось такого, що можна охарактеризувати як загальноприйнятий канон (Салман Рушді, Харукі Муракамі). На диво маленький вплив має австрійська література (Ельфрида Єлінек), і це при тому, що вона дуже суспільно-критична; але попри велику кількість перекладів на чеську якогось відгуку вона не знаходить. Свого часу мала значний вплив польська література, і для кожного поважаючого себе інтелектуала було певним обов'язком вивчити польську, щоб читати мовою оригіналу. Але наразі такого вже немає. Ми не можемо говорити про загальний вплив російської літератури як чогось цілісного, але точковий вплив відбувся. Була, приміром, «хармсоманія». Зараз більше читають Володимира Сорокіна та Людмилу Уліцьку, але вони радше сприймаються як свідчення, літопис путінської епохи, аніж як самостійна література. Приз читачів газети «Lidove Noviny» виграла минулого року Світлана Алексієвич.   – Якось я мала розмову з польською молодою художницею, яка рік прожила в Чехії. І от її найбільше вразило у чеському мистецтві те, що молодим художникам немає проти чого воювати. Як вам здається, чи це справді так? Чи існують взагалі такі точки в чеській культурі, на які політики можуть легко маніпулятивно тиснути?   – Напевно можна сказати: те, проти чого варто боротися, – це неоконсервативна русофільска партія довкола президента Мілоша Земана. (Сам Путна мав з Мілошем Земаном публічний конфлікт через свою активну громадянську позицію; президент відмовлявся ратифікувати професорське звання пана Мартіна – Є.Н.). Але в мене немає враження, що це цікавить молодих митців. Вони його зневажають; втім, він не вартий того, щоб проти нього воювати.   – Я радше мала на увазі так звані «болючі питання» у чеському контексті. Наприклад, в Україні політики користають з мови та релігії, якщо прагнуть знову активізувати суспільну суперечку.   – Зрозуміло, що суспільство рухається завдяки якимось конфліктам. Декілька років тому це була величезна хвиля негативу проти ромів, тепер – хвиля антиісламізму. Але по суті, це якісь часткові псевдопроблеми, на основі яких політичні популісти заробляють собі бали. І молодша генерація протестує, бореться; але я не можу сказати, що це відображається в культурі.   На радіоефірі у Львові: Радко Мокрик та Мартін Путна – Чехію оминули значні мігрантські рухи, але виступи противників все одно є. Тим не менше, цього року Чеська Торгова палата підписала угоду про працевлаштування 5 тисяч українців щороку. Яку реакцію такі рішення викликають у суспільстві?   – Українців сприймають як чемних мігрантів, бо вони асоціюються з мотивацією працювати. Втім, донедавна взагалі не було жодного інтересу до їхньої культури. Подібне ставлення не можна назвати добрим, але спротиву чи протестів проти українців теж не було. Хоча, навіть політики-популісти говорять: якщо вже й міграція, то або з України, або з В'єтнаму. В'єтнамці – друга за чисельністю група, що веде свій початок в Чехії ще з часів соціалізму. Вони мають масу маленьких крамниць, і загалом навіть говорять «я йду до в'єтнамців» замість «я йду по хліб». Їхні діти ходять до чеських шкіл та університетів, і дуже часто стають найкращими студентами. Українці здебільшого – це прибиральники та будівельники. Навіть мені інколи допомагає вдома жіночка з Закарпаття. Вона мені радила туди поїхати й подивитися; я пообіцяв зробити це наступного разу.   Але зараз питання в тому, чи друге покоління українців зможе осісти в Чехії та завоювати свої позиції, бути видимим серед чеських еліт. Чи мають вони такі шанси? Я не в курсі юридичних аспектів, але якщо вони мають право на проживання, то вони мають право і вчитися. Головне, щоб вони мали бажання залишатися в нас, формувати родини.   – А куди їдуть працювати самі чехи? І яке до цього ставлення? Довкола польських заробітчан, як і довкола українських, вже виникли власні міфи чи навіть мистецькі проекти…   – Їдуть у Англію. Але я не думаю, що там їх так багато, щоб творити довкола них міфологію. Була історія зі вбивством молодого чеха англійськими хуліганами, але це радше загальноєвропейська тенденція негативного ставлення до всіх мігрантів.   – Прага і Братислава найближчим часом планують підписати угоду про «спільне небо» і повітряну оборону; а як стосовно культури? Чи живий іще концепт Чехословаччини і як про нього говорять?   – У сфері культури Чехословаччина все ще безумовно існує. На чеському радіо грає словацька музика, тисячі словаків навчаються в чеських університетах. Якщо людина зайде в будь-який книжковий магазин в Братиславі, то побачить, що третина книжок там чеською мовою. З іншого боку, слід зазначити, що в молодшого покоління вже поволі втрачається розуміння іншої мови. Передусім, з боку чехів. Словаки все ще можуть читати чеською, чехи ж словацькою – вже ні. Я для власного задоволення написав про словацьку літературу XVI-XVIII сторіччя, коли писемною мовою в словаків була чеська. Написав ці статті для чеських ЗМІ, щоб спробувати розбудити інтерес читачів до словацької літератури.   – І як це працює? Наприклад, у рамках Місяця авторських читань українських авторів перекладають лише чеською, і для Словаччини також. Чи намагаються словаки відвоювати свій мовний сектор? Чи є відчуття якоїсь культурної експансії?   – Це питання треба адресувати словакам. Якщо вони мають книжки чеською, і хочуть та можуть їх читати, тож у нас питань не виникає. – І не уникнемо питання про російську пропаганду в Чехії. Існує на неї запит в чеському суспільстві?   – У цьому питанні чеське суспільство дуже розділене. І тут вже не працює стара система поділу на дисидентів та комуністів. Можна сказати, що існує ціла ліга борців проти «бандерівців», сформована зі старих комуністів, але й серед них є дисиденти. Тобто, людина може шукати загальну логіку, чому той чи інший стоїть саме на таких позиціях, але інколи жодної логіки немає. Культурною основою цього є, звичайно, стара чеська русофілія. Ще в XIX сторіччі тут домінувало прагнення пригорнутися до слов'янського вогнища, а серед словаків подібне бажання було ще сильнішим.   – А хто є противагою русофілам?   – Це більшість ліберального середовища, демократичні ліві та демократичні праві. Вацлав Гавел казав, що існують ситуації, коли демократичні сили будь-якого спрямування мусять об'єднуватися – коли на кону стоїть все. А тепер як раз все стоїть на кону – адже Росія вперто хоче затягнути нас назад.   – Про це говорять прямо – наприклад, у новинах?   – У нас немає цензури в принципі. Проблема скоріше в тому, що звучать абсолютно всі можливі голоси. В рамках цього сприйняття існує переконання, що треба давати голос іншим – навіть радикалам. Межа того, хто ще мав би висловитись, постійно сунеться, і у підсумку виходить какофонія. Розмовляла Євгенія Нестерович  Перекладав розмову Радко Мокрик.
  • Професор Мартін Путна приїздив до України у вересні – побував у Івано-Франківську, Львові, і навіть у Дрогобичі. То вже не перший його візит: пан Мартін брав участь у створенні телефільму «Україно, не злись» (Ukrajino nezlob se, 2016 ), знятого за мотивами його книги «Образи з культурної історії російської релігійності» (Obrazy z kulturních dějin ruské religiozity, 2015). Він народився 1968 року у місті Пісек, вивчав класичну філологію та славістику в Празі (1991) та теологію в Чеських Будєйовицях (2000). Від 1991 року викладає в Карловому Університеті. Дисертацію захистив 1998 року з порівняльного літературознавства, звання професора отримав у 2013 році за спеціальністю культурна антропологія.   Працював редактором часопису Souvislosti (1990-1997), був гостьовим професором в університеті в Регензбурзі (2004-2005), стипендіатом програми Фулбрайта-Масарика в Бостонському Університеті, США (2007-2008), та директором бібліотеки Вацлава Гавела (2008-2011).   Найбільше професора Путну цікавить зв’язок культури та релігії. Він опублікував чимало своїх досліджень, присвячених історії релігії у Чехії та загалом у світі (від античності і дотепер), також чимало писав про Вацлава Гавела. Керує виданням «Зібраних творів Якуба Демла», та виданням перекладів творів пізньої антики з коментарями «Останні Римляни». Перекладає з латинської, грецької, російської, німецької та англійської мов. Особлива примітка у його CV – займається співом з давньої музики; записав навіть кілька CD.   Довший час співпрацював з чеським радіо (Vltava) та телебаченням (як ведучий і сценарист). Наразі пише для газети Lidové Noviny, і готує наступну книгу про історію релігійності у Центральній Європі – що і привело його до Львова.   Свою публічну лекцію у Львівському національному університеті професор почав з зауваги: «Розповідати українцям про їхню історію – це як носити дрова до лісу». Тим не менш, оповідь пана Путни викликала чимало коментарів серед слухачів: багатьох дивувало, що і як знають про нас сусіди (зокрема, чехи) з загальнодоступних джерел. Україна, на думку професора, – «край, ключовий для розуміння цілого регіонального контексту», і неприпустимо, щоб інформація про неї транслювалася через старі, ще радянські схеми сприйняття.   Путна говорив про середньовічний обмін «святими і принцесами», який Київська Русь провадила у тодішній Європі на рівних з усіма, як органічна частина християнського світу; і про те, що у свідомості теперішніх європейців Київська Русь – це початок Росії, а не України. Згадував часи національного піднесення, і єдиного досить відомого у Європі ХІХ с. українського автора – Миколу Гоголя. «Чорнобиль – Помаранчева революція – Майдан» – ось, на думку професора, та логічна нитка, яку мають європейці в головах щодо нашої новітньої історії. Саме над подоланням цих упереджень та фрагментарності сприйняття, твердить Путна, й мають працювати сучасні інтелектуали Заходу і України.   Наша розмова відбувалася в Українському Католицькому Університеті, на новоствореній кафедрі культурології, де професор знайомився зі своїми українськими колегами. Лекція у Львівському університеті Євгенія Нестерович: Ви приїхали до України через власний дослідницький інтерес, але також читали лекцію «Історія України очима Європи» для української аудиторії. Чому саме така тема, і чи Ви справді вважаєте, що ревізія історії (а особливо починаючи так віддавна) може допомогти порозумінню в сучасній Європі?   Мартін Путна: Існують різні способи та підходи сприймати дійсність довкола нас, і моє сприйняття завжди йде через призму історії. Якщо ми приймаємо певні політичні рішення, ідентифікуємо самі себе певним чином, то в основу цих рішень лягають рішення наших предків. Коли настав Майдан, в чеському суспільстві було мало інформації та розуміння того, що таке історія України, що таке Україна загалом, і що там відбувається. Тому я як історик поставив собі за мету пояснити чеському суспільству, що таке Україна, і як вона вирізняється з того, що загалом сприймають в Чехії як Росію.   – Коли в Україні говорять про Чехію, то часто зауважують, що це країна агностиків. Як так сталося, що Чехія створила довкола себе такий стереотип?   – Відповіддю мала б бути лекція з історії Чехії, але спробуємо коротко. Занадто часто в історії чеського народу змінювалось уявлення про те, якою саме повинна бути наша релігія. Чехи ще в XV сторіччі стали першим народом Реформації, а в XVII сторіччі навпаки – нас насильно повернули в католицизм. У XIX с. національне відродження відбувалося під гаслами Реформації, при тому що головні актори цього відродження формально лишалися католиками. А засновник першої Чехословацької Республіки Томаш Масарик був релігійним філософом, але надихався США, де жив довгий час, і мав дружину американку. Його сприйняття релігії можна описати так: щось на кшталт американського унітаризму – вельми ліберальне, індивідуальне; релігія, де мова не йде про канони та обряди, а радше про індивідуальне сприйняття релігії. Зустріч зі студентами-богемістами у Івано-Франківську. – Оповідаючи про сучасну історію України в очах Європи, Ви згадали про звичну для українців літературну тріаду – Жадан, Андрухович, Забужко – і назвали дві риси українства, зчитувані іншими з їхніх текстів: індивідуалізм і горизонтальна релігійність. Я би просила Вас трохи розвинути думку, і розказати про те, якими виглядають українці і українська культура для чехів, котрі читають переклади з української літератури.   – Образ українця дуже відрізняється в старій і сучасній літературі. У старій літературі – це образ веселого селюка. Цей образ українця взято з перекладеної чеською української літератури. Звісно, це змінилося з наступом нового літературного покоління. Один з ключових моментів: у сучасній творчості українець постає як хтось, хто зголошується до європейської спадщини.   – Ті досвіди, які Жадан, Андрухович, Забужко описують в своїх текстах, якось промовляють до чехів? Питаю, бо навіть Жадан, наприклад, не кожного українського читача «зачіпає».   – Зрозуміло, що не існує однорідного суспільства та сприйняття, як не існує і того, хто може охопити одразу весь народ. Але якщо ми подивимося на те, хто сьогодні творить цей читаючий соціум, то передусім це жінки та інтелектуальна молодь. Тобто Забужко як прихильниця різкого фемінізму знаходить відгук у цій аудиторії. Жадан раніше сприймався як панк, а нині – як хіпстер, але він теж знаходить свій відгук. Ще один аспект – так звана австрійська ностальгія, характерна також і для Чехії. Особливо вона була поширена серед дисидентів у 80-х рр., але по суті – триває й досі. І якщо Станіславівський феномен характеризує і описує Галичину, то це те, що зрозуміло чехам; можливо, і не досить чітко, але це точно було присутнім у їхньому попередньому досвіді. У Станіславівському феномені є трошки магічного, таємного, а чеська публіка таке страшенно любить.   – Останнім часом в Україні добре популяризується чеська література – завдяки Чеському центру і участі авторів в багатьох літературних фестивалях. Чи ведуться в Чехії публічні дискусії щодо того, які саме автори варті уваги для закордону, та як через літературу чехи хочуть себе презентувати назовні?   – Це було би скоріше питання для пані Луції Ржегоржикової з Чеського центру. Чеська література сьогодні має декілька облич, і деякі прийшли ще з часів дисидентів. Над цим питанням треба було би добре подумати: що чехи хотіли би дати назовні? Те, що мені зараз спадає на думку – суперечка в чеській молодій поезії між прихильниками чистої поезії та заангажованої. Остання при тому часто має ліве спрямування. Для мене як для людини, котра застала останню хвилю дисидентів, і є строгим антикомуністом, таку постановку питання сприймати важко. З іншого боку, я навчився ставитися до цього серйозно, адже такі настрої присутні серед значної кількості сучасної молоді. І ми можемо зрозуміти, що це протест проти сучасного консюмеризму – і тут я з ними цілком можу погодитися. – Як на вашу думку, які твори чеської літератури були би наразі доречними для читання в України?   – Вацлав Гавел – це настільки само собою зрозуміло, що навіть можна не згадувати. Також у нас є цікаві релігійні мислителі. Я би порадив Зденєка Нойбауера – це той тип чеського католика, який вміє залучити до свого трактування елементи інших культур, і при тому не створити «ньюейджевого гуляшу». Пригадую його працю про явлення Матері Божої на Турзовце, куди він закладає маріанське трактування юліанських принципів (або й навпаки) – це могло би надихнути українських католиків.   – Література яких сусідніх країн найбільше впливає зараз на чеську?   – Чеська література сама по собі дуже егоїстична, але домінуючим є вплив американської літератури. З іншого боку, можемо сказати, що є вплив чогось такого, що можна охарактеризувати як загальноприйнятий канон (Салман Рушді, Харукі Муракамі). На диво маленький вплив має австрійська література (Ельфрида Єлінек), і це при тому, що вона дуже суспільно-критична; але попри велику кількість перекладів на чеську якогось відгуку вона не знаходить. Свого часу мала значний вплив польська література, і для кожного поважаючого себе інтелектуала було певним обов'язком вивчити польську, щоб читати мовою оригіналу. Але наразі такого вже немає. Ми не можемо говорити про загальний вплив російської літератури як чогось цілісного, але точковий вплив відбувся. Була, приміром, «хармсоманія». Зараз більше читають Володимира Сорокіна та Людмилу Уліцьку, але вони радше сприймаються як свідчення, літопис путінської епохи, аніж як самостійна література. Приз читачів газети «Lidove Noviny» виграла минулого року Світлана Алексієвич.   – Якось я мала розмову з польською молодою художницею, яка рік прожила в Чехії. І от її найбільше вразило у чеському мистецтві те, що молодим художникам немає проти чого воювати. Як вам здається, чи це справді так? Чи існують взагалі такі точки в чеській культурі, на які політики можуть легко маніпулятивно тиснути?   – Напевно можна сказати: те, проти чого варто боротися, – це неоконсервативна русофільска партія довкола президента Мілоша Земана. (Сам Путна мав з Мілошем Земаном публічний конфлікт через свою активну громадянську позицію; президент відмовлявся ратифікувати професорське звання пана Мартіна – Є.Н.). Але в мене немає враження, що це цікавить молодих митців. Вони його зневажають; втім, він не вартий того, щоб проти нього воювати.   – Я радше мала на увазі так звані «болючі питання» у чеському контексті. Наприклад, в Україні політики користають з мови та релігії, якщо прагнуть знову активізувати суспільну суперечку.   – Зрозуміло, що суспільство рухається завдяки якимось конфліктам. Декілька років тому це була величезна хвиля негативу проти ромів, тепер – хвиля антиісламізму. Але по суті, це якісь часткові псевдопроблеми, на основі яких політичні популісти заробляють собі бали. І молодша генерація протестує, бореться; але я не можу сказати, що це відображається в культурі.   На радіоефірі у Львові: Радко Мокрик та Мартін Путна – Чехію оминули значні мігрантські рухи, але виступи противників все одно є. Тим не менше, цього року Чеська Торгова палата підписала угоду про працевлаштування 5 тисяч українців щороку. Яку реакцію такі рішення викликають у суспільстві?   – Українців сприймають як чемних мігрантів, бо вони асоціюються з мотивацією працювати. Втім, донедавна взагалі не було жодного інтересу до їхньої культури. Подібне ставлення не можна назвати добрим, але спротиву чи протестів проти українців теж не було. Хоча, навіть політики-популісти говорять: якщо вже й міграція, то або з України, або з В'єтнаму. В'єтнамці – друга за чисельністю група, що веде свій початок в Чехії ще з часів соціалізму. Вони мають масу маленьких крамниць, і загалом навіть говорять «я йду до в'єтнамців» замість «я йду по хліб». Їхні діти ходять до чеських шкіл та університетів, і дуже часто стають найкращими студентами. Українці здебільшого – це прибиральники та будівельники. Навіть мені інколи допомагає вдома жіночка з Закарпаття. Вона мені радила туди поїхати й подивитися; я пообіцяв зробити це наступного разу.   Але зараз питання в тому, чи друге покоління українців зможе осісти в Чехії та завоювати свої позиції, бути видимим серед чеських еліт. Чи мають вони такі шанси? Я не в курсі юридичних аспектів, але якщо вони мають право на проживання, то вони мають право і вчитися. Головне, щоб вони мали бажання залишатися в нас, формувати родини.   – А куди їдуть працювати самі чехи? І яке до цього ставлення? Довкола польських заробітчан, як і довкола українських, вже виникли власні міфи чи навіть мистецькі проекти…   – Їдуть у Англію. Але я не думаю, що там їх так багато, щоб творити довкола них міфологію. Була історія зі вбивством молодого чеха англійськими хуліганами, але це радше загальноєвропейська тенденція негативного ставлення до всіх мігрантів.   – Прага і Братислава найближчим часом планують підписати угоду про «спільне небо» і повітряну оборону; а як стосовно культури? Чи живий іще концепт Чехословаччини і як про нього говорять?   – У сфері культури Чехословаччина все ще безумовно існує. На чеському радіо грає словацька музика, тисячі словаків навчаються в чеських університетах. Якщо людина зайде в будь-який книжковий магазин в Братиславі, то побачить, що третина книжок там чеською мовою. З іншого боку, слід зазначити, що в молодшого покоління вже поволі втрачається розуміння іншої мови. Передусім, з боку чехів. Словаки все ще можуть читати чеською, чехи ж словацькою – вже ні. Я для власного задоволення написав про словацьку літературу XVI-XVIII сторіччя, коли писемною мовою в словаків була чеська. Написав ці статті для чеських ЗМІ, щоб спробувати розбудити інтерес читачів до словацької літератури.   – І як це працює? Наприклад, у рамках Місяця авторських читань українських авторів перекладають лише чеською, і для Словаччини також. Чи намагаються словаки відвоювати свій мовний сектор? Чи є відчуття якоїсь культурної експансії?   – Це питання треба адресувати словакам. Якщо вони мають книжки чеською, і хочуть та можуть їх читати, тож у нас питань не виникає. – І не уникнемо питання про російську пропаганду в Чехії. Існує на неї запит в чеському суспільстві?   – У цьому питанні чеське суспільство дуже розділене. І тут вже не працює стара система поділу на дисидентів та комуністів. Можна сказати, що існує ціла ліга борців проти «бандерівців», сформована зі старих комуністів, але й серед них є дисиденти. Тобто, людина може шукати загальну логіку, чому той чи інший стоїть саме на таких позиціях, але інколи жодної логіки немає. Культурною основою цього є, звичайно, стара чеська русофілія. Ще в XIX сторіччі тут домінувало прагнення пригорнутися до слов'янського вогнища, а серед словаків подібне бажання було ще сильнішим.   – А хто є противагою русофілам?   – Це більшість ліберального середовища, демократичні ліві та демократичні праві. Вацлав Гавел казав, що існують ситуації, коли демократичні сили будь-якого спрямування мусять об'єднуватися – коли на кону стоїть все. А тепер як раз все стоїть на кону – адже Росія вперто хоче затягнути нас назад.   – Про це говорять прямо – наприклад, у новинах?   – У нас немає цензури в принципі. Проблема скоріше в тому, що звучать абсолютно всі можливі голоси. В рамках цього сприйняття існує переконання, що треба давати голос іншим – навіть радикалам. Межа того, хто ще мав би висловитись, постійно сунеться, і у підсумку виходить какофонія. Розмовляла Євгенія Нестерович  Перекладав розмову Радко Мокрик.
    Dec 02, 2016 594