Учасники: 0 учасник(и)

Поділились ?

0

Кліки ?

0

Вірусний Ліфт ?

0%

User's Tags

Інші Статті

  • 27 Вер 2018
    Зі «Свята мрій» розпочався навчальний рік в українському культурно-освітньому центрі «Крок» у Празі (Аргентинська 38) 22 вересня 2018 року. Ця урочистість була також присвячена сторіччю відновлення української державності та Дню незалежності.           Свято розпочалося з гімну України та хвилини мовчання за тих, хто береже наш спокій, жертвуючи власним життям. Для першачків пролунав перший дзвоник, вони розповіли віршики про мрії. Учні «Кроку» продемонстрували танець, Марія Болеховська – пісні, а Станіслав Рішко – гумореску «Кухлик» П. Глазового. Святкування закінчилося спільним фото біля спеціальної фотозони, в якій діти разом з вчителями мали нагоду прокричали «миш-ка». Всі частувалися величезним тортом.             Чому Свято мрії? А як же без неї? Про це розповідали віршики: «бо хто повірить, той ввійде», «що робить Мрія у житті? Вона долає перешкоди і вказує нам шлях до перемоги»,«тож мріймо стільки душа наша просить, вона нам в майбутньому щастя приносить».  Про це звістила й керівник центру Марія Гаврилюк у слові до всіх присутніх: «Мрії бувають різні: вони можуть бути далекоглядними, а можуть бути і миттєвими. Вірю, що мрії збуваються. Чимало людей довгі роки мріяли про незалежність нашої країни. Вони вклали в цю мрію всю свою енергію. Я також маю мрію: щоб проживаючи далеко від рідної країни, ми зберігали рідну мову та культуру. І ця моя мрія здійснюється кожного року – в учнях нашого центру. Маленькі усміхнені обличчя дають можливість бути впевненим у тому, що робимо добру справу. Тому дякуємо малюкам та батькам за відданість і любов до нашої країни. Бажаємо міцного здоров'я та натхнення, а батькам – витримки та мужності на спільному шкільному шляху».             Про мрії звіщали й родичі учнів «Кроку»:  «Все мені тут подобається. Точно все! Ми на чужині, а так хочеться, щоб наша культура, наші традиції та письменники не були дітям чужі. Спочатку було важко кожної суботи їздити. Але тепер моя дитина дуже добре читає та пише. Вже другий рік тут вчимося. І поки буде «Крок», ходитимемо. До останнього ходитимемо!» (Тарас Дусан) «Я мама трьох діток. Привела сюди свою найстаршеньку, щоб дитина навчилася читати і писати по-українськи, бо ми вже в Чехії достатньо довго. Ми сьогодні першачки! Дізналися про «Крок» у церкві Климента, там роздавали рекламки» (Ольга Семчук) «Я тітка першачка. Мені тут дуже подобається. Свято чудово організовано! Дітки молодці – виступають. Приємно чути рідну мову. Це свято – просто як українське натхнення!» (Ірина Триліс) «Я тут учитель гри на гітарі. Цей «Крок» – дуже потрібна річ у Празі. Нашу культуру, мову, традиції необхідно плекати, а це нелегко, коли ти далеко від Батьківщини. Тут чудовий педагогічний колектив. Учителі знаходять підхід. Дають необхідну інформацію діткам про все добре, що стосується України» (Олександр Стеблюк) «Уже третій рік моя донька – їй 11 років – вчиться тут. Воджу її сюди щосуботи, бо я українець. Хай пізнає Україну! Треба вчитися! Маємо тут дуже файну вчительку – Галину Березовську. Вона дуже гарно все пояснює, вчить правильно спілкуватися, знайомить зі символами України, поетами. Якби я у свій час мав таку вчительку! Вразило сьогодні, що так багато дітей в «Кроці». Я розповідаю друзям і знайомим про цей центр. Сам привів уже двох сюди. Маю 4-річного сина – він теж тут буде вчитися. Ми від початку створення «Кроку»!» Усе мені тут подобається. Єдине, що би хотів поліпшити… Трохи довго сидимо: з 10-ої до 13-ої. А мої діти привикли їсти о 12-ій годині – поки заїдемо, поки щось підігріємо. То я вирішив привозити зі собою торбу з їжею, щоб ще в «Кроці» годувати дітей» (Іван Минда) Також спеціально для UAportal-у Марія Гаврилюк розповіла про передісторію «Кроку»: «десь, напевно, з п'ятого класу я складала сценарії свят, різні конкурси придумувала. Завжди щось таке любила, воно так і до кінця школи протяглося, що завжди мала відношення до планування свят. Радію з того. що можу привити дітям любов до України навіть на відстані, щоб вони вміли правильно розмовляти рідною мовою. Хочеться зробити щось таке, що залишиться на покоління після нас. Тож щиро дякую всім за допомогу в підготувці сьогоднішнього свята: Посольству України в Чехії , Тарасу Якубовському, Тарасу Костюку, Mарії Шумейко, Світлані Рішко, Марії Лагетко, Світлані Бліндовській, Анні Сіщук, Любові Гриськовій, Наталі Лагетко. Також дякуємо за тортика Іванні Лешанич. Життя змушує нас цінувати кожну мить, бо незнаємо, котра секудна буде останньою... Тому, напевно, потрібно жити так, немов проживаємо останній день, і в цьому дні цінувати кожну мить радості та щастя, щоб разом творити велику історію добра». Автор Катерина Воїнська для UAportal.
    1895 Опубліковано Катерина Воїнська
  • 17 Серп 2018
    Десяток серпневих днів (8 – 18. 08. 18) відбула виставка фотографій та картин українського художника Олександра Онищенка «Краса оголеної жіночої душі» у його празькій галереї (Galerie Jakubska). Спеціально для UAPORTAL митець поділився своїми думками про цей проект і про своє приватне життя. Тож читайте про жінку, релакс, ціну мистецтва та поради для молодих матусь і не тільки. Як зародилася ідея цього проекту та які враження від «народженого»? Цією виставкою я не характеризую себе, бо ніколи не вважав себе фотографом. Я вважаю себе людиною, яка, мабуть, уміє фотографувати. Це не був комерційний проект. Цю виставку не сприймаю як якийсь період чи результат великого об’єму праці. Просто ця виставка – це реалізація прихованого бажання. Інколи потаємні бажання треба показувати… А хто, як не глядачі, можуть вас оцінити? Приходять фотографи-професіонали і кажуть: «ти бачиш там світло» або «є душевні роботи». І це приємно. Спершу задоволення. Будь-яка праця із задоволенням – це вже своєрідне щастя. А робити те, чого не любиш – це шкодити собі та іншим. Мене, власне, на відкритті запитали, як потрапити до мене на зйомку. А я відповів – ніяк. Як аматор я вибираю тільки те, що люблю. Я ніколи за фотографії не беру грошей. А зазвичай навіть плачу моделям, бо позувати – це нелегка праця. Це своєрідне віддавання себе кудись. А якщо люди роблять це професійно, то мають право отримувати за це гроші. Захоплення, дружба, кохання – це вже інші речі. Але однаково це певна історія. Адже за кожною доброю фотографією завжди є якась історія любові. Навіть в купе, в ресторанному вагоні. Чи справдилися Ваші очікування від цього проекту? Непросто заманити в галерею людей. Я знав, що наше вічне бажання жіночої краси повинно спрацювати. Так воно і вийшло. Уже стільки днів відкрита ця виставка – приходить молодь – та, яку взагалі в галерею не затягнеш. А тут дуже багато молоді, багато пар, багато іноземців. У мене очікування були приблизно такі ж. Тож маю полегшення – коли здійснив роботу. І бачив завершення якогось етапу. Тож підемо далі. А далі – це куди? Далі – це щось непізнане, щось нове. Це задоволення. З’явилося місце для нових проектів, ідей. Є ідеї. Але про них не говорять, бо обговорений проект – це вже наполовину зроблений проект. Чому саме така тема: «Краса оголеної жіночої душі»? Жінка – творіння, яке продовжує життя. Тож як сперечатися з жінкою? Якщо жінка розуміє, що вона жінка, то вона щаслива. Якщо з цим воює, то забороняє собі те, що їй природне, для чого вона створена. А це зараз дуже модно – думати, що треба кар’єру робити, що діти – крадії часу і фінансів… Жінка непередбачувана, як природа. А спробуйте посперечатися з природою? І так з жінкою. Її можна тільки споглядати і любити. Сперечатися – це марна трата часу та сили. Її треба любити або втікати від неї (сміється). Коли жінка любить, вона прекрасна. А коли не любить, то її можна розбирати по деталях. Взагалі жінки – це небезпечна тема. У нас часто кажуть «повинен». Ніхто нікому не повинен. Коли любиш, шукаєш свої бажання і бажання того, кого любиш. Важливо розвивати те, що подобається. Бо тоді люди будуть щасливими: обійматимуся – розмножуватимуся. Чи фотографували колись свою маму? У фотографіях шукаю красу. Це вивчення краси. Хочу, щоб фотографія не викликала сексуального потягу, а презентувала ніжність. А ніжність – це саме те, що жінці властиве найбільше. Мама – загадка. І старість має красу. Хтось пологи знімає і показує, а хтось – весілля. Є натуралісти, реалісти. А я романтик: завжди шукаю. Одна і та жінка може бути різною. Нема некрасивих жінок. Є ті, які себе забувають або собі не вірять. Тож пробуємо відкрити закладену красу. Часто життя змушує жінку бути грубішою. Але сльози жінці потрібні, бо їй потрібно позбавлятися від емоцій, які накручуються без її волі. Це її природа – її громи і зливи. З цим боротися неможливо. Мистецтво є можливістю вилити ці емоції. А мамам маленьких дітей це важливо. Бо від цих дітисьок треба собі трішки давати свободу, а потім знову повертатися до них. А не істерити чи депресувати, бо материнство – це величезне навантаження. Звідки так багато знаєте про потреби молодих матусь? Я тричі розлучений. Всі мої жінки були красивими. І ніхто зі мною не витримав (сміється). Всі хороші, з усіма дружу. Всім усе позалишав… Тому що нецікаво. Там, де мене хочуть, я втікаю... Я шукаю проблему, яку, мабуть, не вирішив у дитинстві. Якийсь образ ніжності є. Саме його шукаю в творчості… Взагалі вік – це обман і прикол. Тебе вже ніхто не соромиться. Можна дівчатам голову запаморочувати, а тебе вже ніхто серйозно не сприймає. А кайф той же. Вік – це прикольно (сміється). Але найкращі наші проекти – це наші діти. Маю дві доньки. Старшій донечці 38 років, а молодшій – 16. У них різні мами. Маю вже тринадцятирічну внучку. Якраз завтра їду з молодшою донею в Колорадо, там у мене вже понад сім років виставка. Колорадо – це справжня консервативна Америка, ковбої (сміється). Всі податки сплачують, поліцейські усміхаються... У мене є дві виставки в Америці: в Лос-Анджелесі та в Колорадо Як Ви стали художником? Мама якось назвала мене художником. І з цих пір усі обзивали мене художником… Так і стають люди кимось. Я ніколи про це не думав. Бо окрім малювання, більше нічого іншого не робив. Школу прогулював, бо мене звільнювали від уроків, щоб я там їм щось малював. Тож все життя малюю. Це якась підсвідома лінія. Я малюю, бо не малювати не можу. У цьому й полягає психологія моєї творчості. Переконаний, що ми народжуємося зі своїм якимось планом. Щасливі ті, які вміють його розпізнати. У когось план – помагати, у когось – бути воїном, у когось – бути лікарем. Батькам треба не вчити дітей, а допомагати діткам. Головне – дітей нагодувати і сіднички їм витерти. А потім навчити їх це робити. А решту вони зроблять самі (сміється). За дітей не потрібно боятися. Їм просто треба допомагати. Бо діти однаково ж не слухаються. У дитинстві ми не маємо страху. Тому дітям так багато вдається. Тож важливо батькам залишити дітей в спокої… Я ніколи малювати не вмів, та й зараз не вмію в принципі. Я просто маю таку професію, тому доводиться малювати. Маєте якусь художню освіту? Маю все незакінчене. З десяти почав зі студії, там – там. Потім київський інститут, якого не закінчив. Диплом купив – одружився – і забрався до Чехії (сміється). А як це – бути художником? Раніше про художників думали, що це – або алкоголік, або бідак. А художники – фантазери. До них тягнуться люди... Я коли людей бачу, одразу хочу говорити… А часто в геніальних художників не було щасливого дитинства, не було сімей. Тут щось за щось. Мистецтво забирає тебе всього. Якщо ти робиш це в проміжку між годування дітей, то твоє малювання – це вже захоплення. Це тільки радість. Хочеться – малюй. Але бути художником… Це тобі доведеться траву курити, часами напиватися, депресувати, втікати в ліс на тиждень. Але ж Катерина Білокур не курила трави? А хто знає? Та в кожному селі конопля росла. Може, вона її жувала (сміється). Це звичайно я перебільшую. Я жартую. Знаю художників, які взагалі не вживають алкоголю. Але в мистецтві часто втрачається нормальність сім’ї. Якщо входиш в робочий екстаз, місяць не виходиш з майстерні. Які там діти? Який чоловік? Він завжди буде ображений. «Щось за щось» – яка ціна Вашого мистецтва? Приватне життя. Людина любить страждати. Людини хтива. Тому стає залежною… Ціна така – треба відривати свій зад від дивану і працювати. Але інколи треба лежати і нічого не робити. Коли ти хворий і слабкий, ти нікому непотрібний. Треба себе любити, леліяти та захищати. Після тривалої праці я виснажений. Тож роблю собі подарунки – подорожі до екзотичних країн. Я ніколи не вважав себе нещасним чи бідним. Якщо тобі хтось чи щось заважає, то в тебе проблеми з розуміння довкілля. Важливо залишатися щасливою дитиною, для якої достатньо радості… Зараз полюбив Київ. Туди часто їзджу. І вважаю, що там свободи більше, ніж в Чехії. Тут усе затиснуте економічно, за все необхідно платити. А в Україні рідні стіни допомагають – можна якось викрутитися. Мої знайомі київські художники теж щасливі. Творять, мають виставки, хоч живуть за українську пенсію. Досягаємо того, чого хочемо. Тільки б ще знати, чого хотіти. Так, це точно. Що порадите тим, які ще змалечку мріють малювати, але через певні обставини не малюють? Як це – мріяти малювати і не малювати? Починати ніколи не пізно. Можна й у вісімдесят, коли вже всіх дітей виховаєш і не матимеш нічого до робити (сміється). Маю маленьку мотиваційну школу. У ній не вчу малювати, бо сам не вмію. У кожного своя техніка. І кожен оригінальний. Нічого вже не видумаєш: все придумане до нас. Але будь-який дотик новий. Не буває вчорашнього дотику. Він завжди новий, бо ти його відчуваєш. Так і з мистецтвом. Наче все зрозуміло, але воно твоє, бо це ти. Я заохочую перестати боятися. Страх нічого не змінює. Він тільки сковує. Ми часто озвучуємо те, чого боїмося. А от коли ми закохуємося, ми вже не боїмося. Ми ж не думаємо, які у нас будуть діти. Просто обіймаємося. А які потім чудові діти виходять! Але необов’язково ставати художником, щоб бути доброю і щасливою людиною. Для UAportal розмовляла Катерина Воїнська  
    1404 Опубліковано Катерина Воїнська
  • 17 Лип 2018
    Гаряча пора – літо... Назбирати на цілий рік промінців тепла чи обпектися вогнем літа? Вибір за нами. Відпочинок – це також праця. Тож вимагає визначеної цілі, чіткої організації, мирної співпраці. Українська громада в Чехії цьогоріч вчилася відпочивати протягом десяти липневих днів (2 – 12.07.2018). Спільними зусиллями Культурно-освітнього центру «Крок» і Спілки української молоді на березі Слапського водосховища відбувся перший літній український молодіжний табір «Україна в нас одна». Ця акція відбулась за підтримки Посольства України в Чехії.   Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс також прибув на урочисте відкриття табору. Організатори зізналися, що «задля добра української справи готові докласти максимум зусиль». З двадцятьма п’ятьма дітьми, поділених на рої («Стожари», «Вареники», «Трипільці» – до останнього належало старше юнацтво), працювали представники СУМ: Соломія Кирилович, Віра Куцманд, Дем’ян Пастернак. А також педагоги з «Кроку»: Марія Шумейко, Оксана Березовська, Мирослава Степанюк, Христина Соммерова-Сіщук. Упродовж усього періоду, у ролі виховників були також солісти гурту "Друже Музико" з міста Одеси Максим Трубніков та Мирослава Степанюк.    Табір відбували за сумівським звичаєм. Кожен день мав певне гасло (наприклад, «Бог і Україна», «Бери вершину – матимеш середину», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», «У своїй хаті – своя правда, і сила, і воля», «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає»). Були також і «клички» дня, перша з них: «Ми валізи розбирали, біля ватри ми співали». Неважко було зрозуміти з реакції дітей, які пункти програми були їм до вподоби, а які не дуже. На гутірках організатори спробували ознайомити таборян з правилами і порядками сумівського юнацтва, його церемоніалом та одностроєм, сумівськими посадами, гімном. Також презентували символи України, етапи становлення української держави, народний автентичний одяг. Діти також мали можливість намалювати, як вони бачать себе в суспільстві. Таборовий день розпочинався з руханки. А тривав у прогулянках, квестах (до прикладу, треба було «об'єднати всі області України та Автономну Республіку Крим в єдину державу»), плаваннях з іграми у воді, спортивних іграх (футбол, волейбол, теніс), бансах, скоромовках, кричалках, посиденьках-пострибульках біля ватри та піснях (співали здебільшого народні та патріотичні пісні). Також таборяни ляльки мотали, свій рій презентували, легенди придумували, польові квіти збирали, віночки сплітали (і не тільки віночки), вареники ліпити, сухе гілля на ватру носили, а невгамовні притарабанили суху смереку до вогнища. Спеціально для UAPORTAL очільниця «Кроку» Марія Гаврилюк розповіла, що «інколи дітям на гутірках було нудно, але результат показав те, що вони все добре чули та засвоїли, хоча і водночас гралися. Успішним табір став завдяки команді. Люди, які вперше тут зустрілися, на одному дусі спрацювалися!». Пані Марія спробувала в коментарі згадати кожного, хто доклався до цієї акції. Зокрема Посольство України в Чеській Республіці. Меценатів: двох Тарасів – Костюка та Якубовського. Христину Соммерову – «медсестру, яка завжди була на підхваті». Музичних керівників, що «забезпечили всю культурну програму табору»: Максима Трубнікова та Мирославу Степанюк, – та інших.тТакож не забула і про учасників: «діти – величезні молодці: спочатку сумували за домом, не дуже включались у процес, але потім все пройшло на одному диханні!! Ми навіть не помітили, що пролетіло десять днів табору». Літні місяці минають, генерації минають, звичаї минають… Так багато в історії прослизає між пальцями. І стиснутий кулак залишається порожнім... Попереду серпень, попереду майбутнє. Тільки б навчитися жити сьогодні. Жити з розпростертими долонями для того, що непроминальне. Жити з мудрістю, щоб відрізнити старий бурдюк від нового, а полову від зерна. І сіяти Життя без пафосних маніфестів. Сіяти проникливою піснею...   Катерина Воїнська для UAportal
    763 Опубліковано Катерина Воїнська
  • 31 Лип 2018
    Недавнє святкування 1030-річчя хрещення Київської Русі-України спонукало мене на купу роздумів, зіставлень і спогадів. Спробую лаконічно ними поділитися. Цьогорічна хресна хода "За єдину помісну церкву" (28. 07. 2018) в центрі Києва, за словами Патріарха Філарета, стала «найбільшим Хресним ходом в історії України». Очевидці стверджують, що «дотепер так багато патріотично налаштованих громадян, які моляться за перемогу правди і мир в Україні, збирав лише Майдан під час Революції Гідності». Кажуть, що молилося там понад 100 тисяч вірян. Як повідомляє інформаційне агенство Уніан, до Києва на урочисте святкування прибула делегація Вселенського патріархату з посланням Патріарха Вартоломія I, в якому наголошено, що кінцевою метою Першопристольної Константинопольської Церкви є дарувати Українській Церкві автокефалію. Якщо довіряти статистиці, з року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. В Україні діють 207 духовних центрів, 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності зросла більш ніж у четверо. У Чехії ж зовсім інша ситуація. За період 1991-2011 рр. число християн скоротилося від сорока відсотків до десяти. А 34 відсотки населення за переписом 2011 року назвало себе атеїстами. Християнство прийшло в Чехію на помежів’ї Х-XI сторічч разом з німцями та латиницею. Видається так, що цю духовну літеплість у Республіці зумовило тривале колоніальне минуле чеського народу. Тому католицизм (а відтак християнство загалом) для чехів часто асоціюється зі загарбником, імперією... Тверда шкіра ревно хоронить старі рани... Україна охрестилася 988 року завдяки князеві Володимиру Великому, відтак християнство стало провідною релігією в Київській Русі. З прийняттям християнства писемність набула особливого розвою, забуяло мистецтво, освіта, наука. Про те, що християнство було вигідним для України-Руси, можемо прочитати у різноманітних книжках. Можна робити красиві трюки, щоб зривати оплески, прихильність меценатів, пільги у «своїх богів» чи «плюсики до карми». А можна зустрітися віч-на-віч зі самим Трюком. І вже не могти лицедіяти, не могти задобрювати стихії, не могти притлумлювати власну совість. Адже Той, Хто назвав себе Дорогою, Правдою та Життям (Ів. 14, 6) – майстер несподіваних прийомів. Він уміло вивертає усю брехню, несправжність і позірність. А правда Його, насправді, звільняє, – перевірено особисто й неодноразово. Але сьогодні не про це. Всі ці події потягнули з моєї пам’яті спогади про 2015 рік. Саме тоді я познайомилася з Прагою на молодіжній зустрічі Тезе, яка відбувалася у сімнадцятьох церквах столиці Чеської Республіки. Дуже виразно пам’ятаю той момент, коли в залах виставкового центру Летняни молилися за мир в Україні та на Близькому Сході. Я тоді була на восьмому місяці вагітності, тому висидіти молитву на кариматі було непросто. Але навіть попри фізичні незручності серце стискалося від слів брата Алоїса (настоятеля спільноти Тезе): «Стань сіллю землі! Не дозволь, аби тебе розтинали твої нестачі й обмеження! Лише в Христі справжній смак життя. Звернися до Нього та прийми те, чого Він від тебе очікує». Цікавий той факт, що не тільки християни-парафіяни приймали на ночівлю паломників, а й звичайні пражани – тобто неуцерковлені чехи, які прочитали рекламу в метро про потребу прихистити молодь зі шістдесяти п’ятьох країн. Нам пощастило пожити в будинку відомого для чеського християнського середовища подружжя Капланових – вони відійшли вже у вічність. Саме в цьому будинку підпільно в комуністичному жаскому минулому збиралися сотні людей на молитву Тезе. Господарі, ризикуючи життям (за їхньою діяльністю стежили супостати), свідомо були свідками віри в Чехії. Капланові дожили до глибокої старості. Їхні внуки полюбляють переповідати про поважні пристрасті бабусі. Часами на літню Марію щось находило, і тоді вона серйозно заявляла своєму чоловікові: «Все! Розлучаємося! Я того не можу стерпіти! Ти схолоднів до мене, я тебе вже більше не цікавлю!» А ще багатодітна сім’я Капланових мала цікаво традицію – своїм донечкам вони давали імена на «М» (на честь матері), а синочкам – на «Й» (на честь батька). Якось нам довелося бути свідками родинної зустрічі, на яку приїхали всі діти Капланових зі своїми сім’ями – будинок просто кишів людьми! Щоб зробити спільну фотографію, родина гуртувалася рядами, з них перші сідали на землю, а останні вилазили на стільці… Важливо, що більшість дітей Капланових допомагають дітям з деструктивних сімей, підтримують бідних з інших країн, зокрема з України, всиновлюють сиріт. Мої перші враження про Чехію були двоякими. Але позитивно вразили пошана до порядку та мирна організованість. Чехи, як правило, не поспішають. Навіть мова їхня через подовжені голосні вимагає вміння смакувати часом. Пенсіонери в чергах інколи пропускають молодих, кажучи: «Я маю час. Це ви, молоді, нікуди не встигаєте!» А коли малючки плачуть, мамусі часто просять: «Ну так, витримай це». Я намагалася знайти корінь позитивних рис чеського менталітету, спостерігаючи та розмовляючи про це з самими чехами, також пізнаючи їхнє мистецтво, історію тощо. І поки що всі мої мисленнєві дороги ведуть до Вацлаваку (Вацлавського майдану). До кінного пам'ятника святому Вацлаву, довкола якого чотири скульптури: святі Прокіп, Войтех, Людмила (князева бабуся) й Анежка. І напис на пам'ятнику першому слов’янському мученику: «Святий Вацлаве, наш княже, не дай загинути нам, ані прийдешнім». От дивовижа! Чехи другого тисячоріччя взивають до середньовічного князя як до заступника та небесного оборонця держави. Ба більше, 28 вересня в Чехії є подвійним святом – церковним спомином про святого Вацлава та Днем Чеської державності. А мощі мученика, його шолом і меч, які можна побачити в празькому Соборі Святого Віта, є національною святинею. Що ж такого встиг зробити цей юний князь за куцих чотири роки свого правління? Вісімнадцятирічний Вацлав припинив гоніння християн на чеській землі, збудував чимало храмів, подбав про освіту народу, аби «люди жили за Божим законом, а судді діяли справедливо». Кажуть, що Вацлав власноруч сіяв пшеницю для євхаристійного хліба та збирав виноград для літургійного вина. А своїм швидким відходом у вічність князь завдячує рідному братові Болеславу Грізному, який вкоротив земне життя Вацлаву, коли святий заходив до храму на Божественну Літургію. Подейкують, що згодом братовбивця-язичник розкаявся та перевіз тіло мученика до Собору Святого Віта... Кров Вацлава пульсує в цій нації… Вони не почувають себе невдахами. Правда, часто забувають, що діти святого Вацлава… Чехи мені зізнаються, що їх вражає українська чутливість – те, що ми прагнемо глибини, особистісного досвіду. Їм довподоби українське світовідчуття, повне мелодики, орнаментів, стосунків, туги за духовними просторами. А мова наша, кажуть, надихає на любов. Тож підбадьорюють:«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» Тільки б мудрості та пильності приймати Його поміч... Катерина Воїнська для UAportal  
    720 Опубліковано Катерина Воїнська
Дітям і батькам 201 перегляд Oct 29, 2018
Майже сотню українських дітей у Празі нагороджено медалями та дипломами

Український культурно-освітній центр «Крок» в Празі (Аргентинська 38) започаткував Фестиваль дитячої творчості «Крок до успіху» 20 жовтня 2018 року. За словами керівника центру Марії Гаврилюк, цей фестиваль – це свято обдарованих і талановитих особистостей: «віримо, що наш зовсім юний фестиваль стане поштовхом для розвитку талантів наших молодих артистів і чудовим майданчиком для набуття сценічного досвіду»

Про те, що цей фестиваль є конче потрібним для українців в Чехії засвідчила велика кількість учасників – майже сотня! Діти разом з батьками та вчителями прибули з численних міст Чеської Республіки: з міста Градець-Кралове (суботня школа «Ниточка Родоводу», керівник Наталія Доценко), з Мельника (керівники Тетяна Гуляк, Анета Стойкова), з міста Млада-Болеслав. Також завершував фестиваль піснею про маму соліст (Михайло Дакус) з вокальної студії «Ліра», що в Калуші (Україна). І, звичайно, на святі було багато празьких дітей. Зокрема, творчі колективи «Джерело», «ІнФітДАнсKлуб», а також діти, які подали заявки на участь самостійно (без належності до організацій чи шкіл): Яна Перкун, Сандра Коломієць, Злата Конончук, Ілля Манько, -  та учні культурно-освітнього центру «Крок».

Журі та всі присутні стали очевидцями неординарної виставки художніх робіт і двадцяти двох різнорідних творчих номерів у номінаціях: літературна творчість, музична творчість, театральне мистецтво та художня творчість. Як повідомляє Марія Гаврилюк, «завданням фестивалю було об’єднати та познайомити творчих дітей української діаспори в Чехії, щоб разом берегти та розвивати традиції українського мистецтва. Також підтримати талановитих діток і стимулювати професійну діяльність учасників. І, звичайно, – обмін досвідом і творча співпраця! Тож за те, що фестиваль вдався, дякую команді «Кроку»: Євгенії Валовій, Світлані Рішко, Світані Бліндовській, Ані Сіщук, Галині Березовській, Любі Гриськовій, Наталі Лагетко, Марії Шумейко та Наталі Доценко. А також Посольству України в Чеській республіці та «Бізнес клубу» – головному меценатові нашого центру».

Закінчився фестиваль майстер-класом від танцівниці та засновниці «ІнФітДансКлубу» Інни Бодрилової. Усі учасники синхронно танцювали під відому пісню «Десь по світу». Це треба було бачити! Діти сяяли на сцені, завзято повторюючи рухи – члени журі усміхалися – організатори раділи-пишалися, що все вдалося – а в багатьох батьків наверталися на очі сльози від того, що не мають поки що змоги будувати Україну на своїй землі. Після гарячого танцю настала ще гарячіша церемонія нагородження усіх учасників медалями, дипломами та шоколадками. На завершення викладачі з «Кроку» та гості свята заспівали «Скільки б не співали». Але люди не поспішали розходитися. Діти раділи дипломами, частувалися. Усі фотографувалися, знайомилися, ділилися враженнями. Тож вдалося підслухати таке: «Ой, велику ностальгію навело на мене це свято: так додому захотілося», «файно все так було, а ведуча – супер: така мила, приємна та розумна», «то так добре, що нікого не виокремили, що кожного нагородили. Тут справді кожен був вартий нагороди», «Надіюся, що ми регулярно зустрічатимемося на таких фестивалях», «це наш перший диплом, наша перша медаль, ми постараємося наступного року придумати ще щось».

Також вдячність переповнювала викладачів з Градця-Кралове (Наталію Страшідлову (музичний керівник), Олександру Щур (вчитель англійської та української мови), Ольгу Якимцьо (вчитель танців), Оксану Дудлу (вчитель 1 класу)): «виступи наших дітей приймали оплесками, кожна дитина отримала солодощі та медаль. Після смачного обіду всіх гостей запросили на екскурсію Прагою, яку організувала і провадила пані Марія Гаврилюк. Екскурсійний катер і прогулянка Прагою запам’ятається нам особливо. Ми дуже вдячні!».

А ось відгуки про фестиваль членів журі:

 «Можу впевнено сказати, що свято вдалося. Вдячна кожній дитині за ці емоції, які вони нам сьогодні подарували. Вони найталановитіші, найуспішніші. Вдячна батькам, які попри свою зайнятість долучилися до свята. Вдячна викладачам і керівникам, які так багато вкладають у майбутнє України. Цей фестиваль – це також чудово нагода дізнатися, що ми – українці – є в різних містах Чехії. Бажаю, щоб цей фестиваль продовжувався та мав гарні традиції» (культурний аташе Посольства України в Чеській республіці Тетяна Горупович)

«Для багатьох дітей і гуртів сьогодні відбулася прем’єра. Це велика прем’єра. Я вперше побувала на такому українському дитячому фестивалі. І вразила мене різнорідність. Тут було все: спів, танці, театр, живопис. Найбільше мені сподобалося, шо всі діти були відважні. Там були прекрасні жести. Можна було побачити, що з багатьох будуть актори, співаки, танцюристи. Хоч сьогодні переможців визначати не будемо. Але для мене тут є один переможець – це дівчинка, яка повторила свій виступ: забула слова, але почала співати спочатку. Для мене відвага – це дуже важливо. Мистецтво – одне, це прекрасно, що всі тут показали, що вони вміють. А ця дівчинка показала, що вона не боїться. Що коли щось не вдається, вона спробує ще раз» (викладач кафедри україністики Карлового університету докторка Тереза Хланьова)

 

«На цьому святі я не мала зовсім відчуття, що я десь далеко від України. Просто хочеться плакати від щастя, що в нас є такі діти, які бережуть нашу культуру, наші пісні, танці. Всі вони молодці. Від найменшого до найбільшого. Вразив цей фінальний танець «Десь по світу». Слова до цієї пісні написав мій друг, одногрупник з дрогобицького училища – Роман Стахнів. Є ця Україна! Ми всі разом, як одна родина! (викладач вокалу та співачка Оксана Нагірна)

 «Мені дуже сподобалося. Дякую цим дітям, Марії та всім, хто підтримав нас сьогодні. Усі просто молодці і, справді, заслуговують гарячих оплесків» (професійна танцівниця, засновник та провідний «ІнФітДансКлубу» Інна Бодрилова)

 «Велика подяка батькам, що привели дітей на конкурс. Що діти мають вишиванки, що віддали свій час. Це велика радість. Молодці!» (хореограф Наталія Колва)

Таким був Перший фестиваль дитячої творчості «Крок до успіху», тож далі буде :) 

 Спеціально для UAPORTAL Катерина Воїнська


Теги: #Крок 

0 коментарів