Учасники: 0 учасник(и)

Поділились ?

0

Кліки ?

0

Вірусний Ліфт ?

0%

User's Tags

Інші Статті

  • 03 Лип 2017
     Цими днями Чехія відзначає два державні свята: 5 липня – День святих Кирила і Мефодія та 6 липня – День спалення майстра Яна Гуса. Творців слов’янської абетки - братів Кирила та Мефодія, - за правом називають Першовчителями та апостолами, адже вони не тільки поклали початок слов’янській писемності, а й активно сприяли розвитку та поширенню християнства, за що, як православна, так католицька церкви, зарахували їх до лику святих. Ян Гус – мислитель та філософ, один із перших реформаторів католицької церкви, який за свої релігійні проповіді та погляди був заживо спалений на вогнищі. Між іншим, його подвигам присвячена поема Тараса Шевченка «Єретик». Гус активно критикував тодішні звичаї Католицької церкви, та керувався засадами виключно християнської віри. Його страта стала причиною заворушень на чеських землях, які згодом переросли у запеклі та спустошливі гуситські війни, та й і нині чехи вважають Яна Гуса своїм національним героєм. І тут ми стикаємося з великим парадоксом – нація, яка виводить такі релігійні свята на рівень державних, є найбільш атеїстичною нацією сучасної Європи. Тож давайте поговоримо про чеську безбожність і рай на землі.    Про питання релігії  Отже за часткою атеїстів Чеська Республіка займає перше місце в Європі. Ймовірною причиною може бути, до прикладу, націоналістичний рух 19-го і 20-го століть, коли католицизм вважався релігією, нав’язаною австрійськими загарбниками, а гуситському протестантизму так і не вдалося здобути масову кількість послідовників. Варто відзначити і комуністичне минуле країни, коли між 1948 та 1989 роками, як і в решті східної Європи, активно гнобилися всі релігії та натяки на християнство. Так чи інакше, віруючими вважає себе нині лише близько 30% мешканців Чеської Республіки, і  більшість із них походить із регіонів Моравії та Сілезії. Попри те, що у Празі красується чимало величних храмів, які є історичним мистецьким надбанням, чеська столицята регіон Чехи – території, в основному, атеїстичні.    А зараз кілька статистичних даних для відтворення повної картини: найближчі  чеські сусіди та побратими – словаки - наводять цифру 77% віруючих, ще одні сусіди - поляки – взагалі визнані найбільш релігійною нацією Центральної Європи із 87% католиків. Половина чехів стверджує, що ніколи не брала участі у якомусь релігійному обряді (наприклад, богослужбі), і лише 7% відвідує богослужбу регулярно. Лише приблизно ¼ чеських мешканців висловила бажання, щоб церемонія її поховання мала релігійні елементи. Вінчання у церкві вважає потрібною процедурою приблизно 20% чехів. А третина мешканців Чеської Республіки переконана, що шукати відповіді на життєві проблеми в релігії чи в духовних науках – марна трата дорогоцінного часу.  Питання чеської безбожності та національного менталітету вже багато років досліджує польський письменник та журналіст  Маріуш Щиґел (Mariusz Szczygiel). Його називають послом «чеськості» у Польщі та особистим психоаналітиком чеського народу. Він регулярно публікує роздуми і репортажі про «свій улюблений народ», як він сам його називає, та написав дві книги на чеську тематику. Одна з них - «Ґоттленд» («Gottland») - неординарно описує чеські історичні перипетії останнього століття, за що стала бестселером та європейською книгою 2009-го року. Основне питання другої книги Щиґела «Зроби собі рай» («Zrób sobie raj!») звучить наступним чином - «А як вам, чехам, живеться без Бога?».  «Для багатьох чехів атеїзм такий же природній, як і те, що хтось блондин. Вони народжуються і не вірять» - пояснює Щиґел. «Для мене і моїх читачів це дуже цікаво. Польські католики (певно, як і більшість віруючих взагалі ) вважають, що атеїст – людина погана. Йому бракує моральності, адже він не живе релігійними засадами і принципами. Тому ми часто запитуємо себе: як чехи можуть бути щасливими і не потребувати для цього Бога? Чи можливо бути чесним без Бога? Чому вони не бояться життя без Бога? Але європейські соціологічні дослідження свідчать про те, що невіруючі чехи керуються тими ж цінностями, що й віруючі поляки. Наприклад, виховуючи своїх дітей, вони так само вчать їх щирості, солідарності з іншими, приятелюванню. Вони кажуть своїм дітям, що не можна красти і вбивати тощо». Іншими словами, поняття «антирелігійний» та «антиморальний» не йдуть для Щиґела пліч-о-пліч.    Папа Бенедикт XVI. зауважував, що атеїзм може серйозно зашкодити Чехії. Подібно говорив про неї і перший чеський президент Вацлав Гавел: «Ми живемо у першій атеїстичній цивілізації. Тобто в цивілізації, яка втратила відношення до нескінченного та вічного. Тому в ній завжди переважає тимчасовий зиск над зиском довгостроковим. Важливо те, чи якась інвестиція окупиться через 10-15 років, а менш важливо, як це позначиться на життях наших потомків через років сто». Маріуш у цьому відношенні каже: «Я б погодився з Гавлом, якби не одна деталь: католицька цивілізація також думає передусім про тимчасовий зиск та комфорт. Чехи в атеїстичній Празі масово і відповідально сортують відходи. Ми в католицькій Варшаві маємо з цим проблеми, а католицький Рим не сортує взагалі».    Певний час пан Щиґел досліджував процедуру кремації у Чехії.  «Чому така кількість чеських родин не забирає після спалення своїх рідних? Третиною урн ніхто не цікавиться, ніхто до них не зголошується. Що сталося у вас з любов’ю? Той, хто не забирає своїх покійних батька чи маму, не любить їх? Певно любить, але, можливо, не хоче ще раз страждати, знову взявши їхній попіл у руки. Можливо він тікає від неприємних відчуттів. А можливо, йому все байдуже. Він просто не вірить у посмертне життя і не цікавиться, що робиться із залишками його рідних згодом». Про національний менталітет  «Вони «безхребетні»»- каже про чехів один мій знайомий українець - «прийшли німці – підтримали німців, у 68-му прийшли комуністи – встановили у Празі найбільший у світі пам’ятник Сталінові.  Призвичаяться будь-кому!». Однак, на мою думку, таку модель поведінки можна називати безхребетністю, а можна, наприклад, національною гнучкістю. Власне, така позиція презентується і в одному з найбільш відомих чеських літературних творів «Пригоди бравого вояка Швейка». Мета Швейка – пережити, і пережити будь-яким чином. Такий образ глибоко закорінений у свідомості чехів, тому вони не захоплюються героїзмом та кровопролиттям заради нього. Вони вважають, що за несприятливих умов, така мала нація як вони, повинна не бунтувати, а призвичаїтись сильнішим.  Про національний менталітет свого улюбленого народу Маріуш Щиґел каже:  «чехи мають у собі багато самоіронії і не знають жодних табу. Вони часто сміються самі над собою і абсолютно не бояться Бога. Чехи не знають пафосу, він цілком відсутній. Вони радо зрощують у собі міщанські властивості, а культуру використовують як антидепресант». Самоіронію і відсутність табу Щиґел підтверджує таким прикладом: «У центрі Праги стоїть статуя скульптора Давида Черного. Дві бронзові фігури чоловіків справляють малу нужду на карту Чеської Республіки (віз. фото). Натовпи людей ходять на це дивитися! У Польщі щось подібне було б абсолютно неможливим. Автор скульптури і власник ділянки стояли б перед судом, і були б покарані, народ почувався б ображеним та ігнорував би статую. А чехи з радістю споглядають це і цілком задоволені. Їх нічого не виведе з рівноваги. Чеський літературний історик та критик Войтєх Їрат сказав «Малий чеський чоловічок до пафосу або ще не доріс, або вже переріс, і дивиться на нього згори». Про рай на землі  Якщо продовжити говорити про складові чеського національного характеру, не можна оминути такий фактор, як відчуття «погоди» - тобто власного комфорту, затишку та рівноваги. Зазвичай, ви рідко побачите чеську жінку на незручних підборах, чи чоловіка, який у поті чола працює більше, аніж, відведених законом, 8 робочих годин. Чехи – нація, яка віддає перевагу практичності та розміреному, урівноваженому стилю життя. Вони воліють не просто жити, а жити носолоджуючись. Така життєва позиція - це створювання щоденного міні-раю на землі. Блискуче змальовує це Маріуш Щиґел на прикладі чеського гімну. Він звертає увагу на те, що більшість європейських гімнів з героїчним пафосом закликає своїх громадян до великих поривів та звершень. Згадаймо, наприклад, нашу українську самовідданість – «душу й тіло ми положим за нашу свободу!». Чехам же абсолютно достатньо у головному музичному творі країни констатувати: «Де дім мій, Де дім мій? Вода шепотить по лугах, Бори шумлять по скелях, У садочку сяють квіти, Земний рай то на погляд! І це є красива земля, Земля чеська, дім мій...»   Польський письменник повертається до Бога і в цьому контексті. Він пояснює, що у віруючої людини два життя – земне і вічне. За законами віри, раю людина може досягти лише після смерті, а у цьому житті повинна його заслужити. Чехи ж створюють собі рай тут, на землі, тому що переконані, що мають тільки одне життя, і мусять використати його по максимуму. Вони майже завжди задоволені тим місцем і роллю, які відведені їм у цьому світі саме тут і саме зараз. Чого не скажеш про нашу українську людину, яка завжди бажає чогось кращого і більшого, тому стиснувши зуби, століттями демонструє свою завзятість, упертість, надмірну самовідданість та трудоголізм.  Сперечатися про національні позиції, як і про смаки - справа марна. Бо ж кожному своє. Тому питання «що більш правильно?» - чекати  на майбутні дивіденди, чи жити сьогодні і не думати про завтра - залишається риторичним... ОКСАНА МОЙСЕНЮК, для UAPORTAL.CZ 
    1811 Опубліковано Оксана Мойсенюк
Колонка редакції 953 перегляди Sep 18, 2017
Як чехи пізнали Закарпаття на семінарі бойового мистецтва

Деревяні рахівниці у крамницях, «Мерседеси» поряд з кінськими возами, високі підбори чарівних закарпаток на розбитих дорогах, черги на кордоні та «австрійська» краса закарпатських гір. Що ще вразило чехів на колишній Підкарпатській Русі?  

 У серпні закарпатська земля приймала незвичну для себе подію – міжнародний семінар східного бойового мистецтва Він Чун Куен Пай, чи іншими словами одного із різновидів Кунг-Фу. Сюди з’їхалося зо п’ять  десятків його прихильників з Чехії, Угорщини, Білорусі та різних куточків України.  А все тому, що її організатор – майстер четвертого дану, Президент Європейської Асоціації Він Чун Куен Пай, професійний тренер та інструктор Олександр Зубарєв, -  вихідець із Виноградівського району.

 Олександр уже більше восьми років мешкає у Празі, заснував тут «Європейську асоціацію традиційних бойових мистецтв» та проводить регулярні тренування для всіх охочих. Однак коли постало питання про місце проведення літнього заходу, його вибір був очевидним. «Оскільки на цей семінар приїхали учасники з чотирьох країн, потрібно було обрати таке місце, куди було б зручно добратися усім. Закарпаття лежить у центрі Європи, тому це прекрасна геолокація. Ми везли сюди також групу чехів, які тренуються у мене в Празі, і до України приїхали вперше, тому хотілось показати їм якусь цікаву її частину. Тут, звичайно ж, дуже хороші і кліматичні умови, тож  учасники можуть не тільки потренуватися, але й добре відпочити» - пояснює Олександр.

 Атестаційні семінари такого ґатунку проводяться, передусім, для того, щоб прихильники Він Чун могли з’їхатися, обмінятися інформацією та підвищити свій кваліфікаційний рівень. Оскільки це бойове мистецтво набирає популярності, на заході було чимало початківців, які тільки освоюють та поринають у нього. На противагу їм була представлена і когорта тих, які тренуються вже декілька років, тому на семінарі вони намагалися скласти іспит та здобути новий ступінь дану та колір поясу. Більш детально розповів про це Президент Міжнародної федерації традиційних бойових мистецтв, Патріарх школи, майстер десятого дану Ігор Асташев, який приймав екзамени та під наглядом якого проходив увесь семінар. «На процес здобуття поясів і данів Він Чуну можна дивитися із фізичної та філософської точок зору. На початку стоять чорні пояси. Чорний – це пітьма, незнання, людина шукає провидіння і взялася за свою фізичну активність. Далі йде синій пояс, який символізує світанок. Тобто учень вже бачить певні зміни у собі та у світі навколо. Жовтий пояс – це символ сонця у зеніті, коли адепт вже розуміє, що йому потрібно і куди він іде, але його ще чекає сумлінна робота над собою, адже він наче на половині дороги. Якщо воїн здобув червоний пояс, це означає, що у нього за спиною декілька років важких витривалісних тренувань, а отже і багато досвіду. І нарешті білий пояс – це символ мудрості та космосу. Тут можна уявити собі старезного мудреця із білою бородою, який зрозумів справжній сенс життя, і може поділитися накопиченим досвідом. ... Відома легенда розповідає, що шаолінські монахи нарахували сто вісім людських вад та недоліків. Тому хлопці і дівчата, які здають екзамен на вищий пояс, повторюють кожну вправу сто вісім разів. По-перше, так ми перевіряємо їх фізичну підготовку, по-друге, це символізує відпрацювання і позбавлення від цих ста восьми гріхів і вад».

 

 Якщо явище Він Чуну потрібно було б охарактеризувати одним словом, це була б, напевно, «комплексність», адже це бойове мистецтво поєднує у собі фізичний, духовний та бойовий аспекти. Саме тому ним можуть займатися не лише чоловіки усіх вікових категорій, але й жінки та діти.   Під час тренування на перше місце ставиться здоровя людини та робота з її фізичним тілом. Наступний крок веде до розуміння духовності та внутрішнього світу учня, адже Він Чун несе в собі протест проти злу та вчить добру. Вихованці розвивають не лише м’язи та фізичну силу, але й осилюють морально-етичні норми, такі як толерантність, вихованість, вдячність чи повага до партнера. І аж тоді можна переходити до прикладнго аспекту, коли послідовник цього мистецтва зустрічається в імпровізованому бої із суперником.

 Значна увага приділяється на тренуваннях практикам Дзен та Цигун. Завдяки медитації Дзен можна призупинитись після бурхливого життєвого ритму, а Цигун – система дихальних вправ, в основі якого лежить дихання – націлена на пропрацювання та зміцнення певних груп м'язів, частини тіла або органу.

 Враженнями від тренувань ділиться, наприклад, власник фірми-перевізника REGABUS Євген Реґа, який не тільки практикується у цьому мистецтві, але й мав пряме відношення до семінару. «Я займаюся Він Чун десь рік і три місяці, і за цей час спостерігаю у собі дуже позитивні зміни: відчуваю прилив енергії, вітальність, мої м’язи і думки в тонусі, не турбують болі і ниття в тілі. Це допомагає мені, як в особистому житті, так при роботі. Я регулярно граю і гольф, тому після Він Чун мої рухи і удари більш пружні та точні. Я також дуже радий, що зміг посприяти і проведенню цієї акції, адже автобус нашої фірми-перевізника REGABUS привіз у Закарпаття усіх моїх колег із празької школи Він Чун».

 

 Чехи були, безперечно, поважними учасниками семінару, адже на відміну від інших гостей, побували в Україні вперше. Тому організатори не тільки змушували їх, сумлінно відпрацьовувати усі практики та вправи, але й частували закарпатськими стравами і вином, та вивозили у визначні місця – в гори, на Водоспад Шипіт, Мукачівський замок чи Закарпатський музей народної архітектури та побуту в Ужгороді. Чеські відвідувачі запевняють, що Закарпаття справило на них неабияке враження. Передусім вони відзначають гостинність та привітність закарпатців, смачну кухню і неймовірну красу гірської місцевості. «Перші незвичні враження були вже на кордоні» - ділиться програміст Любош. «Адже ми вже трохи розпещені шенгенським простором, і перевірку паспортів востаннє проходили десь у шкільні роки під час поїздки у відпустку до Хорватії. Далі ми, звичайно ж, чули про якість українських доріг, але треба сказати, що реальність перевищила усі очікування. Думаю для певних водіїв на ці дороги потрібне було б окреме водійське посвідчення. (сміється). Один із найцікавіших для мене контрастів – розкішні авто типу Мерседесів і Порше поряд з кінськими возами. Не зовсім типове явище для Європи».

 А от п’ятдесятирічна Лібуше розповідає, що часто гуляла з подругою сільською місцевістю, де її найбільше вразила скромність та порядність селян і те, з якою ретельністю та старанністю оброблені їхні поля і городи. Не зважаючи на певну бідність, люди здалися їй набагато щасливішими та життєрадіснішими, ніж більшість забезпечених чехів.  

«Мукачево та Ужгород виглядали більш охайними та чистими, ніж, наприклад, міста на сході Словаччини» - каже Якуб. «А от дерев’яні рахівниці у крамницях – це справжня раритетна знахідка! Але це круто! Це означає, що люди розумні, вміють думати самі, а не використовують «мозок» сучасної техніки та машин. Музей архітектури та побуту дуже схожий на  чеський музей у Рожнові на Валашську, і по-моєму, це свідчить про те, що наші культури все-таки подібні. Мене, звісно ж, вразила природа Закарпаття! Вона нагадує мені австрійські Альпи,  і я вважаю, що у майбутньому Україна буде дуже привабливою для Заходу з точки зору природи, землі та поновлюваних джерел енергії».

 Празька школа Він Чун на чолі з майстром та тренером Олександром Зубарєвим повернулася до Чехії з новими враженнями, силами та завзятістю до тренувань. Ви також можете приєднатися до неї, і потренуватися у спортзалі на Карловій площі (Karlovo náměstí) разом з міжнародною командою українців, чехів, словаків, росіян та інших національностей. Більше інформації за номером +420 775 788 667.

Займайтеся та будьте здоровими!

Автор: Оксана Мойсенюк для UAPORTAl.CZ 

 

 



0 коментарів