Людина – фізично здорова і міцна – може протриматись без їжі два місяці. Без води – до 10 днів. Плюс-мінус кілька діб. Організм у відчаї починає поїдати сам себе. Починаючи запасами глюкози та жирових тканин, продовжує печінкою та серцем. Тому на шпальтах газет і у заголовках на сайтах голодування може виглядати як героїчний протест і прояв надзвичайної сили волі. Але за ґратами реальність голодування – це також відчай, жалюгідність, втрата свідомості, атрофія м’язів і холод, проблеми із зором і свідомістю, з роботою мозку, іноді – глухота і сліпота, відсутність реакції на оточуючих. Голодування – це виклик. Який поступово стає катуванням себе самого. Тож чому сьогодні, у 21 столітті, у найбільшій за площею країні світу, що претендує на роль незамінного гравця на полі міжнародного права, знаходиться режисер, який оголошує голодування? Тому що його було ув’язнено за сфабрикованою справою. За абсурдним звинуваченням. За політичні вподобання. Тому що свідчив проти нього товариш. Примусово. Закатований. Тому що вже без 17 днів чотири роки кримчанин Олег Сенцов провів у слідчих ізоляторах, залах судових засідань, колоніях і в’язницях. Ми не хочемо знову обговорювати абсурдність звинувачень у підготовці підриву меморіалу Вічного вогню та пам’ятника Леніну, а також підпалів офісів «Русской общины Крыма» та «Единой России» у Сімферополі. Цю абсурдність визнає світова спільнота, визнають українські, російські та світові діячі кіно, Європейська кіноакадемія, відомі режисери, продюсери і актори багатьох країн світу. Не визнає її лише так само абсурдний російський політичний режим разом зі своїми арміями вірних телеглядачів, радіослухачів і користувачів інтернету.   Фото - Новое Время   Але ми хочемо обговорювати те, що Олег у своєму відчаї (все-таки, як іще охарактеризувати голодування?) не говорить тільки про власне повернення додому. 14 травня 2018 року він оголосив безстрокове голодування (на жаль, дійсно «безстрокових» голодувань не буває, і час спливає…) із єдиною умовою його припинення – звільнення всіх українських політв’язнів, які перебувають на території РФ. Шістдесят чотири. Політв’язні.   Список #LetMyPeopleGo (в алфавітному порядку) Абдуллаєв Теймур Абдуллаєв Узеір Абдурахманов Талят Абільтаров Рустем Абсеітов Зеврі Алієв Муслім Алімов Рефат Аметов Кязим Аметов Эрнес Асанов Алі Асанов Марлен Балух Володимир Бекіров Інвер Небієвич Белялов Мемет Бессарабов Олексій Ваітов Рустем Вигівський Валентин Гриб Павло Дадеу Микола Дегерменджи Бекір Дегерменджи Мустафа Джемаденов Эміль Джеппаров Арсен Долгополов Дмитро Дудка Володимир Захтей Андрій Зейтуллаєв Руслан Зекір’яєв Сервер Ібрагімов Тимур Ісмаїлов Рустем Карпюк Микола Клих Станіслав Коломієць Андрій Кольченко Олександр Костенко Олександр Куку Емір-Усєін Кубедінов Арсен Литвинов Сергій Мамутов Енвер Мемедінов Наріман Меметов Ремзі Мінасов Еміль Мустафаєв Сейран Панов Євген Примов Юрій (Нурі) Присіч Володимир Сайфуллаєв Ферат Салєдінов Айдер Салієв Сейран Сенцов Олег Сизонович Олексій Сірук Вадим Стогній Олексій Сулейманов Ренат Сухоносова Анна Сущенко Роман Трубач Руслан Чапух Асан Чирній Олексій Шаблій Глеб Шиптур Микола Штибліков Дмитро Шумков Олександр Шур Віктор Знаєте, іноді складається враження, що світ прагне розвиватись, країни – будувати нові типи взаємовідносин, суспільства – вчитись змінюватись на краще. І тільки один велетень на мапі світу загруз задніми лапами у минулому, а лапами передніми намагається тягнути за собою усіх, кому не пощастило опинитись поруч. Потенціал мільйонів людей країн СРСР було нівельовано, їх амбіції – знищено, а бажання самореалізації - зведено до прагнення купити до квартири якнайкращі меблі. На жаль, людина є людиною – вона адаптується і призвичаїться. На щастя, політика СРСР залишилась у минулому – або принаймні мала б залишитись. Саме тому коли Росія, просто не вбачаючи потенціалу існуючого режиму вигравати чесно, вдається до відродження підлих технік минулого… Нас охоплює злість. Але, можливо, нас охоплює іще більша огида і відчуття тотальної зневаги до режиму, а головне – до його вірних песиків. Тому що немає режиму без людей, які б його визнавали. Україні тяжко дається вирватись із срср-івського минулого. Але більшість із нас, українців, принаймні усвідомлює необхідність цього і стоїть, повзе, іде або біжить у правильному напрямку. Обличчям – до світу із баченням майбутнього, спиною – до російської агонії минулого. От тільки дуже важливо не залишати за спиною своїх. «Разом та до кінця!» - написав у своєму останньому листі Олег Сенцов. Давайте дуже сподіватись, що кінець буде – у визволенні та у тріумфі, а не у запамороченнях і відмові організму.   Фото - Радіо Свобода Сподіваючись на краще, Маргарита UAportal

Поки на вулиці дощить вже другий день, поговоримо із тобою, читачу, про літо :) У суботу 9 червня Прага 4 організовує традиційний мульткультурний фестиваль «Калейдоскоп», на якому від 12:00 до 20:00 будемо і ми! Ця сімейно-дружньо-культурно-інтернаціонально-розважально-освітньо-кулінарно-мистецька подія – наш фаворит вже декілька років.     Сьогодні, я думаю… точніше, я впевнена, дуже важливо знати інші культури. Дуже важливо бути відкритим і бажати зрозуміти інші культури. Саме зрозуміти: послухати, скуштувати, прочитати, протанцювати, промалювати. У сьогоднішьому глобалізованому світі можна спостерігати дуже цікаву річ: з одного боку, суспільства прямують до інтернаціональності і руйнування кордонів, зокрема ментальних; з іншого – виникає страх загубитись у інтернаціональному морі, посилюється відчуття власної національної приналежності. Таким чином, ми із тобою часто стаємо учасниками або свідками парадоксальних ситуацій: люди спілкуються, зустрічаються і працюють із десятками людей із різних країн та континентів, утім часто закриваються один від одного – начебто мультинаціональне суспільство загрожує або применшує важливість власної національності, власних коренів та власної історії. Звідси, на жаль, часто народжуються ворожість і неприязнь. Саме тому такі фестивалі як «Калейдоскоп» - важливі та прекрасні. Тому що такі фестивалі – це прояв того, як різноманітні культури можуть співіснувати разом, кожна у своїй незабутності. Як можуть доповнювати одна одну, гармонійно формуючи сучасне суспільство. І водночас – як залишаються кожна по-своєму особлива. Як адаптуються до контексту конкретної країни (у нашому випадку – Чехії), не втрачаючи зв’язку з власними коренями.     Цього року ми знову будемо на «Калейдоскопі». Знову приготуємо страви національної кухні та запропонуємо наливочки і квас – будемо частувати усіх голодних і зацікавлених :) Познайомимо людей із мистецтвом писанкарства, проведемо майстер-класи з вишивання та плетіння віночків із польових квітів. Проведемо виставку фото і плакатів. А якщо у твоїй родині є маленькі українці, обов’язково приходь із ними – адже до нас приїде українська письменниця Дзвінка Торохтушко із віршиками, а із нею – художних-ілюстратор Олександр Курило. Тож беріть малечу, дорослих, родичів, друзів, знайомих і малознайомих, а також знайомих знайомих і зустрічних перехожих – і приходьте! Ти знаєш, читачу, ми із тобою опинились, можна сказати, в епіцентрі інтернаціонального суспільста – у столиці центральноєвропейської країни. Я сподіваюсь, що твоє серце відкрите новим культурам, але залишається назавжди українським А також сподіваюсь познайомитись із тобою зовсім скоро! З любов’ю,Маргарита   Фото: Прага-4, відео: Роман Михальчук

Привіт, читачу! Дозволите „на Ти“? :)  Сьогодні, у четвер 10 травня, у Празі розпочався 24-й щорічний книжковий ярмарок – „Світ Книги 2018“. Це міжнародний книжковий фестиваль, участь у якому цього року беруть представники 21 країни, між якими традиційно і Україна. (Підказуємо: український стенд шукайте неподалеку від входу по правій стороні під номером S104 ;-) )     Фото: Svět knihy Praha Цього року участь України на книжковому фестивалі „Світ Книги“ стала можливою зусиллями волонтерів із Чехії та України, практично новонародженого Українського інституту книги, створеному при Міністерстві культури України у вересні-жовтні 2017 року, а також Посольства України у Чеській Республіці. Посол України у Чехії Євген Перебийніс у коментарі для нас сказав: “Ми почали працювати над участю в нинішньому "Світі Книги" одразу після закінчення минулорічного ярмарку. Я особисто кілька разів зустрічався з директором "Світу Книги" паном Ауером, домовлялися про умови, знижки і конкретне місце стенду”. Отже, після багатьох років практичної самодіяльності небайдужих людей, організація українського стенду на “Світі Книги” нарешті вийшла на інституціональний рівень. До Праги приїхали 11 видавництв і декілька молодих сучасних авторів (які? хто? звідки? цікаві. різні. звідусіль. Продивись наш Портал і приходь на “Світ Книги”, аби познайомитись). Посол зауважив, що видавництва самостійно оплачують свою участь у ярмарку, а посольство безпосередньо фінансує участь авторів у супровідних заходах – за рахунок коштів, що МЗС України виділяє на іміджеві проекти за кордоном.       Фото: www.blog-svetknihy.cz Чому це важливо?  „Світ Книги“ – це своєрідний осередок обміну досвідом і світобаченням між видавцями й читачами з різних кінців світу – буквально – від Китаю до Сполучених Штатів. Минулого 2017 року 44 тисячі учасників завітали на ярмарок – подивитись на представлену літературу, придбати книжки, послухати і взяти участь у дискусіях. Без перебільшення скажу, що це – чудова можливість для України.  Чудова можливість познайомитись зі світом і познайомити світ із собою. Нагода показати „пражакам“ і чехам з різних куточків країни, а також гостям міста, що Україна – це не тільки робочі руки, АТО і корупція. Як би не було тривожно, але факт залишається фактом – про це треба говорити. Сучасна Україна – історично молода, недосвічена, розграбована країна. І живемо ми однією ногою у СРСР, а іншою у сьогоденні. (Точніше, свідомістю частини громадян – у СРСР, а свідомістю іншої частини – у сьогоденні). На сьогоднішній день ситуація закордоном стосовно сприйняття України виглядає так: нас по-справжньому знають тільки ті, хто цілеспрямовано цікавиться українським питанням. Для величезної кількості пересічних європейських громадян (не буду заглядати за межі частини світу, із якою маю безпосередній досвід) Україна – це джерело робочої сили – якісної та доступної. Це, звісно, спрощений погляд на ситуацію. Утім, суть його полягає у тому, що сьогодні на наших із вами плечах лежить відповідальність працювати над тим самим іміджем. Українці – амбіційні, українці переймають досвід та втілюють проекти, будують успішні бізнеси, досягають визначних успіхів у спорті, у навчанні, пишуть музику, розвивають кінематограф і розвиваються самі. Щодня. Всупереч усьому негативному. Дуже важливо, аби нас знали і такими. Тоді зможе народитись справедлива повага – з чистого листа з оглядом на те, хто ти є і що ти робиш – а не на основі того, з якого контексту і з якого минулого ти походиш. Ми – не лише героїчне майбутнє і народна творчість. Ми також – теперішнє і майбутнє.  Для цього, звісно, потрібен час. Але ще більше для цього потрібна ініціатива, або принаймні відсутність безініціативності. Тому що ніхто, у жодній країні світу, ані в минулому, ані у майбутньому не здатен змінити імідж України так, як це можемо зробити ми.    Коли ти, читачу, купиш квиток на “Світ Книги” замість того, аби випити кави. Коли я прийду на фестиваль “Калейдоскоп” допомогти із українським стендом. Коли ми запросимо друзів на коцерт молодого українського гурту. Коли наші українські друзі-туристи замовлять екскурсію в українських гідів. Коли кожен із нас не змовчить у відповідь на зневажливі слова стосовно України.   Тоді настане завтра. І тоді ми будемо українцями, а не людьми із українським паспортом або корінням.     З любов’ю, Маргарита Голобродськадля UAportal.cz Фото муралу: Тиждень.ua