Учасники: 0 учасник(и)

Поділились ?

0

Кліки ?

0

Вірусний Ліфт ?

0%

User's Tags

Інші Статті

  • 18 Січ 2018
       Пан Цветан, якому 67 років, їздив на заробітки до Чехії від дев’яностих років, за цей час він працював у різних агентствах. У квітні 2017 пережив важкий перелом ноги і відтоді є непрацездатним. Агентство, на яке працював пан Цветан, розірвало із ним після нещасного випадку всі стосунки і упродовж усієї доби непрацездатності, не виплачувало ані крони компенсації. Пан Цветан мешкав у гуртожитку, і жив тільки з державної фінансової допомоги по стану здоров’я. Після дуже складного періоду, коли він власними силами та з допомогою адвоката намагався отримати втрачені гроші, у нього закінчились заощадження, та чоловік опинився на вулиці. Потім його прийняли до себе співробітники Дияконії Євангелістської церкви чеських братів. Ситуацію пана Цветана, яка ілюструє проблематику іноземців на чеському ринку праці, не вирішено по сьогодні. З якими формами зловживання зустрічаються іноземні працівники та які рішення пропонують організації, що займаються вирішенням проблематики на практиці? 67-річний пан Цветан їздив на заробітки до Чехії від дев’яностих років. У році 2011 він зупинився у Чехії надовго і до Болгарії вже не повертався. За цей час він працював у різних агентствах з працевлаштування по всій Чеській Республіці. В одному з таких агентств спочатку він працював як зварювальник, начебто без підписання дійсного договору. Заробітна плата але була в порядку, і з власних слів пана Цветана, він був задоволений. Опісля працював на підробітках у фірмі в Ниржанах(Nýřanech). На роботу його возили машиною, він мав чипову карту на чуже ім’я, якою обмінювався і з іншими працівниками. Пан Цветан у розмові з представниками Дияконії додає: «Я там ніде не був зареєстрований. Цветана там не існує, я мав тільки той чип. Ми отримували 90 крон на годину та працювали по 12 годин. Там я був приблизно 15 днів. Так само бувало і в інших місцях».   Фото: Pexels НАЧЕ З РАБАМИ Від жовтня позаминулого року пан Цветан працював у великій фірмі у місті Плзень – без договору, лиш на основі усної домовленості з агентством. З його власних слів, заробляв від 110 до 150 крон чистого заробітку за годину – як і було узгоджено. Працював приблизно 7-8 годин на позиції зварювальника. Працював і на вихідних та у святкові дні, завжди за ту ж платню. Відпустки пан Цветан не мав.   У квітні 2017 року чоловік постраждав від перелому ноги із ускладненням і відтоді є непрацездатним. Агентство, на яке він працював, перестало з ним спілкуватись,  і упродовж усієї доби непрацездатності не виплатило ані крони компенсації. На робочому місці, куди пана Цветана свого часу направило трудове агентство, травму було зафіксовано – але в агентстві не зафіксували нічого. Агентство лиш виплатило йому 6 тисяч крон на руки з тим, що більше йому дати не може. «З нами обходились наче з рабами – коли нас посилали кудись, ми мусили їхати. У нас не було відпустки, понаднормовий час не був оплачений. Ніхто нам нічого не казав, після тієї травми я вже нічого не отримав. Уся ситуація просто жахлива, ніде не маєш захисту» - розповідав працівникам Дияконії Цветан. Фото: Wikipedia БЕЗ ЗАОЩАДЖЕНЬ, ЖИТЛА І МОЖЛИВОСТЕЙ Пан Цветан мешкав у гуртожитку, жив тільки з державної фінансової допомоги по стану здоров’я від Празького відомства соціального забезпечення – це становило 5 тисяч крон на місяць. Після дуже складного періоду, коли він власними силами та з допомогою адвоката намагався отримати втрачені гроші, у нього закінчились заощадження. Продав телевізор, планшет і увесь свій маєток, аби сплатити орендну плату. Але вже на початку листопада не мав грошей на сплату оренди й опинився на вулиці. Чотирнадцять днів жив без даху над головою, звернувся до міграційної служби в поліцію, звідки його лише перенаправили до Дияконії Євангелістської церкви чеських братів – центру для Західної Чехії. Тут його прийняли працівники, котрі займаються людьми у складних життєвих ситуаціях, заплатили у співпраці з організацією LaStrada екстренне житло та почали займатись ситуацією пана Цветана. Знайти рішення не вдалось до сьогоднішнього дня, навіть із допомогою працівників Дияконії. Працівникам вдалося довести, що на момент отримання травми пан Цветан дійсно був працівником у агентстві – згідно з договором та з виписок зі страхової. Вони об’єднались із Державним відомством з інспекції праці у Плзенській та Карловарській областях, де було підтверджено порушення кодексу праці та інших правових норм. До протизаконних дій дійшло і у випадку, коли після травми пана Цветана на робочому місці агентство знизило його реальний заробіток і замість 150 крон на годину фіксувало лиш мінімальну заробітну плату. Тож пан Цветан втратив значну суму грошей.   На сьогоднішній день агентство має всі підстави для сплати постраждалому та використання обов’язкового страхування, з якого могли б заплатити працівнику. Утім вони навмисно, як стверджують працівники Дияконії, тягнуть із ситуацією та не платять. Пан Цветан живе у стресі та досі не має постійного місця проживання. Мешкає, на жаль, у квартирі без реального дійсного договору, тому не може надавати інформацію про сплачені суми до відповідних відомств. Працівники Дияконії стурбовані, аби він знову не опинився на вулиці. Фото: Wikipedia ІНОЗЕМЦЯМ ЗАГРОЖУЄ БІЛЬША НЕБЕЗПЕКА НА РОБОЧОМУ МІСЦІ ТА БІЛЬШЕ ТРАВМ Історія пана Цветана зовсім не унікальна. Асоціація з інтеграції та міграції (SIMI) займається несприятливою ситуацією на ринку праці від 2012 року, і у співпраці з Організацією для допомоги біженцям та Мультикультурним центром Прага реалізує проект «Іноземні працівники на ринку праці», що спрямований на сприяння рівним правам іноземних працівників та підвищення рівня їх безпеки під час праці. Організації на власній практиці з’ясували, що іноземцям на ринку праці загрожує більша небезпека та частіші травми на робочих місцях. «Незважаючи на те, що загальний відсоток травм іноземців офіційно у Чехії не цілих  3%, осіб травмованих на робочих місцях, на основі різних досліджень значно більше. На жаль, ці травми нерідко мають летальні наслідки. На схожу ситуацію можна розраховувати і у випадку з професійними хворобами» - пояснює соціолог Марія Єлінкова з організації SIMI.   РІЗНІ ФОРМИ НЕВИГІДНОГО СТАНОВИЩА ІНОЗЕМЦІВ Несприятливість ситуації полягає, наприклад, у тому, що іноземці частіше зустрічаються із різними формами зловживання – від недотримання норми робочих годин і нижчої заробітної платні за таку ж роботу, до відсутності захисних пристосувань, абсолютно неприйнятних гігієнічних умов чи в екстремальних випадках обмеження особистої свободи. Проблемою є і часто відсутнє медичне і соціальне страхування. «Дійсне законодавство також змушує значну кількість іноземців користуватись виключно так званим комерційним страхуванням, яке неодноразово критикували за велику кількість обмежень, що не підлягають страхуванню, та й взагалі за їх ставлення до іноземців» - коментує Павел Чижинський, адвокат, котрий співпрацює із Мультикультурним центром Прага. У 2014 році Дияконія займалась конкретною справою групи з 15 румунів, котрі працювали у садівничому кооперативі з головним офісом у Празі, що спеціалізується на сезонному виробництві плетених віночків і значною мірою залежить на роботі іноземних працівників. Вони наймають робітників у Румунії, обіцяючи високу платню. Після цього люди працюють по 12-14 годин на день впродовж 2-3 місяців без вихідного, часто лише за оплату дороги, їжі та житла. Організація звернулась до інспекції праці та до міграційної служби. До вересня 2015 року були виконані всі кроки, яких вимагала інспекція праці (опрацьовані анкети із постраждалими, поданий запит для контролю, виявлені та надіслані рахунки клієнтів). Утім, постраждалі нічого не отримали. Натомість їм порадили звернутися до громадянського суду, який на практиці може тривати роками і для постраждалих у зв’язку з їх соціальним становищем є незадовільною альтернативою. Фото: Flickr ЗЛОВЖИВАННЯ ІНОЗЕМНИМИ РОБІТНИКАМИ «Система зловживання іноземними робітниками є надзвичайно проста і дієва, і схоже, не існує інституції, яка б могла тому запобігати. Працівники отримують обіцяну платню за годину, яку при наближенні терміну виплати перерахують на норми, які неможливо виконати.  Тож частка моментально зменшиться настільки, що після того, коли їм вирахують витрати на дорогу з Румунії, на проживання та харчування, значна кількість працівників ще й залишиться винною роботодавцям» - говориться у коментарі з дослідження порушення трудового права, проведеного завдяки співпраці Мультикультурного центру Прага, Адміністрації Обдусмена у Чехії  та Дияконії Євангелістської церкви чеських братів. Іноземні працівники на території Чехії часто також працюють без укладеного договору, іноді ставлять підпис під текстом, який не розуміють. Вони часто змушені працювати наднормові години без оплати, працюють без права на перерви та відпустки, початкові домовленості часто не дотримуються. Важливу роль також відіграє мовний бар’єр та незнання своїх прав і місць, куди можна звернутись. Фото: Wikipedia ПРОБЛЕМА СТОСУЄТЬСЯ І ЛЮДЕЙ З ЧЕХІЇ «Люди з України, Болгарії, іноді й з Румунії хочуть працювати по 12-14 годин на день на фабриках чи будівництвах, часто мають і дві праці. Хочуть грошей та не усвідомлюють, що це неправильний шлях. Не завжди йдеться про те, що їх змушують працювати по 12 годин на день, навпаки – вони самі того вимагають. Коли ми такій людині запропонуємо пряме працевлаштування на фабриці, де вона буде отримувати 80 крон за годину, більшість українців туди не підуть. Натомість вони підуть до агентства, де зможуть працювати 12 годин за 120 крон на руки зі страхуванням, яке сплачується згідно з мінімальною заробітною платою, та підозрілим контрактом» - наголошує на інший аспект проблеми працівник Дияконії Віктор Румпік.    «Тому вони часто працюють через напівлегальні агентства, проживають у помешканнях по 10 людей, а за 20 років з’ясовують, що не мають грошей на пенсію. І офіційно мають відпрацьовано лиш мінімум. Тут треба підкреслити, що йдеться про людей, котрі працюють з радістю та вдячністю, що можуть надіслати гроші родині додому. У цих людей інші запити, передумови та уявлення про життя. Їм важко щось пояснити» - додає Румпік та звертає увагу, що справжня проблема з’являється, коли щось піде не так, станеться травма чи інші негаразди. «У таких самих умовах як мігранти, знаходяться і працівники з Чехії, Словаччини, Морави на так званому другорядному ринку праці. В кінці-кінців, не має значення, хто є хто, але скоріше хто де працює, на яких позиціях та яким чином» - пояснює Румпік.    Фото: Flickr СИСТЕМАТИЧНІ ПОРАДИ З ОБЛАСТІ ОХОРОНИ ПРАВ Згідно з дослідженням, при міркуваннях та систематичних рекомендаціях у сфері прав іноземних працівників, треба виходити з того, що ці люди є вдвічі більш уразливі – як працівники та як іноземці, котрі мають менше можливостей чи здатностей скористатись своїми правами. З досвіду різних організацій можна сказати, що ситуація на сьогоднішній день була б кращою, якщо б інспекція  мала повноваження примусити роботодавців виплатити працівникам заборговані частки. Подібне рішення було б реально виконати, і це б значно допомогло постраждалим отримати свої гроші. По-друге, як говорять спеціалісти, контроль нелегального працевлаштування мав би бути виправлений так, аби з нього не випливало зобов’язання інспекції автоматично передавати інформацію до чужинецькій поліції. Надзвичайно важливо посилити довіру робітників до того, що метою контролю є охорона їх робочих прав. В області правосуддя допомогло б, якби в законі про перебування іноземців було додано можливість проводити судове засідання за допомогою відеоконференції. Це б допомогло зокрема іноземцям, котрі після втрати роботи були змушені залишити територію Чехії, та продовжують спроби отримати свої гроші з-за кордону. Важливим є також підтримати профспілкові та інші недержавні неприбуткові організації, щоб була частіше використана можливість представництва під час судових засідань – що є дешевшим за адвоката. Фото: Wikipedia «Мігрантам я б порадив вилізти зі своєї мушлі та з мережі земляків. Необхідно цікавитись тим, що відбувається навколо, не вірити всьому, що говорить агентство, посередник, замовник, часто і мафіозі. Цікавитись, де знаходяться організації для іноземців, перед від’їздом знати, куди їду, який буду мати договір, та мати контакт на когось із організацій, що можуть допомогти. Сьогодні, в час Інтернету, отримати таку інформацію досить легко. Утім є люди, які походять з дуже невтішних умов та місць – у такому випадку необхідне потужне втручання місцевих працівників і програм, що борються зі зловживанням, торгівлею з людьми, за рівні умови праці» - радить Віктор Румпік і додає, що інтервенція та освіта мали б мати місце і в країнах походження іноземних працівників. «Хоч і досі є правдою, що мігрують зазвичай більш досвідчені люди, котрі мають ширший світогляд і вважаються здатними виїхати за кордон, існують ситуації – у звичайному житті банальні – що закордоном стають ризиковими. Якщо ми ці ризики подолаємо, міграція стане вигідною і для країни вихідця, і для приймаючої країни» - додає він. За словами Румпіка, надзвичайно важливими є також зміни згори. Наприклад, регулювання працевлаштування через агентства, контроль відправлення працівників на робочі місця та більш прозоре працевлаштування на другорядному ринку праці. «Зміни знизу проводити дуже складно. Соціальна служба, як наприклад, ми (Дияконія), намагається працювати превентивно, але часто ми є саме тими, хто гасить величезні проблеми мігрантів, спричинені підозрілими працедавцями. Ми там, де не вистачає кодексу праці, інспекції праці та міграційної служби. Хоч ми з тими суб’єктами і співпрацюємо, деякі «пожежі» без систематичних змін погасити не вдасться» - додає спеціаліст.   Матеріал перекладено з сайту hatefree.cz Переклад: Маргарита Голобродська, спеціально для UAPORTAL.CZ
    3975 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 15 Трав 2017
    Празький міський транспорт – у топ-10 Європейських – так вирішили самі мешканці Праги. За даними офіційного репорту Європейського Союзу, 86% «пражаків» задоволені міським транспортом (автобусами, трамваями й метро). На власному досвіді я у зручності міського транспорту в столиці Чехії переконалась вже давно. Чотири речі, які вражають зручністю після прибуття до Праги: реально існуючий та функціонуючий розклад цілодобовий рух міського транспорту універсальність квитків відсутність турнікетів та «оплати при вході»   Міський транспорт у Празі ходить за розкладом. І крапка. Настільки за розкладом, що іноді можна бачити, як водій трамваю закриває двері прямо перед носом добігаючого пасажира – адже за розкладом  мусить від’їжджати вже зараз. Жарти жартами, але добігати зовсім не обов’язково, адже Ви завжди зможете розрахувати маршрут руху заздалегідь, і спокійнесенько прямувати на свій трамвай чи автобус, або метро. Цю функцію пропонують на сайті празького міського транспорту IDOS.cz, а також у спеціально розроблених мобільних додатках, наприклад Jízdní řády IDOS або Mapy Google. Задаєте пункти відправлення й прибуття – і маєте розроблений маршрут – із вказаними пересадками, якщо такі потрібні. У більшості випадків можна також обирати між найзручнішим та найшвидшим варіантами. На інформацію про розклад руху цілком можна покластись, адже транспорт у Празі надзвичайно пунктуальний. За три з половиною роки мені жодного разу не довелося стати свідком спізнення метро, і буквально разів 5 довелося чекати на трамвай чи автобус довше. Мій досвід у цьому плані не унікальний. П’ятихвилинне запізнення міського транспорту в Празі – це привід для здивування.  А ось спізнення на 10 хвилин – це вже зовсім ненормально. Це стосується, між іншим, будь-якої години доби. Приблизно о першій ночі, коли перестає ходити метро, залишаються трамваї та автобуси. Чекати на нічний транспорт доведеться довше – інтервал руху становить в середньому 30 хвилин – але дістатися ним можна майже всюди десь до 5 ранку, коли знову починає діяти розклад денний.    Система квитків у Празі (та у Чехії взагалі) також суттєво відрізняється від української. Суттєвість різниці полягає в тому, що квиточок або проїзний діють не певну кількість поїздок, а певний проміжок часу. І дія його розповсюджується на всі види міського транспорту. Наприклад, Ви зможете придбати квиток на 30 або 90 хвилин, один чи три дні, а також проїзний на термін від одного місяця до року. Стандартні ціни на квитки діють наступні: 24, 32, 110, 310 чеських крон  відповідно. За місячний проїзний у Празі заплатите 550 крон, а за річний – 3650. А студенти, діти та літні люди зможуть їздити місяць за 260 або  5 місяців за 1200 крон в середньому. (Чеська крона наразі приблизно дорівнює гривні). Придбавши квиток чи проїзний, Ви можете вільно пересуватись Прагою, пересідаючи із одного транспортного засобу на інший скільки завгодно разів. «Навіщо купувати квитки, коли у міському транспорті немає турнікетів, а водії трамваїв та автобусів наявністю квитка не цікавляться?» - часто питають мене особливо хитрі гості міста. «Їздити «зайцем» у Празі – можливо, і навіть відносно просто…» - відповідаю я, - «…але не варто». Замість турнікетів та касирів на бажаючих проїхатися «зайцем» будуть чекати контролери, котрі можуть «навідатись у гості» в найбільш неочікуваний момент. На станціях метрополітену та у вагонах, в трамваях чи автобусах – вони мають право зобов’язати Вас продемонструвати діючий квиток або проїзний. Або виписати «зайцям» кругленьку суму штрафу у 800 крон.  І якщо Вам колись буде здаватись, що у неділю о шостій ранку, коли на вулиці +1 і дощить, до квиткового автомату іти так далеко, а Вам їхати всього дві зупинки трамваєм, можна обійтись без квитка – з власного досвіду та з гаманцем на 800 крон тоншим Вам раджу цього не робити.     Міський транспорт у Празі з його фінансовою доступністю (особливо за празькими фінансовими мірками) можна впевнено назвати важливим фактором втілення багатьох планів і функціонування багатьох бізнесів. Тому що у такому питанні, як опинитися у потрібному місці в потрібний час, на «громадноу доправу» чеської столиці однозначно можна покластись.   Маргарита Голобродська, для UAPORTAL.CZ Фото: TN.cz
    3193 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 18 Лют 2018
    У Чехії навчається велика кількість іноземних студентів, більшість із них – чеською мовою за державний кошт на денній формі бакалавріату. У минулому навчальному році серед 44 тисяч іноземних студентів було 22 тисячі словаків і майже 3000 – українців. З кожним роком все більше українських абітурієнтів приїжджають за вищою освітою саме до Чехії. Можливо, і Ви вирішили вступати до європейського університету, або плануєте відправити дитину на навчання за кордон? Ми зібрали для вас 10 лайфхаків для навчання в університеті у Європі – 10 порад, як не розгубитись і пережити зміну освітньої парадигми. №1. Приготуйтесь полюбити бібліотеки. Є велика вірогідність, що саме там Ви будете час від часу жити – шукати інформацію, знаходити її та опрацьовувати, писати проекти, робити презентації, знаходити першоджерела, читати їх і порівнювати. За останніми дослідженнями, середньостатистичний читаючий чех (таких близько 84%) прочитує 12 книжок за рік, а читаючий українець (таких 43%) – 7.  Звісно ж, це статистика – до певної міри надійна, із певною похибкою, вона різною мірою стосується різних категорій людей. І все ж, приготуйтесь за один рік, а то й семестр, в університеті прочитати річну норму середньостатистичного українця. А крім того, засвоїти техніки швидкого читання і читання декількома мовами одразу, заповнити багато листів паперу власними конспектами, зареєструватись у декількох (а, можливо, й усіх існуючих) бібліотеках та з власного досвіду знати, котра з них працює цілодобово. №2. Познайомтесь із концептом mindmaps та оберіть найзручнішу для себе. Вам більше не знадобиться просто зубрити з листочків, аби закрити сесію. Натомість, вам доведеться розуміти й аналізувати, зпівставляти й порівнювати. В університетах Європи усі вже давно знайомі із Google та електронними бібліотеками – тому вас не проситимуть зубрити речі, які можна віднайти у мережі за кілька хвилин. А навіть якщо деякі з них і проситимуть знати напам’ять, то лиш для того, аби вже зараз використати їх: а) на конкретному прикладі б) у специфічному контексті в) на підтримку власного аргументу. У вишах Європи звертатимуть увагу, перш за все, на ваші аналітичні здібності. Нікому не цікаво, скільки сторінок зошиту ви заповните конспектами, і ніхто не похвалить вас за ідеальне, але сухе цитування слів учителя. Натомість, високо оцінять здатність чітко висловити й аргументативно відстояти власну думку. Тому радимо подружитись із bulletpoints та mindmaps, різнокольоровими стікерами й таблицями – аби опрацьовувати матеріал максимально ефективно.   №3. Забудьте, як Ви колись знали, що таке «списувати». Пам’ятаєте, як у 10 класі на контрольній з історії ви вдало списали дев’ять дат із десяти? Потіштесь ще раз зі спогадів –  і забудьте! Радимо розучитись списувати вже зараз, аби не довелося засмучуватись потім. Списування у європейських університетах не толерується абсолютно. Впіймають на звичайному тесті – заберуть роботу, на екзамені – поставлять найнижчий бал і виставлять за двері, або й відправлять на дисциплінарну комісію. А ось якщо віднайдуть плагіат у рефераті або самостійному проекті, то можливі усі попередні варіанти, а на додачу – виключення з університету. Крім того, самі європейці не звикли списувати і вважають це принизливим. Люди, звісно, всюди бувають різні, але європейські культури у більшості своїй не передбачають списування, копіювання і крадіжку матеріалу у вищих навчальних закладах. №4. Навчіться жонглювати власним часом. Що Ви знаєте про ефективний тайм-менеджмент? Настав час дізнатись про нього більше, і навіть іще більше. Адже для європейських студентів час – це надзвичайно важливий ресурс. У абсолютній більшості випадків студенти мають можливість самостійно обирати значну частину предметів та конкретних пар, самостійно складати (як мінімум частково) розклад і обирати збалансоване для себе навантаження. Таким чином, Ви зможете піти на стажування, знайти роботу, більше або менше відпочивати. Часто Ви зможете обирати й зручні для Вас дати екзаменів, здавати деякі екзамени раніше чи відкладати їх на наступний семестр. Отже, маємо причину для посмішки: багато можливостей вчитись і проживати життя одночасно – зручно і збалансовано. Причина серйозно замислитись: як вдало спланувати кілька років життя і поєднати тисячу речей так, аби кожна стала на своє місце? №5. Будьте готові опинитись сам-на-сам із університетом. У європейському університеті ніхто не стоятиме над Вами із палицею, підганяючи у написанні реферату чи у підготовці до екзамену. Скоріш за все, у Вас не буде старости групи, аби регулярно нагадувати про дедлайни – а можливо, і групи як такої не буде. Немає у вишах Європи й кураторів, «мамочок курсу» або таких собі «ходячих годинників». А тому будьте готові самостійно пишатись власними досягненнями, але й так само самостійно нести відповідальність за власні промахи. «А ось той-то мені тоді-то не нагадав/не передав копію/не пояснив» - таке у ВНЗ Європи не спрацьовує. Ви маєте завдання і маєте ресурси для його виконання, а усі проміжні між ставленням і досягненням мети пункти – це Ваша відповідальність. З іншого боку, європейські виші дають можливість помилятись і сприймають помилку як нормальну складову навчального процесу. Як правило, після невдалої спроби Ви зможете без особливих труднощів перездати екзамен/переписати роботу/повторити предмет тощо. №6. Якщо всередині Вас спить поліглот – розбудіть його скоріше. Навіть якщо Ви їдете навчатись англійською – постарайтесь вивчити мову країни. Так Ви зможете стати своїм серед чужих – розпитати, де найкращі «тусовки» студентів, де найсмачніші пиво/кава/сніданки й вечері «не для туристів», відвідувати поетичні вечори та підпільні квартирники, слухати дебати місцевих активістів і політиків, та й узагалі – тримати руку, як говорять, на пульсі. «Прокачайте» свої знання сленгу – аби легше знаходити спільну мову та розуміти місцевий гумор, аби бути «в темі». А ось з дурними жартами рідною мовою будьте обережні. Навіть якщо Вам здається, що Ви далеко від дому, це зовсім не означає, що дім далеко від Вас. У світі повно українців, а у Європі (а тим паче у центральноєвропейській Чехії) «наших» ну дуже багацько! Та й деякі чехи – хто краще, а хто гірше – розуміють українську. Тож за невдалий жарт може стати дуже соромно (а може, й боляче). №7. Беріть багато джинсів і, можливо, поменше білих речей. У європейських вишах можна сидіти на підвіконнях. І на столах. І на підлогах. А за теплої пори можна повалятись у парку на газоні. Бувало таке, що викладач проводив пару на пікніку. Бувало, що студенти готувались до екзамену, гріючись на травичці перед університетом, попиваючи пиво із чіпсами. Споживання алкогольних напоїв, звісно ж, не гарантує успішної сесії. А ось що гарантує гармонійну атмосферу у вишах – так це менша зосередженість на меблях і зовнішньому вигляді, але більша – на душах і академічних успіхах. Дружня і довірлива атмосфера – критично важлива в університетах, адже викладачі не готові інвестувати свій час та енергію до студентів, які приходять «відбувати» навчання. №8. Підготуйте резюме. У Європі студенти не відповідають на питання «Ким ти будеш після закінчення університету?», але на питання «Хто ти є?». Молоді люди часто починають замислюватись над майбутньою кар’єрою вже десь на другому курсі. Можливості існують різні: можна ходити на “jobs fairs” – так звані ярмарки вакансій, можна пройти стажування, а можна скласти розклад так, аби залишався час на повноцінну роботу. Головне – мати план, або плани А, Б, В…: стати членом громадської організації, провести якусь конференцію, бути волонтером – на місці чи закордоном, писати наукові статі, читати наукові статті, редагувати наукові статті, проходити курси – навчатись, спілкуватись, практикувати – варіантів море.      №9. Купіть туристичний наплічник. Європа – це Європа. Це зона «уявних» кордонів, простір для спонтанних подорожей і територія інтер-культурного обміну. Скористайтесь відсутністю кордонів у ЄС та своєю студентською візою – подорожуйте! Перельоти й переїзди всередині ЄС часто бувають дешевшими за купейне місто у поїзді «Укрзалізниці». Придбайте міжнародну картку студента (ISIC) і насолоджуйтесь знижками й акціями! Крім того, Ваш університет (на 200%, а то і 300% точно) пропонуватиме своїм студентам різноманітні програми обміну на усіх п’яти континентах земної кулі. Так, виїжджаючи до Європи на навчання, Ви, можливо, зможете «скуштувати» освіту у всьому світі. Як мінімум, поїдьте на Erasmus – найпопулярнішу серед європейських студентів і добре відому й українцям програму. Кожна нова культура і кожне нове суспільство – це як нова призма, через яку можна подивитись на життя. І це я кажу не заради пафосу, а у найбільш прямому значенні. №10. Тримайте очі широко відкритими. Ви думали колись побути Гамлетом? А чеськомовним Гамлетом із українським акцентом, скажімо, на сцені Карлового університету в Празі? А можливо, хотіли б заграти у квідич за команду Даремського університету? Танцювати свінг? А як Вам циркове мистецтво? Веслування? Університети часто пропонують такі «хобі», про які Ви раніше тільки в книжках читали. А можливо, хочете займатись йогою та ще й отримувати за це бали? У вишах можна знайти цікаві й неординарні предмети "не зовсім за спеціальністю" – наприклад, пілатес, каліграфію або театральне мистецтво на факультеті гуманітарних наук. Відкривайте очі – і тоді Ви зможете прожити, протестувати, спробувати десятки різних образів, потішити своїх демонів, віднайти себе у чомусь новому. І цілком можливо, знайти друзів на все життя. А головне – мати можливість по-доброму «подуркувати» в перервах між становленням серйозного, готового до дорослого життя, себе. Ось так. Попереджаємо, що це – десятка суб’єктивних порад, але віримо, що (хоча б трошки) корисних ;-) Відкривайтесь новим горизонтам і тримайте курс!   Для UAPORTAL.CZ Маргарита Голобродська Фото: Маргарита Голобродська, University of York Swing Dance Society
    2684 Опубліковано Marharyta Golobrodska
  • 10 Жовт 2017
    Олександр Оніщенко – відомий як у Чехії та Європі, так і за її межами, геніальний художник,родом із Чернігова, власник галереї Якубська у центрі Праги та у вільний час – фотограф. Його називають маестро нового імпресіонізму, а також винахідником техніки живопису на чорному полотні. Та між рядків він – жива людина, любитель мандрів і трохи філософ. Хто ж такий Олександр Оніщенко? З художником розмовляла Маргарита Голобродська     Маргарита: Чому Ви сьогодні тут, у Празі? Олександр: Сам задаюсь цим питанням. (посміхається) Ось щойно приїхав з Берліна – там мені більше подобається, ніж у Празі. Дуже помітна різниця менталітетів – наш із чеським, чеський з німецьким, і так далі по сходинках. Людина, коли багато пересувається, починає розуміти, що все ж ми усі різні. І має піти не 10, не 20 років, а два-три покоління, чи може 30 поколінь на те, аби нам, наприклад, досягти рівня німців. Ну відрізняються вони: одягом, але також манерою носити цей одяг, їздять спокійно на велосипедиках, усіх пропускають… Я ледь не задавив там велосипедиста – тому що ми не звикли до того, що на дорозі має право бути і велосипед. Скільки має минути часу, щоб у нас так поважали один одного?   Маргарита: А чого нам не вистачає? Олександр: Та нічого. Якщо чесно, не знаю. Цьому вчать вдома, цьому вчать… не у школах. Ну ось я вже плачу, для мене вже папірець кинути – це ненормально. Але скільки мені було треба тут пробути? 20 років? У мене тут є знайомі цигани, місцеві знамениті музиканти. Якось я боявся, що вони спізняться, на що мені одна з них сказала: “Я тут, як циганка, маю бути у сто разів пунктуальніша. Адже якщо я спізнюсь, то просто скажуть: “А! Циганка!”” Вже навіть у них в Чехії розуміння цього є. Але знову ж, циган цигану різниця. У нас теж мільйони вихованих людей, я цього в жодному разі не заперечую. І до Києва я зараз їду з радістю – молодь же інша! Ось на них уся надія.   Маргарита: Як і коли Ви опинились у Празі? Олександр: У 91му році. У наших краях якраз почався бандитизм, а я не знав, я просто проґавив. Може і я бандитом би був, а може й убили б мене – хто знає. Ця історія нецікава та банальна – збіг обставин. Як і усе на світі – невипадкові випадковості. Я у Празі був проїздом, але закінчились гроші. А потім вже можна набрехати що завгодно – що я мріяв, закохався… (посміхається) Звісно ж, закохався! Подивився, намалював одну картину, продав її, отримав гроші. Але два роки я стверджував, що ніякий я не мігрант. Я і сьогодні думаю, що я ніякий не мігрант.    Маргарита: З ким Ви себе асоціюєте сьогодні: українцем, чехом, європейцем, громадянином світу? Олександр: Ой, це взагалі страшне питання! (посміхається) Ну космополітним я вже напевно став. Я так думаю, що я українець. Але знову ж, українець, котрий не говорить українською мовою – це ж нонсенс, правда? Та з іншого боку, це питання не мови, а того, що я відчуваю. Мене там народили. Бажання відстоювати своє, звісно, є. Та й на тому усе. Є принципові речі якісь. Всі мають кудись належати.   Маргарита: Ви відчуваєте ставлення до себе як до представника української діаспори? Олександр: Мені пофігу, хто що з цього приводу думає. Головне – аби мені було комфортно, некомфортних речей я уникаю. Тут, наприклад, вибачте мені різкість, моя галерея. І якби мені щось не подобалось, то я зробив би так, аби подобалось. Вдома так само – я живу на окраї Праги, і хтось це називає “на замку”, чехи часто говорять “за водою”. Я раніше думав, що це значить просто – на іншому березі. Але для чехів це особливий вираз. (Означає можливість добре жити без потреби заробляти на життя – ред.) Вони звикли заздрити. Ну і хай заздрять! Навіть якщо я не пам’ятаю, коли востаннє вдосталь спав. (посміхається) Заздрість – це іноді й добре. Є ось така “біла заздрість”, котра спонукає Вас чогось досягти. А є “заздрість чорна”, що і Вам спокою не дає, і інших дратує.   Маргарита: Яке у Вас громадянство? Олександр: Чеське. Я усім кажу, що я вже чех “як поліно”. (сміється)   Маргарита: Зручніше Вам із чеським? Олександр: Звісно, зручніше. Хоч і це не казка, не всюди Чехія на такому високому рівні. В Америці, наприклад, все одно підозріло дивляться. Ось американський, канадський паспорт – то інша справа – їх пропускають, навіть не розкриваючи документів. Але в порівнянні з українським паспортом чеський – це вже, звісно, паспорт європейський. Ось така різниця, на жаль. Але знову ж – людина має себе показати. От як людина почувається, так її і сприймають у різних країнах.   Маргарита: Чи порадили б Ви близькій людині, яка розглядає варіант переїзду до Європи, їхати? Олександр: Я ось хочу бути всюди. Чому кудись переїжджати треба? Так має бути у кожної людини – хай дім залишається домом. Але ж не сидіти ж усім біля мами на кухні – все одно виходять у відкрите море, хай навіть і до сусіднього подвір’я. Це ж нормально. Я не кажу, що всі мають кудись їхати, але міграція, як кажуть, проходить і без нас. Міграція – це природній перехід, навіть у тваринному світі. Мурахи навіть (посміхається) мігрують цілими стадами. Це не політика визначає, це енергетичний розвиток, еволюція – якщо хочете так сказати. Вона сама собою відбувається – у цій простоті й уся складність. Я як старий українець (сміється) кажу – там, в Україні, буде скоро цікаве життя. Воно буде відкритим – я бачу це по молодих, по їх високому рівню, по якості. Вони вже не такі як раніше, слава богу, вже не шароварні, не тягнуться тільки до шароварів і віночків, а хочуть показати, що і вони на щось здатні. Фольклор хтось може любити, а хтось – ні. Це нормальна різниця, людина мусить мати право вибору. А не так, що ти українець – тож мусиш прислухатись до шароварщини, і все на тому. А шаровари – вони взагалі турецькі, заради бога!     Маргарита: Як у Вашому житті з’явився живопис? Олександр: Він мене підсвідомо приваблював. Батько фарби забув, а я взяв – і розмазав іх. Напевно, у кожній людині вже від народження, вже щось запрограмовано. От дивіться: народжується дівчинка, їй 5 рочків, а вона вже бісики пускає, вже ходить спокушає. Ну звідки це береться? Хіба її хтось навчив? Бабуся її навчила? Ніхто не вчив. Знаєте, у людини немає в житті вибору. Хто воїн – той воїн, воїн воїном народжується. От я вірю в такі штуки. Для мене це все ясно. З цим треба миритись, сприймати як є, та жити й насолоджуватись.   Маргарита: У Празі Ви починали малювати на Карловому мості… Олександр: На мості всі починали. Там починали усі, адже тоді це був період своєрідного вільного празького Монмартру. Це був післяреволюційний період, коли не треба було ні у кого нічого просити. Тільки міст контролювала мафія місцева, та соціалістичні менти. Я не дружив ні з одними, ні з іншими.   Маргарита: А багатьом вдалось піти з мосту далі у “великий живопис”? Олександр: Ні, туди ж треба хотіти. А якщо Ви не хочете – хто Вас змусить іти? Тут проявляються певні “противності” характеру. Людина говорить: “Не буду я більше нікого просити! Сам, сам!” Ось і все.   Маргарита: Скільки років Вашій галереї? Олександр: Галереї офіційно 23, її було засновано 1994 року. Це надзвичайно цікаво, але водночас буває і страшно – адже я дивлюсь, а за дверима цієї будови плине ще якесь життя. І ось це життя у мене було вкрадено. Людина коли себе чомусь присвячує – то пірнає з головою. Саме тоді з цього щось і виходить – коли людина повністю себе чомусь віддає.       Маргарита: Наскільки складно балансувати між творчістю і бізнесом? Олександр: А що таке “складно”? Якщо складно – не роби. Якщо болить – перев’язав, зеленкою намастив. А питання мистецтва й бізнесу стоїть, але у мене мистецтво – це мистецтво, а бізнес – це бізнес. Дві різні речі. Тут взагалі не може бути жодного балансу. Тому я й працюю з людьми, які беруть на себе ті бізнесові завдання, які хтось має виконувати. У нас є свої закони – я не торкаюсь грошей, не обговорюю ціни. Думаєте, я грошей не хочу? (посміхається) Хочу. Але мені цим у жодному випадку не можна займатись. Гроші завжди є спокусою, але якщо на цю стежку стати – то вона швидко й закінчиться.   Маргарита: Сьогодні у Вашій галереї виставлені не лише Ваші роботи... Олександр: Так, це ось таке новаторство – я знову намагаюсь когось “протягувати”. Та й сумно самому іноді. Це не значить, що у мене тут зараз художники почнуть шикуватись у чергу – я всіх відправлю геть. Люди, яких я виставляю у себе – це суто симпатія, випадковість, якась погана людина приводить якусь хорошу. Це знову ж, знайомства. Все як у житті – люди знайомляться, розходяться. От у барі познайомились та й розійшлись. А тут просто – раз! – і зачепилось десь! Мені сподобалось мистецтво, та й усе. Я теж шукаю щось новеньке, вважаю, що я все ж трохи у цьому розбираюсь. Я знаю, де комерція, а де веселощі, де енергетика. Є й такі речі, яких я не розумію. Є картини, у яких мені подобаються лиш ціни, які я мистецтвом називати взагалі боюсь. Але знову ж – це питання до людини, яка за це платить, а не тільки розмірковує, що є добре, а що погане. Хто знає взагалі, що таке “добре”?   Маргарита: Вас називають засновником техніки “чорного полотна”. Ви погоджуєтесь із цим “титулом”? Олександр: Я не погоджуюсь, я наполягаю! (сміється) Наполягаю, тому що цю техніку вигадали я і ще один мій друг. Тільки він від цього відійшов, а я потягнув далі.         Маргарита: Ви ділитесь своєю технікою з іншими? Олександр: Намагаюсь, звісно. Ми ж назвались міжнародною школою “Таємниця чорного полотна”. Для мене це не пропаганда того, аби навчити малювати чорним – заради бога, бери чорне та фарбуй, – а саме передати психологію, адже багатьом людям просто не вистачає сміливості.   Маргарита: У чому полягає ця психологія? Олександр: Психологія ця полягає у тому, що існують відмінності. Колись же було створено біле… Немає автора техніки письма на білому полотні, а на чорному – є. Вам хіба не радісно, що земляк таке вигадав? (посміхається) І мені теж в кайф! За це грошей не отримаєш. Але сам престиж! І хочеться покричати, але я вже проґавив можливість. Хтось визнає мою ідею, а хтось ні… Ось в Італії, наприклад, вже й полотна продаються чорні.   Маргарита: Є у Вашому житті люди, яких би Ви називали учнями? Олександр: Є люди, які з вдячністю взяли підказку та вирушили далі власним шляхом. Наприклад, одна з картин в галереї – взагалі від аматора. Він італієць, викладач кунгфу, спортсмен. Ось він мене здивував. Запросив мене до себе пожити, і ми з ним, не знаючи мови, спільної для обох, – я англійською не володію, на жаль – балакали від ранку до вечора. Є таке, стається. Я і подорожую без англійської – мені подобається ось цей стан, цей адреналін.   Маргарита: У Вашій галереї є дві схожі роботи – портрет жінки на жовтій софі – авторства Вашого та іншого художника. У чому сенс такої “дуетної роботи” – бажання порівняти стиль, обмінятись досвідом, чи взагалі просто так? Олександр: Це ж у нас нещодавно був маленький бієнале, і Віталіна (художниця, роботи якої також виставлені у галереї О. Оніщенка – ред.) привела свого нового знайомого художника з Санкт-Петербурга. Були у нас із ним і міжнародні суперечки… Але я замовк, тому що зрозумів – словесні суперечки – це тільки для слабких. Я зрозумів його хід думок – вони найперші, найкращі – і замовк. Я дав людині можливість походити й подивитись. Ми нічого не хотіли порівнювати, коли писали ці дві картини. Це така звичка зі старих добрих часів, коли художники зустрічались та іноді творили разом. Тому що це, по перше, цікаво, це обмін енергетикою, обмін досвідом – комусь щось до вподоби, комусь щось навпаки, зовсім не подобається. І подивитись цікаво. Завжди, у всі часи художники писали одне й те саме.     Маргарита: Наскільки Вам у творчому середовищі вдається утримуватись осторонь політики? Олександр: Ніяк, не вдається, неможливо віддалитись від неї. Я і коли безславним був, то переживав. Ми і з останньою дружиною не зійшлись, тому що мене такі речі зачіпають. Когось це не хвилює, хтось більш практичний. Я, на жаль, рак за гороскопом, а ми занадто чутливі до всього на світі. Я завжди до несправедливості був… Я не знаю… Чутливий.   Маргарита: Тут багато іноземців у художніх колах? Олександр: А я не знаю. Чому всі думають, що всі художники мають спілкуватись? Та нафіг вони мені потрібні, якщо вони мені не цікаві? У чому необхідність? Якщо мені хтось потрібен, я його знайду, і всюди знайду. Якщо треба – проїду цілий світ і знайду те, що мені цікаво. Ці зустрічі – часто непотрібні впливи інших. Ось я сьогодні намагаюсь згуртувати людей не насильно, а у школі. Та не у такій школі, де вони двійки отримуватимуть, а у тій, де я розповідатиму про напрям у мистецтві. Я розповідаю про переваги чорного полотна, а люди навколо того об’єднуються.   Маргарита: А де розповідаєте? Олександр: При будь-якій можливості. Ось останнє, наприклад, що ми робили – це цілий тиждень бієнале у Малайзії, в Куала-Лумпурі. Я там викладав по багатьох високих школах (університетах – ред.). А що Ви думали, двієчник викладати не може? (сміється)   Маргарита: І як реагували у Малайзії? Олександр: Та прекрасно! Я ж пропагую нову техніку, їм цікаво. І я викладаю теж із радістю – балакаю багато, мені подобається, коли слухають (сміється). Але я серйозно кажу, не граюсь. Ось я раніше дуже мовчав, а тепер, напевно, щось у мені увімкнулось. Є у кожної людини період, коли їй є про що розповісти. Та й час іде. Я вважаю, що у мене розпочався педагогічний вік – раніше я б і слова не сказав, а тепер вже не шкода (посміхається) ділитись. Все одно таким, як я, вже ніхто не буде. Кращі будуть – завжди хтось буде кращим, у всьому.       Маргарита: У Празі Ви починали, малюючи дахи, правда? Олександр: Я один з небагатьох, утім й інші такі все ж були. Дехто каже - “дахи Оніщенка”. А це у мене просто був чеський друг, який мене витяг на дах, і ми з дахів писали дахи. От просто пощастило мені. Ми піднімались, наприклад, на одну з веж – тоді була розруха, і можна було вилізти куди завгодно. Я просто був тут у правильний час. Ці дахи були тоді такими ж, якими я їх малюю сьогодні. Але сьогодні я б цими дахами вже не займався.   Маргарита: Де ви тепер малюєте? Є у Вас одне улюблене місце? Олександр: Согодні я пишу в студії. Останнім часом тільки в студії. Яка різниця, звідки я беру образи для картин? Хоч з повітря, хоч зі шпалер. Коли в голові народжується абстракція – як встановити її походження? Якщо картина ближча до реалізму, ми ще можемо посперечатись. А якщо це абстрактні речі, кольорові гами? Художник робить, тому що не робити не може. Я так вважаю.   Маргарита: Який Ваш улююблений мотив у живописі? Олександр: Напевно, жінка. Жінка, тому що це сила, про яку ніхто нічого не знає – навіть сама жінка не знає. Це буде, напевно, розумна така відповідь, але я жінку порівнюю з природою – як мінімум своєю непередбаачуваністю. Вона більш надійна своїми хаосами, своїми вирами та грозами. Це як в анекдоті. (посміхається) Показують картинку та питають: “Про що ти думаєш?” А у відповідь: “Про жінку”. Показують другу – “Теж про жінку”. Дивно… Показують третю й питають: “А тепер?” “А я про неї весь час думаю”. Це я, звісно, перебільшую, але суть така. Мені чоловіки не цікаві, адже їх дуже просто зрозуміти, все із ними передбачувано. Що ж стосується жінок – то мені цікаво копатись у їх психологіях. Я навіть, напевно, можу чимось допомогти. Адже я начебто представляю чоловіків, і мені буває легше пояснити жінкам деякі їх очікування від чоловіків. Раптом комусь це допоможе. Утім людина, навіть розуміючи, вітер не зупинить. Розуміючи вітер, ви не зробите із нього світла.       Маргарита: А Ви часто зараз пишете картини? Олександр: Я взагалі дуже мало малюю. Пишу, можливо, близько шестидесяти картин на рік. Це нормально для мене, адже я займаюсь організаторськими речами, а це забирає багато часу.   Маргарита: Сумуєте? Олександр: За чим?   Маргарита: За процесом! Олександр: Ага! “А за лопатою?”, як кажуть? (посміхається) Ніколи не сумую. Я б, можливо, і щось інше ще робив. Організовував би щось, фотографував. Все одно набридає одна справа – ось такий я не постійний.   Маргарита: Ви займаєтесь фотографією – що вона для Вас значить? Олександр: У мене тут було фотоательє, але його наразі закрили. Та я продовжую – країна ж велика! Утім, це не робота. Я за фото гроші ніколи не беру – принципово, тому що не хочу, аби мені хтось казав, що і як треба робити. Мене вже ненавидять фотографи (сміється)   Маргарита: Скажіть, Вам сумно прощатись зі своїми проданими картинами? Олександр: На, нафіга вони мені потрібні? Звучить страшно, правда? (сміється) Мені радісно від того, що моїми роботами хтось користується. Якщо я комусь чогось не віддаю, у мене починаються проблеми й кризи. Якби я накопичував, то вже б, напевно, застрелився. (посміхається) Я мушу віддавати, аби поповнювалась енергія та була спрага створювати. Є такі люди, що тільки беруть – коли ми з ними зустрічаємось, через деякий час виникає хороший такий баланс. Головне – не переборщувати. Це дуже добре видно у парах. Найбільше щастя – це коли береш та віддаєш. А є люди, котрі не вміють робити і перше, і друге. Я брати не вмію, я одразу втікаю. Коли починають давати – я не знаю, що з цим робити.   Маргарита: Ви плануєте найближчим часом виставлятись за кордоном? Олександр: А я де? (сміється) Наразі у мене дві виставки в Америці – в Лос-Анджелесі та в Колорадо. Ці виставки постійно-періодичні. Ми там час від часу поповнюємо колекцію авторської експозиції та робимо авторські вечори. Ось наступного року їх знову буде два. Якщо говорити про фінансовий аспект, у Америці з цим веселіше. Художника треба годувати. Але не перегодовувати. Ситий художник – поганий художник (сміється).   Маргарита: Наскільки стереотип про богемне життя художників взагалі відповідає реальності? Олександр: От чесно – не знаю. Зараз хочеться взяти пляшку вина і як “бабахнути” її! А не виходить (посміхається) – завтра о 5 ранку я вилітаю до Києва, і маю у прокаті брати авто. Так і тішу себе обіцянками, що колись я тієї пляшки дістанусь!   Маргарита: Чи можна провести паралель між ставленням до мистецтва у Чехії та в Україні? Олександр: Це дві абсолютно різні речі. Різне ставлення сформувалось у тому числі й історично. Навідайтесь до чеських стародавніх родин – у них же всюди картини! А зайдіть до наших... Ніхто не може точно сказати, як ситуація буде розвиватись далі. От дивіться – відкрили кордони – але ж не пішли всі навалом, як того боялись. І тут колись так само відкрили. Але ж ніхто нікуди не біжить. А ті, хто дійсно хоче, вони у будь-яому разі будуть їздти, вони як місіонери – люди, котрі бувають у різнх місцях, вже так, як раніше, жити не зможуть. Надія завжди на молодих. Не те щоб я себе вважав старим чи молодим. Знаєте, як говорять – фотографи й художники не мають статі. А я вважаю, що й віку не мають. Утім, вік, мозок, розум, культура – не пов’язані з Україною. … Відповідей нема. Кожна політика перекроїть усе під себе. Бере когось одного, наприклад, й одразу робить із нього бога. Не люблю я богів – ні хороших, ні поганих. От знаєте, чим у Чехії добре? Неважливо, хто там президент – хай навіть і п’яниця – у нього немає такого впливу, як у наших. Усе. Демократія – це така тендітна штука. Примудряються трохи красти й тут – але ж не на такому рівні! За 20 років можна досягти змін. Чому у нас не змогли? Тому що, знову ж, крадії. Тут їх раз – і прибрали. А там домовились.     Маргарита: Чи є сьогодні у Вашому творчому житті місце для України? Олександр: Я там якраз зараз намагаюсь щось “замутити”. Говорити нічого конкретного поки не можу й не буду, але якраз їду і хочу зняти майстерню та почати щось пробувати в Україні. Я просто прожив тут 90-ті роки, коли був бум інтересу – і ззовні сюди, і всередині країни. Зараз явно буде зміна політичного устрою в Києві – для початку. А все інше посиплеться як картковий будиночок, коли впаде ось та основна стара мафіозна структура 90х років. Там же усе з 90х років, чого гріха таїти, просто вони сьогодні добре виглядають. Але бандити ж вміють і волосся зачесати. Вони у всіх країнах є, і виглядають дуже непогано. Я теж можу добре вдягатись, хоч я і художник. Художники ж завжди мають бути такими дивними, правда? (посміхається) А мені ось подобається вдягатись добре. Ось і бандити такі. І коли настане колапс цієї системи, буде ажіотаж. Не тому, що це Україна чи не Україна, а тому, що потенціал людини такий. Зазвичай у будь-якому сповненому потенціалом місці, де довго не давали нічого робити, надай тільки шанс – і мистецтво почне не просто квітнути… А ентузіасти почнуть ентузіазити – ось так ось! (сміється) Нове слово.   Маргарита: Як часто Ви буваєте у Києві? Олександр: Мало… можна було б частіше. Я раніше приїжджав десь раз на півроку, зараз уже катаюсь частіше. Я раніше тільки за мамою приїжджав, до Чернігова, а тепер вже й у Києві зупиняюсь – так щоб вдома не знали, а то вони ж ревнують. (сміється) Наприклад, зараз у нас в галереї виставляється художниця Віталіна, яка також робитиме мозаїку в одному з київських храмів – тож я їду знімати, хочу зазнимкувати її за роботою, щоб зробити каталог. Віталіна мені подобається своїм “воркоголізмом”, тож ми спробуємо її трошки “просунути”.   Маргарита: Ви готові завтра до здивованих київських поглядів на ваші нафарбовані чорним нігті? Олександр: Дивляться люди, так! Це я в Єревані нафарбував. Ми там із ними так усі сміялись – прийшов мужик і каже: “Зробіть мені нігті, потрібно йти на вернісаж!” Це я веселюсь, поки всі не почали носити. А як почнуть – то перестану. Я люблю завжди бути першим. Я у 70х роках ходив у капелюсі та з тростиною. А у 80х чоботи купив – а я і так високий був – на 13-сантиметрових підборах! Можете уявити, як на мене дивились, коли я заходив до тамваю чи тролейбусу? Як же мені подобалось, як на мене всі противно витріщались! У нас, у Чернігові, у 80х роках! Викаблучувався просто. (посміхається) Бачили б мене мама з татом!   Маргарита: Ви любите подорожувати? Яке з відвіданих місць залишило у Вашій пам’яті найяскравіший відбиток? Олександр: Я подорожую – я не знаю, що таке любиш і не любиш. Якби мені було нецікаво, то я б, напевно, цього не робив. А найбільш вражаюче місце – останнє. Це завжди останнє. Завжди ще не забуті емоції. Для мене це на сьогоднішній день Камбоджа. У них там мільйон будистських храмів – ось ми по них і бігали. Я просто закохався!   Маргарита: Якби Вам зараз запропонували влаштувати подорож у будь-яке міце планети, куди б Ви поїхали? Олександр: Завтра до Києва. Цього достатньо. Ось такі у мене приземлені бажання. Мені треба їхати туди, куди я хочу. Тим паче, хочу ще до мамоньки встигнути поспілкуватись, встигнути посперечатись. (посміхається)   Маргарита: Скажіть, Ви щаслива людина? Олександр: А що, не видно?! (сміється) Хоча зовнішність бумає оманливою, так. Мені іноді так хочеться лягти і просто відпочити! Але у цьому, напевно, і є щастя! Завжди чогось не вистачає – спокою хочеться, хорошої вірної людини хочеться. Та я так зрозумів, що у стресовому стані почуваюсь краще, ніж у повному спокої. Все добре в міру. А поняття щастя, знову ж, хтось вигадав. Хто? Церква? Комуністи? Хто це вигадав – обіцяти нам щастя? Це і є щастя – ось це все у житті: проблеми якісь, вирішення проблем, радість, незнання того, що завтра буде. Це і є, напевно, щастя.     Олександр Оніщенко крокує життям легко і вірить – усе складається саме так, як мусить. Головне, каже – надія на краще завтра – є!     Маргарита Голобродська для UAportal.cz Фото: особистий архів Олександра Оніщенка, Facebook сторінка Galerie Jakubska Відео: YouTube сторінка Galerie Jakubska
    2066 Опубліковано Marharyta Golobrodska
ЗНАЙ НАШИХ 1 370 переглядів Apr 04, 2018
Нас об’єднує саме те, що ми всі різні. - Богдан Логвиненко

У скількох містах України Ви бували? А до маленького села на кілька десятків хатин навідувались? Ми пропонуємо Вам познайомитись із проектом «Ukraїner»  - і відкрити для себе Україну по-новому. Ми хочемо познайомити Вас із командою ентузіастів, котрі запропонують свіжий погляд за куліси життя колоритного українського суспільства. 

Із Богданом Логвиненко - автором проекту - говорила Маргарита Голобродська. 



Маргарита: Ваша біографія дуже різнопланова, та ми сьогодні зосередимось на експедиції Ukraїner. Як саме правильно вимовляти цю назву?

Богдан: Ми кажемо «юкраїнер».

М. Тоді, «юкраїнер». Розкажіть, будь ласка, кілька слів про себе і свою роль у проекті. Як би Вас можна було представити людям?

Б. Я є автором проекту.

М. Скільки років проекту?

Б. Півтора року.

М. Як взагалі функціонує Ukraїner, який Ви маєте штат, як фінансуєтесь?

Б. Це – волонтерський проект. Фактично, більшість наших людей – волонтери. Є невеличка основна команда, яка працює виключно над «Ukraїner», і власне для цієї команди у нас є певний зарплатний фонд із бізнес-спонсорства. В залежності від експедиції у нас є від трьох до шести партнерів, які долучаються до кожної конкретної експедиції. Таким чином ми покриваємо наші витрати на подорож, покриваємо витрати власне на команду. Загалом до проекту за півтора роки долучились більше 200 волонтерів. Тобто, ці 200 людей не працюють у нас постійно, але долучаються за можливості: хтось раз на тиждень, хтось раз на місяць, хтось кожного дня – є і такі волонтери. У нашій команді є людина, яка координує волонтерів, є режисер, є продюсер та я; у нас є база основних операторів, котрі з нами їздять, є фотографи та автори текстів, адже ми створюємо різноманітний мультимедійний контент: експедиції представлені на відео, і у форматі 360, на фотографіях і власне у текстах.

М. А як народився проект? Він виник, скажімо, на основі «sumno.com» який Ви вели, чи, можливо, Вам ця нова ідея просто наснилась?

Б. «Сумно», напевно, лежить десь у закладах цього проекту, тому що «сумно» я також робив через те, що мені не вистачало культурно-інформаційного поля в Україні. Тому мені страшенно хотілось робити щось саме про культуру. Потім я досить довго жив за кордом, п’ять років, і… власне, за кордоном дуже часто ставлять ідентифікаційні питання – запитують звідки ти і хто ти. Люди часто усвідомлюють, хто вони є, саме виїжджаючи за межі країни – тому що саме тут такі питання найчастіше і ставляться. Коли ти живеш у своєму рідному місті, на своїй вулиці, тебе нечасто про це питатимуть. У цьому також є величезна проблема України, бо дуже багато українців не виїжджають за межі… цієї території, де такі питання не з’являються. Тому в багатьох ідентифікація в принципі не присутня. І от коли вже виїжджаєш за межі Батьківщини – думаєш про те, що можна розповісти, що можна показати про свою країну.

Власне, моя ідея полягала в тому, що показати нема чого… хоча насправді є й історії, є і різні неймовірні українські дива. Спочатку я вирішив про них писати просто тексти, а потім зібралася команда, і ми вирішили це робити разом. Перша ідея проекту «Ukraїner» – це показати світові Україну. Друга ідея – розповісти самим українцям, що у нас є. Здебільшого тим, які не виїжджають за межі власних міст. Третє – це показати, що подорожувати Україною – цікаво. У нас для цього є формат відео-блогу, де ми просто показуємо, як ми їздимо. Четверте – це показати, що в Україні можна щось робити, і що є дуже багато «агентів змін», які, власне, і втілюють неймовірні проекти не виїжджаючи з маленьких сіл і містечок. П’яте – це познайомити регіони один з одним, тому що у нас українців надзвичайно багато стереотипів одне про одного – це пов’язано з інфраструктурними проблемами та з проблемами політичними й економічними. Таким чином, всі ці ідеї реалізувались разом, і з них вийшов ось такий проект.



М. Як Ви вважаєте, для кого платформа «Ukraїner» буде кориснішою: для українців чи для гостей-іноземців?

Б. Ми хотіли б зробити її однаково корисною і для українців, і для іноземців. Для іноземців ми трошки адаптуємо інформацію. Версії трошки відрізняються.


М. Що значить "адаптуємо"?  

Б. Ми в процесі коригування наших перекладів, в процесі збору команди, необхідної для того, аби робити цю адаптацію. Якщо текст цікавий у внутрішньо-українському контексті, це не означає, що він у світовому контексті має взагалі якесь значення. Тому ми вчимо наших авторів, по перше, писати спираючись хоча б на мінімальний європейський контекст – скажімо, щоб це було цікаво читати не лише в Україні. Власне, і коли ми перекладаємо тексти, ми також думаємо про те, як би це краще… читалось.

М. А Ви могли б навести приклад такої адаптації для Чехії? Скажімо, який текст буде цікавий чеху?

Б. Для Чехії найцікавіше читати про Закарпаття, про Колочаву. У нас матеріалів про Колочаву іще, на жаль, не було. Але планується.


М. Чекаємо! Скажіть, Ви відслідковуєте, як вас читають за кордоном? Скажімо, чи маєте статистики того, якою із семи доступних мов вас найбільше читають? Яка країна вами найбільше цікавиться?

Б. Я можу прямо зараз відкрити і сказати Вам. Ми відслідковуємо, але от актуальні за останні кілька місяців я ще не переглядав.

М. Цікаво, наприклад, як читає Німеччина у порівнянні із нашою сусідкою Польщею.

Б. Ок! У нас Польша складає близько 10 %, близько 10 % – Сполучені Штати, потім Німеччина, Канада, Росія.


М. 10% від загальної кількості, включаючи українців?

Б. Так. Сполучені Штати, Німеччина, Канада, Росія і потім сьоме місто Чехія.

М. Ой-ой… окей.

Скажіть, будь ласка, що саме ваша команда вкладає у слово експедиція? Це, наприклад, три людини, які їдуть однією машиною на три місяці, чи це короткі періодичні візити до певної локації?

Б. Це – дослідження. Це, власне, дослідження території. Для нас сама експедиція, збір матеріалу – це надзвичайно важливий етап, тому що власне в експедиції ми знаходимо всі ті історії. Ми працюємо до експедиції, робимо аналіз кожного регіону, досліджуємо його ще до поїздки. А вже під час самої поїздки ми розуміємо, що було правдою, а що ні, порівнюємо наші очікування із реальністю і знаходимо все те, що потім стає історіями, відео, текстом.

М. У вас є якась мережа «інформаторів», які до вас звертаються та кажуть: «От у нас є така цікава людина»? Чи це може бути будь хто?

Б. Перед кожною експедицією ми оголошуємо збір інформації. Це нам також дуже допомагає поєднати всі місця й людей, дізнатися значно більше про регіон. Ми усвідомлюємо, що самотужки дізнатись стільки, як завдяки тим, як Ви кажете, «інформаторам», ми б не змогли.

М. Як людина досвідчена, скажіть, чи можливо об’їхати Україну на чотирьох колесах? Чи доводилось вашим експедиціям діставатись локацій, наприклад, пішки?

Б. Бували, звісно, різні ситуації. Особливо в горах. Мені здається, що в горах зі сполученням величезні проблеми… але ми завжди знаходили вихід. Поки що.



М. На скільки люди, які живуть у віддалених зонах, селах, чи у горах, відрізняються від людей у містах? Наскільки у них інше, можливо, сприйняття світу?

Б. Ми не соціологи, щоб робити такі висновки. Я вважаю, що люди в містах відрізняються від людей в горах так само, як люди в містах відрізняються від своїх міських сусідів. Я не думаю, що тут варто узагальнювати. Тим більше, ми якраз намагаємося розповісти, що всі люди надзвичайно різні у різних регіонах, і що нас об’єднує саме те, що ми всі різні.

М. Тобто разючого впливу інфраструктури на людину ви не помічаєте?

Б. Це дуже впливає на традиції насправді… Тут, напевне, можна швидше сказати не про людей, а про побут. Чим гірша дорога, тим краще зберігається певна автентичність. Тому, власне, з одного боку ми страшенно радіємо, коли з’являються нові дороги – їх зараз досить багато ремонтується по Україні. Але в той самий час нам часто прикро, що така якась безжалісна глобалізація вбиває автентичність в селах.


М. Чи буває Вам важко або сумно писати матеріали, розкривати людей? Наскільки ці ваші експедиції емоційно навантажені? 

Б. Я намагаюсь до них ставитись… з холодним серцем, як до історій. Дуже часто буває, що всім страшенно хочеться допомогти. Буває і таке, що хочеться змінити вид діяльності й почати займатися тим, чим займається кожна конкретна людина, до якої ми приїжджаємо. Адже дуже часто це люди, в яких страшенно запалені очі! Тому, напевно, і буває непросто – адже серед героїв наших історій – дуже багато людей, котрі насправді щось круте роблять. Тому доводиться дуже часто вимикати емоції і, власне, робити все так… холоднокровно.

М. А може у Вас є якісь улюбленці, чи найяскравіші, найдивніші історії або місця, які Вам особливо запам’ятались?

Б. Улюбленців немає, адже це б означало, що треба порівнювати людей, які стали героями наших експедицій. Напевно, завжди найкраще пам’ятаєш тих, хто були останніми… Власне, ці історії ще не вийшли. Ми знімали Карпати, і там було багато надзвичайно колоритних персонажів! Деякі з них, до речі, навіть не стануть героями наших історій, але назавжди нам запам’ятались.

М. Це так круто! А розкажіть нам, де Вам особисто найбільш комфортно жити? Після того як Ви побачили фактично і практично майже всю Україну, і до того ж багато країн за кордоном?

Б. Мені скрізь комфортно. Я не можу сказати, що я взагалі є людиною комфорту. Мені комфортно там, де щось діється, коли я відчуваю, що роблю щось корисне. Якщо це не так, то я починаю відчувати дискомфорт від того, що витрачаю свій час дарма.



М. Скажіть, будь ласка, які плани у проекту на найближче майбутнє? Після завершення експедицій, що тривають зараз, плануєте якось продовжувати?

Б. Все почнеться з нуля, знову будуть експедиції, просто їздитиме інша команда. Я сподіваюсь, що ми знайдемо відповідну команду, і все продовжиться. Тому що цей проект… Я боюсь сказати що ми винайшли цей формат, бо хтось скаже, що вже таке сто років існувало, а ми не знали… [Посміхається] А, власне, мені здається, що це дуже зручний формат. По-перше, він корисний для етнографії – розповідати про те, що відбувається зараз у тому чи іншому регіоні. По-друге, він корисний для того, аби об’єднувати людей. По-третє, проект корисний як регіональне медіа, але такого собі всеукраїнського масштабу. Проект завжди привертає увагу. Бували ситуації, коли ми приїжджали до села, а там всі про наш приїзд знали заздалегідь, в усіх районних газетах про це написали. Україна змінюється, з’являються нові проекти, нові люди народжуються, і тому, власне, ця експедиція не має права зупинятися. Але зрозуміло, що це вже будуть інші люди, трошки інший кут зору, інше бачення іншими очима. Крім того, ми зараз працюємо над фільмом про Валерія з Панасівки на Полтавщині – одного з героїв нашої експедиції.


М. Не збираєтесь, часом, написати книжку по матеріалах з проектів? Не виникало у Вас такої ідеї? Ви ж пишете…

Б. У мене, на жаль, зараз на писання зовсім немає часу, я навіть не можу написати тексти на Ukraїner. Власне, тому у нас багато дописувачів, журналістів, які працюють з матеріалами, що ми привозимо з експедицій – тому що фізично я, на жаль, не встигаю зараз писати. Мені надзвичайно прикро з цього приводу – можливо, по закінченню експедиції я візьмусь і за такий проект, побачимо. А цього року ми ще, можливо, встигнемо втілити ідею створення путівників. [Путівників, що пропонували б туристичні маршрути Україною– ред.]

М. Якби Ви мали описати свою професію, то ким би Ви себе назвали?

Б. Відкривачем. Мені просто це подобається. Це якась дитяча мрія, бо я не уявляю… мені не цікаво працювати з чимось, що вже відкрито, створено, втілено. Власне, найбільший інтерес – це робити щось таке, що напевно можна відкрити, або «перевідкрити». Тобто, багатьом може здатись, що ми розповідаємо про вже відомі місця, тому що серед тих історій, які у нас є, є справді відомі… Але ми намагаємось і на них подивитись під іншим кутом – саме тому це можливо назвати «перевідкритям». Здавалося б, що ще можна відкрити на Землі, вже час освоювати космос! Але є певні значення вже відомих нам речей, які все ще можна відкривати.

М. Як Ви думаєте, чому в Україні такий вакуум з внутрішнім туризмом? Хіба не вистачає відкривачів? Чи людям не цікаво, чи немає можливостей? У чому причина, на Вашу думку?

Б. Я не хочу казати, що знаю – можу лише здогадуватись… Мені здається, що в основі більшості проблем в Україні лежить страх. У багатьох цей страх навіть якийсь вроджений – через дуже яскраво-негативну історичну пам'ять. Це, власне, страх змін, страх будь-яких перетворень, перевтілень. Саме тому в Україні дуже важко втілюються будь-які реформи, в Україні дуже важко тим, хто намагається створювати щось нове. Для багатьох цей страх стає перепоною, але залишаються й ті, для кого він стає викликом – і це, мені здається, дуже важливо. І мені радісно жити в час, коли є так багато людей, які прийняли цей виклик.

М. Які перспективи у цій сфері українського життя Ви бачите? Чи стає більш популярним їздити, скажімо, до сусідньої області замість сусідньої країни?

Б. Так-так, постійно стає! Тобто, люди, насправді, все більше і більше подорожують, і це надзвичайно надихає і нас. Нам дуже часто пишуть, що їздять нашими маршрутами. Це при тому, що ми поки що не складаємо жодних маршрутів. Люди просто дивляться, де ми були, і як це було, які історії ми вже відзняли. І вони їдуть вже просто по наших слідах.

М. Це прекрасно! Дякую Вам за розмову!

Б. Дякую Вам!

 

 

Для UAportal.cz
Маргарита Голобродська

Фото: http://ukrainer.net
Відео: https://www.youtube.com/c/UkrainerNet



0 коментарів