- А де фотки?- Які фотки?- Ну фотки з твоїх мандрів...- Тю, на що вони. Пам'ять живе не у фотках, вона у серці.Так завжди казав нам Григорій Матяш, або "Блек" в колах атошників. Вчора, тобто 31 липня два роки, як його не має. Пам'ятаю як в той день ми повернулись з добового чергування на позиції, я піднявся у бліндаж, щоб скинути бронік і почув вибух. На сусідній позиції. Спустився і почув по рації "Матяш 200". А потім по рації передали, що від кульового поранення помер у лікарні ще один наш боєць "Майор". Слова тут зайві. Слів тут не має. Але пам'ять, як він і говорив дійсно залишається у серці.Ми познайомились у Києві, не пам'ятаю який це був рік, але задовго до Майдану. Нас познайомив коваль Антон Шатов. Перше враження про людину у мене насправді завжди правильне. Коли я побачив Грицька - я відчув, що поруч знаходиться глиба, айсберг, гора чи окремий всесвіт, що сповнений сили, для якої навряд існує щось неможливе. Я відчув справедливість, брутальну щирість, яка виливалась у правду, в кожному слові, я відчув спокій, такий знаєте, як на скелях біля якогось одвічного океану, розчинність часу, якщо хочете. Спокій до всього в цьому житті, і мудрість, які би варто було повчитись багатьом тим, хто нині вважає себе мудрецями. І тоді, після зустрічі ми всі гуртом ковалів-металургів-археологів поїхали в Олевськ, на міжнародну конференцію з реконструкції металургійних проектів.
А потім вони з Антоном приїхали на мій день народження до мене в Полтаву і ми кілька днів гуділи в моїй кузні, розбудовуючи її, співаючи ночами архаїчних пісень і поринаючи у дуже глибокі розмови до світанку.А потім через рік я зі своїм гуртом поїхав у Крим, грати пісень, а Блек приєднався до нас. І власне лише завдяки йому у доволі скрутних пригодах, ми не полишали гумору. Від нього як завжди віяло спокоєм. Коли наші кочування по Криму закінчились і ми осіли в Херсонесі, гурт залишався ночувати у радянських будиночках на археологічній базі. А ми з Григорієм розкладали свої спальники над урвищем моря. Вогні кораблів, вогні з небес, блукаючі вогники в руїнах старого грецького міста. Все це було фоном для розмов, які закінчувались коли вже починало світати.А потім того ж року, він приїхав знову допомогти мені з кузнею. Потрібно було зробити трубу для тяги. І нам потрібно було зігнути майже трьох метровий лист двох міліметрової сталі у квадратну трубу. І Григорій за допомогою піддонів, цегли, якихсь чугунних труб змайстрував пристрій, до якого я б ніколи не додумався і власне витяжка була зроблена. Григорій міг полагодити будь що. Він був майстром до всього чого чіпалась його рука і це стосувалось не лише кузні. В АТО він зміг полагодити ПТУР, який ніхто не міг зробити. Про СПГ та інші девайси, я взагалі мовчу. В останню ніч перед його від'їздом ми монтували на цегляне горно цю трубу під музику Андрія Середи. В ті дні, ми щоночі після роботи над кузнею ставили у ній самій на якийсь пінь кавуна, заварювали трав'яний чай, розкурювали люльки і слухали ірландсько-середіївську музику. Пам'ятаю, як в одному із записів з концерту Андрій почав п'яним голосом з динаміків говорити, що в залі знаходиться його син, ми почали гиготіти з його нетверезого варнякання і раптом під мною чи під ним, вже не згадаю, рухнув стілець. Й більш над сином Середи і над самим Андрієм ми вирішили не сміятись. А потім, коли він повернувся в Київ, він дізнався, що за той час поки він мені допомагав - його байка вкрали. Але він сприйняв це так само спокійно як і все інше.
Потім ми зустрілись за тиждень перед майданом. Поїхали в "українське село" де він мав кузню, де ліпили з глини і грали на старосвітських банудрах, а далі поїхали в кузню в "Пирогово". Ми святкували день коваля. Пам'ятаю мені треба було зробити на замовлення бутафорську катану. І за годину до півночі усі ковалі вже роз'їхались з бенкету металу. А Григорій десь до дванадцятої допомагав мені робити ту японську шаблю, а потім ми йшли крізь ліс, до дороги, бо я мав потяг о третій ночі. Ми йшли крізь ліс, розкурювали люльки і в повітрі висіла тривога. Ми обидва відчували, що скоро щось почнеться...І почалось. Наступного разу ми зустрілись на Майдані. І всі наступні рази зустрічались теж там, коли я приїзджав з Полтави у Київ. І в найскрутніші дні Григорій завжди зберігав той самий спокій і гумор. І разом з тим, передбачаючи, що поразка теж можлива - всерйоз готувався до партизанської війни, й казав мені, щоб я їхав з України, і допомагав з-за кордону, бо мене посадять, як координатора подій в моєму місті. А він тихесенько з іншими буде боротись тут поки то буде можливо. І він казав це без притаманного багатьом "націоналістам" пафосу. Він казав абсолютно правду, бо за життя, я не почув від нього жодного лукавого слова, вигаданого слова, містифікації чи брехні...А потім почалось АТО і я поїхав влаштовуватись в "Дніпро-1", як в єдиний тоді легальний добровольчий підрозділ. А через кілька днів Григорій сказав, що хоче приєднатись до "Донбасу". А в нашому підрозділі, вже були бійці з "Донбасу", які вийшли з під бою з під Карлівки і ми вже знали, ким є насправді Семен Семенченко. Тому я усіма правдами і неправдами відмовляв Блека йти в "Донбас" і кликав до нас... І він прийшов в п'яту роту "Донецьк" І став для нас усіх там взірцем тактика, медика, воїна. Немов козак з прадавніх балад зі своїм чубом, який час від часу заважав. Немов боєць українського повстанської армії. Ні, не немов. Таким він і був.Ставлячи міни, які буде важко знайти навіть спеціалістам-мінерам, він знімав їх точне місце на джіпіес і передавав нашим бійцям з сектору. Він володів усією доступною зброєю і вже на початку війни, мав закуплену за свої кошти в часи майдану натівську аптечку, окремі штуки з якої роздавав нам. Їдучи на ротації він кував у кузні скоби, щоб використати їх у розбудові нового бліндажа. Ідучі у бої він залишався таким же спокійним, як у миті коли грав на ірландському бороні, чи пояснював мені якийсь ковальский прийом.
Я знаю, Григорій, що ти не любив цих всих текстів, фоток, відео і тим паче мови про такі речі на загал. Але я хочу, щоб усі на цій довбонутій планеті, знали якою ти був Людиною.Блек блукав місяць пустелями Ірану і горами Грузії. Він не любив екскурсоводів-хороводів і вважав, що вивчати країну треба занурившись у життя людей, сіл, місцин в яких не буває туристів. Він жив кілька місяців в карпатському селі, в якому не було здається навіть світла, і до найближчого магазину, здається треба було їхати з 20 кілометрів по пів метровим сугробам снігу. І він спокійно розповідав мені, як вночі після дня-ковки там, виходив із сноубордом вночі, піднімався вгору, бачучи на стежці лише сліди якихсь вовків чи птахів. І далі піднімався спокійно в гору, щоб спустись по місцям де не спускаються... Бо він страшенно любив сноубординг.Я пам'ятаю, як ти Григорій вигравав ірландські ритми на своєму бороні під будь яку пісню і з посмішкою і спокоєм в найскрутніші моменти на фронті був ладен вирубити будь кого за якісь історії чи нотки панікерства. Пам'ятаю, як я пригадав, одну дуже мутну історію з приводу наших полонених. А ти відкликав мене вбік від хлопців і матами поцікавився, що я роблю, пояснюючи, що таких історій тут просто не має бути. Я пам'ятаю багато всього... Але я не пам'ятю брехні, лицемірства, погорди, пафосу, користолюбства, тщеслав'я, аматорства і багатьох інших речей, які живуть у нашому суспільстві за тобою.Бо ти був і залишаєшся для мене Вчителем, наставником, другом, братом і Легендою. І що я знаю точно, ти б ніколи не хотів, щоб за тобою тужили, топили горе у вині чи хотіли вбитись. Тому для мене в пам'яті ти залишаєшся Воїном, найусвідомленіших з усіх нас у своєму виборі і діях, які ми поважаємо. До зустрічі в інших світах, друже.
Автор Олекса Коба для UAPORTAL.CZ
Автор Oleksa K. 
